Імперська ідея в Московській державі в кінці XV-XVI ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Спеціальність: 07.00.02-Всесвітня історія

Імперська ідея в Московській державі в кінці XV-XVI ст.

Дебенко Василь Зеновійович

Чернівці 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії слов'ян Прикарпатського університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Федорчак Петро Степанович, Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, завідувач кафедри історії слов'ян.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Калакура Ярослав Степанович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки

доктор історичних наук, професор Юрій Михайло Федорович, Чернівецький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного інституту, завідувач кафедри соціально-економічних наук

Провідна установа: Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України (м. Київ)

Захист відбудеться 24 жовтня 2001 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича ( 58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розісланий “ 22 ” вересня 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Карпо В.Л.

1. Загальна характеристика роботи

імперська доктрина церква влада

Актуальність теми. Утворення Російської імперії у XVIII ст. мало далекосяжні політичні наслідки, як для російського народу, так і цілої низки країн, які опинилися під її владою або мали спільний з нею кордон. Ідеологічним обґрунтуванням стрімкого територіального розширення Росії стала імперська ідея. Її витоки прослідковуються вже наприкінці XV ст. Сформована діячами православної церкви та підтримана політичною елітою Московської держави імперська доктрина стала офіційною ідеологією російських самодержців. Її практичне застосування вимагало від урядових кіл Московії величезних матеріальних витрат та людських жертв. Водночас вона значною мірою вплинула на її подальший етнополітичний розвиток. Саме тому глибоке і всебічне вивчення імперської ідеї в Московській державі кінця XV-XVI ст. є назрілою і актуальною проблемою.

По-перше, актуальність вивчення даної теми зумовлена тим, що дослідження імперської ідеї в Московській державі, її впливу на ідеологію та політичну практику правлячих кіл Москви спеціально не розроблялося. В радянській, російській та українській історіографії узагальнюючих чи спеціальних праць з цієї проблематики поки що не створено.

По-друге, актуальність дисертаційного дослідження полягає також у розкритті витоків імперської доктрини в суспільно-політичному житті росіян XV-XVI ст. Вона вплинула на формування певних рис ментальності панівного стану Московської держави, спроб вироблення ним відповідної політичної концепції та намагання її реалізувати. Вважаємо, що розуміння політики Росії на міжнародній арені в сучасних умовах є неможливим без усестороннього вивчення впливу імперської ідеї на внутрішньо та зовнішньополітичний розвиток Московії. Все це в цілому й зумовило вибір теми дисертаційної роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана на кафедрі історії слов'ян Прикарпатського університету імені Василя Стефаника і є складовою частиною науково-дослідної програми “Етнополітичний і соціально-економічний розвиток країн Центральної та Східної Європи”, затвердженої Міністерством освіти України.

Об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження виступає імперська ідея в Московській державі, як основна складова державницької ідеології її правлячих кіл.

Предмет дослідження. Предметом дослідження є закономірності формування імперської ідеології в Московській державі та механізм її реалізації. Автор прослідковує особливості соціально-економічного й релігійного життя Московської держави, що стали передумовою для виникнення ідеологічної концепції іосифлянського крила російської православної церкви на рубежі XV-XVI ст. і які згодом трансформувалися в один з факторів офіційної доктрини Москви.

Хронологічні межі дослідження. Хронологічні межі дисертаційного дослідження охоплюють період кінця XV-XVI ст., що позначився різким територіальним зростанням Московської держави та домінуванням в її суспільно-політичному житті імперської доктрини. Нижню межу становлять 80-ті роки XV ст. - це поява перших літературних творів, які обґрунтовували месіанське призначення російського народу та Руської православної церкви у світовій історії. Вона дає можливість прослідкувати розвиток тих внутрішньо та зовнішньополітичних чинників, які стимулювали визрівання передумов виникнення імперської ідеології Московії. Верхню межу становить кінець 80-х років XVI ст., який призвів до соціально-економічної кризи і масових народних заворушень у Московському царстві, що спричинили першу селянську війну та іноземну інтервенцію початку XVII ст. Зазначені хронологічні межі, в значній мірі, є умовними, оскільки, в деяких випадках під час дослідження доводилось звертатись як до більш ранніх (середина-третя чверть XV ст.), так і до більш пізніших (початок XVIІ ст.) часів.

Мета і завдання дослідження. Мета цього дисертаційного дослідження полягає в об'єктивному і всебічному висвітленні місця і ролі імперської ідеї в політичній практиці Московської держави як складової частини офіційної доктрини урядових кіл Москви. Особливу увагу в роботі приділено тим питанням, які ще не стали об'єктом наукових пошуків.

Дослідження вимагає вирішення таких завдань:

· визначити ступінь наукової розробки теми в українській та зарубіжній історіографії;

· з'ясувати передумови зародження імперської ідеї у великому князівстві Московському;

· дослідити корпоративні інтереси тих політичних сил, які були найбільш зацікавлені у виробленні експансіоністської політики та її втіленню в державницьку практику Московії;

· виявити суть та основні складові імперської ідеології московських правителів;

· розкрити механізми реалізації імперської доктрини правлячими колами Московської держави щодо Новгородської феодальної республіки, татарських країн Поволжя і Кримського ханства, давньоруських та прибалтійських земель;

· з'ясувати вплив імперської політики московських правителів на систему міжнародних відносин того часу і закладення підвалин для майбутніх внутрішніх та зовнішніх конфліктів у Східній Європі.

Під час роботи над темою дисертації автор підходив до розв'язання дослідницьких завдань конкретно історично, керуючись принципами об'єктивізму й історизму. В процесі дослідження теми використовувались методи порівняльного аналізу, узагальнення і синтезу однотипних фактичних даних та проблемно - хронологічний підхід у викладі матеріалу із врахуванням багатогранних явищ соціально-економічного, релігійного і політичного життя Московської держави кінця XV-XVI ст.

