Аграрні перетворення на Україні у першій половині XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аграрні перетворення на Україні у першій половині XX ст.

Сьогодні, коли Україна після багатовікової боротьби здобула реальну незалежність, значно посилився інтерес науковців до переосмислення тих складних історичних процесів, які відбулись у відійшовшому в минуле XX столітті. їх увагу привертають 20-30-ті роки. Саме в ці роки в економіці нашої республіки, як і в цілому в радянській країні, відбулися значні радикальні зрушення, особливо в аграрному секторі. Теоретики та практики соціалістичного будівництва вели пошук нових форм соціально-економічного розвитку. He випадково в науковій літературі ці роки називають добою альтернатив, часом боротьби за те чи інше майбутнє соціалізму.

Глибше розібратися у тому, що відбувалося в першій половині XX ст., вияснити причини перекручень при проведенні аграрних перетворень - саме це стало предметом даного дослідження. Разом з тим робиться спроба розглянути лише деякі аспекти загального і особливого в здійсненні перетворень у сільському господарстві України. Це особливо зрозуміло в світі потреб сьогодення, з точки зору тих пошуків, які зараз ідуть у нашому суспільстві.

Специфіка реформи в аграрному секторі економіки полягає насамперед у тому, що він досить повільно реагує на різні політичні проекти і прожекти. Це, у свою чергу, є основою захисту села від рецидивів коливання державнополітичного курсу. Ця обставина спонукає діячів держави до виваженості і обґрунтованості аграрної політики. Очевидно, що вона повинна ґрунтуватися на багатьох чинниках, серед яких далеко не останнє місце має належати використанню досвіду минулих реформ, які впроваджувалися в життя у 1-й половині XX століття.

На наш погляд, однією з найсуттєвіших з тих реформ була столипінська аграрна реформа (за ім'ям автора і головного провідника, тодішнього голови уряду Російської імперії П.А. Столипіна), яка здійснювалась впродовж 1906-1914 pp.

Відомо, що ця реформа включала такі заходи:

- надання права кожному селянинові вийти з общини і завести власне хутірське і відрубне господарство;

- кредиту допомогу селянським господарствам через селянський земельний банк;

- організацію переселення малоземельних селян у малозаселені окраїни імперії Сибір, Середню Азію [1, с. 425].

Вона була покликана привести село у відповідність до вимог бурхливого розвитку промисловості і ринкових відносин, сутність яких на той час полягала передусім у приватній власності та вільнонайманій праці.

У більш широкому розумінні такі зміни повинні були забезпечити сталу соціальну підтримку Російської імперії, яка стояла перед небезпекою нових і нових потрясінь. Сам автор реформ неодноразово звертав увагу уряду і Думи на цю обставину [2, с. 31].

Таким чином, П.А. Столипін та його однодумці намагалися значно збільшити прошарок земельних власників, зацікавлених у політичній стабільності та ринкових відносинах.

Соціально-економічні умови для проведення реформування села були в цілому сприятливими. Община, яка існувала впродовж кількох століть, вже давно стала патріархальним рудиментом, тому розвиток капіталістичних відносин показав, що саме вони є основою тогочасного всебічного прогресу. Капіталістична перебудова села, розвиток хутірської і відрубної системи сприяли розвитку продуктивних сил сільського господарства, виникненню цих галузей та поглибленню спеціалізації сільськогосподарського виробництва.

Соціально-політичні обставини були складнішими. Ti зміни, які проводилися на селі урядом на чолі з П.А. Столипіним, ставали на заваді багатьом політичним силам. Сам імператор Микола II та вищі сановники з його оточення спочатку прихильно відносились до цих реформ, вбачаючи в них один із найсуттєвіших засобів послабити радикальні виступи народних мас у роки Першої російської революції (відкриття клапана). Але з часом у реформах та в їх ініціаторах вони стали вбачати загрозу своїм віковим привілеям, які базувалися передусім на відвертому грабуванні селян. Представники ліворадикальних сил головним чином більшовики та есери, представники революційної демократії, які бажали розвалу існуючої держави, враховуючи те, що успіхи на шляху реформ робили примарними їх сподівання щодо політичного перевороту, також були принциповими противниками реформ. Вістря їх критики було направлене проти існуючого великого поміщицького землеволодіння. Зауважимо, що позиція П.А. Столипіна у цьому відношенні полягала в наступному переведенні поміщицького та монастирського землеволодіння на ринкові рейки: в разі зниження його продуктивності, що було цілком ймовірно, в скуплені землі Селянським банком та її перепродажі заможнім господарям.

