Походження та розвиток Київської Русі та Галицько-Волинського князівства

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ ”УКРАЇНА”

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “Історія України”

Виконала: студентка 1 курсу,

42 групи, спец. „Технологія харчування”

О.В. Колінько

Київ - 2005

План

1. Походження Русі

2. Коли і як виник Київ

3. Київ часів Володимира та Ярослава

4. Святий Володимир Великий. Володимир і Хреститель Русі - України

5. Київська Русь у міжнародних відносинах

6. Київська Русь: культура, традиції

7. Шлях християнства на Русі

8. Історія Галицько - Волинського князівства в історичних дослідженнях

9. Роль Данила Галицького в історії княжої Русі

10. Володимир Мономах - життя та діяльність

Список використаної літератури

1. Походження Русі

київський русь галицький князівство

Про руську державу у Полянській землі, з столицею Київом, згадують письменники IX та Х століття. Але почалася вона багато раніш -вже на початку VIII ст.. були в Київі сильне військо і князь. Київ був найстаршим, найбільш торгівельним й багатим містом на всій території Руської держави. Сюди зїздилися купці з чужих країв з товаром. Цих багатих людей треба було захистити, треба було оборонити їх від нападів сусідів. Тому київські люди, особливо багаті, що називалися боярами, заводили при собі групи сильних людей - військових. Згодом у Київі зібралося чимале військо і воно охороняло місто від сусідів та супроводжували купців. Старший був київський князь.

Але вже десь у VIII столітті, київські князі перестали бути тільки сторожами київської торговлі; маючи велике військо - дружину, що треба було його чимсь прогодувати, вони почали нападати на сусідні племена та ходити в далекі походи, на землі Візантійської держави, а потім і на схід, на Хозарську державу. В тодішні часи військо найбільш живилося тим, що награбить у сусідів або візьме як викуп, щоб не грабувати.

Ці походи на чужі землі збагачували дружину та князя, бо дружинники навозили звідти товар, рабів і потім те все продавали.

Маючи велику дружину, київські князі помаленьку розширили київську державу на північ, на захід, на схід і на північ.

В кінці IX віку багато земель належало до Київа: не тільки землі українські (Уличів, Деревлян, Дулібів, Тиверців, Сіверян) та білоруські (Дреговичів, Радимичів), але й великоруські (Кривичів, Вятичів, Новгородських Словен); крім того Русь держала тоді Азовське море. Таким чином на початку Х ст. Київ опанував вже мало не всі ті землі, що з них складалася Руська держава, і ті землі почали також зватися руськими.

2. Коли і як виник Київ

З поміж усіх міст України перше місце зайняв Київ. Літописи називають його матерю українських городів. Своє значення Київ здобув передусім через географічне положення. Дніпро, над яким стояв Київ, був одним з головних комунікаційних шляхів східньої Европи, -- від передісторичних часів йшла туди жива торгівля. Недалеко Києва впадають до Дніпра дві його головні притоки, з правого боку Припять, з лівого Десна; це ще збільшало вагу Києва, робило його осередком місцевої торгівлі і господарського життя.

Початки Києва можна прослідити до камяної доби. Вже в часи палеоліту існували тут людські оселі; з часів неоліту залишилися багаті останки, нприклад, ненарушена печера з кремяним знаряддям, останками посуду, слідами вогнища та їжі.

Літопис зберіг легендарні оповідання про заснування Києва. Назву міста народ виводив від імени засновника Кия. Але хто був Кий, про це були різні оповідання. Одні вважали Кия перевізником на Дніпрі, інші говорять про Кия та його двох братів.

3. Київ часів Володимира та Ярослава

За Володимира держава Київська була найславнійша й найсильнійша за ввесь час. Ставши київським князем, Володимир позбирав усі українські землі та ті, що до Київа неналежали, приборкав неслухняні землі, що не хотіли йому коритись.

За кілька років Володимир мав уже величезну українсько-руську державу, що сягала від гір Карпатських до Кавказу, а на півночі до Волги, до великих озер, що недалеко теперішнього Петербурга. На місце бояр і намісників по великих містах на тих землях Володимир посадив своїх синів: він мав багато дітей, бо мав багато жінок. Так в Новгороді посадив Вишеслава (потім Ярослава), в Пскові - Судислава, в Полоцьку - Ізяслава, в Смоленську - Станислава, у Турові (в Дреговицькій землі) - Святополка, в Володимирі (на Волині) - Всеволода, в Тмуторокані (кримські та кавказькі волості) - Мстислава, в Ростові - Ярослава (потім Бориса), в Муромі (по Оці) - Гліба. Сам Володимир мав в своїх руках землі Полян, Сіверян, Радимичів та Вятичів. Тепер уже Київська держава була міцно звязана, бо була в руках одної князівської родини, хоч і тут бувало не без того, що той або інший син перестане слухатися й повстане проти батька. Це зробив наприклад Святополк, а пізніш Ярослав.

