Великі кордони українців

Размещено на http://www.allbest.ru/

Великі кордони українців

великий степовий кордон козацтво

Доля народу визначається його географічним розташуванням. Ця теза лежить в основі теорії географічного детермінізму, сформульованої ще у XVIII ст., і яка донині є не спростованою, незважаючи на всі можливі винятки та корективи, особливо щодо новітньої доби.

Теорію Великого кордону, сформульовану наприкінці XIX ст. американським вченим Фредеріком Тернером, можна вважати одним з варіантів теорії географічного детермінізму. Обидві вони можуть бути без будь-яких зусиль застосовані до історії України, яка у цьому відношенні є ідеальним прикладом для доказу їх справедливості.

Україна є класичною «землею на кордоні» (borderland) і ключовим у цьому словосполученні є слово кордон. Історія України і українського народу значною мірою визначалась і визначається Великими кордонами. Історик може знайти на землях сучасної України всі найтиповіші для історії людських спільнот кордони: цивілізаційний, військовий, соціально-економічний, культурно-релігійний, заселення, землеробства та ін. Це кордони між землеробами і кочівниками, античною європейською цивілізацією і варварським світом, християнством і язичництвом, християнством і мусульманством, православ'ям і католицизмом, ранньомодерною динамічною Європою і патріархальною догматичною Москвою та ін.

Античні географи проводили східну межу Європи по Дону. В ранньомодерний час кордон європейської політичної системи проходив через порубіжні міста на сході Речі Посполитої, які користувалось магдебурзьким правом, а це були міста сучасної Полтавщини і Чернігівщини. Одночасно ознакою європейської культури на українських землях були приватні друкарні, мережа шкіл на ін. В XIX ст. австро-російський кордон символізував різні частини світу, між якими опинились поділеними українці. Після 1917 р. річка Збруч знову розділяла дві політичні системи, але цей поділ набув значно трагічнішого забарвлення. Сучасне будівництво нової Європи для українців виглядає як будівництво стіни, якою вона збирається від нас відгородитись.

За тривалістю існування кордонів, їх чисельністю, трансформацією з одного в інший, українські землі відрізняються не лише від «тилових» і внутрішніх регіонів європейської цивілізації, але й від багатьох інших класичних Великих кордонів. Адже на території сучасною України вони з'явились на зорі сучасної цивілізації, існували безперервно протягом майже всієї історії, практично без змін географічних координат.

Прикордонне становище України об'єктивно ставило її з одного або з іншого боку кордону. Однак це не змінювало суті справи: зникнути з кордону Україна не могла ні за яких обставин. В кількох принципово важливих випадках рішення про вибір боку кордону українська еліта приймала самостійно. Володимир Хреститель робив цивілізаційний вибір між християнством і мусульманством, а також між двома гілками вже майже сформованих конфесій християнства - православ'ям і католицизмом. Під час Люблінської унії українська шляхта зробила вибір на користь Польщі. Хмельницький з козацькою старшиною вибирали між Варшавою, Стамбулом і Москвою. В часи української революції 1917 - 1920 років українська еліта розкололась на кілька таборів з різними векторами зовнішньої орієнтації. Останні двадцять років Україна коливається між Брюсселем і Москвою.

Життя українського суспільства в усі історичні періоди значною мірою визначалось його прикордонним статусом. Київська Русь кидала на боротьбу зі степом значну частину державних ресурсів і зазнавала від неї значних економічних і демографічних втрат. Греко-католицька церква виникла на роздоріжжі основних християнських конфесій. Козацтво, Запорозька Січ і Гетьманщина народились в умовах християнсько-мусульманського протистояння.

Тому можна констатувати, що історія України є історією великих і малих кордонів європейської цивілізації, політичних систем і культур. В такому сенсі дати загальну характеристику всіх кордонів разом - справа невдячна. Мені хотілось би коротко зупинитись на кількох з них, починаючи від першого і най тривалішого за часом існування степового кордону, і безпосередньо пов'язаних з ним християнсько-мусульманського та землеробського колонізаційного кордону. На мою думку, вони яскраво засвідчують місце і значення Великих кордонів в історії українського народу.

Головна особливість найдавнішого Великого кордону України полягла у тому, що він був стабільним протягом близько трьох тисячоріч, більш-менш від початків господарчої спеціалізації племен на землеробстві і кочівництві. Від виникнення кочового скотарства цивілізаційний кордон проходив по межі землеробських і кочових етносів, яка визначалась поділом на степову та лісостепову природно-кліматичні зони. На карті сучасної України це майже пряма лінія, яка йде приблизно від півночі Одеської області повз Черкаси на Харків.

Цей природний бар'єр було майже неможливо подолати в економічному плані протягом багатьох сторіч. Кочівники не потребували лісу для випасу коней і худоби. З іншого боку, демографічний тиск наблизив землеробське населення безпосередньо до степової зони лише на початку XVII ст., а потім вдруге, після демографічної катастрофи Руїни середини XVII ст., аж в середині XVIII ст. Крім того, українські землероби практично до початку XIX ст. не мали ефективних технічних засобів, щоб підняти важку чорноземну цілину. Адже для цього були потрібні досконалий металевий плуг і упряж з кількох пар волів.

