Внутрішнє становище в Гетьманщині наприкінці XVII - на початку XVIII століття

Размещено на http://www.allbest.ru

Внутрішнє становище в Гетьманщині наприкінці XVII - на початку XVIII століття

Степанчук Ю.С.

Економічне зубожіння широких мас Гетьманщини в кінці XVII - на початку ст. внаслідок безперервних воєн і воєнних руйнацій, а ще більше - зростаючого державного визиску, викликало щораз більший соціальний супротив, що виявлявся в різноманітних формах, починаючи від індивідуального опору й закінчуючи масовими розрухами та заколотами.

На кінець XVII ст. поширюються такі форми опору нижчих верств населення, як вписування посполитих у козаки, перехід їх у підсусідки, вихід на «слободи» тощо.

Перехід у «підсусідки» дуже зростав у кінці XVII - на початку XVIII ст. З одного боку, зубожіння селянства, з другого боку, утиск старшинської влади примушували багатьох посполитих кидати своє господарство й переходити у «сусіди» до інших, заможніших господарів - старшини, духовенства (монастирів і світського), козаків і навіть заможних посполитих. Були випадки (наприклад, у Стародубівському полку), коли й заможні посполиті продавали свої двори, землі й поля козакам, ставали їх «під- сусідками», а самі «в тех дворах своих, от себе проданных, свободно живучи, всяких неналежних собе волностей заживали». Наслідком того, «всюды по городах и селах деется долегливость и утиск, и обтяжаніе», бо зменшувалося число «тяглих», які вже «згола не могут общим выдолати повинностям», а головне - не можуть забезпечити «грошових месячних датков» на охотницьке військо [1,с. 105].

Ta особливих турбот завдавали гетьманському урядові і місцевій адміністрації часті повстання, в яких брали участь посполиті, міська біднота й козаки проти державців - світських і церковних (монастирів) і заможного купецтва. Ці повстання здебільшого мали локальний характер: вони зосереджувалися переважно на півдні Гетьманщини, хоч немало було окремих заколотів і в північних полках. Але ці заворушення виникали мало не щороку. Іноді вони набирали грізної сили, створюючи дуже небезпечну ситуацію. Зокрема такий характер мали повстання влітку 1687 p. [1 ,с. 109].

Найбільші повстання були у Переяславському полку: в самому Переяславі й багатьох селах та містечках, зокрема у Воронкові, Домонтові, Бубнові та ін. Заколотники вбивали і козацьких старшин, і багатих купців. У Переяславі було вбито полкового суддю (що заступав полковника, який був у поході) і війта. У Переяславі, Воронкові, Домонтові було захоплено старшинсько-купецьке майно. Були зруйновані маєтки переяславського полковника JI. Полуботка (зокрема в с. Шелехівці), пасіки (в тому числі й на правому березі Дніпра, біля Трипілля), рибні стани в Бубнові й Домонтові. Селяни забирали старшинську худобу (зокрема у Полуботка в Яготині, Басані, Іванкові), хліб та інше майно. У Воронкові було захоплено майно сотника Івана Сулими, зруйновано ґуральню Максимовича й крамниці Константиновича. У багатьох місцях козацька старшина й міські урядники повтікали і влада на деякий час перейшла в руки заколотників.

Новий уряд гетьмана Мазепи енергійно взявся до приборкання повстань. Повератачись з Коломака, Гетьман мав, окрім козацького війська і компанійців, відряджені князем Ґоліциним смоленські полки (піхота й кіннота). Крім того, Гетьман, який був тоді в Гадячі, викликав до себе 13 серпня 1687 р. компанійські полки Новицького й Пашковського. Одночасно діяла й нова полкова влада. У Переяславському полку заколоти припинив новий полковник Дмитрашко-Райча. [1,с.110]. гетьманщина повстання мазепа

Хоча повстання 1687 р. були жорстоко придушені, але вже на початку 1688 р. у Миргородському й Лубенському полках сталося кілька нових виступів селянства й козацтва. Один з агентів Гетьмана, який проїздив через ці полки в березні 1688 p., писав: «Йдучи мне через полк Миргородский и Лубенский, прислухался межи людьми посполитими, же голоси барзо непожиточніе так самому рейментарови, яко и мешкаючим статечне в Украине людям; с которих до подобенства бунту неуважного сподеватися потреба, а то с тих мер, иж од своих панов полковников меют полчане великіе долегливости... за гцо на весне хотят цале вийшовши у войско, отозватися за своикривди» [2, с.159].