Наукова новизна роботи. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше в українській історіографії здійснена спроба комплексного дослідження проблеми імперської ідеї в Московській державі, яка ще не була предметом спеціального вивчення. Дисертант врахував у своїй роботі здобутки вітчизняної, російської, радянської та зарубіжної історіографії, що дало змогу повніше висвітлити обрану для дослідження тему. Вперше в українській історичній науці проаналізовано вплив імперської ідеї на внутрішньополітичне становище та зовнішньополітичну доктрину Московської держави.

Практичне значення одержаних результатів. Нове прочитання вже відомих і вивчення та введення в науковий обіг нових джерел, критичне опрацювання наявних історіографічних праць із проблематики дослідження імперської ідеї, дало можливість, на нашу думку, значно розширити напрямки вивчення подій та явищ з суспільно-політичного та соціально-економічного життя Московської держави. Практична значущість отриманих результатів визначається також і тим, що вміщені в роботі висновки, по-новому переосмислений фактичний матеріал, можуть бути використані для створення узагальнюючих і спеціальних праць з історії Росії та України. Крім цього, матеріали дисертації можна використати при підготовці у вищих навчальних закладах лекційних занять та спецкурсів з історії України й Росії.

Особистий внесок здобувача. Дисертантом встановлено:

а) передумови зародження та формування імперської ідеї у Московській державі;

б) основні механізми реалізації імперської доктрини політичною елітою Росії;

в) негативний вплив імперської ідеології на внутрішньополітичне життя та міжнародне становище Московської держави.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертаційної роботи знайшли своє відображення у доповідях на вузівських наукових конференціях професорсько-викладацького складу Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, на міжнародних конференціях “Україно-російські відносини на зламі тисячоліть” (Івано-Франківськ, травень 2000 р.), IV Буковинській Міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій заснуванню Чернівецького національного університету (Чернівці, жовтень 2000р.), а також обговорювалися на засіданнях кафедри історії слов'ян Прикарпатського університету імені Василя Стефаника та на кафедрі міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Структура дисертації. Структура дисертації побудована за проблемним принципом, її зміст і послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою самої проблеми, а також метою і завданням дослідження. Робота обсягом 185 сторінок складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (20 сторінок, 269 найменувань), трьох додатків (3 сторінки).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність, предмет і об'єкт дослідження, хронологічні рамки, визначено мету, завдання, наукову новизну і практичне значення роботи.

У першому розділі - “Джерела та історіографія проблеми дослідження” - подано огляд використаних документів і матеріалів, проаналізовано стан наукової розробки теми.

Джерельну базу дослідження склали, насамперед, неопубліковані документи Російського державного архіву древніх актів, а також Центрального державного історичного архіву України у м.Києві та Центрального державного історичного архіву України у м. Львові, а також опубліковані документи з суспільно-політичної та соціально-економічної історії Московської держави XV-XVI ст.

В даний час, на наш погляд, найбільш повним і репрезентативним є зібрання джерел з історії Московської держави, які зберігаються у Російському державному архіві древніх актів (далі-РДАДА). Різноманітні за своєю видовою класифікацією, походженням та призначенням історичні джерела, що склали найбільший науковий інтерес для дисертанта, становили фонди: 389 “Литовська метрика”, 79 “Відносини Росії з Польщею”, 52 “Відносини Росії з Грецією”, 166 “Справи і твори про титули”, 1192 “Іосифо-Волоколамський монастир”, 281 “Грамоти колегії економії”, 199 “Портфелі Г. Ф. Міллєра”, 123 “Кримські справи”.

Не вдаючись до конкретного опису кожного з фондів, наведемо їх загальну характеристику. Так, найбільш вагомою часткою комплексу джерел з досліджуваної теми є документи офіційного характеру. Це, зокрема, жалувані, кріпосні, купчі грамоти (РДАДА. Ф. 281); офіційні виписки про хід військових дій (РДАДА. Ф. 199). Значну частку джерел складають матеріали дипломатичного походження. Насамперед, це листування між російськими та польсько-литовськими урядовцями (РДАДА. Ф. 389); московськими правителями та представниками політичної еліти іноземних держав (РДАДА. Ф. 79), православними ієрархами константинопольського патріархату (РДАДА. Ф. 52).

Цінним джерелом для дослідження українського питання в політиці країн Східної Європи є документи Центрального державного історичного архіву

України у м. Києві (далі - ЦДІАУ у м. Києві) та Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (далі - ЦДІАУ у м. Львові). Дисертантом були використані матеріали фондів 1407 “Грамоти російських царів і універсалів українських гетьманів (1385-1795 рр. )”, КМФ-7 “Документи і матеріали по історії України із фондів Центрального державного архіву древніх актів СРСР”, КМФ-9 “Документи і матеріали по історії України із фондів і колекцій рукописного відділу Ленінградського відділення інституту історії АН СРСР”, КМФ-32 “Канцелярія західно-руських уніатських митрополитів” ЦДІАУ у м. Києві, фонди 52 “Магістрат міста Львова”, 132 “Листи державних, громадських та церковних діячів України, Польщі та ін. країн” ЦДІАУ у м. Львові. У них знаходиться надзвичайно різноманітна інформація щодо соціально-економічного та релігійного становища православного населення у складі Литовської та Польської держав. Документи та матеріали вищезазначених архівних установ дають змогу з'ясувати малодосліджені питання пов'язані із експансіоністською політикою урядових кіл Речі Посполитої та Росії.

Вивчаючи проблему формування імперської ідеології в Російській державі, зазначимо, що основну масу джерельних матеріалів з її історії кінця XV-XVI ст. на даний час можна вважати опублікованою. Однак прогрес у вивченні подій того часу в багато чому залежить не тільки від пошуку нових, але й від переосмислення вже відомих джерел на базі нових методологічних підходів.

Для дослідження імперської ідеології Московської держави вагоме значення мають літописи. Вони багаточисельні за кількістю й різноманітні за змістом й складають переважну частину джерел з означеної проблеми. В них знаходяться найважливіші свідчення про зовнішню політику урядових кіл Москви, діяльність вищих державних чиновників та церковних ієрархів, основні тенденції розвитку суспільної думки країни.

