Відображення в українській радянській історіографії діяльності партійно-державної номенклатури Української PCP повоєнного двадцятиріччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Відображення в українській радянській історіографії діяльності партійно-державної номенклатури Української PCP повоєнного двадцятиріччя

Киридон П.В.

Дослідження становлення і розвитку партійно-державної номенклатури Української PCP повоєнного двадцятиріччя проводилися як вітчизняними, так і зарубіжними вченими, починаючи від середини 1940-х рр. Із огляду на наукову актуальність теми вони здійснюються й нині. Підсумком огляду наукових пошуків є констатація того, що в завершеному вигляді діяльність української партійно-державної номенклатури досі не досліджено попри те, що окремі її сторони відображено в контексті інших питань, що ними переймалися історики. Отже, доцільно оприлюднити наявний доробок представників історичної науки, щоб об'єктивно оцінити ступінь вивчення теми. У даній статті пропонується огляд напрацювань вітчизняних істориків радянської доби. Вони не лише започаткували вивчення проблеми, а й окреслили основні напрями наукового пошуку, узагальнили ряд концептуальних питань. В умовах соціалістичної дійсності та ідеологічних обмежень з боку влади вченим удалося підготувати певне підґрунтя для аналізу діяльності партійно-державної номенклатури сучасними дослідниками.

В історіографії проблеми виокремлюються періоди, тому слід означити хронологічні відрізки, котрі вмістили процес накопичення наукових відомостей про аспекти теми, відобразили особливості суспільного поступу, позначили внутрішню логіку розвитку історичної та загалом гуманітарної науки.

Концептуальні засади формування історичних знань було закладено в радянську науку протягом 1920-х рр. і надалі практично не переглядалися (за винятком окремих нюансів, зумовлених рівнем жорсткості тоталітарного режиму СРСР у різні періоди), принципові підходи до ведення наукового пошуку на основі марксистсько-ленінської методології зберігалися. Наступні десятиріччя посутньо не відрізнялися від попереднього часу в теоретичних підходах, методологічних пріоритетах, поглядах на ведення наукових розвідок, схемах структуризації історичних фактів тощо. Це дає підстави об'єднувати в окрему цілісність 20-ті - середину 50-х рр. минулого століття, принаймні з точки зору еволюції історіографії проблеми.

Слід ураховувати, що періодизація історії не завжди збігається з хронологічним дробленням процесу накопичення наукових знань (історіографією) про номенклатуру. Так, дослідник проблем еволюції владних структур В. Тимцуник вбачає в повоєнній добі чотири етапи радянської історіографії: до початку 1950-х pp.; 1953 - 1957 pp.; кінець 1950-х - початок 1960-х років; друга половина 1960-х - початок 1990-х рр. [ 1 ]. Такий погляд не зустрічає принципових заперечень із боку вітчизняних авторів [2--9].

Нами пропонується брати до уваги значимість ключових подій повоєнного часу, із-поміж котрих варто означити смерть И. Сталіна в березні 1953 p., з'їзди КПРС, особливо XX і XXII, періодичні сплески боротьби за владу в Кремлі (ліквідація JI. Берія, червневий і жовтневий (1957 р.) пленуми ЦК КПРС, позбавлення М. Хрущова вищих посад у жовтні 1964 p., зміни в керівництві держави першої половини 1980-х років), падіння СРСР та крах комуністичного режиму, проголошення незалежності 1991 р. Означені рубіжні події спричинили як поворотні (тою чи іншою мірою) пункти в суспільних процесах, так і організаційно-методологічні чинники в розвитку історичної науки.

Безперечно, «будь-яка періодизація дещо спрощує реальний перебіг інтелектуальних процесів, історію думки і має умовний характер». Проте, вона є перевіреним засобом вивчення процесу накопичення наукових знань[10]. Саме під таким кутом зору ми намагалися бачити методологічне значення періодизації історіографії проблеми. Застосовуючи варіант поділу часу, варто виходити з самодостатньої значимості сукупності історичних фактів на певному хронологічному відрізкові. Зрозуміло, що будь-яка історична розвідка позначена певною авторською ідеалізацією, її екстраполяцією на сучасність. Тож «об'єктивність» історика слід сприймати доволі скептично[11]. Але ж «потрібність» фактів минулого дещо безвідносна як до сьогодення, так і щодо майбутнього, вона має значення як наукове напрацювання історика, не обов'язково актуалізоване політичними потребами. Зрештою, історичне має пріоритет щодо логічного, і жодну проблему минулого не можливо вирішити раз і назавжди[12].

Отже, можна констатувати, що перший період історіографії теми припадає на 1945 - 1953 pp. - прикінцевий етап відрізку, що розпочався ще в 1920-ті pp., асоціюючись із поняттям «сталінізм». Йому були властиві ті характеристики, котрі випливали зі становлення та посилення тоталітарного режиму одноосібної влади И. Сталіна в СРСР. Повоєнні роки доцільно трактувати, як добу пізнього сталінізму, котрий мав властиві йому особливості. Владна верхівка не могла й не хотіла керувати країною як раніше. Сказане не означає, що природа сталінізму зазнала докорінних змін. Проте, практична реалізація його концепції набувала нових, порівняно з довоєнним часом, форм.

