Берестейська унія 1596 p.: до питання про її причини, передумови та ідеологічне підґрунтя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Берестейська унія 1596 p.: до питання про її причини, передумови та ідеологічне підґрунтя

Адамчук М.В., Мисак Н.Ф.

На сьогоднішній день в оцінках переваг і прорахунків Берестейської унії є чимало суперечностей і спекуляцій. Православні акцентують увагу на «насильницькому впровадженні унії», а греко-католики - на усьому позитивному, що дала новостворена церква тогочасному українському суспільству, оцінюючи її як чинник збереження духовності, східного обряду, наближення до західної цивілізації. Дослідники цієї історичної події наголошують, що православна церква на українських землях під владою Польщі у XVI ст. опинилася перед складною дилемою: і надалі вести нерівну й безнадійну боротьбу за своє існування в умовах стрімкого територіального розширення впливу католицької церкви, знаючи, що у подальшому українському народові загрожує окатоличення, а звідси, - неминуча колонізація українських земель, чи укласти унію з Римом і тим самим зберегти візантійський обряд, національну самобутність українського народу шляхом заміни канонічно-юрисдикційної залежності від Константинопольського патріарха на опіку папи Римського. Попри помітну актуальність даної проблеми, вона потребує нового переосмислення, а також більш детального дослідження окремих аспектів цієї історичної події.

Вивченню періоду підготовки і проведення Берестейської унії присвячено значну кількість робіт як вітчизняних так і зарубіжних авторів, адже створення Уніатської церкви - значна віха в історії України. З-поміж вітчизняних дослідників слід назвати праці О. Недавньої, І. Паславського, а також колективні монографії «Українська Церква між Сходом і Заходом» та «Історія релігії в Україні» [4; 7; 8; 15].

Значний внесок у дослідження цієї епохи здійснили зарубіжні історики, зокрема В. Ліпінський, а також діаспорні науковці Ю. Федорів та І. Хома [16; 17; 20].

Мета цієї статті - проаналізувати причини, суспільно-політичні і релігійні передумови укладення, а також ідеологічне підґрунтя Берестейської унії 1596 р.

В XVI ст. важке становище української церкви схилило частину православних ієрархів до думки, що подолання кризи можливе лише в союзі з Римом. Вони виходили з того, що між православ'ям і католицизмом не така вже й глибока віросповідна відмінність, а тому унія зможе суттєво покращити долю української церкви в умовах польської експансії. Берестейська унія мала на меті урівноважити становище уніатської церкви під егідою Апостольської Столиці, гарантувати збереження східного обряду та захист від зазіхань Московського патріархату.

Чергове повернення до ідеї єднання православної і латинської церков припадає на другу половину XVI ст. Воно було пов'язане утворенням на Люблінському сеймі 1569 р. Речі Посполитої - нової східноєвропейської федеративної держави у складі Великого Князівства Литовського та Королівства Польського.

Укладення Люблінської унії сприяло значному територіальному і демографічному розширенню Польщі. Відтоді вся Річ Посполита охоплювала майже 700 тис. км2 території, хоч етнічно польські землі складали лише 155 тис. км2. В новоутвореній Речі Посполитій чисельність жителів сягала 7 млн. чоловік, більшу частину яких (4 млн.) становили мешканці українських, білоруських та литовських земель. Слід зауважити, що до 1569 р. на українських теренах (Київське і Брацлавське воєводство)налічувалося лише 2-3% поляків, і то переважно наймані військові та міщани; вплив польських магнатів і поміщиків був мізерним, оскільки Литва не визнавала повних прав за поляками Корони (з етнічних польських територій). Цілком зрозуміло, що через укладення Люблінської унії поляки намагалися заволодіти новими урожайними землями і тим самим покращити власне фінансове становище [4, с. 64]. берестейська унія церква православний

