Власний Штаб гетьмана П. Скоропадського: структура, штати, завдання (1918 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Власний Штаб гетьмана П.Скоропадського: структура, штати, завдання (1918 р.)

Гай-Нижник П.П

Особиста охоронна команда гетьмана, яка також підлягала гетьманському коменданту, була окремою військовою частиною і прирівнювалася до полку. Існувало «Положення про особисту Охоронну команду Гетьмана». Це - короткий підзаконний акт, котрий частково регламентує діяльність чинів особистої Охоронної команди П.Скоропадського, яка виконувала функції фізичної охорони гетьмана та членів його родини. З точки зору інтересів контррозвідки це Положення містить лише основні принципи взаємодії особистої Охоронної команди Гетьмана із спеціальним органом - Особливим відділом Штабу гетьмана і місцевими розшуковими підрозділами. В ній служили виборні надійні особи, єдиним завданням яких була охорона П.Скоропадського як при знаходженні в місці постійної резиденції, так і під час мандрівок по залізничним, шосейним і водяним шляхам. З цією метою у складі охорони було встановлено постійні нерухомі і перепускні пости у палаці гетьмана, розроблявся бойовий рахунок із залученням особистого конвою гетьмана та інших охоронних підрозділів, відпрацьовувалася система заходів з нагляду за місцевістю і спорудами, що безпосередньо прилягали до палацу, і за шляхами постійного проїзду гетьмана та його родини, встановлювався зв'язок з центральними та місцевими розшуковими установами для визначення засобів охорони в непередбачених випадках. Старшину, що командував охоронною командою і виконував обов'язки завідуючого, за поданням гетьманського коменданта призначав начальник Штабу гетьмана. Крім того, особиста охорона вела спостереження за персоналом, що обслуговував гетьмана, підтримувала контакти з центральними й місцевими правоохоронними органами у справах своєї компетенції.

На чолі особистої охоронної команди гетьмана було призначено полковникаMmany Миколайовича Аркаса (2 вересня 1880-14 грудня 1938). Він належав до грецької родини Аркасів, один з членів якої - Андреас Аркас (1766-1825) - утік на південь України наприкінці XVIII ст. від турків, що на той час опановували Грецію. Опинившись у Миколаєві він викладав історію в місцевій штурманській школі. Його син Микола (1818-1881) став контр-адміралом російської служби, командувачем Чорноморського флоту Російської імперії, військовим губернатором Миколаєва та C евастополя. Він був затятим яхтсменом й капітаном царської яхти, дружив з імператором Александром II. Саме цей дід полковника М. Аркаса влив у грецький рід Аркасів українську кров, коли одружився із Софією Богданович, що належала до козацького старшинського роду.

Його батько - Микола Миколайович (1853-1909) - був юристом, громадським діячем-просвітником, композитором (зокрема, він був автором опери «Катерина»), Він також захоплювався плаванням на яхті, яку назвав «Олеся» - на честь дружини, капітанської дочки. Крім того був пошановувачем й талановитим дослідником-ама- тором української старовини, автором першої популярної «Історії України-Русі», яка свого часу за відомістю та поширеністю ледь поступалася «Кобзареві» Т.Шевченка. Тим не менш, М.Грушевський, який ще писав власну «Ілюстровану історію України» і досить ревнісно ставився до успіхів на ниві історії інших, назвав Аркасову книжкуподарунком для молодих домогосподарок. Таке ставлення так вразило М.Аркаса, що невдовзі й призвело до його передчасної смерті.