Своєрідність економічних та соціальних процесів, які відбувалися на той час в Україні, робили цей регіон імперії особливо сприятливим для аграрного реформування. Так, на початку XX ст. Україна була головним регіоном капіталістичного землеволодіння з чітко вираженою спеціалізацією щодо виробництва товарного зерна та інших сільськогосподарських культур.

Значна частина українських поміщиків вже перебудувала свої господарства на капіталістичних засадах. Такими капіталістичними багатогалузевими господарствами були володіння Браницьких, Потоцьких, Терещенків, Харитоненків, Скоропадських та інші.

У той же час в Україні загалом успішно проходила концентрація капіталу, що відповідала тогочасним західноєвропейським процесам. Так, кількість цукрових заводів з обсягом виробництва 250 тис. пудів цукру на рік за 1900-1909 pp. збільшилась у 2,1 рази, а їх частка в загальній кількості цукрових заводів, відповідно, з 15,8% до 32% [3, с. 20].

В Україні менш ніж в інших регіонах імперії були розповсюджені общинні порядки та традиції. Загалом общиною було охоплено 51,4% Українських земель [4, с. 995]. Ця обставина сприяла тому, що саме в Україні столипінська аграрна реформа мала найбільш відчутні результати. Так, на лівобережній Україні в цілому 36,5% земель було передано до рук власників, а в Київській губернії показник був ще вищим складав 50,7%. Нагадаємо, що в середньому по Російській імперії цей показник складав 26,2% [5, с. 358].

Отже столипінська аграрна реформа в Україні була важливим чинником поширення ринкових відносин на селі, явищем прогресивним і давно назрілим. Вона була викликана як економічною необхідністю, так і бажанням владних структур послабити соціальні протиріччя на селі.

Перша світова війна суттєво вплинула на стан української економіки і особливо на її аграрний сектор. В історичній і економічній літературі цей період не знайшов належного висвітлення. Насправді ж без урахування наслідків Першої світової війни багато аспектів економічного розвитку і політичних подій важко зрозуміти.

Війна завдала великих втрат українському сільському господарству. Від продуктивної праці на селі було вилучено половину працездатного чоловічого населення, різко скоротилося виробництво сільськогосподарської продукції тощо. Валовий збір зерна у 1913-1917pp. скоротивсяна 16,8% [6, с. 411].

У решті решт Перша світова війна призвела до розпаду Російської монархії, відкрила шлях для створення Української незалежної держави - важливої умови формування національної економіки. Розпадом Російської монархії скористалися українські політичні сили, які у березні 1917 р. утворили Центральну Раду, яка 23 червня 1917 р. видає перший Універсал, у якому проголошує автономію України і підкреслює, що «однині самі будемо творити наше життя».

Економічна політика і особливо її аграрний сектор посідали чільне місце в українському державотворенні, яке здійснювалось в умовах політичної нестабільності, незавершеності формування нації, чисельних збройних сутичок з ворогам. Щодо проведення земельної реформи, її змісту і межі, між політичними партіями велися гострі дебати, які в кінцевому підсумку підготували земельну реформу. 18 січня 1918 р. Центральна Рада прийняла Земельний закон, в якому «право власності на всі землі з їх водами, надземними і підземними багатствами в межах УНР скасовуються, усі землі стають добром УНР і користуватися цим добром мають право всі громадяни держави без різниці статі, віри й національності».

