Використання житлового фонду Києва у 1943-1945 pp.

Размещено на http://www.allbest.ru

Використання житлового фонду Києва у 1943-1945 pp.

У ході німецько-радянської війни чи не найбільших втрат серед усіх радянських республік було завдано УРСР, яка перебувала в епіцентрі ведення бойових дій та потрапила під владу окупантів. Особливо тяжкими наслідками війни для багатьох міст України було виведення з ладу значної кількості житла.

Відчутно пошкоджено було житловий фонд Києва. Найбільших втрат було завдано центральним житловим кварталам міста. Нагальною проблемою, що постала після звільнення столиці УРСР, було питання ефективного використання вцілілого житлового фонду.

У радянській історіографії тема використання житлового фонду Києва у 1943-- 1945 pp. не знайшла достатнього висвітлення. До неї, як правило, зверталися побіжно, у контексті висвітлення інших питань. У роботах К.Дубини [7], О.Давидова [4], Д.Григоровича [3], В.Смішка [13] подається лише стисла статистична інформація про стан житлового фонду міста, характеризуються успіхи радянської влади у відбудові житла (насамперед повоєнного періоду). Однак, проблему використання вцілілого житла зазначені автори своєю увагою оминають.

Серед вітчизняних істориків до розгляду теми зверталися Т.Вронська [2] та В.Дудник [8], які ставили перед собою завдання узагальнено охарактеризувати ситуацію з використанням житла, що склалася загалом в УРСР в умовах війни. Зокрема, дослідниці торкаються питання забезпеченості населення житлом, акцентують увагу на зловживаннях при його розподілі, а також на залежності вирішення житлових проблем від статусу людини у суспільстві.

Можна констатувати, що окремо питання використання житлового фонду у місті Києві в 1943-1945 pp. досі не розглядалося. Між тим, проблема потребує більш детального вивчення. Зокрема, підвищеної уваги заслуговують такі питання, як аналіз даних з обліку житлоплощі, з'ясування причин житлової кризи в місті та висвітлення типових на той час житлових проблем, а також способів їх вирішення.

Внаслідок війни у Києві було повністю втрачено близько 26% довоєнного житлового фонду [2,с.24]. Після звільнення міста від нацистських загарбників інвентаризаційне бюро житлового відділу міськвиконкому визначило, що після розбирання аварійних будинків у місті залишилося 4 383 тис. м2 житла. Воно ж, спираючись на встановлену у той час санітарну житлову норму (10 м2 на одну людину), прийшло до висновку, що на 1 січня 1944 р. у місті могло б проживати 438 тис. осіб [12,с.2]. Співставлення цих даних із кількістю населення міста, яке на січень 1944 р. складало 250 тис. чол., дає підстави зробити висновок, що житла у місті було більш ніж достатньо. Більше того, принаймні ще рік, до січня 1945 p., коли кількість населення Києва сягнула 472 тисячі, у місті гострої кризи житла не мало б існувати [9,с.72].

Однак, підрахунки інвентаризаційного бюро викликають певні сумніви через низку причин. По-перше, в реєстр придатних для житла потрапили значно пошкоджені, інколи напівзруйновані будинки, що потребували ремонту, у тому числі капітального. Ця обставина автоматично зменшувала реальні можливості використання наявного житла, адже такі будівлі потрібно було відремонтувати, перш ніж там могли оселитися люди. По-друге, існувала низка осіб, які користувалися привілеями та мали право на додаткову житлоплощу. До них відносилися відповідальні працівники партійних органів та державних установ різного рівня, заслужені працівники науки та культури. По-третє, власне найголовніше, поширеним явищем були зловживання при отриманні житла. Від спокуси покращити свої житлові умови не могли втриматися ті, хто маву руках владу. Владні важелі включалися для «вирішення житлового питання» і у багатьох інших випадках (рідня, знайомі, «потрібні» люди).