Зміни суспільної атмосфери справляли неабиякий вплив на стан наукового життя, формуючи характер історичних розробок. У працях, котрі вийшли протягом перших повоєнних років, спостерігаються мало помітні, проте прогресуючі спроби відійти від жорстких ідеологічних догм. Таким чином, є підстави вести мову про осібний етап історіографії проблеми, пов'язавши його з добою пізнього (повоєнного) сталінізму (1945- 1953 pp.).

Зрозуміло, що відрізок часу мав характерні ознаки впливу на наукові розвідки «вчення» Й. Сталіна. Із одного боку, «вождь» розвивав догматичну «методологічну» сим шиїт повчаючи, як слід «правильно» вести науковий пошук. Із іншого, лідер держави неодноразово висловлював власне бачення того, як по-новому здійснювати більшовицьку політику, ураховуючи сучасні реалії. Наукові праці були переобтяжені надмірним цитуванням Й. Сталіна, відзначалися прагненням якомога показовіше ілюструвати цілковиту відповідність теорії марксизму-ленінізму політичної практики тодішнього керівництва СРСР.

Пошукове поле вчених визначалося векторіальним спрямуванням, нав'язаним «вождем». Як і раніше, доступ до архівів був украй обмеженим, вони знаходилися в підпорядкуванні Наркомату внутрішніх справ. Українських учених, котрі до елі джували вітчизняне минуле, в умовах « ждановгцини», за «відхилення від генеральної лінії партії» звинувачували в «грубих ідеологічних помилках і перекрученнях буржуазно-націоналістичного харакгеру»[13]. Інтерпретація наукових фактів мала вкрай мінімізований люфт, визначений ідеологічними постулатами. Постанова ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», заборона друкувати «Короткий курс історії України», «Йарис історії України» та «Історію України» (перший том), звинувачення вчених у дотриманні схеми української історії, запропонованої М. Грушевським, позбавляли вітчизняну історичну науку можливостей до розвитку [13,с.335].

За типовим характером виокремимо масив публікацій офіційних документів, зокрема промов Й. Сталіна та його соратників, матеріалів з'їздів партії та пленумів ЦК. Вони, крім іншого, нерідко містили довідкові дані, подеколи супроводжуючись редакційними примітками. Специфіка наукових напрацювань періоду полягає в тому, що роботи сучасників подій часто виступали й історичними, й історіографічними джерелами. Звісно, про строго наукову розробку номенклатурних засад політичної системи практично не йшлося. Історики акцентували увагу на кадровій політиці партії, щоправда торкалися переважно теоретичних аспектів проблеми [14]. Важливо відзначити адресну спрямованість історичної літератури: більшість такої продукції була розрахована на номенклатурних чиновників, навчанню та підготовці яких надавалося значної уваги. Указівки партії, висловлювання В. Леніна та Й. Сталіна наполегливо рекомендувалося сприймати як керівництво до дії.

Виявом боротьби влади з українською історичною наукою доби пізнього сталінізму став наступ на Інститут історії партії при ЦК КПУ, розгорнутий одразу по смерті «вождя» - навесні 1953 р. Питання про роботу установи обговорювалося в Бюро ЦК, а 7 травня секретар цього органу І. Назаренко, відвідавши інститут, підготував украй критичну доповідну. Керівництво установи звинувачувалося у «відсутності належної напруженості в роботі», слабкому знанні документальних матеріалів в обласних архівах і недостатньому контролі за працею співробітників [15]. Невдовзі директора інституту та його заступника було звільнено.

Загалом література радянської доби 1945 - 1953 pp., присвячена проблемам партійно-державної номенклатури, мало змістовна. Відсутність у істориків доступу до достовірних матеріалів, неможливість обговорення (не те що аналізу) стану управлінських структур, комуністична ідеологізація науки, утиски стосовно вчених створили атмосферу, коли об'єктивне висвітлення теми було неможливим. Можна виокремити хіба що пропагандистсько-агітаційні та загальноісторичні праці, котрі видавалися за межами республіки [ 16; 17].

На зміст постсталінської історичної літератури впливали реалії, породжені періодом «відлиги». Її рівень зумовлено процесами, котрі відбувалися протягом 1953 - 1964 рр. і визначаються як « десталінізація». На зміну сталінізмові настали часи «колективного керівництва», згодом відкинутого хрущовським одноосібним натиском і становленням його майже автократичного правління. Вони позначилися спробами відійти від крайнощів тоталітаризму, намаганнями лібералізувати суспільний лад, демократизувати виробничі відносини та політичну систему. Критика (не послідовна) сталінських злочинів спричинила перегляд усталених наукових теорій і догм попередніх років. Завдяки пом'якшенню тоталітарного контролю історики опинилися в сприятливіших умовах, ніж раніше, тцо зумовило помітну активізацію пошукових дій і появу праць, котрим були властиві прагнення дотримуватися принципів об'єктивності та історизму. Щоправда, й надалі культивувалася партійність методології наукових розвідок. Літературі періоду властиві апологетика діяльності М. Хрущова, вихваляння його заслуг, участь у формуванні засад нового культу особи.