Саме в його сім'ї 2 вересня 1880 р. й народився в Миколаєві Микола Миколайович Аркас-другий - полковник Армії УНР й завідуючий особистою охоронною командою гетьмана України П.Скоропадського. Він навчався у Морському та Кадетському корпусах, які так і не закінчив. Врешті у 1901 р. він закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище. Згодом служив у Прикордонних військах Приморського округу, був ад'ютантом командувача російськими військами на Далекому Сході, а 1906-го звільнивсяв запас. З початком Першої світової війни у 1914 р. у званні поручника був мобілізований на до російської армії. Служив у восьмому гусарському Лубенському полку та Чеченському кіннотному полку окремої Кавказької Ту земної дивізії. У 1917 p., будучи штаб-ротмістром, командував сьомим ординарським ескадроном. Того ж року цей підрозділ було українізовано, а потім М.Аркас перейменував його на Полтавську партизанську кінну сотню. На початку 1918 р. він разом із своєю сотнею бився з більшовиками під Києвом на боці УНР, а після повернення уряду УНР до столиці в березні 1918 р. його кіннотний відділ став охоронним підрозділом Центральної Ради.

В день гетьманського перевороту командир кіннотного відділу (М.Аркас), що мав охороняти Центральну Раду, особисто з'явився до П.Скоропадського, перейшовши таким чином на його бік. Заступник генерального писаря І.Полтавця-Остряниці полковник Б.Неїло розповідав 10 листопада 1919 р. у Перемишлі Є.Чикаленку, що коли влітку 1918 р. гетьманськими спецслужбами було розкрито заколот проти гетьмана, «в якому були замішані члени конвою - українці, що мали зв'язки з деякими членами Національного союзу, то з того часу Скоропадський став з недовір'ям ставитись до українців, а натомість зблизився з російським офіцерством, яким оточив себе» [46,с.153]. В листопаді 1918 р. М.Аркаса було заарештовано гетьманським особливим відділом за його участь в підготовці повстання проти П.Скоропадського, в чому він згодом зізнався [10,с.303,310].

За Директорії УНР М.Аркас нетривалий час був військовим комендантом Києва. У 1919 р. він воював з більшовиками та денікінцями. Командував другим кіннотним полком ім. Залізняка та другим Переяславським кіннотним полком. Був комендантом мосту на Дністрі, через який українські війська відступали до Румунії. Того ж року він із своїм полком приєднався до Української Галицької армії, що тоді вимушена була перебувати в союзі з «білими», через що наказом по Армії УНР й був оголошений зрадником. 1920 р. М.Аркас переїхав до Східної Галичини, де працював актором і режисером в Станіславові та Коломиї (тепер Івано-Франківщина). У 1926 р. він перебирається до Закарпаття й працює спочатку актором, режисером, а згодом й директором Руського театру в Ужгороді. Тут, у Закарпатті, він знайшов і свою дружину - Надію, яка була акторкою й у 1927-1934 pp. грала в Руському театрі в Ужгороді, потім у Руському Театрі ім. Садовського, у «Новій сцені» в Хусті. Від початку 1930-х pp. М.Аркас працював у товаристві «Нова сцена» в Хусті (тепер районний центр у Закарпатті). В Хусті ж 14 грудня 1938 р. М.Аркас й помер і був похований на місцевій Замковій горі. Його дружина, по смерті чоловіка, переїхала до Чехії, продовжувала грати на сцені й померла у 1955 р.

Повертаючись у 1918 p., зазначу, що завідуючий особистою охоронною командою гетьмана прирівнювався в правах до командира полку, його старший помічник - до командира батальйону, молодші помічники і старшини для доручень - до командирів рот, старші вартові - до молодших офіцерів, а вартові - до унтер-офіцерів. Члени особистої охорони перебували на державній службі, а заробітню платню одержували з особливого фонду гетьмана. Якщо виникала необхідність збільшення кількості охоронців, то начальники розшукових установ мали додатково відрядити своїх співробітників, а начальник, що відрядив підлеглих, ніс за них повну особисту відповідальність. У місті перебування гетьмана та його родини (чи мандрівки) особиста охорона діяла за загальним планом, затвердженим начальником Штабу гетьмана. Окрім військових статутів охоронна команда в своїх діях керувалася ще й особливими інструкціями гетьманського коменданта. Звичайний штат особистої охорони гетьмана складав 122 особи, а саме: завідуючий, старший і молодший помічники завідуючого, 4 старшини для доручень, 2 старших вартових, діловод, писар, розсильний при канцелярії, 55 постійних постових у районі резиденції, 46 наглядачів, 7 наказних (офіцерів) і 2 водія. Нову українську форму носили лише постові в околицях постійної резиденції гетьмана [19,арк. 39-39 зв.,66зв. - 68,70зв.]. В дійсності ж особиста охорона гетьмана на той час складалася з 25 вартових [29].