Всі ці обставини зводили нанівець суто умовний підхід, за яким бюро визначало можливість розміщення у січні 1944 р. 438 тис. чоловік за нормою 10 м2 на особу. Фактично на більшість мешканців Києва приходилося приблизно стільки ж квадратних метрів житла як і в довоєнний час, тобто близько 6 м2 на особу [1 ,с. 173--174]. Наголосимо, що за постановою PHK СРСР від 24 серпня 1944 р. «Про санітарну житлову норму в містах Києві та Харкові» на період війни норму проживання офіційно було зменшено з 10 до 6 м2 [16,арк.49].

Певний хаос перших днів після визволення міста, невпорядкованість роботи державних установ породили значні порушення у питанні житлового забезпечення населення міста. Непоодинокими були випадки коли помешкання надавалося особам без будь-якої інформації щодо складу сім'ї та потреби у житлі. Ускладнювало ситуацію і те, що в роки окупації та відразу після звільнення міста було поширене явище самовільного захоплення житлової площі без дотримання жодних норм.

За таких умов питання перевірки законності отримання громадянами житла носило злободенний характер і набрало особливої гостроти.

У зв'язку з цим PHK УРСР і ЦК КП(б)У 16 листопада 1943 р. прийняли постанову «Про облік і використання житлового фонду та про порядок зберігання бездоглядного майна населення та підприємств м. Києва», яка була спрямована, в першу чергу, на усунення практики самовільного захоплення помешкань. Згідно постанови влада міста була зобов'язана у п'ятиденний термін провести перевірку ордерів на житло, видача яких була призупинена ще 12 листопада 1943 р. Ордери, виданні з порушенням чинних правил, анулювалися. За самовільне привласнення житлової площі громадяни притягувалися до судової відповідальності за законами військового часу. Такі справи судово-слідчими органами м. Києва мали розглядалися протягом 48 годин [5,арк.24].

Відповідно до постанови пріоритет на отримання житла мали особи, викликані в Київ на роботу за відповідними заявками установ-роботодавців, а також громадяни, житло яких згоріло. Для надання помешкань інвалідам Вітчизняної війни та родинам військовослужбовців створювався окремий житловий фонд. Видачу ордерів у центральних районах міста мав проводити виключно виконком Київської міської ради, а в решті районів - виконкоми райрад, з попереднім затвердженням виконкомом міськради [5,арк.26].

Контроль за виконанням постанови було покладено на Уповноваженого Раднаркому УРСР та ЦК КП(б)У по м. Києву Наркома Державного контролю УРСР В. Чорновола. З перших днів дії постанови було зафіксовано низку грубих порушень у розподілі придатного для проживання житла. Так, не дивлячись на заборону, районні житлові відділи продовжували видавати ордери на отримання житла. У Ленінському районі з 12 по 16 листопада було видано 208, у Сталінському - 14, Кіровському - 199, Молотовському - 103 ордери. Навіть після 16 листопада 1943 p., коли почали діяти положення щойно прийнятої постанови PHK і ЦК КП(б)У, районні житлові відділи Молотовського та Кіровського районів видали 177 ордерів.

До того ж, надання житла проводилося без перевірки реальної потреби в житлоплощі та без дотримання встановлених норм. Ордери видавали особам, не знаючи складу їхніх сімей та площі квартир, що надавалися. Так, Молотовський райжитловідділ видав старшому інспектору міліції Ляшко та дільничному уповноваженому 12 відділу міліції Кузнецову ордери на квартири з 5-ти кімнат. Ленінський райжитловідділ надав ордери двом співробітникам газети «Радянська Україна» на квартири по чотири кімнати кожна. Були випадки надання житла особам, які вже мали помешкання в Києві. Поширеною була практика, коли ордери надавалися за особистим проханням впливових чиновників. Так, завідуючий Сталінським райжитловідділом видав ордер громадянину Кузнецову, керуючись приватною запискою завідуючого Ленінського райждитловідділу: «Тов. Радіонову. Прошу для мене це зробити. СЛевицький». Аналогічні факти мали місце і в роботі інших районних житлових відділів [14,арк.44].