Проблеми, порушені в дисертаційному дослідженні, знайшли своє відображення у збірниках документів і матеріалів. Серед них слід відзначити серійні публікації джерелознавчих актів здійснені в дореволюційній історіографії Археографічною комісією та Російським історичним товариством.

Окрему групу історичних джерел складає мемуарна література. Серед них найбільш значне місце займають свідчення іноземців - Сигизмунда Герберштейна, Джерома Горсея, Джеральда Флетчера, Петра Петрея, Антоніо Поссевіно. У працях іноземних авторів простежується спроба дати власну оцінку особливостям державного устрою Московської держави, внутрішній та зовнішній політиці її правителів.

Значний науковий інтерес для дослідження зазначеної теми становили пам'ятники суспільно-політичної літератури досліджуваного періоду. Насамперед, це збірка Іосифа Волоцького, твори його послідовників: митрополита Даниїла, новгородського архиєпископа (згодом митрополита) Макарія. До цієї групи джерел нашого дослідження ми відносимо “Сказание окнязьях Владимирских”, творчий доробок автора теорії “Москва - третій Рим” Філофея та ідеолога московського дворянства І.С. Пересвєтова. У вище перелічених творах були вперше сформовані основні принципи імперської доктрини Московської держави. Зокрема, ідеї “богообраності ” Москви та її правителів, месіанського призначення російського народу й Руської церкви в світовій історії.

У науковій літературі висвітлювалися лише окремі аспекти з проблеми зародження імперської ідеї в Московській державі. На даний час є ряд праць з близьких та дотичних тем, зокрема з питань генези самодержавства у великому князівстві Московському, міжнародних відносин у Східній Європі XV-XVI ст. Проте, фактично немає жодної монографічної праці, в якій був би здійснений комплексний аналіз зародження імперської ідеології у Московській державі в кінці XV-XVI ст.

Перший внесок в історіографію проблеми зробили російські історики XVIII-першої половини XIX ст. Головною заслугою В. М. Татіщєва, М. М. Карамзіна, С. М. Соловйова та інших дослідників було введення ними в науковий обіг значного обсягу джерелознавчого матеріалу. Публікації невідомих літописів, документів дипломатичного характеру, актового матеріалу дозволили поглибити вивчення процесу історичного розвитку Московської держави в досліджуваний період.

Першим спеціальним дослідженням генези імперської ідеї у великому князівстві Московському стала праця М. А. Дьяконова. Вона написана на різнобічному джерельному матеріалі, а сам автор прийшов до висновків, що концептуально по-новому відображали історію Московської держави. М. А. Дьяконов звернув увагу на тісний зв'язок імперської та самодержавної влади, запозиченими московськими ідеологами у Візантії.

Ряд досліджень присвячено вивченню виникнення особливої системи суспільно-політичних та релігійних переконань у московському суспільстві. Д.І.Іловайський, П.П.Мілюков, О.М.Пипін та П.Н.Полєвой акцентували у своїх дослідженнях увагу на трансформації російського самодержавства в азійську деспотію. Вони вважали, що ізоляційна політика урядових кіл Москви, пропагування ними ідей вибраності російського народу та православ'я, надмірна концентрація влади в руках московських правителів негативно вплинули на подальший етнополітичний розвиток Росії.

У російській дожовтневій історіографії другої половини XIX ст. помітне місце займала праця В. О. Ключевського/ Вона становить значний інтерес для нашого дослідження, оскільки зачіпає ряд конкретних питань імперської ідеології Московської держави. Зокрема, В.О.Ключевський, здебільшого, виправдовував зовнішню політику московських правителів. Він вважав, що вона була спрямована на захист руських земель та західноєвропейських держав від кочових азійських орд, а встановлення деспотичної форми правління відповідало народним прагненням росіян.

Окремих моментів з проблеми зародження імперської ідеї в Московській державі торкався С.Ф.Платонов. Його концепція історії Росії є цікавою з точки зору різноманітності оцінки зовнішньополітичних орієнтирів Москви.

Ціла низка монографій з досліджуваної нами проблеми присвячена Івану IV. Ступінь впливу першого російського царя на етнополітичний розвиток Московської держави у своїй праці намагався з'ясувати К. Валішевський. Історик вважав, що Іван IV став заручником месіанської ідеологічної концепції своїх попередників у проведенні внутрішньої та зовнішньої політики.

На початку 20-х років ХХ ст. в російській історіографії зародилась наукова концепція, що отримала назву євразійства. Її представники, зокрема Г.В.Вернадський, у своїх працях звертають увагу, торкаючись проблеми державного устрою Московської держави, на відмінну від країн Західної Європи схему взаємовідносин суспільства і держави.

В СРСР, особливо після розгрому в 1937-1938 рр. школи М. М. Покровського, з ідеологічно-коньюктурних причин досліджувана нами проблема як правило замовчувалася, іноді висвітлювалася тенденційно, виправдовувалась або подавалась у фактологічному викладі. Тому не випадково, що питання про витоки імперської ідеї, її впливу на зовнішню та внутрішню політику московських правителів не були предметом спеціального дослідження вчених Радянського Союзу.

Проте тією чи іншою мірою окремих аспектів тематики нашого дослідження торкались О.О.Зімін, М.Н.Тіхоміров, К В Базилевич, Н Н Маслєннікова. Для праць даних авторів з одного боку характерний високий професійний рівень археографічного опрацювання джерел. З іншого марксистсько-ленінська методологія з чіткою ідеологічною спрямованістю у виправданні експансіоністської політики Московської держави.

Значну увагу історії виникнення теорії “Москва - третій Рим” та її ролі в політичному житті Москви приділив А.Л. Гольдберг у своїх дослідженнях політичних ідей в Московії XV-XVII ст.. Цілком у дусі традицій, що склалися в радянській історіографії, але на значно ширшому документальному матеріалі та історичному фоні, він зосередив свої зусилля на доведенні виключно релігійної спрямованості цієї теорії.

