Становлення середньої спеціальної освіти в Україні (1922-1930 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальною проблемою сьогодення залишається реформування освітньої системи, у тому числі середньої спеціальної. На сучасному етапі переглядаються структура, основні типи навчальних закладів, терміни і форми навчання, джерела фінансування тощо. Поступово в освітній сфері відбуваються зміни, спричинені орієнтацією на потреби ринкової економіки.

Складною залишається проблема фінансування навчальних закладів, зміцнення їх матеріальної бази. Із причин фінансової скрути та необхідності “вижити” у складних ринкових відносинах відбувається часткова комерціалізація освіти, вводиться платне навчання. Значні труднощі викликає необхідність обладнання навчальних закладів новітнім устаткуванням та інші проблеми об'єктивного характеру.

В умовах конкуренції педагогічні колективи учбових закладів створюють альтернативні форми навчання (зокрема, за індивідуальним планом), перепідготовки та підвищення кваліфікації (екстернат, друга освіта, вільні слухачі). У найближчому майбутньому всі ці нововведення мають покращити фахову кваліфікацію випускників та спеціалістів.

Суперечливо перебігає процес українізації освіти. Темпи українізації професійних учбових закладів є повільними, особливо у великих промислових містах, на Сході та Півдні України. До цього додаються нестача посібників та підручників українською мовою, непідготовленість частини викладачів та учнів до роботи українською мовою. Досвід діяльності технікумів у досліджуваний період носив в цьому відношенні позитивний зміст.

Сьогодні болючими питаннями залишаються проведення практики та стажування учнів, їх розподілу на роботу, працевлаштування. Народному господарству незалежної України потрібні фахівці середньої ланки, ознайомлені з новітніми технологіями, які володіють комп'ютерною грамотою, знають іноземні мови.

Отже, виникла актуальна проблема вивчення історії становлення та розвитку системи середньої спеціальної освіти в 20-х роках XX століття. В умовах ринкових відносин на перехідний період варто використовувати досвід вузів-технікумів досліджуваного десятиліття. Основи сучасної системи середньої спеціальної освіти були закладені радянською владою у 20-ті роки XX століття, що і викликає потребу звернутися до витоків власної культурно-освітньої політики.

Предметом дослідження - визначено формування системи середньої спеціальної освіти в Україні у досліджуваний період.

Об'єктом дослідження - є діяльність мережі технікумів УСРР впродовж 20-х років XX століття, організація навчального процесу в них, формування кадрів викладачів та контингенту учнів, проведення політики пролетаризації та українізації в навчальних закладах цієї ланки.

Робота є складовою частиною наукової програми кафедри історії України історичного факультету Харківського національного університету “Історія України XX століття”.

Хронологічні рамки охоплюють період 1922-1930 рр., коли технікуми УСРР були визначені й діяли як вищі учбові заклади вузького профілю. Після 1930 року чинна в Україні система професійних навчальних закладів реорганізовувалась, на зміну їй приходила уніфікована, що розповсюджувалась по території всього Радянського Союзу.

Територіальні рамки УСРР у межах 20-х років ХХ століття.

Мета і завдання дослідження. Виходячи з наукового та практичного значення, враховуючи недостатню вивченість теми, використавши неопубліковані джерела, вітчизняні публікації документів і матеріалів, автор поставила перед собою мету дати об'єктивну, цілісну картину історії становлення і розвитку мережі технікумів, організації навчального процесу в них. Вказана мета конкретизується такими завданнями:

розкрити зміни в мережі технікумів впродовж 20-х років;

з'ясувати причини та наслідки реформи середньої спеціальної освіти та реорганізації технікумів у вузи вузького профілю;

висвітлити основні напрямки у проведенні політики пролетаризації технікумів, її вплив на внутрішнє життя учбових закладів;

дослідити базові принципи організації навчального процесу технікумів, формування кадрів викладачів і контингенту учнів;

визначити роль українізації в освітньому процесі 20-х років XX століття, результати її запровадження у вузи вузького профілю;

проаналізувати фінансовий стан та матеріально-технічну базу технікумів протягом досліджуваного періоду.

Наукова новизна дисертації полягає в тому що:

1) Вперше створено узагальнюючу працю з історії технікумів України у 20-ті рр. XX ст. В радянській історіографії переважали праці, в яких висвітлювалися окремі проблеми становлення середньої спеціальної освіти за галузями.

