Економіка Київської русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Історико-економічні основи еволюції державності у східних слов'ян

Феодальне землеволодіння. Розвиток сільського господарства

Розвиток ремесла

Міста і торгівля в Київській Русі

Висновки

Використана література

Вступ

У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав середньовічної Європи - Русь. Роль її історичного ядра відігравало Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. У зв'язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються також назви Давньоруська держава, Київська Держава, Давня Русь.

Існування відносно єдиної Київської держави охоплює період з IX по 30-ті роки XII ст. Політична форма - ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. В 30-х рр. XII ст. вона вступила в період феодальної роздробленості, який характеризувався дальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, кристалізацією окремих князівств. Видозмінюючи свою феодальну структуру, Русь проіснувала до 40-х рр. XIII ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників.

Основою давньоруського літописання є «Повість минулих літ», до якої ввійшли давніші літописні твори, написані в Києві в кінці Х - XI ст. Перша редакція «Повісті минулих літ» здійснена літописцем Нестором близько 1111 року.

У «Повісті минулих літ» літописець ставив своєю метою показати звідки походить народ руський і держава Русь з центром у Києві. Ці питання були висунуті політичним життям кінця XI й на початку XII ст. в часи зростаючих князівських міжусобиць - ознак розпаду Київської держави і спроб Володимира Мономаха зберегти єдність руських земель під зверхністю Києва.

Історія Русі розглядається літописцем на широкому тлі з точки зору тодішніх про неї уявлень з певною державною і церковно-політичною тенденційністю. Незважаючи на цю тенденційність, автори літопису дають дуже багато об'єктивно правдивих історичних даних, зокрема і інформацію про соціально-економічний розвиток Русі.

Цікаві дані про взаємини Русі IX ст. з Візантією, зокрема торговельні зв'язки подає «Літопис Аскольда». Ґрунтовний коментар до «Літопису Аскольда» подав М. Брайчевський.

Оригінальним історичним джерелом є «Києво-Печерський патерик», в основі якого лежить листування єпископа Володи-мирського Симона, колишнього ченця Печорського монастиря з ченцем того ж монастиря Полікарпом. «Патерик» містить замальовки давньоруського життя.

Важливим писемним джерелом з історії Київської Русі є «Руська Правда» - звіт юридичних законоположень, чинних на території всієї держави. В статтях «Руської Правди» містяться цікаві дані, що мають безпосереднє відношення до досліджуваної теми. Це матеріали про розвиток сільського господарства, ремесла, торгівлі, грошовий обіг.

Вивчення питань соціально-економічного розвитку Русі неможливе без залучення археологічних джерел. Їх незнання або ігнорування, що, на жаль, також має місце, призводить до значних дослідницьких втрат. Нерідко в історичних працях повторюються висновки, висловлені ще в XIX ст., але давно вже спростовані археологією.

Історико-економічні основи еволюції державності у східних слов'ян

ремесло торгівля київська русь

В період з V по IX століття н. є. у східних слов'ян виникають передумови формування ранньофеодальної держави. Загальною економічною основою цього процесу стали зміни в структурі продуктивних сил основної галузі господарства - землеробства. Поширюються вдосконалені землеробські знаряддя: однозубе рало з залізним наконечником, плуг з металевим лемешем, соха з залізним сошником. Застосування цих знарядь викликало перехід від примітивного мотижного до орного землеробства. Внаслідок цього площі, зайняті сільськогосподарськими культурами, значно розширились. Водночас покращився обробіток землі. Більш глибока оранка давала можливість знищувати коріння бур'янів, забезпечувала проникнення повітря в розпушену землю, прискорювала процес збагачення гумусного шару, Поліпшення обробітку землі підвищило продуктивність праці хлібороба. В результаті в розпорядженні племені, громади, з'явився додатковий продукт, що не споживався відразу, а являв собою певний запас на майбутнє. Його поява викликала значні зміни в структурі внутрішніх родоплемінних відносин. Вожді племен, служителі культу, наближені до них особи одержали можливість відправляти свої суспільні функції, не беручи участь у виробничій діяльності і підтримуючи своє життя за рахунок виділеної їм одноплемінниками частини додаткового продукту.