В політичному плані завоювання і контроль над чужою господарською зоною однією з сторін був можливим, але економічно вони мало потребували сусідніх земель. Витіснення або розширення етнічної території кочівників за рахунок землеробів, чи навпаки, не відбувалось. Це слугувало основною запорукою стабільності господарського, а разом етнічного, культурного, релігійного і політичного поділу території сучасної України аж до кінця XVIII ст. Це могло бути і основою для мирного співіснування, однак перешкодою в цьому був неспокій кочового Великого Степу.

Найбільший степ планети, який тягнеться від пониззя Дунаю на заході майже до Тихого океану на сході, був осередком найбільшої кочової цивілізації людства, яка процвітала біля трьох тисяч років. Не прив'язані до землі кочові племена піддавались природним законам кочування і, як морські течії, переміщувались в кількох напрямках, одним з основних серед яких був із сходу на захід. Економічні переваги землеробських цивілізацій ще були неочевидними, і кочовики почували себе не лише впевнено, але й тішилися впевненістю у своїй зверхності над прив'язаними до клаптика землі хліборобами.

Однією з прикметних рис ранньої історії степового кордону України була його етнічна константність з боку землеробського лісостепу і, навпаки, нестабільність і строкатість з боку кочового степу. Землеробське населення уособлювали собою праслов'янські, потім давньоруські племена, які поступово еволюціонували до державного життя в складі Київської Русі. Що ж до іншого боку кордону, на ньому періодично змінювались кіммерійці, сармати, скіфи, гуни, хозари, печеніги, половці, татари, не рахуючи численних дрібніших племен.

Особливості ведення кочового господарства у великих масштабах, і власне, кочовий спосіб мислення, були причинами постійної напруги на прикордонні. Кочовики просто не розуміли, чим засіяне житом поле відрізняється від степової ділянки землі, чим жито відрізняється від звичайної трави, і чому на ньому не можна випасати коней. Тому землеробський кордон мав оборонний характер, і напади кочовиків Великого Степу були постійним фоном існування прикордонного землеробського населення.

На сході Великого Степу землероби Китаю спорудили Велику китайську стіну, а на заході, на Придніпров'ї, давньоруські племена - змієві вали. Ці пам'ятки є явищем одного порядку, незважаючи на те, що віддалені одне від одного часом і тисячами кілометрів. Знамениті давньоруські богатирі символізували собою Великий кордон зі степом, який можна було обороняти, але не можна було «закрити», подолати, оскільки землеробське населення ще не мало достатньо ресурсів для його підпорядкування.

Степовий кордон символізував собою не лише негатив. Ще скіфська культура дала приклад синтезу степової кочової, античної міської і землеробської культур племен лісостепу. Золота пектораль є яскравим (у прямому і переносному сенсах слова) символом цього синтезу. Вплив хозар сприяв формуванню державних інституцій давньої Русі. Схід символізував собою не лише конфронтацію, але й прибуткову міжнародну торгівлю, з арабського світу йшло срібло та інше добро.

Можна припустити, що Київська Русь в своєму розвитку наближалась до етапу синтезу землеробської і кочової спільнот, які проживали на території сучасної України. Численні дрібні кочові племена (торки, ковуї та ін.) поступово втягувались в орбіту державного життя Русі, їхня знать впивалась до князівського оточення і вони поступово ставали частиною давньоруського соціуму. Половецькі походи, незважаючи на їх атракційність, теж були фактором поступового зближення Русі зі степом. Адже захоплений полон залишався серед переможених. Змішані шлюби князівських і ханських родів, очевидно, відображали більш широку практику змішання прикордонного населення. Залучення половців до князівських міжусобиць робило їх співучасниками політичного життя Русі, вело до творення певного єдиного політичного простору. Однак чітко усвідомлене розуміння спільності інтересів з'явилось лише напередодні монгольської навали. Битва на Калці стала першою битвою всіх народів в межах сучасної України проти навали зі сходу.

Перемога монголо-татар привела до знищення системи оборони від степу, відновлення затягнулося аж до XVI ст. Татарські спустошення були спричинені військовими діями задля політичного підкорення територій. Однак уже невдовзі почався пошук способів співіснування через політичну залежність та економічну експлуатацію підкорених земель. Найяскравіше це проявилось в північно-східній і, частково, в Галицько-Волинській Русі. Однак спроби запровадити такий порядок простежуються і в інших місцевостях, наприклад, в долині Сейму. Сучасні археологічні дослідження дають численні свідчення, що на лісостеповому порубіжжі життя продовжувалось і після спустошливої навали. Варто також не забувати, що татари XIV - XV ст. в Північному Причорномор'ї були частково тими ж самими половцями.

Частина татар і половців продовжувала осідати окремими родами під владою литовських і галицько-волинських князів на степовому пограниччі Київщини і Поділля, а подекуди і до литовських лісів на півночі та Карпат на заході. І вони, разом з більш давнім степовим елементом стали однією із складових формування сучасного українського етносу.

Важливо відзначити, що початок занепаду Великого Степу, уособленого імперією Чингізідів, був пов'язаний зовсім не з наступальною політикою землеробських етносів. І далеко не все в цьому процесі можна пояснити політичним розпадом спочатку єдиної імперії, а потім і Золотої Орди. Можна припустити, хоч ці питання належно недосліджені, що кочовики стали жертвою кліматичних змін, які обернулись для них екологічною, економічною і демографічною катастрофою. Принаймні, хронологічно існує співпадіння початку занепаду Золотої Орди і зафіксованих природних змін і катаклізмів, які навряд чи можна вважати випадковими. Починається поступове зневоднення степів. Безмежні, наповнені високими травами степи, які нагадували моря, і давали невичерпні ресурси для скотарства, почали перетворюватись на посушливі простори.

