Висвітлення проблеми отаманщини на шпальтах української преси 1919 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

Висвітлення проблеми отаманщини на шпальтах української преси 1919 року

Митрофаненко Ю.С.

отаманщина державотворення повстанська армія

Періодичні видання - синтетичний вид джерельної бази, які вміщують документи різних видів: публіцистичні матеріали, нормативно-правові акти. Тому важливим джерелом для розуміння сутності феномену отаманщини, відмітної ознаки доби Директорії 1918 - 1919 рр., є періодичні друковані видання революційного періоду в Україні. Часописи на шпальтах яких вдалося віднайти інформацію про отаманщину були різних видів: урядові, партійні, регіональні, військових частин та повстанських загонів. До опрацьованих видань належать «Життя Поділля» [16-17], «Друг народа» [15], «Вільна Україна» [4-7], «Вістник УНР» [8-10], «Повстанець» [29-30]. Цікаві матеріали було віднайдено у військовій пресі: «Дзвін» [11-14], «Козацький голос» [20], «Український козак» [39 - 44].

Ці публікації дозволяють з'ясувати ставлення громадськості до отаманщини, розглянути різні погляди на сутність цього суспільно-політичного явища. Крім того, у газетних матеріалах вдалося віднайти законодавчі акти та постанови, які не збереглися в архівних справах [15; 39].

Дефініція «отаманщина» вперше з'явилася в актових документах та періодиці в лютому 1919 р. для позначення проявів невиконання наказів, свавілля, відсутності субординації Цей термін виник у процесі взаємодії отаманських формувань з органами влади УНР протягом листопада 1918 - лютого 1919 pp. Найчастіше поміченими серед цього явища були військові - керівники мілітарних частин, які носили звання «отаман» або самопроголошені «отамани», які використовували цю назву за народною традицією, так звані «повстанські отамани».

У подальшому цей термін застосовували представники української діаспорної історіографії: В. Винниченко [2], І. Мазепа [26], С. Петлюра [28], П. Христюк [45], Є. Коновалець [24] та інші. Вони розрізняли поняття «отаманщина» та «повстанський рух». Першим позначалися прояви свавілля, другим героїчна та більш координована боротьба селянських повстанських загонів для підтримки Директорії [3; 28; 37].

Іноді термін «отаманщина» використовували у радянській історіографії для характеристики проявів політичного бандитизму [25]. У 90-х pp. дефініцію «отаманщина» почали застосовувати до повстанських акцій всіх загонів під керівництвом всіх отаманів, що спотворило первинний, і точний зміст використання цієї дефініції. Зокрема, це стосується досліджень P Коваля [18], щоправда останнім часом він також прагне розрізнити отаманські формування на позитивні та деструктивні, пропонуючи термін «отаманщина» застосовувати до позитивних фрагментів отаманщини, а «отаманія» для позначення негативних проявів цього явища [19]. Відповідно отаманами називати героїв цього руху, а «отаманчиками» - авантюристів. Іноді отаманщиною називають спосіб будівництва Дієвої армії УНР у грудні 1918 - лютому 1919 p., однак це також неправильне використання цього поняття [38, с. 7].

Отже, отаманщина - це дефініція не для характеристики форми, наприклад, для діяльності загону під керівництвом отамана, а термін для позначення сутності його чину. Можна називатися отаманом і не бути причетним до отаманщини як ті ж отамани Холодноярської республіки, які протягом всього періоду свого існування підтримували УНР, на віміну від свого сусіда Чигиринського отамана С. Коцура. Іноді в історичній літературі застосовують дефініцію «батьківщина», через те, що багатьох отаманів називали «батьками». Однак він вживається набагато рідше. Подібним до отаманщини було явище партизанщини у лавах Червоної армії в 1919 р. Зокрема, М. Григор'єввстиг відзначитися як виявами отаманщини (перехід з лав Дієвої армії УНР на бік більшовиків у лютому 1919 р., так і проявом партизанщини - антибільшовицький заколот у травні 1919 p.).

Отже, будь-яке інше застосування дефініції «отаманщина» є неприпустимим, бо спотворює сутність явищ для позначення яких цей термін було застосовано вперше.

Отаманщина стала об'єктом уваги журналістів взимку 1919 р. Саме на цей час припадає основна маса критичних матеріалів стосовно цього явища, що свідчить про поширення виявів отаманщини та набуття цим процесом ознак масовості. Зазначимо, що у той період відбулося перетворення отаманських загонів із сили, яка підтримувала Директорію на чинник, ворожий до основних засад її політики. Негаразди, породжені отаманщиною, оригінальної форми мілітарного девіантного руху, були піддані критиці. Звернемо увагу на подані кореспондентами факти: «З'явилася така маса самочинних полковників і навіть отаманів, що коли цьому не зробиться стриму, то буде їх більше чим козаків. Це просто осмішує нас перед чужинцями і своїми, коли на кожнім місці, в кожнім шиночку, на кожній станції видно «отаманів» та «полковників» - без війська, без належної поведінки і пошани для себе та інших [8].