Деякі конкретні питання теми нашого дослідження знайшли своє відображення у працях І.У. Будовніца та Я.С. Лур'є. Монографія І.У. Будовніца була однією з перших наукових праць, в якій автор намагався простежити взаємозв'язок російської публіцистики з виробленням конкретних завдань внутрішньої та зовнішньої політики московських правителів. Я.С.Лур'є на широкому джерельному матеріалі проаналізував основні напрямки ідеологічної боротьби в російському суспільстві XV-XVI ст.

Для розуміння місця імперської ідеології в етнополітичному розвитку Московської держави, а згодом Росії в досліджуваний нами період певне значення має праця А. Авторханова. Він вважав, що в Московії під виглядом ідеї месіанського призначення російського народу розгортався процес русифікації та асиміляції неросійських народів.

Розпад Радянського Союзу в 1991 році став поштовхом до концептуального переосмислення і спроб по-новому, об'єктивно розкрити складні сторінки російської історії.

Характеризуючи досягнення російської історичної науки останнього десятиріччя стосовно проблем нашого дослідження, виділимо насамперед праці М. Геллєра, С. Думіна, В. Кожинова, А. Намєстнікова, Ю. Ігрицького, А. Філюшкіна та ін. Побудовані на аналізі джерельного матеріалу вони дають змогу прослідкувати вплив різноманітних чинників суспільно-політичного, соціально-економічного, зовнішньополітичного характеру на процес формування імперської ідеї, її трансформацію в офіційну політичну доктрину Москви.

Оригінальною за своєю побудовою та цікавою згідно зроблених висновків з досліджуваної нами проблематики є праця І.В. Віленти. Розвиваючи науковий підхід євразійців до вивчення історії Росії, автор зосередив увагу на передумовах формування авторитарної форми правління в Московській державі, її впливі на ментальність російського народу.

Дослідження імперської ідеї в Московській державі в кінці XV-XVI ст. в контексті українських проблем та інтересів належить до найбільш невивчених аспектів вітчизняної історії. Насамперед, це пояснюється жорстким державним контролем над науковими розвідками українських вчених як в Російській імперії, так і в Радянському Союзі. Тому увага дослідників в основному зосереджувалась на проблемах соціально-економічного, духовно-релігійного характеру, а імперська політика Москви майже не розглядалась.

Проте окремі аспекти ідеологічної та зовнішньополітичної боротьби московських правителів за приєднання до Росії українських земель в кінці XV-XVI ст. досліджували М. Грушевський, Д. Дорошенко, О. Пахльовська, Р. Кісь, О.Казаков, М.Юрій.

Висвітлення питання формування імперської ідеології в Московській державі частково знайшло відображення у працях українських закордонних істориків. Їх публікації присвячені одній з найбільш важливих складових частин імперської ідеї теорії “Москва - третій Рим”. Ці науковці, зокрема О. Оглоблин, Б. Крупницький, В. Гришко, подали своє розуміння джерел і бачення формування ідеології Москви та її політики щодо України.

Ослаблення тоталітарного ідеологічного контролю в СРСР в середині 80-х років та його розпад дали змогу широкому загалу професійних науковців ознайомитись з працями іноземних авторів. Вони мають важливе значення, з огляду на різноманітність методологічних засад для з'ясування проблеми ролі і місця імперської ідеології в етнополітичному розвитку Російської держави.

Спроба проаналізувати вплив історичних традицій у зовнішньополітичній доктрині Росії та генези авторитаризму в Московській державі спостерігається в працях Хон Ван Сука, А. Андрусєвіча, Н. Дейвіса та ін.

Підсумовуючи огляд історіографічних праць, слід підкреслити, що при всій значущості вироблених підходів до висвітлення різних аспектів етнополітичного розвитку Московської держави кінця XV-XVI ст., питання вивчення імперської ідеї поки що залишається поза увагою істориків. Воно носить фрагментарний характер і вимагає активізації наукових розвідок.

Розділ другий - “Генеза імперської ідеї та її вплив на внутрішньополітичний розвиток Московської держави наприкінці XV-XVI ст.” - присвячений аналізу внутрішньо- та зовнішньополітичних чинників, які вплинули на вироблення імперської доктрини правлячими колами Москви.

У параграфі 2.1. - “Соціально-економічні та суспільно-політичні передумови зародження імперської концепції у великому князівстві Московському” - доводиться, що внаслідок віддаленого географічного розташування від міжнародних торгівельних шляхів головним джерелом стабільного збагачення панівного стану Московії була орна земля. Однак дефіцит вільних якісних земель у центральних районах Московського князівства спричинив загострення боротьби за її перерозподіл всередині країни. Особливо гостро відчували нестачу землі дворяни - нова генерація служилих людей, що була опорою великих московських князів. “Земельний голод” обумовлював зазіхання дворян на землі церкви і феодальної аристократії у власній державі й сусідніх країнах, формував їх агресивну політику. Зародження самодержавства, значні територіальні загарбання Московії потребували ідеологічного обґрунтування, яке мало б довести історичну легітимність необмеженої влади московських правителів і їх зовнішньополітичних амбіцій.

Провідна роль у виробленні такої політичної доктрини належала імперській ідеї. Її головними складовими стали принципи “боговстановленості” влади московських правителів, їх історичних прав на давньоруські та прибалтійські землі, виключному місці Москви та російського православ'я у християнському світі.

Імперська доктрина Москви формувалась у протиборстві двох релігійно-політичних течій російської православної церкви - “нестяжателів” та “іосифлян”. Проте в умовах середньовіччя ідеологічні концепції духовенства відображали цілком земні, прагматичні інтереси певних соціальних станів та угруповань.

На межі XV-XVI ст. в церковному середовищі виділяється течія “нестяжателів“. Вона пропагувала в тогочасному російському суспільстві повну відмову церкви від нагромадження матеріальних багатств.

