Інтеграція української еліти до політико-адміністративних структур Російської імперії у XVIII–першій третині ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

07.00.01 - історія України

Інтеграція української еліти до політико-адміністративних структур Російської імперії у XVIII-першій третині ХІХ ст.

Галь Богдан Олександрович

Дніпропетровськ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі українознавства і політології Національної гірничої академії України.

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Швидько Ганна Кирилівна, Національна гірнича академія України.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Кравченко Володимир Васильович, завідувач кафедри українознавства Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна

кандидат історичних наук, доцент Литвинова Тетяна Федорівна, Дніпропетровський національний університет

Провідна установа - Донецький національний університет, кафедра історії України

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради І.А. Кривий

Анотація

політичний еліта імперський губернський

Галь Б.О. Інтеграція української еліти до політико-адміністративних структур Російської імперії у ХVІІІ-першій третині ХІХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, 2001.

Дисертацію присвячено дослідженню закономірностей і особливих рис процесу інтеграції української еліти до політико-адміністративних структур Російської імперії у ХVІІІ-першій третині ХІХ ст. Розроблено періодизацію інтеграційного процесу, розглянуто перебіг найзначніших реформ в галузі адміністративно-судового та фінансового управління, що наблизили владну систему Лівобережної України до загальноімперського зразка. Висвітлено проблему бюрократизації управлінських структур в ході вивершення цивільних органів влади. Зроблено висновок про вплив адміністративних традицій Гетьманщини на формування намісницьких (губернських) владних структур.

Ключові слова: бюрократія, адміністрація, управлінський апарат, реформи, українська еліта, інтеграція.

Summary

Gall B.O. Integration of the ukrainian elite into the political-administrative structures of Russian Empire in ХVІІІ-first third of ХІХ centuries. - Manuscript.

Thesis for gaining the scientific degree of a candidate of history on speciality 07.00.01 - history of Ukraine. - Dnipropetrovsk national university, Dnipropetrovsk, 2001.

The dissertation is devoted to investigation of regularations and special features of the process of ukrainian elite's integration into the political-administrative structures of Russian Empire in ХVІІІ-first third of ХІХ centuries. Beurocratical incorporation of elite public groups and admibistrative reforme gaining the formation of unificated civil rulling apparate are analysed as interactional processes. Periodization of integrational process was developed, the most important administrative-judicial and financial reforms that led leftbank ukrainian political system to the imperial pattern are analysed. The problem of beurocratization of rulling structures in the context of civil power institutions is researched. The conclusion on influence of administrative traditions of Getmanate on formation of representative (gubernial) power structures was made.

Key words: beurocracy, administration, rulling apparate, reforms, ukrainian elite, integration.

Аннотация

Галь Б.А. Интеграция украинской элиты в политико-административные структуры Российской империи в ХVІІІ - первой трети ХІХ в. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. Днепропетровский национальный университет, Днепропетровск, 2001.

Диссертация посвящена изучению нормативной базы, отличительных черт и закономерностей процесса интеграции украинской элиты в политико-административные структуры Российской империи в ХVІІІ-первой трети ХІХ в. Бюрократическая инкорпорация элитарных общественных групп и административная реформа рассматриваются как взаимообусловленные процессы. Привлечение представителей управленческого аппарата Гетманщины к участию в новой губернской администрации обеспечило преемственность властных структур и, в целом, успех административной реформы. В то же время, неоправданное с точки зрения управленческой рациональности увеличение числа штатных единиц позволило украинской элите безболезненно адаптироваться к новой политической системе.

Интеграция украинской элиты во властные органы общеимперского образца рассматривается в контексте европейского процесса формирования современной (рациональной) бюрократии. Проводившиеся правительством и местными органами власти в 20-х-70-х гг. ХVІІІ в. реформы в области администрации, судоустройства, финансового управления определяются как предпосылки бюрократизации властных структур Левобережной Украины. Отсутствие ощутимых успехов реформаторского движения объясняется узостью его социальной базы, отсутствием программы перемен, тем предпочтением, которое правительство отдавало в периоды межгетманства усилению политического контроля на юго-западных границах империи над управленческой рациональностью.

Выдвигается тезис о системном кризисе середины ХVІІІ в., вызванном ограниченностью и непоследовательностью предыдущих реформ и легитимировавшем вмешательство центральных властных структур в процесс формирования региональных органов управления. Ликвидировав в 1764 г. институт гетманства, правительство Екатерины ІІ на полтора десятилетия приостановило проведение реформы в отдельных управленческих структурах, что объясняется отсутствием стратегии интегрирования Гетманщины, ожиданием реакции украинской стороны на введение коллежского правления, военными действиями с Турцией. Окончательная правительственная программа реформ в области местного управления синтезировала на исходе 1770-х гг. универсализм губернского статута и конкретику региональных административных традиций, сохранив неизменными некоторые структуры предыдущего периода и общие принципы рекрутирования административной элиты. Унификационный процесс 1770-1830-х гг. рассматривается в рамках периодизации, предложенной в четвертой главе. Ставится под сомнение утвердившееся в отечественной историографии представление о возвращении в первые годы правления Александра І к административной системе, созданной Екатериной ІІ В 1780-х гг. Делается вывод о приверженности правительства курсу постепенных изменений, согласовывающих инновации с административными традициями на протяжении второй половины ХVІІІ-ХІХ в. Завершение процессов бюрократизации властных институтов Левобережной Украины по общегосударственному образцу и интеграции украинской элиты в политико-административные структуры Российской империи связывается с ликвидацией должности малороссийского военного губернатора и трансформацией генеральных судов в палаты уголовного и гражданского суда в 1831-1835 гг.

