Размещено на http://www.allbest.ru/

Військова організація в структурі суспільств стародавнього Сходу

Чорний B.C.

Сучасна Україна переживає складний період свого існування, пов'язаний з бурхливими світовими подіями, рішенням політичної влади про початок масштабних соціальних перетворень та оголошенням позаблокового статусу нашої держави. У зв'язку з цим перед керівництвом країни, як і перед суспільством загалом, виникає низка питань щодо будівництва військової сфери, оскільки зміцнення військової безпеки та підвищення ролі військової організації держави за будь-яких умов є надзвичайно важливим завданням. Суспільно-історична практика свідчить, що однією з найголовніших причин втрати Україною незалежності був занепад військової організації держави, тому її розбудові та зміцненню необхідно приділяти величезну увагу.

Зважаючи на це, надзвичайно повчальний досвід ефективної взаємодії держави та її військової організації міститься у колоритній спадщині суспільств стародавнього Сходу. Зазначений історичний період хоча й ґрунтовно досліджувався [1; 2], проте у такому контексті в достатній мірі ще не розглядався.

На межі IV-III тисячоліть до Р.Х. у культурі людства відбулися докорінні зміни. У долинах гігантських рік утворилася нова мережа суспільних інститутів, що згодом отримала назву "цивілізація". Рушійною силою зародження цивілізації виявилася соціальна організація нового типу, яка була здатна удосконалювати людський потенціал і викликати зміни в усіх сферах життя індивідів. He останню роль у цьому процесі зіграли численні війни та пов'язана з ними військова діяльність, що набула у цей період розвинених форм. Свідченням досягнень держави і значимості військової організації, яка цементувала суспільство та владу, захищаючи їх, є закони правителя Вавилону Хаммурапі [3].

В управлінні державою Хаммурапі спирався на складний бюрократичний апарат, через який він здійснював керівництво державою, збирав податки та підтримував соціальну рівновагу в суспільстві. Особлива турбота царя була спрямована на військову організацію. Професійні воїни наділялися землею разом з реманентом, що було платою за їхню службу (§ 26 Законника). Земля залишалася за воїнами до тих пір, поки вони перебували на військовій службі, і переходила до синів у разі, коли вони продовжували справу батьків. Це - так зване майно ілку. Земля, будівлі та інше майно ілку були вилучені з цивільного обігу: їх не можна було ні купити, ні продати, ні закласти за сплату боргів. Якщо хто-небудь придбає поле, сад, будинок або великих чи дрібних тварин воїна (редума, баїрума - молодші чини в армії), то угода вважалася недійсною, а поле, сад і будинок поверталися їхньому господарю (§§ 35, 36 Законника).

Власник майна ілку був зобов'язаний особисто служити державі, беззаперечно виконувати вимоги військових приписів. У § 26 Законника зазначається: "Якщо редум або баїрум, якому наказано виступити в царський похід, не піде або, найнявши найманця, пошле його замість себе, то цього редума чи баїрума треба вбити; найнятий ним може забрати його будинок".

Особлива увага в Законнику приділялася захисту прав воїнів, які могли потрапити до полону. Так, зокрема, з § 27 дізнаємося: "якщо редум або баїрум потрапить до полону, перебуваючи на царській службі", а його земельний наділ і майно буде передано іншому воїну, то після визволення з полону "треба повернути йому його поле і садок, і він буде сам відбувати свою повинність". Якщо у воїна, який потрапить до полону, є дорослий син, то ілку передається йому за умови, що він замінить батька на військовій службі. Якщо ж син малолітній і не може виконувати обов'язки військової служби, то матері надається третина поля і саду, щоб вона змогла виховати його (§ 28). Якщо воїн "через тягар своєї повинності" не буде обробляти ілку протягом трьох років, а хтось інший заволодіє ним і візьме на себе всі його зобов'язання, пов'язані з володінням, то перший власник втрачає свої права на землю (§ ЗО), якщо ж "він буде відсутній тільки рік і повернеться, то треба віддати йому його поле, садок і будинок, і він сам буде відбувати свою повинність" (§ 31).

Таким чином, вавилонське суспільство досягло розвинених форм, про що свідчить наявність права та чіткої соціальної структури, яку складали світська та релігійна знать, чиновництво, селяни, ремісники, купці та різні категорії рабів. Привілейоване становище у вавилонському суспільстві посідали воїни, які служили на добровільно-контрактних засадах. Вони мали достатній соціальний захист та низку пільг, що дозволяло їм беззастережно підтримувати державу як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Численні війни позитивно впливали на економічний розвиток та поповнення державної скарбниці. З ослабленням військової організації почала занепадати й держава, про що свідчила низка військових поразок. І врешті-решт, колись могутня імперія стала легкою здобиччю більш сильних у військовому відношенні сусідів.

