Митрополит Української греко-католицької церкви Андрій Шептицький - визначний діяч культури українського народу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Митрополит Української греко-католицької церкви Андрій Шептицький - визначний діяч культури українського народу

Введення

Проаналізована меценатська діяльність визначного українського церковного, громадського та культурного діяча митрополита Української греко-католицької церкви Андрія Шептицького (1865-1944) щодо збереження протягом міжвоєнного періоду національної культурної спадщини.

Звернена увага на чинники, що зумовили таку діяльність, її фінансове забезпечення, напрями та форми. Описані результати збереження пам'яток історії та культури, зокрема, за допомогою підтримки митрополитом українських музеїв та археологічних експедицій. Сенсаційним здобутком однієї з них стало відкриття залишків Успенського храму ХІІ століття у княжому місті Галичі.

1. Митрополит Української греко-католицької церкви Андрій Шептицький

Андрій Шептицький - могутня постать не лише минулого, а й сучасного. Постать, яка своєю принциповістю, величчю духу, самопожертвою, стратегічним баченням перспектив української держави виступає в сучасних умовах справжнім уособленням українського патріота. Митрополит, який не раз ішов проти течії заради майбутнього України, підтримкою пам'ятко-охоронної діяльності, заходами щодо збереження національної культурної спадщини засвідчував вищість стратегічних інтересів української нації над власними, над тимчасовими інтересами окремих українських політиків того часу, нерідко здатних задля власної вигоди пожертвувати національними цінностями.

Його ім'я вже давно стало символом української Церкви, символом духовності нації, символом національного та духовного єднання народу. Для кожного українця ця незвичайна харизматична постать - святий приклад для наслідування. Адже його заповіти - вчення справжньої віри та любові до ближнього, свідомого християнства й національного патріотизму - заповіти на всі віки, на всі прийдешні покоління.

Свій шлях обрав свідомо. Прагнув скромним пастирем-ченцем служити Богові та людям. Та Господу цього було замало, вимагав від нього ще значніших і масштабніших діянь, ще ревнішого служіння, бо знав, що він здатен на більше. А тому обрав і покликав цього шляхетного серцем та сильного духом чоловіка, щоби в той суворий час перемін і непевності, в час занепаду, страшних випробовувань та страждань, що випали на долю нашої нації, він став її духовним Батьком та Провідником.

Господь вказав йому тернистий, звивистий шлях, поклавши на його плечі важку ношу, і він поніс її, благословенний та смиренний, з великої любові до свого народу, з усвідомлення великої відповідальності перед його теперішнім та майбуттям.

Величава постать митрополита Андрія Шептицького і нині, на порозі третього тисячоліття, викликає подив і захоплення кожного, хто знайомий з жертовним життям цього великого мужа Української Церкви і культури, гуманіста і щедрого мецената мистецтва.

Сьогодні, володіючи безліччю нових інформацій про його жертовні чини, можемо без перебільшення стверджувати, що меценатська діяльність Митрополита, як, зрештою, і сама його духовно-творча присутність у житті Галицької України відіграли колосальну роль у процесі формування національного обличчя української культури та стратегії її розвитку в XX столітті. Послідовна і далекоглядна культурно-національна політика Митрополита найкраще виразилась у його конкретній благодійній діяльності - як засновника Національного музею у Львові, опікуна численних культурних установ, - у тому числі першої в Галичині української мистецької школи О. Новаківського - і врешті, як спонсора багатьох українських митців.

