Творчий шлях Дмитра Яворницького

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Реферат

З дисципліни "Історія України"

На тему: "Творчий шлях Дмитра Яворницького"

ПЛАН

1. Вступ

2. Біографія

3. Діяльність Яворницького:

1) історіографічна;

2) літературна;

3) етнографічна;

4) археологічна;

5) музейна.

4. Історики про Д.Яворницького

5. Висновок

1. ВСТУП

Часом великих наукових звершень і досягнень в українській історичній науці, особливо у різних галузях вивчення історії України, була остання чверть XIX -- початок XX ст. Це був дуже плодотворний період у розвитку української історіографії всупереч реакційній великодержавній політиці російського царизму щодо України і українського народу, національна свідомість якого дедалі зростала. Невиправдано негативна в цілому оцінка діяльності більшості українських істориків того часу традиційно давалась радянськими історіографами післявоєнних років (зокрема Л. А. Коваленко в останньому його (1983 р.) учбовому посібнику з «Історіографії Української РСР від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції»; до речі, рецидиви таких поглядів, як це не дивно, існують ще навіть в наш час), коли майже всі українські історики того періоду зараховувались до розряду «буржуазних», «буржуазно-націоналістичних», або, у кращому випадку, до «буржуазно-ліберальних». На історіографії тієї доби до останнього часу офіційні радянські історики ставили штамп «кризи», чим принижували цілком неаргументовано здобутки вітчизняної науки.

Зовсім не збираючись прикрашувати стан справ і не будучи прихильником будь-якої ідеалізації історіографічної спадщини минулого, об'єктивний сучасний історіограф зобов'язаний правдиво і безсторонньо висвітлювати складні історіографічні процеси без навішування політизованих ярликів фальшивої «класовості», яка у такому грубому підході до складних явищ гносеології та відображення історичного процесу шляхом його аналізу та синтезу є безплідною, непродуктивною і такою, що не дає жодного уявлення про справжній сенс генезису та характеру Історичної думки та історичного наукового мислення. Це треба було зазначити, оскільки відносно діяльності багатьох українських істориків довгий час в радянській історіографії була упередженість та домінувало несправедливе ставлення. Напевне, тому ми не маємо до цього часу монографічних праць про окремих видатних українських істориків, як і синтетичної праці з Історії історичної науки на Україні, а наявні окремі розвідки та огляди мають характер бібліографічних анотацій, та вульгарно-соціологізованих.

Саме у зазначеному періоді науково-творчу естафету корифеїв української історіографії М. Максимовича, М. Костомарова, Н. Куліша продовжили та значно розвинули багаточисленні дослідники історії України: В. Антонович, Д. Багалій, М. Василенко, С. Голубєв, М. Грушевський, М. Дашкевич, Д. Дорошенко, І. Джиджора, О. Єфименко,О. Лазаревський, В. Ляскоронський, О. Левицький, П. Лебединцев, Ф. Леонтович, М. Молчановський, С. Маслов, В. Модзалевський, І. Малишевський, С. Томащівський, І. Шпитківський, Т. Флоринський, Ф. Фортинський, М. Ясипський та ін. Кожен із цих вчених мав своє амплуа, своє коло наукових зацікавлень; їх діяльність відбувалась неодночасно і з різним ступенем інтенсивності. Серед них особливо плідною була наукова творчість В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Багалія, В. Іконнікова. Ці вчені увійшли в історію української історичної науки як автори фундаментальних творів, заснованих на міцній джерельній базі та цілком окреслених їх наукових та суспільно-політичних концепцій.

Наукова творчість Дмитра Івановича Яворницького, визначного українського історика, археолога, етнографа, фольклориста і письменника, припадає на час діяльності багатьох з названих істориків і продовжувалась значний проміжок часу. 3 початку 80-х рр. XIX ст. і до кінця 30-х рр. XX ст., хоча останні роки моральних, ідеологічних та службових переслідувань академік АН УРСР Д. І. Яворницький фактично був позбавлений можливості плідно працювати і не друкувався.