Реакция украинской стороны на унификационные действия правительства рассматривается сквозь призму проектов административно-судебных и финансовых реформ. Факт исчезновения из записок украинского дворянства на рубеже ХVІІІ-ХІХ вв. анализа администрации и финансовых органов управления, а в начале 1830-х гг. - записок автономистского содержания рассматривается как свидетельство успешности выбранного правительством курса.

Ключевые слова: бюрократия, администрация, управленческий аппарат, реформы, украинская элита, интеграция.

1. Загальна характеристика роботи

Формування вітчизняної еліти в часи, коли Лівобережна Україна виступала складовою Російської імперії, проходило в умовах відсутності розвинутого громадянського суспільства, а, отже, в рамках державних структур, що визначило монополію останніх на прийняття стратегічних рішень і конституювало вищий ешелон адміністративно-політичної бюрократії в якості політичної еліти. В складних обставинах завершального періоду більш як сторічної боротьби між центральним урядом та місцевою адміністрацією, доцентровими силами, що виступали за уніфікацію системи управління, та відцентровими, які обстоювали збереження традиційних органів урядування, у XVIII-першої половини ХІХ ст. українська еліта поступово інтегрувалася до політико-адміністративних структур імперського типу. Виступаючи в якості основного суб'єкту процесу модернізації владної системи Лівобережжя, політична еліта в ході адміністративно-судових та фінансових реформ 1720-х-1830-х рр. сформувала цивільний апарат управління з носіїв раціонально мотивованого компромісу загальноімперських та регіональних інтересів.

Актуальність дослідження. Дослідження елітних груп українського суспільства належить в останнє десятиліття до числа пріоритетних проблем вітчизняної історіографії, що пов'язане з комплексною дією кількох факторів. Концентрація дослідницької уваги на проблемах політичної історії України має заповнити вакуум у цій галузі після більш як півстолітнього превалювання соціально-економічних студій. Крім того, постановці проблем , пов'язаних з історією, особливостями та механізмами рекрутування елітних груп, сприяє авторитет окремих науковців минулого і нашої доби, що плідно працювали саме на ниві елітології. І, нарешті, актуальність досліджень генези політичних еліт України і особливостей сучасної трансформації правлячої еліти пов'язана з пошуком адекватної нинішньому етапу розвитку українського суспільства державно-правової інфраструктури.

Звернення до відповідної проблематики кількох поколінь істориків, політологів, правознавців зумовило накопичення значного за обсягом фактичного матеріалу, але українськими науковцями досі не створено цілісного уявлення про основні тенденції та особливості процесу інтеграції регіональної еліти до владних органів Російської імперії, який має сенс розглядати крізь призму процесів уніфікації управлінських форм, інтеграції владних структур і, нарешті, долі окремих представників української політичної еліти ХVІІІ-першої третини ХІХ ст. Відсутність узагальнюючих досліджень апарату управління Лівобережної України ХVІІІ-першої третини ХІХ ст. особливо помітна на фоні опублікованих за останнє десятиліття праць з історії формування російського чиновництва (М.Ф. Румянцева, Л.Є. Шепельов, Л.Г. Писарькова).

Зв'язок роботи з науковими темами. Дисертаційна робота складає частину досліджень, які виконувалися кафедрою українознавства і політології НГАУ відповідно до держбюджетної науково-дослідної теми № Ш-461 “Традиції соціально-політичного життя України і сучасність” (№ держреєстрації 0195U000760).

Метою дослідження є визначення особливостей процесу інтеграції української політичної еліти до імперських владних структур губернського рівня у XVIII-першій третині ХІХ ст.

Досягнення мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:

розглянути еволюцію владної системи Лівобережної України у ХVІІІ ст. крізь призму процесу уніфікації управлінських форм;

визначити обсяги участі української політичної еліти у проведенні адміністративно-судових та фінансових реформ на теренах Гетьманщини у 1720-1782 рр.;

простежити спадкоємність владних структур гетьманського (1720-1782) та імперського (1782-1835) часів;

проаналізувати запропоновані у другій половині XVIII-першій третині ХІХ ст. представниками урядових кіл і української політичної еліти проекти реформування апарату управління Лівобережної України;

визначити основні етапи та особливості формування цивільного апарату управління Лівобережної України у 1782-1835 рр.;

виявити механізми рекрутування адміністративно-політичної бюрократії та їх вплив на протікання процесу інтеграції української еліти до імперських владних структур губернського рівня.

Об'єктом дисертаційного дослідження є процес інтеграції української еліти до політико-адміністративних структур Російської імперії.

Предметом даної праці є зовнішні інституціоналізовані форми протікання означеного процесу, а саме владні структури Лівобережної України на етапі створення цивільного апарату управління.

Хронологічні рамки дослідження визначаються загальними закономірностями розвитку процесу формування чиновництва як особливої соціальної групи, що тривав, починаючи з реформ Генеральної військової канцелярії та Генерального військового суду, заснування першої Малоросійської колегії на початку 1720-х рр. і закінчуючи миколаївськими реформами 1830-х рр., які остаточно уніфікували апарат управління Російської імперії.

Методи дослідження. Застосування системного підходу, ідеально-типологічного, просопографічного, історико-біографічного та генеалогічного методів дозволило розглянути процес інтеграції української еліти до імперських владних структур в динаміці, порівняти українське чиновництво з виведеним М. Вебером ідеальним типом бюрократії, встановити кількісний та якісний склад управлінського апарату, з'ясувати особливості службової кар'єри окремих посадовців. Методологічними орієнтирами стали для автора також теорія "адміністративної революції" Е.Д. Сміта і теорія "структурної кризи" М.М. Моісеєва.

