Вироблення нового курсу зовнішньої політики Польщею у 1990-і роки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вироблення нового курсу зовнішньої політики Польщею у 1990-і роки

Звягіна О.М.

За оцінками провідних фахівців міжнародних відносин світ наприкінці XX сторіччя стає ареною кардинальних змін та трансформацій [1,с.8]. У цей час відбувається переструктурування всього політичного простору, що пов'язано з падінням Радянського Союзу та завершенням «холодної війни», крахом біполярного світу, становленням незалежних демократичних центральноєвропейських держав. Це період глобалізації та поглиблення євроінтеграційних процесів, які набули не тільки нових географічних меж, але й вплинули на формування глибинних складових європейського суспільства, на вироблення його спільних норм та правил.

Польща, як і Україна, відноситься до пострадянських країн, для яких означений період став часом переорієнтації зовнішньополітичної діяльності та вибору шляху подальшого розвитку держави в рамках західноєвропейської цивілізації. Ефективний досвід Варшави на шляху до демократизації суспільства та європейських структур є дуже корисним для нашої країни, яка бачить своє майбутнє у НАТО та ЄС.

Історіографія поданого питання є досить неоднозначною. З одного боку багато польських дослідників звертаються до висвітлення зовнішньої політики Варшави, розглядаючи її в системі міжнародних відносин (Е. Броніславський, Т. Дмоховскі, А. Косинська). Існує ряд праць українських та російських істориків, присвячених розвитку взаємовідносин Польщі з різними європейськими країнами (Францією, Великобританією, СПІА, тощо), в тому числі і з Україною (І. Афанасьева, О. Бабак, Г. Зеленько, та інші). З іншого боку більшість сучасних польських, українських та російських дослідників у своїх роботах ставлять основний акцент на період після 2004 року, коли Польща стала членом ЄС. Вироблення питання розробки та реалізації курсу на європейську інтеграцію у перше десятиріччя польської демократії є обмеженими. Лише деякі автори звертають увагу на окремі події, які пов»язані з розробкою специфічних векторів польської зовнішньої політики, яка була спрямована на включення до НАТО та єдиного європейського простору в рамках ЄС саме у дев'яності роки XX сторіччя.

Метою статті є розгляд процесів формування нових векторів зовнішньої політики Варшави у зазначений період, як складову вироблення курсу на європейську інтеграцію на основі аналізу результатів наукових досліджень.

У дев'яності роки XX сторіччя у Польській Республіці відбувається складний процес формування нових векторів міжнародної політики, що було пов'язано з відмовою від одноорієнтованого прорадянськош виміру зовнішньополітичних відносин. Для подібних кардинальних змін існувало декілька вагомих внутрішніх та зовнішніх контекстів.

Першою причиною стає набуття країною, як зазначають деякі дослідники, справжнього суверенітету, вперше після закінчення Другої Світової війни [2,с.956]. Це пов»язано з політикою «Перебудови» М. Горбачова у СРСР і подальшим ослабленням та розпадом останнього. Результатом цих подій було послаблення впливу Союзу на країни радянського табору, зокрема, і на Польщу, що дало змогу державі будувати власну непідконтрольну Москві міжнародну політику.

Друга причина є прямим наслідком першої. Це внутрішні перетворення в країні, які були пов'язані з відмовою від соціалістичної моделі розвитку суспільства та переходом до ринкової моделі економіки. В основі цих змін лежали події пов»язані з приходом некомуністичних політичних сил до влади, які обирають нові орієнтири розвитку країни, пов 'язані з лібералізацією суспільства, демократичними реформами та впровадженням ринкових економічних відносини. Змінюється характер та цілі зовнішньополітичних зв'язків держави, яка, від тепер, бачить себе у контексті єдиної Європи.

Третя причина - це закінчення холодної війни та перехід від біполярного до комплексного світу. Цей перехідний світ став непередбачуваним і в ньому було вже неможливо вирішення питань міжнародної безпеки старими військово-силовими методами. В цей час Польща, яка майже пів сторіччя знаходилась під «опікою» СРСР залишається «одна» в світовій політиці. Вона змушена розпочати пошук нових союзників, за допомогою яких Варшава змогла б закріпити свій статус незалежної держави, створити нові політичні, економічні та торгівельні зв'язки, та мати гарантії власної безпеки та стабільності.