Яворницький Творчий Історіографія Засновник

2. БІОГРАФІЯ

Метричний запис сухо зафіксував, що в родині сільського диякона с. Соснівки Харківського повіту (нині с. Борисівка Дергачівського району Харківської області) 7 листопада (25 жовтня за старим стилем) 1855 року народився Дмитро, Іванів син, Яворницький. Початкову освіту він здобув удома. Батько часто читав йому літературні твори на історичну тематику, зокрема М. В. Гоголя, а також поезії Т. Г. Шевченка. З переказів, легенд, українських народних пісень і дум, почутих від бабусі, він довідувався про побут, звичаї й ратні подвиги запорізьких козаків та їх ватажків. Перші юнацькі враження виявились незабутніми. Так, читання "Тараса Бульби" Гоголя, за виразом самого хлопця, "кинуло" в його "серце ціле полум'я страсті" до героїв книги, до всього, що було пов'язане з Запорізькою Січчю.

Після опанування "домашньої науки" юнак поїхав до Харкова здобувати середню освіту. Під час навчання в школі з ним трапився прикрий випадок, про який він потім з досадою згадуватиме не один раз. З цього приводу він якось написав: "Дід і батько мій писалися Яворницький, а мені у школі якийсь дурень причепив букву "Е" і вийшов я Еварницький, а воно на ділі "явор", дерево таке, що здається на клена, тільки лист зеленіший, з зубцями на кінцях і більше від листа клена". Ось чому на більшості праць, опублікованих Дмитром Івановичем, стоїть прізвище Еварницький (до 1917 р.).

Закінчивши повітову школу в 1874 році, Яворницький три роки провчився в Харківській духовній семінарії. Очевидно, тут не обійшлося без впливу батька-священнослужителя. Проте, не довчившись двох останніх богословських класів, він без особливого жалю залишив стіни семінарії і в тому ж 1877 році успішно склав іспити на історико-філологічний факультет Харківського університету. Будучи студентом вищого навчального закладу, молодий дослідник відразу включився в кипучий науковий пошук: почав збирати і вивчати спеціальну літературу, опрацьовувати джерела з історії запорізьких козаків.

У 1881 році Яворницький з успіхом закінчив університет і одержав можливість залишитись у ньому для підготовки до викладацької роботи на кафедрі російської історії. Але його жагуче бажання дослідити і висвітлити на сторінках своїх праць запорізьку давнину не обминули складні наслідки. Перші ж публікації Дмитра Івановича з цієї проблематики викликали різке невдоволення консервативно настроєних істориків і безпосереднього керівництва, привернули особливу увагу царських сановників. У зв'язку з цим його було проголошено "сепаратистом". І позбавлено права викладати в університеті. Як до цього поставився сам Д. І. Яворницький, видно з його листа до вчителя Полтавської гімназії Г. І. Маркевича від 4 жовтня 1884 року: "Якби Ви знали, як я люблю своє Запоріжжя і його сердешних сіромах?! Все готовий залишити, з усім готовий розлучитися, лише б тільки одна моя нога могла стояти на священній для мене землі! До речі, це так. Але що ж з того? Невже я сепаратист? І не думав і не думаю бути сепаратистом".

У 1885 році через обставини, що склалися в університеті, без будь-яких матеріальних засобів до існування Дмитро Іванович був змушений залишити Харків і переїхати до Петербурга, щоб читати там у гімназії та на педагогічних курсах лекції з історії. Фізичні й розумові перевантаження, нестатки, сімейні ускладнення привели до того, що в 28 років він майже весь став сивим.

У місті він близько зійшовся з І. Рєпіним, В. Стасовим. Дружба з І. Рєпіним збережеться на все життя. Відомо, що Д.І. Яворницький був діяльним радником великого російського художника у створенні знаменитої картини “Запорожці" і навіть позував йому в одязі січового писаря. Тоді ж у гуртку прогресивної інтелігенції Яворницький познайомився з художниками М. Микешиним, І. Шишкіним, К. Маковським, зустрівся з корифеями української сцени М. Кропивницьким, М. Заньковецькою, М. Старицьким, М. Садовським, М. Саксаганським, І. Карпенко-Карим.