Стародавні індійські пам'ятки свідчать, що культура народів долини Інду не тільки не поступалася месопотамській культурі, а навіть перевершувала її [4, с.37]. Історія індійської культури сягає глибини віків. Активну участь у її творенні брали арії - кочові племена, які у ІІІ тисячолітті до Р.Х. частково відтіснили місцеве населення у гори, а частково знищили його.

Суспільний лад Індії епохи аріїв характеризувався існуванням сімейної і сільської громади, у яких зростала та зміцнювалася влада патріарха. Громади управлялися радами, які очолювали старійшини. З майновим розшаруванням та соціальною диференціацією у громадах виокремлювалися люди, які керували господарством громади і відправляли релігійні обряди - брахмани та люди, які відповідали за зовнішню та внутрішню безпеку громади - військові очільники (кшатрії). Ці групи становили прошарок заможної суспільної аристократії. Прагнення цієї аристократії зміцнити своє упривілейоване становище призвело до виникнення особливої соціальної системи, яка отримала назву кастової.

За цією системою давнє індійське суспільство поділялося на жерців (брахманів), воїнів (кшатріїв), землеробів, ремісників, торговців (вайшіїв) та шудр (бідняків, які перебували у майже рабському становищі). Світоглядом зазначеного соціуму була міфологія, викладена у Ведах - збірнику гімнів, формул жертвоприношень, легенд, ритуалів, обрядів, які освячували кастовий лад і проголошували панування касти жерців (брахманів) над усіма іншими кастами, у тому числі військовою аристократією - кша - тріями; звідси й назва ведійської міфології - брахманізм.

У "Законах Ману" [5] привілеї вищих варн обґрунтовувалися тим, що вони були створені "заради процвітання світів" "прабатьком усіх істот" Пуруші: жерці - з його вуст, кшатрії (воїни) - з його рук, вайшії - з його стегон, а шудри - з його стоп (ст.31, глава І). Відповідно до цього брахмани мають виконувати обов'язки жерців, кшатрії - керувати і вести війни, вайшії - займатися землеробством, тваринництвом і торгівлею, а шудри - служити вищим варнам. Кожна варна була замкненим станом. Брахманські закони забороняли кровозмішення між варнами (ст.13, глава III), а також перехід з однієї варни до іншої.

Найвище становище у суспільстві посідали брахмани. Вони мали монопольне право тлумачити закони і давати поради представникам інших варн, навчати Ведам та вивчати їх, здійснювати жертвоприношення для себе і для інших, отримуючи за це винагороду (ст.88, глава І). За вченням брахманів, між ними та кшатріями повинен існувати тісний зв'язок і взаємодопомога: "Без брахмана не процвітає кшатрій, без кшатрія не процвітає брахман; брахман і кшатрій, об'єднавшись, процвітають і на цьому і на тому світі" [6, с.28]. Брахман визнавався володарем усього сущого. Він міг вимагати^від членів інших варн усього, чого забажав. Особа брахмана була недоторканною. Його вбивство тягло за собою важку і мученицьку смерть.

До варни кшатріїв належали цар та всі представники апарату управління державою. Закони Ману покладали на них обов'язок охороняти підданих, здійснювати жертвоприношення, вивчати веди та бути стриманими до світських утіх (ст.89, глава І). Головний же їхній обов'язок полягав у реалізації політичної влади, виконанні обов'язків військової служби та веденні війн, оскільки війни, крім іншого, виконували ще й економічну функцію - захоплення рабів та військових трофеїв.

Здобуте на війні майно належало тим, хто його захопив. Проте кращу частку з цього майна необхідно було віддавати царю, а захоплене спільно "повинне бути розподілене царем між усіма воїнами" (ст.97, глава VII). Разом з тим, у зводі законів зроблена спроба регламентації поведінки під час військових дій: воїни не повинні були нападати на тих супротивників, які покинули бойовище, на важкопоранених або тих, що рятувався втечею. Заборонялися отруйна та замаскована (підступна) зброя, стріли і списи з зубцями тощо [2, с.41^13].

Надзвичайно велика роль належала кшатріям й усередині держави, про що свідчить ст.65 глави VII зводу законів: "Військо залежне від військового начальника, контроль над підданими - від війська, скарбниця і країна - від царя, мир і його протилежність - від посла". Ще одним обов'язком, який покладався на військо, був збір податків. Кшатрії забирали лише частину виробленого продукту, не втручаючись у повсякденне господарське життя.