Повстанський характер армії та спосіб її формування шляхом організації нерегулярних формувань відкривав шлях для подібних зловживань. Автор статті згадував про деяких таких командирів: «В революційний час трапляються такі організатори, яких ніхто не іменував полковниками, ні отаманами і які не варті ними бути! Для тих слід видати постанову, що коли хто збере полк, аби дивізію, оглянуту та озброєну, то може просити Військове Міністерство у Головного Отамана чин для нього... « [9].

Газета «Повстанець» мала цілком протилежний погляд на порядок формування війська, захищаючи право отаманів керувати власного бойовою одиницею самостійно, без підпорядкування політичній владі: «Народ вибрав собі ватажків, ввірив їм своє життя й добував собі найкращу будучину[29]. Або... «занадто великі обов'язки беруть на себе деякі «Господа», котрі всюду на провулках зазначають «моє військо, військо партійне - йдіть до нас. Штаб мій там-то» [ЗО].

У січні 1919 р. колись почесне звання «отаман» втрачає своє значення та набуває негативного змісту, через довільне вживання та використання цього звання особами, які підривали авторитет офіцера. Деякі командири, наприклад О. Удовиченко та

О. Вишнівський, навіть відмовлялися називати себе отаманами, хоча відповідали цій посаді. Газетярі відзначали: «Крайня пора оповістити в часописах поіменно, хто має вживати титул отамана й полковника. Бо коли цього не зробиться, то ці титули стануть незадовго посміховищем. Вже скрізь знають, що прапорщик січових стрільців вартий більше десяти самочинних полковників або п'яти отаманів, яких ніхто отаманами не іменував» [9]

На думку автора статті, подібна міра зупинила б потік появи самозваних отаманів, а також не дозволила іменувати свої частини назвами, які не відповідали кількості наявних в них бійців: «Тоді не буде таких смішних і болючих випадків, що всякі дурні іменують себе чим хочуть: сотниками, полковниками, отаманами, а свої жалкі, недисципліновані кучки людей по двадцять чоловік - сотнями, по сто - полками, по триста - дивізіями, по тисячі - корпусами» [9].

Коментуючи епізоди невиконання наказів командирами частин, які стали кричущими, автор іншої публікації зазначив: «У нас кожний дурень вважає себе вправі критикувати кожний наказ своєї влади - ну й не виконувати цього наказу, коли він видається йому «непотрібним або невигідним. Про точність у виконанні наказу об цім і говорити нема що... «. C еред причин поширення отаманщини також було названо низький професійний та моральний рівень українського офіцерства [8], «кабінетна кризу», яка призвела до розагітувати армії. У статті лунав заклик пожертвувати партійними та груповим мріями для порятунку війська [10]. Газета «Дзвін» закликала зупинити «нову пошесть» - отаманщину, яка стала прикладом для непослуху не лише для військових, а й для цивільних посадовців [14].

Негативний вплив отаманщини на процеси державотворення визнавався як політиками, так і журналістами. Стало зрозумілим, що система отаманської влади, на базі якої С. Петлюра збирався реалізувати свою політичну програму, суттєво відрізнялася від тої, яку творили на території України самочинні або наділені Директорією повноваженнями отамани. Тому використання отаманщини як форми передачі місцевої, адміністративної, судової влади для зміцнення української державності та розбудови армії виявилося цілком неефективним засобом, що засвідчили результати війни між збройними силами УНР та Червоною армією взимку 1919 р.

Отамани не зуміли протидіяти подібним напівпартизанським більшовицьким підрозділам. Дрібні загони Дієвої армії УНР погано підпорядковувалися наказам вищого командування та невдало взаємодіяли між собою. Переобрання отаманами влади на місцях виявило їх невміння співпрацювати з місцевими органами влади. Цілі регіони були виведені з під контролю влади Директорії через свавільні дії самочинних та наділених повноваженнями отаманів. Реквізиції та погроми призвели до падіння престижу Директорії серед українського населення.

В лютому 1919 p. С. Петлюра визнав отаманщину, однією з головних причин поразок армії УНР [46, арк. 83]. Розпочався процес боротьби з її виявами. Преса підтримала наміри та кроки Головного Отамана. 19 квітня 1919 р. газета «Вільна Україна» звітувала про ліквідацію найбільш вразливих проявів отаманщини та арешт її одіозних представників [7]. Роль преси у ліквідації випадків отаманщини відзначив генерал-квартирмейстер Дієвої армії УНР М. Капустянський [38, с. 90], хоча остаточно викорінити отаманщину так і не вдалося.

