Висвітлення проблем радянської індустріалізації Донбасу в західній історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Висвітлення проблем радянської індустріалізації Донбасу в західній історіографії

індустріалізація донбас західна історіографія

Морозова О.В.

У висвітленні індустріалізації Донбасу радянського періоду становлять історіографічний інтерес погляди західних істориків та дослідників на цю проблему. Індустріальний Донбас завжди цікавив закордонних науковців, а особливо ця увага зросла ще й тому, що за роки довоєнних п'ятирічок цей регіон перетворився у могутній центр важкої промисловості СРСР. Радянські дослідники розглядають цю проблему однобоко, викреслюючи роль особистості. В їх працях не проводився об'єктивний аналіз історичних фактів, підкреслювалася провідна роль комуністичної партії в індустріалізації.

Західні дослідники намагаються критично переосмислити процес індустріалізації, піддають сумніву результати п'ятирічок, ставлять питання про соціальні аспекти промислових перетворень. Якщо порівнювати західну та радянську історіографію, то можна з впевненістю стверджувати, що вони мають досить різні методи вивчення даної теми. Західна історіографія торкається проблем не тільки індустріалізації Донбасу та розвитку промисловості, але й таких локальних проблем, як рівень життя робітників, участь жінок у розвитку промисловості, проблеми охорони здоров'я робітників у період, який ми розглядаємо [3, с. 11]. Тому постає необхідність у більш детальному розгляді цього питання.

Західні дослідження теми індустріалізації Донбассу сприймалися у радянський період як фальсифікація історії економічного розвитку. У роботах Кондрашова A. K., Дерев'янкіна TI. та ін. зроблено прямий акцент на фальсифікацію результатів п `ятирічних планів американськими та англійськими вченими. Більшість наукових зарубіжних досліджень було названо буржуазною критикою індустріального розвитку. Просліджується заідеалогізоване ставлення радянських вчених стосовно тих праць, які висвітлювали реальні факти та умови, в яких проводилася індустріалізація. Це праці У. Аллена, І. Коропецького, А. Ноува, Н. Ясного та ін., які стали основою зарубіжних досліджень того часу.

Метою статті є дійсне висвітлення проблем індустріалізації у західній історіографії Донбасу, розглянути основні наукові концепції та погляди зарубіжних вчених.

Зарубіжна історична думка цікавилася Донбасом, особливо його економічним розвитком. У першу чергу, вона висвітлює стан Донбасу ще у кінці XIX століття, коли відбувалося його заселення та формування робочого класу, розвитку промисловості та ділової активності. Донбас з давніх-давен цікавив закордонних науковців та ділові кола, як приклад динамічного регіону, що постійно розвивається, та як галузь можливого вигідного вкладення капіталу. Саме під цим кутом треба розглядати опублікований у Парижі щоденник П. Капуї про його подорож у Донецький басейн та примітки Порселя про проблеми Шербинівської копальні [1, с. 49].

Західна історіографія економічної історії та локаційної політики радянського періоду відомості про Донбас використовує досить часто. Як потужний індустріальний регіон, один з ключових для розвитку промисловості СРСР, Донбас постійно знаходився у зоні уваги дослідників, котрі займалися соціально-економічною історією радянського періоду загалом, історією індустріалізації особливо.

Ще 1941 року у Кембриджі вийшла книга англійця У Аллена «Україна. Історія», де автор охарактеризував Донбас як регіон, завдяки якому Україна у середині 30-х pp. XX ст. зайняла четверте місце у світі з видобутку вугілля після СІЛА, Англії та Німеччини, але основну соціальну проблему Донбасу бачив у плинності робочої сили, «щорічний оберт» якої він оцінював у 40 50%. Характеризуючи стан національної проблеми, англійський історик в успіхах індустріалізації України вважає «злокозненность» Москви. Досить приблизно оцінюючи питому вагу українського населення Донбасу у 50%, Аллен вважав, що розвиток промислових центрів в Україні веде до переваги приїжджих того соціального елементу, на чию підтримку радянська влада може розраховувати у боротьбі з українським націоналізмом. Тому, каже він, індустріалізація України сама по собі побічна, головна її мета формування політичної підтримки режиму. Невипадково у націоналістичній емігрантській літературі, ототожнюючи СРСР та режим влади партноменклатури, як одну з головних умов розвалу радянської держави постійно розглядалося завдання українізації міських центрів Донбасу [7, с. 173].