Зважаючи на те, що велика кількість житла була надана незаконно, або з порушенням чинних норм, 22 листопада виконавчий комітет Київської міськради та Київський міський комітет КП(б)У ухвалили рішення про перевірку всіх ордерів, виданих громадянам до 20 листопада 1943 р. Для цього створювалися спеціальні комісії при райрадах. До складу комісій входили голова виконавчого комітету районної Ради, завідувач районним житловим управлінням, відповідний квартирний уповноважений та старший керівник будинку. Роботу комісії мали розпочати негайно і закінчити до 1 грудня 1943 р. [5,арк.25]

У ході перевірки було, зокрема, виявлено низку осіб, які незаконно зайняли помешкання у центральних районах міста. Для їх відселення, рішенням виконкому міськради було виділено спеціальний фонд житлової площі на околицях Києва [14,арк.45].

Варто зазначити, що партійні працівники та особи, які знаходилися на керівних державних посадах мали переваги при отриманні помешкання. Для них житло, як правило, бронювалося. Наприклад, ще в листопаді 1943 р. Залізничним райкомом КП(б) У для партпрацівників району було заброньовано 100 квартир [6,арк.1].

Однак, низка відповідальних осіб, користуючись нагодою, намагалася не просто отримати житло, а навіть покращити свої довоєнні житлові умови. Це стосувалося, наприклад, працівників HKBC УРСР, родини яких отримували помешкання за рахунок ліміту PHK УРСР [5 ,арк.61 ]. Працівники цього наркомату одними з перших вибрали свої ліміти на отримання житла на 200%. Також офіцери HKBC не побоювалися зловживати власним службовим становищем, коли справа торкалася житлового питання [2,с.25].

Отже, певним категоріям громадян були доступні «броні» та «ліміти», які вони використовували сповна. У той же час значна частина населення міста опинилася в жахливих житлових умовах.

Квартирна скрута, зокрема, сильно торкнулася військовослужбовців Київського гарнізону. Командування Київського військового округу (KBO) піднімало це питання перед Головою РЕПС УРСР М.Хрущовим, називаючи масові зловживання та формальний, бюрократичний підхід до вирішення проблем головними причинами існування житлової кризи.

Керівництво KBO висувало претензії до міської влади, яка не йшла назустріч військовим у вирішнні житлових питань. Дані, якими керувалися у КВО, говорять про наступне: чисельність офіцерів гарнізону на кінець 1944 р. дорівнювала довоєнній, однак житловий фонд київського гарнізону значно зменшився. Реально експлуатувати можна було лише 53% (3959 кімнат) від довоєнної кількості житла, на які поширювалися права військових. Внаслідок цього до 50% офіцерів, у кращому випадку, мешкали в казармах, а решта, як правило, проживала по «кутках», винаймати які доводилося з великими труднощами. Стурбованість командування була достатньо вмотивованою. За даними військових населення Києва на той час складало приблизно 50% від довоєнної кількості, а міський житловий фонд було виведено з ладу на 25%. Спираючись на ці факти, військове керівництво наголошувало на необхідності допомоги гарнізону у вирішенні житлового питання за рахунок ресурсів цивілього фонду [16,арк.75].

У ще більш складному становищі знаходилася військове відомство в питанні задоволення квартирами родин військовослужбовців-фронтовиків. Рідко яка сім'я в той час не мала у своєму складі фронтовика. Однак, виконком міськради та його квартирні органи, як правило, направляли таких людей добиватися помешкання з фондів КВО. Типовою була така відповідь Міськради на запити громадян - членів родин військовослужбовців: «Міськрада не може на даний час надати житлову площу і очевидно, її треба надати в будинках КЕЧ Гарнізону». Тобто, міська влада вважала, що сім'ї фронтовиків мають бути забезпечені квартирами за рахунок війсьового відомства. Зрозуміло, що зробити це було зовсім неможливо.

Доказом того, що влада міста від квартирного влаштування родин фронтовиків відхрещувалася, слугує наступний факт. Лише прокуратура київського гарнізону з січня по листопад 1944 р. отримала більше 10 тис. квартирних скарг. Якщо додатково врахувати скарги у Військову Раду Округа, в Наркомат Оборони, в Раднарком, ЦК КП(б)У то ця цифра значно збільшиться [16,арк.74].