Частина матеріалів друкованих видань була присвячена окремим отаманам. Зокрема, катеринославські газети «Республіканець», «Нове слово», «Придніпровський край» друкували інформацію про полк Січових Стрільців «Вільних козаків» отамана P Самокиша та «Запорізьку Січ» Ю. Божка [31-34]. «На сторінках газети «Республіканець» друкувалися оригінальні оголошення Ю. Божка про набір козаків у створювану ним дивізію «Запорізьку Січ», умови своєрідної козацької присяги [34]. Робітнича газета» подала резонансний матеріал про арешт іншого відомого повстанського ватажка з Катерино с лавтцини А. Гулого-Гуленка [35]. Газета «Український козак» передрукувала з коментарями у серпні 1919 р. матеріал польського часопису про отамана В. Оскілка. Українські журналісти писали про заклики поляків скористатися свідченнями В. Оскілка для компрометації УНР в очах представників Антанти. Особливу увагу газетярі звернули на наслідки авантюрницького вчинку отамана, який призвів до погіршення іміджу УНР та поразки на фронтах[44]. Часопис «Селянська громада» у вересні 1919р. надрукувала інтерв 'ю з одним із найвідоміших повстанських отаманів Зеленим (Данилом Терпилом) [36].

Крім українських газет національного спрямування, матеріали присвячені отаманщині та партизанщині у травні-червні 1919 р. публікувала більшовицька преса. Зокрема, це стосується газети «Комуніст» - центрального друкованого органу більшовиків в Україні Цовстання отамана Григор'єва проти більшовицької влади викликало значний резонанс. JI. Троцький у кількох публікаціях висвітлив власне бачення витоків та сутності саме української отаманщини - «батьківщини»[21-22]. Між ним та його опонентом А. Бубновим розгорілася жорстка полеміка щодо причин поширення цього явища у Червоній армії, у формі партизанщини, та визначенні засобів боротьби з нею [23].

Отже, періодичні видання 1919 pp. - важливий вид джерельної бази. За походженням їх можна розділити на дві групи: українські державницькі та більшовицькі. Матеріали преси дають змогу з'ясувати ставлення журналістів революційного періоду в Україні до цієї суспільно-політичної проблеми, розглянути різні погляди на сутність феномена. Більшість матеріалів містить негативну оцінку явища отаманщини в історії Української революції.

Список використаних джерел

Боротьба. - 1919. - 7 червня.

Винниченко В. Відродження нації: в 3 ч. / В. Винниченко- K., 1990. - Ч. З. - 542 с.

Вишнівський О. Повстанський рух та отаманія / О. Вишнівський. - Детройт, 1973. - 62 с.

Вільна Україна. - 1919. - 16 квітня. -Ч. 18.

Вільна Україна. - 1919. - 19 квітня. -Ч. 21.

Вільна Україна. - 1919. - 24 квітня. - Ч. 23.

Вільна Україна. - 1919. - 29 квітня.

Вістник УНР. - 1919. - 7 лютого.

Вістник УНР. - 1919. - 12 лютого.

Вістник УНР. - 1919. - 15 лютого.

Дзвін. - Щоденник Інформаційного Бюро Армії УНР. - 1919. - 1 травня. - Ч. 9.

Дзвін. - 1919 - 6 травня. - Ч. 12.

Дзвін. - 1919 - 15 травня. - Ч. 19.

Дзвін. - 1919 - 16 травня. - Ч. 20.

Друг народа. -1919. -23 січня.

Життя Поділля. - 1919. - 31 січня.

Життя Поділля. -1919. -19 січня.

Коваль P Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії / P Коваль. - K., 1998. - 616 с.

Коваль P За волю і честь / P Коваль. - K., 2005. - 404 с.

Козацький голос. - 1919. - 12 жовтня. -Ч. 46.

Коммунист. -1919. -20 мая.

Коммунист. -1919. -8 июня.

Коммунист. -1919. -28 мая.

Коновалець Є. Причинки до історії Української революції / Є. Коновалець // Київ. -

-№ 11. -С. 105-124.

Лихолат А. Разгром буржуазно-националистической Директории на Украине / А. Лихолат. - М., 1949. - 214 с.

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921: вЗт. / І. Мазепа. - K., 2003. - 608 с.

Новое слово. - 1919. - 5 января.

Петлюра С. Статті / С. Петлюра. - K., 1993. - 341 с.

Повстанець. - 1919. - 24 листопада.

Повстанець. - 1919. - 2 грудня.

Придніпровський край. - 1918. - 27 грудня.

Республіканець. - 1919. - 3 січня.

Республіканець. - 1919. - 21 січня.

Республіканець. - 1919. - 7 січня. -Ч. 20.

Робітнича газета. -1919. -23 лютого.

Селянська громада. -1919. -28 вересня.

Удовиченко О. Україна у війні за державність: Історія організації і бойових Українських збройних сил / О. Удовиченко- K., 1995. - 206 с.

Україна: 1919 рік. : М. Капустянський «Похід Українських армій на Київ - Одесу в 1919 році». Документально-наукове видання / [передм. Я. Тинченко]. - K., 2004. - 558 с.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції 1917 - 1920 pp. : в. 4 т. / П. Христюк. - Н. -Й., 1969. - Т. 4. - 760 с.

Центральний державний архів вищих органів влади України. - Ф. 2248. - Оп. 1. - Спр. 7.

Размещено на Allbest.ru