Погляди “нестяжателів“ знайшли підтримку в особі Івана III, уряд якого відчував гостру потребу у поповненні земельного фонду для облаштування помість служилих людей. В секуляризації монастирських землеволодінь зацікавлене було і боярство. Через свою неспроможність пристосуватися до ринкових умов, які вимагали за активного розвитку товарно-грошових відносин запровадження нових форм ведення господарства, значна кількість боярських сімей розорилась.

Церковних ієрархів не могли не насторожувати секуляризаційні тенденції в правлячих колах Московської держави. Тривога духовенства за долю своїх матеріальних багатств була небезпідставною. Приєднавши у 1478 р. до Москви Новгородську феодальну республіку, Іван III конфіскував більше половини церковного фонду місцевої ієпархії.

Ускладнення взаємовідносин між московськими правителями та офіційною церквою вимагало від останньої ідеологічного обґрунтування збереження власних земель і політичної влади в російському суспільстві. Духовенство намагалось відвернути великих московських князів і дворян від намірів секуляризації церковних земель, переключити їх ініціативу на зовнішню експансію. Цьому задуму російської церкви сприяли зміни релігійної і політичної ситуації на міжнародній арені. Насамперед, заключення між Ватиканом і Константинопольським патріархатом у 1439 р. Флорентійської унії, самостійне і неканонічне запровадження у 1448 р. Москвою власної митрополії, захоплення у 1453 р. турками Константинополя, скинення у 1480 р. Московською державою монголо-татарського ярма, а також її перемогою у боротьбі за панування над північно-східними руськими землями.

На наш погляд, вище окреслені події сприяли появі у тогочасній літературі Московії ідеї про виключну роль Москви, її правителів та російського православ'я у християнському світі. У виробленні зазначеної ідеологічної доктрини вагоме місце належало іосифлянському крилу православної церкви. “Іосифляни” розробили струнку систему месіанських переконань московитів у їх особливій історичній місії. Її головними складовими стала концепція “богообраності” московських государів, ідея збереження ортодоксальної “чистоти” догм православної віри та “захисту” православ'я від зазіхань мусульманських та католицьких держав. У пропагуванні іосифлянськими ідеологами думки про “боговстановленність” влади правителів Москви значне місце відводилось попередженню та придушенню будь-яких проявів непокори з боку населення країни рішенням правлячих кіл Московії. Це сприяло утвердженню в російському суспільстві тоталітарної форми державного устрою і виключало можливість альтернативного етнополітичного розвитку Московської держави.

Обґрунтувати амбітні зовнішньополітичні претензії московських самодержців і російської церкви мали літературні твори в яких уточнювалось місце Москви в історії людства та простежувався родовід її правителів від римських імператорів. Виключна роль у формуванні імперської доктрини Московії належала “Сказанию о князьях Владимирских” і теорії “Москва - третій Рим”. У “Сказании о князьях Владимирских” не тільки наводилась міфічна антична генеалогія московських правителів, але й обгрунтувались їх “давні права” на українські, білоруські та прибалтійські. землі. Створена Філофеєм концепція “богообраності” Москви та походження великих московських князів від римських імператорів сприяла зародженню в росіян месіанських переконань згідно яких захист православної віри був їхнім священним обов'язком.

У параграфі 2.2. - “Генеза месіанства і деспотизму в Московській державі за правління Івана IV”- зазначається, що на формування деспотичної моделі державного устрою в Московській державі значний вплив мала Золота Орда. Татари-золоординці відіграли помітну роль в утвердженні військово-тиранічної форми правління московських правителів. З'ясовано, що за часів Івана IV продовжувався процес формування офіційної ідеології Московської держави. Її основу становили ідеї “Сказания о князьях Владимирских” і теорії “Москва-третій Рим”. Однак використання саме останньої концепції мало свої відмінності та вибірковий характер. Це було зумовлено як пріоритетами зовнішньої політики уряду, так і наявністю певних протиріч між царем і окремими представниками церкви. Зокрема російського царя не влаштовували ні спроби духовенства зберегти відносну самостійність у державі, ні вороже ставлення митрополитів Германа Полєва і Філіпа Количева до опричнини.

Одним з перших заходів Івана IV і його оточення по утвердженню офіційної ідеології була поява державних та церковних документів і матеріалів, ряду історичних й історико-літературних праць. Насамперед, урядовими колами ініціювалось укладання “Стоглава”, “Домостроя” і “Великих Четьи-Минеи”. Вони фактично започаткували ідеологічний регламент життя Московського царства, контроль за свідомістю населення. Перші два документи були схвалені церковним собором 1551 р., який одержав назву “Стоглавого”. Цей собор відмовив Івану IV у його намаганнях секуляризувати церковні землі. Проте це не стало на заваді вироблення царем і церквою єдиної ідеологічної політики.

Створення за ініціативою уряду і церкви “Стоглава”, “Домостроя” і “Великих Четьи-Минеи” свідчить про наступальний характер офіційної ідеології Москви. Під суворий контроль брались суспільна і особиста думки, розвиток культури, виховання, літератури. Так, на наш погляд, започатковувались в Росії основи ідеологічного тоталітаризму.

За правління Івана IV також було встановлено контроль над написанням літописів. Вони складались у митрополичій або державній канцелярії. Їх записи мали офіційний характер, у випадку політичних змін вносились відповідні корективи в оцінку подій і конкретних діячів.

Зокрема, для того, щоб пояснити античне походження московської династії та обґрунтувати її виключну роль у християнському світі була створена у 1561-1563 рр. “Книга степенная царского родословия”. Її головна ідея полягала в обґрунтуванні “римського” походження московських князів, спадкоємності ними самодержавної влади з часів Рюрика.

Особливо жорстокого характеру ідеологічний контроль і політична цензура набули під час опричнини 1565-1572 рр.