Значний інтерес до Донбасу виявлявся у післявоєнній американській та європейській історіографії історії радянської економіки. Зазначимо лише деякі з книг цієї групи: Мейвор Дж. «Економічна історія Росії», Арон P «Радянська економіка», Кон C. «Економічний розвиток у Радянському Союзі». Усі ці автори, дослідники з Європи та СІЛА, акцентують на значенні промисловості Донбасу для економіки країни, частина з них подають свідчення про серйозну фінансову, матеріальну та морально-політичну допомогу Донбасу у роки відродження після громадянської та Вітчизняної війн. Багато цікавляться динамікою видобутку вугілля та напрямком вивозу вугілля з Донбасу.

Британський дослідник Блеквелл у всьому радянському економічному розвитку шукає аналогії з процесами царських часів, стверджує, що прискорений розвиток промисловості Донбасу був єдиним винятком з географічних традицій царської індустріалізації [7, с. 173].

Чисельна група публікацій формувала напрямок, який умовно можна було охарактеризувати як політекономічний націоналізм: Ці книги, розділи та статті написані етнічними українцями з академічних структур СІЛА та Канади. Своє завдання вони вбачають в тому, щоб продемонструвати «відтік капіталів та ресурсів з України», їх експлуатацію. При цьому спеціально ігноруються ті обставини, що економіка України досить тривалий час розвивалася як складова частина єдиного народногосподарського комплексу країни по-перше, то були періоди як «відтоку», так і «притоку» ресурсів по-друге [4, с. 135]. Одними з таких дослідників є В. Голубничий та його праці «Випуск промислової продукції на Україні 1913 1956 pp. «, та І. Коропецький «Радянська локаційна політика перед другою світовою війною».

Характерний приклад книга І. Коропецького про радянську політику розміщення виробничих сил. Автор зробив спробу підсумувати її варіанти кінця 20-х pp. Чи розвивати Донбас, чи будувати Урало-Кузнецький комбінат? Влада обрала другий варіант, та, на думку Коропецького, внаслідок недовкладень в українську промисловість загалом, промисловість Донбасу, зокрема, норма зростання радянської економіки була знижена. Що стосується Донбасу у зв'язку з цією проблемою, то у Коропецького є цікавий поворот: думки з приводу його ролі у фінансуванні України. Донбас, підкреслює автор, був центром, навколо якого розвивалася українська промисловість, «його спеціалізація у базових галузях впливала на загальний розподіл вкладень на користь України». У результаті українська доля постійного капіталу усієї індустрії СРСР у роки перших п'ятирічок залишалася незмінною [7, с. 176].

У західній радянології сильні позиції завжди посідала соціологічна школа. Одна з її представниць герцогиня Аттольська з Великобританії (займалася проблемами жінок та дітей у СРСР) характеризувала умови на донецьких шахтах як жахливі. Інші ж автори її сучасники звертали увагу на те, що міста Донбасу, як і інші промислові центри, знаходяться у привілейованому стані щодо норм харчування та інших умов [7, с. 176].

Для зарубіжних авторів як у кінці 30-х pp., так і у 60 70-ті pp. характерний акцент уваги на різкому збільшенні платні стахановцям на донецьких шахтах. У книзі У Блеквелла міститься опис стахановського рекорду серпня 1935 р. Але був стахановський рух спонтанним, або це був організований крок, за зізнанням автора, питання це для нього залишається відкритим [4, с. 148].

Італієць Ф. Бенвенуті давно займається вивченням історії Донбасу 30-х pp., і зокрема стахановського руху. На цю тему з 1984 р. публікувалися його праці в італійському журналі «Історичні дослідження», у Римі вийшла книга про стахановський рух та організаційні проблеми індустріалізації в 1934 1938 pp. [7, с. 175].