В середині XIV ст. фіксуються багаторічні посухи і похолодання від Русі до Китаю. Через євразійський континент прокотилась хвиля землетрусів, а в Китаї люди масово гинули від масштабних паводків. Слід за ними прийшла найбільша демографічна катастрофа пізнього середньовіччя - чума. В Європі у 1346-1351 роках чорна смерть забрала 1/3 населення. Чума з'явилась з північного Причорномор'я, що вказує на її прихід з Великого Степу. У 1363 році чума вдруге прийшла в північно-східну Русь безпосередньо з Поволжя. Тому, навіть не знаючи даних про загибель населення степу, можна припустити, що воно було значним. Крім загибелі людей, неодноразово був «мор» на худобу і коней. Відомо, що Європа досить швидко відновила втрати населення, але Степ, судячи з джерел - ні. Цим скористались Москва і Литва. Литовський князь Вітовт розширив територію Київської землі аж до Чорного моря, на більшу частину степів північного Причорномор'я.

Послаблення і розпад Золотої Орди співпав із зміною культурно-релігійного клімату. В першій половині XIV ст. ординські хани прийняли мусульманство. За археологічними даними, зникнення половецького язичницького обряду поховання припадає на початок XV ст. Це свідчить, що ісламізація північного Причорномор'я йшла довго, близько ста років, а також, що остаточне злиття половців з татарами в один етнос відбулось під впливом нової релігії. Розпад Золотої Орди привів до появи Кримського ханства, яке незабаром потрапило під владу Османської імперії. Таким чином, відбулась трансформація давнього землеробсько-кочового кордону в кордон християнсько-мусульманський. Власне, попередній цивілізаційний кордон не зник, адже татари ще довго вели напівкочовий спосіб господарювання. Тому точніше говорити про накладання нового кордону на попередній. Він увібрав у себе традиції і моделі поведінки степового кордону, а також нові риси, характерні вже для зони протистояння світових релігій.

Відбулась і зміна векторів протистояння і контактів зі східного на південний. Османське завоювання північного Причорномор'я, підпорядкування Молдавії і Криму, надали новоутвореному християнсько-мусульманському кордону конфронтаційного характеру, чого не було протягом більшої частини XV ст. Його найтрагічнішим проявом стали татарські напади. Уже протягом перших двох десятиріч вони охопили всю територію тогочасних українських земель від Прикарпаття до Подесення і до Холма і Чорнобиля на півночі.

Зовні татарські напади нагадували попередні спустошення половців, але мали принципову відмінність у тому, що тепер це було полювання на ясир, і не задля власних потреб, а для забезпечення робочою силою економіки Османської імперії. Центр прийняття найважливіших політичних рішень щодо долі кордону також перемістився від степових володарів до Константинополя. Татарські напади гостро поставили проблему захисту українських земель. Польща і Литва, в складі яких вони перебували, за своїми геополітичними інтересами були балтійськими державами, і фактично полишили населення українських земель напризволяще. Для них проблеми степового прикордоння були другорядними. Тому відбулась політична маргіналізація степового кордону України.

Це відрізняло трансформований степовий кордон від давньоруських часів, де його проблеми були першорядними, хоча б тому, що столиця Русі Київ перебувала лише за кілька днів дороги від степу. Це відрізняло його і від сусідньої Московії, де стосунки з татарами були головною проблемою виживання, міжнародної і регіональної політики. Саме вдала татарська політика дала можливість московським князям об'єднати довкола себе всі землі північно-східної Русі, перетворитись на централізовану державу, а потім і позбавитись довготривалої залежності.

Позбавлене державної підтримки населення прикордоння мусило вирішувати проблеми оборони від татар власними силами, основною з яких стало козацтво. Тому, не випадково, саме козацтво стало основним символом степового кордону України. Козацтво увібрало в себе всі основні прикметні ознаки фронтової спільноти - військову, соціально-економічну і культурно-релігійну.

Протягом перших ста років існування, з кінця XV до кінця XVI ст. козацтво виросло з дрібних загонів диверсантів і промисловиків в потужне військо, здатне вести масштабні військові кампанії. Виставлена козаками на Хотинську війну 1621 року 40-тисячна армія чисельно не поступалась збройним силам більшості тогочасних європейських країн. Козацьке військо мало власну систему мобілізації і постачання всім необхідним, і було повністю незалежним від державної влади Речі Посполитої. За своїми функціями козацтво було недержавними збройними силами українського народу.

Ще на стадії становлення, українське козацтво засвідчило свою надзвичайну ефективність у протистоянні з татарами. Вже на середину XVI ст. воно поставило під свій контроль степову зону від Дністра до Сіверського Дінця і нижнього Дону. Це був практично весь так званий Дикий степ, який перетворився на широку нейтральну полосу вздовж Великого кордону. Власне, його значну частину, разом з тоді слабко заселеним порубіжним лісостепом, можна вважати майже класичним, за Тернером, фронтієром, зоною впливу і потенційного опанування з боку козацтва.