Відгородившись “залізною завісою” від інших країн, московські правителі одержали перемогу у насадженні офіційної ідеології. Проте за цю “перемогу” довелось заплатити дорогу ціну, утвердженням тоталітарного єдиномислення та ізоляції від ідей гуманізму і Реформації, які набули широкого поширення у Європі і надали європейським народам нового імпульсу для національного відродження, духовного та культурного піднесення.

Насаджування офіційною ідеологією ідей про “богообраність” царя, його ролі як найвищого оборонця православної віри сприяли формуванню не просто наївного монархізму, а його сприйняття у будь-якій, навіть найжорстокішій і найоблудливішій формі. Того самого переконання, яке на протязі майбутніх століть російської історії неодноразово використовувалось московськими правителями (в різних модифікаціях та іпостасях) навіть у XX ст.

Можливо, що згодом і самі московські правителі повірили у власну виключність. Принаймні Іван IV вважав усе населення держави незалежно від походження не вільними громадянами, а власними холопами-рабами.

Переломними в правлінні Івана IV були 1564-1565 рр. В цей час розпочались беззмістовні та наджорстокі страти людей. Своїми масштабами вони і тепер вражають дослідників. Прагнення Івана IV отримати абсолютну, необмежену ні законами, ні моральними нормами владу над своїми підданими реалізувалось в самій страшній і самій варварській формі. Головним чином гинули найбільш талановиті, найбільш помітні люди - воєводи, дипломати, державні діячі, чиновники. Масові винищення людей цілих населених пунктів були повсякденним явищем.

У висновках до розділу підкреслюється, що створення імперської доктрини ініціювалось іосифлянським крилом російської церкви, яке мало за мету обґрунтувати місце Росії на міжнародній арені, відвернути московських князів від намірів секуляризації церковних земель, переключити їх увагу на зовнішню експансію.

Процес вироблення запропонованої церквою світській владі імперської політичної доктрини був складним і неоднозначним. Проте вона була підтримана правлячою елітою Москви і стала знаряддям у вирішенні як політичних, так і релігійних питань. Її зміст набув статусу державної ідеології Московської держави. Завдяки імперській ідеології її правителі закладали основи своєї необмеженої влади. За правління Івана IV вона набула відверто деспотичного характеру, із чіткими ознаками ідеологічного тоталітаризму.

Третій розділ - “Роль імперської ідеї в зовнішньополітичній доктрині Московських правителів”- складається з трьох параграфів. В ньому детально розкриваються методи та механізми реалізації імперської концепції урядових кіл Московської держави в її зовнішній політиці.

У параграфі 3.1. - “Використання московськими правителями ідей “богообраності” своєї влади в боротьбі за приєднання до Москви Новгорода та “київської спадщини” “- на основі аналізу джерельних матеріалів доводиться, що першочерговим компонентом реалізації імперської доктрини Москви була боротьба за “возз'єднання всіх православних народів”, надання їй політичного статусу лідера православного світу. Особливого значення в зв'язку з цим набула концепція “священної боротьби з басурманством”. Приєднання давньоруських й прибалтійських земель, підкорення татарських ханств стали головним завданням імперської політики панівного стану Московської держави.

Зазначимо, що в більшості наукових праць зовнішньополітична діяльність московських правителів кінця XV-XVI ст. подається прогресивною і такою, що відповідала “національним інтересам росіян” та давнім сподіванням приєднаних народів. В основу оцінки зовнішньополітичної доктрини покладено думку про беззастережно позитивне значення територіального зростання Московської держави, а згодом Росії. Ще в недалекому радянському минулому українського народу офіційна схема “приєднання або возз'єднання” настільки довго насаджувалась і з часом набула такого поширення, що вплинула на формування відповідного стереотипу в поглядах не лише професійних істориків, філософів, соціологів, політологів. На її ідеологічному догматизмі було виховане не одне покоління росіян та інших підданих Російської імперії, а згодом і громадян колишнього Радянського Союзу.

Одним з головних своїх завдань, щодо підкорення давньоруських земель московські правителі вважали загарбання Новгорода. У другій половині XV ст. Новгородська феодальна республіка була самостійним і повноправним суб'єктом міжнародних відносин. Представники її ремісничо - торгових кіл займали важливе місце в економічному розвитку країн Північної Європи. Свідченням цього є договірні грамоти Новгорода з Лівонським Орденом, німецькими містами та скандинавськими державами. Слід зауважити, що у відповідь на посилення агресивності з боку Москви новгородські правлячі кола шукали підтримки на Заході, насамперед у Великому князівстві Литовському. Ці кроки, зокрема новгородсько-литовський союзний договір 1471 р., розцінювались московським урядом як наступ католицизму, релігійну та політичну зраду новгородців.

Ідеологічним обґрунтуванням приєднання до великого князівства Московського новгородських земель була вимога визнання споконвічних прав московських правителів на свою “спадщину” - Новгород та колонізовані ним території. Використовуючи гасла захисту православної віри, маніпулюючи боротьбою промосковської й пролитовської партій, московські правителі оголосили Новгороду війну. Великокнязівське військо в 1471 р. перетнуло кордон Новгородської республіки. На річці Шелоні ополчення “вільного міста” було вщент розбите. Каральний військовий похід 1478 р. московитів завершив процес приєднання Новгорода.

Підкорення Москвою Новгорода мало важливе політичне і економічне значення для обох держав. Воно значною мірою визначило їх наступний розвиток і майбутнє. Здебільшого в російській та радянській історіографії цей політичний акт зображувався, як перемога “прогресивної централізованої Москви” над сепаратистським реакційним Новгородом. При цьому негативно змальовувалась наявність феодальних республіканських інститутів саме за недостатній їх тогочасний демократизм політичної надбудови, форми ведення господарства, хоча останні були більш прогресивними ніж у Московії.

Підкорення Москвою Новгорода не тільки знищило альтернативу утвердження в східно-руських землях деспотичної форми управління Москви.

Воно ліквідувало можливість іншоваріантного економічного розвитку Північно-Східної Русі.