Певним чином на розвиток і втілення ідеї єднання православної і католицької церков вплинула й політична ситуація на південних рубежах держави. Південні території, а згодом і вся Україна зазнавали дедалі частіших нападів татар і турків. У 20-30 pp. XVI ст. повторювалися їх щорічні спустошливі завойовницькі набіги. Польська і литовська шляхта, у власності якої перебували ці землі, була неспроможною організувати належний захист від татар. Вона радше воліла підтримувати мирні взаємини з Османською імперією, ніж воювати, і тому часто закривала очі на ординські набіги. Проти такого політичного курсу свого часу рішуче виступав український латиномовний письменник-гуманіст C. Оріховський. Він викривав польські правлячі кола, вельмож, магнатів і шляхту, які не могли і не хотіли захистити народ від татар, а лише дбали про примноження своїх прибутків та маетностей [6,с. 172-173]. 3 цього приводу C. Оріховський навіть написав «Напучення» польському королю Сигізмунду II Августу, в якому, зокрема, зазначав: «Ta доки ти живеш у Краківському замку, люд на Русі нещасливо гине. Ta ще й як гине! Цього без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить, міста попалено, фортеці зруйновано, багатьох славних лицарів посічено або забрано до полону, немовлят порубано, літніх повбивано, дівчат згвалтовано прилюдно, жінок збезчещено на очах у чоловіків, молодь пов'язано і забрано разом з реманентом і худобою, без чого жодна сільська праця неможлива» [14,с.115].

До унійного єднання земельні володіння над Бугом і Дніпром належали Великому Князівству Литовському й, згідно з «Литовським Статутом», не могли відчужуватись у власність польської шляхти. Після 1569 р. Волинь, Поділля та Придніпровщина перейшли до Польщі і втратили колишнє політичне та культурне значення. На Україні лише великі магнати і шляхта чинили опір Люблінській унії і то лише тому, що сподівалися на зрівняння у правах з польською шляхтою.

І, дійсно, після 1569 р. вони одержали більші привілеї і земельні наділи, проте швидко сполонізувалися та окатоличилися, що так драматично описав М. Смотрицький у «Треносі». Упродовж тривалішого часу ще зберігала свою віру й етнічну самоідентифі- кацію українська малоземельна шляхта, однак згодом вона також ополячилася [19, с. 4].

Варто зауважити, що соціальний чинник відіграв важливу роль у процесі укладення Берестейської унії. Її підтримали не лише українські князі й вельможі, а й чисельна верства бояр, яка, отримавши значні привілеї і свободу, також прихильно ставилась до польської влади.

Вагомим засобом полонізації та латинізації українського населення, і зокрема, шляхти, була католицька церква. Найінтенсивніше ці процеси відбувалися на західних українських землях, де знаходилося чимало латинських монастирів, костьолів та активно діяли католицькі церковні ордени (насамперед, єзуїти, а також піари, францисканці та ін.).

Втім, церква була не єдиним способом полонізації українського населення. Значну роль у цьому процесі відіграли також династичні шлюби між незаможною польською шляхтою і представниками українських княжих, магнатських та боярських родів. Завдяки укладенню подібних шлюбів ще з кінця XIV ст. поляки у Галичині захоплюють найкращі землі Самбірщини, Ярославщини і Ряшівщини. За таких умов перед українською знаттю поставала дилема: втратити свій політичний статус (права і привілеї української та польської шляхти в Речі Посполитій суттєво відрізнялись) або прийняти латинську віру та сполонізуватися. І дедалі частіше вона обирала останній варіант. Уже до кінця XVI ст. в Галичині не було української еліти, яка б зберігала і передавала наступним поколінням свою релігію і культуру. Вірною православ 'ю залишилась лише дрібна шляхта [11, с. 375].

Одночасно з такими перетвореннями в соціальній сфері відбулися суттєві зміни і в церковному житті православних. Значною мірою цьому сприяли кризові явища у самій церкві та боротьба деяких її ієрархів з церковними братствами за домінування. Певним поштовхом до укладення унії стала конфесійна політика Константинопольського патріарха Єремії, яка виявилася в підтримці церковних братств та недовірі до православних єпископів [1, с. 260]. Варто наголосити на наданому братчикам праві контролювати діяльність та поведінку їх єпископа, а у випадку порушення ним певних норм - противитися йому «як ворогові правди» [3, с. 137-138].