2) Введено до наукового обігу архівні джерела, матеріали статистичних збірників, що раніше не використовувалися, а також залучено до дослідження публікації, що стали бібліографічною рідкістю.

3) Дістало подальший розвиток і уточнення питання про пролетаризацію технікумів, відмічені позитивні та негативні наслідки її проведення.

4) Доповнено існуючі в літературі відомості про функціонування педагогічних технікумів національних меншин, підготовку національно свідомих кадрів.

5) В роботі пропонуються нові рішення окремих проблем (практика та стажування учнів, випуски з технікумів та забезпеченість народного господарства УСРР фахівцями середньої ланки, матеріальна база навчальних закладів тощо).

Практичне значення дисертації полягає у тому, що матеріали дисертації можуть бути використані при читанні загальних курсів з історії України, спецкурсів з проблем культурного будівництва та народної освіти, при написанні курсових і дипломних робіт, підготовці узагальнюючих праць з історії нашої країни. Результати дослідження можуть бути корисними у визначенні завдань перебудови системи підготовки фахівців середньої ланки в сучасних умовах із урахуванням соціально-економічного стану країни.

Апробація дослідження. Основні висновки і положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії України історичного факультету Харківського національного університету, доповідалися на Всеукраїнських конференціях “Історія та культура Лівобережної України” (м. Ніжин, 1996 рік), “Історичні віхи Слобідської України ХVІІ-ХХ століть” (м. Харків, 1997 рік). За результатами дослідження автором опубліковано чотири статті, тези двох виступів на Всеукраїнських конференціях, одна стаття задепонована.

1. Історіографія та джерельна база

Проблеми освіти завжди належали до важливих напрямків історичних досліджень у вітчизняній історіографії. Вони залишаються актуальними до тепер. Впродовж десятиліть науковці намагалися з'ясувати суперечливі питання теорії та практики культурного будівництва в нашій країні, зокрема, проблеми формування середньої спеціальної освіти.

Перший період дослідження теми розпочався у 20-ті роки і продовжувався до середини 30-х років. В цей час відбувався процес формування системи освіти, про нього писали радянські керівники освітньої системи. Ця обставина істотно вплинула на стиль і манеру викладу матеріалу, в працях здебільшого відсутній історіографічний огляд літератури по проблемі, недостатньо аналізуються джерела, у тому числі нерідко відсутні посилання, що знижує цінність робіт. Переважна більшість із них мають виразно публіцистичний характер, тобто написані на злобу дня, а тому їх висновки, часто поверхові, не підтвердилися пізнішим розвитком подій.

У досліджуваний період були надруковані статті Я.П. Ряппо, який у 20-ті рр. обіймав посаду голови відділу професійної освіти Наркомату освіти УСРР. Ним було викладене нове розуміння вузів-технікумів, необхідності реформи 1922 року. Він також порушував питання підготовки вчителів і культурно-освітніх працівників, у тому числі і для шкіл національних меншин.

Серед керівних діячів Наркомату освіти УСРР у 20-ті рр. плідну діяльність проводив М.О. Скрипник. У своїх статтях він вказував на зміни, які відбулися в галузі освіти після революції, зокрема в середній спеціальній. Значну увагу він приділяв проведенню політики українізації, зміцненню матеріальної бази навчальних закладів, виданню учбової літератури.

У кінці 20-х - в першій половині 30-х рр. з'явилися праці, авторами яких були інспектори навчальних закладів, викладачі технікумів. Позитивним у них було те, що залучалися матеріали статистики, спеціальних обстежень, які щорічно проводилися Наркоматом освіти. Ці роботи містили свідчення очевидців, статистичні дані, які не відклалися в архівах і не простежуються в офіційних документах.

Типовий зразок такої літератури - спільна праця Я. Звігальського та М. Іванова, де викладається коротка історія виникнення радянської системи освіти, розкривається її структура та механізм дії. Щодо періоду 20-х років, то на основі відомостей ЦСУ УСРР, щорічних обстежень Наркомату освіти, автори подали динаміку кількості навчальних закладів, партійності учнів та викладачів, українізації. Недоліком роботи є відсутність матеріалу про транспортні технікуми, що належали до Народного Комісаріату шляхів сполучення. У цілому автори підтримували ідею керівництва Наркомату освіти щодо функціонування вузів-технікумів.