Загалом, хоч і непослідовно, поступальний історіографічний процес тривав до початку 1960-х рр. Спостерігалося поступове звільнення науки від цензурних ідеологічних рамок сталінського зразка. «Доба першого інтелектуального ренесансу» значно розширила методологічний простір, щоправда в рамках марксистської парадигми [ 10,с.83]. Розширення можливостей пошуку було використано істориками для написання праць, у тому числі й стосовно апаратних управлінських структур. У публікаціях, зазвичай, переважали позитивні оцінки політичних номенклатурних інституцій, хоча подеколи йшлося про недоліки, особливо тоді, коли актуалізувалися питання «вдосконалення» діючих управлінських механізмів, демократизації внутрішньопартійного життя, наступу на бюрократичні вияви в роботі чиновництва тощо.

На означені роки припадають спричинені десталінізацією спроби переглянути оцінки минулого, роль номенклатурних партійно-державних діячів усіх рангів, у першу чергу реабілітованих. Кадрову політику сталінських часів було піддано нищівній критиці, а її практика трактувалася як неприпустима для соціалістичного суспільства. Разом із тим, інерційні традиції зберігали напрацьований потенціал, що не дозволяло науковцям піддавати сумніву ухвали партійних з'їздів, пленумів ЦК чи (за незначним винятком) постанов партії й уряду. Апологетичне коментування останніх не сприяло розвиткові наукових знань.

З'їзди КПРС у хрущовські часи стали трактуватися як визначальні віхи в поступові суспільства до комунізму. їхні рішення в різноманітних інтерпретаціях ставали основою для досліджень істориків. Компартійна історіографія «озброювалася» новими тактичними та стратегічними настановами щодо належного висвітлення минулого.

Тенденція до ілюстрування фактами правильності партійних ухвал негативно позначилася на характері досліджень історії партійно-державної номенклатури. Пошукова діяльність учених мала відбуватися не як така, а з політичною метою: задля розкриття аспектів минулого «у світлі останніх з'їздівських рішень», що стало в добу «відлиги» домінантою в дослідженнях.

Магістральною темою в роботі науковців залишалася історія КПРС, у межах якої актуалізувалися питання партійного будівництва. Остання обставина вплинула на появу праць, присвячених кадровим напрямам діяльності партії. З'явилися відповідні публікації, покликані розкрити віхи «боротьби» КПРС, спрямованої на вдосконалення внутрішньопартійного життя та зміцнення управлінської місії партії в суспільстві. Проте, серед них виокремлюються цінні доробки для об'єктивного висвітлення становища номенклатурних кіл, їхньої діяльності на різних ділянках. Попри партійно-апологетичну ангажованість таких праць, вони містять цінний матеріал фактичного порядку, сприяють кращому розумінню тодішньої політичної атмосфери. Роботи, присвячені аналізові кадрової політики КПУ, хоч і завантажені агітаційно-пропагандистським профілюванням, мають історіографічну цінність як інформативні джерела [18-23]. Жанровий аспект характеристики наукової літератури показує переважання робіт, присвячених підсумкам повоєнних партз'їздів, а також досліджень тактики діяльності Компартії.

Науковий пошук істориків призвів до появи ряду узагальнюючих праць, що дозволяє зарахувати в історіографічний багаж роботи вчених середини 1950-х - початку 1960-х pp. [24-26]. Проте, одночасно звучали критичні закидана адресу дослідників, що змушувало їх займати апологетичні щодо режиму позиції [27].

Важливу роль у дослідженні проблеми відіграють започатковані в роки «відлиги» видання офіційних документів [28--40], супроводжувані статистичними доповненнями та довідковою складовою. Останні впливали на характер наукових підходів до досліджень завдяки їхній конкретно-цифровій інформативності.

Про настрої тодішніх науковців свідчить В. Тимцуник, твердячи, що найбільшим сподіванням істориків доби «відлиги» була надія на те, що епоха «догідливого коментаторства» та знеосіблення вчених нарешті скінчилася. Справді, «відкрили» архіви (1947 р. в читальні зали Державного управління архівів потрапили понад 4 тис., а 1957 р. - більше 53 тис. осіб), відроджувалися наукові школи, дослідницькі центри, фундувалися наукові журнали, що сприяло поверненню індивідуальності історика [ 1 ,с. 98-99].

На жаль, тенденції до оновлення науково-пошукових парадигм не стали характерними, а орієнтувалися переважно на «актуальні» питання політичної дії КПРС, виглядали радше поверхневою реакцією на зміни в ідеологічній атмосфері та суспільно-гуманітарному середовищі. Певна лібералізація в ставленні влада до праці істориків так і не прийшла до демократизації: діяли цензурні рамки, хоча й помітно ширші, ніж колись. Суспільні науки ідеологізувалися. Концептуальні теорії мали право на оприлюднення тільки в разі їхньої принципової суголосності компартійним настановам.