Втрата степу стала непоправною бідою для татарської економіки, оскільки означала різке, в кілька разів, скорочення площі пасовищ, насамперед, літніх. Напівкочові татари мусили задовольнятись степовою зону Криму і вузькою смугою степу понад Чорним і Азовським морями, частково прикритою турецькими фортецями. Підрив напівкочової економіки вів і до непрямих демографічних втрат татар, оскільки чисельність кочового населення безпосередньо корелювалась з чисельністю коней і худоби. Таким чином, козацтво обмежило зростання економіки і населення Кримського ханства, чим прирекло його на стагнацію і поступовий занепад. З іншого боку, частий голод серед татар був одним з факторів, які штовхали їх до походів на українські землі. Таким чином, коло замикалось і, як водиться на Великих кордонах, проблема набула затяжного характеру.

Українське козацтво включало в себе вихідців з усіх станів населення, і в цьому сенсі повного мірою відображало станову структуру українського суспільства. Ще нещодавно усталена теза про українських козаків як селян-втікачів вже значною мірою спростована в українській історіографії. Перше сторіччя існування козацтва ознаменувалось явним переважанням військового елементу, який походив з дрібної військово-службової верстви, дрібного рицарства литовської доби. Козаки-бояри і козаки-шляхта привнесли в козацтво станову ідеологію, яка включала в себе вимоги визнання козацтва привілейованим військовим станом і надання йому місця під сонцем в політичному житті Речі Посполитої. Цим українське козацтво принципово відрізняється від козацьких спільнот Московії-Росії.

Дрібношляхетський елемент створив верхній прошарок козацтва - старшину, яка ніколи не втрачала провідної ролі в межах свого стану. Селянський же елемент почав заповнювати козацькі низи лише з кінця XVI ст., коли швидке зростання козацтва відбувалось за рахунок селян-колоністів, які прибували на прикордонні території.

Органічне злиття в козацтві всіх станів традиційного суспільства, з частковим подоланням станових перегородок і формуванням спільної станової ідентичності, а також спільних засад соціальної й економічної організації, сталося виключно завдяки особливостям прикордонного буття. Цей процес є характерною особливістю «земель на кордоні».

З цієї точки зору маємо прямі аналоги з соціумом американського фронтієру. Особи, які потрапляли на фронтієр, мусили вступати в інші зовсім суспільні стосунки, ніж на «тилових» землях. Американський історик Вальтер Веб дав цікавий приклад впливу американського кордону на представників різних прошарків традиційного суспільства, які після спільної експедиції на Дикий захід позбулися не лише старого одягу, але, значної мірою, і своїх станових упереджень. Фронтові умови диктували єдино можливі способи виживання кожного зокрема і всіх разом, тому все непотрібне і недоцільне відпадало само собою, і замінювалось іншим, більш придатним до ситуації.

Завдяки умовам прикордоння, «фронтієру», козацтво виробило власні цінності, які включали в себе свободу особи, самоврядування у всіх сферах, включаючи судову і військову, право на власність, включаючи землю, вільний ринок робочої сили, і «вільне підприємництво» в чисто буржуазному розумінні. Оскільки основним багатством традиційного суспільства була земля, політичні й економічні ідеали козацтва вилились в лозунг «земля і воля». Все це разом привернуло до козацтва вихідців з усіх станів українського суспільства.

Запропонувавши нову, буржуазну в своїй основі, модель суспільних відносин, козацтво створило необхідні умови для їх розвитку на степовому прикордонні України. Контрольовані ними «землі на кордоні», які включали в себе середнє Придніпров'я і Східне Поділля (а у вузькому сенсі слова, саме ці території позначались як Україна), були значною мірою захищені ними як від татарських нападів, так і від шляхетських порядків. Кожний, хто сюди потрапляв, мусив жити за місцевими правилами, які значною мірою відрізнялись від інших регіонів України. Тут же, як і у всіх прикордонних спільнотах, існувала традиція невидачі втікачів.

Це відкрило дорогу для заселення прикордоння і перетворення України в Новий Світ на сході Європи. Бурхлива колонізація Придніпров'я наприкінці XVI - в першій половині XVII ст. дала можливість Новому Світу наповнитись населенням і розширитись за рахунок новоосвоєних земель. В колонізації брали участь всі прошарки українського населення. Найбільш атракційною була селянська колонізація. Селяни Волині і Галичини кидали насиджені місця і цілими селами перебирались на схід. Вживаний щодо них термін селяни-втікачі насправді є не зовсім вірним. Правильніше називати їх селянами-переселенцями або селянами-колоністами, тобто відобразити в назві не обставини переміщення людей, а їх кінцеву мету і досягнутий результат.

Протягом неповних ста років українці залюднили всю лісостепову зону України і виплеснулись на межу степу. За першу половину XVII ст. населення прикордоння зросло в ІО-15 разів. Темпи його зростання були співвідносними з поступом колонізації північної Америки. Середнє Придніпров'я, Східне Поділля, а потім і Слобідська Україна перетворились на залюднені і багаті краї.

Народна колонізація пристепової України була складовою частиною наступального руху європейської цивілізації. Демографічний і економічний тиск європейських народів на різних континентах, забезпечений внутрішніми ресурсами старого континенту, включаючи технологічні переваги, розгортався майже синхронно. Адже масове заселення колоній північної Америки розпочалось лише з початку XVII ст. Навіть ідеологічно колонізаційні рухи за океан і на схід України мали багато спільного. Наприкінці XVI ст. католицький біскуп Иосиф Верещинський писав, що Україна є новою «землею обітованою», даною Польщі як великий дар, і треба лише вміти нею розпорядитись. Одним із способів використання цього дару всі польські публіцисти називали швидку колонізацію земель, які спливають «медом і молоком».