Для недопущення соціальних заворушень або непокори з боку підданих чи мешканців приєднаних внаслідок війн населених пунктів Закон вимагав від війська певного розташування військових підрозділів - "між двома селами, трьома, п'ятьма, а також сотнями сіл" (ст.114, глава VII). За несення військової служби кшатрії отримували певні пільги. Так, наприклад, держава встановила для них значно нижчі відсотки за позику, яка була поширена в ті часи, ніж для представників інших варн. Об'єктом договору позики були гроші та продукти сільськогосподарського виробництва.

Особливе місце в історії давньоіндійської релігійно-філософської та політичної думки посідає трактат "Вчення про практичну користь" ("Артхашастра"), авторство якого приписують брахманові Каутільї, який жив у кінці IV ст. до PX. У зазначеному трактаті, присвяченому широкому колу питань державного та військового управління, наводяться традиційні настанови брахманізму: про кастові вимоги; про необхідність суворих покарань як важливого чинника забезпечення законності у суспільстві; про переваги жерців над іншими соціальними верствами та їхню монополію на відправлення релігійних культів; про підпорядкування світських правителів релігійній владі тощо.

До часу написання "Артхашастри" давня індо-арійська організація суспільства, а отже, і військо вже припинили своє існування. Якщо раніше справа війни була в руках варни кшатріїв (воїнів), то тепер до війська набирали рекрутів, які належали до усіх каст суспільства. Військові дії перетворилися на ризикований захід, можливо, саме тому у розділах, присвячених мистецтву війни, Каутілья акцентує увагу не на самій битві та маневруванні на полі бою, а на підготовці бойових дій. Ідеальна війна для нього - це така війна, яка закінчується перемогою, ще не розпочавшись, або така, що ведеться чужими руками. Боги війни примхливі, тому Каутілья надає перевагу створенню таких умов, коли перемога була б забезпечена розбратом у стані противника, дезінформацією про стан справ у ворожому тилу, вбивством ворожих очільників, організацією диверсій тощо [7].

У середині І тисячоліття до PX. у давньоіндійському суспільстві сталися відчутні соціально-економічні та політичні зміни: розвивалися ремесла й торгівля, зростали міста та села, замість дрібних держав виникали великі державні утворення. Домінуюче становище у суспільстві перейшло до кшатріїв: численні війни та придушення соціальних заворушень усередині країни сприяли усвідомленню ними своєї соціальної значущості та самодостатності, що спонукало їх перебрати владу до своїх рук. Усе це зумовило зміни й у світоглядній сфері: брахманізм поступився місцем релігійним течіям джайнізму і буддизму, що постали як соціальний протест проти кастової природи брахманізму, складності його обрядів тощо. Тим паче, що світоглядні засади джайнізму і буддизму були зрозумілішими та сприйнятливішими для пересічних громадян.

Одночасно зі змінами соціальних відносин та світоглядних ідей почалося формування основних шкіл давньої індійської філософії.

Таким чином, зародившись внаслідок експансії аріїв, давнє індійське суспільство пройшло надзвичайно складний та тривалий шлях еволюції від архаїчних спільнот до розвиненої соціальної системи, яка отримала назву кастової або системи варн. Численні війни та потреби соціальних змін призвели до того, що кшатрії посіли домінуюче становище у соціальній структурі. Релігійні течії джайнізм і буддизм, що постали як соціальний протест проти кастової природи брахманізму, витіснили його зі світоглядної сфери.

Значний внесок до загальної скарбниці світової духовної культури зробила давньокитайська спільнота, яка витворила самобутні уявлення про людину і світ, місце та роль військової організації у житті суспільства, висунула низку ідей, що своєю орієнтацією на загальнолюдські цінності не втратили своєї актуальності й до наших днів. Філософські роздуми мислителів давнього Китаю, серед яких багато відомих полководців та державних діячів, стосувалися суто життєвих проблем і були спрямовані передусім на пошуки шляхів мудрої, а отже - оптимальної організації суспільного життя, засобів стабілізації, розвитку та досягнення мети, духовного єднання й досконалості. Ці роздуми мають глибокі духовні витоки філософських шкіл: даосизму, конфуціанства, моїзму, легізму тощо.

Серед творів тієї доби своєю яскравістю, гостротою, насиченістю та актуальністю філософської та військової проблематики виділяється трактат, названий ім'ям його творця - Сунь У (VI-V ст. до PX.). Саме у цьому творі найбільшою мірою показано спорідненість мистецтва війни і мистецтва життя, місце та роль військової організації у житті тогочасного суспільства, зроблена спроба проникнути до потаємних глибин війни, розкрити її зв'язок із соціальною діяльністю.