У квітні 1918 р. в Україні відбулася зміна влади, внаслідок якої було встановлено гетьманат. 29 квітня гетьман П. Скоропадський опублікував «Грамоту до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України», в яких торкалося і земельне питання. Відмінювався земельний закон, прийнятий Центральною Радою. Повністю відновлювалися права приватної власності на землю. Фактично це означало повернення селянами землі та сільськогосподарського реманенту колишнім власникам. Одночасно почався наступ на революційні завоювання, обмежувалися політичні свободи. Спроба консервативних політичних сил шляхом встановлення авторитарної форми правління стабілізувати ситуацію в Україні зазнала невдачі. Подолати внутрішні протиріччя виявилося не під силу гетьманській владі.

Наприкінці 1918 р. до влади прийшла Директорія. Її уряд складався з політичних угрупувань, які мали різні інтереси, пріоритети та орієнтації. Саме цим можна пояснити нечіткість програмних засад, суперечливість та недалекоглядність її внутрішньої політики. 8 січня 1919 р. Директорією було проголошено ліквідацію приватної власності на землю націоналізацію землі. Але відсутність визначених строків аграрного реформування, брак адміністративного апарату для його здійснення посилювали соціальне напруження та невизначеність ситуації. Саме ці та інші слабкі сторони діяльності Директорії не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.

У грудні 1919 р. на Україні була встановлена більшовицька влада, яку забезпечили збройні сили Радянської Росії.

Відомо, що основним питанням соціально-політичного життя України і усіх російських революцій було аграрно-селянське питання. Воно було чи не найболючішим і завжди займало вагоме місце у політиці кількох урядів України, а також більшовицької партії, яка в жовтні 1917 р. прийшла до влади.

Одним із перших законодавчих актів більшовицької партії був Декрет про землю. В основі цього законодавчого акту були на той час поширені серед народу гасла ліквідації і конфіскації поміщицьких земель, їх перерозподіл на користь найбідніших верств населення без всякого викупу, вся земля поверталася у всенародне надбання, говорилося про державну власність на землю. Такі положення Декрету були непере - вершеним аргументом впливу на селянські маси не тільки в Росії, а також на значну частину сільського населення України.

На Україні, особливо Лівобережній, оскільки Західні області перебували протягом 20 років під впливом інших держав, у районах крупного поміщицького землеволодіння аграрні перетворення неодноразово переривалися збройною боротьбою та інтервенцією. Однак, з утвердженням радянської влади на Україні, не враховуючи психологічних особливостей селянства, його не колективізм, а також неприйняття ідей соціалізму в повному розумінні цього слова, третій з'їзд КП(б) У, що відбувся у березні 1919 р. проголосив іншу політику в сфері аграрних відносин. Запроваджуючи в життя основні положення Декрету про землю органи Наркомзему України (голова В.М. Мещеряков) [7, с. 375] прагнули як можна швидше перейти від «одноосібного господарювання до товариського», утверджували пріоритети колективного і державного землеробства, створювали умови для переходу селянства до нових суспільнихвідносин [8, с. 150]. З 15 млн. десятин поміщицьких земель селянам в одноосібне користування перейшло лише 6,6 млн., 1,2 млн. десятин радянська влада переписала радгоспам, левова частка землі перейшла в розпорядження державному монополісту Укрголовцукру, чимало було зарезервовано для комун і артілей, в які більшість селян не мали наміру вступати [8, с. 150].

Така політика більшовицького керівництва щодо розподілу землі не влаштовувала селян тому, що, по-перше, не задовольняла їх вимоги, а по-друге, порушувалися принципи Декрету про землю. Слід сказати, що селянство було також незадоволене введенням в Україні у лютому 1919 р. санкціонованої ЦК РКП/б/ продрозкладки, згідно якої селу були встановлені норми здачі хліба: з кожної десятини посіву, незалежно від врожаю, середняк повинен був здати 180 кг зерна, заможній (куркуль - політичний ярлик у боротьбі з селянством) з наділом більше 10 десятин - 400 кг, бідняк від податку звільнявся [9, с. 321]. З цією метою були утворені спеціально озброєні реквізитні загони, які займалися конфіскацією зерна для потреб більшовицького уряду.