Посаді завідуючого командою відповідало звання полковника або військового старшини (10 тис. 800 крб. річних), його старшого і молодшого помічників - сотника (9 тис. 600 крб. і 8 тис. 400 крб.), старшини для доручень - значкового або хорунжого (8 тис. 400 крб.). Інші службовці охоронної команди військових звань не мали, їхній ранг дорівнював відповідним співробітникам підрозділів Державної варти, але плата була значно вищою. Так, старший вартовий отримував 8 тис. 400 крб. річних, а вартовий - 7 тис. 200 крб.

Завідуючий охороною складав щоденний наряд чергових і представляв їх гетьманському коменданту. Якщо обставини змінювалися, він розробляв новий план охорони і табель постам, який подавав коменданту на затвердження. В його обов'язки входило ведення повного обліку персоналу, який служив у палаці, включно конвойних гетьмана. При виникненні підозри до особи завідуючий охоронною командою вживав заходів для її затримання, про що доповідав коменданту. При необхідності він міг викликати власний конвой гетьмана. Охорона щоденно оглядала всі приміщення, які безпосередньо прилягали до власних покоїв гетьмана, про що складали поіменну відомість. На шляхах постійного проїзду гетьмана огляду піддягали споруди водопостачання і каналізації. Для цього залучалися також урядовці Київського градоначальства. У місцях найчастішого перебування гетьмана проводилася реєстрація і перевірка постійних мешканців, встановлювалися секретні наглядові пости.

Завідуючий охоронною командою повинен був мати «таємних освідомачів для висвітлення життя і зносин не тільки підлеглої йому охорони, але й всіх, що стоять на обліку і службі при будинку Гетьмана». Але при цьому в окремому положенні «Про особливу охоронну команду ясновельможного Пана Гетьмана» зазначалося, що «чини охорони при доборі відомостей про осіб у нагляді повинні були обережними, конспіративними, щоб своїми діями і розмовами не нашкодити справі і не образити особу, яка досліджується. Варто завжди пам'ятати, що нагляду піддягають всі без винятку особи, а не тільки ті, про кого є неблагодійні відомості» [19,арк.39-39 зв.,66зв. - 68,70зв.]. Особиста охорона діяла у взаємозв'язку з особливим відділом Штабу гетьмана. Вона виконувала доручення з нагляду за окремими особами в районі резиденції гетьмана, а особливий відділ проводив розробку відомостей, одержаних від охорони. Свої спільні заходи вони здійснювали за погодженням із начальником Штабу гетьмана, крім екстрених випадків, які виникали у разі гострої потреби. штаб гетьман скоропадський

Загін осібного призначення та Осібний відділ

Загін осібного призначення установлювався з метою забезпечення порядку в місцях перебування гетьмана. Він підпорядковувався начальникові Штабу гетьмана і прирівнювався до окремого батальйону [29; 19,арк.39^11,55-59]. 19 жовтня 1918 р. начальник Штабу гетьмана виступив перед Радою міністрів з доповіддю про виділення «коштів на утримання членів загону» (обрахунком з 1 жовтня 1918 р.). Бюджетова комісія повідомила про можливість асигнувати, аурядухвалив, 55тис. 771 крб. [40,арк.21]. А.Дєнікін вважав, що організація контррозвідки і «загони особливого призначення» в Україні домінували над «багнетами», тобто над питанням створення армії [45,с.146]. Обов'язки особового складу загону визначалися військовими статутами і особливою інструкцією начальника Штабу гетьмана. Помічник командира загону, господар і командири взводів прирівнювались у правах до ротних командирів, а унтер-офіцери - молодших офіцерів, хоча за чисельністю загін відповідав лише сотні [29; 19,арк.З9--41,55-59]. Загін окремого призначення, який складався з двох взводів. У кожному з них було З стрілецьких і 1 панцерний відділи. Загін окремого призначення являв собою фактич- но підрозділ швидкого реагування і застосування в різних екстремальних ситуаціях [19,арк.39^Юзв.,75-76].