Англійські пілігрими пливли до Америки з тією ж метою - освоїти нові землі, і створити на них суспільство загального благоденства на основі біблійних заповідей. В польській публіцистиці прямо зустрічаються порівняння українського прикордоння з Новим світом, адже освічена публіка знала всі байки, які розповідали про заморські багатства.

Переселившись на нові землі, колоністи відразу визнавали нові, привабливі і найбільш придатні для прикордоння правила гри. На українському порубіжжі цей процес дістав назву покозачення, оскільки правила і зразки існування прикордонної спільноти пропонувало козацтво. Тому поляки нарікали, що козаки творять власну Річ Посполиту. І ці побоювання були справедливими. Створене козаками прикордонне суспільство було чужим і незрозумілим для шляхетської влади. Польща не змогла запропонувати жодного дієвого варіанту вирішення проблем прикордоння і козацтва. Не вирішивши проблем оборони кордону, вона втратила і можливість для контролю над ним і лише намагалась приборкати сили, які були їй майже непідвладними. І намагалась зробити це традиційними методами, неприйнятними для прикордоння.

З точки зору теорії Великого кордону легко пояснити виникнення козацтва і Запорозької Січі, війну Богдана Хмельницького і утворення козацької держави. Християнсько-мусульманський кордон і одночасно новоколонізований світ «земель на кордоні» вимагав інших, відмінних від традиційних, форм суспільної організації та адміністрування. Це добре засвідчує практика тогочасних християнсько-мусульманського і колоніальних кордонів європейських країн. На Балканах в Угорщині існували прикордонні стани секеїв і гайдуків, в Хорватії - потужна організація граничар, в Росії - донське козацтво. Порівняння з іншими хронологічними періодами і регіонами дає нам десятки прикладів існування прикордонних військових спільнот, які підтримувались державами, починаючи від давньоримських і давньокитайських військових поселенців прикордоння. Можливо, з недалеких від козацтва часів найцікавішими є іспанські ордени епохи реконкісти, один з яких - орден Сантьяго - був практично подібним до січової організації козаків.

Англія, Франція та Іспанія мали в колоніях розгалужену структуру міліції. В історії колонізації американського континенту міліційні формування відіграли особливу роль. Солдати-громадяни, як їх називає сучасна література були основою не лише збройних сил, але й місцевої самоорганізації поселенців. Найближчою до козацтва є канадська міліція. Вона не лише формувалась за територіальним принципом на основі парафій, тобто включала в себе одне велике поселення, або групу дрібних (містечка, ферми). Керівник міліційного формування був особою виборною, очолював одночасно військову, адміністративну і судову владу регіону, представляючи таким чином державну владу. Таким чином, ці функції були прямо тотожними функціям козацьких сотників.

Польща не визнавала права козацтва на участь у політичному житті і управлінні прикордонними територіями. Вона ігнорувала право козацтва на власну прикордонну військову корпорацію і право на привілеї, які заслужено мають військові стани усіх часів і народів. Польща навіть відмовлялась утримувати козацтво, хоча широко користувалась його послугами.

Самоорганізація населення була об'єктивною потребою прикордоння. Польська ж влада йшла проти об'єктивної реальності. Фактично це була єдина країна на християнсько-мусульманському кордоні, яка відмовлялась визнавати його реалії і займатись його обороною. Це привело до того, що козацька корпорація розвивалась поза контролем держави. І Запорозька Січ відразу перетворилась не лише на осередок військової, але й автономної політичної організації.

Ще до Хмельниччини козацтво мало більшість складових, необхідних для початку самостійного державного життя. Власне, існування війська без держави є нонсенсом з точки зору теорії держави і права. Армія є однією з основних державних інституцій. Оскільки козацтво мало незалежне від Польщі військо, це вже було першим кроком до позбавлення від її влади. Останнім кроком до формування козацької державності стало створення полково-сотенної територіальної організації на волості, яка контролювала не лише козацтво, але була визнана більшістю населення.

Повстання Хмельницького має прямі аналоги з американською революцією. Проти метрополії консолідовано виступили всі соціальні прошарки колоніального суспільства, якому в британській політичній системі відводилась підпорядковане другорядне місце. А у військовому конфлікті провідну роль відіграла американська міліція, яка прийняла перший бій під Чарльзтауном, а потім перетворилась на Континентальну армію. Так само не випадково, першим президентом новостворених СІЛА був військовий лідер країни Джордж Вашингтон. Новий світ не визнав пут, накинутих на нього метрополією.

Поза національними, соціальними і релігійними причинами, створення Гетьманської держави було обумовлено логікою буття Великого кордону і новоколонізованих регіонів. З обох боків християнсько-мусульманського кордону існували автономні державні утворення, які до певної міри слугували буфером у протистоянні основних сил. З турецького боку це були Кримське ханство, Молдавія, Волощина і Семиграддя. З боку Габсбургів - Угорщина і Хорватія (з окремо виділеним для граничар Військовим кордоном). Московія приймала в такій якості Військо Донське, мала під окремим адмініструванням полосу вздовж засічних ліній, і охоче погодилась на створення слобідських полків українського козацтва.