За таких умов значного поступу до об'єктивності історичної науки не могло бути. Натомість віталися імпровізації вчених із приводу проблем політичної злободенності, а образ суспільствознавчих галузей наполегливо підганявся під дещо облагороджений сталінізм. Історики доби «відлиги» справно обслуговували офіційні доктрини [1,с.78-91].

Від 1964 р. історичні дослідження ще жорсткіше регламентувалися заборонами на показ «невигідних» партійній історії сторінок, частковою реабілітацією И. Сталіна, неофіційним «табу» на згадування М. Хрущова. Час, котрий минув після війни, здебільшого розглядався як планова відбудова зруйнованої ворогом країни та становлення в мирних умовах політичного режиму «ленінських» стандартів: без репресій, поліцій- ного терору, тоталітарної суспільної атмосфери. Проблеми, що випливали з партійної диктатури у сфері управління, трактувалися, як і раніше, із огляду на те, що в СРСР під керівництвом вищої політичної еліти (усе більше виділялася постать JL Брежнєва) відбувається впевнений поступальний рух до комуністичного суспільства. Невдовзі для реабілітації провальної ідеї створення його засад до 1980 р. винайшли лукавий варіант нової ілюзії для мас - теорію розвиненого (зрілого) соціалізму, котрий нібито вже існує, але потребує тривалого вдосконалення.

Особливого впливу «застійної» ідеології зазнала історія УРСР. Із наукового вжитку, наголошує Я. Калакура, вилучили термін «українська історіографія», його навіть не включили до словника «Радянська енциклопедія історії України». Видання міжвідомчого наукового збірника «Історіографічні дослідження в УРСР» було заборонено. Українську радянську історіографію ввели як складову до змісту історичної науки СРСР. Книги з історії України відносили до публікацій, присвячених минулому Радянського Союзу. Це відбувалося в руслі загальноімперської політики ідеологізації та догматизації науки. Учених посилено схиляли до конформізму і пристосуванства, а історичну свідомість українського суспільства прагнули деформувати, накидаючи на його історичну пам'ять ідеологічні парадигми[13,с.319,325,363].

Особливістю наукових доробків істориків постхругцовського періоду стала залежність від постулату безпроблемності сучасного радянського суспільства. Принципове невизнання глобальних протиріч існуючого ладу зумовлювало відповідне трактування минулого. Тож при висвітленні складних сюжетів йшлося про нібито невластиві соціалістичній природі відхилення від ленінізму, котрі, проте, відбувалися не в стратегічній площині, а на тактичних рівнях, де помилки та невдачі неминучі.

Попри все, друга половина 1960-х pp., на думку О. Горбула, позначилася посиленням інтересу до історії кадрової політики партії [14,с.6]. Дійсно, саме на «застійне» двадцятиріччя припадає кількісний пік публікацій, які всебічно характеризують організаційну роботу партії. Номенклатурна ділянка діяльності КПРС у роки брежнєвського правління постійно перебувала в полі пильної уваги як політичного керівництва, так й ідеологічних та наукових працівників, покликаних владою на відповідну службу режимові.

Тиражувалися праці, в яких питання організаційно-партійної (номенклатурної) роботи перебували на позиціях нагальних тем дослідження. Цим спричинена поява об'ємного переліку робіт відповідної тематики [31-33].

Істориками було оприлюднено дані з архівних сховищ, які відображали, зокрема, зростання партійних лав та їхніх апаратів, особливості роботи комітетів КПРС та КПУ, національний та освітній рівень персоналу тощо. В. Юрчук, висвітливши означені аспекти, констатував основні лінії організаторської роботи партії в повоєнні роки. Він виокремив певне поліпшення відбору, розстановки та виховання номенклатурних одиниць, посилення контролю за діяльністю апаратів. Проте, історик лише побіжно зупинився на критичних точках у роботі партійно-державної номенклатури [34].

Діяльність апаратного чиновництва відлунюється в публікаціях середини 1960-х - середини 1980-х рр. переважно в позитивно-конструктивному сенсі. Творчий пошук обмежувався показом особливостей керівної діяльності апарату. Прикладом актуалізації «ленінських принципів» внутрішньопартійного життя є характеристика діяльності партійних комітетів у різні історичні періоди, підготовлена колективом українських істориків на початку 1980-х рр. [35].

В означений період суперечливий процес накопичення наукових даних про те, як формувалася й функціонувала партійно-державна номенклатура в Українській РСР, зумовлювався загальним станом розвитку суспільства. Лібералізація хрущовських часів потіснилася згортанням десталінізаційних починань і відновленням, хоч і переважно в м'яких формах, тих засад управління, котрі було напрацьовано в сталінські роки. Останнє вплинуло, крім іншого, на ситуацію в середовищі партійно-державної номенклатури - від олігархічної верхівки до низових ланок. Функціонери не тільки продовжували грати головну управлінську роль у суспільних процесах, а й перетворювалися на апологетів режиму щодо трактування минулого. Тож практично до кінця радянської доби в істориків було мало можливостей для об'єктивного висвітлення означеної теми.