У новому дослідженні італійський історик поставив за мету розглянути, як структура та операції «великих чисток» виглядали на рівні заводу в одному («навіть такому важливому, як Донбас») регіоні Радянського Союзу. Об'єктом вивчення автор обрав історію Макіївського металургійного заводу ім. Кірова 1936 1937 pp. Підприємство тоді було одним із великих металургійних заводів в СРСР та світу. На ньому було зайнято 20 тис. робітників, тисячі інженерів та техніків. Бенвенуті згадував про успіх

p., коли під керівництвом С. Орджонікідзе тут почався «славетний експеримент в економічній та технічній ефективності, т. з. боротьба за рентабельність». Саме тоді енергійний та досвідчений директор заводу Гвахарія став «помітною персоною на сцені радянської індустрії середини 30-х pp.. « Завдяки здібностям цього командира промисловості на його підприємстві було реалізовані «шість умов тов. Сталіна». Основний зміст статті це опис того, як хвилі, викликані падінням каміння в центрі, накривали периферію, тобто як репресії, які йшли з Москви, позначилися на долях місцевих керівників.

На матеріалах Донбасу в статті наведені також відомості про стосунки між партноменклатурою, спеціалістами та робочими в контексті стахановського руху та соціальних змін у суспільстві через масові репресії. Основними джерелами при цьому виступають періодичні видання, стенограми партконференцій та пленумів різних рівнів, які зберігались в Центральному партійному архіві[7, с. 177].

В цей час зарубіжні вчені розглядають концепцію «спадкоємності», за допомогою якої пробують довести, що характерні для СРСР високі темпи індустріального розвитку є пряме продовження високих темпів розвитку дореволюційної Росії. А звідси вони робили висновок, що Росія досягла б значних успіхів в розвитку своєї економіки і без Жовтневої революції. Так, американський економіст P Аллен у праці «Радянський вплив в Латинській Америці» зазначав: «При поясненні причин швидкого радянського економічного зростання слід враховувати, що Росія могла зростати за всякого режиму. Так, Росія за допомогою приватного іноземного капіталу досягла значного прогресу, і в останній чверті XIX століття промисловий розвиток Росії відбувався не меншими темпами, ніж у період радянського промислового зростання»[2, с. 4].

Американський дослідник Наум Ясний, емігрант з Радянського Союзу, автор книги «Радянська індустріалізація», стверджував, що до 1927 року, коли у СРСР закінчився неп», уся економіка була на порозі неминучого одночасного усуспільнення. Індустріалізацію країни він бачить як «самоціль», заперечуючи при цьому й економічну ефективність радянського планування. П'ятирічки мали лише значення пропагандистського фасаду, покликаного приховати небажане більш близьке проникнення в радянську дійсність. Всупереч завданням прискорення індустріалізації, нова форма планування (тобто перехід від контрольних щорічних цифр до п'ятирічного циклу стала чинником, сприяючим загальної дезорганізації[6, с. 142].

Прихильники концепції «нестатків і жертв» (Н. Ясний та ін.) навіть захоплюються успіхами радянської індустріалізації, але вказують про картину боротьби радянського народу за нагромадження коштів для індустріалізації, пишуть про чорний хліб як мало не «єдиний елемент харчування середньої людини», про « різке зменшення виробництва товарів широкого вжитку» та ін..

Британський дослідник Р. Хатчінгс, автор книги «Розвиток радянської економіки», слідом за Ясним протиставляв перші два роки першої п'ятирічки подальшому періоду. Він стверджував, що незважаючи на підспудно визріваючи обставини, тимчасовий зліт « запаморочив голову « радянським керівникам і завдання були збільшені [ 10, с. 54]. Між тим самодостатній «імпульс індустріального зростання» вичерпався, і швидкий підйом виробництва, хоча і збільшився до 22% в 1930 p., в 1933 р. склав тільки 5%.