Значний внесок у дослідження проблем радянської системи народної освіти в Україні було зроблено М.О. Авдієнком. Він намагався об'єктивно висвітлити проблеми культурно-освітнього будівництва, але, будучи одним із керівників Наркомату освіти, підтримував принципи радянської влади. Автор ввів до наукового обігу значну кількість статистичних матеріалів, зокрема, про фінансування навчальних закладів професійної освіти, забезпеченість викладацькими кадрами. Це робило його дослідження водночас і цінним джерелом для наступних поколінь істориків. М.О. Авдієнко зробив висновок про життєздатність і обґрунтованість системи освіти в Україні. У подальшому науковці залишили ці висновки поза увагою, що пояснювалось негативним ставленням офіційної ідеології до щонайменших проявів національних особливостей у радянському будівництві, яке набуло поширення у 30-ті роки.

Взятий з другої половини 20-х рр. курс на індустріалізацію посилив увагу дослідників до проблеми підготовки кадрів, в першу чергу технічних. До цієї тематики належать праці А.Є. Бейліна. Автор зупинився на джерелах формування кадрів середньої ланки.. У радянській історіографії це одна із найкращих робіт з досліджуваної проблеми. Але автор використав матеріал здебільшого по РРФСР, що ж стосується України, то А.Є. Бейлін наводив лише окремі факти ілюстративного характеру.

Таким чином, автори праць 20-х - першої половини 30-х рр. були безпосередніми учасниками подій, виконавцями рішень уряду в галузі освітньої політики. Роботи мали на меті довести переваги радянської освітньої системи, у тому числі середньої спеціальної. Поряд із успіхами дослідники відзначали деякі помилки і труднощі, які супроводжували розбудову освітньої мережі.

Другий етап у вивченні історії радянського суспільства припадає на середину 30-х - середину 50-х рр. В цей період система середньої спеціальної освіти Радянського Союзу була уніфікована. Тому всякі дискусії про характер та доцільність існування вузів-технікумів припинились.

Падіння інтересу дослідників до зазначеної проблеми можна пояснити такими причинами:

офіційна ідеологія тоталітарного режиму вимагала від істориків перш за все дослідження тем, пов'язаних із розробкою пріоритетних напрямків в історичній науці (історія Першої російської революції, Жовтневої революції, громадянської війни, комуністичної партії, класової боротьби та ін.);

в умовах боротьби керівників комуністичної партії за “інтернаціональну єдність радянського народу” щонайменший вияв інтересу до питань історії української освіти міг призвести до звинувачення науковців в проявах “буржуазного націоналізму“;

нищівний удар, якого завдала сталінська репресивна машина діячам історичної науки України, був спрямований у першу чергу проти тих дослідників, чиї погляди суперечили офіційним настановам;

перебування на чолі Наркомату освіти УСРР із 1917 по 1933 рр. діячів, які так чи інакше постраждали під час сталінський репресій як “вороги народу”, ще більше обмежили можливість об'єктивного дослідження керованого ними наркомату.

У другій половині 30-х - першій половині 50-х рр. еталоном у вивченні історії радянського суспільства, зокрема і освітніх процесів у радянській державі, вважався “Короткий курс історії ВКП(б)”. Історики разом з іншими суспільствознавцями займалися пропагандою досягнень соціалістичного ладу, у тому числі і культурного будівництва. Взагалі теми індустріалізації і підготовки технічних кадрів, пролетаризації освіти поступово ставали пріоритетними в працях, присвячених цій тематиці. Роботи, що побачили світ у зазначений період, навряд чи могли своєю спрямованістю претендувати на наукову об'єктивність. Отже, дослідження середини 30-х - середини 50-х рр. відірване від реальних процесів. Розквітав догматизм, цитатно-ілюстративний виклад матеріалу, у працях переважали тенденційно підібрані факти (про досягнення в галузі освіти), втиснені в офіційну концепцію розвитку суспільства.

Наступний етап у розвитку вітчизняної історіографії розпочався після 1956 року і продовжувався до кінця 80-х рр. Після критики культу особи на XX з'їзді КПРС розпочалася так звана “хрущовська відлига”, дещо ослаб ідеологічний контроль з боку тоталітарного режиму, що негайно позначилося на історичних дослідженнях.