Митрополит Андрій Шептицький народився 29 липня 1865 року в мальовничому селі Прилбичі, що на Яворівщині біля Львова, в сім'ї графів Івана Шептицького та Софії з Фредрів. При хрещенні його назвали Романом Марією Олександром. Батько його, Іван Шептицький, походив із древнього лицарського роду Сасів, що отримав своє шляхетство від самого Данила Галицького за особливі заслуги перед князівством. Щоправда, ще у XVII-XVIII ст. рід цей через шлюби з поляками геть сполонізувався. У родині Шептицьких розмовляли польською, хоч батько пам'ятав про своє українське коріння, про славних предків, серед яких було дуже багато громадських діячів та духовних осіб, пам'ятав історію та народні традиції. Мати Софія - була донькою відомого польського письменника, графа Олександра Фредра, жінкою високоосвіченою та дуже побожною. Вона знала кілька мов, малювала й мала письменницький талант. Сама виховувала дітей, дбала про їхній розвиток краще за будь-якого гувернера. П'ятилітнього Романа вона навчала грамоти, іноземних мов, основ рисунку. Глибоко релігійна, вона особливу увагу приділяла його релігійному вихованню, прищеплюючи любов до Бога. Саме завдяки матері малий Роман пізнав молитви, навчався катехизму, із захопленням слухав розповіді про Христа, читав Біблію... Мати виховувала його в скромності, в своєрідній аскезі, у страхові перед гріхом, але дбала про всебічний розвиток. Шептицькі часто виїздили за кордон і брали з собою дітей, щоби вони пізнавали світ, вивчали мови, а, буваючи в тамтешніх музеях та храмах, естетично виховувались і духовно багатіли... Коли Романові було 11 років, батьки поїхали до Львова, щоби бути на страсних відправах та висповідатися перед Великоднем. Раптом Роман виявив бажання й собі посповідатися, щоби прийняти в своє серце Ісуса. Його перша сповідь та причастя відбулося в о. Мануїла, монаха-бернандинця, духівника матері. Про ту важливу в житті Романа подію залишився лист Софії Шептицької до своєї приятельки: “Якщо можна уявити собі ангела в повному блиску непорочності та святості, що приступив до Свойого Господа - то це то хлоп ` я, котре Господь запалив особливою любов'ю до Себе. Відчуваю, що це дитя Бог хоче мати Своїм, в який спосіб, не знаю...” Тоді Софія ще не усвідомлювала, що напророчила долю сина. Та материнське серце відчувало…

2. Від монаха до Митрополита

28 травня 1888 року виявився незвичайним днем для родини Шептицьких. День сповнений радості й смутку, сліз та молитов. Роман вирушав до монастиря у Добромиль. Виїзд був урочистим та зворушливим. Рано-вранці батьки разом із Романом молилися в родинній каплиці, мати зі слізьми на очах благословляла в дорогу. Вже в монастирі Роман, проводжаючи їх біля воріт, радісно махав їм рукою і нагадував щасливу дитину, яка нарешті отримала свій вимріяний подарунок. Софія писала в своєму щоденнику: “Думаю, що Ісус вдоволений, бо кожен, як міг, зложив Йому жертву”. А батько все повторював, дякуючи Богові, що негідні вони такої святої дитини.

Серце Романа переповнювало відчуття щастя і дивної легкості. Мрія його сповнилася. Молився гаряче і щиро зі слізьми безмежної радості - відтепер він буде з Господом. У монастирі Роман провадив суворо аскетичне життя. Проявив себе дуже смиренним, скромним, побожним, сумлінним, відповідальним. Завдяки його швидкій пристосованості до монастирських умов, моральним та високодуховним якостям характеру, прагненням досягти досконалого монашества, настоятелі монастиря скоротили термін випробовувань з шести місяців до одного. Першого липня 1888 року Роман Шептицький одержав василіанську рясу і змінив світське ім'я на монаше - Андрій. Церемонія відбулася в неділю після відправлення Часів перед Службою Божою в церкві. Після переодягнення в рясу розпочався термін ще одного випробування, що мав тривати півтора року. Брат Андрій, незважаючи на своє графське походження, намагався не відрізнятися від інших братів, дотримуватися принципів бідності та скромності. Спав на твердому ліжку, вкриваючись благеньким рядном, споживав грубу просту їжу, багато часу проводив у молитвах та медитаціях, вибирав собі в монастирі завжди найважчу, чорну роботу. Це знову помітили, й настоятелі вирішили дозволити йому скласти перші обітни. Це сталося 13 серпня 1889 року після трьохденних лекцій. Саме тоді він склав присягу Чину: “Я, Андрій, Олександр Роман Шептицький, Чину святого Василя Великого, присягаю Господу Богові в св. Тройці Одному заховати убожество, чистоту, послух, а також присягаю постійно, аж до смерті перебувати в тім святім Згромадженні...” Господь благословив його сповнити цю святу обітницю.

