Виникнення нових форм допомоги дітям в країнах Європи та Америки у другій половині XIX - на початку XX

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виникнення нових форм допомоги дітям в країнах Європи та Америки у другій половині XIX - на початку XX

Стремецька В.О.

Станом на 1 січня 2011 р. на обліку центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді перебувало більше 65 тис. сімей, що опинилися у складних життєвих обставинах, в яких нараховувалося більше 135 тис. дітей. Крім того, кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, становить більше 100 тис. осіб. Сучасні соціальні служби напрацювали значний досвід у напрямку допомоги вразливим категоріям дітей. Однак як фахівці, які безпосередньо працюють з цими дітьми, так і суспільство в цілому мало обізнані з еволюцією форм допомоги дітям, що інколи приводить до витрати часу на винайдення «нових» методів, які в тому чи іншому вигляді вже колись існували. Тому актуальним постає аналіз історичної практики допомоги дітям, зокрема у другій половині XIX - на початку XX ст., тобто у період, коли розвиток соціальної допомоги різним категоріям населення досяг свого апогею.

Треба зазначити, що тема залишається мало дослідженою в сучасній історичній літературі. Автори підручників з історії соціальної роботи, зокрема О.Д. Григор'єв, К.В. Кузьмін та Б.О. Сутирін, М.В. Фірсов та інші наводять деякі дані щодо підтримки дітей при розгляді системи допомоги населенню в зазначений період. У контексті поглядів відомих педагогів певна інформація подана також в навчальних посібниках з історії педагогіки. Окремі аспекти проблеми порушені в статтях сучасних авторів, однак останні зосередилися переважно на вітчизняному досвіді. У зв'язку з цим цінним джерелом для розкриття запропонованої теми є статті та праці, написані у другій половині XIX - на початку XX ст., багато з яких ще не введено в науковий обіг. Таким чином, метою цієї статті є висвітлити процес виникнення нових форм допомоги дітям у країнах Європи та Америки у другій половині XIX - на початку XX ст., спираючись на друковані джерела зазначеного періоду. Автор інколи незначно відхиляється від окреслених хронологічних меж для показу перших випадків існування тих чи інших форм допомоги дітям. Варто також зауважити, що у статті вжито термінологію періоду, який вивчається.

Переважна більшість нових форм підтримки вразливих категорій дітей з'явилася у середині - другій половині XIX ст. У зазначений період виникають зокрема заклади, які, з одного боку, були покликані боротися з такою актуальною на той час проблемою як дитяча смертність, а з іншого - допомогти бідним матерям виховувати свою дитину, не припиняючи працювати. Такими закладами були дитячі ясла та садки, які у зазначений період створювалися переважно приватними благодійниками, рідше муніципальними або державними органами.

Появу й розвиток дитячих садків пов'язують з діяльністю німецького педагога Фрідріха Фребеля (1782-1852). У 1837 р. він відкрив «Заклад для розвитку творчого спонукання діяльності у дітей та підлітків» у Бланкенбурзі, який у 1840 р. перейменовано у «дитячий садок» («Кindergarten»). Згодом він заснував дитсадки в інших містах Німеччини: Гамбурзі, Дрездені, Лейпцизі та інших. Однак ці заклади за життя Ф. Фребеля піддалися гонінню з боку уряду, який у 1851 р. визнав їх антирелігійними установами. Однак через деякий час вони стали дуже популярними. У 1890-х роках лише в Берліні, наприклад, дитячі садки відвідували 4,5 тис. дітей. У другій половині XIX ст. дитсадки розповсюдилися в інших країнах Європи (Великобританії, Бельгії, Нідерландах, Франції та інших) та в СІЛА. Загальна їх кількість в Америці, наприклад, у 1891 р. становила 5107.

Звичайними заняттями у дитсадках були ігри, пісні, розмовні, рухливі вправи, ліплення з глини, малювання, спостереження та порівняння предметів щодо їх кольору, форми, кількості за допомогою так званих «фребелівських дарунків» (різнобарвні кулі, кубики, дощечки тощо). Багато уваги приділялося контактам дітей з природою, у тому числі тваринами.

Назву «дитячий садок» Ф. Фребель запропонував через аналогію дитини з ніжною рослиною, ріст якої залежав від вмінь та навичок «дитячої садівниці» (таку назву отримали виховательки дитячих садків - B.C.). Останні мали пройти спеціальні підготовчі курси тривалістю в середньому один рік (в Америці від 1,5 до 3 років). Оплата праці «садівниць» в Америці дорівнювала зарплаті шкільних вчителів, в країнах Європи була дещо нижчою. Час перебування дітей у європейських дитсадках складав 10-12 годин, в Америці - близько трьох годин (звичайно - від 9 до 12 години). Пообідній час використовувався американською «садівницею» на відвідування дітей вдома, проведення бесід про виховання з матерями, на слухання додаткових лекцій з різних дисциплін тощо.