Наукова новизна дисертаційного дослідження. На основі систематизації та узагальнення фактичного матеріалу вперше зроблена спроба визначити і проаналізувати специфіку процесу інтеграції української еліти до політико-адміністративних структур Російської імперії у ХVІІІ-першій третині ХІХ ст. В ході дослідження запропоновано періодизацію процесу уніфікації українських владних структур за загальноімперським зразком, комплексно проаналізовано запропоновані авторами публіцистичних творів ХVІІІ-ХІХ ст. проекти адміністративно-судових та фінансових реформ. Формування регіонального цивільного апарату управління введено в контекст загальноєвропейського процесу пошуку адекватної сучасному капіталізму державно-правової інфраструктури.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх використання при розробці широкого кола проблем з історії України ХVІІІ-ХІХ ст., при підготовці узагальнюючих наукових праць, підручників і популярних нарисів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації знайшли відображення у 5-ти наукових статтях автора (з них 3 - у фахових виданнях), були викладені на Першій міжрегіональній історико-краєзнавчій конференції (Дніпропетровськ, 8-9 жовтня 1998р.), обговорювались на засіданні кафедри українознавства і політології Національної гірничої академії України.

Структура дисертації відповідає меті та завданням дослідження і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. У додатках вміщено складені автором схеми споріднення вищих урядовців Лівобережної України у 1750-1770-х рр. та 1780-1830-х рр., схему підпорядкування вищих цивільних органів управління Гетьманщини у 1720-1781 рр. Текст дисертації займає 172 сторінки, список використаних джерел та літератури з 243 позицій - 22 сторінки, додатки - 4 сторінки.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються мета, завдання, об'єкт, предмет, хронологічні рамки, методи й наукова новизна дослідження, його практична значимість.

У першому розділі - "Історіографія проблеми та огляд джерел" - характеризується стан наукової розробки теми і джерельна база дослідження.

Початок вивченню пов'язаних з даною проблемою сюжетів поклали праці, видані у 1770-х рр. Членом вільного зібрання при московському університеті В.Г. Рубаном. Описуючи владні структури гетьманщини, автор “Кратких географических, политических и исторических известий о малой России” (1773) розділяв “воинские чины” и “гражданское правительство”, до якого відносив генеральну військову канцелярію, генеральний військовий суд, канцелярію малоросійського скарбу, генеральну лічильну канцелярію, суди гродські, земські, підкоморські. В.Г. Рубану належить також перша спроба укладання списків українських гетьманів, генеральних старшин, полковників, російських підскарбіїв та членів ГВС, глухівських комендантів.

Автор “Черниговского наместничества топографического описания” (1786) також підтверджує існування в гетьманщині цивільної служби, яка до часів ІІ-ої малоросійської колегії була популярнішою за військову. Крім того, О.Ф. Шафонський встановлює обсяги компетенції окремих урядів гетьманської адміністрації і їх трансформацію в інстанції намісницького правління. Визначенню часу виникнення, складу та компетенції органів адміністративно-судового та фінансового управління Лівобережної України у ХVІІІ ст. присвячено окремі уступи праць М.М. Яновського, Д.М. Бантиша-Каменського, А.І. Чепи, “Історії русів”.

Перу найвизначнішого представника народницького напрямку у вітчизняній історіографії О.М. Лазаревського належить капітальна праця у вигляді нарисів “Люди старой Малороссии”, що подає низку портретів головних діячів доби. серію статей О.М. Лазаревський присвятив адміністративній діяльності П.О. Рум'янцева. Час перебування П.О. Рум'янцева на посаді малоросійського генерал-губернатора О.М. Лазаревський поділяв на два періоди: до і після 1782 р., порівнюючи функції намісника у першому з них з функціями гетьмана, а ІІ-ої Малоросійської колегії - з Генеральною військовою канцелярією. О.М. Лазаревський вважав, що на Гетьманщині взагалі не було цивільних чиновників, суд і адміністрація були змішані, починаючи з 1728 р., а старшину від поневолення народу стримував лише контроль російських наглядачів. Серед започаткованих О.М. Лазаревським досліджень варто виділити праці І.М. Джиджори, який відтворив хід адміністративних реформ у 1720-1730-ті рр., та “Малороссийский родословник” В.Л. Модзалевського -- неоціненне джерело відомостей про родинні зв'язки, службову кар'єру і майновий стан більшості вищих чиновників гетьманської та намісницької адміністрацій На початку 1920-х рр. народницьку критику соціально-політичного устрою Гетьманщини було поєднано з пошуками витоків національної держави (праці М.Є. Слабченка, Л.О. Окиншевича, І.Ю. Черкаського). В 1925 р. у Харкові вийшла капітальна праця М.Є. Слабченка, присвячена еволюції державного господарства Гетьманщини XVII-XVIII ст., де розвинуто думку, що наступ крупного господарства у 20-ті рр. XVIII ст., ліквідація дрібної власності і пов'язаної з нею політичної надбудови викликали централізацію та спеціалізацію, тобто бюрократизацію апарату управління. Поставивши завданням визначити склад, взаємні відносини та час існування головних фінансових органів управління Гетьманщиною, М.Є. Слабченко припустився численних помилок при з'ясуванні компетенції Канцелярії малоросійського скарбу та Генеральної лічильної комісії, кількості генеральних підскарбіїв. Київському науковцеві Л.О. Окиншевичу, попри невдалу розробку проблеми існування старшинської ради, належить важливий висновок: “… функції членів генеральної старшини не були визначені”, а “державна адміністрація ще не розбита за виразними галузями державного управління” Судовим реформам К.Г. Розумовського і впливу на гетьмана Г.М. Теплова присвячено статті І.Ю. Черкаського, який заперечував наявність викристалізованої ідеї відокремити суд від адміністрації і участь гетьманського радника в управлінні країною.