Осібний (особливий) відділ. Відповідно до Положення «Про Осібний відділ Штабу Гетьмана, компетенцію його посадових осіб і підрозділів» відділ мав завданням від- стежувати різні політичні та національні течії у суспільстві щодо ставлення до особи гетьмана, розробляти заходи по боротьбі урядових установ з антидержавною діяльністю політичних партій, організацій та окремих осіб, інформувати про діяльність політичних партій та громадських рухів України, які могли шкідливо вплинути на внутрішню ситуацію в Українській Державі та її міжнародні відносини Фактично подібні завдання та обов 'язки мав й освідомчий відділ департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ Української Держави.. Окремі агенти відділу здійснювали розвідувальні функції й за кордоном України. Осібний відділ також був зобов'язаний виконувати окремі доручення начальника Штабу гетьмана щодо галузі своєї безпосередньої діяльності [19,арк.44^15]. Таким чином відділ фактично виконував роль політичної розвідки та контррозвідки й мав надзвичайні повноваження щодо інших офіційних установ Української Держави.

Пропозицію щодо створення Осібного відділу2 при Штабі гетьмана подав П.Скоропадському у перші ж дні по перевороті державний секретар М.Ґіжицький. Він, зокрема, так обумовлював потребу у подібній інституції: «Нам, пане Гетьмане, необхідно мати свою розвідку, ми нічого не знаємо. Потрібно, щоб Ви були постійно освідомлені про те, що відбувається всередині країни, отримуючи відомості не лише з міністерства внутрішніх справ, але й від власного органу. Крім того, маса людей, які не співчувають переворотові, можуть здійснити замах; врешті, може бути підготовлено переворот, а ми про це й нічого знати не будемо до останньої хвилини» [10,с.206--207]. Гетьман одразу ж обміркував цю справу з головою Ради міністром і, водночас, міністром внутрішніх справ Ф.Лизогубом. П. Скоропадський, власне, вже був переконаний в необхідності створення такої структури при своєму Штабові, позаяк то були, за словами самого гетьмана, «часи мінливі» і він не хтів «бути усвідомленим винятково однією лише людиною [тобто лише міністром внутрішніх справ - П.Г.-Н.\» [10,с.207]. Було вирішено, що «уся агентурна частина буде зосереджуватися у міністерстві внутрішніх справ, проте що при штабі Гетьмана буде вестись особлива агентура у так званому «осібному відділі штаба Гетьмана», на обов'язки якого буде стежити за усіма особами та партіями, що готують замахи на мене [П.Скоропадського - П.Г.-Н.] і, взагалі, що прагнуть до перевороту» [10,с.207].

Державна влада поставилася до організації та налагодження роботи Осібного відділу не зволікаючи, в тому числі й щодо фінансового забезпечення. Вже наприкінці червня 1918 р. на його потреби було виділено 184 тис. крб., з яких на залучення таємної агентури до (1 вересня 1918 р.) було витрачено 50 тис. крб., для заохочення роботи осібних службовців - 40 тис. крб., на додаткову платню співробітникам за працю у вечірні й нічні години - 30 тис. крб., на непередбачені витрати агентів і наглядачів - 10 тис. крб., на винагороди службовцям відділу - 24 тис. крб., на покриття витрат у зв'язку з дорожнечею - 30 тис. крб. [48,арк.7,4]. З 1 вересня по 1 грудня 1918 р. на таємні видатки по осібному відділу в розпорядження начальника Штабу гетьмана було виділено 348 тис. 752 крб. [47,арк.23]. 15 листопада 1918 р. в розпорядження начальника гетьманського Штабу для охорони державної безпеки було таємно асигновано 10 млн. крб. [47,арк.17].