Але найважніщим ділом Володимира було те, що він запровадив на Русі християнську віру. Правда, ще й перед Володимиром були на Русі християни; так князь Аскольд був християнин, за князя Ігоря була вже навіть у Київі церква св. Іллі, бабка Володимира Ольга була християнка. Але Володимир задумав охрестити всю державу. Він добре розумів, що для державного життя християнство матиме величезну вагу, бо цю віру заводить сам князь, уряд; духовенство буде держати руку князя, навчатиме людей коритися князеві та шанувати його. З християнством прийде на Русь освіта, наука і це ще дужче гуртуватиме людей коло Київа, столиці київської держави.

Володимир, після того як охрестив Русь, не ходив вже в далекі походи, а дбав про спокій і порядок в своїй державі та одбивався до Печенігів. Жив у злагоді з візантійськими царями, бо доводився їм родичем по жінці; дотримувався миру із польським князем Болеславом Хоробрим, з угорським Стефаном та чешським Ольдрихом.

Помер Володимир 15 липня 1015 року, у селі Берестові, де тепер стоїть Печерська Лавра. Поховали його у Десятинній церкві, поруч з жінкою Анною, що вмерла раніше. Його, так само як і бабку його, княгиню Ольгу, православна церква вважає святим.

За сина Володимира Ярослава, держава Київська була найсильнійша за ввесь час. Ярославу Мудрому приписують так звану „Руську Правду", хоч вона складалася ще й перед Ярославом і після нього багато десятків років (ще Мономах додавав дещо до неї). Що ж до ширення християнства, то він поставив два манастирі: св. Георгія й Ірини, при ньому ж почався і київський Печерський манастирь. Дбав він і про освіту та книжність. Він збірав письменників, і велів їм перекладати книжки з грецької мови на словянську і попросту списувати. При Софійській кафтедрі, що він збудував, спорядив велику бібліотеку. Будовав він багато церков.

За Ярослава бачимо срібну монету з його іменем, з написом: „Ярославле съребро".

4. Святий Володимир Великий. Володимир і Хреститель Русі - України

Із загибеллю Ярополка Володимир став єдиновласним володарем величезної держави. До її складу входило понад біля 20-ти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, і фінські, і тюркські. Але не зважаючи на такий різнобарвний етнічний склад держави, Влодимир і надалі намагався об'єднати сусідні племена під своєю владою.

Надзвичайно важливою сферою діяльності Володимира була релігія, адже його ім'я канонізаво православною церквою саме за хрещення ним України-Руси.

За князів Володимира Великого та Ярослава була вже впорядкована церква, засновані кафедри (кафедральні собори) по великих містах, висвячено доволі духовенства. За сто років християнство значно поширилося по великих осередках (центрах), особливо в Києві. Але по селах, по глухих кутках: ще в другій половині XI ст. люде вважали, що церковні обряди, як от вінчання, причастя - то для князів та бояр, а сами й далі моляться богу Перуну, Хорсу, роблять це тайно, ставлять „трапези" роду й рожаницям, моляться огневи. Довго ще християнство було вірою городською та панською, поки дійшло на село. Але як і дійшло воно на село, то повстало „двоєвіріє", тобто хоч і прийнято було, наприклад, християнські свята, але на християнських святих перенесено прикмети старих поганських богів (Перун - Ілля, Даждь-бог - св. Юрій, Волос - св. Власій). З християнськими обрядами злучалися поганські - поганське весілля зосталося, як було за поганських часів, поруч християнського вінчання, поминки, „проводи" - замість старої тризни; приносини до церкви, „канун" - замість поганської жертви. І це не тільки серед простого люду, але й серед „благовірних", освічених городян бувало „двоєвірство".

5. Київська Русь у міжнародних відносинах

Дипломатичнi традицiї на українських землях сягають глибини вiкiв i пов'язанi зi становленням та розвитком Київської Русi. Як свiдчать iсторичнi джерела, значення Київської Русi у свiтовiй iсторiї було велике. Вона вiдiграла значну роль у формуваннi полiтичної мапи середньовiкової Європи.