Визнаючи такі, з точки зору військово-політичного протистояння, буферні адміністративні чи державні утворення, основні гравці вели себе дуже прагматично, знімаючи цим з себе вирішення значної частини проблем щоденного буття кордону, і перекладаючи їх на плечі прикордонних спільнот. Тому для Московії не складало проблеми у визнанні козацької України, мова йшла лише, на яких умовах це здійснювалось. Зі свого боку, козацька еліта пішла в московські обійми втомлена невизнанням Польщі. Росія змогла адаптувати козацтво і козацьку державу, та інкорпорувати козацьку верхівку насамперед тому, що сама формувалась під впливом Великого кордону і мала достатньо традиційних механізмів для вирішення подібних проблем.

Підпорядкування козацької України Москві не змінило суті стосунків на південному кордоні. Питання стосунків з мусульманами залишалось актуальним протягом ще півтори сотні років. Всі війни Росії проти Туреччини і Криму велись переважно за рахунок українських ресурсів, і це були війни на виснаження України. Росія добивалась і, власне, досягнула своєї мети - Гетьманщина перетворилась на економічно другорядний регіон імперії.

Гетьманщина і Запорожжя продовжували виступати форпостами, насамперед у боротьбі з турками і татарами, а Запорожжя ще й основною зоною контактів. Погано розуміючи життя на кордоні, не лише польська, але й російська адміністрація, нерідко були спантеличені його суперечностями. Коли російський генерал запитав непримиренного борця проти татар Івана Сірка, чому він як кошовий отаман дозволяє татарам випасати коней на землях запорозьких вольностей, то отримав відповідь, що у татар тепер засуха, і війна війною, а коні не винні і сусідам треба допомагати.

Власне, союз Хмельницького з Кримом може здаватись випадковим, або обґрунтованим лише військовими чинниками лише тому, що не враховується передісторія козацько-татарських стосунків. Адже перші спроби укласти військове партнерство між ними відносяться ще до 1580-х років, а у 1620-х роках козаки брали активну участь у повстанні татарської знаті проти Османів.

Приєднання Криму і північного Причорномор'я до Російської імперії, і зникнення Кримського ханства, з одного боку, Запоріжжя і Гетьманщини, з іншого, як і зникнення самого кордону взагалі означало кінець фронтової історії України в класичному сенсі, в якому Великий кордон існував попередні триста років, а перед тим попередні три тисячі років. Однак це не стало кінцем фронтової історії України й українського народу. Просто була закрита одна її книга і розгорнута інша.

Насамперед, у повній відповідності з теорією Великого кордону Тернера, ще треба було освоїти внутрішні землі степової України, які уже увійшли до політичного тіла країни. Цей внутрішній кордон включав в себе такі складові як розподіл (привласнення) земель, їх заселення і господарче освоєння. Цікаво, що освоєння степової України йшло одночасно з освоєнням американських прерій, так само як пристепове Придніпров'я колонізувалось одночасно з старими американськими колоніями. Це не було випадковим, оскільки відображало демографічні, політичні, соціальні, економічні і технологічні зміни, які відбувались в європейському суспільстві. Тернер оголосив свої тези наприкінці XIX ст., коли, на його думку, в Америці відбулись принципової ваги зміни - остаточно закрився внутрішній кордон - всі землі були розподілені між приватними власниками.

В економічному відношенні підняття українського степу було великою, важкою і подвижницькою справою кількох поколінь хліборобів, але зрештою цей «кордон» був повністю освоєний. На середину XIX ст. ця земля вже почала давати економічну віддачу і Україна відразу увійшла до числа найбільших виробників сільгосппродукції світу. На хлібній і цукровій торгівлі виросли найбільші міста узбережжя Чорного і Азовського морів, насамперед, Одеса. І тут теж маємо змістовні і хронологічні паралелі з СІЛА, оскільки швидкий розвиток Америки значною мірою базувався на сільському господарстві колишніх прерій. Наприклад, одне з найбільших американських міст - Чикаго - виросло саме як центр сільськогосподарської округи.

Не зайвим є відзначити, що «прикордонність» степових земель визначила особливості його соціально-економічного устрою. Особливий статус степової України (як показали дослідження професора Анатолія Бойка, назва Новоросія була пізньою і штучною) усвідомлювала і визнавала на практиці управління регіоном імперська влада. На цих теренах не існувало кріпацтва. Його туди не пустили, так само, як рабовласництво не пустили в прерії СІЛА. Тут панували особиста свобода, приватна власність і дух підприємництва, які загалом не були характерні для Росії (крім таких же прикордонних щодо центральної Росії Сибіру і Далекого Сходу). Ці кілька факторів разом відповідали місцевим традиціям і зробили степову Україну Новим світом України і Росії.

Зникнення класичного християнсько-мусульманського кордону привело до ліквідації прикордонних державних утворень - Гетьманщини і Запорозької Січі. Як би не ставитись до політики Катерини її, однак цей захід по-своєму був логічним, адже, якщо немає кордону, то зникає і прикордоння. Козацтво було приречене на «переформатування» чи зникнення. Козацька старшина Гетьманщини була інкорпорована до дворянства Російської імперії, а козацтво залишилось привілейованим станом. Слід визнати, що в порівнянні з Австрією, яка в таких же умовах повністю ліквідувала стан грани чар.