Невдоволення селянства такою політикою влади призвело до небажання віддавати свою продукцію за безцінь, тому українське село повстало проти спроби реорганізувати його життя. Для боротьби з селянськими виступами радянсько-більшовицький уряд задіяв 21 тис. бійців і командирів [9, с. 320]. Фактично боротьба з повстанським селянським рухом мало чим відрізнялася від фронтових дій регулярних частин.

Щоб задовольнити село 5 лютого 1920 р. урядом України було прийнято «Закон про землю», за яким всі колишні землі поміщиків піддягали зрівняльному переділу серед селян, проголошувалась добровільність у створенні комун та артілей, обмежувалась земельна площа радгоспів. Однак, як невдовзі з'ясувалося, це був лише тактичний маневр більшовиків. У 1920 р. знову почали працювати воєнно-комуністичні методи господарювання. У відповідь - селяни зовсім припиняли виробництво сільськогосподарської продукції.

Жорстка воєнно-комуністична політика розорила село. Більше того, вона сприяла швидкому зростанню державно-партійного апарату, який займався економічним перерозподілом, що супроводжувався постійним зловживанням.

У радянській історіографії наявність катастрофічного становища в економіці початку 20-х років і особливо в її аграрному секторі визнавалась, але причини пов'язували переважно з господарською розрухою, викликаною семирічною війною, спочатку світовою, а потім громадянською. Це так. На території України, де воєнні дії тривали майже безперервно, народне господарство справді істотно постраждало. Але параліч виробництва, який насувався невідворотно, був пов'язаний із способами керівної партії зруйнувати ринковий механізм розширеного відтворення суспільного продукту.

Об'єктивно наприкінці 1920-х років були можливі два шляхи розвитку селянського господарства. Один шлях - це директивно-плановий (адміністративно-командний), інший - ринковий. Більшовики спрямували розвиток сільського господарства по адміністративно-командному шляху, оскільки це відповідало комуністичній ідеології. Як виявилося, це був шлях у глухий кут.

Селянська боротьба як на Україні, так і в Росії переконала більшовиків в необхідності зміни шляху економічного розвитку. Лідер більшовицького керівництва В. Ленін був змушений визнати провал політики «воєнного комунізму» і необхідність піти на уступки, особливо селянам, проголосивши в березні 1921 р. на X з'їзді партії нову економічну політику, яка на його думку вводилась «всерйоз і надовго» [10, с. 329].

Нагадаємо, основні завдання нової економічної політики (НЕП) повинні були звестися до того, щоб заспокоїти селян і забезпечити їм стимули до підвищення виробництва сільськогосподарської продукції. Замість реквізиції зерна уряд обклав селянство помірним податком, який був менший за обсягом ніж продрозкладка. Водночас створилися умови для кооперативного руху; розвитку системи кооперації, оренди землі, застосування у певних розмірах найманої праці, а також вільної торгівлі.

На Україні перехід до НЕПу відбувався досить болісно. Партійно-державне керівництво зустріло таке рішення російських більшовиків з незадоволенням. В керівництві КП(б) У було більше опонентів, а ніж прихильників НЕПу, котрі вважали, що заміна продрозкладки податком вкрай необачне рішення. Але партійна дисципліна примусила визнати необхідність НЕПу. Незважаючи на те, що нову економічну політику було проголошено в березні 1921 p., але не тільки весь 1921 p., а й значна частина 1922 р. в країні зберігалася стара централізована система розподілу сільськогосподарської продукції. Саме з цієї причини та інших виник голод, жертвами якого стали в Україні за деякими даними приблизно 1,5 млн. громадян.