Більших розмірів набрали селянсько-козацькі заворушення влітку 1689 p., після другого походу на Крим. Внаслідок того невдалого походу, «многое тогда от войска московского и козацкого на Голицина и Гетмана было роптаніе и клятва». Ще гостріші були настрої народних мас, які несли на собі головний тягар цих походів. Гетьман на той час був у Москві. Керівництво Гетьманщиною було в руках наказного гетьмана - генерального судді М. Вуяхевича, генерального осавула І. Ломиковського й компанійського полковника І. Новицького. Наприкінці літа 1689 р. Вуяхевич і Новицький сповіщали Гетьмана про заворушення на Україні. Вуяхевич писав, що йому важко тримати людність у покорі, бо «люди його не слухаються, властей не поважають, розбігаються в різні сторони». «Що можемо зробити, -- писав Вуяхевич, - з якимись кількома тисячами дворян (гетьманського надвірного війська) проти такого великого числа неслухняних! He так страшні нам невірні татари, як свої нехристі, що страху Божого не мають і начальства не слухають». Вуяхевич і Новицький просили Гетьмана швидше повертатись на Україну [2,с.161 ].

Гетьман був дуже стурбований цими подіями. Він сповіщав Новицького про те, що його зустріли в Москві дуже прихильно, що він одержав великі царські «милості» (на Україні пішли були чутки, що в зв'язку із справою Голіцина Мазепа попав в «опалу»), Гетьман наказував своїм замісникам якнайшвидше приборкати заворушення. «Постерегайте того пилно,-писав 12. VHI. 1689 р. Мазепа, - абы порядок зась... был заховай в належитом исправленіи». «Неспокойные и малодушные голови, которые безсловными плетками своими всенародний покой нарушают», мали бути покарані «крепкимвязенням» [3,с.85].

Повернувшися на Україну, Мазепа писав цареві, що він «видит в Малороссійских краях всюду совершенную смирность». Проте окремі заворушення були і в 1690-1691 pp. У 1691 році було велике «роптаніе» проти старшини в Київському, Лубенському, Полтавському та інших полках. Ці виступи проти старшини були тим більш загрозливі, що вони охопили козацьке військо і навіть бували, як ми бачили, у війську охотницькому. Зокрема, в травні 1690 p., під час походу на р. Самару, козаки Миргородського полку відмовилися підкорятися своєму начальству; чимало з них повтікало додому. He допомогли й загрози суворої кари, головне - «в послушенство тяглое видавать» [3,с.86].

На початку 1692 р. ліквідація заворушень 1691 р. ще тривала. Гетьман наказував тоді Новицькому «тих збродніов и бунтовников, которые над Сулою забойством безбожне руки свои помазали, судить и учинить декрет, кого доведется на горле карати, а кого киями обкладати». Однак уже влітку того ж 1692 р. на півдні Лівобережжя виникли заворушення, пов'язані з повстанням Петрика. Український уряд був дуже стурбований соціальною програмою Петрика та його антистаршинськими закликами, що мали значний вплив на широкі маси людності, зокрема південної Гетьманщини. Старшинська рада в жовтні 1692 р. обговорювала питання про це й подала надто оптимістичну картину тогочасних соціальних відносин на Лівобережній Україні, призначену, звичайно, для московського уряду. «Внутрь Малороссійских городов, - проголошувала ухвала Ради, - никакой обиды жителям... никаких налог нет. Живут все, старшіе і меншіе, войсковые и посполитые люди, малороссійскіе жители в счастливом поведеній, нихто их не ізобижает, не насилствует, не теснит, ВСЯКОГО ИМЄНІЯ в доволство житія своего имеют много. В котором будучи ізобиліи, все хвалят имя Господа Бога, давшего силу і власть их Царскому Пресветлому Величеству счастливо владети и облаадателствовати йми...» [4,с.37]. Дійсність була, звичайно, зовсім інша.