У Петербурзі царські органи влади продовжували переслідувати його за роботу по вивченню й пропаганді історії українського народу. Незважаючи на все це, вчений, як і раніше, кожного літа виїжджав на Запоріжжя і проводив там археологічні розкопки. У 1892 році Яворницького об'явили політично неблагонадійним і вислали до Ташкента без права займатися викладацькою діяльністю. Але і в Середній Азії він не припиняв дослідницької роботи. Про це свідчить вихід у світ його праці "Путівник по Середній Азії в археологічному та історичному відношенні від Баку до Ташкента" (1893).

Три тяжких роки він провів у Середній Азії у засланні та один рік у Варшаві, де працював позаштатним чиновником особливих доручень при Казенній палаті. Лише в 1897 році, після довгих поневірянь, Яворницькому нарешті знову вдалося зайнятися наукою. На цей раз він одержав посаду приват-доцента в Московському університеті на кафедрі історії Росії. Тут Дмитро Іванович читав лекції з історії українського козацтва, розповідав про археологічні експедиції на Запоріжжя. Але й у Московському університеті складались не дуже сприятливі умови для наукової роботи: позначилось негативне ставлення до його предмета реакційне настроєної професури. Тому захист магістерської дисертації, який він запланував, було вирішено проводити в Казанському університеті (1901). На захист вчений представив виправлений і допрацьований перший том "Історії запорізьких козаків", який вийшов у Москві в 1900 році другим виданням (перше здійснене в 1892 році у Петербурзі). При обговоренні дисертації не обійшлося без гострої, часом упередженої полеміки, з якої Дмитро Іванович вийшов переможцем. Більшістю голосів йому присудили наукове звання магістра російської історії.

Приблизно в ті роки він часто їздив по різних містах (Петербург, Катеринослав, Чернігів, Феодосія, Бердянськ та інші), де виступав з публічними лекціями з улюбленої теми. В них нерідко критикувалася антинародна політика царського уряду.

Популярність вченого поступово зростала. Цьому багато в чому сприяла його ґрунтовна обізнаність з першоджерелами, їх глибокий і вдумливий аналіз. У пошуках усе нових і нових фактів та даних з історії Запорізької Січі він відважився відвідати навіть далекі сховища документів у Персії, Палестині, Туреччині, Польщі. Добре вивчив фонди архівів Москви, Києва, Соловецького монастиря і т. д.

Мабуть, враховуючи все це, земська управа і наукове товариство Катеринослава запросили Д. І. Яворницького на посаду директора крайового історичного музею, що мав офіційну назву Музею старожитностей Катеринославської губернії (1905). Залишити роботу в Московському університеті примусило і вкрай погане матеріальне становище. "Я, як і раніше,- писав він в одному з листів до художника І.Ю. Рєпіна, - злидняк".

Для музею, який став для вченого ніби рідним домом, Яворницький зробив дуже багато. Значну кількість експонатів директор придбав на власні кошти. Серед них - козацький і селянський одяг, зброя, давні рукописи, монети,цінні художні полотна тощо. На той час запорізька тематика в музеї була представлена найбагатшою в країні й за її межами. Всього Яворницькому пощастило зібрати понад 75 тисяч експонатів. Деякі з них зараз становлять унікальні колекції. Коли в 1927 році музей відвідав народний комісар освіти УРСР М. О. Скрипник, він залишив у книзі для відвідувачів такий характерний запис: "Оглянув Крайовий музей і заслухав пояснення його фундатора проф. Яворницького. Один з найліпших музеїв України. Сила зразків запорізької старовини; безліч любові і праці вкладено в нього".

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції Яворницький не залишив керування історичним музеєм у Дніпропетровську і одночасно викладав в Інституті народної освіти (1920- 1933), де продовжував розробляти історію Запорізької Січі, займався проблемами краєзнавства. У 1937 році Президія АН УРСР присудила йому вчений ступінь доктора історичних наук.

За значні досягнення в справі розвитку історичної науки на Україні в 1924 році Д. І. Яворницький був обраний членом-кореспондентом, а в 1929 році - академіком АН УРСР.

Помер вчений 5 серпня 1940 року у Дніпропетровську, де і був похований на міському кладовищі. Але в 1961 році його останки перенесено на територію Дніпропетровського історичного музею.

Пам'ятник Дмитру Яворницькому на фоні Дніпропетровського історичного музею його імені.