З другої половини 50-х рр. поновилось вивчення історії культурного будівництва в УСРР. Обґрунтування можливих шляхів розвитку середньої спеціальної освіти стало змістом наукової розвідки О.Б. Слуцького. Йому вдалося показати складність і суперечливість початкового етапу становлення технікумів в Україні. Безперечним надбанням монографії є те, що автор використав для її написання значну кількість архівних матеріалів і статистичних даних, які раніше не знаходили поширення в історичній літературі. Розглянуте питання пролетаризації технікумів охарактеризоване однозначно позитивно. У 1964 р. надруковано спільну працю Ю.О. Курносова та А.Г. Бондар. У монографії було введено новий матеріал про навчальний процес технікумів. Однак у викладі подій, аналізі їх причин та наслідків мала місце політична упередженість авторів.

Після 1964 року повернення до культових часів було вже неможливе, хоч з “відлигою” було покінчено та ідеологічний контроль над суспільними науками був посилений.

У 1967 р. вийшла в світ колективна монографія “Вища школа Української РСР за 50 років”. Новим стало дослідження “забутої” теми українізації освіти. Однак науковці розглядали її не як складову загальнонаціонального процесу, а як результат ленінської національної політики. У праці підсумовано досвід діяльності учбових закладів республіки, зокрема успіхи підготовки фахівців в технікумах.

Регіональні проблеми створення технікумів (на матеріалах Донбасу) висвітлено у статті Д.С. Спиридонової. Нею досліджено етапи становлення та розвитку технікумів даного промислового району. Вчена дійшла висновку, що підготовлені в навчальних закладах Донбасу фахівці певною мірою зміцнили провідні галузі народного господарства регіону.

Єдиною фундаментальною монографію у дослідженні історії середньої спеціальної освіти в радянській історіографії є робота Д.I. Павлова та Г.П. Захаревича. Істориками порушено питання доцільності реорганізацій 20-х рр. Політика пролетаризації характеризувалась як позитивний метод зміни соціального складу учнів. Наголошуючи на збільшенні випусків із технікумів республіки, науковці не оцінили якісний рівень підготовки молодих фахівців.

Організація планування підготовки інженерно-технічних кадрів досліджувалась у статті Д.I. Павлова. Він вперше проаналізував досвід керівних органів у галузі планування потреб у спеціалістах середньої ланки, його здобутки та прорахунки. Підготовку спеціалістів автор пов'язував із проведенням індустріалізації країни. Однак стаття Д.І. Павлова не дає уявлення про ступінь забезпеченості промисловості України техніками.

Проблеми підготовки фахівців середньої ланки порушувались у дослідженні Л.I. Ткачової. Авторка вперше проаналізувала хід і наслідки реформи 1930 р. для технікумів України. Сама уніфікація системи середньої спеціальної освіти була оцінена, як доцільна та своєчасна. Всупереч традиції, Л.І. Ткачовою вивчалася підготовка фахівців середньої ланки майже всіх галузей освіти (за винятком фармацевтичних і транспортних технікумів). Сумнівним і твердження науковця про покращення соціального складу учнів технікумів шляхом рознарядок, “чисток“ та інших засобів регулювання прийому до навчальних закладів. Політика пролетаризації та українізації були оцінені в дусі традицій радянської історіографії.

Що стосується історіографічних робіт, то стан дослідження середньої спеціальної освіти у 20-ті рр. показаний у статтях В.I. Голдіна, С.С. Джули. Перший зазначав, що працям 20-х рр. із історії освіти властиві серйозні хиби: невисокий теоретичний рівень, недостатнє використання документів партії та уряду. Він вказував на необхідність враховувати спадщину діячів освіти. У роботі С.С. Джули чільне місце належить характеристиці наукового доробку істориків із питань підготовки індустріально-технічних кадрів середньої ланки в досліджуваний період. Автор об'єктивніше і виваженіше, на відміну від попередників, оцінив досягнення технікумів у галузі підготовки фахівців.

Таким чином, аналіз радянської історіографії другої половини 50-х - 80-х рр. дозволяє констатувати факт появи індивідуальних та колективних праць з питань культурно-освітнього будівництва в Україні. Історики виявили і систематизували значну кількість джерел, висвітлили на їх базі малодосліджені на той час проблеми. Однак всі вони ігнорували або згладжували труднощі і суперечності, які мали місце при становленні системи середньої спеціальної освіти. Хоч після 1956 р. “Короткий курс історії ВКП(б)” вже не цитували, але концепція історичного процесу, закладена в книзі, фактично не переглядалась.