Іншою поширеною проблемою, з якою стикалося багато родин віськовослужбовців та інвалідів війни, була бюрократична тяганина, що виникала при поверненні їх до міста. В умовах військового часу самовільний в'їзд до Києва, як і до інших великих міст України, заборонявся. Спецкомісії, які діяли у цих містах, приймали окремі рішення щодо доцільності переселення громадян. Потрапити до міста людина могла за умови наявнгості спеціального аргументованого виклику від держустанови, або Наркомату. Неорганізовано могли прибути до Києва та мали право на проживання за постановою ЦК та Раднаркому №968 від 5 серпня 1944 р. наступні категорії громадян: інваліди вітчизняної війни, які раніше мешкали у м. Києві та родини військовослужбовців, що жили в Києві на момент призову військовослужбовця до лав Червоної армії, якщо ці родини забезпечені у м. Києві житловою площою. Однак, недосконалість функціонування бюрократичного апарату породила низку проблем навіть для тих, хто мав на в'їзд законне право [16,арк.76].

Для згаданих категорій громадян можливість повернення їхнього довоєнного житла гарантувалося постановою PHK УРСР №342 від 5 серпня 1941 р. Вона проголошувала наступне: «.. .на час війни за усіма особами, що служать у лавах Червоної армії, Військово-Морському Флоті та військах HKBC, зберігається їхня житлова площа», а також: «тимчасові мешканці, які поселилися на площі військовослужбовця, зобовязані при повернені військоволужбовця обов'язково її звільнити. В іншому випадку, вони піддягають виселенню в адміністративному порядку без надання житлової площі» [16,арк.46]. Проте реалізація цієї постанови натикалася на великі труднощі бюрократичного характеру. На практиці виходило, що приїхавши у місто, інваліди та члени сімей військовиків, місяцями мусили оформляти своє законне право на проживання та житлоплощу. Люди потрапляли у «замкнене коло» - Урядова комісія з регулювання в'їзду до міста не давала дозвіл на прописку без довідки про забезпечння житлом, а за колишнім місцем проживання довідку не надавали тому, що квартира була ким-небудь зайнята. У свою чергу прокуратура не ухвалювала рішення про адміністративне виселення нових мешканців, бо немала дозволу Урядової комсії на в'їзд до міста колишніх власників квартири. До того ж родина, яка законно приїхала до міста, крім квартирної тяганини мала купу проблем через відсутність прописки: карток не отримувала, за наявності атестату голови сім'ї не могла отримати гроші, влаштуватися на роботу, діти не мали можливості відвідувати школу [16,арк. 76].

Варто зазначити, що протистояння колишніх та нових мешканців квартир було поширеною проблемою і, як правило, потребувало неабиякої витримки зацікавлених осіб. Проте, навіть рішення прокуратури про адміністративне виселення, не завжди означало, що справу завершено. Прискорити чи навпаки загальмувати вирішення подібних проблем часто допомагав високий статус у суспільстві одного з членів родшпі, або ж клопотання родичів чи друзів, що займали відповідальні посади. В архівних документах знаходимо багато прикладів подібних ситуацій. Так, дружина генерал-майора! Олексіїва майже щодня протягом місяця ходила по різних інстанціях з надією повернути своє довоєнне помешкання. Спершу жінка змогла добитися лише рішення про вселення її родини в одну з кімнат їхньої довоєнної квартири, допоки тим, хто там проживав не буде надано нове житло. Одначе на цьому проблеми родини Олексіївих не закінчилися. Новий власник квартири не просто відмовив вселити дружину генерал-майора, а навіть погрожував їй зброєю. Теоретично, за законом від серпня 1941 p., тимчасові мешканці мали б поступитися, оскільки їм загрожувало виселення в адміністративному порядку без надання житлової площі. Однак, новим власником помешкання був Інструктор Управління кадрами ЦК КП(б)У і замість того, щоб виселити його, Олексієвій з родиною, яка складалася з 5-ти чоловік було запропоновано ордер на одну кімнату в іншому помешканні. Жінка відмовилася від такої пропозиції і боротьбу за довоєнне житло не припинила. Врешті, вона досягла успіху, однак чекати довелося ще більше місяця поки квартиру не звільнили [16,арк.61-67] .