Київська Русь належала, поряд з iмперiєю Карла Великого, до найзначнiших та iсторично найпродуктивнiших державних утворень раннього європейського середньовiччя, була першорядним за значенням центром цивiлiзацiї в схiднiй частинi континенту. Визначившись у ХI-ХII ст. як європейська держава, вона розвивала рiзнобiчнi зв'язки не тiльки з Вiзантiєю та пiвденними слов'янами, а й з країнами Захiдної Європи. Як констатують дослiдники, в тому числi й захiднi, Русь, розташована на найважливiших торговельних шляхах того часу, включала низку нових вузлових торговельно-економiчних центрiв, якi виникли пiсля занепаду тих, що склалися в пiзнiй античностi (на берегах Середземного моря). В новiй системi торговельних шляхiв важливе мiсце належало Балтiйському й Чорному морям, а також шляховi "з варяг у греки", який їх пов'язував, шляху, що проходив по руських землях. Iз сухопутних торговельних шляхiв один iз найважливiших iшов тодi вiд Києва на Захiд, через Кракiв i Прагу в пiвденну Нiмеччину, до мiста Регенбурга, важливого в тi часи торгового центру на Дунаї. Неабияке значення мала на той час i Волга, якою пролягав торговельний шлях до Центральної Азiї. Таким чином, Русь, перебуваючи на перехрестi важливих торговельних шляхiв, була пов'язана "з усiма сторонами свiту".

Значний вплив на Київську Русь мало сусiдство з Вiзантiєю, яка намагалась залучити могутню Київську Русь до своєї полiтичної системи i тим самим, по-перше, послабити небезпеку, що загрожувала Iмперiї з її боку, а по-друге, - використати русiв у власних iнтересах. В основi схiдноєвропейської полiтики Константинополя лежало бажання шляхом цькування одних народiв на iншi вiдволiкати їх вiд нападiв на Вiзантiю. З iншого боку, вiзантiйськi полiтики розглядали хрещення Київської Русi як опосередковане визнання васальної залежностi вiд Iмперiї, Але така полiтика Вiзантiї по вiдношенню до Київської Русi не досягла успiху. Київськi князi зумiли зберегти свободу i, бiльш того, Ярослав Мудрий в 1043 р. здiйснює морський похiд на столицю Iмперiї, а в 1051 р. розриває i церковнi зв'язки з константинопольським патрiархом, обравши на соборi руських єпископiв руського митрополита Iларiона.

Пiсля хрещення мiжнароднi зв'язки Київської Русi значно розширилися i змiцнiли. Київ встановив вiдносини з багатьма країнами Середньої Європи як рiвний i повноправний член християнського товариства. Русь наприкiнцi ХII ст. не мала жодного грiзного ворога, який становив би для неї серйозну воєнно-полiтичну загрозу чи небезпеку. Як зазначається в одному з лiтописiв Володимир Святославович "жив з князями окольними в мирi - з Болеславом польським i з Стефаном угорським, i з Андрiхом (Iдальрiхом) чеським, i були мiж ними мир та любов".

Мiжнароднi вiдносини Київської держави знаходили своє вiдображення в договорах, що укладались київськими князями з сусiднiми державами. Зберiглось три договори з греками князiв Олега (911 р.), Iгоря (945 р.), та Святослава (971 р.), але в джерелах згадується i про iншi договори з Вiзантiєю та волзькими болгарами.

Окремо слiд зазначити про такий компонент тогочасної дипломатiї як мiждинастичнi шлюби. Так, хоча нашi предки знали полiтику сили, полiтику меча, вони намагалися досягати миру, укладати угоди, домагатися порозумiння з iншими народами, - зокрема будувати свою "мiжнародну полiтику" i на таких засадах як шлюбна.

Полiтичнi вiдносини скрiплювались шлюбними союзами. Вважається, що першим руським князем, який порiднився з правителями iнших держав, був великий київський князь Володимир Святославович. Однак, за твердженням деяких дослiдникiв, дружина київського князя Iгоря, княгиня Ольга, була болгарською царiвною на iм'я Єлена. Якщо це так, то першим був Володимирiв дiд - князь Iгор. Болеслав Хоробрий, князь польський сватався до дочки Володимира Передслави; його наступник Казимiр був одружений з другою дочкою Володимира Марiєю. Але найбiльших успiхiв на цьому теренi досягнув Ярослав Мудрий, якого називали "тестем Європи". Так, його молодша дочка Анастасiя була дружиною угорського короля Андрiя, старша, Єлизавета, - вiдомого норвезького короля Геральда Гардрада, ще одна дочка Ярослава, Ганна, стала королевою Францiї. Сам Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Олафа - Iнгiгердою.