1890 року брат Андрій Шептицький виїжджає до Кракова на богословські студії, де окрім філософії та богослов'я, опановує грецьку та латинську мови, закінчивши їх зі ступенем доктора. Вважав, що вдосконалюватися духовно, потрібно навчаючись. Після іспитів виїздить до Кристинополя (нині Червоноград), де готується до вічних присяг. І там 13 серпня складає їх. Під час Служби Божої брат Андрій змінює обряд, що дає йому право на свячення. Свячення відбувалися протягом тижня в Перемишлі, а 22 серпня їх завершив єпископ, вчений, богослов Юліян Пелеш. Того ж року о. Андрій закінчив докторат з філософії та богослов'я у єзуїтській колегії у Кракові. 1895 року о. Андрія призначили заступником настоятеля і бібліотекарем, обрали магістром послушників. Крім того, в монастирі він проводив лекції із класичних мов для монахів, займався місіонерською працею. Духовне зростання його було визначним і дуже швидким. 1896 року Андрія призначають на посаду ігумена монастиря св. Онуфрія у Львові. Саме це дало йому багато можливостей проявити себе не тільки в церковних, а й у мирських важливих справах. Новий ігумен розпочав широку місійну діяльність. Слава про чудового проповідника поширилася у найвіддаленіші куточки Львівщини. Люди приходили здалека, щоб лише послухати його, подивитися на нього. Дивовижне світло випромінювали його глибокі мудрі очі, дивилися в душу кожному. Харизма його була настільки сильною, що люди, які роками не сповідалися і не вважали себе дуже релігійними, під час тих проповідей каялися, падали навколішки зі слізьми на очах, приступали до сповіді та приймали з його рук Причастя. Але о. Андрій розумів, що проповідей замало, щоби поширити серед народу слово Боже, воно повинно бути доступним усім у якійсь іншій формі. З його ініціативи було засновано друкарню, де почали видавати релігійні та духовні книжки. А 19 травня 1897 року завдяки Шептицькому вийшов у світ перший номер релігійного часопису “Місіонар” накладом 10 тис. примірників. Крім того, він викладав моральну догматику та теологію у вищій школі Василіян у Кристинополі. У Львові подеколи влаштовував лекції, конференції для духовних осіб. Як у церковних колах, так і серед народу Шептицький став дуже популярним. Це не зосталось непоміченим. Невдовзі на вимогу настоятелів о. Андрій погоджується прийняти сан єпископа.

Отця Андрія Шептицького на єпископа Станіславівського номінував 17 червня 1899 року Папа Лев XIII. Хіротонія відбулася в соборі Святого Юра у Львові. А вже 24 вересня новий владика приїхав до Станіславова і відслужив Архієрейську Службу Божу. Щоб пізнати вірних, він зустрічається з людьми, сповідає, їздить єпархією. Побував на Гуцульщині, на Буковині... У Станіславові навідує школи, бурси, в'язнів у тюрмах, дає їм духовні науки, засновує бібліотеку для духовенства. Планував збудувати навпроти кафедри у цьому місті духовну семінарію... Прагнув зробити ще більше для своєї пастви, для свого народу.

Після смерті Митрополита Юліяна Куїловського 4 травня 1900 року вже було зрозуміло, хто гідний цього поста і хто стане новим Митрополитом. У жовтні владика Андрій Шептицький виїхав із прочанами до Рима й побував на аудієнції у Папи, на якій Святіший повідомив його про номінацію і поблагословив. Канонічний процес з номінатом відбувся у каплиці папського нунція, де Шептицький склав присягу на вірність Папі. Окрему присягу склав цісареві Францові Йосифові 17 грудня 1900 року. Отож, його офіційно визнано Архієпископом, Митрополитом Галицьким.