Російська імперія поступила дещо м'якше. Однак це не стосувалось запорожців. Вони стали на заваді планам російської влади на півдні, оскільки вважались конкурентами дворянства в сфері економічних, насамперед, поземельних відносин. Відомі жорстокі «згони» запорожців із своїх зимівників, схожі зовні і по суті на примусові переселення індіанців, які застосовувала влада СІЛА для «очищення» значних територій для нових землевласників. Однак, незважаючи на переслідування запорожців, саме вони значною мірою освоїли степову зону. Російські дворяни переселяли «мертві душі», намісники будували «потьомкінські села», а запорожці розводили худобу, піднімали цілину, будували Одесу і Чорноморський флот.

Залишки запорозьких козаків ясно усвідомлювали, що інституційно вони можуть зберегти себе лише як прикордонна спільнота. І лише ця спільнота забезпечить їм традиційний обсяг особистих прав. Тому поведінка колишніх запорожців, незалежно від конкретних обставин, була спрямована на пошук тієї ділянки фронтієру, де вони ще могли бути потрібними. Склалася дійсно унікальна ситуація - існувала прикордонна корпорація, яка втратила свій кордон, і шукала для себе новий кордон. Частина запорожців опинилася на Військовому кордоні Австрійської імперії, де служили Габсбургам проти турків, інші забралися за Дунай, сформували Задунайську Січ і служили султану проти Ґабсбургів, інші потрапляють до дрібних військ «вірних козаків» на службі російській короні. Зрештою, основна маса неспокійних запорожців знайшла пристанище на Кубані, коли російська влада усвідомила, де вони можуть знадобитись імперії.

Колишні запорожці добре прижились на традиційному для них ґрунті прикордоння. Кубанське козацтво відкрило нову сторінку фронтової історії українського народу і вказало на умови, обставини і вектор її продовження. Росія відкрила шлях для розселення українського хліборобського етносу на схід, але у відповідності до своїх власних планів. Українці виявилися потрібними для проведення імперської політики колонізації нових земель - поселенський фронтієр Росії на сході став значною мірою українським.

Політичний і одночасно цивілізаційний фронтієр був замінений поселенським, економічним, сільськогосподарським кордоном. У цьому наступі на південь і схід українці виявились незамінними слугами імперії. Слід за кубанськими козаками в XIX ст. на північний Кавказ потягнулися тисячі переселенців з українських губерній. Серед найвідоміших нащадків цих переселенців можна назвати останнього керівника СРСР Михайла Горбачова. Українська колонізація відбувалась в різних формах - аж до набору незаміжніх дівчат, які шукали жіночої долі серед солдат-поселенців на далекому Тереку. Дальший поступ українців на схід відбувався шляхом освоєння цілинних земель вздовж лісового краю тайги. Найвідоміша акція в цьому процесі - Столипінська аграрна реформа, яка штовхнула на схід тисячі сімей.

Однак насправді столипінська колонізація була лише складовою частиною просування українців на схід. Найбільше досягнення селян-українців на сході на межі XIX - XX ст. - освоєння просторів Зеленого клину на Далекому Сході.

В цей же час з'являється й інший напрямок просування українців на кордон європейської цивілізації - американський. До певної міри процес втягнення українців в колонізацію американського континенту був несподіваним. Сотні років українці не мали до нього ніякого стосунку, оскільки були віддаленими і значною мірою відрізаними від процесу заселення Америки. Однак коли зростання цін на хліб і прибутковість його виробництва як для власників земель, так і для численних посередників і держави, підштовхнули Канаду до пошуку землеробів, здатних освоїти далекі і малопривабливі території, з'явився і додатковий попит на споконвічних хліборобів. Так українці з'явились в провінціях західної Канади - Манітобі, Саскачевані й Альберті. Ця ж логіка привела в Галичину вербувальників до Аргентини і Бразилії, і галицькі селяни потрапили до пампас південної Америки.

Таким чином, українці виступили в ролі останнього резерву європейської хліборобської колонізації. їх залучили до справи, на якій вони спеціалізувались споконвіку, адже мова йшла не просто про землеробство, а про хліборобство - вирощування зернових культур. Тому одна з найдавніших і найбільших хліборобських націй Європи взяла участь і в закритті останніх цілинних фронтів планети. І при зовнішній випадковості цей історичний факт насправді добре укладається у всю фронтову історію українського народу.

Власне, останньою цілиною планети був казахський степ. Попри питання економічної й екологічної доцільності його освоєння, на середину XX ст. це були останні придатні для землеробства землі, які ще не підняв плуг. На освоєння цілини кинули сотні тисяч українців і справа була зроблена значною мірою саме їхніми руками. Таким чином, українці взяли участь в освоєнні останніх цілинних ареалів планети.

В теорії Великого кордону освоєння нових земель для сільського господарства є основною, але не єдиною формою внутрішніх кордонів. В докладних класифікаціях, до яких можна ставитись по-різному, але вони все ж існують, можна знайти, наприклад, «гірничий кордон», тобто мова йде про освоєння корисних копалин. І тут не зайвим є згадати, що природні ресурси Росії і Радянського Союзу були значною мірою освоєні руками українців. В Росії заслання і каторга, а потім поселення і табори були не лише покаранням, але й способом економічного освоєння Сибіру і Далекого Сходу. Так на схід потрапили сотні тисяч, якщо не мільйони українців. В часи пізнього СРСР нафтові і газові родовища розроблялись переважно українськими руками, найбільше - робітниками й інженерами Західної України.