Характеризуючи тогочасне церковне життя, необхідно назвати й інші факти, що поглиблювали кризу православ'я на українських землях Речі Посполитої. У XVI ст. митрополичі й єпископські кафедри займають люди, недостойні цих високих посад, цілком світські й часто аморальні. Наслідуючи королів, князів, різні польські, литовські, українські магнати і шляхта також почали зловживати правом патронату над церквою в своїх маєтках і в сфері своїх впливів [15, с. 74]. Колишня доброчинність вельмож перетворилась у звичайне панування над церквами, монастирями, їх селами і землями. Маєткове право дозволяло власникам передавати церковні та монастирські землі у сим шиїт в посаг, вимінювати на кращі села, здавати в оренду світським особам і навіть заставляти в борг. Наприклад, сам король Сигізмунд І за борги передав київські церкви якомусь А. Дяшлевичу. Водночас запроваджувалася практика, згідно з якою монастирями керували світські особи. Так, удова великого князя Олександра Олена від короля Сигізмунда І одержала пожиттєво Троїцький Віденський монастир [4, с. 66]. І, що найгірше, були випадки передачі православних церков і монастирів у володіння католикам. Проти таких «патронатів» активно боролася православна церква.

Значного поширення набула симонія (торгівля церковними санами і посадами). He лише церковне майно, землі, а й духовні сани стали звичайним товаром. З 1534 р. у православній церкві на українських теренах взагалі розпочалася «торгівля» митрополичими посадами. Наприклад, у королівській грамоті Сигізмунда І описується, як Луцький єпископ Макарій випросив у короля «хліб духовний», тобто Київську митрополію. Будучи митрополитом, Макарій II, ще за 5 років до своєї смерті продав митрополичий стіл неписьменному віденському скарбнику Стефану Белькевичу. Згодом митрополичу кафедру обіймав Іона Протасевич, який, в свою чергу, продав шляхтичеві Іллі Кучі спершу «достоїнство архієпископське», а після своєї смерті - й митрополичу кафедру. М. Грушевський писав, що немає відомостей про процедуру обрання наступного митрополита Онисифора Дівочку. Однак достеменно відомо, що наступника О. Дівочки - київського митрополита Михайла Рогозу - православне духовенство не обирало, його призначив польський король [2, с. 413--417].

Подібних прикладів «торгівлі» церковними посадами чимало. Так, була продана і Володимирська кафедра на Волині. Сигізмунд І передав її мирянину Івану Борзобогатому-Красенському, який грабував єпархію, розподіляючи її майно серед родичів. Жодні протести православних не допомагали. Згодом, після численних змін власників, король взагалі «жалував» цю єпископію католику Ст. Жолкевському. Наступний король, Сигізмунд II Август, передав її Мелетію Хребтовичу, який також роздавав і торгував церковними маєтками. He дбаючи про авторитет церкви, власні моральні якості, єпископи брали побори за висвяту на священика, за парафії і т.п. [11, с. 379].

Водночас відчувалися зневага і постійний тиск на православну церкву з боку королівської влади і латинських біскупів, які вважали її схизматичною Схизма - в перекладі з грец. ауіаші - розкол, розділення, розщеплення., хлопською. Прагнучи повного знищення православ'я в Галичині, Сигизмунд І у 1509 р. видав наказ, згідно з яким католицьким архієпископам Львова дозволялось самим наставляти намісників православної Львівської єпархії, «щоб схизматиків легше було приводити до католицької віри» [1, с. 219].

Відомий дослідник історії церкви Г. Лужницький, оцінюючи становище православ'я у Речі Посполитій, підкреслював, що переслідування церкви відбувалося у трьох напрямах: 1) нищення церковно-національних цінностей і святощів минулого; 2) приниження престижу православної церкви; і 3) викликання почуття сорому за сповідання цієї віри [5, с. 660].

Закономірно, що наслідком такої політики польської влади було падіння авторитету православної церкви і початок активної полонізації українського народу. Православні українці й білоруси оголошувалися схизматами, зазнаючи значної соціально-економічної та політичної дискримінації. Зокрема, їм заборонялося брати участь в управлінні містом. Згідно з королівським указом, міська влада мала зосереджуватись лише в руках поляків. Ta це не єдине обмеження. Наприклад, у Львові українці не мали права селитися в центрі міста, тільки поляк міг бути старшим цеху, православним не дозволялося складати перед урядом присягу, заборонялося нести Святі Дари до хворого із запаленими свічками, навіть заборонялося везти, покійника з процесією через центр міста. Загалом створювалися всі умови, за яких не-католикові не було місця у тогочасному суспільстві [5, с. 660].

