Взаємини еміграційного уряду ЗУНР із країнами Центрально-Східної Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Взаємини еміграційного уряду ЗУНР із країнами Центрально-Східної Європи

Литвин Н.М.

Явище української військово-політичної еміграції невіддільне від політичного контексту Європи міжвоєнної доби XX ст. На формування та діяльність державних еміграційних центрів Українська Народна Республіка (УНР) і Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) істотний вплив мали геополітичні чинники: включення згідно з ухвалою Ради послів Антанти до складу Польщі Східної Галичини, провокаційна політика більшовицьких республік Росії та України, поширення ними ідей радянофільства, загальноєвропейська радикалізація правих політичних рухів, зокрема й у Польщі. Проблема української військово-політичної еміграції, особливо її наддніпрянський сегмент, частково висвітлена у роботах вітчизняних істориків і політологів [1; 7; 8; 10; 12--17]. Власне метою вказаного повідомлення є розкрити особливості зовнішньої політики Чехословаччини, Румунії, Угорщини, Білоруської Народної Республіки щодо ЗУНР після українсько-польської війни 1918-1919 pp., а також показати діяльність галицьких дипломатів у країнах Центрально-Східної Європи. Стаття підготовлена насамперед за матеріалами документів української та зарубіжної дипломатії, які нещодавно опубліковані в Україні [3; 4; 5; 10; 20].

Як свідчать документи уряду ЗУНР, галицькі провідники не сформували чіткої концепції своєї зовнішньополітичної діяльності. Наприкінці українсько-польської війни 1918-1919 рр. галичани почали обговорювати плани можливого союзу з Чехословацькою республікою на федеративних чи конфедеративних умовах. Наприкінці 1919 p., коли соборні зв'язки з Директорією УНР послабилися, галицькі керівники прагнули порозумітися з небільшовицькою Росією. На початку 1920 p., коли із залишків галицьких бригад була створена Червона українська галицька армія, робилися спроби порозумітися з керівниками УСРР. Після укладення Варшавських угод 1920 р. взято курс на відновлення незалежної Галицької республіки, що мала виконувати роль «нейтральної Швейцарії» у Центрально-Східній Європі. еміграція європа політика зунр

Чимало представників Австрійської республіки із зацікавлення слідкували за діями галицьких політиків, однак у них не було реальних важелів втрутитися у розв'язання східногалицькою проблеми. Втім, саме Відень став місцем організаційної консолідації західноукраїнської політичної еміграції, в середовищі якої влітку 1920 р. за ініціативою Є. Петрушевича створено Колегію Уповноважених Диктатора ЗУНР, до якої ввійшли п'ять уповноважених (міністрів) [18]. Третій уряд, на цей раз поза рідним краєм, почав діяти як офіційний репрезентативний орган західноукраїнської еміграції в її взаєминах з міжнародною спільнотою, з урядами окремих держав.

Уряду ЗУНР постійно протистояла національна політика міжвоєнної Польщі, яка хиталася між двома політичними концепціями: націонал-демократів, що відмовляли українцям і білорусам у національно-державному статусі і вимагали їх національної асиміляції, та федералістів (соціал-демократів), які розглядали відроджену УНР (без її західних земель) як шлях нейтралізації головної для Польщі зовнішньої загрози - більшовицької Росії. Незважаючи на дипломатичні заходи уряду ЗУНР, прихильники обох польських політичних концепцій продовжували трактувати на міжнародній арені галицьку проблему як свою внутрішньодержавну [7, с. 143--155]. Офіційний зовнішньополітичний курс ЗУНР щодо Польщі не сприйняло декілька авторитетних галицьких дипломатів, а серед них С. Томашівський, який вважав нереальними плани щодо визнання союзними державами незалежності Східної Галичини, а тому вважав, що треба боротися за зміцнення автономії краю (запровадження автономної адміністрації, судівництва, фінансової системи, національної освіти) у складі Польської держави [1].