Завдяки втручанню впливового родича вирішувалася доля іншої київської родини. Так, клопотання та особистий приїзд до Києва полковника Вінницького допомогли його сестрам повернути довоєнне помешкання, хоча вони з дітьми прибули до міста без виклику та дозволу. Про те, куди було відселено жінку з двома дітьми, яка зайняла їхню квартиру в період окупації, в документі не повідомляється [16,арк.32-38].

Користуючись посадовим становищем, намагався втримати за собою квартиру начальник водної міліції Києва. Незважаючи на те, що її колишній власник - інвалід Вітчизняної війни, який проживав тут до початку війни 20 років, мав рішення прокурора про адміністративне виселення нового мешканця, той з'їхати відмовлявся. Міліцейський високопосадовець категорично заявляв: «Я сам міліція, в усіх руки короткі, щоб мене виселити». Як наслідок - справа без вирішення тяглася місяцями [16,арк.76].

Траплялися випадки, коли у Києві боротьба за квартири велася між цілими відомствами. Народний комісаріат комунального господарства УРСР та Народний комісаріат фінансів УРСР мали свій відомчий будинок по вул. Пироговській, 2, який було збудовано у 1940 р. Усі 166 квартир новобудови було заселено відповідальними керівниками Наркоматів, Народними комісарами та їхніми замами, професорами, начальниками управлінь, директорами республіканських трестів тощо. Однак, повернувшись у Київ після звільнення міста, відповідальні працівники наркоматів не були допущені до своїх квартир, оскільки цей будинок був переданий у відання Обкому та Облвиконкому. Тож, керівництво Наркомгоспу та Наркомфіну зверталося особисто до Секретаря ЦК КП(б) У М.Хрущова з проханням зберегти будинок за відповідними відомствами [14,арк.81].

Тим же, хто не мав жодної підтримки у владних колах міста, залишалося покладатися лише на себе. Звичною картиною для Києва тих часів були заселені підвали, горища, господарські споруди тощо. Були випадки, коли люди мешкали там де й працювали. Жили вони і в небезпечних для життя аварійних будівлях. Так, на 15 жовтня 1945 р. у Києві нараховувалося 152 заселені будинки, які перебували в аварійному стані, а 23 заселені будинки вимагали капітального ремонту [8,с.264].

Варто наголосити, що в 1943-1945 pp., як і у передвоєнні роки, основним типом помешкання киян була комунальна квартира. Навіть в офіційних документах кількість наявного житла обчислювалася кімнатами, а не окремими квартирами. Відповідно, в умовах браку житла поширеною була практика ущільнення, тобто підселення нових мешканців у вже заселені квартири. Особливо гостро подібне питання стояло в центральних районах міста, оскільки через руйнацію великої кількості адміністративних будівель, установи та організації змушені були займати житлові приміщення. Наприклад, у Ленінському районі міста 275 організацій розмістилися, головним чином, у житлових будинках [2,с.25]. Люди ж змушені були жити в жахливій тісноті, по кілька чоловік у маленькій кімнатці.

He поодинокими були випадки, коли ущільнення проводилися незаконно. Так, у майора медичної служби, досвідченого лікаря та наукового працівника Савицького, який мав родину з чотирьох чоловік і мешкав у 2-х кімнатах, Київська міськрада намагалася вилучити одну кімнату. І це, незважаючи на те, що він, як лікар і науковець, мав законне право на окремий кабінет для роботи та прийому пацієнтів. Лише клопотання вищого військового начальства дозволило зберегти кімнату за Савицьким, а, отже, і можливість займатися науковою працею після війни [16,арк.88-89].

Наголосимо, що були спроби відібрати «зайву» житлову площу у вдови академіка М.Грушевського. Перед війною родину Грушевських ущільнили у їхньому будинку по вул. Панківській, 9. Після звільнення Києва зазіхання на житлову площу родичів науковця не припинилися. У лютому 1944 р. Марія Сильвестрівна Грушевська звернулася до міськкому КП(б)У з проханням зберегти за нею помешкання оскільки було кілька спроб відібрати ще 2 кімнати [15,арк.7].