Починаючи з 1930-х рр. дослідження української адміністрації припинились майже на півстоліття, а поодинокі роботи з означеної проблематики не виходили концептуально за межі, окреслені у першій чверті ХХ ст. Відзначимо лише першу спробу комплексного висвітлення історії судоустрою Гетьманщини А.Й. Пашука, проведений А.Б. Дубровіною аналіз адміністративно-судової системи Лівобережжя першої третини ХІХ ст., дослідження О.І. Путра, присвячені визначенню обсягів влади генеральної старшини, соціально-економічним причинам адміністративної інтеграції та судовій реформі 1763 р.

Зростаючий інтерес до історичних досліджень, введення до широкого обігу маловідомих праць істориків минулого, знайомство з доробком західної історіографії викликали на Україні на зламі 1980-х-1990-х рр. ренесанс вивчення Гетьманщини, її апарату управління та перебігу інтеграції до імперських структур. На особливу увагу заслуговують дослідження З.Є. Когута і О.К. Струкевича. Цінним доробком сучасного канадського історика українського походження З.Є. Когута видається розгляд процесу інтеграції Гетьманщини в контексті загальноєвропейського процесу бюрократичної інкорпорації середніх верств та віддалених регіонів до панівної культури. Процес інкорпорації органів управління, на думку З.Є. Когута, проходив у другій половині XVIII ст. майже безболісно, оскільки адміністрація між 1780-ми та 1802 рр. здебільшого складалася з українців, а, отже, колишня козацька старшина у ролі знаті … цілковито запанувала в місцевій адміністрації. На думку О.К. Струкевича, найбільшим здобутком політичного розвитку всієї епохи існування козацької держави стало розділення гілок влади, здійснене в останні роки гетьманування К.Г. Розумовського. Термін “реформа” О.К. Струкевич вважає не адекватним змінам у суспільно-політичному житті Гетьманщини в часи діяльності ІІ-ої МК, оскільки вони не були детерміновані потребами внутрішнього розвитку.

Продовжити вивчення процесів формування цивільного апарату управління дозволяє значне коло опублікованих та архівних джерел. Ці документи характеризуються різноманітністю структури, призначення та походження. Класифікація використаних в роботі джерел являє собою синтез типів класифікації, запропонованих Б.Г. Литваком, М.Ф. Румянцевою та В.Й. Горобцем.

В рамках комплексу документальних джерел виділено наступні групи документів офіційно-службового характеру: а) законодавчі акти; б) діловодчі матеріали; в) довідкові видання.

Більшість царських грамот, маніфестів, іменних та сенатських указів, починаючи з грамоти “Об учреждении в Глухове Войсковой и Судебной Канцелярии” від 14 листопада 1721 р. і закінчуючи іменним указом “О введении в губерниях Черниговской и Полтавской общих о судопроизводстве постановлений Империи” від 4 березня 1843 р. опубліковано у першому та другому виданнях “Повного зібрання законів Російської імперії” протягом 1830-1844 рр., “Сборнике Императорского Русского исторического общества”, “Сенатском Архиве”.

Укази, ордери, промеморії та пропозиції, якими гетьмани, Генеральна військова канцелярія, Малоросійські колегії, намісницькі (губернські) правління зносились з підвідомчими інстанціями, опубліковано в “Актах по управлению Малороссиею гр. П.А. Румянцева, за 1767 г.”, “Збірці матеріялів до історії Лівобережної України та українського права ХVІІ-ХVІІІ вв.”, “Матеріалах до історії українського права”. Найбільша кількість відомчих записок XVIII-першої третини ХІХ ст. була опублікована свого часу в “Сборнике Императорского Русского исторического общества”. Це накази Катерини ІІ генерал-прокурору О.О. В'яземському та президенту ІІ-ої Малоросійської колегії П.О. Рум'янцеву, доповідь П.О. Рум'янцева за 1765 р., наказ Д.К. Натальїну від ІІ-ої МК за 1767 р., недатована записка Д.П. Трощинського. Перебіг підготовки до відкриття намісництв висвітлює листування установ Малоросійської губернії, що відклалось у фонді 54 “Друга Малоросійська колегія” ЦДІА (м. Київ).

До групи довідкових видань відноситься комплекс “Адрес-календарів”. Час вступу на службу окремих посадовців дозволяють встановити “Список находящимся в гражданской службе во всех присутственных местах” і “Список состоящим в статской службе чинам первых осьми классов”.

Досить чисельний комплекс наративних джерел за жанровими ознаками розбито на чотири групи: а) промови; б) записки; в)щоденники та мемуари; г) приватне листування.

Свого часу зусиллями Й.М. Бодянського, М.О. Куліша, Ф.Г. Лебединцева, Т.Ф. Литвинової були опубліковані проголошені на загальних зборах 1763 р. та зібранні роменського шляхетства Г.А. та В.Г. Полетик, “Замечания, до Малой России принадлежащие”, анонімна записка, традиційно приписувана Г.М. Теплову.

Перший детально розроблений проект реформування владних структур Гетьманщини, представлений у “Некоторых примечаниях до Малой России”, зберігається у фонді 13 РДАДА, а машинописний варіант цієї записки, зроблений В.О. Барвінським, - у фонді 80 Інституту рукописів НБУ імені В.І. Вернадського НАН України. Записки С.М. Кочубея “О Малороссии”, знайдені наприкінці ХІХ ст. М.В. Стороженком серед паперів Яготинського маєтку князів Рєпніних, зберігаються нині у фонді 261 ЦДІА (м. Київ).