Надалі, зі зміцненням позицій родоплемінної верхівки, ця можливість реалізується як необхідність, стає традицією. А на відомому ступені розвитку влада, що о сформувалась та зміцніла починає вилучати додатковий продукт за допомогою грубої сили. Таким чином, винищ прошарок, зацікавлений в існуванні постійного суспільного апарату панування над одноплемінниками, апарату влади.

Водночас у східнослов'янському суспільстві У-УІІІ століть ремесла відокремлюються від землеробства.

Цей масштабний, суспільно-важливий процес викликав необхідність регулярного обміну ремісничих виробів на продукти сільськогосподарської праці. І хоч товарне виробництво спочатку було обмеженим і носило випадковий характер, згодом обмін стає постійним явищем. З'являється і прошарок людей, що обслуговують цю сферу, - прообраз майбутнього купецтва. Вони були зацікавлені в стабільності і безпеці торгівлі, яку могла забезпечити тільки сильна державна влада. Так поступово на основі всіх перерахованих економічних процесів і явищ відбувалось формування державності. Це був складний, поетапний процес, що включав наступні основні еволюційні рівні: 1) появу племінних союзів (антів, дулібських племен) ; 2) об'єднання споріднених племен у племінні князювання, очолювані князем і підлеглою йому адміністрацією; 3) утворення територіальних князівств, що включали племінні князювання (Новгородське і Київське князівства) ; 4) об'єднання територіальних князівств у єдину державу - Київську Русь.

Давньоруська ранньофеодальна держава виникла у 882 році. Завершення тривалого процесу формування державності збіглося з варязьким і хазарським вторгненням.

Давньоруська ранньофеодальна держава мала ряд характерних особливостей. Суб'єктом влади був весь князівський рід Рюриковичів - колективно-родове братерство князів. Спочатку кожен член роду одержував пр співволодіння і, відповідно, свою територію. Васальні відносини між князями були відсуті спочатку. Васалітет, поряд з родовим сюзеренітетом, починав і розвиватися тільки з другої половини XI століття, з розширенням землеволодіння бояр і молодших дружинників.

Особливою була також доля племінних князівств і їхніх князів. Якщо в договорі Олега з греками 911 рр, відзначались під його патронатом «світлі і великі князі « то через кілька десятиліть (944 рік) вони згадуються вже як «всякое княжье», а в договорі 971 року взагалі відсутні. Територіальний поділ по князівствах скасовується. В ході адміністративної реформи сильними адміністративними одиницями стають погости, волості, міста. Племінна адміністрація зникає. На адміністративні посади призначаються дружинники, а в центри колишніх племінних князювань - сини великого князя. Місцева знать входить до складу боярства. Сформована ранньофеодальна держава виконувала цілий ряд економічних функцій і таким чином сприяла розвитку сільського господарства, ремесла, торгівлі: а) вона забезпечувала, в міру можливостей, стабільність економічного життя, організовуючи захист вітчизняних земель від зовнішніх ворогів; б) регулювала економічні відносини, що складалися в суспільстві з допомогою законодавства й оподаткування («Руська правда») ; в) укладала зовнішньоторгові договори, підтримувала купецтво встановлювала ринкові міри ваги і довжини, регулювала величину позичкового відсотка; г) будучи ініціатором введення християнства, держава сприяла розвитку освіти і формуванню одного з істотних секторів феодального господарства - монастирського землеволодіння; д) держава сприяла переходу суспільства від первісно-общинного ладу до феодалізму, консервуючи тим самим розвиток рабства і перетворюючи його в обмежений суспільно-економічний уклад.

Феодальне землеволодіння. Розвиток сільського господарства

В Київській Русі верховне право володіння всіма землями належало главі держави - князю. Князь наділяв підлеглих йому бояр і дружинників великими ділянками землі. В результаті поступово виникли дві форми великої феодальної власності: «жизнь» (аллод) - вільно відчужувана земельна власність, основа особистого багатогалузевого господарства князів і бояр і «волость» - тимчасова власність, дарування на умовах несення військової служби, що не передавалась у спадщину (бенефіцій). Поряд з князівським і боярським землеволодінням, з XI століття виникають і розширюються земельні володіння церкви. Основною формою організації великого феодального господарства була вотчина - володіння, що значилось в особистій власності феодала і передавалась у спадщину. Вотчина включала господарський двір з житловими будівлями, підсобними приміщеннями для челяді, коморами, хлівами для худоби, стайнями, пташниками також ріллі, луги, ліси, залежні села.