Усе впевненіше стверджувалася консервативна парадщма застою в політичному й громадському житті, культурі та ідеологічній сфері. Партійно-державні кадри потрапили під жорстку опіку з боку брежнєвського керівництва. Ситуація в державі сприяла тому, що регіональні та галузеві номенклатурні клани різних рівнів витворювали закриті касти, котрі понад усе оберігали власні позиції від спроб критики як сучасного, так

і (не меншою мірою) минулого, аби зберегти ту політичну систему, яку одержали в спадок від попередніх поколінь номенклатурної верстви. Офіційна наукова література мала неодмінно відображати поступ спільноти до комунізму.

Відтак повоєнне двадцятиріччя висвітлювалося як час соціально-економічних звершень, піднесення добробуту народу й поліпшення ситуації в усіх сферах суспільного життя. Накопичення знань про діяльність та нюанси структурування партійно-державної номенклатури відбувалося переважно в умовах коментування та можливого (із огляду на доступність архівних матеріалів) ілюстрування реалізації партійних рішень, а також (рідше) - акцентування на значенні історичного досвіду КПРС, проблемах і перспективах поліпшення партійно-державного управління суспільними процесами.

Наповнення історіографії йшло завдяки нарощуванню знань за рахунок (хоч і дозованого) оприлюднення інформації статистичного порядку, розвідок, присвячених темам, котрі не раніше знайшли належного висвітлення: внутрішні структурні розбудови партійних комітетів, практична апаратна реалізація засад «демократичного централізму» на різних рівнях, особливості внутрішньопартійного колегіального управління, освіта чиновників тощо. До переліку входили й проблеми регіонального масштабу (серед них - праці, присвячені Українській партійній організації [32;36-39].

У такій атмосфері окреслилися провідні напрями історико-партійної історіографії «застійного» зразка. Серед здобутків тодішніх радянських істориків варто назвати роботу В. Позняка [40], котрий, аналізуючи кадрову роботу партійних комітетів, напрацював багатий фактичний матеріал стосовно партійної кадрової політики, показав складові цієї ділянки роботи КПРС. Він, проте, не вбачав зв'язку кадрової політики партії з номенклатурними структурними розбудовами, рідко згадуючи цей спосіб забезпечення керівництва партійними, радянськими органами та господарськими установами.

Поняття «номенклатура» й надалі вживалося в радянській історіографії переважно в бюрократично-канцелярському сенсі. He йшлося про те, що в СРСР фактично функціонувала номенклатурна політична (не лише кадрова) система. Обмеження номенклатури сферою обліку і розподілу апаратно-керівних кадрів та створенням резерву для них відкидало можливість вбачати в ній форму організації влади.

В. Позняк обстоював думку про необхідність дотримуватися такого демократичного принципу внутрішньопартійного життя, як колективність керівництва. В останньому він убачав підстави для успішності організаційно-партійних заходів КПРС. Особливо плідниму цьому сенсі автор визнавав період між XX і XXIV з'їздами(1956- 1971 pp.). He згадавши М. Хрущова, В. Позняк констатував: проблема управлінської діяльності партії настільки багатогранна, що видається практично невичерпною [40;4-8]. Вочевидь, малося на увазі націлити істориків на аналітичну роботу щодо з'ясування дійсної ролі партапаратів.

Здебільшого роботи доби «застою», присвячені проблемам номенклатурної діяльності КПРС, носили схоластичний характер, акцентуючись на догматичному трактуванні проблем управління, кадрової політики. Як приклад, укажемо на працю, що з'явилася 1982 року. її автори виокремили основні риси ленінського стилю партійної роботи: науковий підхід до суспільних процесів, творчий характер, колективність керівшщтва, нерозривний зв'язок із масами і т.п. [35,с.210-211]. Далі слідували ілюстрації сьогодення, котрі мали довести відповідність дій брежнєвського керівництва ленінським заповітам. Подібні публікації все більше тяжіли до того, аби видавати бажане за дійсне, не остерігаючись звинувачень у лакуванні сучасності. Критика та самокритика ставали вкрай непопулярними жанрами, особливо коли йшлося про розбудову апаратних систем управління.

Між тим, періодові «будівництва соціалізму», як свідчать А. Коцур і В. Коцур, у 1959 - 1975 pp. присвячено 1 тис. 422 праці радянських науковців, причому тема партбудівництва посідала одне з перших місць [41]. В Українській PCP тоді вийшли друком близько 40 подібних робіт та більше 200 статей. Виокремилася особливість більшості розвідок: посилена увага до відбору, розстановки та виховання номенклатур- ників, до функціонування парткомів. Між тим, явно бракувало праць, які б розкривали теоретичні та методологічні аспекти кадрової політики партії. У більшості досліджень превалював фактологічно-описовий підхід, очевидним було дублювання у висвітленні відомих положень [42].

О. Спірін звернувся до оцінки номенклатурного принципу комплекіування апаратів, стверджуючи, що в сталінські часи він був «антидемократичним стрижнем командно-адміністративної системи» і суперечив ідеалам соціалістичної демократії. Кадрові принципи КПРС автор об'єднав у дві групи - загальні та специфічні [42;17,с.38-89]. Проте, історик, хоч і навів чимало статистичних даних, не знайшов за можливе визначити кадрову політику партії як номенклатурну.