Перебіг адміністративної реформи у першій половині XVIII ст. висвітлюють надруковані О.М. Лазаревським щоденні записи генерального хорунжого М.Д. Ханенка і члена Генеральної лічильної комісії Я.А. Марковича. Яскравими портретами малоросійських військових губернаторів та інших представників вищої губернської адміністрації завдячуємо спогадам сина київського коменданта, члена літературного товариства “Арзамас” П.П. Вігеля.

Архів військово-похідної канцелярії П.О. Рум'янцева віднайшов і у 60-ті-70-ті рр. ХІХ ст. опублікував М.Й. Судієнко. До цього комплексу дотичні листи дружини П.О. Рум'янцева за 1762-1779 рр., що побачили світ окремим виданням. Крім того, на початку ХХ ст. на сторінках “Старины и Новизны” було опубліковано адресовані малоросійському генерал-губернатору листи братів Орлових, П.В. Завадовського та О.А. Безбородька. Окремі відомості як про П.О. Рум'янцева, так і про інших представників губернської адміністрації знаходимо у листах Д.П. Трощинського та П.В. Завадовського до братів Воронцових.

Значний комплекс приватних листів чернігівського цивільного губернатора О.П. Бутовича відклався у фонді 937 ДАЧО (м. Чернігів). Представлені листи О.Б. Куракіна, С.К. Вязмітінова, М.Г. Рєпніна за 1802-1823рр. охоплюють усі важливі етапи службової кар'єри О.П. Бутовича.

Наявні рукописні та опубліковані джерела, їх кількість та репрезентативність дозволяють говорити про існуючі можливості розв'язання проблеми інтеграції української еліти до політико-адміністративних структур Російської імперії у ХVІІІ-першій третині ХІХ ст.

У другому розділі - “Передумови бюрократизації апарату управління Гетьманщини (1720-1782 рр.)” - розглядається еволюція владної системи Лівобережної України у ХVІІІ ст. Невідповідність типу та апарату володарювання спричинила у 1720-х-1770-х рр. ряд реформ в галузі адміністрації, судового та фінансового управління. Ініційовані урядом, вони були підхоплені гетьманським оточенням і мали на меті наблизити апарат управління до типу традиційної бюрократії, вилучивши суд та фінанси з компетенції адміністративних органів.

Судова реформа, започаткована універсалом П.Полуботка від 19 серпня 1722 р. під приводом боротьби з судовими негараздами та одноосібним правлінням мала на меті витворити розпорядчу частину ГВС, запровадивши 4-х асесорів. Значення реформи в тому, що започаткований нею устрій розпорядчої частини (два генеральних судді та 4-10 асесорів, яких часом обирали, часом призначали) протримався з 1722 р. по 1831 р. (виключення становлять періоди 1756-1760 рр. та 1791-1796 рр.).

Зі змішанням судових та адміністративних функцій в апараті управління Гетьманщини мала покінчити реформа 1728-1730 рр. Новий склад розпорядчої частини ГВС: три імперських офіцери, троє старшин, гетьман в ролі президента. Зі смертю Д.Апостола всі надбання реформи 1728-1730 рр., і головне серед них - відокремлення суду від адміністрації, - були втрачені. ГВК з 1734 р. перетворювалась на судову інстанцію, а ГВС втратив статус інстанції спеціалізованої, де мусили засідати самі лише генеральні судді з асесорами.

Правління гетьманського уряду є сенс розглядати в якості розпорядчої частини ГВК. Врахувавши помилки, зроблені Петром І при створенні МК, уряд Анни Іванівни, по-перше, сконцентрував управління Гетьманщиною в руках однієї структури, по-друге, надав російським та гетьманським службовцям можливість набувати досвіду співпраці в рамках одного органу управління. При чому, як у 1722-1727 рр. рівними були ГВК та МК, так і у 1734 р. було “велено великороссийским и малороссийским судьям обще всякие дела править”. Іменним указом від 31 липня 1734 р. “Об оставлении в Глухове Канцелярии Министерского Правления по прежнему, и о делах ведомству Войсковой Генеральной Канцелярии подлежащих” було розділено компетенцію цих установ. Якщо КМП було залишено “для секретных дел”, то ГВК отримувала апеляцію на рішення ГВС. Апеляції на рішення ГВК вносились на розгляд створеної 1 лютого 1734 р. Контори малоросійських справ Сенату.

Відокремлену від приватного фіску гетьманів загальнодержавну скарбницю було запроваджено “Решительными пунктами” Петра ІІ від 7 вересня 1728 р. Вповні незалежна від адміністрації Гетьманщини у 1729-1734 рр., Канцелярія малоросійського скарбу була підпорядкована ГВК указом від 31 липня 1734 р. У 1740 р. КМС було реформовано на зразок ГВК та ГВС: за пропозицією старшого члена ГВК генерал-майора І.О. Шипова, фактично, створили розпорядчу частину, додавши до генеральних підскарбіїв трьох російських офіцерів. З 1742 р. росіян перестали призначати генеральними підскарбіями.