Поза господарським освоєнням і збільшенням народонаселення східних земель імперії, українці щиро прислужилися імперії і на культурно-релігійному фронтієрі. Опинившись під владою Москви, інтелектуальна еліта Гетьманщини виступила потужним каталізатором реформ в Росії. В цьому відношенні для українських інтелектуалів Росія була колонізованою ними землею. Вони взяли участь в будівництві російської церкви, розвитку російської культури і формуванні державних інституцій. Адже навіть Івана Мазепу до певної міри можна назвати будівничим Російської імперії.

Місіонерська діяльність православної церкви на сході значною мірою здійснювалась руками українських священників. Поза Сибіром і Далеким Сходом, їхня діяльність поширювалась на Китай та Аляску. Ще донедавна християнізовані ескімоси Аляски святкували Різдво за українськими звичаями, колядуючи з різдвяною зіркою, а церкви російської Аляски нагадують українські дерев'яні храми. І десь там, між Аляскою і Альбертою, два географічні напрямки української колонізації (східний і західний) досягнули один одного, хай і слабкими хвилями.

В американській науці і публіцистиці середини XX ст. поняття Великого кордону звично застосовувалось і щодо науки. Президент Джон Кеннеді та його сучасники широко вживали цей термін щодо освоєння космосу. Польоти за межі планети порівнювались з плаванням Колумба. Відомо, що і на цьому фронтієрі внесок українців був достатньо вагомим.

Активна та ефективна участь українців в господарському та культурному освоєнні нових просторів задля інтересів держав-метрополій та інших країн нагадує долю інших бездержавних, але з великим демографічним та інтелектуальним потенціалом, націй. Добрим прикладом для порівняння є шотландці, творча енергія яких була поставлена на службу Британській імперії. Шотландці належали до військової, адміністративної та інтелектуальної еліти імперії, в будівництві якої взяли безпосередню участь. Вони втратили свою мову, хоч здебільшого ніколи не забували своє походження і, до певної міри, зберегли упереджене ставлення до англійців. Прикметною є та обставина, що енергія шотландців (а разом з ними також ірландців) найяскравіше проявилась саме на новоколонізованих заокеанських просторах.

Проте, на відміну від українців, в своїй історії горді шотландці не мали тривожного степового кордону. Історія українського народу дійсно унікальна тим, що його довготривалий Великий кордон був насамперед кордоном землеробської цивілізації, і, незважаючи на всі трансформації, або залишався таким, або містив його елементи фактично до середини XX ст.

Українці ж, попри статус прикордонного народу, були насамперед не воїнами, а хліборобами, з відповідною ментальністю, мало залежною від соціальної приналежності її носіїв. Це сталося тому, що безпосередньо на кордоні проживала лише частина українського етносу і навіть витворена українцями прикордонна військова спільнота - козацтво - значною мірою зберігала хліборобський і, щодо військових обставин, оборонний характер. В найбурхливіші часи воєн середини XVII ст., після переконливих перемог, ні Хмельницький не думав йти на Варшаву, ні Виговський - на Москву. Така самодостатність, яку можна сформулювати тезою: «не чіпайте нас, і ми вас не зачепимо», випливала з простої звички охороняти свій клаптик землі, і думати лише про нього. Цим українці завжди відрізнялись від імперських націй, для яких ідея експансії була природною, і межею могла бути лише протиставлена їм сила.

Унікальна козацька спільнота з особливою пасіонарністю, котра формувалась завдяки умовам прикордоння до середини XVII ст. в повній мірі мала всі риси, властиві для прикордоння. Насамперед, це відчуття свободи у всіх сферах суспільного буття. В цьому відношення українські козаки і поселенці прикордоння були класичними людьми Великого Кордону. Проте ця спільнота змогла реалізувати свій потенціал лише частково, оскільки в часи Руїни була значною мірою знищена спільними зусиллями всіх країн регіону, а її залишки підпорядковані Москвою. Сусіди, незалежно від релігійної і конфесійної приналежності (Річ Посполита, Османська імперія і Крим, Московія) відчули небезпеку для себе, і їх позиція щодо козацької України була солідарною.

Після цього українці стали другорядними учасниками військово-політичних процесів, які відбувались на кордоні, однак в економічному сенсі залишались форпостом європейської цивілізації до її остаточного утвердження на всіх континентах. Таким чином, можна вважати, що серед всіх кордонів українців найважливіше значення мав землеробський кордон, який у видозмінених формах існував майже всю історію українського народу.

На сьогодні проблема Великих кордонів України залишається не лише актуальною, але й час від часу особливо актуалізується. Нікуди не зник, а навпаки, поступово відновлюється внутрішній християнсько-мусульманський кордон. Очевидним є внутрішній ментальний і культурний кордон між різними регіонами України, який штучно підтримується сучасними політиками, але який існує все ж об'єктивно, і до певної міри накладається на давній степовий кордон.

В геополітичному плані відкритим залишається питання, з якого боку європейської спільноти перебуватиме Україна. Європа награлась в демократію і відкритість, і тепер активно будує нову стіну на сході, але питання, по який бік від неї опиниться Україна, фактично питання вибору її майбутнього, ще не вирішене. Проте, незалежно від відповіді, Україна все одно залишиться на кордоні між двома цивілізаційними частинами світу - європейським і євразійським. Тому актуальними залишаться теоретичні й практичні проблеми, пов'язані з прикордонним статусом України.

Размещено на Allbest.ru