Поряд з основною галуззю - землеробством, тут буз представлені скотарство, полювання, ремесло, рибальство, бортництво, птахівництво. У вотчині вироблялось все х. обхідне для існування феодала і його челяді, тобто її господарство мало натуральний характер і було слабко зв'язане з ринком. Зміцнення феодальної вотчини, водночас означало посилення її натурального характеру і відповідь тенденції до замкнутості та відокремлення, протилежно централізаторським зусиллям київських князів. Документів, що регламентують організацію виробництва у вотчині. Деяке світло на особливості організації прав, все-таки проливає такий літературний пам'ятник того періоду, як «Києво-Печерський патерик». Служителі, Києво-Печерського монастиря блаженний Феодосій у розмові з князем Із'яславом підкреслює: «твои ж раби... працюють, сварящася й шегающе и кленуще друг друга». Характерно, що князь підтвердив правдивість змальованої організації робіт. Основою існування вотчини була праця холопів - рабів, і напівзалежного населення - рядовичів і закупів та поступово поневолюваних общинників - смердів. Раби були ' приватною власністю вотчинника. Поповнення цієї категорії цілком залежного населення було пов'язано з само-продажем у рабство, внаслідок відсутності джерел існування чи неможливістю повернення боргів або одруженням з рабинею без» договору з її власником. Існували раби дворові і раби, наділені землею. Останні, з часом, склали особливий прошарок феодально-залежного населення. Поневолювання феодалами вільних общинників-смерді здійснювалося шляхом позаекономічного й економічно примусу Позаекономічне підпорядкування здійснювалося за допомогою насильства. Економічне було зв'язане різким погіршенням господарського положення внаслідок стихійного лиха: повені, посухи, неврожаю пожежі, втрати худоби й ін. В таких випадках він вимушений був звертатися за допомогою до феодала, господарство якого було крупнішим, більш заможним, стійкішим в несприятливих умовах. Ролейні закупи мали свій наділ і працювали на землі феодала. При цьому в процесі відробітку свого боргу їхня залежність могла посилитись. Про це свідчить відомий збірник давньоруських законодавчих установлень «Руська правда». Про обов'язки ролейного закупа там, зокрема, говориться наступне: «якщо дав йому пан плуг і борону, то. за погубленого ним коня - платити». Якщо ж з панського хліва украдуть худобу, то закуп не винен. Та коли тварина залишена ним без догляду на полі не зачинена в панському дворі, то за це також необхідно платити. Про соціальний стан закупа свідчить наступна стаття того ж юридичного документа: «Якщо пан б'є закупа за справу, то провини немає, а якщо п'яний, безвинно, то платить як за образу вільного». Згідно закону, втеча закупа від феодала перетворювала його в раба. Історично першою формою державного податку, що поступово перетворював смердів у податне залежне населення, була данина (полюддя). Вона збиралася хутрами, продуктами сільського господарства і промислів. В часи князя Ігоря полюддя мало не фіксований, багаторазовий характер. Це викликало обурення древлян і вбивство ними князя Ігоря. Внаслідок цього княгиня Ольга змушена була ввести фіксований розмір зборів. Але і після цього, як свідчать літописи, князі іноді розпускали дружину по селах «на прокорм».

З часом рента продуктами стала основною формою експлуатації смердів. Поряд з нею існувала і відробіткова рента, коли залежний хлібороб відпрацьовував визначену кількість днів на землі або в господарстві феодала. Крім того, він виконував ряд повинностей: приймав участь у будівництві доріг та фортець.