4. ДІЯЛЬНІСТЬ ЯВОРНИЦЬКОГО

1) Історіеграфічна діяльність

Протягом життя Д. І. Яворницький написав близько 150 праць. Не всі вони витримали випробування часом. Найголовнішими з них є вже згадувана "Історія запорізьких козаків" (1892 - 1897), "Вольності запорізьких козаків" (1898), "Число і порядок запорізьких січей з топографічним нарисом Запоріжжя" (1884), "Іван Дмитрович Сірко - славний кошовий отаман війська запорізьких низових козаків" (1894) та інші. Зібравши численний фольклорний, етнографічний і лексикографічний матеріал, він підготував і опублікував розвідки: "Запоріжжя в залишках переказах народу" (1888), "Малоросійські народні пісні, зібрані в 1878-1905 рр." (1906) та інші. В них автор яскраво зобразив життя запорізьких козаків, відзначив фізико-географічні умови краю, встановив місце розташування та кордони всіх Січей,навіть описав козацькі поштові зв'язки та письмо. Крім того, Яворницький показав роль і участь запорожців у військових подіях, їх взаємовідносини з сусідами, визначив керівну роль Богдана Хмельницького та інших представників старшини, висвітлив політику царського уряду щодо населення Січі. В його працях містяться також важливі матеріали з історичної топографії та етнографії Запоріжжя, що високо оцінив І. Я. Франко. Разом з тим у багатьох публікаціях вченого спостерігається значна ідеалізація суспільно-політичного устрою на Запорізькій Січі, помітні поспішність як у підборі джерельної бази, так і у висновках, впадає в око непослідовність і суперечливість окремих думок та положень.

2) Літературна творчість

Літературна творчість -- одна із складових частин розмаїтого таланту видатного українського історика Д. І. Яворницького. Їй він віддав короткі години свого відпочинку поміж напруженою працею на терені історії, археології, етнографії, лексикографії, музейної, педагогічної, громадської, культурно-освітньої діяльності. Белетристичні та поетичні твори містять різнобарвну палітру думок і почуттів Яворницького як митця, художника слова, дають можливість (через ідейно-тематичне спрямування, сюжетику, систему образів, поетику) глибше і повніше зрозуміти духовний світ Яворницького-людини, стихію його творчих пошуків, переживань і мрій, вершини морально-естетичних ідеалів. Ким був Яворницький-письменник для свого часу, який його внесок в розвиток національної літератури, що прагнув донести до своїх сучасників і передати нащадкам? Тільки ґрунтовне літературознавче осмислення творчої спадщини Яворницького з усіма її сильними і слабкими сторонами допоможе розв'язати дані питання.

Через усе життя вчений проніс щире й глибоке захоплення найколоритиішим явищем в історії України -- запорозьким козацтвом. Розкриваючи таємничу красу старої України, він не просто ідеалізує славне козацьке минуле, а створює образ -- символ духовної величі українського народу, піднімає його із зневажливого забуття до наповненого світлом ідеалу. Прагнення Яворницького відтворити життя запорозького козацтва в усій його повноті і різноманітності дає ключ до розуміння потягу вченого повсякчас жити в стихії творчих пошуків виражальних можливостей.

У творчому доробку Яворницького-письменника роман «За чужий гріх» (1907); повісті: «Наша доля…» (2-е вид., 1905), «Христос у серці чоловіка» (1905), «У бурсу! У бурсу! У бурсу!» (1908), «Де люде, там і лихо» (1911), «Поміж панами» (1911); оповідання, новели «Русалчине озеро», «Драний хутір», «Три несподівані стрічі», «Славний боян Хома Провора», «Сповідь душі баби Палажки Хотюнки», «Добрий пастир», «Як жило славне запорожське низове військо» та ін.: поетична збірка «Вечірні зорі» (1911); вірші «Все йде, все минає», «Пам'яті Л. В. Сахачевської», «Зачарований край», «Поминула, браття, вільна пора», «Думи мої, діти мої» та ін., опубліковані в різних джерелах; вірші в рукописах «О горе!»11, «Піймай вітра»12, «Вечерній дзвін» 13, «Тихесенко я йшов повз темної діброви»14, тощо.