У 1844 р. з ініціативи відомого філантропа Фірміна Марбо (1798-1875) в Парижі виникли дитячі ясла. Це були благодійні заклади для дітей найбідніших верств населення, які мали на меті замінити дитині матір, яка працювала, та запобігти шкідливим впливам негативних умов життя. Користь ясел не піддягала жодному сумніву, тому вони активно підтримувалися. Так, на початку XX ст. муніципальна рада Парижу давала субсидію 114 яслам, витрачаючи на це 100000 франків щорічно.

Новим явищем стали спеціальні заклади для дітей, які мали вади у розумовому та фізичному розвитку. Історично перший навчальний заклад для сліпих дітей було створено у Парижі у 1784 р. з ініціативи Валентина Гаюї (1745-1822), який мав назву «Майстерня працюючих сліпих». Першим учнем В. Гаюї був підібраний біля церкви хлопчик Франсуа де Лезюер, потім до школи потрапили ще 11 безпритульних дітей. Останні навчалися тут ремеслам, музиці, читанню, письму, арифметиці та іншим наукам. В. Гаюї запропонував для вжитку випуклі великі літери («унціал»). Шрифт був пересувний, що дозволяло робити набір тексту, друкувати на папері, у якості листа використовувалася рамка з натягнутими дротами для поділу на рядки, для навчання геоірафії - мали, на яких гори, ріки, міста, кордони держав були вичавлені або позначені різними способами. В. Гаюї належить також ідея створення книжок для сліпих: не дивлячись на значні матеріальні труднощі, він побудував при школі типографію та видав у ній кілька книг унціалом. У кінці XIX ст. у Франції існувало 20 установ для виховання й навчання сліпих дітей на 760 учнів, в Англії - 29 установ на 3256 учнів. У Німеччині турбота про навчання сліпих дітей почалася у 1806 р., коли В. Гаюї проїжджав через Берлін, у кінці XIX ст. там було 33 установи для 2114 дітей з вадами зору. У Північно-Американських Сполучених Штатах на межі XIX-XX століть нараховувалося 30 шкіл з 1992 вихованцями (деякі заклади для сліпих у СПІА поєднувалися з установами для глухонімих).

He дивлячись на зазначене, кількість шкіл для сліпих вважалася недостатньою для того, щоб охопити всіх дітей шкільного віку.

У першій половині XIX ст. виникли й інші методики навчання сліпих, найбільшу популярність серед яких отримала методика Луї Брайля(1809-1852) - шеститоччя. Цей шрифт переміг не одразу: лише у 1876 p.,через 24 роки після смерті Л. Брайля, Перший Міжнародний з'їзд у справах навчання сліпих, що відбувся у Відні, рекомендував використовувати цей шрифт в усіх країнах.

Німеччина та Франція були одними з перших країн, де на початку 1760-х pp. з'явилися заклади для навчання глухонімих дітей. Разом у кінці XIX ст. нараховувалося 446 шкіл з майже 27 тис. глухонімих учнів, яких навчали близько 2,7 тис. вчителів.

У першій половині XIX ст. виникли й особливі заклади для розумово відсталих дітей. У 1841 р. в Абендберзі (Швейцарія) була створена перша школа для цих дітей, у 1842 р. виник подібний заклад при Берлінському інституті глухонімих. У СПІА у 1845 р. з ініціативи Д. Дикс були відкриті притулки для розумово відсталих дітей у Трентоні.