Війна для китайського мислителя була подібна до ритуалу, норми якого не винесені назовні, як у разі зовнішнього або внутрішнього етикету, а мають найбільш тісний зв'язок з глибинними засадами сущого. "Сунь-цзи" [8] типологічно ближчий до великих давньокитайських філософських трактатів, подібних лаоським "Дао де цзін" (книга про Дао і Де, яку нерідко називають "JIao цзи") та "Чжуан-цзи". І там, і тут поведінка полководця (у випадку даосів - досконаломудрого) визначена внутрішніми закономірностями природи всесвіту, який вислизає від повсякденного погляду. Недаремно за Сунь У найбільш вдалими будуть операції того полководця, який увійде до всесвітнього ритму (його символом у військових мистецтвах Китаю було дихання Всесвіту), тобто в ритм почергового панування чоловічих та жіночих енергій (ян та інь). Це не означає, що "Сунь-цзи" проповідує поступливість, подібну до абсолютної поступливості Дао з трактату "Дао де цзін"; швидше за все, він Грунтується на знанні тієї межі, коли поступливість повинна бути замінена опором та власним натиском.

Подібно до універсального календарного ритуалу, який здійснюється щорічно природою, кожна війна проходить через низку схожих етапів: від підготовки, розвідки до вирішального бойовища, але як не схожий кожен новий рік на попередній, так і кожна війна має свої відмінності. Вочевидь, саме тому Сунь У не намагався дати конкретних рецептів досягнення перемоги, обмежуючись загальними вимогами та висловлюваннями щодо принципів стратегічного керівництва і тактичних побудов, які стали канонами китайського військового мистецтва. Саме це, вочевидь, зближує зазначений трактат з філософськими творами.

Війна, за визначенням Сунь У, - велика справа для держави, наріжний камінь життя або смерті, шлях існування або загибелі (ст.1, глава І). Тому в її підґрунтя кладуть п'ять явищ: Шлях - це коли думки народу співпадають з думками правителя, коли народ готовий разом з нам загинути або жити, коли він не має ні страху, ні сумнівів; Небо - це світло і морок, холод і жар, це порядок часу; Земля - це віддалене і близьке, нерівне і рівне, широке і вузьке, смерть і життя; Полководець - це розум, безстрашність, гуманізм, мужність, суворість і, врешті-решт, Земля - це військовий лад, командування та забезпечення (ст. З, глава І).

Засобом ведення війни є військо. Його сила полягає не в кількості, а в умінні застосовувати тактику, виходячи з вигоди (ст.6, глава І). Війна любить перемогу і не любить тривалості, тому той, хто уміє воювати, два рази набору до війська не проводить, три рази провіант не відвантажує (ст.7, глава II). Ніколи ще не було так, щоб тривала війна була вигідна державі. Тому той, хто до кінця не розуміє усієї шкоди від війни, не зможе до кінця зрозуміти й усієї вигоди від неї (ст.6, глава II). Той, хто уміло воює, здійснює Шлях і дотримується Закону, тому він і може керувати перемогою і поразкою (ст.7, глава IV).

Сунь У справедливо вважав, що під час бойових дій влада над військом одноосібно належить полководцю і йому ніхто не повинен заважати, тим паче - особи, які не розуміються у військовій справі. На думку Сунь У, саме від полководця залежить бути державі сильною чи слабкою. Якщо полководець розуміє сутність війни, то він є володарем долі народу та господарем безпеки держави (ст.15, глава II).

Талант полководця полягає в умінні оцінювати противника, організовувати перемогу, рішуче діяти за будь-яких обставин: якщо правитель наказує припинити бойові дії за крок до перемоги, треба йти до кінця; якщо правитель наказує наступати, а поразка неминуча, то треба припинити наступ (ст.11, глава X). Якщо полководець, виступаючи у похід, не шукає слави, а відступаючи, не ухиляється від покарання, піклуючись лише про благо народу та користь держави, то тоді він справжній скарб для держави (ст.12, глава X).

Особливе місце стосовно розгляду питань, що стосуються організації керівництва суспільством та державою, ролі і значення війська у створенні централізованої держави та модернізації державного управління, по праву посідає школа легістів (фацзя), одним з фундаторів якої був Шан Ян (390-338 pp. P. X.) - давньокитайський державний діяч та мислитель.

Легізм розвивався у напруженій боротьбі з раннім конфуціанством, разом з яким прагнув до створення потужної, добре керованої держави. Відмінність полягала у філософському обґрунтуванні та методах його побудови. Якщо конфуціанство на перший план висувало етичні якості людей, то легізм виходив із законів (від чого його прихильники й отримали назву - законники) і доводив, що політика несумісна з мораллю. Правителю необхідно добре розумітися на психології людей, щоб успішно керувати державою. Головні методи впливу - винагорода і покарання, до того ж останні повинні домінувати над першими.