Імперська доктрина Москви щодо управління приєднаними територіями передбачала ліквідацію будь-яких виявів незадоволення політикою московського уряду. В цьому плані показовою є позиція верховної влади і московської митрополії стосовно новгородської церкви.

За критичне ставлення до уніфіковано-централізаторської політики Івана ІІІ новгородського архиєпископа Феофіла у 1480 р. відправлено на заслання. Призначений на його місце у 1484 р. великим князем колишній чудовський архимандрит Геннадій приймав активну участь у ліквідації залишків “новгородських вольностей” та репресивних заходах, спрямованих проти місцевої еліти.

З метою нейтралізації пролитовських настроїв московським урядом у 1483-1489 рр. цілеспрямовано проводилось примусове переселення корінного населення у внутрішні райони Московії. Земельна власність репресованих конфісковувалась у великокняжий фонд. Всього було вилучено близько 420 тис. десятин землі та насильно виселено 72 тис. чол.

Вважаємо, що започаткована Іваном ІІІ політика зміцнення московської центральної влади на підкорених землях репресивно-адміністративними методами негативно позначилася на розвитку національної самосвідомості росіян. Внаслідок ініційованих урядом демографічних перетрубацій викорінювались місцеві звичаї та традиції. Колишня Русь перетворювалась в суцільну Московію, уніфіковану територію централізованої влади, яка була природньою передумовою зародження деспотизму. Згодом депортації місцевого населення, нівеляції його етнокультурних особливостей перетворилися московськими правителями в один з аспектів їх державницької політики.

Активна реалізація імперської доктрини Московської держави щодо підкорення українських земель розпочалась за правління Івана ІІІ і була продовжена Василем ІІІ й Іваном ІV. За їх політичної діяльності правлячими колами Москви були вироблені методи та шляхи втілення імперської ідеї у державницьку ідеологію і зовнішньополітичну практику Московії. Зокрема, під час московсько-литовських війн кінця XV-початку XVI ст., Лівонської війни 1558-1583 рр.

На наш погляд, якнайповніше віддзеркалювала імперську політику Московської держави Лівонська війна. Встановлення своєї влади на окупованих прибалтійських землях московський уряд здійснював за допомогою переслідування місцевого населення. Зокрема, репресій зазнали представники німецької общини протестантського віросповідування. Їх масово депортували до Москви. Паралельно з виселенням “лівонців” московськими урядовими колами здійснювалось заселення завойованих територій у Прибалтиці росіянами. Воно було подібним до урядової програми, складеної і реалізованої у Новгороді. На захоплених землях проводилась конфіскація духовних та лицарських земель. Їх роздавали московським дворянам за “службу”. Одночасно створювались органи адміністративного апарату для управління новоприєднаним краєм, які підпорядковувались Городовому приказу.

Відверто імперським компонентом зовнішньополітичної доктрини Москви були неодноразові спроби її правителів укласти міжнародні договори у 1514 р. та 1575 р. з імператорами “Священної римської імперії” про територіальний поділ Литви та Польщі.

Важливе значення для утвердження месіанських переконань в російському суспільстві та виправдання експансійної зовнішньої політики Москви на міжнародній арені мало запровадження в 1589 р. Московського патріархату. Константинопольський патріарх Ієремія офіційно визнав теорію “третього Риму”. Це дало змогу легітимно претендувати Москві на роль керівного та захисного центру всіх православних народів.

Невід'ємною складовою імперської політики Московської держави на підкорених землях стало встановлення політичного та релігійного гніту. Навіть у приєднаних етнічно руських територіях “об'єднавча” політика Москви викликала опір. Так встановлення деспотичних порядків у Смоленську спричинило повстання 1515 р. місцевого населення проти московської адміністрації. Проте антимосковські виступи на завойованих землях нещадно придушувались Москвою.

У параграфі 3.2. - “Татарські держави Поволжя в імперській політиці московського уряду” - звертається увага на те, що урядові кола Московської держави вважали однією з ключових ланок своєї зовнішньої політики вирішення “татарського питання”. Вони виходили з переконань, що феодальні суперечності є причиною внутрішньої слабкості Кримського, Казанського та Астраханського ханств. З цією метою ними ініціювались та підтримувались міжкланові сутички у татарських державах. Зміст імперської програми відносно поволжських народів і Криму розглядався Москвою у двох вимірах. Перший з них був пов'язаний із створенням залежних від великого князівства Московського держав. Другий аспект полягав у примусовій християнізації ісламського населення та запровадження централізованої адміністративної системи управління. У перспективі йшлося про політичну та релігійну переорієнтацію татарської аристократії.

Для успішної реалізації імперської доктрини московськими правителями проводилась політика матеріальної підтримки та надання військової допомоги. Її одержували представники феодальної верхівки суміжних мусульманських країн, які були претендентами на ханську владу. Так, виникненню плану підкорення Казанського ханства передувало втручання у його внутрішні справи в 1467-1469 рр.

Наприкінці 80-х років XV ст. посилення свого впливу на суспільно-політичний розвиток Казані правлячі кола Московської держави розглядалось з позиції використання військової сили. Маніпулюючи міжклановими династичними сутичками, Іван ІІІ почергово підтримував претендентів на ханський престол Алегама та Мухамед-Еміна. Спровокована великим князем міжусобна, а фактично громадянська війна 1483-1487 рр., активна участь в ній московських військ продемонстрували дійсні мотиви політичної еліти Москви. Незалежна позиція Алегама, підтримка його дій населенням Казанського ханства у боротьбі з промосковським угрупуванням Мухамед-Еміна були використані Москвою для захоплення у 1487 р. Казані. Ханом московська влада призначила Мухамед-Еміна. Активних учасників антимосковської партії було страчено. Алегама відправлено на заслання у Вологду, його найближчих родичів силоміць переселено в Карголом на Білоозеро.