Таке ставлення до православної церкви в Речі Посполитій призводило до її зубожіння, церковної дезорганізації, культурного занепаду. Прагнучи послабити вплив православ'я на загарбаних землях, королівський уряд всіляко обмежував права православного духовенства. Зокрема, коронаційний сейм у 1576 р. ухвалив: «не допускати простих людей на вищі церковні посади», оскільки ці посади православна шляхта резервувала тільки для себе. Так, у Речі Посполитій православні священики перетворилися на безправних паріїв [1, с. 192].

Важливою передумовою Берестейської унії стала й проуніатськя політика короля Сигизмунда Вази та вищих урядників Речі Посполитої. Цьому сприяло те, що Римська курія підтримувала сильну королівську владу. А польський правитель, як вихованець єзуїтів, активно втілювати політику Римської курії. Суттєво прискорило процес об'єднання церков створення в 1589 р. Московського патріархату, в якому володарі Речі Посполитої вбачали небезпеку посилення православ'я на українських і білоруських територіях, та зміцнення релігійних, культурних та політичних зв'язків між православним українським, білоруським та російським народами.

Римська курія через унію також намагалася зупинити наступ Реформації в Речі Посполитій, організувати рішучий опір поширенню нових євангельських течій, які розповсюджували сепаратистські настрої серед місцевого населення.

Загалом негативні процеси, які спостерігалися у той час в церковних відносинах (зневажливе ставлення до православної церкви польської офіційної влади і клерика- лів-латинників, поширення симонії, права патронату, свавілля, низький моральний і освітній рівень духовенства усіх рангів, втручання світських осіб у церковні справи та їх намагання домінувати над церковною владою тощо), призвели до усвідомлення частиною православних єпископів необхідності укладення унії як єдино можливого виходу з такої ситуації.

Політика дискримінації православ'я і поширення католицизму сприяла активній полонізації українського населення, і, насамперед української еліти. Слід підкреслити, що в XVI ст. на українських землях більшість представників шляхетського стану були українського походження, корінні поляки становили лише 10% від загальної кількості шляхти [18, с. 9]. Однак українська еліта доволі швидко зазнала етноконфесійної переорієнтації. Фактично протягом XVI ст. сполонізувалися заможні українські роди у Белзькій, Холмській, Піддяшській землях, на Поділлі та Київщині. Це було значним ударом для українського народу, який, по суті, втратив провідну верству. Адже саме вона була покликана забезпечувати культурний розвиток народу, очолити його у боротьбі за свої права і самостійність.

М. Грушевський зауважував, що українська шляхта чисельно переважала польську: могла б дати відсіч, стати на захист української культури, але трагедія полягала в тому, що її спокушала польська культура, тісний зв'язок з нею, привілеї, які гарантували доступ до влади [2, с. 272-274].

Поступово у свідомості населення утверджується поняття «вищості» польської культури, польської мови, католицької віри, «нижчості» української народності, мови і православ'я. Поняття «католик» протиставлялося поняттю «схизматик». Презирством до українського народу систематично підкреслюється вживанням образливих назв: «хлоп», «хлопська мова», «хлопська віра».

У такій ситуації відроджується ідея унії, основні засади якої були закладені в рішеннях Флорентійського Флорентійський собор - Вселенський собор католицької церкви, скликаний папою Євгенієм IV. Собор проходив у Феррарі (1438-1439), далі у Флоренції (1439-1442) і завершився в Римі (1443-1445). Головне його завдання - подолання основних догматичних розбіжностей між західною (католицькою) та східною (православною) церквами. За підсумками собору була укладена Флорентійська унія (1439). та Триденського Тридентський собор -XIX Вселенський собор католицької церкви (1545-1563), скликаний за ініціативою папи Павла III у відповідь на Реформацію. Одним з головних напрямків політики папства після собору стало підкорення Риму прихильників східної церкви. соборів і мали дальше своє продовження у творах С. Оріховського, Ст. Гозія, Б. Гербеста, П. Скарги, А. Поссевіно тощо.