Четверта причина - це те, що польська суспільна думка має багатовікову європейська традицію зачислення себе до регіону Західної Європи. З часів середньовіччя польські землі позиціонувались як останній оплот католицтва та європейських цінностей на східних кордонах регіону. Тому недавно, що в суспільстві та серед політичних діячів існували всі можливості для відродження ідея Європи та приналежності до західноєвропейського світу.

Зовнішня політика Польщі протягом дев'яностих років набуває нового змісту. Цей процес був непростий і неоднозначний, позначений своєрідним дуалізмом, оскільки, на тлі демократичних перетворень та складного процесу переорієнтації у зовнішній політиці країни, зберігались та продовжували діяти міжнародні зобов'язання попереднього періоду, що знайшло свій прояв в таких подіях, як участь країни у діяльності Варшавського договору та Раді економічної взаємодопомоги.

Дев'яності роки XX сторіччя у Польщі пов'язані з ім'ям такої фігури, як Кшиштоф Скубішевський, який очолював Міністерство закордонних справ у 1989-1993 роках при уряді Т. Мазовецького з коаліції «Солідарності» [3,с.553]. Саме К. Скубішевський став творцем «нової» зовнішньої політики Польщі та «конструктором прозахідної політичної філософії»[3,с.553]. Він стає ініціатором нових рішень у сфері міжнародної політики, які свідчили про переорієнтацію країни.

Переломним для Польщі стає 1990 рік. Так, 7 червня 1990 року К. Скубішевський разом з президентом В. Ярузельським беруть участь у нараді Політичного консультативного комітету держав, які були учасниками Організації Варшавського договору (ОВД) [4,с.136]. Після поданої нарада 1 липня 1991 року у Празі була підписана «Будапештська заява» та протокол про повне припинення дії ОВД та розпуск усіх структур організації [4,с. 136]. Так, Варшава остаточно виходить з під радянського впливу, поставивши крапку припиненням своєї участі у Раді економічної взаємодопомоги [4,с. 137]. Паралельно з цими подіями, польській дипломатії була поставлена задача пошуку нових можливостей економічного та політичного союзу з країнами Західної Європи та СІЛА, про що заявив К. Скубішевским 2 лютого 1990 року газеті «Тайме» [4,с. 140]. За словами міністра закордонних справ, пріоритетним напрямом обирається співпраця з країнами ЄС та структурами НАТО [4,с. 140]. Ця теза пізніше знайшла своє відображення у правових документах польського уряду дев'яностих років XX сторіччя, таких, як «Основи польської зовнішньої політики» та «Оборонна стратегія Польської Республіки» (листопад 1992 року).

Активна дипломатична діяльність Варшави кінця вісімдесятих початку дев'яностих років XX сторіччя з такими країнами, як Франція та Німеччина, дозволили польському уряду обрати ключових європейських партнерів для подальшої співпраці. Переговорні процеси з Парижем та Берліном продемонстрували свої результати та успіх польської дипломатії вже у 1991 році, коли Польща підписала «Договір про дружбу та солідарність» з Францією та «Договір про добросусідство та співпрацю» з Німеччиною [5,с.294]. На момент підписання поданих угод Париж та Берлін вже пов'язували тісні партнерські відносини, які брали свій початок зі створення Німецько-французської Ради Оборони і Безпеки на підставі доповнення до протоколу Єлисейьского договору (22 січня 1988 року) [6,с.98].

У серпні 1991 року у Веймарі проходить зустріч міністрів закордонних справ Німеччини - Ганс Дітріх Геншер, Франції - Ролан Дюма, та Польщі - Кшиштоф Скубішевський [6,с. 100]. Результатом став перехід на новий рівень зовнішньополітичних відносин - на основі двохсторонніх договорів, створюється формат трьохстороннього діалогу - «Комітет по розвитку германо-французько-польського співробітництва», який засоби масової інформації охрестили «Веймарським трикутником» [6,с. 100]. Автором нового альянсу за участю Польщі був Ганс Дітріх Геншер, який стояв на позиції розширення CC на Схід. Складовою частиною переговорів та створення союзу було примирення трьох держав, які в минулому неодноразово знаходились у стані війни одна з одною. Прикладом чого можуть служити чисельні франко-німецькі війни та поділи Польщі.