Окремого розгляду потребує питання розміщення у місті робітників, мобілізованих до столиці на відбудовчі роботи з області та інших регіонів України та СРСР. Як правило, умови їхнього життя залишали бажати кращого. Лише за 1944 р. у столицю із сільських районів Київщини приїхало 10 тис. чоловік, переважно дівчат [3,с. 148]. Однак, місто було не готове прийняти молодих робітників. Із виділених міськрадою 27 гуртожитків тільки два були придатні для розміщення людей [10,с.1]. У гуртожитках було холодно, брудно, на ліжках не було навіть дошок, були відсутні бачки для питної води, тощо [1І,с.1]. Тобто, навіть найелементарніших умов, не говорячи вже про комфорт, для відновлення сил після важкої праці і без того невибагливі робітники з області були позбавлені. Прибували до Києва не лише мешканці Київської області. Викликалися люди з інших міст і сіл, і не лише України, а всього Радянського Союзу. На будовах Києва працювали приїжджі з Сталінграда, Іркутська, Вологди, Ніжина, Проскурова, Чернівців, Вінниці [5,арк.65]. Більшість з них опинилася у складних житлових умовах.

З метою покращення умов життя нових мешканців міста розпочалися компанії з організації шефства над гуртожитками робітників. До подібних акцій населення та колективи підприємств часто закликала влада. Однак, не можна применшувати особисте щире бажання киян допомогти більш знедоленим [17,с.2]. житловий фонд відбудовчий

Отже, питання використання житлового фонду в 1943-1945 рр. стояло досить гостро. Незважаючи на значне зменшення кількості населення та відносно незначне руйнування житлового фонду міста, житлова криза стала тогочасною реальністю. Ситуацію ускладнювала потреба в ремонті значної кількості помешкань, а також недосконалість роботи бюрократичного апарату та масові зловживання при розподілі наявного житлового фонду. Все це стало причиною того, що лише незначна частина населення міста мала прийнятні, а в окремих випадках просто прекрасні, ж на військовий час, умови проживання. Більшість же мешканців Києва проживали у тісноті, поділяючи, ж і до війни, з чисельними сусідами простір комунальної квартири.

Список використаних джерел

Борисенко М.В. Житло і побут міського населення України у 20-30-х pp. XX століття: Монографія /М.В. Борисенко. - K.: ВД «Стилос», 2009. - 357 с.

Вронська TB. В умовах війни: життя та побут населення міст України / TB. Вронська. - K., 1995. - 83 с.

Григорович Д.Ф. Киев - город-герой і Д.Ф. Григорович. -M.: Воениздат, 1978. - 156 с.

Давидов О.И. Росте і квітне соціалістичний Київ / О.И. Давидов. - K.: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1961. - 136 с.

Державний архів м. Києва. - Ф.Р. 1. - Оп.4. - Спр.2.

Державний архів Київської області. - Ф.П. 1404. - On. 1. - Спр. 1.

Дубина К.К. 778 трагічних днів Києва / К.К Дубина. - K.: Укрдержвидав, 1945. - 95 с.

Дудник В.М. Відбудова міського господарства України 1943-1950 pp.: дис. канд. іст.наук / В.М. Дудник. - K., 2004. - 269 с.

Київ у дні нацистської навали: За документами радянських спецслужб /TB. Вронська та ін., О.Є. Лисенко (відп. ред.); HAH України, Ін-т. іст. Укр. та ін. - K.; Л., 2003. - 528 с.

Молодь на відбудову столиці! // Київська правда. - 1944. - 26 січня. - №18.

Невтомно відбудовувати рідний Київ і і Київська Правда. - 1944. - 19 лютого. - №35.

Про житлову площу // Київська правда. - 1944. - 11 лютого. - №29.

Смишко В.П. Возрожденный Киев (Трудовое содружество народов СССР в восстановлении столицы Украины, 1943-1950 гг.) / В.П. Смишко - К.: Вища школа., 1990. - 158 с.

Центральний державний архів громадських об'єднань України. - Ф. 1. -Оп.23. - Спр.634.

Там само. -- Ф.1. -- Оп.23. - Спр.712.

Там само. -- Ф.1. - Оп.23. - Спр. 1022.

Як допомогти гуртожиткам будівників // Київська правда. - 1944. - 19 лютого. - №35.

Размещено на Allbest.ru