Поетичний доробок Яворницького -- 60 віршів. Переважна більшість їх зібрана й опублікована у збірці «Вечірні зорі» (Катеринослав, 1910). Певного висвітлення поезія набула в монографічній праці М.М. Олійник-Шубравської (Д.І. Яворницький, К-, 1972). Дослідниця вдається до поділу її на тематичні групи, часткового аналізу.

Поринаючи у світ авторової творчості сьогодні, ми без вагань усвідомлюємо, що вона карбована якимось особливим духовним відчуттям життєвих обставин, історичних реальностей. Написані ним вірші не є ускладнено змодельованими фразами, то, швидше, наспіви зболілого серця, які зрідні народним пісням або думам.

Так у віршах-сповідях відчутний тонкий дотик внутрішнього голосіння («Моя доля», 1883, «Недоля», 1887).

У віршах-посвятах автор вдається до народно-поетичного прийому вираження художньої позиції через уявного «посередника» -- історика М. Костомарова, поета Т. Шевченка, драматурга М. Кропивницького та інших. Образ конкретної-історичної особи сприймається не лише як цілісний художній образ, але й як прийом поетичного осмислення ролі ліричних героїв у воскресінні духовних набутків народу України.

3) Етнографічна діяльність

Діяльність Д. І. Яворницького як етнографа є невід'ємною частиною розвитку усієї етнографічної науки на Україні.

З початку своєї наукової роботи на противагу тим, хто скептично ставився до можливостей народознавства, вчений надавав великого значення фольклорно-етнографічній науці. Майже все своє, життя він провів у мандрівках -- пошуках архівного, етнографічного, фольклорного матеріалу.

Першою науковою працею Д. І. Яворницького як етнографа слід вважати двотомне «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (Спб., 1888), в якому відтворено окремі сторінки із життя і подвигів запорозьких козаків. Наступна велика праця «По следам запорожцев» (Спб., 1898) також має багато народознавчого матеріалу.

Значним стимулом для розвитку етнографічних досліджень на Україні був XIII Археологічний з'їзд, який відбувся в Катеринославі в 1905. З ініціативи організаторів з'їзду, серед яких активно працював Д. І. Яворницький, була видана спеціальна програма для збирання етнографічного матеріалу.

Подорожуючи по Катеринославщині, Д. І. Яворницький перший зацікавився звичаєм українських селянок розмальовувати свої хати. З метою зробити фотознімки узорів, розмалювати їх відповідно до оригіналу і скласти альбом орнаментів директор музею відрядив до Мишурина Рога художника В. Стромненка.

Надаючи великого значення археологічному вивченню території Дніпрельстану, Д.І. Яворницький прийшов до висновку, що цю місцевість треба обстежувати комплексно, в тому числі з етнографічної точки зору. Частину цих етнографічних спостережень опубліковано в «Збірнику» Дніпропетровського історичного музею (1929), та в роботі Д.І. Яворницького «Дніпрові пороги».

4) Археологічна діяльність

У різноманітній плідній діяльності Д.І. Яворницького видатне місце посідає створення за ініціативою вченого першої радянської новобудовної експедиції по вивченню археологічних пам'яток терена Дніпробуду та порожистої частини течії Дніпра, якій загрожувало затоплення у зв'язку з будівництвом греблі ГЕС. Значення робіт на Дніпрі далеко вийшло за межі локальних досліджень і не тільки сприяло становленню археологічної науки на Україні, але і розробці законодавства про охорону пам'яток історії та культури. Щодо наукових досягнень керованої Д.І. Яворницьким експедиції, то вони увійшли до головного фонду науки і на сучасному рівні необхідно їх повне видання.

Створенню Дніпробудівської експедиції передувала величезна робота по влаштуванню місцевих організацій по охороні пам'яток, в якій брав активну участь Д.І. Яворницький. 1 березня 1926 р. було створено Катеринославську комісію по охороні пам'яток матеріальної культури. До обліку по Катеринославській окрузі було включено 20 пам'яток; для залучення громадськості діяла мережа так званих кореспондентів. Д.І. Яворницький входив до складу комітету охорони пам'яток, створеного при управлінні наукою Наркомпроса УРСР. 1 листопада 1926 р. у Катеринославі було створено «Товариство прихильників краєзнавства» на чолі з Д.І. Яворницьким. Однією з головних задач товариства стала підготовка до проведення обстеження берегів Дніпра у зв'язку з обговоренням проекту будівництва Дні­пробуду. Ініціатива Д.І. Яворницького у створенні експедиції була підтримана урядом і вченими верствами республіки, 21 грудня 1926 р. Рада Народних Комісарів УРСР прийняла постанову про археологічний нагляд на терені будівництва.