«Веймарський трикутник» виник в той час, коли Франція та Німеччина перебудовували свою політику на пострадянському просторі. З розпадом СРСР країни Центральної Європи перетворились на зону безпосередніх геополітичних інтересів Берліну та Парижу. Цей комітет створювався як форум для консультації міністрів закордонних справ, але, починаючи з 1998 року, в межах «Веймарського трикутнику» проходять зустрічі голів держав та міністрів. Результатом цих зустрічей стають проекти по економічній та культурній співпраці між трьома державами [6,с. 101].

В рамках поданого комітету основним завданням була координація зовнішньої політики його членів та стимулювання загальноєвропейської інтеграції. Залучення Польщі, однієї з найбільших по чисельності та території країн «нової Європи» у якості «третього кута», диктувалось тим, що німці та французи намагались втримати поляків у рамках діалогу, здійснюючи м»який контроль над зовнішньою політикою Варшави. Цаступним кроком євроінтеграції Польщі, за допомогою Німеччини та Франції, стало здобуття у 1991 році країною статусу асоційованого члену ЄС [6,с.105].

Таким чином, «Веймарський трикутник» істотно вплинув на прокладання шляху Варшави до спілки європейських держав.

Важливим чинником, що сприяв включенню Варшави до процесу євроінтеграції, стало проведення економічних, політичних та соціальних реформ, що дало можливість країні включитись в економічну та політичну співпрацю в регіоні. Успіх просування реформ забезпечило зростання ролі Польщі у Організації з безпеки та співпраці в Європі (ОБСЄ) та в економічних структурах Заходу. Наприклад, у Організації економічної співпраці та розвитку, членом якої країна стала у 1996 році [7,с.203]. Це сприяло не тільки фінансовим інвестиціям та підйому економіки держави, але й позитивно вплинула на образ Польщі на міжнародній політичній арені.

Для Варшави євроінтеграційній процес став невід'ємним від атлантичної інтеграції. В цьому напрямі переломним стає також 1990 рік, в якому Польща та НАТО вперше висловлюють бажання підтримувати один з одним робочі контакти в політичній, дипломатичній та військовій сферах [4,с.85]. Подана пропозиція з боку Альянсу чітко прозвучала у липні цього ж року, доказом чого стало прийняття «Лондонської декларації», яка закріпила трансформацію Північноатлантичного альянсу та його перехід «від конфронтації до співпраці» [4,с.85].

У серпні 1990 році польський уряд налагоджує дипломатичні відносин з НАТО. Вироблення цього моменту стало суперечливим для Варшави, оскільки, ще на початку року, в умовах, коли структури ОВД були вже розпущені, але СРСР продовжував формально існувати, у польському керівництві спостерігалась певна нерішучість, результатом якої стала поява концепції, що пропонували дотримання « збройного нейтралітету», або «дистанціювання» по відношенню, як до Західних, так і до Східних країн.

Після розпаду СРСР наприкінці 1991 року ситуація кардинально змінюється. Урядом республіки приймається рішення, що політичні, економічні інтереси та інтереси національної безпеки країни повинні бути тісно пов'язані з НАТО.

Так, відбулось поступове зближення Польщі з Альянсом в результаті низки дипломатичних переговорів, яке стало можливим завдяки діяльності організації «Ради Північноатлантичного Співробітництва», яка у 1997 році була реорганізована в «Раду євроатлантичного партнерства» [4,с.98]. Свою роль зіграла й програма «Партнерство заради миру» [4,с.99]. Саме ці організації створило умови для налагодження систематичних контактів НАТО з Польщею та іншими країнами Центральної Європи. Варшаві, як новому партнеру, з умовою її подальшої інтеграції в структури Альянсу, були запропоновані політичні консультації з різноманітних питань: реалізацію угод щодо контролю над озброєннями; співробітництво в галузі миротворчих операцій; проблема конверсії військової промисловості, тощо [4,с. 112]. У 1999 році результатом цієї плідної співпраці стане вступ країни до Північноатлантичного альянсу [4,с. 113].