Інтенсивно формувався й штат осібного відділу. Начальника Осібного відділу призначав і ніс за це персональну відповідальність особисто начальник Штабу гетьмана. В своїх правах очільник цього відділу дорівнювався до командира армійського корпусу і визначалися Дисциплінарним військовим статутом, а також мав чин державного рангового [50,арк.100]. Усі працівники Осібного відділу (як військові, так і цивільні) вважалися на дійсній військовій службі з відповідними правами та належними пільгами. За посадові ж злочини чи службові провини цивільні службовці відділу піддягали відповідальності на загальних підставах для визначених посадових осіб [ 19,арк.45^18].

Начальником Осібного відділу було призначено колишнього товариша прокурора окружного суду Д.П.Бусло, в чесності якого гетьман не мав сумнівів [10,с.207]. Статський радник (ХІІ-м класом) і вчений-правознавець Дмитро Петрович Бус.по (1873-1918) був випускником Імператорського училища правознавства (56 випуск від 1 травня 1895) [45] і з того часу (1895 р.) працював в системі судового відомства: з 1903 р. товаришем прокурора окружного суду м. Рига, азі 906 р. - Петербурзького окружного суду. В вересні 1911р. він був прикріплений до комісії сенатора М.І.Трусевича, а протягом 1911-1917 pp. служив товаришем (заступником) прокурора в Одеській судовій палаті, після чого (у 1918 р.) став начальником Осібного відділу Штабу гетмана всієї України П.Скоропадського у званні державний ранговий. В грудні 1918 р. був вбитий у Одесі [45].

Осібний (Особливий) відділ розташовувався у київському готелі «Версаль» по вулиці Підвальній. Його приміщення були не надто вишукані. Так, наприклад, кабінет начальника відділу Д.Бусло являв собою велику залу, на пролежному від вхідних дверей якої стояв великий стіл, а сама кімната погано освітлювалася лише однією керосиновою лампою [49,арк.104].

В Осібному відділі також несли службу помічник начальника відділу, особи для спеціальних доручень, 7 штаб-офіцерів (ад'ютантів), 8 районних офіцерів (посади, що відповідали званням підполковника-полковника), а також службовці юридичного та інформаційного відділень, канцелярії та екзекутор. Районні офіцери, котрі призначалися до кожної з 8 губерній держави, мали права командирів окремих батальйонів.

Урядовці юридичного відділення займалися перевіркою оперативних матеріалів і після з'ясування обставин справи через начальника відділу всі листи передавали на розслідування старшому прокурору Апеляційного суду або прокурорам Військового чи Морського судів [19,арк.45^18зв.]. Начальник відділення, його помічник і урядовці, що належали до IV-VIII посадової класифікації, мали право провадження попереднього слідства на основі відповідних статей Статуту Карного Суду Російської імперії. Втім, для проведення слідчих дій і дізнання до відділення могли відряджатися й інші особи.

Інформаційне відділення комплектувалося з його начальника, 4 штаб-офіцерів для для розробки і класифікації оперативних матеріалів, агентів зовнішнього нагляду (за окремим штатом), спеціального діловода і друкарки з дозволом роботи з таємними документами.