5) Музейна справа

Становлення музейної справи в Україні неможливо уявити без постаті академіка Дмитра Яворницького. Як музейник, Яворницький яскраво реалізував себе на посаді директора Катеринославського (з 1926 р.-- Дніпропетровського) історичного музею (1902--1933). Проте ще задовго до очолювання музею, вчений зробив вагомий внесок у процес формування музейного зібрання. Він був одним з тих, хто своєю подвижницькою працею прискорив процес «відродження» Катеринославського музею. Саме з ім'ям Яворницького пов'язується завершення «інкунабульного» періоду існування місцевого музею і розпочинається нова «ера» в його історії. Більше того, Яворницький вельми прислужився не тільки Катеринославському музею ім. О.М. Поля, але й багатьом іншим музеям України. Загальновідомо, що музей починається з колекцій, як правило, приватних. Починаючи з 80-х рр. XIX ст. Яворницький активно складав власну колекцію пам'яток історії та культури й допомагав багатьом українським колекціонерам і музейним діячам упорядковувати як приватні колекції (музеї), так і «офіційні» та громадські музеї. Ця допомога здійснювалася у різних варіантах: повідомлення про ту чи іншу пам'ятку чи знахідку, знайомство колекціонерів між собою, дарування з власних колекцій чи знахідок, дослідження пам'яток у різних колекціях та музеях тощо. Яворницький відіграв видатну роль у налагодженні контактів і спілкування між діячами музейної справи ї колекціонерами. Він був одним з найактивніших створювачів соціальної мережі музейної справи, плідного існування співтовариства українських (й не тільки українських) музейників, що мало велике значення для розвитку музейного руху та колекціонерства в Україні. Яворницький підтримував міцні творчі стосунки з відомими музейними діячами і колекціонерами.

5. ІСТОРИКИ ПРО Д. ЯВОРНИЦЬКОГО

Більш рельєфному визначенню місця, що його посідає Д. Яворницький у вітчизняному історіографічному процесі й в загалі в культурно-громадському житті України, сприятиме відтворення образу вченого в контексті минулого і сучасного, в історіографічній традиції й в уявленні широкого громадського загалу. Широчінь наукових інтересів і творчих та дружніх стосунків Дмитра Івановича, його довголітня плідна творча праця, активна громадська діяльність - все це передбачає, що узагальнюючий образ ученого має бути досить багатогранним і вельми насиченим. Узагальнюючий образ Д. Яворницького «складається» з мікро-образів, що створюються з оцінок і характеристик різних аспектів його діяльності: наукової, літературної, педагогічної, просвітницької, культурно-громадської та ін. й, нарешті, суто людських якостей особистості Д. Яворницького. За своїми історичними поглядами Д. Яворницький належав до напряму романтичного народництва в українській історіографії, з притаманним йому етнографізмом, романтизацією та героїзацією минулого, сталим інтересом до соціальної та побутової історії, до проблем мови, фольклору, піснетворчості, духовності українського народу. Творчість Д. Яворницького яскраво демонструє родову рису українських істориків-романтиків, якою, за визначенням І. Колесник, є культ джерел, нестримний потяг до їх розшуку та описання, що криється в мовно-літературній стихії українського романтизму . За образним висловом Н. Полонської-Василенко, Д. Яворницький “почепив серпанок романтизму на історію запорозького козацтва.

На думку сучасних дослідників, саме внаслідок занадто суворої однобічної критики з боку офіційної історіографії (передусім О. Лазаревського), яка не побачила новацій вченого у підході до висвітлення проблеми, Д. Яворницький припинив працю над 4-м томом “ Історії запорозьких козаків ” і спрямував свою діяльність на літературну творчість. Історик зневірився у власних силах вченого й досить самокритично писав у листах до друзів, що в нього не було “критичного розуму” і “широкого погляду на історичні явища” і що йому, “чим брати на себе звання ученого, або літерата”, краще було б працювати за своїми здібностями гарного лектора і оповідача.