Вступ Польщі до НАТО автоматично відсунув у часі вступ країни до ЄС. Причиною цього стала не стільки сама участь Варшави в Альянсі, скільки те, чию політику вона підтримувала. У дев'яності роки XX сторіччя Польща стала одним з головних провідників проамериканських інтересів не тільки у НАТО, айв усьому центральноєвропейському регіоні. Паралельно з виробленням європейського вектору в рамках західного виміру зовнішньої політики іде формування і розвиток ще одного важливого напряму - це налагодження міжнародних відносин зі Сполученими Штатами Америки. Події останнього десятиріччя XX сторіччя роблять СПІА найвпливовішою державою у світі, як в економічній, так і у військово-політичній сфері. Саме тому, гарантом своєї безпеки та демократичних свобод Варшава вважала Вашингтон, налагодження зв'язків з яким ставилось однією з першочергових задач. Експерт Центру міжнародних відносин Е. Смоляр через декілька років повторив вислів К. Скубішевського точно виразивши суспільну думку з поданого питання: «СПІА - це імперія, яка несе глобальну відповідальність за світову безпеку. Польща - не є глобальною країною, але вона також причетна до запевнення світової безпеки... Варшава була і буде надійним партнером Вашингтона» [7,с.302].

Засади майбутньої співпраці вироблялись завдяки поступовому налагодженню контактів між двома країнами. Польсько-американські стосунки беруть свій початок і мають основою події листопада 1989 року - перший візит представника польської офіційної еліти до СПІА, коли JIex Валенса виступив на спільному засіданні двох палат американського парламенту [7,с.445]. Польський опозиціонер був нагороджений медаллю Свободи тодішнім президентом Дж. Бушем [7,с.446].

Ці події визначили своєрідну позицію майбутніх керівників польської держави. Так, починаючи з 1989 року, Варшава стає одним з головних партнерів та найстабільніших союзників СПІА в Європі, що матиме і свої негативні наслідки, бо в цей час ЄС навпаки намагається побудувати свою політику таким чином, щоб максимально зменшити вплив Вашингтону на європейські справи. З метою попередження американського впливу в регіону ініціативу Польщі нерідко блокували та відстрочували її вступ до спілки європейських держав, а саму постсоціалістичну країну всіма силами залучали до союзів з європейськими державами, прикладом чого є діяльність, вже вищезгаданого, «Веймарського трикутнику».

У дев'яності роки XX сторіччя формується ще один важливий вектор польської зовнішньої політики - центральноєвропейський, який визначив відносини з іншими державами субрегіону. Цей напрям повністю підпорядковувався проблемам та потребам вступу країни до ЄС.

З прийняттям курсу на демократизацію Польща поступово почала налагоджувати добросусідські відносини з прикордонними державами, шляхом підписання низки двох-сторонніх угод про дружбу та співпрацю. Варшава ставила собі за мету розширення та поглиблення багатосторонніх відносин зі своїми сусідами, розглядаючи ці країни як стратегічних партнерів та створюючи міжнародні організації, що це інституалізувало.

У 1991 році Варшава стає одним з ініціаторів створення Вишеградської групи (четвірки), в яку увійшли - Польща, Чехія, Словаччина та Угорщина [8,с. 124]. Першорядним завданням організації була трансформація політичної та економічної сфер життя заради інтеграції в європейські структури. Саме з ініціативи Вишеградської четвірки за провідною роллю Польщі у 1993 році була створена Асоціація вільної торгівлі країн Центральної Європи [8,с.65].

Свій вплив на політику Центральноєвропейського регіону польський уряд також здійснював через такі організації, як Центральноєвропейська ініціатива, створена у 1989 році, та Раду держав Балтійського моря, створену у 1992 році [8,с. 136].

У центральноєвропейському вимірі зовнішньополітичної діяльності Польща завжди намагалась забезпечити власне регіональне лідерство, що пояснює її ініціативу та одну з головуючих ролей у кожній вагомій міжнародній організації регіону. До того ж, к кінцю десятиріччя Варшава стала найбільшим провідником політики НАТО та ЄС в регіоні шляхом їх пропагування в поданих організаціях.

У дев'яності роки XX сторіччя польська дипломатія займається розробкою ще одного виміру зовнішньополітичної діяльності - східного. Цей вектор представлений двома напрямами - міжнародними відносинами з Україною та Російською Федерацією.