Виступи козацтва, здебільшого скеровані одночасно і проти власної старшини, і проти гетьманського та царського урядів, не припинялися і на Запоріжжі. Особливо великі заворушення були там в 1691 р. У 1700 р. в Таванську сталася велика сутичка між запорожцями й сердюками. Багатьох було вбито, інших покалічено; у купців порозбивали бочки з вином та медом і порозсипали сіль.

Подібні заворушення й заколоти, що тривали майже до кінця гетьманування Мазепи, ставили український уряд перед дуже важкою проблемою. Цілком зрозуміло, що козацьке військо не могло бути вжите як поліційна сила уряду. На воєнному стані козацтво було не завжди, а під час воєнних походів, так частих у тих роках, козаки були дуже далеко від території своїх полків. Головне - серед самого козацтва частішають гострі виступи проти своєї старшини та державців.

Тому уряд мусив або збільшувати наймане (охоче) військо, утримання якого завжди було великим тягарем для населення й збільшувало його невдоволення, або ж мимоволі (й дуже неохоче) звертатися по військову допомогу до Москви. І те, і те неминуче сприяло московському втручанню у внутрішні справи України. Все ж Мазепа волів збільшувати кількість охочого війська, як кінного (охочеконного, компанійського), так і пішого (охочепіхотного -- «сердюків»), У цих полках було мало «природних» козаків; зате було багато, особливо серед старшини, зайшлого елементу, зокрема з Правобережжя, Молдавії, Білорусі, Польщі тощо. Сучасники оповідають (1696), що Мазепа тримав у себе «в милости и призреніи» охотницькі полки, сподіваючись на їх слухняність і відданість урядові. Але між козацьким і охотницьким військом завжди був антагонізм, постійні тертя, непорозуміння, конфлікти, а іноді навіть збройні сутички. А головне - наймане військо було дуже непопулярним серед українського населення, якому надто дошкуляли компанійські та сердюцькі стації [5,с.214].

Напруження соціальних відносин і загострення соціальної боротьби на Гетьманщині були дуже небезпечними також для зовнішньої політики українського уряду і широких планів гетьмана Мазепи. Вони послаблювали становище України на міжнародній арені й примушували український уряд триматися в орбіті московської зовнішньої політики. Вони спричинилися до того, що Запоріжжя протягом майже цілого гетьманування Мазепи було у гострій опозиції до гетьманського уряду й з великим недовір'ям, а то й відвертою ворожістю ставилося до самого Гетьмана. Наслідком того були такі політичні акції Запоріжжя, як пошук польського протекторату для Січі у 1689 р. або угоди з Кримом у 1690-х роках. Усі ці обставини надзвичайно ускладнювали позицію гетьмана Мазепи на Правобережній Україні й тим самим заважали здійсненню одного з найголовніших політичних планів Мазепи - об'єднання Правобережжя й Лівобережжя в єдиній Українській Гетьманській державі.

Список використаних джерел

Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа. - K.: Видавництво СП «Свенас», 1991. - 136 с.

Борщак І. Мазепа. Людина й історичний діяч // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. - Нью-Йорк-Париж-Торонто, 1966. - Т.66. - С. 147-204.

Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа (1639-1709) // Альманах Українського Народного Союзу на рік 1989. - Джерсі Сіті; Нью-Йорк, 1989. - С. 82-87.

Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа - князь Священної Римської Імперії // Український історик. - 1966. - №№ 3/4. - С. 33-40.

Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. - Нью-Йорк-Париж-Торонто, 1960. - 408 с.

Размещено на Allbest.ru