Починаючи з кінця 1922 р. економічне положення у сільському господарстві стало поліпшуватися. Аграрні перетворення зняли напругу в селі. Селянство припинило боротьбу і почало налагоджувати стосунки з владою. Відбудові продуктивних сил села сприяв декретВУЦВК та Раднаркому УСРРвід 19 травня 1923 p., який завершив основні роботи по перерозподілу земельних ресурсів.

Держава допомогла селянському господарству шляхом постачання сортовим насінням, ремонтом, ветеринарною допомогою, кредитами тощо. 95% сільськогосподарських угідь УСРР до початку суцільної колективізації було передано в користування сільських господарств.

Відразу ж після переходу до НЕПу на Україні розгорнулося кооперативне будівництво. Соратник В. Леніна, теоретик побудови соціалізму у радянській державі М. Бухарін говорив: «не колгоспи являються стовповою дорогою до соціалізму», перехід до нового устрою можливий лише при умові, коли народ «йде до соціалізму через кооперацію» [11, с. 230-238]. Тому кооперативний рух в Україні набув широкого розмаху. Вже до кінця 20-х років у сільськогосподарській кооперації перебувало понад 50% сільських господарств республіки. Усе це сприяло швидкому розвитку сільського господарства.

Уже на весні 1925 р. посівні площі становили 95% від рівня 1913 р. Урожайність і виробництво основних зернових культур на них досягла довоєнного рівня. Виникла проблема реалізації продукції, утворилися чималі товарні надлишки. Але низька культура землеробства ще не могла забезпечити високих і сталих урожаїв. Загальний рівень сільськогосподарського виробництва, його товарність залишилися низькими і стримували розвиток промисловості. Тому після етапу піднесення сільського господарства на базі НЕПу у другій половині 20-х років намітилась його стагнація, яка була пов'язана, в першу чергу, труднощами хлібозаготівлі спочатку в 1925-1926 pp., а пізніше у 1928-1929 pp. Саме тоді вперше був висунутий план форсованого розвитку промисловості, який затвердив ХІУ з'їзд ВКП(б) в грудні 1925 р.

У цей час техніко-економічна політика держави постала перед необхідністю забезпечення сільськогосподарським знаряддям і машинами як колективні, так і індивідуальні селянські господарства. Обмежені можливості соціалістичної промисловості щодо виробництва сільськогосподарської техніки, потреби допомоги селу змушували партійно-радянське керівництво СРСР і України стати на шлях пошуку організаційних форм концентрації сільськогосподарської техніки з подальшим раціональним використанням її в аграрному виробництві. Такими організаційними формами концентрації сільськогосподарської техніки стали прокатні пункти, машино-тракторні станції (МТС), тракторні колони.

Особливу роль в переході селян-одноосібників до колективного виробництва відіграли MTC і тракторні колони.

Концентрація сільськогосподарської техніки у формі MTC на ті часи безумовно була новим явищем у розвило/ виробничих сил села. У світовій практиці MTC являли собою також певне цивілізаційне явище.

На початковому етапі правляча партія спочатку мала намір передати техніку MTC новоствореним колгоспам, але в подальшому вона відмовилась від такого практичного кроку і залишила при собі, як державну власність. Вона концентрувала їх в державних організаціях MTC і радгоспах. MTC стали надійним засобом економічного контролю держави над колгоспниками, забезпечували безумовне і своєчасне виконання колгоспами і колгоспниками всіх своїх зобов'язань перед державою, рішуче боролися із саботажем в справі хліба і м'ясозаготівель.

Хліб являвся резервом індустріалізації, основною статтею експорту, який забезпечував закупівлю промислового обладнання за кордоном. Державі було необхідне стабільне і гарантоване виробництво зерна. Проте, запропоновані обсяги його експорту не відповідали можливостям тогочасного, переважно індивідуального сільського господарства. Життя вимагало необхідності змінити високий план розвитку промисловості, збалансувати його з розвитком сільського господарства. Але ХІУ з'їзд ВКП(б) і ХІУ партконференція грудень-квітень 1925 р. визначили інший шлях розвитку економіки. У промисловості, як відомо, було взято курс на індустріалізацію, у сільському господарстві - перехід від ідей кооперативного соціалізму на селі до масової колективізації.