Важливим осередком діяльності галицьких політиків була Прага, де було найчисельніше дипломатичне представництво ЗУНР. Уряд ЧехоСловаччини, як уже зазначалося, дозволив відкриття на своїй території таборів інтернування та робітничих сотень Української галицької армії. Перший п'ятитисячний табір інтернованих відкрито у травні 1919 р. у Німецькому Яблонному, у вересні 1920 р. - у Ліберцях, невдовзі у Иозефові. Загалом же на початку 1922 р. у 51 таборі перебувало 15 тис. галицьких старшин і стрільців. Влітку 1922 р. ці табори поповнили 2,3 тис. інтернованих галичан із польських таборів Каліш, Щипйорно, Тухоля [8, с. 335-336; 21].

У липні - серпні 1920 р. під час особистих зустрічей з президентом Т. Масариком і міністром закордонних справ Е. Бенешом у Празі Є. Петрушевич намагався реанімувати ідею галицько-чехословацької конфедерації. Однак, діставши відмову Є. Петрушевич просив офіційну Прагу відстоювати галицькі інтереси в Лізі Націй. Втім, після ліквідації прикордонного територіального конфлікту з Польщею в районі Тєшина (польською - Цєшин) в липні 1920 р., зацікавлення Праги до східногалицької проблеми поступово згасало [6, с. 258-259, 280-282, 284; 16; 23, s. 51-52,66-67]. Чеське керівництво так і не погодилося на офіційне визнання еміграційного уряду ЗУНР і надання йому фінансової допомоги; не йшлося й про повернення Закарпаття, де більшість населення становили українці [23, s. 73-76; 24, s. 128-129]. Щоправда, чеська влада і громадськість надавали певну допомогу безпосередньо інтернованим галицьким стрільцям. Дружній етап дипломатичних відносин між ЗУНР і ЧСР перервала угода між міністрами закордонних справ ЧехоСловаччини Е. Бенеша і Польщі К. Скірмунта від 6 листопада 1921 p., згідно з якою Прага визнала незацікавленість у вирішенні східногалицької проблеми й пообіцяла розформувати підрозділи Української галицької армії в таборах і сотнях інтернування [12, с. 434]. Після обнародування вказаної угоди галицького посла С. Смаль-Стоцького відкликано і замість нього призначено Є. Левицького, який не користувався такими впливами в чеській столиці, як його досвідчений попередник [13, с. 131]. Утім, полько-чеський договір так і не було сповна втілено у життя.

Щоправда, у 1922 1923 рр. таки проведено ліквідацію таборів інтернованої Української галицької армії. Про військово-патріотичний настрій й антипольський дух галицького стрілецтва свідчив День протесту української військової еміграції в Чехо Словаччині (23 березня 1923 р.), в ході якого була прийнята протестаційна ухвала: «Ми, останки Української галицької армії, що від 1918 р. несемо солодкий тягар святих визвольних змагань, у день народного протесту проти зневажливого і жорстокого рішення про долю нашої Батьківщини, на вільній землі братнього чеського народу. Клянемося: на хоробрість Святослава, могучість Володимира, мудрість Ярослава, силу Осьмомисла, велич Романа й бойкість короля Данила, на одчайдушність козацьких лицарів, державну ідею Хмельницького, ідею соборності Дорошенка й самостійності Мазепи, на зусилля першого військового скитальця Орлика і славну Матір-Січ, на завзяття Залізняка й муки Гонти, на віщий дух Тараса й українського Мойсея Франка, на буйні голови героїв з Маківки, на кости борців за третю державність» [3, с. 809-810]. Зрозуміло, що після таких заяв польська вдала неохоче повертала галицьких українців до Польщі.

Чимало світської галицької інтелігенції замешкало також у Подебрадах (діяла Українська господарська академія) і Празі, куди 1921 р. з Відня перенесено Український вільний університет (викладали діячі ЗУНР О. Колесса, С. Дністрянський, С. Рудницький, В. Старосольський). Зокрема, в ухвалі сенату цього університету від 12 вересня 1921 р. стверджено: «Сам факт існування УВУ в Празі, що стала тепер як столиця Малої Антанти великим політичним осередком, що здавна є осідком заміт- ного культурно-політичного руху Слов'ян - підносить престиж нашого народу перед чужинцями і є вимовною маніфестацією культурної самостійності і суверенності нашої нації. Оформлення УВУ за кордоном є могутнім протестом проти тої брутальної, антикультурної системи, яка вигнала українську молодіж і українську науку із Львівського університету» [4, с. 783-788].