Покладаючись на практику часів І. Скоропадського, К. Розумовський ордером від 18 серпня 1751 р. знищив розпорядчу частину ГВК. Під час численних від'їздів до столиці гетьман призначав асесорів ГВК, але це вже була “тимчасово присутня з веління гетьмана” генеральна старшина. За часів гетьманування К. Розумовського ГВК втратила значення вищого органу влади. Задекларувавши 15 серпня 1751 р. намір відродити судову систему на засадах, на яких вона функціонувала за часів І. Скоропадського, К. Розумовський насправді відновив форму ГВС, витворену реформою П. Полуботка 1722 р. Лише на сьомий рік гетьманування К. Розумовський було створено розпорядчу частину ГВС у тому вигляді, в якому вона у першій третині ХVІІІ ст. Ордером від 6 березня 1763 р. К. Розумовський остаточно ліквідував апеляцію ГВК на рішення ГВС, зрівнявши ці інстанції, і наказав їм зноситись між собою промеморіями. Позитивним наслідком реформи було відокремлення судової влади від виконавчої, зменшення кількості апеляційних установ. Останні значні зрушення в організації фінансового управління мали місце у зв'язку з призначенням В.А. Гудовича. Складена з цього приводу “Інструкція генеральному підскарбію” перетворила КМС на орган державного управління, рівний ГВК, і підзвітний особисто гетьману. Після відставки В.А. Гудовича у 1764 р. генеральні підскарбії більше не призначалися: Канцелярію малоросійського скарбу та Генеральну лічильну комісію знову було піддано адміністративній установі. Деякий час навіть втримувалась започаткована К.Розумовським традиція єднати їх управління в одних руках, не об'єднуючи самих установ.

Перебіг адміністративної (1751 р.), судової (1760-1763 рр.) та фінансової (1760 р.) реформи доводить існування наміру відтворити на Гетьманщині за рахунок компетенції ГВК горизонтальну систему спеціалізованих, рівних між собою і підзвітних особисто гетьману органів управління. Протягом 1751-1763 рр., з ліквідацією постійно діючої розпорядчої частини, ГВК втратила контроль над спеціалізованими органами управління Гетьманщини і перетворилась, як це було до 1722 р. та у 1727-1733 рр., на технічну частину при особі гетьмана.

Зі створенням ІІ-ої МК указом 10 листопада 1764 р. розпорядча частина останньої, як за часів правління гетьманського уряду, отримала апеляцію на рішення ГВС, тобто перетворювала його на апеляційну установу середнього рівня. Ордером від 25 вересня 1767 р. до складу ГВС призначались п'ять “непременных членов” “до будущаго впредь в сем правительстве точнаго учреждения”. Сенатським указом від 30 жовтня 1773 р. прокурору МК заборонялось втручатись у вирішення справ по ГВС. Указ цей доводить, що уряд не вважав ГВС ні структурною частиною МК (департаментом), ні тим більше піддепартаментом. В такому стані ГВС проіснував до 1782 р., коли апеляція на рішення нижніх судів почала надходити до судових палат трьох намісництв. Істотних змін в організації фінансових установ у 1764-1782 рр. не сталося, а при відкритті намісництв вони передали свої справи намісницьким скарбничим палатам.

У третьому розділі - “Політико-правове обґрунтування бюрократичної інкорпорації української еліти у 1750-х-1840-му рр.” - подається аналіз запропонованих урядовими колами і представниками українського шляхетства проектів реформування адміністративно-судового та фінансового апарату управління Лівобережної України.

Тривала системна криза другої чверті ХVІІІ ст. призвела до усвідомлення і козацькою старшиною, і правлячими колами імперії невідповідності існуючих політико-адміністративних інститутів зміненому типу володарювання та соціальній структурі Гетьманщини. Погоджуючись з необхідністю реформування адміністративно-судового та фінансового апарату управління Лівобережної України, представники імперської та місцевої еліт розходились лише в питанні визначення зразку, за яким ця трансформація мала проводитись.

Ліквідація гетьманства викликала появу цілої серії настанов, доповідей і записок, офіційних та напівофіційних. Чіткого бачення майбутнього політико-адміністративного устрою Гетьманщини, а також програми його заведення у 1764 р. уряд не мав. Пропозиції новопризначеного генерал-губернатора в галузі реформування адміністрації та судоустрою було відхилено. Фактично, уряд загальмував конкретні реформи у другій половині 1760-х-1770-х рр. за відсутності стратегії інтегрування Гетьманщини до політико-адміністративних структур імперії , очікуючи реакції з боку української сторони на ліквідацію гетьманства і введення колезького правління. Успіх майбутньої інтеграції пов'язувався не зі створенням подібної програми, а виключно з успішною діяльністю довіреної особи на чолі місцевої адміністрації.

Група записок павлівсько-олександрівських часів тематично (адміністративний чи судовий аспект реформ, загальне відношення до процесу інтеграції) і хронологічно поділяється на дві підгрупи: 1) записки, написані з автономістських позицій (1798-1801) - аналізують, здебільшого, судову реформу 1796-1797 рр., критикують її половинчастий характер; 2) інтеграціоністські проекти (1802 - не пізніше 1806) - вимагають повної уніфікації управління регіоном, тобто повернення до катерининського статуту як в галузі суду, так і адміністрації.

Перша підгрупа записок відкривається проектом судової реформи від 2 серпня 1798 р. Автор записки, ймовірно, Г.О. Милорадович, не лише аргументував необхідність збільшення кількості канцелярських служителів і витрат на їх утримання, а й знайшов джерело, з якого покривалися б фінансові витрати, пов'язані з реформою. Наступного разу критика половинчатості проведеної урядом судової реформи пролунала через три роки, коли на початку нового царювання автономістськи чи принаймні консервативно налаштоване дворянство побачило можливість закріпити досягнуте і добитися від уряду нових поступок. Автори “Записки” 1801 р. запропонували компромісний шлях розвитку системи українського судочинства, що передбачав паралельне існування органів та норм, передбачених як Литовським Статутом, так і Жалуванною грамотою дворянству. Як з'ясувалося пізніше, уряд обрав саме поміркований шлях пристосування двох судових систем, як і за сорок років до того.