Три (або навіть три з половиною) різні моделі економічної організації в СРСР у період з 1927р. по 1934 р. виділяє англієць P Девіс. На його думку, динаміку радянської економіки на цьому відрізку часу визначили також «чотири основні стадії в економічній політиці», причому вони «не повністю відповідають трьом моделям системи» [9, с. 63].

Перша стадія тривала з кінця 1927 р. по літо 1930 р. вона характеризувалася, по Девісу, «безжалісною напругою» всіх сил для здійснення капіталовкладення в індустрію. «Під час цього періоду, пише Девіс, зростаючий пріоритет був відданий основним новим проектам, включаючи передову технологію, у важкій індустрії». «Гонка індустріалізації» знайшла відображення і тривала у збільшенні генерального, п'ятирічного і річного планів. Другою основною рисою економічної політики в 19271930 pp. Девіс називає те, що, на його думку, на практиці держава з метою стимулювання важкої промисловості, всупереч «твердому наполяганням» забезпечення зростаючих завдань планів неінфляційним засобами, стимулювало інфляцію за рахунок недостатньо швидкого зниження цін на промислові товари. Політика тих років, пише він, негативно відбилася на виробництві товарів широкого споживання і рівні життя населення[9, с. 69].

Корінна відмінність соціалістичної індустріалізації від капіталістичної саме в тому і виявлялася, що створення потужної індустрії У СРСР хоча і відволікало значні фінансові ресурси, все ж супроводжувалося скороченням робочого дня і зростанням рівня життя населення.

Британський економіст радянолог Алек Ноув, виходець з СРСР, у своїй останній роботі «Економічна історія СРСР» справедливо зазначав, що в ході економічних дискусій 20-х років були поставлені проблеми, які тільки в 50-і роки привернули увагу економічної думки Захода проблеми « економіки розвитку». Сталося це тому, що інституційні політичні обставини поставили в Росії проблеми, які вимагали обговорення, тому що навіть у розквіті непу основна маса інвестиційного капіталу перебувала в руках держави, а це передбачало постановку питання про «стратегії розвитку»[11, с. 216].

А. Ноув виділяв три групи питань, вперше поставлених на порядок денний У СРСР: 1) чи віддавати перевагу вкладенням у промисловість або в сільське господарство; 2) як вирішити протиріччя між вигідністю короткострокових інвестицій і стратегією розвитку; 3) проблема збалансованого або незбалансованого зростання, відома пізніше на Заході по роботах Гіршмана і Нерксе. Неодноразово Ноув стосується прблеми співвідношення між політикою, економікою та ідеологією. У книзі «Радянська економіка» він говорив про вплив у 20-ті pp. ідеології на політику, про наявність «понадекономічних впливів» на політику. Ноув пише, що система радянського планування «народилася як прямий наслідок індустріалізаційно-коллектівізаційної гонки, що почалася в 192829 pp. Економічні дискусії 20-х років були перервані у 1928 р. введенням першого з п'ятирічних планів, які, здавалося, самі по собі були доказом примату урядового рішення над реальними чи уявними економічними законами».

Новий період у вітчизняній історіографії цього періоду пов'язаний якраз з суперечкою, яка почалася, із західними радянологами. В кінці 70-х pp. в СІЛА і Великобританії група великих совєтологів і дослідників Радянського Союзу: Е. Kapp, P Конквест, P Такер і С. Коен, написали і опублікували низку праць з історії Радянського Союзу, якраз 20-30-х pp.

Ці праці були, фактично, частиною загальної концепції радянської історії, висунутої західними радянологами. Вона полягала в тому, що сталінський шлях для Союзу був помилковим і злочинним. Існували інші шляхи розвитку країни, один з яких, дуже ефективний, на думку радянологів, намагався провести в життя Микола Бухарін. Цей шлях розвитку передбачав розвиток непу, розвиток свободи підприємництва й привашої ініціативи. Але, як пишуть ці радянологи, Сталін переміг у боротьбі за владу Бухаріна і нав'язав інший шлях, «форсованої індустріалізації», який якраз і привів до помилок і злочинів, став «причиною аварії» Радянського Союзу.