У розглянутий період суттєву роль в плані допомоги населенню відігравали громадські організації, причому тоді спостерігався активний процес їх спеціалізації. Зокрема виокремилися такі, які спеціалізувалися на допомозі дітям. Серед останніх існували товариства загального профілю (тобто допомога надавалася дітям з будь-якою проблемою: дітям-сиротам, бідним, покинутим та бездоглядним дітям), як наприклад, Пенсильванське товариство допомоги дітям, що виникло у 1882 р. У 1914 р. під його опікою перебувала 2071 дитина, причому при товаристві існувало спеціальне відділення для новонароджених дітей. Цікаво, що товариство мало інформаційне бюро, яке забезпечувало працівників статистикою щодо стану дітей в штаті Пенсильванія. Були також товариства допомоги дітям, які спеціалізувалися на конкретній проблемі. Наприклад, у Нью-Йорку існувало товариство боротьби з жорстокістю по відношенню до дітей. У 1911 р. останнє допомогло 56784 дітям. Лише у 1915 р. адміністрація товариства отримала 18928 скарг та у 17527 випадках провела спеціальні обстеження. 7815 дітей були розміщені до виховних установ. До речі, у зазначений період дійшли переконання, що відбирати дітей у батьків можна лише у крайньому випадку: меншим злом буде погане виховання, ніж насильницьке відібрання дитини у батьків. Так, у Франції у 1889 р., вийшов закон, згідно з яким будь-яке втручання начальства в сім'ю «має застосовуватися лише з найбільшою обережністю і лише у виключних випадках, коли немає жодних сумнівів щодо необхідності цього».

Крім того, у кінці XIX ст. теоретики системи опіки критикували установи для сиріт за те, що життя у них привчає дитину до «готових хлібів», у результаті чого діти стають безпорадними, неготовими до подолання негараздів у самостійному житті. До того ж, у великих сиротинцях навряд чи можливо брати до уваги індивідуальні властивості дітей. Наслідком цього стало те, що в Англії, Франції, Німеччині, Австрії та інших країнах паралельно з сиротинцями поширилася система піклування про дітей в родинах, переважно ремісників (такий догляд за дітьми-сиротами почав розповсюджуватися залежно від країни ще з кінця XVIII - першої третини XIX ст.). У Бельгії до 5000 дітей щорічно розміщувалося в родини. В Англії до сім'ї розмішували, як правило, дві, а якщо брали сестер та братів - чотири дитини за невелику плату (4 шилінги на тиждень). Офіційний опікун відвідував таку сім'ю не рідше 1 разу на 6 тижнів, крім того, шкільний вчитель звітував перед радою опікунів про стан взятої дитини кожні 3 місяці (описана форма влаштування дітей-сиріт спочатку склалася в Шотландії, потім розповсюдилася в Англії та інших країнах).

Паралельно в Уельсі склалася так звана коттеджна система (Cottage System), яка дещо відрізнялася від першої. Дітей, які відвідували окружні школи, селили групами в окремих будиночках недалеко від школи разом з сім'єю ремісника, хлопці вчилися від такого «прийомного батька» ремеслу, дівчата від «прийомної матері» - домогосподарству.

В Угорщині на початку XX ст. було створено «заступницьку систему» виховання дітей-сиріт, яка існувала у вигляді «колоній» від державних притулків для сиріт. Кожен директор останнього міг заснувати такі «колонії» у селах своєї округи, санітарні умови та клімат яких були сприятливими для виховання там дітей. Крім того, вимагалося, щоб у селі був майданчик для ігор, початкова школа, дитячий садок, лікар.

Мешканці таких сіл мали бути більш-менш забезпеченими, працьовитими. Неодмінною умовою була також наявність 30 жінок, які могли б виступити у ролі годувальниць або замінити дитині матір. Кожне село вважало великою честю для себе мати таку «колонію», крім того, останні приносили місцевим мешканцям і матеріальну користь.

Годувальницями могли бути лише міцні, здорові, добрі, охайні, працьовиті жінки, які користувалися повагою в селі, мали гарне господарство з коровою. Дитину, яка доручалася годувальниці, остання повинна була виховувати як власну. Безпосередній нагляд за цим покладався на місцевого лікаря, директора й інспектрису притулку, які час від часу несподівано відвідували цю сім'ю.

Кількість дітей, яких відсилали до села, була обмеженою. Так, у зразковій «колонії» Зандорфальв нараховувалося 130 «дітей держави». Цю кількість розраховували таким чином, щоб взяті діти виявилися «цілком поглиненими» іншим населенням, не становили якогось відокремленого тіла (таке відокремлення визнавалося згубним). Щойно одне село заповнювалося, директор організовував «колонію» в іншому. «Система заступництва дітей» запрацювала на повну силу з 1903 року. Розміщення дітей до сімей було більш дешевим, ніж їх утримання в сирітських притулках. Так, у Парижі на кожну дитину у сирітському притулку щоденно витрачалося 440 франків, а на передану до сім'ї - 100 франків. У Дрездені ця різниця складала відповідно 528 та 133 марки. В Англії частину бідних дітей селили на пароплави, де їх навчали морській службі, для чого Адміралтейство виділяло спеціальні судна на 500 дітей, як правило, вихідців з Лондона.