Друга підгрупа записок павлівсько-олександрівського періоду - відкривається найзначнішим з часів Г.М. Теплова маніфестом інтеграціоністських кіл під назвою “Замечания, до Малой России принадлежащие”. Прискіпливий аналіз статутових норм, неодноразові закиди українським автономістам у сепаратистських намірах, надмірне вихвалення започаткованого Катериною ІІ устрою і, нарешті, поміркований, як на інтеграціоніста, шлях його реставрування - все це є, на нашу думку, проявом не сили та значущості репрезентованих автором кіл, навпаки, небезпідставного страху перед дальшим поверненням дореформенних порядків.

З тих самих позицій, що і “Замечания, до Малой России принадлежащие”, написана недатована записка Д.П. Трощинського про міністерства. На думку автора, система адміністративних органів та фінансового управління двох Малоросійських губерній відрізняється від загальноімперської несуттєво, а, отже, немає ніякої значущої причини зберігати різницю в образі правління привілейованих губерній, а тим більше - між останніми. Раціонально обґрунтована, написана в дусі катерининських перетворень одним з колишніх її вельмож, а в часи Олександра І - впливовим міністром, “Записка” Д.П. Трощинського не мала своїм наслідком адміністративно-судової реформи.

Остання фаза процесу уніфікації адміністративної та судової систем двох Малоросійських губерній знайшла відгук суспільства у вигляді записок представників старого українського панства - С.М. Кочубея та Д.П. Селецького. Дати створення цих проектів реформ (1832 та 1840 рр.) визначають хронологічні межі останнього етапу “поглинання” Гетьманщини” і ставлять крапку в більш як шестидесятирічній боротьбі російського уряду за уніфікацію імперської адміністрації в південно-західному регіоні.

Приводом до створення записки С.М. Кочубея послужила розпочата у 1831 р. уніфікація адміністративного апарату Чернігівської та Полтавської губерній за загальноімперським зразком. В галузі адміністрації автор записки пропонував наступну реформу. Посилаючись на те, що “Малороссия также называлась и называется Украиною”, С.М. Кочубей вважав за можливе “смешать ее в составе Генерал-Губернаторства трех губерний, всех украинских”. В питанні організації судочинства С.М. Кочубей вважав, що Слобідсько-Українська губернія подає приклад “Российского в Московском Сенате высшего судопроизводства”. Загальний нагляд за проведенням реформ в галузі судочинства та адміністрації мав забезпечувати Український генерал-губернатор, чиє постійне перебування в Полтаві “сосредоточивало бы управление всем сим краем”. С.М. Кочубей вважав свої погляди скоріше винятковими і мав причини приховувати їх від місцевого дворянства.

Розглядом у 1840 р. питання про доцільність існування Литовського Статуту уряд підвів межу під ним же ініційованою у 1767 р. дискусією з приводу судової реформи. Перевівши невдоволення місцевого дворянства уніфікаційними заходами в русло складання записок та проектів реформ, уряд спочатку ліквідував автономну систему судочинства по суті, потім, знісши її залишки, по формі, і, нарешті, припинив дію Литовського Статуту, на якому ця система трималася.

Четвертий розділ - “Формування губернського апарату управління як засіб інтеграції української еліти до бюрократичних структур Російської імперії (1770-ті - 1830-ті рр.) - присвячено визначенню особливостей процесу інтегрування адміністративно-політичної бюрократії Лівобережної України до владних структур Російської імперії.

Остаточна урядова програма реформ у галузі місцевого управління синтезувала у 70-х рр. ХVІІІ ст. проекти виходу з урядової кризи, запропоновані автономістськи налаштованою українською елітою та представлені місцевим чиновництвом. На першому етапі уніфікаційного процесу (1778-1796) штати намісницького апарату управління набирались за принципом рівного представництва українців та росіян. Наплив останніх розширив селекторат адміністративної еліти, але принципи її рекрутування залишались незмінними: елітну кар'єру визначали вертикальні відносини покровителя (П.О. Рум'янцева, О.А. Безбородька, П.В. Завадовського) та протеже і горизонтальні, як-от: дружні, родинні, учбові та робочі зв'язки. Окремі структури попереднього періоду тривалий час співіснували з намісницькими органами влади; в якості діючого кодексу цивільного права зберіг свою дію Литовський Статут.

Адміністративно-судову систему, витворену реформами 1796-1797 та 1801-1802 рр. є сенс розглядати як певну єдність, що узгодила управлінські зразки часів Гетьманщини, ІІ-ої МК, намісництв, і виступила компромісом інтеграціоністських та автономістських кіл в умовах фінансової кризи, з одного боку, і політичної апатії найрозвинутішого стану, з іншого.

Перша з реформ розпочалася указом Сенату від 30 листопаду 1796 р. До складу новоствореної Малоросійської губернії повертались землі колишніх Полтавського та Миргородського полків. “Для Гражданской части” залишалось правління, “для казенных дел” - скарбнича палата, натомість відновлювався “бывший там Генеральный Суд” з двох департаментів у складі двох генеральних суддів, чотирьох радників та десяти виборних від дворянства засідателів (депутатів), до якого надходили апеляції на нижні суди і на рішення якого апелювали до Сенату. Фінансова частина залишалась без змін.

Переворот 11 березня 1801 р. викликав часткову реставрацію катерининських губернських закладів. Однак, всупереч наслідуванню катерининських законів, Олександр І відмовився від уніфікаційної політики по відношенню до західних та трьох сибірських губерній і розглядав їх “яко на особенных правах состоящия”. Указ від 9 вересня 1801 р. не вносив змін в устрій адміністративно-судових та фінансових органів управління, а лише передбачав їх подвоєння в ході розділу Малоросійської губернії надвоє. В питанні політико-адміністративного нагляду Олександр І повертався до практики 1782-1796 рр., коли посада київського, чернігівського та новгород-сіверського намісника не сполучалась з завідуванням Правобережною та Слобідською Україною.