Центральне місце у програмі легізму посідало прагнення до зміцнення держави шляхом розвитку землеробства та побудови сильної військової організації, здатної розширювати її межі. Цей напрям удосконалення державної влади Шан Ян обґрунтовував таким чином:". Зазвичай правитель заохочує людей (за допомогою двох засобів): казенними посадами та рангами родовитості; держава досягає процвітання. землеробством і війною. Нині усі люди домагаються казенних посад та рангів родовитості, не займаючись землеробством і війною, а за допомогою спритних міркувань та пустопорожніх вчень. Це означає перетворювати людей на ледарів. У того, хто робить людей ледарями, держава неодмінно ослабне, а у того, чия (держава) ослаблена, вона неодмінно буде розчленованою." [9, с.17].

Оскільки війна поряд з землеробством проголошувалася пріоритетною сферою державної діяльності, військова організація та військова справа посіли важливе місце у житті давньокитайського суспільства. Підґрунтя військової могутності тогочасного Китаю складали воїни-професіонали, які мешкали у спеціальних військових поселеннях і таборах, що розташовувалися на виділеній державою землі, яка одночасно служила їм і за господарську базу. Крім того, все населення повинне було виконувати військову повинність. Зокрема, чоловіки у віці від 23 до 56 років зобов'язані були пройти річну військову підготовку, протягом року нести залогову службу І ЩОМІСЯЦЯ кожного року відбувати службу в ополченні за місцем проживання. На захист державних кордонів передусім спрямовувалися чиновники, які здійснили правопорушення, злочинці, позбавлені волі, і лише в останню чергу - вільні селяни [6, с.38].

Таким чином, аналіз взаємодії держави та військової організації в суспільствах стародавнього Сходу дозволяє виділити низку загальних закономірностей її формування. Зокрема, у функціональному аспекті відносини між державою та військовою організацією регулювали питання захисту державного ладу, приватної власності, територіальної цілісності держави, розширення її меж тощо. Економічні аспекти відносин полягали у створенні державою необхідних умов для максимального виконання військовою організацією своїх завдань та функцій. У свою чергу, військова організація забезпечувала захист економічних інтересів суспільства, нерідко сприяла примноженню суспільного багатства під час військових кампаній. Організаційний аспект зазначених відносин передбачав удосконалення структури військової організації, приведення її до відповідності з вимогами військової безпеки.

військовий суспільство стародавній схід

Список використаних джерел

Размещено на Allbest.ru

1. Требін М.П. Армія та суспільство: соціально-філософський аналіз взаємодії в умовах трансформації: монографія і Михайло Петрович Требін. - X.: ІНЖЕК, 2004. - 404 с.

2. Цюрупа М.В. Міжнародне гуманітарне право: філософсько-правова доктрина регулювання збройних конфліктів: Ч. III. Гуманітарні традиції та сучасність / М.В. Цюрупа, В.І. Дяченко. - K.: НАОУ, 2000. - 208 с.

3. Закони Хаммурапі, царя Вавилону і Шевченко О.О. // Історія держави і права зарубіжних країн: хрестоматія для студентів юрид. вузів та факультетів. - K.: Вентурі, 1995. - С.3-14.

4. Вступ до філософії: історико-філософська пропедевтика: Підручник / Г.І. Волинка, В.І. Гусєв, І.В. Огородник, Ю.О. Федів; за ред. Г.І. Волинки. - K.: Вища шк., 1999. - 624 с.

5. Закони Ману // Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: хрестоматія для студентів юрид. вузів та факультетів. - K.: Вентурі, 1995. - С.15-17.

6. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: навч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів / Олександр Оксентійович Шевченко. - K.: Вентурі, 1995. - 256 с.

7. Артхашастра // Искусство войны: антология военной мысли / [сост,, подгот. текста, предисл., коммент.Р. Светлов]. - СПб.: Амфора, 2006. - С.58-136.

8. Сунь-цзы // Искусство войны: антология военной мысли / [сост., подгот. текста, предисл., коммент.Р. Светлов]. - СПб.: Амфора, 2006. - С.16-53.

9. Книга правителя области Шан (Шан цзюнь шу) // История политических и правовых учений: Хрестоматия для юридических вузов и факультетов / Сост. и общ. ред. проф., д-р ист. наук Г.Г. Демиденко. - X.: Факт, 1999. - 1080 с.