Наведенi данi свiдчать про те, що Русь у своєму полiтичному життi значною мiрою була пов'язана iз Захiдною Європою. В усякому разi цi династичнi зв'язки, разом з участю Київської Русi в європейських дипломатичних комбiнацiях, коалiцiях i вiйнах свiдчать, що на той перiод вона входила в європейську державно-полiтичну систему i усвiдомлювала себе частиною цiєї системи. Київська Русь жила напруженим мiжнародним життям, а її зовнiшня полiтика ХI-ХII ст. - це передусiм, "рух великої європейської держави на Захiд".

Занепад Київської Русi протягом наступного перiоду (ХIII - перша половина ХVII ст.), спричинений князiвським розбратом, татаро-монгольським нашестям, вiдчуженням значних територiй Литвою та Польщею не зважаючи на окремi намагання утримати колишню велич (Галицько-Волинське князiвство), не залишили можливостi для утвердження самостiйної української держави i, вiдповiдно, проведення власної зовнiшньої полiтики.

6. Київська Русь: культура, традиції

Перший з князів, що дбав про культуру в Київі, на Русі, був Володимир Великий. Він же перший подбав і про освіту - принаймні щоб мати своїх священників, а не позичати їх з Візантії. З Візантії переніс Володимир і монету, срібну та золоту.

Торгівлю в Київській Русі вели чужі купці, „гості". Вже в ті часи товар давався їм в кредит (в борг), а торгівля часто велася на позичені гроші. Процент за позичені гроші брали в ті часи великий. Рахували на гривніи. Це був шестикутний шматок срібла пів фунта ваги.

В гривні лічили 20 ногат і 50 різан; крім того були ще куни - 25 в гривні і вівериці - найдрібніща дрібна монета. Поруч з гривнами, кунами та іншим, були ще й справжні монети: золоті та срібні. Золотих було дуже мало, а срібних ходило багато.

В князівські часи жінка мала волю таку як і чоловік; бувала в товаристві з чоловіком, або й сама, без нього. Жінки брали участь в справах церковних і політичних. Коли вдова не виходила заміж вдруге, то вона була головою родини, - мала всі ті права, що й чоловік. Діти ділили батьківське добро порівну, але самий двір доставався найменшому синові. Що до шлюбів, то довго не розрізняли жінки шлюбної, вінчаної від нешлюбної, і діти од нешлюбних жінок мали такі права, як і од шлюбних. Взагалі християнський шлюб простий народ довго важали за панську вигадку: мовляв, тільки для бояр та князів воно потрібне, і ще в XIV столітті митрополити мусили пригадувати вірним своїм, щоб вінчалися з своїми жінками.

Уже за часів Володимира Великого і Ярослава були школи при єпископській кафедрі. Найважливіша наука була - навчитися читати, потім писати й рахувати і це потрібно було для тих, хто йшов за урядовця-писаря на службу до князя чи до купця. Вчили ще й грецької мови, бо тоді Русь найближче стояла до Візантії, а за те в західніх українських землях учили латинської та німецької мови.

За князівських часів на Русі було дві мови: народна, українська, що нею люде розмовляли між собою, співали пісень, справляли обряди (весілля, то що), а друга - письменницька, старо-словянська. Всі книжки написані були цією мовою.

7. Шлях християнства на Русі

Усі землі Руської держави - були одною митрополією „руською", під рукою константинопольського патріарха, що звичайно, не питаючи ані князів, ні єпископів руських, присилав на Русь своїх кандидатів на митрополита - преважно греків. Та вже Ярослав взяв та й поставив митрополитом русина - Іларіона. Сто років пізніше так само зробив був Ізяслав Мстиславич, але решту митрополитів увесь час висвячує й присилає патріарх константинопольський. Коли ж, після татарського погрому, суздальські князі переманили до себе й митрополита з Київа, то Галицько-Волинські князі добились того, що дано їм свого осібного митрополита - Ніфонта.