Наприкінці 1980-х pp. фундаментальне дослідження управлінської діяльності КПРС повоєнного періоду здійснив О. Горбул. Ним викладено класичну для радянських істориків схему аналізу комплектування партійно-державної номенклатури, хоча цього терміну він уникав. У природі управлінських кадрів історик виокремив джерела формування, відбір і розстановку, підготовку та підвищення кваліфікації, політичну освіту чиновників [14,с. 16--22].

Цінним є оприлюднений О. Горбулом історіографічний аналіз проблем кадрової діяльності партії станом на кінець 1980-х рр. [14,с.7]. Він узагальнив напрацьоване констатацією: намітився критичний підхід до оцінки партійного досвіду, науковці почали аналізувати помилки та перекоси в цій сфері діяльності. Справді, з'явилися публікації з історії КПРС та КПУ, у яких апологетика минулого партії поєднувалася з критичними оцінками окремих його сторінок [43].

Обділеною на увагу залишалася історія України. У працях, присвячених минулому республіки, принцип партійності домінував як магістральний. Це відстежується, зокрема, у фундаментальній роботі колективу науковців, присвяченій історіографії історії УРСР [44]. Показовим є вже перше речення видання: «Висвітлення історії стає дійсно науковим лише при підході до неї з позицій діалектико-матеріалістичного бачення, марксистсько-ленінської методології» [44,с. 3]. Глава, присвячена повоєнним рокам, розпочинається розділом «Посилення ролі КПРС у житті республіки». Серед пріоритетних напрямів досліджень автори визначили організаційну роботу партії.

Ситуація компартійної «опіки» стосовно історіографії зберігалася практично до кінця комуністичної диктатури. Щоправда, горбачовські маніпуляції, спрямовані на «оновлення» соціалістичних реалій, що ввійшли в історію другої половини 1980-х - початку 1990-х рр. як «перебудова», спричинили помітне зростання інтересу науковців до часів сталінізму та «відлиги». Між тим, порівняння двох епох (хрущовської та гор- бачовської) усе більше свідчило про надзвичайну суперечливість глибинних структур організації радянського суспільства. Саме з їхньої об'єктивної оцінки дедалі повніше випливали відповіді на запитання про причини невдач реформування соціалістичного ладу в СРСР. У цьому контексті варто оцінювати специфіку повоєнного двадцятиріччя. Фактично все воно було пронизане протистоянням альтернативних варіантів поступу суспільства. Тоді як народ прагнув до демократизації життя, влада переймалася тільки оптимізацією комуністичного режиму [45]. На цьому протиріччі інтересів мас і «верхів», власне, й будувалася апологетична затребуваність партійно-державної номенклатури з боку правлячої групи.

У часи «перебудови» відвертий компартійний диктат змінився проголошенням полівекторності наукового пошуку, розширенням доступу дослідників до архівів, критичною переоцінкою застарілих методологічних канонів, переглядом ставлення до напрацювань зарубіжних учених, плюралізмом технологій дослідницької роботи. «Формувалася принципово нова історіографічна ситуація, що відкрила умови для відродження української національної історіографії, для повернення істориків до національно-державницької схеми історії України» [13,с.394].

З'явилися роботи, котрі в такому ракурсі порушували проблеми історії партійних

і радянських апаратних структур, критикували бюрократизм управлінської системи, розширюючи рамки уявлень про номенклатуру як соціальне явище в радянській історії. Позитивним контекстом «перебудови» була активізація таки наукових форм, як конференції, спостерігався кількісний сплеск у публікаціях документів, захисті дисертацій, оформилося кілька тематичних дослідницьких центрів. Серед наукових праць із проблем історії номенклатури стали превалювати ті, котрі викривали радянський бюрократизм. Поряд із «консерваторами» до табору противників соціального прогресу почали відносити й апаратників. «Демократи», серед яких виділялися історики, доклали максимум зусиль, аби примітивізувати поняття «номенклатура», зарахувавши до цієї дефініції практично всіх «начальників», партійно-радянських управлінців, господарників [46]. Проте, навіть не завжди виважена критика працівників апарату містила нові погляди на природу номенклатури. Сказане стосується таких аспектів її життя, як рівень політичної та загальної культури, користування пільгами та привілеями, відірваність від народу тощо.

Називаючи номенклатуру породженням командно-адміністративної системи, винаходом И. Сталіна, вітчизняні історики пізньорадянської доби описували дію тільки окремих елементів цієї організації. Кадрову політику КПРС в історичному ракурсі вони нерідко критикували, не вдаючись до диференціації в оцінці стану справ у номенклатурних апаратних структурах різноманітних зрізів. Такі підходи зумовили переважання описового характеру більшості наукових праць [47].

Тенденцією стало суміщення критики бюрократично-апаратних установ із засудженням недоліків командно-адміністративної системи як такої, тож номенклатуру називали складою політичного режиму, котрий було вибудувано в СРСР. Це свідчило, що в історіографії теми окреслився рух до розширення розуміння дефініції «партійно-державна номенклатура».