Ідеологічним підґрунтям унії, без перебільшення, можна назвати твір П. Скарги П.Скарга (1535-1612) - видатний католицький діяч Польщі. Походив з Мазовщини. У 1555 p., після закінчення філософського факультету Краківської академії, став ректором Варшавської кафедральної школи, потім був ксьондзом у Рогатині, каноніком Львівської капітули. Особливу роль у його житті і наукових працях відіграло те, що багато років Скарга прожив в Україні, де вперше зіткнувся з проблемами взаємовідносин між двома церквами. Згодом, у 1568 p., П.Скарга переїхав до Риму, там він вступив до ордену єзуїтів. Після повернення на батьківщину зайнявся викладацькою роботою в колегіях. У 1579 р. його призначають ректором Віденської академії. П.Скарга відіграв важливу роль у польській контрреформації кінця XVI - поч. XVII ст. «Про єдність церкви Божої...», який цілковито відображав наміри римо-католицької церкви щодо об'єднання з православними. Слід підкреслити, що проголошувані у цій праці принципові засади абсолютно ідентичні політиці єзуїтів щодо православ'я. Тому не дивно, що перші примірники книги були опубліковані в типографії князя Миколи Христофора Радзивіла і пізніше стали власністю єзуїтської академії [21, с. 549].

Вже сам повний заголовок книги - «Про єдність церкви Божої під єдиним пастирем. І про грецький від того відступ. З попередженням і нагадуванням до народів руських, які при греках стояли» - підкреслює, що у ній йдеться про вищість католицької церкви над православною, про православний відхід від істинної Апостольської церкви. Основна ідея, яка наскрізь пронизує твір П. Скарги, - це думка про те, що руському народу треба відійти від схизми і навернутися в лоно римо-католицької церкви.

Автор, намагаючись знайти історичні аргументи на користь унії, наголошує на споконвічній єдності церков. П.Скарга стверджує, що православна церква ще при правлінні візантійського імператора Василія зберігала цю єдність з Апостольською Столицею. Пізніше греки відступили від істинної віри і лише Флорентійський собор ознаменував собою спробу повернутися до істини. Виступаючи проти грецької варіанту християнства, П.Скарга у своїй праці спробував обґрунтувати основні помилки у православ'ї. Справедливим було звинувачення мислителем православного духовенства у святокупстві (купівлі церковних посад, аморальності тощо). У своєму зверненні до руського народу П. Скарга прагнув показати усі переваги для них у духовному і світському житті від єднання православної та католицької церков. По-перше, виникає можливість порятунку після смерті, із земних благ - покращення відносин між католиками і православними, підвищення культурного рівня духовенства і народу, і, зрештою, викорінення єретиків і язичників. З-поміж соціальних переваг мислитель наголошував на наданні русинам земель, посад, поверненні втрачених рівних прав [13, с. 500-501].

Розробляючи конкретні способи об'єднання церков, П. Скарга вважав, що ново- створеною «з'єднаною церквою» будуть опікуватися римо-католицькі ієрархи в Польщі та папа Римський. На останнього покладалося і право висвячувати уніатських митрополитів. П. Скарга зазначав, що після укладення унії православні визнаватимуть католицьке сповідування віри і зверхність Апостольської Столиці. При цьому мислитель наголошував, що православна віра не тільки не втратить свої обряди, але «оживить» їх.

Втілюючи в життя свої ідеї, автор «єдності церкви Божої» орієнтувався насамперед на православне духовенство, пропонував митрополиту та його єпископам з дозволу короля провести синод з участю представників обох церков. Добре усвідомлюючи складнощі, які виникатимуть на шляху до унії, П. Скарга закликав православне духовенство відступити від «старших духовних», тобто церковної ієрархії, і прийняти унію [13, с. 482--490].

Велику роль у поширенні й утверджені унії П. Скарга відводив системі освіти. Він наголошував на необхідності відкриття відповідних шкіл, які б надавали своїм вихованцям належне релігійне виховання. У цих навчальних закладах мали працювати кваліфіковані вчителі, які б паралельно з освітньою діяльністю перекладали слов'янською і польською мовами католицьку літературу та впроваджували її у навчальний процес.

Продовжувачем справи, розпочатої П. Скаргою, був представник Римської курії, член ордену єзуїтів Антоніо Поссевіно (1534-1611). Спочатку він зосереджувався на спробах поширення католицизму в Московській державі, однак, зазнавши невдачі на цьому полі, активно працював над втіленням ідеї «єднання церков» у Речі Посполитій. Чимало думок А. Поссевіно, висловлених у трактатах «Московія» та «Лівонія», є продовженням поглядів П. Скарги щодо способів реалізації унії.