Ініційоване указом від 9 вересня 1801 р. загальноімперське перетворення палати суду та розправи на передбачені губернським статутом палати карного та цивільного суду не торкнулось Малоросійських губерній. Протягом ще тридцяти років на їх території функціонував Генеральний суд, розділений у кожній з губерній на два департаменти.

Передавши місцевому дворянству контроль над судовою частиною, уряд через призначення адміністративних та фінансових чиновників за поданням відповідно Міністерства внутрішніх справ та Міністерства фінансів, посилив на початку ХІХ ст. вплив у цій частині апарату управління. У 1801-1831 рр. цивільні губернатори Чернігівської та Полтавської губерній, віце-губернатори Полтавської - майже виключно росіяни, не пов'язані родинними зв'язками з місцевим дворянством.

З перетворенням генеральних судів на палати карного та цивільного суду указом від 6 грудня 1831 р. дворянству було надано право обрання і призначення кандидатів на посади голів палат. Тому суть указу зводилась лише до уніфікації назв судових органів. Крім принципів комплектування вищих губернських закладів, незмінними залишились діючі кодекси законів: почасти Литовський Статут, почасти загальноросійські закони.

З ліквідацією посади військового губернатора, управляючого цивільною частиною Чернігівської та Полтавської губерній і з припиненням у 1843 р. дії Литовського Статуту, можемо говорити про уніфікацію апарату управління за загальноімперським зразком, про завершення більш як столітнього періоду бюрократизації владних інститутів Лівобережної України і остаточну інтеграцію української еліти до політико-адміністративних структур Російської імперії.

Основні результати дослідження подано у висновках.

Сенс ініційованих російським урядом у 20-х рр. ХVІІІ ст. реформ полягав у створенні цивільного апарату управління, професіоналізації, спеціалізації та ієрархізації владних структур Гетьманщини. Заснування І-ої та ІІ-ої Малоросійської колегії, Правління гетьманського уряду слід розглядати не як засіб уніфікації апарату управління Гетьманщини за загальноімперським зразком, а лише як більш-менш вдалі спроби встановлення контролю за вже існуючими адміністративними, судовими та фінансовими органами.

Неузгодженість реформаційних процесів на різних рівнях управлінського апарату, відсутність програми перетворень, а звідси - їх обмеженість та непослідовність, перевага, що надавалась урядом в періоди міжгетьманства посиленню політичного контролю над управлінською раціональністю, і, нарешті, вузька соціальна база новаторського руху спричинили системну кризу другої чверті ХVІІІ ст.

Проведені гетьманом К.Г. Розумовським адміністративна (1751-1760), судова (1760-1763) та фінансова (1760) реформи мали вирішити проблеми українського суспільства, унезалежнивши судове та фінансове управління від впливу адміністрації і легалізувавши владу землевласницької еліти. Вони стали останнім “дзвінком” для російського уряду на повну денонсацію договірної системи відносин і створили правове поле бюрократичної інкорпорації української еліти. Політико-правове обґрунтування цього процесу проходило у три етапи, що відповідали часу осмислення наслідків структурної кризи 1750-х-1760-х рр., оформленню компромісу вимог уряду та політичної еліти на зламі ХVІІІ-ХІХ ст. і остаточній уніфікації апарату управління Лівобережної України у 1831-1835 рр.

Автономістські проекти майже не торкались питань організації адміністративного та фінансового управління. Стосовно сфери судівництва вимоги дворянських записок поступово еволюціонували від вимог повної перебудови судової системи відповідно норм Литовського статуту на початку 1760-х рр. до пропозицій часткових поліпшень на зламі ХVІІІ-ХІХ ст., а з середини 1800-х рр. взагалі не відомі.

Натомість лояльними до уряду колами місцевого чиновництва й дворянства був запропонований і протягом 1750-х-1840-х рр. послідовно обстоюваний проект радикальної уніфікації апарату управління Гетьманщини за загальноімперським зразком з відповідним залученням до його лав регіональної еліти.

На середину 1830-х рр. серія адміністративно-судових та фінансових реформ сформувала з носіїв раціонально мотивованого компромісу інтересів імперського центру та регіональної еліти дієвий апарат управління, заклавши підвалини сучасної (раціональної) бюрократії.

Основні публікації автора

1. Генеалогія регіонального чиновництва другої половини ХVІІІ століття в історико-краєзнавчих дослідженнях // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. (Збірник статей). Випуск 6.-К.: Рідний край, 1999. - С. 235-240.

2. Граф Григорій Розумовський і віденська гілка родини // Бористен.-1999.-№ 2.-С. 10-11.

3. Проблема еволюції адміністративного апарату Російської імперії в ХVІІІ столітті: бюрократія і дворянське самоврядування // Бористен.-1999.-№ 9.-С. 11-13.

4. Визвольна війна українського народу в зображенні нащадків козацької старшини (друга половина ХVІІІ-перша половина ХІХ ст.) // Соціально-гуманітарний вісник.-1998.-№ 1(16).-С. 100-105.

5. Постать імперського державного діяча: спроба реконструкції життєвого шляху Я.С. Сулими // Наддніпрянський історико-краєзнавчий збірник. Випуск 1: Матеріали Першої регіональної історико-краєзнавчої конференції (8-9 жовтня 1998 р., м. Дніпропетровськ). - Дніпропетровськ, 1998.-С. 191-195.

Размещено на Allbest.ru