Проте усі - й суворі критики, й пристрасні шанувальники були одностайні в тому, що Д. Яворницький є великий трудівник і подвижник, неперевершений збирач пам'яток і знавець, навіть до дрібніших деталей, історії запорозького козацтва, безкорисливий, натхненний дослідник старовини.Для сучасних істориків Д. Яворницький - вчений постає як сумлінний дослідник, якому були притаманні прогресивні й демократичні погляди на історичне минуле українського народу (Г. Сергієнко), як “ великий історіограф ”, дослідницька методика якого базувалася на “концептуальних імперативах М. Костомарова ”. Д. Яворницькому вельми імпонували ідея “народної історії” і високі художні якості творів М. Костомарова, намагання через використання фольклору більш адекватно відтворити історичні події минулого . В. Заруба відзначив, що Д. Яворницький є автором періодизації історії запорозького козацтва і що саме він завершив формування історико-етнографічного напряму в українській історіографії. Професор М. Ковальський також вважає Д. Яворницького продовжувачем М. Костомарова у комплексному підході до висвітлення історії запорозького козацтва, істориком-новатором у розробці джерельної бази в дослідженні даної проблеми, зачинателем комплексного використання джерел (писемних, фольклорних, речових, зображувальних та ін.), які Д. Яворницький вперше в історіографії з такою повнотою й інтенсивністю сам розшукав, зібрав, опублікував і зберіг у численних творах, документальних збірках та музейних колекціях . Д. Яворницького можна уважати “піонером” комплексного джерелознавства у царині дослідження історії запорозького козацтва. Особливістю Яворницького - вченого було те, що він поєднував у собі історика-романтика з істориком-позитивістом, історика-митця з істориком-дослідником. Саме це поєднання “підводило” вченого до створення праць перехідного характеру, синкретичних жанрових форм відтворення історичної дійсності (історико-географічних, історико-фольклорно-етнографічних, художньо-етнографічних нарисів тощо). На відміну від наукових, усі художні твори Д. Яворницького написані рідною українською мовою. Сучасники, в тому числі й письменники, відзначали гарну українську мову Дмитра Івановича , його велику любов до народного слова , що знайшло яскраве втілення в “Словнику української мови”, над яким вчений працював усе життя і який, разом з музеєм, вважав найкоштовнішим своїм скарбом. Особливість творчості Д. Яворницького полягає також в тому, що його наукові праці відзначаються “поетичністю”, тоді як художні твори, навпаки, документальністю і етнографізмом.Неперевершений хист шукача й збирача пам'яток Д. Яворницький найбільш повно реалізував у царині музейної справи. Вчений став одним з провідних музейних діячів України, фундатором Дніпропетровського (до 1926 р. - Катеринославського) історичного музею, який він очолював понад 30 років (1902-1933).І в музейній практиці Д. Яворницький орієнтувався на комплексний підхід - поєднання збирацької, експозиційної, просвітньої й науково-дослідної роботи. Новизною в музейній практиці були запроваджені Д. Яворницьким своєрідні комплексні екскурсії (поєднання екскурсії в залах музею з екскурсією на Дніпрові пороги). На жаль, вченому не вдалося реалізувати програму демонстрування “відкритих фондів”, втілення якої він почав у 1912 р. Неймовірний розмах музейної евристики Д. Яворницького є взірцем збирацької діяльності й для сучасних музейних співробітників. За висловом Д. Яворницького, “він носився, мов на крилах, по містах та селах”, видобуваючи різними засобами пам'ятки і наповнюючи ними музей. Він пишався тим, що залишить після себе великі скарби майбутньому поколінню.

Ім'я Д. Яворницького, як історика і директора Дніпропетровського історичного музею, було добре відоме в світовому науковому і музейному співтоваристві. Поряд з музейною роботою вчений здійснював активну діяльність у царині охорони пам'яток історії та мистецтва, виступав ініціатором і автором програм і заходів щодо проблеми збереження скарбів національної культури. Творча і громадська діяльність Д. Яворницького в українському співтоваристві розглядалася як така, що мала велике суспільне значення. Вчений здобув широке визнання в наукових й культурно-громадських колах України і Росії, про що свідчить обрання його членом багатьох наукових та інших товариств й, нарешті, академіком Української АН (1929 р.). Багато науковців вважали Дмитра Івановича своїм “хрещеним батьком”, духовним наставником в науці , “старим запорозьким дубом”, що велетенські стоїть на сторожі наукової справи й захищає молодих науковців.