Зміни в суспільно-політичному житті СРСР, які відбулись у другій половині 80-х років, сприяли підвищенню інтересу до найбільш актуальних проблем історії України. Позбувшись офіційного диктату та впливу застарілих концепцій розвитку суспільства, історики стали об'єктивніше відображати минуле. Значну допомогу дослідникам надали численні публікації документів і матеріалів, раніше недоступних для широкого кола науковців. Певною мірою зазначені зміни стосувалися і досліджень з історії народної освіти в Україні.

Щодо концептуальних положень радянської освітньої системи, то у кінці 80-х років в оцінках істориків корінних змін не пройшло. У 1988-1989 рр. виходять статті Н.П. Дичек із історії педагогічної освіти в УСРР у 20-х рр. Вченою був досліджений стан навчальної роботи в педагогічних технікумах. У розкритті інших питань домінував історико-партійний підхід (громадська робота, діяльність робітфаку, підготовчого відділення тощо).

Розпад СРСР та проголошення незалежності України у 1991 р. сприяли переосмисленню багатьох стереотипів, які існували в радянській історіографії. Вивчення суспільствознавцями політичних та соціально-економічних основ тоталітарного режиму, переосмислення старих та залучення нових фактів дозволили сформулювати нові концептуальні підходи до багатьох проблем історії радянського суспільства. Історіографія питань, пов'язаних з розвитком народної освіти в Україні, певною мірою знайшла відображення в дисертаційних дослідженнях першої половини 90-х рр.

Темі українізації присвячені дисертаційні дослідження Л.В. Блінди, Я.В. Верменич. Українізація різних ланок народної освіти, у тому числі середньої спеціальної, розглядається в них побіжно. В дисертації I.Я. Щупака досліджено розвиток середньої технічної школи. Ним подані результати діяльності технікумів цієї галузі наприкінці 20-х рр. Автором вперше розглянуті такі важливі аспекти, як ступінь забезпеченості промисловості України фахівцями середньої кваліфікації. Однак основну увагу дослідник присвятив періоду 30-х рр.

Що стосується істориків діаспори, праці яких надруковано в нашій країні в 90-ті рр., то більшість із них надають перевагу політичним питанням історії України. Вони не створили спеціальних праць із досліджуваної теми.

Історіографічний огляд проблеми дає всі підстави стверджувати, що вона й сьогодні комплексно не розкрита. Необхідно глибше дослідити зміни в мережі технікумів УСРР протягом 20-х рр. Потребують подальшого вивчення причини і наслідки реформ 1922 та 1930 рр. Варте уваги висвітлення специфіки проведення українізації за галузями середньої спеціальної освіти. Недостатньо розкритими є питання організації навчального процесу вузів-технікумів. Цікавим уявляється дослідження поступової політизації навчально-виховної роботи у технікумах, спричиненої партійно-державною політикою. Потребують детальнішого уточнення проблеми забезпеченості технікумів кадрами викладачів, формування контингенту учнів, матеріального стану навчальних закладів. Становлення системи середньої спеціальної освіти в Україні у 20-рр. ХХ ст., як цілісна наукова проблема, ще не була предметом спеціального дослідження. Цим і зумовлено вибір автором теми.

Джерела по темі дисертації багаті і різноманітні. Вони підібрані та проаналізовані відповідно до теми, завдань і мети роботи.

Важливим джерелом для вивчення функціонування технікумів є постанови партійних з'їздів, конференцій, пленумів правлячої партії, в яких розроблені концептуальні положення освітньої політики. Джерелом для дослідження освітньої політики більшовиків є стенографічні звіти партійних з'їздів і конференцій, резолюції та рішення, постанови партії та уряду з питань освіти. Їх доповнюють звіти та стенограми губернських і окружних партійних комітетів, стенограми партконференцій, пленумів окружкомів та губкомів КП(б)У. Частину з цих партійних документів надруковано. За доповідями на з'їздах та конференціях розгорталися дискусії, в яких делегати наводили численні факти реального становища в освітній сфері, наголошували на труднощах, із якими розбудовувалася система освіти. Цінна інформація про загальний стан освіти зосереджена у звітах урядів УСРР, СРСР, надрукованих окремими виданнями.