Відправивши Службу Божу в Станіславівській кафедрі, Шептицький прощався зі своєю паствою зі слізьми на очах. Сумно йому було покидати своїх вірних, але його чекали нові обов'язки, важливі для Церкви та народу справи. З храму парафіяни проводжали свого улюбленого владику на залізничний вокзал. На кожній зупинці поїзда нового Митрополита вітали юрби людей, вірні, духовенство, євреї... А коли потяг прибув до Львова, у місті урочисто озвалися дзвони в усіх храмах. Святкова інтронізація відбулася 17 січня 1901 року в соборі св. Юра. На привітання вірних та духовенства Митрополит схвильовано відповів, що тільки велика любов до свого народу спонукала його взяти цю важку ношу.

3. Великий політик, громадський діяч, меценат

У пастирських посланнях Митрополит Андрій Шептицький закликав вірних любити свій народ, бути патріотами своєї нації, пам'ятати й плекати своє українське коріння, пишатися ним. “Бо Христос, що плакав над Єрусалимом, передбачаючи його занепад, і св. Павло, що готовий був життя віддати за своїх братів по крові, дійсно любили свій народ. Вони не тільки не забороняли патріотизму, а ще й прищеплювали його”, - повторював Митрополит. Але разом з тим він навчав поважати й любити інші нації. Навчав своїм прикладом. Приміром, під час візитів у малі містечка Галичини Митрополит часто зустрічався з представниками єврейської громади. Вони приносили йому для цілування Тору, і він схилявся перед старим Мойсеєвим законом, а на привітання рабина відповідав йому івритом. Відомий цікавий випадок. Якось під час відпусту на празник Успіння Пречистої Діви Марії в Уневі, біля монастиря, з'явився хор із синагоги і почав співати під вікнами обителі Митрополита, вітаючи його з тим святом. Митрополит Андрій на знак своєї вдячності щедро обдарував співаків вином. “Це брати наші по вірі”, - часто повторював він. Допомагав єврейській громаді й у Львові. Єврейський шпиталь св. Лазаря з'явився саме завдяки коштам Митрополита. Згодом у ньому лікувалися й українці, воїни Української Галицької Армії. Митрополит Шептицький мав ідею організувати юдео-християнську громаду. Адже багато євреїв під впливом духовної харизми і діянь Шептицького хотіли прийняти християнство. Митрополит навіть уклав Статут, згідно з яким євреї, приймаючи Христа, мали зберігати відчуття своєї національної приналежності, звичаї та традиції предків, свою культуру. Митрополит Андрій мріяв поширити цю ідею на всю Східну Європу, де тоді було дуже багато євреїв, але цьому перешкодила Друга світова війна та більшовицька окупація.

Митрополит Андрій Шептицький був прекрасним політиком, стратегом, дипломатом. Одним із перших політично-патріотичних актів Митрополита Шептицького було закриття Духовної семінарії на знак солідарності з українськими студентами Львівського університету, які виступали за свій, український, а не за польський навчальний заклад, вимагаючи, щоб їх вчили українською мовою.

Шептицький завжди допомагав українській дипломатії своєю авторитетністю та впливовістю. 1919 року він виїздить зі Львова до Рима, й завдяки йому Ватикан на чолі з Папою Бенедиктом XV визнає УНР. З Рима він їде до Парижа, де зустрічається з Президентом Франції Міллєрандом. Звідти їде до Бельгії і там також заручається підтримкою та визнанням своєї держави. Відвідує своїх вірних у Північній та Південній Америці, Канаді. Звідти повертається до Відня, де з політиками Євгеном Петрушевичем, Костем Левицьким та Степаном Вітвицьким обговорює майбутнє України. Тоді Рада амбасадорів вирішувала, чи бути Галичині вільною. Сподівалися на краще, але Рада, незважаючи на обіцянки Митрополитові, віддала Галичину Польщі. Розчарованих українських політиків, серед яких не один намагався покінчити життя самогубством, дізнавшись про вердикт Ради амбасадорів, Шептицький переконував, що ніяк не можна впадати у відчай і втрачати віру. Україна просто стала жертвою часу, але за нею майбутнє, прийде час, коли вона стане вільною.