Однак, в історіографії кількісно переважали публіцистичні роботи, які були не тільки політизованими і спрямованими проти командно-адміністративних структур, але й зазвичай містили ознаки впливу критики сучасного стану управління. Ретроспектива політичних реалій впритул підводила наукову (і не тільки) громадськість до відкидання ідеї органічності системи управління, створеної комуністами.

Новим було те, що вивчення партійно-державної номенклатури дедалі частіше зосереджувалося на аналізові її регіональних рівнів. Процеси, що спостерігалися в повоєнне двадцятиріччя в Українській РСР, виокремлювалися з огляду на їхні реформаторські складники. Подібні розвідки обґрунтовували деструктивні засади у функціонуванні номенклатурних форм як у сучасному, так і в минулому, упритул підходячи до думки щодо об'єктивної неспроможності радянської системи влади в нинішньому світі. Жорстко критична налаштованість стосовно апаратних утворень, проте, не спричинила підготовку історичних праць на предмет альтернативності номенклатурній системі організації влади.

Розвиткові історіографії тієї доби додавала суперечливості крайня строкатість соціокультурної ситуації, коли, за метафорою І. Колесник, час ніби стискувався в пружину, щоб невдовзі міцно розпрямитися [10,с.82]. Складність наукового пошуку також зумовлювалася тим, що проголошене та санкціоноване владою наприкінці 1980-х років «переосмислення минулого» проходило надто інтенсивно, прискореними темпами й - при цьому - безсистемно та вибірково. Заохочувалися радше екстенсивні підходи, коли відкриті пласти архівних джерел поспішно оприлюднювалися, видавалися без належної аналітичної роботи та виважених узагальнень.

Отже, праці радянських дослідників середини 1940-х - початку 1990-х pp. були позначені впливом ідеологічних парадигм доби, котрі, змінюючись протягом означеного періоду, змушували інтерпретувати минуле адекватно до актуальних вимог політичної ситуації. У тому полі перебувала й проблема інституціоналізації та функціонування партійно-державної номенклатури Української PCP протягом 1945 -1964 pp. Сплески, що позначилися появою нових підходів до методології вивчення історії, спостерігалися на стикові 1950- 1960-х і 1980 - 1990-х pp., коли історики намагалися витримувати власні оцінки, судження, гіпотези в дусі об'єктивності та незаангажованості. Цьому сприяло таке, що збіглося в часі, відкриття раніше недоступних архівних фондів, а також помітне розширення цензурних обмежень.

Радянська історіографія наситила проблему діяльності партійно-державної номенклатури в Українській PCP повоєнного двадцятиріччя розмаїттям питань і версій трактування, що, поза сумнівами, дає підстави говорити про її слід в історії вивчення проблеми. Головним же підсумком зусиль радянських науковців стало плідне опрацювання, систематизація доступних архівних даних, узагальнення накопиченого досвіду розгляду теми.

партійний сталін тоталітарний

Список використаних джерел

1. Тимцуник В.І. Реформування системи влади та державного управління в УРСР (1953 - 1964 pp.) / В. І. Тимцуник. - K.: Вид-во НАДУ, 2003. - 400 с.

2. Бажан О. Політика десталінізації в Україні (др. половина 50-х - поч. 60-х pp.) О. Бажан // Історичний журнал. - 2004. - № 1-2. - С. 18-26.

3. Баран В.К. Україна: новітня історія (1945 - 1991 pp.) / В.К. Баран. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича HAH України, 2003. - 670 с.

4. Баран В.К. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953 - 1985 pp. / В.К. Баран. - Львів: «Свобода», 1992. - 124 с.

5. Баран В.К. Десталінізація в Україні: перша спроба / В.К. Баран // Сучасність. - 1995. -№ -С. 106-117.

6. Баран В.К. Україна 1950 - 1960-х pp.: еволюція тоталітарної системи. / В.К. Баран. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича HAH України, 1996. - 448 с.

7. Баран В.К. Україна в умовах системної кризи (1946 - 1980-і pp.). / В.К. Баран, В.М. Даниленко. - К: Вид. дім «Альтернативи», 1999. - 304 с. - (Україна крізь віки: у 15 т., т. 13).

8. Кульчицький С.В. Спроби реформ (1956 -1964) / С.В. Кульчицький //Український історичний журнал. - 1998. - № 2. - С. 102 - 114; № 3. - С. 120 - 129; № 4. - С. 91 - 102.

9. Фролов Ю. Крушители империи СССР: в 6 кн. / Ю. Фролов. - Донецк: Донеччина, 2002. - Кн. I, 4, 5.

10. Колесник LI. Українська історіографія (XVIII - початок XX століття) / LI. Колесник. - К.: Ґенеза, 2000. - С. 44.

11. Кралюк П. Українці і Друга світова / П. Кралюк // День. -2011. - 17 - 18 червня. - № 104-105.

12. Наумов В.П. и др. Об историческом пути КПСС. Поиски новых подходов / В.П. Наумов, В. Рябов, Ю.И. Филиппов. - М.: Политиздат, 1990. - С. 9.