Кульмінацією загарбницької політики правителів Москви на Сході стало підкорення в 1552 р. Казані й Астрахані в 1556 р. Зазначимо, що війнам проти татарських держав Поволжя уряд і церква намагались надати характеру захисту християн, священної боротьби проти “басурманства”. У завойованих землях широко практикувалась насильницька християнізація місцевого населення та свавільна роздача московським дворянам “за службу цареві” відібраних у татар земельних наділів.

Брутальні дії царських урядовців викликали велике повстання поволжських народів 1553-1555 рр. Після його придушення, з метою запобігти новим вибухам незадоволення політикою московської влади, відбулась депортація корінних жителів Казанського ханства у внутрішні райони Московії. Там вони перебували під пильним наглядом місцевої адміністрації. Без її дозволу татарам заборонялось залишати місце проживання, також вона повинна була стежити за дотриманням “новохрещиними казанцями” християнських обрядів. Аналіз діяльності урядових кіл Московської держави показав, що в основних моментах вона збігалась з принципами ідеологічної концепції, яку започаткувало і послідовно реалізовувало іосифлянське крило православної церкви. Ініціатива “іосифлян” у “захисті православ'я”, підтримки війн з іновірцями-мусульманами трансформувалась у важливий фактор офіційної доктрини Москви.

Однією з особливостей імперської доктрини була тактика нейтралізації негативного ставлення аристократичної верхівки підкорених народів до Москви. Зазначимо, що для росіян етнічна приналежність визначалась, насамперед, не кров'ю, а вірою. Це обумовлювало те, що провідним чинником взаємовідносин московської адміністрації з ісламським населенням було пропагування християнства та асиміляція панівного прошарку. Одержавши високий соціальний статус та важливі урядові посади, татарська знать принесла з собою ісламські стереотипи поведінки. Вони суттєво вплинули на формування моралі та смаків елітарного стану Росії. З нашої точки зору, цей фактор відіграв не останню роль в утвердженні азійських східно-деспотичних принципів самодержавної влади московських правителів.

В заключному параграфі - “Імперська ідея та її місце в зовнішньополітичній діяльності Івана IV й внутрішньополітичному ослабленні Московської держави” - третього розділу дисертаційного дослідження зазначається, що майже безперервні, довготривалі війни московських правителів вимагали величезних людських та матеріальних ресурсів. Забезпечення військових компаній необхідним фінансуванням змушувало урядові кола Москви неухильно збільшувати кількість податків. Їх збір великокнязівськими та царськими чиновниками пояснювався населенню країни терміновими видатками казни на державні потреби. Протягом XVI ст. номенклатурний перелік грошових та натуральних податків постійно зростав, водночас уряд намагався їх юридично узаконити.

Особливо різко збільшувалась кількість податків за царювання Івана IV. Цілком буденним явищем стали насильницькі методи при їх збиранні. У платника податків забирали практично все майно. Хто не мав змоги сплатити, зазначений чиновниками, податковий перелік піддавався катуванням і навіть вбивству. Такі дії московського уряду провокували антифеодальні народні виступи, спонукали селян, міщан, дрібних ремісників до втеч з місць їх проживання.

Масові втечі сільського населення, за умов екстенсивного розвитку сільського господарства в Московській державі, призводили до занепаду феодальних, передусім, дворянських помість. Занепокоєні втратою робітничих рук дворяни вимагали від верховної влади внесення змін у законодавство країни. Вони виступали за заборону селянських переходів та примусове прикріплення селян до землі. У 1580-1590-х роках московськими самодержцями було видано низку законів, згідно яких селяни юридично закріплювались за одним господарем. Прикріпленими до землі також вважались діти та дружина селянина. Будь-яка спроба залишити свого господаря прирівнювалося до втечі.

Кризові явища соціально-економічного життя Московії кінця XVI ст. торкнулись не тільки найбідніших верств її населення. Вони значною мірою зачепили феодальну верхівку країни, особливо дворянство. Служилі люди були найбільше зацікавлені у територіальному зростанні Московської держави. Проте, безперервні військові походи не давали змоги власнику помістя зосередити зусилля на піднятті економічного рівня свого господарства. Повертаючись з війни дворянин ніколи не знав в якому стані його земельний наділ. Досить поширеною для XVI ст. була картина повного занепаду дворянського помістя. Важке економічне становище дворян реально підривало боєздатність московської армії.

Вище окреслені труднощі внутрішньополітичного життя Російської держави підсилювали повстання підкорених народів. Наприкінці 70-х років XVI ст. проти колоніальної політики російського царизму повстали казанські татари, марі, черемиси та інші народи Поволжя. Тільки за допомогою багаточисельних військових каральних експедицій московському уряду в 1584-1588 рр. вдалося придушити опір “казанських людей”.

Імперська амбітність правлячих кіл Москви призвела і до демографічної кризи в Московії. Серед причин різкого скорочення чисельності населення, занепаду міст, ремесла і торгівлі провідне місце займали військові дії, тісно пов'язані з ними царські податки, голод, епідемії. Слід підкреслити, що російські міста і села грабували й руйнували як ворожі армії, так і московські війська. За даними перепису, проведеного в Московській державі в 1582 р., сільське населення скоротилось на 40 %. Значних руйнувань зазнали міста. Так, Новгород втратив близько 94,5 % своїх жителів. В Коломні до 1578 р. кількість міщан скоротилася на 91.5%.У Можайську, згідно даних 1595-1598 рр. в руїнах лежало 89 % міста.

Внутрішньополітичним ослабленням Росії скористались її сусіди. Намагаючись призупинити експансію Московії у Східній Європі в 1571 р. на Москву напали кримські татари. Столиця Російської держави була повністю зруйнована. В 1584-1588 рр. Кримське ханство надавало військову підтримку повсталим казанським татарам. Починаючи з 70-х XVI ст. на північні землі Московського царства нападали шведські війська. Вороже до Московії відносились правлячі кола Речі Посполитої та Османської імперії. Практично на кінець XVI ст. Росія опинилась в повній міжнародній ізоляції, яка у поєднанні з складним внутрішньополітичним становищем поставила її на край втрати власної державності на початку XVII ст.