Збірники законодавчих актів (декрети, розпорядження, кодекс законів про освіту) є цінним джерелом. У них знайшли відображення юридичні положення розвитку середньої спеціальної освіти. Постанови Всеукраїнських, Всеросійських та Всесоюзних з'їздів Рад містяться у багатотомному збірнику документів, надрукованому наприкінці 50-х - першій половині 60-х рр. До них тематично прилягає видання декретів радянської влади. Стенографічні звіти сесій ВУЦВК та матеріали до них, збірники законів і розпоряджень ВУЦВК були надруковані у 20-ті рр. Передусім тут зосереджено тексти постанов найвищих органів влади, що спрямовували і регулювали всю роботу як радянських, так і освітніх, громадських організацій, відображали загальні закономірності радянського будівництва, зокрема й у галузі освітньої політики. 1922 року вийшов у світ Кодекс законів про народну освіту, 1927 року - Збірник чинного законодавства УСРР про народну освіту, в яких були закріплені основні напрямки культурно-освітнього будівництва в республіці. Але працюючи з нормативними актами, необхідно пам'ятати, що це правові норми, які завжди потрібно зіставляти з реальною практикою втілення їх у життя.

Важливою джерельною базою є різноманітні археографічні збірники, видані з другої половини 20-х рр. Протягом радянського періоду було опубліковано декілька збірників документів про культурне будівництво в Україні.

Неопубліковані раніше документи ввійшли до збірника “Національні відносини в Україні у ХХ столітті”. Аналіз археографічних збірників дає підстави стверджувати, що чинна в Україні впродовж 20-х рр. система технікумів не була ідеальною, мала певні хиби та недоліки. Завдяки діяльності керівництва НКО УСРР концептуальні засади освіти завжди коригувалися відповідно до потреб життя та економічних можливостей республіки.

Необхідні відомості про розвиток системи середньої спеціальної освіти містяться у друкованих звітах Наркомата освіти. Вони охоплюють цілий спектр питань поточної роботи. Додамо, що окремі проблеми є в друкованих матеріалах Всеукраїнських з'їздів у справі народної освіти, звітах Пролетстуду, конференцій викладачів, ради профспілок тощо.

Окремий тип друкованих джерел складають статистичні збірники. У 20-ті рр. і пізніше статорганами республіки і Союзу були випущені подібні статистичні збірники, де містилася різноманітна інформація про технікуми.

Зазначені друковані джерела доповнюють архівні фонди. Суттєва частина джерел за темою дослідження зберігається в архівах і вводиться здебільшого вперше в науковий обіг. Автором був опрацьований фонд Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ф. 1). Архівні матеріали державних органів України складаються з декретів та постанов РНК УСРР, протоколів колегії відділу професійної освіти, законопроектів Наркомату освіти, урядових рішень і розпоряджень.

Значна кількість документів, що мають безпосередній стосунок до історії розвитку технікумів України у 20-ті рр., є в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ф. 166). Ці документи дозволяють дослідити такі питання, як зміни в мережі технікумів, проведення політики українізації, організація навчально-виховного процесу та ін.

Важливу складову джерельної бази дисертаційного дослідження становлять документи обласних архівів. Фонди обласних архівів дають можливість створити досить повну картину діяльності технікумів мм. Харкова, Києва, Одеси, де територіально розміщувалася більшість навчальних закладів.

Інформація, яка зберігається в архівах, дозволяє: 1) зробити висновок про необхідність підготовки фахівців середньої ланки за стислі терміни; 2) простежити основні напрямки освітньої діяльності керівної партії та освітніх органів; 3) проаналізувати досвід роботи навчальних закладів середньої ланки за досліджуваний період.

Останнім типом джерел є тогочасна українська періодика, яку можна поділити на загальнополітичну (“Комуніст”, “Більшовик України”, “Молодий ленінець”, “Вісті ВУЦВК”) та спеціальну (“Красное студенчество”, “Фармацевтичний журнал”, “Народное просвещение”). Особливе значення для розвитку середньої спеціальної освіти в Україні мав часопис “Шлях освіти” - орган Наркомату освіти. У багатьох випадках такий матеріал вимагає критичного підходу, зіставлення з даними звітів та статистичними матеріалами.

Таким чином, аналіз джерельної бази по темі дослідження свідчить, що вона достовірна і достатня для розкриття теми.