Митрополит Андрій чи не в кожній суспільній галузі доклався до її розвитку, мав величезний вплив на духовність свого народу. 1906 року він організував першу в Україні прощу до Святої Землі - Єрусалима, в якій брало участь понад 500 чоловік. З особливою ревністю дбав про народну освіту. Допомагав матеріально багатьом середнім школам, “Просвіті”, “Рідній школі”. За власні кошти придбав будинок для дівочої гімназії, а в соборі св. Юра організував Народну школу ім. Грінченка для бідних дітей. Віддав свої землі для садівничої школи в Липованні, а для хліборобської - в Коршові. Підтримував дитячу патріотичну організацію “Пласт”, подарувавши їй для літніх таборів свій маєток в Підлютому. 1903 року заснував Народну лучницю, в якій могли безкоштовно лікуватися бідні люди, а сестрами-жалібницями працювали монахині.

Здібним дітям та молодим перспективним богословам сприяв, щоби вони могли навчатися у вищих навчальних закладах, семінаріях. Допомагав талановитим митцям. Був меценатом таких відомих художників, як Олекса Новаківський, Модест Сосенко, Осип Курилас. А також допоміг здобути освіту в консерваторії співакові Михайлові Попелю, який згодом став провідним басом на сцені Львівської опери. Заснував Студитський науковий інститут, якому подарував велику бібліотеку. 1919 року заснував богословський факультет при Духовній семінарії у Львові, який 1928 року був реорганізований в Богословську академію з філософським та теологічним факультетами. Ректором у той час був отець-доктор Йосиф Сліпий. 1939 року було заплановано відкрити в Академії правничий факультет, що мало покласти початок створення Українського католицького університету. Митрополит Шептицький викладав у Богословській академії аскетику Західної і Східної Церкви, домагався, щоб, окрім польських науковців, там викладали й українські професори. 1923 року заснував Богословське наукове товариство, яке видавало часопис “Богословіє” та “Праці Богословського наукового товариства”. 1939 року заснував Український католицький інститут Церковного з'єднання ім. Митрополита Рутського, який очолив його брат, Архімандрит Климентій Шептицький.

Був засновником чинів та згромаджень. 1904 року заснував Чин св. Теодора Студита в Скнилові під Львовом. Уклав монаше правила “Типікон”. 1913 року запросив у Галичину Чин Редемптористів, що прийняли східний обряд, серед яких були голландці та бельгійці. Вони вивчили українську мову й працювали для нашої Церкви, виховавши гідних монахів-українців, серед яких варто згадати Миколая Чарнецького. Заснував також жіночі монаше Згромадження сестер Студиток, Милосердя, Пресвятої Родини, св. Йосифа, священно-мученика Йосафата. 1919 року видав Унівський Устав, у якому наголошував, що повинно бути одне стадо і один пастир, писав про духовну єдність народу на прикладі чернецтва. Прагнув відродити давній український монарший дух, і це йому на Божу славу вдалося.

Він був великим естетом. Любив мистецтво усією душею. Скільки разів ще в юності подорожував за кордоном лише з однією метою - вивчати живопис, архітектуру, ознайомитися з культурою тієї чи іншої країни. Але також з не меншою цікавістю вивчав і українське мистецтво, збираючи усе вартісне, рятуючи від загибелі. Ще перебуваючи в Добромильському монастирі, Митрополит Андрій часто бував у маленькій церковці в околиці біля лісу. Там він завжди довго медитував коло старенького іконостасу, намальованого невідомим сільським художником. Так заворожували ці збляклі та пошкоджені від часу фарби, які берегли дух молитви, молитовний і трепетний стан душі маляра, вони дихали, вони промовляли... Вже будучи єпископом, Шептицький чудом врятував ці ікони від загибелі. Церкву зруйнували, збираючись на її місці побудувати нову, а ікони хотіли спалити як старий непотріб. Шептицький нагодився саме вчасно і буквально витяг їх із вогнища. Згодом вони склали сакральну колекцію, яку Митрополит започаткував саме в соборі св. Юра.