«Руська правда» встановлюва особливо жорстокі покарання за підпал, зазіхання на чуг власність, приховування рабів-утікачів. Літописні джер ла свідчать: як тільки вмирав князь, починалися хвилювання і грабежі. Першими страждали пригноблювачі! Жорстоке відношення до невільників викликало іноді. обурення і стосовно церковнослужителів, у «Новгородському Першому літописі старшого і молодшого ізводів» повідомляється, що київського єпископа Стефана задушили його ж холопи. Обурення низів приймало і характер великих виступів Сільське господарство було головною, визначальною галуззю. Переважало виробництво зернових культур - жита, ярової і озимої пшениці, вівса, ячменю, гречки, проса. Вирощувались технічні культури - льон і коноплі, що давали сировину для виробництва тканин і рослинної олії. Широко розповсюдженими були також городні культури: цибуля, часник, огірки, буряк, капуста, ріпа, кавуни, хміль, горох, боби. Давньоруські джерела згадують також садівництво і такі садові культури, як вишня, яблуня, груша, слива, горіх, виноград, малина й ін. Значною підгалуззю сільського господарства було тваринництво, розведення великої рогатої худоби, коней, свиней, кіз, овець, У господарствах феодалів і смердів-общинників тримали також домашніх птахів - курей, гусей, качок. У тваринництві, поряд з випасом практикувалось стійлове утримання худоби в спеціально побудованих хлівах і стайнях, а також заготівля кормів на зиму. Мала місце асиміляція домашніх тварин з дикими, що жили в той час у степах і лісах України (тур, дикий кінь, кабан). Українська порода худоби, як свідчать фахівці, дотепер зберегла риси степового тура. Допоміжними галузями сільського господарства були бортництво, рибальство і полювання. Слід особливо підкреслити, що в Х-ХІІ століттях в структурі продуктивних сил землеробства відбулися істотні зміни. Зони в першу чергу полягали з тому, що продовжувався процес вдосконалення землеробських знарядь. В господарствах феодалів поширювався плуг з залізним лемешем, що забезпечував глибоку оранку, знищення бур'янів, збереження в ґрунті вологи і корисних речовин. Його використанню в селянських господарствах перешкоджала значна вартість заліза і необхідність додаткової тяглової сили. Тому найбільш розповсюдженими орними знаряддями тут були соха і рало. Причому в лісових районах на зміну однозубій приходить двозуба соха з асиметричними сошниками, що дозволяли збільшити ширину борозни і, отже, підвищити продуктивність праці хлібороба. Водночас здійснився перехід від вузьколопатного до широко лопатного рала. Вузьколопатне рало робило неглибоку бороздну вимагало додаткової поперечної оранки. Широкополе рало розширило борозну, забезпечило знищення бур'янів та усунуло необхідність поперед оранки. В результаті, продуктивність праці орача підвищилась. Вдосконалені орні знаряддя застосовувались ряд із старими: однозубою сохою, вузьколопатним ралом, заступом, мотикою. Більш ефективна обробка землі скоротила терміні перебування ґрунту в перелозі. Поширені плуга з залізним лемешем сприяло становленню ще би продуктивної системи землеробства - трипілля.

Трипілля включало озиме, ярове і тимчасово не обр, люване поле (пар). Озиме поле підготовлялось і засіювалось на зиму, ярове - навесні, пар являв собою зорану, Ј не використовувану в даному році землю. Таким чином трипілля вводить в господарський обіг 2/3 землі проти Щ в умовах двопілля. Воно більш прогресивне і з точки агротехніки та результатів праці. Однак розглянута тема землеробства тільки складалася, її остаточне становлення і поширення приходиться на більш пізній період ї ХІ-ХШ) століття. Водночас відбуваються зміни в тяг; вій силі. Поряд з биком, все більше використовується кінь. Цьому сприяв винахід у Західній Європі і поширення її межами нового упряжу і його головного елемента, хомута.

Розвиток ремесла

Розвинутою галуззю давньоруського господарства с ремесло. Утворення держави, ріст попиту на залізні землеробські знаряддя, зброю, будівельні матеріали, шкіряні, рев'яні, гончарні, ювелірні та інші вироби сприяли поглибленню його спеціалізації, вдосконаленню організації підвищенню продуктивності праці. В ремеслі нараховувало близько 60 різних спеціальностей. Ремісники однієї спеціальності, як правило, селилися разом, займаючи ряд міських вулиць. Кожне таке територіально-галузеве об'єднання очолював старшина. В основному, переважали замовлення, але і товарне виробництво також мало; це (продаж солі, продуктів сільського господарства, жіночих прикрас, книг і т. д.). Головними сферами ремісниче виробництва були видобуток і плавка руд та металообробка. Вихідною сировиною - дернові і болотні руди.