У травні - вересні 1923 р. у Празі створено Комітет західноукраїнської еміграції в Чехословаччині, який після ліквідації уряду ЗУНР частково виконував його управлінські функції. Спільно з Червоним хрестом він заопікувався демобілізованими військовиками, а також інвалідами, жінками та дітьми, які прагнули повернутися до Галичини [22]. У цей час в середовищі галицької еміграції активно працювали більшовицькі та білогвардійські (армії Врангеля) емісари, представники Є. Коновальця та Української військової організації. Серед галицьких військовиків нерідко бували й представники сербської військово-політичної еміграції [3, с. 744; 23, с. 69-70].

Зауважимо і те, що 1923 р. під тиском депутатів-комуністів парламенту Чехословаччини новий президент країни Е. Бенеш визнав недипломатичний характер представництв УНР і ЗУНР й запропонував її дипломатам виїхати з країни [2, с. 182; 9, с. ЗЗ]. Як бачимо, своїми діями Прага фактично підтримала політику більшовицької Росії, в якій вбачав противагу Німеччині.

Під впливом радянських агітаторів сотні галичан виїхали до УСРР, де саме 1923 р. проголошено українізаційний курс. Власне, українізацію - як бодай часткове здійснення національних прагнень - досить позитивно сприйняла частина еміграційного середовища [19, с. 92-95]. Це теж був своєрідний процес проти визнання Антантою 1923 р. анексії Східної Галичини Другою Річчю Посполитою. Репатріацією (у 1924-1926 рр. - близько 500 осіб) керувала спеціальна комісія, до складу якої ввійшли член Політбюро ЦК КП(б)У, командувач військ Українського військового округу М. Фрунзе (голова), керівник ДПУ УСРР В. Балицький, представники апарату уповноваженого наркомату закордонних справ CPCP у Харкові. Частину емігрантів планували згодом скерувати до Компартії Західної України та розвідувальних структур. Вчорашні політемігранти вимагали від державно-партійного керівництва УСРР гарантій політичної недоторканості й не переслідування за своє антибільшовицьке минуле. І тому, після отримання дозволу на в'їзд до УСРР кожному репатріантові видавався документ, в якому зазначалося, що збоку радянської адміністрації «обвинувачень за його попередню політімну діяльність не пред'являється». Насправді ж ці документи не стали гарантією від репресій та переслідувань вчорашніх політемігрантів. Загалом же на початку 20-х рр. в УСРР проживало майже 50 тис. галичан, які потрапили на Наддніпрянщину в роки Першої світової війни та Української національно-демократичної революції [19, с. 95-100, 103]. До речі, в радянофільстві сучасники запідозрювали й Є. Петрушевича, з яким прагнула контактувати радянська дипломатія [15].

З українськими емігрантами в Чехословаччині та Польщі у цей час солідаризувалася військово-політична еміграція Білоруської Народної Республіки (БНР). Зокрема її дипломатична делегація (В. Ластоускі, О. Цвілевич, О. Головінський) зустрілася з представниками ЗУНР (К.Левицький, О. Назарук, отець И. Жан, Л. Мишуга) 29 вересня 1920 р. у Ризі, в кулуарах мирної конференції. Переговори завершилися спільною заявою «до всіх», у якій висловлено протест з приводу незаконного торгу Варшави і Москви західноукраїнськими і західнобілоруськими землями. 7 жовтня ця звинувачувальна заява подана офіційним учасникам конференції й передана у пресу [11, с. 91-140; 8, с. 326-327]. Того ж дня обговорено угоду (українською і білоруською мовами) між Старшиною Ради Народних Міністрів БНР В. Ластоускі і Уповноваженим президента Галицької народної республіки К.Левицьким про взаємовизнання незалежності і взаємодопомогу у збройній боротьбі та на дипломатичному фронті. В архіві ЗУНР в Українському католицькому університеті в Римі виявлено копію угоди, однак цілком можливо, що вона була підписана. Власне в документі стверджено, що «отся умова робиться довірочно (тобто таємно - прим. авт.) і до проголошення не призначується» [4, с. 236-237.].