Уже перші роки праці Андрія Шептицького на митрополичому престолі, який він посів у 1901 році, засвідчили, що цей діяч чудово розумів потреби українців не тільки в релігійній, а й в інших галузях. Митрополит був переконаний, «що фонди, віддані на піднесення культурного життя й науки, є не видатками, а радше інвестиціями, які приносять велику користь». Це повною мірою стосувалося й збереження національної культурної спадщини. Уже в 1901 році в листі-розпорядженні Андрій Шептицький звернув увагу на потребу створення й утримання церковних парафіяльних архівів - установ, що займалися б збереженням пам'яток минулого від загибелі. Також він видав розпорядження про те, де треба тримати старі церковні книги, акти, ікони, ризи - тобто предмети церковного начиння, що повинні зберігатися за особливих умов. Крім того, у розпорядженні містилося прохання відсилати такі предмети до музею, що його почав організовувати митрополит, у випадку, якби про них ніхто не дбав. Основною заслугою Андрія Шептицького в царині українських науки й мистецтва, пам'ятко-охоронної діяльності вважається заснування Національного музею у Львові. Він постав у лютому 1905 року як приватна фундація під назвою «Церковний музей», що була передана опіці окремої кураторії. Основу фондів склала особиста колекція митрополита, який подарував близько 10 тисяч предметів та утримував музей на особисті кошти.

У 1931 року він передав музею ще одну колекцію з 9880 предметів. 13 грудня 1913 року урочистим актом музей було передано в дар українському народові. Того ж дня експозиції були відкриті для відвідувачів.

У 1930-х роках музей нараховував близько 80000 експонатів і складався з 10 відділів: археологічного, народного мистецтва, церковної старовини, історичних пам'яток культури, нумізматики і сфрагістики, архіву, книгозбірні, стародруків, українських, а також слов'янських рукописів. Для безцінної збірки творів давнього українського мистецтва, яка доволі швидко поповнювалася новими надходженнями, 1911 року Митрополит викупив віллу проф. Дуніковських на вулиці Мохнацького, 42 (тепер Драгоманова, 42) й власним коштом покрив усі витрати щодо її облаштування як музейної споруди. Трохи перевантажена декоративними елементами, але оригінальна будівля старого палацового будинку родини Дуніковських, збудована у 1897-1898 роках за проектом архітектора Владислава Рауша. Тоді складно було собі уявити, що їй судилося стати найпотужнішим осередком української культури на теренах Західної України.

Наприкінці 1920-х років він закупив для музею ще дві кам'яні будівлі й палату польського маляра Я. Стики. Черговим кроком Андрія Шептицького в галузі збереження та вивчення культурної спадщини стала організація у 1920-х роках групи кваліфікованих осіб, яка займалася віднайдення і копіюванням документів, що стосувалися української історії. Як Українська церковно-історична місія ця група вишукувала, копіювала та готувала до друку документи з минулого українського народу, церковного життя тощо. Багато із зібраних документів, за вказівками митрополита, відшукав К. Королівський, який на кошти УГКЦ постійно перебував у Римі. Інша група копіювала архівні документи у Відні. На Волинь з тією ж метою митрополит надіслав свого архіваріуса професора О. Шендрика, а до Вільнюса - свого брата Климента Шептицького. Зібрані матеріали видав друком відомий вчений-богослов, згодом патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий. Меценатська діяльність Андрія Шептицького зумовлювалася традиціями родинного виховання, повагою до старовини, пристрастю колекціонера, усвідомленням необхідності збереження старожитностей як невід'ємної складової частини самовизначення нації, вагомого засобу виховання самосвідомості українства. Для здійснення цієї благородної справи митрополит використовував досить багато власних коштів. Адже він отримав у спадщину великі родинні маєтки. Окрім того, у його розпорядженні знаходилися маєтки митрополії, передусім великі простори лісів у Карпатах. Та прибутків з них ледве вистачало на утримання його попередників. Суворо аскетичне життя давало змогу Андрію Шептицькому віддавати практично усі доходи з цих маєтностей на церковні, народні й добродійні потреби, у тому числі й на діяльність, пов'язану з пошуком, дослідженням та порятунком культурних цінностей. Принципи збереження культурної спадщини, важливість усебічної підтримки цієї справи, значення в ній доброчинності митрополит чітко висловив 13 грудня 1913 року під час урочистої церемонії передачі Національного музею в дар українському народові. Андрій Шептицький сказав: «Не хочемо бути сторожами гробів, хочемо бути радше свідками відродження. Збірки музею передаємо нашому народові не лише як документи і свідчення слави наших батьків - ми їх передаємо тим, хто бачить культуру нашого народу як живу основу будучої - дасть Бог - спільної праці нашого духовенства та інтелігенції, будучих поколінь нашого народу. Пам'ятників минувшини не відділяємо в гадці від дійсності теперішньої і від задач будучності».