Керуючись вказівками зверху ВУЦВК та Раднарком України прийняли постанову «Про поширення прав місцевих Рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів», за якою влада фактично відновила продрозкладку і пішла в наступ на село. Це, у свою чергу, знову призвело до зростання опору селянства, яке не без підстав бачило у хлібі велику цінність. У радянській історіографії таке явище на селі висвітлювалось як боротьба партії з куркулями.

Розкуркулення не тільки давало змогу створити матеріальну базу для організації колгоспів, але стало своєрідною формою ліквідації соціальної бази українства. Опір селян колективізації криваво придушувався.

Найстрашнішим, найжорстокіпшм проявом цієї сили став штучно створений голод українських селян у 1932-1933 pp. Є різні пояснення причин голодомору, до кінця не з'ясовані масштаби людських жертв. Дехто з істориків називає п'ять, інші вісім-десять мільйонів людей, які померли з голоду [12, с. 125].

Голод 1932-1933 pp. може бути трактований з різних аспектів, але те що його наслідки багатогранні сумніватися не доводиться. Це зрозуміли і його організатори, з наказу яких більше як півстоліття про це не дозволялось згадувати. За таких обставин впродовж 30-х років в процесі будівництва державного соціалізму в Україні держава все-таки, не дивлячись на супротив українського селянства, напруженою концентрацією всіх своїх нелюдських зусиль завершила колективізацію сільського господарства. В 1940 році в республіці налічувалось 28 637 колгоспів, 929 радгоспів, 1227 МТС.

Таким чином, у першій половині ХХ-го століття в аграрному секторі економіки України відбулися складні, на наш погляд, суперечливі процеси, які здійснювали в жахливих політичних і економічних умовах. Надії українського селянства на те, що радянсько-більшовицька влада, яка остаточно встановилась на Україні після громадянської війни, відкриє всі можливості для гармонійного розвитку сільського господарства республіки, не виправдались.

Нині, в умовах незалежності, сільське господарство України переживає складний період. Формально колгоспно-радгоспна система знищена. Проголошено свободу вибору форм землекористування, з'явилися фермерські господарства, тощо, але селянство бідніє, аграрний сектор економіки перебуває у затяжній кризі. Тому сьогодні ми звертаємося до досвіду аграрних перетворень в Україні, які відбувались у першій половині XX століття, шукаємо в них практичні відповіді на питання сучасного життя, бачимо їх незавершеність. Думається, що об'єктивне вивчення накопиченого досвіду допоможе нам правдиво оцінити хід сьогоднішніх аграрних зрушень, які проходять в нашій державі, узагальнити і визначити їх перспективу.

столипінський реформа аграрний економіка

1. Історія народного господарства Української РСР. Т. I. - K., 1983.

2. Сборник речей Столыпина. - СПб., 1912.

3. Історія Української РСР. Т.5. - K., 1983.

4. Горякіна B.C. Столипінська аграрна реформа та її наслідки./В.С. Горякіна // Історія селянства Української РСР. - K. 1967. - Tl.

5. Кризис самодержавия в России. - Ленинград, 1984.

6. Історія народного господарства Української РСР. Т. I. - К, 1983.

7. Про минуле - заради майбутнього. - K., 1989.

8. Історія України: нове бачення. - K., 1996. - Т.2.

9. Семененко І., Радченко Л. Історія України з найдавніших часів до сьогодення./І. Семененко., Л. Радченко. - Харків, 2000.

10. Ленин В.И. Полн.собр. соч./ В.И. Ленин. Т.43.

11. Бухарин Н. Избранные произведения./ Н. Бухарин. - М., 1988.

12. Мороз О., Злупко С. Українське селянство першої половини XX століття. Трагедія і героїзм./О. Мороз, С. Злупко. - Львів, 1997.

Размещено на Allbest.ru