До руської митрополії належало аж 16 єпископських кафедр: переяславська, чернігівська, білгородська, юрївська, володимирська (на Волині), луцька, перемиська, галицька, угровська (холмська), туровська - все українські, і не українські: новгородська, полоцька, смоленська, ростовська, володимирська (на Клязьмі) і рязанська. Єпископа вибирали на соборі єпископів, а висвячував митрополит. Митрополією правив митрополит з єпископським собором, а єпархією - єпископ з „крилосом" (громадою городських священників).

Окрім православних церков, по великих торговельних містах були ще громади й церкви римсько-католицькі, особливо з XIII ст.., коли почали працювати ченці ордену Домініканів та Францісканів.

Але єпископа католицького на самій Русі не було ще навіть в XIV столітті.

8. Історія Галицько - Волинського князівства в історичних дослідженнях

Єдиною силою, що могла створити противагу північному Суздалеві, була Галичина. Син Володимира, Ярослав Осмомисл (1153--1187), довгим мирним правлінням підніс свою країну на значний ступінь могутності. Зовнішні обставини цьому сприяли: це була епоха Хрестових походів і в звязку з ними піднялось значення шляхів, що звязували західну Европу з Орієнтом. Очевидно, їх роля лишалась всеж побічною, тому й багатством і силою Галичина ніколи не могла зрівнятися з Київською державою. Всеж Ярослав Осмомисл використав вигідну ситуацію, опанувавши всю течію Прута й Дністра та ставши над Чорним морем. У відчутті своєї сили змінив він традиційну політику свого батька і заняв неприхильне до Суздалю становище.

Слабким місцем Галичини була наявність крім князя і дружини ще одної політичної сили, міцно звязаної із землею -- боярства. Ця, на західньо-европейський взірець сформована земельна аристократія, хотіла обмеження княжої влади.

Син Ярослава, Володимир (1187--1198), не був людиною, яка б могла справитись із боярською опозицією. Вигнаний із Галичини, привів він на неї угорців і остаточно вернув собі престоп лише завдяки протекції німецького цісаря Фрідриха Барборосси та Всеволода суздальського. Використати можливости Галичини для скинення московської геґемонії на Україні могла лише видатна рішуча Людина. Таким був унук Ізяслава II володимирський князь Роман Великий (1199--1205).

На Волині теж уже існувала сильна верства осілих на землі дружинників. В протилежність до Галичини, волинське боярство мирно уживалось із князями, та характеризувалося міцною відданістю родові Мономаховичів, з якого походив Роман. Маючи тверду опору в своїм Володимирі, Роман міг не рахуватись з настроями галицької аристократії, а вільно використовувати засоби країни для побудування великої держави. Опанувавши Галичину, відразу почав Роман обєднувати українські землі. Він захопив Київ і посадив там свого підручного князя, Інґваря луцького.

9. Роль Данила Галицького в історії княжої Русі

Данило та Василько при вірній підтримці відданого їм волинського боярства скріпляли своє становище, їм удалось здобути Холмщну і обєднати довкола себе майже цілу Волинь. З боку північних князів спротиву не було, бо в Суздалі після смерти Всеволода Велике Гніздо вибухли власні міжусобиці. Данило швидко заняв видатне становище серед українських князів, тим більше, що за прикладом батька свого Романа, брав він живу участь у боротьбі з кочовниками, хоч його в захищеній Волині ці справи безпосередньо не обходили. Половці до цього часу втратили значення, але 1223 року показалась зі сходу нова орда -- Татари. Перший удар їх спрямувався очевидно якраз на Половців. Кочівники звернулися за допомогою до українських князів і вони, на спільній нараді, постановили вирушити проти нового ворога. В поході взяв участь і Данило. Татари послали були до князів посольство зі заявою, що вони воюють лише з Половцями, але князі на невтралітет не погодилися.

Поразка над Калкою не зменшила сили й енерґії Данила і незабаром після смерти Мстислава Удалого (1228) вступив він в останню боротьбу за Галич. Суперниками його були спершу угорський королевич Андрій, а потім чернігівський князь Ростислав. Але властивим ворогом Романової династії залишались місцеві бояри.