Висновок

Нерідко буває так, що, наближаючись до великої харизматичної духовної особистості, ім'я якої - в ореолі святої недоторканності національної легенди та величної історії Церкви, якоїсь миті відчуваємо, що через отой німб святості та особливої значущості вона є недосяжною для нас. Поряд із нею почуваємося такими мізерними, малими, незначними, негідними… Але трохи згодом, щораз більше пізнаючи її, починаємо розуміти, що насправді та незвичайна, Богом вибрана особа є нам дуже близькою. Бо усіма своїми великими християнськими діяннями завжди була разом з нами, зі своїм народом, жила тільки для нього і по смерті своїй теж залишилась у ньому… І ми можемо осягнути її мудрість, пізнати діла, перейняти той духовний спадок як найдорожчий скарб, схиляючись перед її духовною довершеністю, прагнути досягти її також і через неї по-справжньому прийти до Бога.

Все своє життя митрополит Шептицький посвятив служінню Богу, Церкві та українському народу. Заповітною його мрією була єдність українців, яка була запорукою утворення об'єднаної християнської Церкви і розбудови власної держави. Продовжуючи політику своїх попередників - митрополитів В. Рутського та П. Могили, А. Шептицький, не приховуючи своїх мотивів, щиро прагнув втілити в життя програму єдності християнської Церкви. Проте його наміри значно випередили свій час і залишаються нереалізованими й нині. меценатський історичний митрополит

Духовний заповіт митрополита є закликом до усіх християнських Церков сьогоднішньої Української держави до широкої екуменічної діяльності з метою подальшого порозуміння та взаємного зближення.

Як меценат мистецтва цей архіпастир Української Церкви втілював у своїй особі дуже рідкісне поєднання рис, яке робить його постать справжнім феноменом в історії української культури взагалі й образотворчого мистецтва зокрема. З одного боку, це можновладець, що перебував на найвищих щаблях церковної та світської ієрархії в суспільному житті тогочасної Галичини. У його руках були недоступні багатьом можливості практичної реалізації ідей. З другого боку - це українець, який зусиллям власної думки прийшов до національної свідомості, а тому особливо чуйно дбав про гідність та інтереси свого поневоленого народу. До того ж А. Шептицький - рідкісний у тогочасному українському суспільстві тип справжнього аристократа духу, людини великої особистої культури та ґрунтовної європейської освіченості.

Його смерть була начебто й не смертю. Просто урочистим молитовним відходом. Відходом до Господа Бога. Відходом до того ліпшого, досконалого світу, де він продовжує невтомно молити Господа за своїх грішних дітей-українців. За все своє життя Митрополит Андрій Шептицький стільки встиг зробити як для Церкви, так і для всієї української нації, скільки досі не зробив жоден церковний діяч. Його життя - це було ціле явище, ціла духовна епоха. Тому можемо сьогодні по-справжньому пишатися тим, що мали і маємо такого особливого Божого Провідника. Бо його ідеї, його діяння, заповіти, вчення, його дух продовжують жити. І нині він все ще залишається для нас Духовним Батьком. Здається, що його глибинні очі з тим особливим духовним світлом віри і мудрості дивляться на нас і тепер.

Пізнаючи житіє і діяльність великого Митрополита, немов відкриваєш для себе якийсь дорогоцінний скарб. І в якусь мить відчуваєш, що багатієш. Багатієш у вірі, багатієш у правді, багатієш у духовності. Хочеться за прикладом його прийти до Бога. Хочеться за прикладом його служити своєму народові й жити для нього. Хочеться за прикладом його бути просто справжнім, свідомим християнином.

Размещено на Allbest.ru