Після ганебного рішення Антанти у березні 1923 р. білоруська громада Праги надіслала телеграму до управителя гімназійно-реальних курсів у таборі Йозефів сотника

О. Кравця, в якій висловила співчуття («ваш смутак - наш смутак») співчуття і сподівання на майбутню перемогу української справи [3, с. 806].

Зауважимо й те, що уряд ЗУНР так і не зумів налагодити дипломатичні відносини з Румунією, війська якої восени 1918р. інкорпорували Північну Буковину. Щоправда, румунське посольство у Відні інформувало у березні 1921 р. уряд ЗУНР про долю вояків армій УНР і ЗУНР в таборі інтернованих в Брашові. Відтак посольство ЗУНР у Відні 10 червня 1921 р. подякувало військовому міністерству Румунії за «матеріальне удержування» більше тисячі галицьких стрільців і старшин [4, с. 726-727]. Водночас галицький уряд підтримував Буковинську делегацію Української національної ради (І. Семака,

А. Артимович, Д. Коропатницький) в її акціях на захист прав буковинських українців. Як відомо, ЗО грудня 1921 р. ця делегація надіслала до Верховної Ради у Парижі ноту, в якій засуджено політику Бухареста щодо українців Північної Буковини. У ній також стверджено: «He має сумніву, що українська часть Буковини стоїть у стислому зв'язку з пограничною українською Галичиною, бо культурні і господарські відносини обох сил областей є однакові. Українське населення Буковини рішило ділити долю з цілим Великим Українським Народом а в першій мірі в галицьким братам і ця постанова найшла свій вислів в уконституюванні буковинської Делегації Західно-Української Національної Ради в Чернівцях». Цей документ містить також невеликий додаток «Суцільна українська національна територія Буковини», в якому подана історична довідка про Буковинський край, вказана кількість українців і румунів в найбільших населених пунктах краю, зазначена лінія етнічного розмежування народів: Кирлибаба, Бріяза, Руська Мольдавиця, Чумарна, Арджель, Майдан, Хогцуя, Давідени, Панка, Нові Брошківці, Каменна, Кучурів Великий, Кичера, Мигучени, Глібока Каменка, Вовчинець, Біла Керниця, Климівці, Черепківці, Серет, негостинна, Балківці, Гропина, Ботушаниця, Шербівці, Гаврени, Калинівці, Данила, Гатна, Липовени аж до давньої буковинська-румунської границі [4, с. 871-879].

Аналіз дипломатичних документів свідчить, що значно консіруктивнішим був діалог Бухареста з Надзвичайною дипломатичної місією УНР у цій країні. Зокрема сторонам удалося досягти порозуміння щодо інтернування частин УНР на території Румунії (Брашов, Текучіо) [5, с. 453, 454, 456-458, 459-461, 584].

Взаємини галицького уряду з Угорщиною теж гальмувалися полонофільськими настроями в Будапешті, що було викликано прагненнями Будапешта знайти у Варшаві союзника проти сусідньої Чехословаччини. Тому, потребуючи допомоги і Польщі і ЗУНР (йшлося насамперед про дрогобицьку нафту і бензин) уряд М. Карої прагнув примирення двох супротивників і 1919 р. навіть виступив з пропозицією свого посередництва у переговорах між поляками та західними українцями. Втім, діалог з галичанами був неоднозначним, оскільки Будапешт виступав за відновлення «інтегральної Угорщини» в довоєнних (історичних) кордонах, сподіваючись інкорпорувати Закарпаття, на яке також претендувала Чехо Словаччина і Румунія. У своїй зовнішній політиці уряд М. Карої прагнув здобути прихильність Антанти і СПІА. Угорські урядовці були не проти продати галичанам зброю, вугілля і ліки, вимагаючи згоди на приєднання Закарпаття [10, с. 26, 32; 14, с. 36 - 37].