Польща та Україна пов'язані багатовіковою історією та традицією. Тому, незважаючи на складні моменти у відносинах між двома країнами в певні історичні періоди, все ж, на сьогодні польським урядом обрана політика розвитку стратегічного партнерства зі своїм східним сусідом. Так, впродовж дев'яностих років XX сторіччя польська дипломатія ставила собі за мету розвиток та поглиблення багатосторонніх відносин з Україною [9,с. 140]. Варшава була однією з перших країн, які визнали незалежність нашої держави та почали розвиток двосторонніх відносин. Вже в травні 1992 року був підписаний «Трактат про добросусідство, дружні відносини та співробітництво між Польщею та Україною» [9,с. 140]. Цього ж року польський уряд докладає максимум зусиль для створення підґрунтя для майбутніх міжнародних відносин, організовуючи Консультаційний Комітет президентів Польщі та України, метою якого стала розробка концепції довгострокового взаємовигідного партнерства та співробітництва [2 ,с. 141 ]. З початку дев'яностих років минулого століття поступово закладається характер майбутніх відносин між двома державами. Так, Польща починає постійно надавати консультативну поміч Україні, в тому числі, в питаннях багатосторонніх проектів та державного реформування. Фактично, польсько-українські відносини можна охарактеризувати, як взаємовигідне партнерство, в якому лідируюча роль належить Варшаві.

Непрості та складні зовнішньополітичні відносини склались в рамках східного виміру міжнародної політики між Польщею та Росією. На відносини між країнами впливало те, що Російська Федерація сприймалась як пряма спадкоємиці Радянського Союзу та Російської імперії. Саме тому польська політика в цьому напрямі мала дві складові.

З одного боку зусилля Варшави були направленні на послаблення впливу Москви на країни Центрально та Східноєвропейського регіону, через діяльність тієї ж Центральноєвропейської ініціативи та Раду держав Балтійського моря [10,с.179]. Другою складовою можна вважати «прагматичну співпрацю» польського уряду з Російською Федерацією, яка нагадувала політику нейтралітету та взаємовигідного обміну чисто в економічній площині. Це пов'язано з тим, що Варшава, все ж, частково продовжувала залежати від російських природних ресурсів.

Отже, варто зазначити, що на початку дев'яностих років XX сторіччя в історії Польщі відбуваються кардинальні зміни - падіння комуністичного прорадянського режиму, створення Польської Республіки, курс на встановлення ринкових економічних відносин, лібералізацію та демократизацію суспільства. Результатом цих подій стає відмова від одновекгорної проросійської зовнішньої політики. Формування декількох напрямів зовнішньополітичної та міжнародної діяльності країни у Західному (європейському та атлантичному), Центральноєвропейському та Східному вимірах.

Ми можемо зробити висновок, що після приходу до влади в Польщі демократичного уряду кардинально змінюється характер та цілі зовнішньополітичних зв'язків держави, яка від тепер, бачить себе у контексті єдиної Європи та в якості головного провідника її принципів та політики на Сході. В означений період відбувся повний відхід Польщі від політики Москви, пошук нових союзників на Заході, зближення країни з СІЛА заради гарантій власного суверенітету та незалежності. Метою польської зовнішньополітичної діяльності стає курс на інтеграцію у структури ЄС та НАТО. Ці події ознаменували початок нової епохи в історії країни.

політика варшава горбачов веймарський

Список використаних джерел

1. Современные международные отношения. Учебник / Под. ред. А.В. Торкунова. - М.:РОССПЭН, 1999. - 584 с.

2. Дейвіс Н. Боже ігрище: історія Польщі / Пер. з англ. П. Таращук. - К:Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2008. - 1080 с.

3. Энциклопедический исторический словарь. - М.:РИПОЛ классик, 2011. - 752 с.

4. Євроатлантична інтеграція: досвід Польщі і України. Освітній пакет / Під. ред. О. Коношинського. - 2 вид. - K.:Білоцерківська друкарня, 2007. - 238 с.

5. Тымовский М., Кеневич Я., Хольцер Е. История Польши. - М.:Весь мир, 2004. - 544 с.

6. Бжезинский, 3. Великая шахматная доска: господство Америки и его геостратегические императивы / Пер. с англ. О.Ю. Уральской. -- М. Международные отношения, 1998. - 256 с.

7. Брониславский E., Вачнадзе Г. Польский диалог. - Тбилиси:Ганатлеба, 1990. - 640 с.

8. Польша. Твой экономический партнер. - Варшава: Институт исследований рынка, потребления и конъюнктуры, 2008. - 302 с.

9. Стадніченко О.І. Українсько-польські відносини у контексті європейської системи безпеки. - Історичний архів. - Вип. 1. - Ст. 139-141.

10. Яковлева І.В. Польсько-російські відносини на зламі тисячоліть: концептуальні засади і практичний вимір. - Записки історичного факультету. Вип. 16. - С. 176-180.

Размещено на Allbest.ru