Одним із важливих засобів об'єднання церков, а згодом повного навернення у католицьку віру православних, А.Поссевіно вважав створення семінарій для підготовки майбутніх місіонерів. З цього приводу він радив папі Римському Григорію XIII: «Перш за все необхідно заснувати семінарію, щоб увесь світ побачив батьківську турботу Вашої святості про росіян» [12, с. 36-37].

Другим засобом творення унії, крім організації семінарій, А.Поссевіно називав книговидавництво та книгорозповсюдження, оскільки книги «допоможуть скоріше завоювати і північ, і схід» [12, с. 231]. Центри видання «благочестивих книг» руською мовою він вважав за доцільне розмістити у Вільно та Кракові [4, с. 72].

Папський прелат не обминув і такої важливої проблеми, як створення майбутнього уніатського єпископату. Найкращим шляхом навернення православних єпископів в унію А. Поссевіно вважав гарантії з боку папи Римського про збереження і покращення їх суспільного, зокрема й матеріального, становища. Дієвим засобом для досягнення цього він називав просвітницьку діяльність у їхньому середовищі. Тому пропонував надіслати православним єпископам католицьку релігійну літературу, яка б допомогла краще й детальніше розібратись у справах релігії [9, с. 35-39].

Важливу роль у поширенні католицизму А. Поссевіно відводив руській православній знаті. Він усвідомлював, що переважна більшість її представників перейдуть на унію, або й взагалі приймуть католицизм, однак попереджав про підтримку православної церкви досить впливовими князями Острозьким і Слуцьким.

Загалом А. Поссевіно у своїх працях узагальнив ідеї попередників щодо способів поширення західної релігії і культури серед східнослов'янських народів. Він детально охарактеризував найефективніші шляхи пропаганди католицизму і навернення у цю релігію православного населення Речі Посполитої: заснування духовних навчальних закладів; підготовка із вихідців даного регіону проповідників-місіонерів; налагодження книгодрукування на національних мовах; залучення до унії православного єпископату й тогочасної світської еліти. Враховуючи особливості і традиції православного люду, ідеї унії ґрунтувалися на основі визнання верховенства папи Римського, при збереженні православних обрядів, мови богослужіння, церковного календаря, шлюбності священиків та ін. А територіальною базою для утвердження новоствореної церкви, на відміну від своїх попередників Варто зауважити, що погляди тогочасних церковних діячів щодо території майбутньої поєднаної церкви дещо еволюціонували: Б.Гербест вважав за доцільне поширення католицизму в Україні, П.Скарга писав про пріоритет унії між Римом і православним людом Московського царства., А. Поссевіно вважав українські й білоруські землі Речі Посполитої. Втім, він зазначав, що на цьому не слід зупинятись, оскільки Польща - лише перший крок на шляху навернення до Святого престолу всіх християн Сходу. Ця ідея дуже приваблювала католицьких ієрархів, тому Римська курія багато уваги приділяла реалізації даних планів.

Творці та ініціатори унії сподівалися шляхом поєднання з Папським престолом зрівняти в правах обидві гілки християнства в Речі Посполитій, відповідно й статус православного й католицького духовенства. Унія також трактувалася як своєрідний захист від зазіхань Московського патріархату, що афішувався як «третій Рим», звільнення від опіки безвольного і немічного «другого Риму», тобто Константинопольського патріархату, повернення до справжнього «першого Риму» - Вселенської церкви на чолі з намісником св. Петра, Римським першоієрархом [15, с. 76].

Питання про те, хто першим ініціював унію - єзуїти, король, Рим чи самі православні єпископи - на сьогодні залишається дискусійним. Втім, більшість дослідників першість у цьому плані відводить польським єзуїтам.

Завдяки діям короля, єзуїтів і частини руських єпископів на підготовчому етапі, у 1590-1594 pp. (Белзький собор, перемовини послів Римської курії з православними єпископами, таємне зібрання владик у Сокалі у червні 1594 p., підписання Торчинського декрету 2 грудня 1594 p.), була створена надійна платформа для активного втілення у життя ідеї Берестейської унії у 1595-1596 pp.