He послабилися взаємини з урядом ЗУНР і тоді, коли у березні 1919 р. в Будапешті до влади прийшов лівий уряд Ш. Гарбаї і було проголошено Угорську Радянську Республіку, яка оголосила територіально-крайову автономію Закарпаття. Щоправда, галичани були проти переходу через територію ЗУНР Червоної армії, яка мала допомогти радянському уряду Угорщини. Навесні 1920 p., коли до влади в Угорщині прийшов адмірал М. Хорті, угорська дипломатія насамперед прагнула забезпечити собі підтримку в Парижі та Варшаві. Однак галицький уряд надіявся на перспективи майбутнього товарообміну. У серпні 1920 р. до Будапешта навіть приїжджав галицький міністр преси і пропаганди К. Левицький, щоб з'ясувати наміри угорського уряду щодо міждержавних взаємин і налагодження торговельних контактів. З цією метою, було укладено проект статуту угорсько-української торговельної комори (палати). Однак заступник міністра закордонних справ Угорщини К. Каня взагалі відмовився прийняти галицького міністра зазначивши, що він не може «ангажуватися» з урядом, якого не визнала Антанта [4, с. 109; 14, с. 42]. А 29 листопада 1920 р. Є. Петрушевич ухвалив рішення про ліквідацію діяльності з 31 грудня галицької дипломатичної місії на чолі з Я. Біберовичем (у травні 1919 р. вона відокремилася від Надзвичайної дипломатичної місії УНР) [10, с. 32-33]. На жаль, у цей час так і не вдалося скоординувати дії дипломатичних місій ЗУНР і УНР в Будапешті, хоча до останньої входив досвідчений галицько-буковинський політик М. Василько [10, с. 302-303]. Врешті-решт, у зовнішній політиці в Центрально-Східній Європі еміграційний уряд ЗУНР віддав перевагу Чехословаччині, а угорська влада схилилася до підтримки Польщі. Наприкінці 1920 р. дипломатичні відносини з Угорщиною взагалі призупинилися [14, с. 43].

Як бачимо, дії дипломатії ЗУНР пов'язувались з виконанням трьох найважливіших функцій - інформаційної, переговорної та договірної. Інформаційна функція представництв (місій, делегацій) полягала у забезпеченні уряду аналітичними матеріалами про соціально-економічне становище у державі перебування, зовнішньополітичні плани її уряду, що прямо чи опосередковано стосувалися Центрально-Східної Європи, включно зі Східною Галичиною. Водночас галицькі дипломатичні представництва виконували функцію інформування урядів і глав іноземних держав про внутрішнє становище та задекларовані зовнішньополітичні наміри уряду ЗУНР. Стратегія ведення переговорного процесу будувалася галицькими дипломатами на апеляції до спільного інтересу сторін, а відтак пошуку компромісу. Щоправда, у міжнародних відносинах уряд ЗУНР неодноразово наштовхувався на диктат, силову дипломатію, зокрема з боку Польщі, більшовицької Росії, а згодом і країн Антанти. Переговорний процес за участю дипломатії ЗУНР нерідко мав перші дві фази: діагностування і опрацювання формули перемовин і, як правило, не завершувався третьою фазою - власне конкретними переговорами. Галицькі дипломати здебільшого не допускалися до офіційної участі у міжнародних конференціях, не доходило й до двохсторонніх заяв і угод, що стосувалися майбутнього державно-політичного статусу Східної Галичини (Галицької республіки). Якщо у 1920--1921 рр. пропагувалася ідея незалежної Галицької держави, то з листопада 1922 р. уряд все частіше почав говорити про відновлення Галицько- Володимирської держави у складі Галичини, Холмщини, Підляшшя, Волині, Полісся та Північної Буковини.