Зовнішнім наглядом керував призначений завідуючий, якому піддягали агенти Києва та відряджені у провінцію. Всі агенти поділялися на три розряди (за розміром оплати): вищий (15 чол. за штатом), середній (20 чол.) і молодший (15 чол.). Агентами могли стати лише особи, що залишилися на надстроковій службі, закінчили курси навчальних команд мирного часу і отримали відповідні атестації [19,арк.46,47зв,- 49зв.,78-78зв.]. При цьому агенти зовнішнього нагляду поновлювалися у військовому званні надстроковця і зобов'язувалися особистою підпискою прослужити не менше року. Звільнити їх могли лише у дисциплінарному порядку. Про прийняття агентів на надстрокову службу оголошувалося в наказі по Особливому відділу й робився запис в їхньому послужному листі. Після зарахування на службу, такі агенти користувалися всіма правами і пільгами надстроковців, а за проступки і недогляди по службі до них застосовувалися стягнення дисциплінарного статуту, передбачені для надстроковців військових муштровнх підрозділів. На таких же підставах вони притягалися до суду [19,арк.45,48-48зв.,78]. Агенти та «спостерігачі» Особливого відділу отримували окремі кошти «секретно-агентурні потреби» [20, арк.7-7зв.].

Канцелярія відділу займалася реєстрацією і збереженням таємних документів та речових доказів. Вона складалася з начальника, його помічника, трьох діловодів, перекладача, архіваріуса і журналіста. Екзекутор завідував приміщеннями, майном і коштами відділу. У його розпорядженні були помічник, два старші і два молодші водії, два телефоніста. Водії та телефоністи відбиралися з числа унтер-офіцерів інженерних військ [19,арк.46,47зв.^19зв.,78-78зв.].

Повноваження Осібного (Особливого) відділу були практично необмеженими. Його службовці навіть складали для гетьмана таємні офіційні довідки про імовірних кандидатів на посади міністрів та їхніх товаришів (заступників) [49,арк. 14]. Класні урядовці за наказом начальника або його помічника мали право робити арешти в порядку, визначеному розпорядженням Міністерства внутрішніх справ від ЗО травня

p., яке ґрунтувалося на законі Тимчасового уряду від 2 серпня 1917 р. їм також надавалися права військових цензорів. Усі державні і цивільні установи, посадові особи, а також військові частини і військовослужбовці зобов'язувалися надавати допомогу і виконувати вимоги службовців особливого відділу. Невідкладно і точно всі розпорядження особистів гетьмана повинні були виконувати урядовці підрозділів загальної і карно-розшукової варти, митники, кордонці, залізничні охоронці і лісові сторожі, а про факти будь-яких антидержавних діянь терміново їм доповідати. Урядовці дипломатичних установ також мали сприяти діяльності особливого відділу і беззаперечно приймати пакети для відправки зі своїми кур'єрами, не вдаючись до якихось роз'яснень.

Крім того, їм належало пересилати до особливого відділу газетні статті, які висвітлювали «відношення урядових, суспільних і парламентських кіл до Ясновельможного Пана Гетьмана всієї Української Держави і її Уряду». Банківські і кредитові установи на вимогу начальника осібного відділу повинні були надавати необхідні йому довідки. Урядовці відділу мали право «відвідувати всі місця замкнення в Україні і робити допити в'язнів, а також викликати для допитів до себе всіх заарештованих, за ким би такий не рахувався» [19,арк.48^19]. Справи і витрати особливого відділу були державною таємницею. Перевірити їх мав право лише начальник Штабу гетьмана або особа за його дорученням. Приміщення відділу охороняла окрема варта, яка входила до складу загальної залогової варти [19,арк.45-54зв.]. Службовці Осібного відділу були вправі відвідувати в'язниці та допитувати заарештованих. Усі справи та бюджет відділу становили сувору державну таємницю [19,арк.48^19].

Кошти на утримання особливого відділу відпускалися за кошторисом Штабу гетьмана з Державної скарбниці наперед кожного місяця до 5 числа. Відділ мав свою гербову печатку і печатку для пакетів. Для майна, яке відбирали при обшуках і конфіскаціях, була спеціальна сургучна печатка. Урядовці відділу, крім наглядових агентів, носили формений одяг, встановлений для Штабу гетьмана. Як і всі військовослужбовці Головної квартири, вони носили мазепинки з гетьманськими кокардами у вигляді тризуба і коротенькі кітелі, підперезані паском чи шовковим поясом. Погони на кітелях були з плетінням і зірками. Форма мала сіро-синій колір. На шароварах у старшин був краповий кант [44].