Треба відзначити, що ця концепція побудована на дуже вільному тлумаченні історичних фактів, на ігноруванні умов існування Радянського держави у 20 30-і рр, а також на ігноруванні позиції і висловлювань самого Сталіна. Характерно, що в роботі американця C. Коена «Бухарин», абсолютно не висловлюється позиція Сталіна, навіть у конспективному вигляді, і не наводяться цитати з сталінських робіт. Зате автор стверджує, що сталінська позиція була неправильною, а ось позиція Бухаріна була правильною і своєчасною.

У СРСР ставлення робіт західних дослідників довгий час було неоднозначним. Звичайно, частина істориків критикувала ці погляди, хоча б з обов'язку займатися «викриттям теорій буржуазних істориків». Подейкували також, що це не що інше, як «меншовицька пропаганда», оскільки радянологи за поглядами були правим соціалістами. Але частина істориків підтримувала ці погляди.

У 1987 p., коли в країні почалася кампанія з розвитку в країні гласності, ця група істориків, куди увійшли дуже навіть імениті люди, почала перекладати та публікувати в Союзі роботи зарубіжних істориків та радянологів. Були, наприклад, переведені на російську мову майже всі роботи названої групи. У 1988 p., в рік сторіччя з дня народження Бухаріна, великим тиражем вийшла книга американського історика С. Коєна, «Бухарин. Політична біографія».

Підводячи підсумок, можна сказати, що з кінця 20-х до 80-х pp. XX ст. у зарубіжній літературі вивчення історії Донбасу не було систематичним, а характер свідчень, які отримував західний читач, залежав від жанрових тенденцій у радянології. Радянська історіографія виявилася неготовою до зіткнення з такими ідеями. За попередні десятиліття розвитку радянської історіографії теми робіт звузилися настільки, що для підготовки повного та кваліфікованого відповіді на виклик західній історіографії було б потрібно не менше ніж десятиліття активних дослідних робіт.

Це становище призвело до того, що академічна історична наука опинилася витиснута із сфери популяризації ідей. Цю сферу зайняли якраз прихильники західних ідей.

У наш час у СіПА, Ізраїлі та Німеччині з'являлися спеціальні комплексні роботи з історії Донбасу, що визначає принципово новий етап у вивченні проблеми, бо з'являється можливість конструктивної наукової дискусії донецьких істориків з представниками західної історіографії, тому постає необхідність у подальшому вивченні цього питання.

Список використаних джерел

БаклагинаР. А., МакагонЮ. В., Овинников В. И. Иностранные инвестиции в промышленности Донбасса. История, статистика, проблемы современного развития. / Р. А. Баклагина, Ю. В. Макагон, В. И. Овинников. -Донецк, 1993. -213 с.

Історія народного господарства та економічної думки Української РСР. К., 1970. С. 3 7.

Колесник В. Ф. Рабочий класс Украины в конце 20-х 30-е годы в историографии: Автореф. дисс... д-ра ист. наук / В. Ф. Колесник. К, 1991. - 29 с.

Олегина И. И. Индустриализация СССР в английской и американской историографии / И. И. Олегина. - JI. : Изд-во Ленинградского ун-та, 1971. -С. 130199.

Оприщенко A. JI. Историография социалистического соревнования рабочего класса СССР / A. JI. Оприщенко. Харьков: Вища школа, 1975. - 160 с.

Советская историография Октябрськой революции и социалистического строительства в СССР. Калинин. 1983. С. 144-151.

Чарских И. Ю. История Донбасса в зарубежной литературе / И. Ю. Чарских // Новые страницы в истории Донбасса. -Кн. 2. -Донецк: Донбас, 1992. -С. 171 -182.

Jasny N. Soviet Industrialisation, 19281952 / N. Jasny. Chicago, 1961. 298 с.

Davies R. Tlie Emergence of the Soviet Economic System, 19271934/ R. Davies. Birmingham, 1977. 141 c.

Hutchings R. Soviet economic Development / R. Hutchings. Oxford, 1971. 187 c.

Nove A. Al Economic History of the USSR / A. Nove. London, 1969. 481c.

Размещено на Allbest.ru