Отже, основними причинами укладення Берестейської унії 1596 р. були прагнення Римської курії розширити сферу своїх впливів на Сході, перешкодивши тим самим територіальному укріпленню Московського патріархату, запобігти поширенню Реформації; намагання польського короля закріпити владу на новоприєднаних українських і білоруських землях; також бажання української еліти зміцнити свій політико-правовий статус і престиж у Речі Посполитій. Загалом у другій половині XVI ст. у політичній, духовній та соціальній сферах склалась доволі сприятлива ситуація для об'єднання православної і католицької церков. Важливими передумовами унії стали приєднання українських земель до Речі Посполитої й активна полонізація місцевого населення, кризові явища у православній церкві, які зумовили стрімке падіння її авторитету, проуніатська політика польської влади тощо. В такій ситуації відроджується ідея унії, ідейно-теоретичну основу для реалізації якої склали праці видатних діячів католицької церкви П. Скарги та А. Поссевіно.

Список використаних джерел

1. Власовський І.Ф. Нарис Історії Української Православної Церкви: В 4-х т. / І.Ф. Власовський. Нью-Йорк: Українська Православна Церква в З.Д.А. Tl: X-XVII ст., 1955. 362 с.

2. Грушевський М. Історія України - Руси: В 11т., 12 кн. / М. Грушевський. T.IV. K.: Наукова думка, 1993. 544 с.

3. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці. Київ - Львів, 1912. 248 с.

4. Історія релігії в Україні: В 10 т.: Монографія / За ред. А. Колодного і П. Яроцького. Т. IV: Католицизм в Україні. K., 2001. 600 с.

5. Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом: нарис історії Української Церкви / Г. Лужницький. Філадельфія: Накладом Союзу Українців Католиків «Провидіння», 1954. 723 с.

6. Наливайко Д. Станіслав Оріховський як український латиномовний письменник доби Відродження / Д. Наливайко // Українська література XVI-XVIII ст. та інші слов'янські літератури. K.: Наукова думка, 1984. С. 161-185.

7. Недавня О. Греко-католицизм в контексті духовного самовизначення українців між християнським Сходом і Заходом / О. Недавня. K.: Гнозис, 2000. 218 с.

8. Паславський І. Між Сходом і Заходом: Нариси з політичної історії Української Церкви / І. Паславський. Львів: Стрім, 1994. 143 с.

9. Памятники, изданные Временной Комиссией для разбора древних актов: В 4-х т. Т. К, 1845. 990 с.

10. Плохий С. Папство и Украина: Политика римской курии на украинских землях в XVI-XVII вв. / С. Плохий. К.: Вища школа, 1989. 222 с.

11. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. / Н. Полонська-Василенко. Tl: До середини XVII століття. 3-тє видання. K.: «Либідь», 1995. 672 с.

12. Поссевино А. Исторические сочинения о России XVI века. М.: Изд-во Моск. у-та, 1983. 272 с.

13. Русская историческая библиотека. СПб. - Ленинград, 1872-1927. Т. 7: Памятники полемической литературы в Западной Руси. 936 с.

14. Українська література XV-XVIII ст. К.: Наукова думка, 1988. 600 с.

15. Українська церква між Сходом і Заходом / За ред. П. Яроцького. К.: Український центр духовної культури, 1996. 224 с.

16. Федорів Ю. Історія церкви в Україні / Ю. Федорів. Торонто, 1990. 364 с.

17. Хома І. Київська Митрополія в Берестейській періоді / І.Хома. Рим, 1979. 262 с.

18. Czaplinski W. Wladislaw IV і Jego Czacy / W.Czaplinski. Warszawa: Wiedza Powszeclma, 1976. 400 s.

19. Dubrowski P. Tolerancja narodowosciowa w dawnej Polsce / P. Dubrowski. Lwow, 1932. 246 s.

20. Lipinski W. Relegia і koseiol w dziejaeh Ukrainy / W. Lipinski. Przemysl: PWIN, 1999. 156 s.

21. Zaleski St. Jezuiei w Polsee / St.Zaleski. Tl.: Walka z roznowierstwem 1555-1608. Lwow: Drukamia Ludowa, 1900. 819 s.

Размещено на Allbest.ru