Головну увагу агентів Осібного відділу було спрямовано на боротьбу з більшовицькими агентами, що відряджалися на територію Української Держави для антиурядової і антинімецької агітації, проти українських соціалістичних діячів, які стояли на чолі антигетьманського руху, та єврейських агітаторів, що сіяли розбрат серед населення. Осібний відділ Штабу гетьмана провадив тотальне стеження й аналіз діяльності не лише усілякого роду та спрямувань партій і організацій, а й державних службовців вищого урядового та військового рангу і іноземних агентів Про протидію Осібного відділу підривній діяльності більшовиків, підготовці повстання проти гетьмана українських соціалістів, про деталі арештів В.Винниченка та С.Петлюри, запобіганню спроб вбивства П.Скоропадського тощо дивіться: Гай-Нижник П. П. Повалення Гетьманату П.Скоропадського: підготовка та здійснення (1918 p.). - Ч. І. // Гілея. - 2011. - №47 (5); - Ч.

II. // Гілея.-2011.-№48 (6).. Згодом, вже в еміграції, один з начальників Штабу гетьмана Б.Стеллецький визнав, що Особливий (Осібний) відділ насправді являв з себе «таємну поліцію та розвідку політичного характеру» [21 ,арк. 125].

Таким чином можна зробити висновок, що Штаб гетьмана відігравав одну з ключових ролей в державотворчій роботі за часів гетьманування П.Скоропадського і являв свого роду службу безпеки, розвідки, контррозвідки та охорони голови держави водночас. Цілком вірогідно, що через такі широкі (особливо силові) повноваження

Гетьманської квартири взагалі і Штабу гетьмана зокрема, !!.Скоропадський намагався створити власний уряд і, за сумісництвом, силову структуру, які (в тіснішому полі найближчих і довірених йому особисто осіб) надав би гетьманові можливості діяти більш самостійно в управлінні державою, уникаючи тотального контролю окупаційної німецької влади та політичних галасів своїх противників. Втім, сили Штабу гетьмана не могли замінити армії, а відтак, передбачаючи антигетьманський заколот, об'єктивно не могли протистояти організованим військовим підрозділам опозиції, що під проводом Директорії стали в авангарді протигетьманського виступу, а тим паче хвилі збройного повстання народних отаманських формувань, які восени 1918 р. почали діяти скоординовано й під єдиним воєнно-політичним кервівництвом, про засвідчили події жовтня - грудня 1918 р. й, врешті-решт, призвели до повалення Гетьманату П. Скоропадського.

Список використаних джерел

Скоропадський П. Спогади (кінець 1917 - грудень 1918). - Київ; - Філадельфія, 1995.

ЦДАВО України. - Ф. 2469. - Оп. 1. - Спр. 1.

Там само. - Ф. 2469. - Оп. 1. - Спр. 7.

Там само. - Ф. 4547. - Оп. 1. - Спр. 1.

Державний вістник. - 1918. - 22 липня.

Державний вістник. - 1918. - 26 липня.

ЦДАВО України. - Ф. 1064. - Оп. 1. - Спр. 136.

Армія. - 1918. - 1 грудня.

Императорское Училище Правоведения и Правоведы в годы мира, войны и смуты / Сост. Н.JI.Пашенный. - Мадрид: Издание Комитета Правоведской Кассы, 1967.

Чикаленко Є.Х. Щоденник, 1919-1920. - Київ; - Нью-Йорк: Вид-во ім. Олени Теліги, 2005.

ЦДАВО України. - Ф. 1064. - On. I. - Спр. 92.

Там само. - Ф. 2469. - On. 1. - Спр. 4.

Там само. - Ф. 4547. - On. 1. - Спр. 2.

Там само. - Ф. 5. - On. 1. - Спр. 89.

Размещено на Allbest.ru