Список використаних джерел

1. Бортняк Н. Дипломатична діяльність Степана Томашівського (лютий 1919 - серпень 1921 рр.) / Надія Бортняк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність / [голова ред. Я. Ісаевич]. Вип. 6: Західно-Українська Народна Республіка: історія і традиції. Львів. 2000. С. 258-267.

2. Веденеев Д.В. Юність української дипломатії. Становлення зовнішньополітичної служби Української держави 1917-1923 роки / Д.В. Веденеев, Д.В. Будков. Київ, 2006. 312 с.

3. Західно-Українська Народна Республіка 1918-1923. Док. і мат. / [упор. О. Карпенко, К. Мицан]. Івано-Франківськ, 2008. Т. 4. 886 с.

4. Західно-Українська Народна Республіка. 1918-1923. Док. і мат. / [упор. О. Карпенко, К. Мицан]. Івано-Франківськ, 2011. Т. 5. Кн. 2. 948 с.

5. Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені (1917-1924 pp.): док. і мат. / [упоряд. док. JI.В. Андріевськатаін.; голова редкол. К.І. Грищенко та ін.]. Київ, 2010. 592 с.

6. Кірсенко М. Чеські землі в міжнародних відносинах Центральної Європи 1918-1920 років / Михайло Кірсенко. Київ, 1997. 335 с.

- Красівський О. Українсько-польські взаємини в 1917-1923 рр. / Орест Красівський. Київ, 544 с.

7. Литвин М.Р. Історія ЗУНР / М.Р. Литвин, К.Є. Науменко. Львів, 1995. 368 с.

8. Лівицький М. ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 рр. / Микола Лівицький. Мюнхен-Філадельфія. 1984. 75 с.

9. Матяш І.Б. Діяльність Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині: історія, спогади, архівні документи / І.Б. Матяш, Ю.Ю. Мушка. Київ, 2005. 400 с.

10. Назарук О. Галицька делегація в Ризі 1920 p.: Спомини учасника / Осип Назарук. Львів, 1930. 170 с.

11. Нариси з історії дипломатії України / [відп. ред. В. Смолій]. Київ, 2001. 736 с.

12. Павлюк О. Зовнішня політика ЗУНР / Олександр Павлюк // Київська старовина. 1997. №3-4. С. 114-138.

13. Павлюк О. ЗУНР і політика Угорщини/ Олександр Павлюк // Україна в минулому. Вип.7. Київ; Львів. 1995. С. 33-51.

14. Павлюк О. Радянофільство Є.Петрушевича: переконання чи вимушеність? / Олександр Павлюк // Український історичний журнал. 1997. №3. С. 109-118.

15. Павлюк О. Українсько-радянська конфедерація? (З історії взаємин України і ЧСР у 1917-1921 рр.) / Олександр Павлюк // Київська старовина. 1999. №1. С. 68-75.

16. Павлюк О.В. Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923) / О.В. Павлюк. Київ, 1996. 188 с.

17. Розпорядок Диктатора Західно-Української Народної Республіки з дня 25 липня 1920 про організацію уряду для виконування Державної Влади в Західно-Українській народній Республіці в часі тривання повно властей Диктатора // Український прапор. 1920. 8 серпня.

18. Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914 - 1939) / Олександр Рубльов. Київ, 2004. 648 с.

19. Українська політична еміграція 1919 - 1945: Док. і мат. / [упоряд. В. Лозицький та ін.]. Київ. 2008. 928 с.

- Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. Ф. 4. Оп. Спр. 15.- Арк. 153-160; Спр. 563. Арк. З.

20. Archiwum Akt Nowych w Warszawie. Anbasada RP w Londynie. Sygn. 879. К. 48.

21. Jarnecki М. Irredenta ukrainska w relacjach polsko-czechoslowackich w latach 1918-1939 / Michal Jamecki. Kalisz; Poznan, 2009. 301 s.

22. Lewandowski K. Sprawa ukrainska w polityce zagranicznej Czechoslowacji w latach 1919 - 1932 / KrzysztofLewandowski. Wroclaw; Warszawa; Gdansk, 1974. 336 s.

Размещено на Allbest.ru