13. Калакура Я.С. Українська історіографія: Курс лекцій / Я.С. Калакура. - К.: Ґенеза, 2004. - 286 - 287, 309.

14. Горбул А.Д. Научные основы кадровой политики КПСС / А.Д. Горбул. - К.: Выща школа,-С. 5-7.

15. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф. 1. - Оп.24. - Спр.2714. - Арк.24--26.

16. Котельников П.П. Подбор, расстановка и воспитание кадров. Стенограмма лекции. - М: Политиздат, 1945. - 126 с.

17. Агафоненков Е.Ф. Марксистско-ленинское воспитание руководящих партийных и советских кадров в послевоенный период (1946 - 1950 гг.): дис. ... канд. ист. наук. - М., 1952. - 153 с. та ін.

18. Бородін О. Шістнадцятий з'їзд КП(б)У / О. Бородін. - К.: Держполітвидав УРСР, 1961. -- 192 с.

19. Бяков В. Сімнадцятий з'їзд КП(б)У / В. Бяков. - К.: Держполітвидав УРСР, 1961. - 160 с.

20. Юрчук В. Двадцятий з'їзд КП України / В. Юрчук. - К: Держполітвидав УРСР, 1961. - 144 с.

21. Матвійчук М.М. Вісімнадцятий з'їзд КП України / М.М. Матвійчук. - К.: Держполітвидав УРСР, 1962.- 152 с.

22. Мултих Г.М. Двадцять другий з'їзд КП України / Г.М. Мултих. - К.: Держполітвидав УРСР, 1962. - 178 с.

23. Стеценко П. Двадцять перший з'їзд КП України / П. Стеценко. - К.: Держполітвидав УРСР, 1962. - 139 с.

24. Дриль В.М. Подготовка и марксистско-ленинское воспитание партийных кадров в Украинской партийной организации в 1946 - 1950 гг. / В.М. Дриль. - Львов: Каменяр, 1958. - 67 с.

25. Фещенко М.В. XX съезд КПСС о некоторых принципиальных вопросах современного международного развития / М.В. Фещенко. - Харьков: Обл. изд., 1957. - 56 с.

26. Черненко М.С. Ленінський принцип демократичного централізму в управлінні народним господарством / М.С. Черненко. - К: Політвидав України, 1958. - 54 с.

27. Советская историческая наука от XX к XXII съезду КПСС. Сб. ст. -Ч. 1 - 2. - М.: Изд-во АН СССР, 1962 - 1963. -246 с. Всесоюзное совещание о мерах улучшения подготовки научно-педагогических кадров по историческим наукам. 18-21 декабря 1962 года. - М: Наука, 1964. - 519 с.

28. О методологических вопросах исторической науки // Вопросы истории. - 1964. - №- С. 3 - 15.Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів і конференцій. - K.: Держполітвидав УРСР, 1958. - 704 с.

29. Відомості Верховної Ради УРСР. - K.: Держполітвидав, 1953. - Вип. 1. - 201 с.

30. Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень уряду Української PCP: Томи другий - четвертий. 1942 - 1963 pp. - K.: Держполітвидав, 1963 - 1964.

31. Кожукало І.П. Компартія України в період будівництва розвинутого соціалізму. З досвіду діяльності парторганізацій республіки в 1951 - 1958 рр. / І.П. Кожукало. - К: Вища школа, 1976.-208 с.

32. Кожукало І.П. Ленінські організаційні принципи і партійне будівництво на сучасному етапі і І.П. Кожукало. - K.: Політвидав України, 1969. - 88 с.

33. Орлов В.М. Организационно-партийная работа Компартии Украины (Из опыта работы партийных организаций республики на завершающем этапе построения развитого социализма) / В.М. Орлов. - К: Политиздат Украины, 1979. - 240 с.

34. Юрчук В.І. Боротьба КП України за відбудову і розвиток народного господарства (1945 - 1952 pp.) / В.І. Юрчук. - K.: Політвидав України. - 1965. - 256 с.

35. Стиль работы партийного комитета: Некоторые вопросы научного подхода в партийной работе / Авт. коллектив: В.М. Орлов (руководитель), А.И. Гончаренко, А.С. Гришко и др. - К.: Политиздат Украины, 1982. - С. 234 - 238.

36. Калакура Я.С. Комуністична партія України в боротьбі за розв'язання завдань будівництва комунізму / Я.С. Калакура. - K.: Вища школа. Видавництво при Київському університеті, 1976.-208 с.

37. Шиловцев Ю.В. Ленінський стиль роботи партійних і державних організацій / Ю.В. Шиловцев. - K.: Товариство «Знання» УРСР, 1979. - 62 с.

38. Нестерцов В.Д. Подготовка и переподготовка партийных и советских кадров Донбасса в 1946 - 1950 гг. / В.Д. Нестерцов, В.А. Рыбалко, А.Н. Хинданова // Научные труды по истории КПСС. - К., 1981. - Вып. 3. - С. 92 - 99

Размещено на Allbest.ru