Галич багато разів переходив з рук у руки; аж 1238 р. остаточно заволодів нею Данило. Це була хвилина, коли йому вдалось обєднати майже всю Україну. Він вирвав навіть Київ із рук слабих чернігівських князів та посадив там свого відпоручника тисяцького, Дмитра. Перекреслила Данилові заміри татарська навала. Внук Чинґісхана, Батий, зявився 1236 у східній Европі з великим військом, що своїм вишколом і тактикою далеко переважало тодішні європейські правила збройного лицарства. Після завоювання волжських Болгар та Московщини, зявився Батий на Україні. 1239 взяв Чернігів та Переяслав, 1240 -- Київ, і руйнуючи та палячи міста, пройшов аж до Угорщини. Одначе ряд волинських міст зумів оборонитися, в першу чергу Кремянець.

Положення Данила залишилось дуже скрутним. Дрібні чернігівські князі обернулися у верству більших землевласників і признавали владу Татар. Також і київські володарі стояли в залежности від орди, а самі промишляли степовими розбоями. На західній Київщині та на Поділлі дійшло навіть до повного розпаду київсько-дружинного устрою.

Як політичний організм у конфлікті з Золотою Ордою, Галицько-Волинська держава не лише встоялася, але й зберегла фактичну незалежність, визнаючи хіба номінально татарську зверхність. Особливо виразно видно це по тому, що крім Данила жоден галицько-волинський князь більше не їздів до Золотої Орди.

10. Володимир Мономах - життя та діяльність

На другий день після смерті Святополка кияни на вічі вирішили послати послів до Володимира Всеволодовича та просити, щоб він став за Великого князя. Володимир послухав послів, прийшов і став князем у Київі. Таким чином кияни обійшли старших князів - Ярославичів, і на престол сідає сильніше коліно Всеволода.

Вїзд Мономаха до Києва відбувся на пятий день по смерті Святополка. Йому назустріч вийшов митрополит Никифор з єпископами й усіми киянами.

Нераді були тільки ті, що вважали себе покривдженими. Найгрізнішим був Ярослав Святополкович, що сидів на Волині. Проти нього забезпечився Мономах союзом з його сусідами. Свого сина Романа одружив з дочкою Володаря Ростиславича, дочку свою Агафію видав за городенського князя Всеволода Давидовича.

Дбав Володимир про те, як би збільшити свою державу. Під боком у нього, на Волині, сидів син Святополка - Ярослав. Він був незадоволений, що Мономах перевів з Новгорода у Білгород (під Київ) сина свого Мстислава, щоб Мстислав по смерти заняв Київ. Ярослав сам мав думку сісти на київському столі. Почалися сварки у Ярослава з Мономахом.

Подібно як Ярослав Мудрий, так Володимир Мономах присвятив багато уваги законодавству, стараючися усунути надто вже різкі ненормальності суспільно-громадського життя. Особливу увагу присвятив він неймовірній лихві, що її розвели на Україні. Крім цього взяв Мономах під опіку закону збанкрутованих купців і людей, що були примушені відробляти позичені гроші. Взагалі у своїй законодатній діяльності старався Мономах облегчити долю тих, що з різних причин попали в залежність й до того часу були неполюдськи використовувані.

Помер Мономах 19 травня 1125 р. на 73 році життя. Прожив більш-менш стільки, що Ярослав Мудрий, але на великокняжому столі просидів (формально) тільки дванацять літ. Фактично, то на широкій арені української політики виринув він іще за життя свого батька й вже тоді виявив стільки енергії, що не було сумніву, що він, а не хто інший з князів стане в очах громадянства справжнім ідеалом князя-володаря. Літопис називає його «благовірним, христолюбивим, великим, чудним, святим і добрим». Але цими прикметами не вичерпується характеристика Мономаха так само, як мало що нам говорить про цього володаря і дипломата похвала духовенства, мовляв він «любив митрополитів, єпископів». Це була прикмета всіх розумних князів, що хотіли забезпечитися проти опозиції з боку всевладного духовенства.

Список використаної літератури

1. Толочко О.П. До питання про сакральні чинники становлення князівської влади на Русі у ІХ-Х ст. // Археологія. 1990. N 1. С. 51-63.

2. Толочко О.П. Особливості міжсеньйоріальних відносин у період феодальної роздробленості Давньої Русі ХІІ-ХІІІ ст. // Феодалізм на Україні. К., 1990. С. 28-41.

3. Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. К., 1992. 221 с.

4. Толочко О.П. Русь: держава і образ держави. К., 1994. 37 с.

5. Всемирная история: Учебник для вузов. / Под ред. Г.Б. Полякова и А.Н. Макаровой. М.: ЮНИТИ, 1997. С. 391--409.

6. Чернишевский М.Г. Повне зібрання творів. М., 1988.

Размещено на Allbest.ru