2. Технікуми УСРР та зміни в їх мережі. Проведення політики пролетаризації

Становлення системи середньої спеціальної освіти в Україні у 20-ті рр. XX ст. і проведення політики пролетаризації в технікумах республіки.

За період 1921/22 рр. складну роботу зі систематизації та обліку навчальних закладів було завершено. У подальшому було потрібно на уламках старої освітньої системи будувати нову. Спочатку керівництво Наркомату освіти вважало технікуми середніми спеціальними навчальними закладами. Однак у 1922 р. така точка зору була переглянута. Технікуми де-юре було визнано вищими учбовими закладами. Фактично вони продовжили вести підготовку фахівців середньої ланки. У відбудовний період Україні потрібні були кваліфіковані спеціалісти.

У зв'язку з новим поглядом на технікуми, як на вищі практичні навчальні заклади, була переглянута їх мережа. Вузами визнано лише найбільші з них, а решту переведено до категорії профшкіл або закрито. Обов'язково враховувалася спеціалізація району та потреба підготовки фахівців для певних галузей виробництва. Якщо в регіоні існували однопрофільні технікуми та інститути, то вони, як правило, об'єднувалися. Напередодні 1926 р. мережа технікумів стабілізувалась.

Найбільшу увагу освітні органи приділяли трирічним педагогічним курсам, тому що в першу чергу необхідно було ліквідувати неписьменність та підняти загальнокультурний та освітній рівень населення. Позитивним явищем стало заснування національних педагогічних технікумів, яких до революції не існувало (за винятком німецькомовного). Це дало можливість вести підготовку вчителів для шкіл національних меншин.

У 1930 р. була проведена загальносоюзна уніфікація системи середньої спеціальної освіти. Кількість технікумів у республіці збільшувалась до 1932 р., після чого їх мережа була дещо зменшена та впорядкована. Змінилась підлеглість навчальних закладів (союзні та республіканські).

Політика пролетаризації стала одним із головних напрямків в організації освіти досліджуваного періоду. Соціально-позитивне її значення полягало в тому, щоб демократизувати освіту, зробити їі доступною для тих верств молоді, які до революції не мали змоги навчатися. На практиці не обійшлося без помилок і перекручень.

Підготовка кадрів спеціалістів середньої ланки певною мірою відбивала ті соціально-політичні процеси, що мали місце в УСРР у 20-ті рр. Класовий підхід у формуванні контингенту учнів технікумів України проводився за декількома напрямками: заснування робітфаків та заходи з попередньої підготовки абітурієнтів - представників пролетарських верств населення до вступних іспитів, запровадження системи рознарядки та надання пільг при вступі; позаконкурсне зарахування робітників, селян та їхніх дітей до навчальних закладів; агітаційно-роз'яснювальна діяльність, репресивні дії до учнів-вихідців з інших прошарків суспільства, так звані “чистки”. Впродовж 20-х рр. основний акцент робився на створенні мережі робітфаків і створенні пільг абітурієнтам та учням технікумів із робітників і селян. із кінця 20-х рр. посилився тиск на викладачів, загострилася боротьба за вилучення із технікумів “соціально ворожих елементів” та репресивні заходи з пролетаризації учбових закладів.

Наведені в дисертації факти свідчать, що наприкінці 20-х рр. вищезгадані заходи привели до зміни у соціальному складі учнів технікумів, його пролетаризації. Отже, проведення політики пролетаризації входило до стратегічних планів правлячої партії, давало можливість підготувати вірних радянській системі фахівців.

Технікуми радянських часів здебільшого засновувались на базі дореволюційних учбових закладів. Основним джерелом фінансування середньої спеціальної школи залишався державний бюджет. Зважаючи на фінансові труднощі в середній ланці освіти повернулися до платного навчання. У його основу був покладений класовий принцип та майновий ценз сімей учнів.

У розділі робиться висновок: 1922-1930 рр. стали вирішальними у становленні системи середньої спеціальної освіти республіки. Реорганізація початку 20-х рр. і зміна статусу технікумів не виправдали себе. Однак досвід середньої спеціальної школи певною мірою необхідний в перехідний період. У подальшому (після 1930 р.) суттєвих змін у системі середньої спеціальної освіти України не відбувалося протягом понад 60 років.