ВИСНОВОК

Для Яворницького характерним було те, що він не обмежувався колом лише наукових, так би мовити, академічних досліджень, не був кабінетним вченим, а бачив своє покликання у популяризації в широких народних масах придбаних ним відомостей з історії, особливо України, шляхом проведення музейних екскурсій, читання публічних та учбових лекцій. Його життєва місія, невтомно та цілеспрямовано ним здійснювана, полягала у фіксації та збереженні у збірках Катеринославського, а пізніше Дніпропетровського історичного музею виявлених ним різноманітних типів та видів джерел з історії запорозького козацтва та місцевого краю -- письмових, речових, усних, етнографічних та інших. Це, безперечно, виділяє Яворницького серед інших тогочасних істориків і визначає його місце в українській історичній науці та історіографічному процесі.

Яворницький -- засновник нового напрямку в українській історіографії, пов'язаного з новим підходом у методиці залучення та використання історичних джерел. Вперше у дослідженнях з історії України ним широко залучались та аналізувались поряд з письмовими джерела різних інших типів: фольклорні, різноманітні зразки усної народної творчості, у переважній більшості вперше ним зафіксовані (народні перекази, спогади старожилів, нащадків запорозьких козаків, записи творчості кобзарів, приказки, народні пісні), пам'ятки матеріальної культури й побуту, дані топоніміки, гідрографії, історичної географії, народної медицини, народних вірувань, тощо. Всі ці свідчення у сукупності вчений використовував для розкриття багатогранної та всебічної історії широких народних верств, особливо українського козацтва. Слід зазначити, що не лише до Яворницького, але й після нього таких комплексних праць з історії України ніхто не виконував.

Відносно Д. 1. Яворницького, слід підкреслити, що хоч у своїй центральній проблематиці -- історії запорозького козацтва -- він мав попередників («козацькі літописи», «История Русов или Малой России», твори П. Симоновського, С. Лукомського, В. Рубана, О. Рігельмана, Й. Енгеля, Я. і О. Маркевичів, Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, М. Куліша, М. Костомарова, В. Антоновича), проте ні один з них не застосовував усього комплексу різних типів джерел у своїх дослідженнях. Заслугою Яворницького було звернення до вивчення середовища проживання козаків, майже у тотожньому ареалі їх проживання з врахуванням аутентичних природних, кліматичних умов та топонімії, що, на жаль, нащадки запорожців у сталінські часи (довоєнні та повоєнні) легко віддали на поталу та знищення (і не лише в результаті затоплення під час будівництва каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі). Широке застосування народних переказів, оповідань, народних пісень та ін. зразків фольклору, у тому числі записаних і самим Яворницький, у значній мірі сприяло реконструкції народного життя козацьких часів.

Особливості творчого шляху та об'єктивних несприятливих умов діяльності Яворницького позначились на тому, що він не був спроможним повністю реалізувати свої потенційні можливості. Ці ж обставини стали на перешкоді й у створенні та розвитку його наукової школи. Лише поодинокі його послідовники і учні (наприклад, К.Г. Гуслистий) зуміли продовжити естафету свого вчителя, хоч і були змушені, всупереч своїм глибоким переконанням, пропагувати штучний «класовий» підхід, гіперболізувати соціальні конфлікти на Запоріжжі, і все ж піддавались гострій і несправедливій критиці та обвинуваченням з боку сталіністів в особі Кагановича і його клевретів на Україні у «буржуазному націоналізмі», як раніше і його вчитель -- академік Яворницький.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Абросимова С.В. Дмитро Яворницький.

2. Чабан М. Сучасники про Д.І. Яворницького.

3. Шубравська М.М. Д.І. Яворницький: Життя, фольклористично-етнографічна діяльність.

4. Інтернет ресурс http://museum.dp.ua

Размещено на Allbest.ru