У зазначений період з'явилася також така форма допомоги дітям як пересувні сирітські станції, які користувалися особливим попитом в періоди епідемій. Так, у Лейпцизі під час епідемій станціям доводилося приймати щоденно близько 160 дітей замість 90 в інший час. По слугами таких станцій користувалися зокрема діти, батьки яких були невідомі і потрібен був час, щоб розшукати родичів, які б піклувалися про них, діти старше 12 років (вже не доглядалися у сирітських будинках), хворі діти, яких відмовлялися прийняти сім'ї тощо. На таких станціях були книжки, одяг та інші речі, необхідні для дітей.

На початку XX ст. допомога дітям у більшості країн була поставлена під контроль урядів та на наукову основу. Так, у СПІА 23 серпня 1912 р. почало функціонувати Федеральне дитяче Бюро, яке очолювала Джулія Лантроп. Воно перебувало у віданні Міністерства торгівлі й праці, однак вважалося самостійним дитячим міністерством. Завданнями бюро було збирати, вивчати й публікувати усі матеріали стосовно дитячого життя. Особлива увага приділялася питанням дитячої смертності, сирітства, діяльності дитячих судів, проблемі дитячої праці (зокрема визначенню занять, які загрожували здоров'ю дітей), законодавству про дітей у різних штатах та країнах. Вже протягом першого року роботи цим бюро було випущено наступні брошури та памфлети: «Внутрішньоутробний догляд», «Кампанії, спрямовані на збереження дитини», «Настільна книга дитячого статистичного боро», «Закони про пенсії для матерів у СПІА, Німеччині, Новій Зеландії» та інші.

Доцільно більш докладно зупинитися на пенсіях для матерів. Вони з'явилися у 1911 р. у штаті Міссурі та давали можливість нормального виховання дітей в домашніх умовах, протидіяли розпаду сім'ї через бідність. У 1915 р. пенсії матерям виплачувалися у 21 штаті, тобто розповсюджувалися на половину населення СПІА. У штатах Колорадо та Небраска пенсії могли бути видані також батьку, у штаті Невада - діду, у Вісконсині - опікуну, в решті штатів - лише матерям. У штатах Каліфорнія, Нью Джерсі, Оклахома та місті Сент Луїс утримувачка пенсії мала бути вдовою. В інших штатах, крім вдів, пенсії могли отримувати жінки, чоловіки яких відбували покарання, перебували в штатних притулках для душевнохворих (у 5 штатах), були визнані нездатними до роботи по хворобі (у 5 штатах), жінки, які були покинуті, у штаті Мічиган - лише розлучені матері та ті, що народили дитину поза шлюбом.

Метою призначення пенсії було попередити дитячу бездоглядність, перешкодити можливості звернення до громадської благодійності. Умовою надання пенсії було постійне перебування дітей разом з матір'ю, припускалася відсутність матері вдома не частіше ніж раз на тиждень. У різних штатах матері отримували пенсії до досягнення дитиною 14-18 років, тобто до моменту, коли закон визнавав дитину здатною до роботи. У різних штатах пенсія коливалася від 2 до 15 доларів на тиждень на дитину. В Угорщині до 1871 р. утриманням дітей-сиріт займалися органи місцевого самоврядування, однак їх ресурси були обмеженими, тому у 1898 р. було прийнято закон, згідно з яким держава мала піклуватися про «покинутих» дітей віком до семи років. До категорії «покинутих» відносили дітей, які не мали батьків, дітей, про яких батьки не піклувалися, погано поводилися з ними, були нездатними або не хотіли утримувати їх, сироти, що не потрапили до сирітських будинків, діти, які тимчасово перебували під опікою держави через хворобу батьків, через перебування останніх у лікарні або у в'язниці, діти, батьки або родичі яких не могли утримувати їх, не позбавляючи самих себе найнеобхіднішого для життя.

Згодом тодішній міністр внутрішніх справ Коломан Селль запропонував, щоб держава піклувалася про дітей до 15 років з умовою, що витрати на дітей старше 7 років мають нести місцеві органи. У результаті уся Угорщина була розділена на 18 округів, у кожному з яких існувало по одному державному притулку, куди та дитина округи, що не мала домівки, могла звернутися. У кожній окрузі працював опікунський суд, зобов'язаний стежити за забезпеченням інтересів дитини і визначати, чи повинна держава взяти на себе опіку над тією або іншою дитиною. Держава брала на себе витрати лише в тому випадку, якщо родичі дитини дійсно не мали коштів. Як тільки батьки або інші родичі одержували можливість платити за утримання дитини (місцева влада ретельно стежила за цим), з них негайно ж стягували ту суму, яку вони могли внести. Віддаючи дитину, батьки відмовлялися від батьківських прав на користь держави, і вони знову могли бути відновлені лише опікунським судом у тому випадку, якщо останній визнає, що батьки здатні й хочуть виконувати свої батьківські обов'язки. На чолі всієї справи дитячої опіки в Угорщині стояв головний інспектор. Ця система була достатньо ефективною: при загальному відсотку смертності дітей до року в 19,7, смертність дітей того ж віку серед вихованців держави становила 15,4%.