3. Організація навчального процесу в системі середньої спеціальної освіти

У дослідженні навчального процесу технікумів УСРР у 1922-30 рр. визначаються основні напрямки: особливості навчального процесу за галузями освіти, складання навчальних планів та програм, запровадження екстернату, поступова політизація навчально-виховного процесу, розробка методики викладання тощо.

У формуванні контингенту учнів Наркомат освіти приділяв увагу їхньому соціальному стану. Учні-вихідці з пролетарських прошарків суспільства та робітфаківці отримували матеріальну допомогу держави. Зі стабілізацією економіки у країні покращувалось і матеріальне становище учнів навчальних закладів республіки. Одночасно з політизацією навчального процесу активізували діяльність партосередки, комсомольські організації, секції КНС, профспілки. Їхній уплив на внутрішнє життя учбових закладів був неоднозначний. Участь у суспільно-громадській діяльності ставала вагомішою для учнів, ніж їхнє основне заняття - навчання.

Одним із провідних напрямків освітньої політики 20-х рр. була політика коренізації. В УСРР вона отримала назву “українізація”. У технікумах збільшувався відсоток учнів-українців, викладачі переходили на українську мову у педагогічній роботі, видавалася учбова та методична література українською мовою. На початку 30-х рр. середня спеціальна школа була значною мірою українізована. Зросла численність фахівців - представників корінної національності.

Отже, 20-ті рр. характеризувалися відносним демократизмом у навчальному процесі, відбувався пошук різних форм і методів навчання. В галузі українізації середньої спеціальної школи були досягнуті вагомі успіхи. Переважну більшість спеціалістів середньої ланки становили українці.

Висновки

У 20-х рр. XX ст. відбувалось становлення системи середньої спеціальної освіти в Україні. У 1922 р. була проведена реформа, яка змінила статус технікумів. Вони де-юре вважались вищими учбовими закладами вузького профілю. Пролетаризація та українізація системи освіти стали головними напрямками в освітній політиці правлячої партії.

Пройшли зміни в навчальному процесі технікумів. Вони були обумовлені підвищенням статусу вузів вузького профілю, необхідністю підготовки значної кількості спеціалістів за стислі терміни (при обмеженій матеріально-технічній базі). Випуски з технікумів певною мірою забезпечили народне господарство, культуру та освіту України фахівцями середньої ланки. У 1930 р. була проведена загальносоюзна уніфікація середньої спеціальної освіти. Була уникнута плутанина з фахівцями вищої кваліфікації вузького та широкого профілю. Середня спеціальна школа продовжила випуски фахівців, у тому числі і для інших республік Радянського Союзу.

учбовий технікум пролетаризація

Література

Лисенко М.С. З історії пролетаризації технікумів України (1922-1930 рр.)// Вісник Харків. ун-ту. -1998- № 413.- Серія Історія. - Вип. 30. - С.181-189.

Лисенко М.С. Українізація в навчальних закладах середньої спеціальної освіти в 1923-1932 рр. // Вісник Харків. ун-ту. - 1998. - № 401. - Серія Історія України. - Вип.2. - С.164-170.

Лисенко М.С. Структура технікумів УСРР та зміни в їх мережі в 1922-1930 рр. // Вісник Харків. ун-ту. - 1999. - № 414. - Серія Історія. - Вип. 31. - С. 214-225.

Лисенко М.С. Підготовка фахівців середньої ланки в технікумах УСРР (1922-1930 рр.) // Збірник наукових праць Харків. держ. пед. ун-ту. - 2000. - Серія Історія та географія. - Вип. 4. - С. 192-198.

Лисенко М.С. Політизація навчально-виховного процесу технікумів України (1922-1930 рр.) // Вісник Харків. ун-ту внутр. справ. - 2000. - Вип. 6. - С. 106-108 (Стаття задепонована).

Лисенко М.С. З історії розвитку середньої спеціальної освіти на Слобожанщині (1922-1930 рр. ). // Історичні віхи Слобідської України ХVII - початку ХХ ст.: Матеріали Всеукр. наукової конференції. - Харків, 1997. - С.98-105.

Лисенко М.С. Середня спеціальна освіта на Лівобережній Україні: історія і досвід (1922-1932 рр.) // Історія та культура Лівобережної України: Матеріали Всеукр. наук. конференції. - К.: Ніжин, 1997. - С. 60-64.

Размещено на Allbest.ru