Важливим і новим напрямком допомоги дітям була охорона дитячої праці. В Америці на початку XX ст. розгорнувся потужний рух у цьому напрямку. Діяльність активістів організацій (зокрема, Ганни Геркнер - представниці соціальної роботи, активної діячки у напрямку охорони дитячої праці) привели до того, що більшість штатів прийняли закони про дитячу працю. Якщо на початку 1880-х років такі закони існували вії штатах з 46, то вже у 1912 р. практично всі штати мали законодавство стосовно дитячої праці. Цими законами встановлювався віковий мінімум для працюючих дітей (у більшості штатів - від 12 до 14 років). Існували спеціальні організації, які займалися виданням свідоцтв дітям з дозволом працювати. Так, у штаті Меріленд ці задачі виконувало Бюро статистики й інформації (останнє було також центром соціальної роботи штату). У 1912 р. воно видало 7424 свідоцтв з дозволом на роботу та 1015 дітям відмовило. Причинами відмов були: недосягнення відповідного віку (14 років), недостатній фізичний розвиток, погана шкільна підготовка тощо. Підсумовуючи сказане, зазначимо, що у XIX - на початку XX ст. з'явилося багато нових форм допомоги вразливим категоріям дітей. З метою збереження життя дітей у ранньому віці та допомоги бідним матерям виникли дитячі ясла та садки. З'явилися заклади для виховання та навчання дітей з особливими потребами. Нові підходи до утримання дітей-сиріт привели до того, що у зазначений період почали віддавати перевагу догляду за дітьми у сім'ях нерідних батьків (сучасною термінологією - в прийомних сім'ях та дитячих будинках сімейного типу). Виник ряд громадських організацій, які спеціалізувалися на допомозі дітям, зокрема захисті дітей від жорстокого поводження. У зазначений період спостерігався достатньо потужний рух за охорону дітей від важкої праці, з'явилися установи, які займалися обробкою статистичних даних, виданням літератури з проблем дитинства.

Треба наголосити, що тема потребує подальшого дослідження. Зокрема пильної уваги істориків соціальної роботи заслуговують питання зародження та розвитку сімейних форм виховання дітей-сиріт, функціонування форм попередження ранньої дитячої смертності (дитячі ясла, молочні кухні, материнські консультації), діяльність громадських організацій у напрямку допомоги дітям тощо. Слід приділити увагу вивченню біографічних даних та діяльності таких постатей як Ф. Марбо, Дж. Лантроп, Г. Геркнер та інших, які працювали у напрямку допомоги дітям.

історичний держава громадський

Список використаних джерел

1. Інформація про хід виконання Державної цільової соціальної програми реформування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у 2010 році.

2. Григорьев А.Д. История социальной работы. В 2-х частях. Ч. 1. (до начала XX в.). - Минск: «ТетраСистемс», 2006. - 462 с.

3. Кузьмин К.В., Сутырин Б.А. История социальной работы за рубежом и в России (с древности до начала XX века). - М.: Академический проект, Екатеринбург: Деловая книга, 2002. - 480 с.

4. Фирсов М.В. История социальной работы: учеб. пос. для высш. шк. - 3-є изд. - М.: Академический Проект: Трикета, 2009. - 607 с.

5. История педагогики: учебник для аспирантов и соискателей ученой степени кандидата наук / под ред. Академика РАО Н.Д. Никандрова. - М.: Гардарики, 2007. - 413 с., Історія дошкільної педагогіки. Хрестоматія. - 2-е вид., доп. і Упорядники і автори вступних матеріалів З.Н. Борисова, В.З Смаль - К.: «Вища школа», 1990. - 351 с. та інші.

6. Заец С.С. Благотворительные общества в процессе социально-педагогической поддержки детей-сирот на Украине в XIX - начале XX века. Сьома Міжнародна науково-практична інтернет-конференція «Наука і життя: сучасні тенденції, інтеграція у світову наукову думку».

7. А.И. Из истории детских садов в Америке // Вестник воспитания. - 1910. - №4. - С. 131-148.

Размещено на Allbest.ru