До X століття їх плавили у так званому сиродутної горні. Метал тут фактично не плавився - доводився тістоподібного стану, а потім проковувався. Технолог була дуже недосконалою, що позначалось на якості металу та одержаних з нього виробів. Домниця значно підвищила температуру, забезпечила справжню плавку руди і суттєво поліпшила якіс металу. Вона істотно збільшила кількість кінцевого продукту і таким чином сприяла зниженню його собівартості та поширенню залізних виробів. Обробка металу здійснювалась в кузнях вручну. Основними методами обробки кування, лиття, гартування, пайка, карбування давньоруським майстрами, стало відоме також зварювання. Істотні успіхи були досягнуті у виробництві кольчужної броні. Не випадково, мабуть, руські кольчуги згадуються V французькому епосі «Пісня про Роланда». У виробництві військового спорядження поступово поглиблювалась спеціалізація. Джерела того періоду згадують зброярів, щитників, лучників, тульників (виробників сагайдаків), майстрів по виготовленню пороків - облогових знарядь для руйнування міських стін. Що стосується спеціалізації в області виготовлення орних знарядь, то дані подібного роду відсутні. Це поясняється тим, що процес відокремлення ремесла від землеробства ще тривав і значна частина землеробських знарядь продовжувала виготовлятись безпосередньо в сільському господарстві.

Розвиненою галуззю ремесла була деревообробка. Багато чого з того, що оточувало давньоруського жителя і чим він користувався, виготовлялось з дерева: житло, знаряддя праці, засоби пересування (човни, підводи), міські стіни, мости. Тому попит на цей вид праці був досить широким, що також сприяло поглибленій спеціалізації виробництва. У його структурі відомі: будівельники дерев'яних будинків, теслі, мостники (споруджувачі дерев'яних мостів), майстри по виготовленню возів, меблів, бочок, дерев'яних господарських знарядь, дрібного домашнього начиння і та ін. Основними знаряддями праці в цій сфері були: залізна сокира, молоток, столярне тесло, долото, свердло, рубанок, струганок. Зрідка застосовувалась пилка, але подовжнього розпилювання колод на дошки ще не знали. Значну роль у підвищенні продуктивності праці всіх деревообробників зіграло удосконалення робочої частини сокири. Про високий рівень деревообробного мистецтва Київської Русі свідчить будівництво великого дерев'яного моста через Дніпро (Київ) на початку XII століття. Прийняття християнства на Русі в 862 році сприяло подальшому розвитку будівельної справи, зокрема спорудженню дерев'яних, а потім і кам'яних храмів. Кам'яними спорудами були: Київська Десятинна церква, побудована греками в X столітті, церква в Тьмутаракані (1022 рік), Софійський собор у Києві (1017-1037), Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1036 рік). В ході спорудження кам'яних храмів руські майстри, в певній мірі, використовували вітчизняний досвід зведення дереі споруд. Розвиток нової галузі викликав ріст по1 будівельних матеріалах.

Проіснувавши більше двохсот років, склоробство зникло після руйнування Києва татаро-монголами в 1240 рої Нагромаджені знання були втрачені. Ріст населенні попиту сприяв також розвитку інших виробництв, треба в шкіряному взутті, сідлах, сагайдаках, кінській збройні пояса, пергаменті, сприяла розвитку обробки шкіри, цій галузі, як і в цілому ряді інших, посилювався поді праці. В особливі спеціалізовані групи виділились к; ніри, майстри по виготовленню хутра, кожум'яки та інші.

Прядінням і виробництвом тканин з льону, конопель, вовни займалися жінки. Просів здійснювався за допомогою таких простих знарядь, як веретено і гребінь, а ткацтво з допомогою домашнього вертикального, а потім більш продуктивного горизонтального ткацького верстата. Технологія підготовки Льону і конопель і саме прядіння втягували в трудовий процес все жіноче населення диму і дворища. На цьому ґрунті утвердилась система внутрішньосімейної кооперації праці. Це, в свою чергу, сприяло збереженню патріархальної єдності і підпорядкуванню окремої людини колективу. В домашнім господарстві жінки виступали також в ролі ткаль та швачок, виготовляючи б верхній і нижній полотняний одяг для всіх членів сім'ї. Більш дорогі тканини вироблялися спеціальними ремісниками. Тонке полотно виготовляли майстри-ручошники. Ще більш дорогу тканину «опону» - опонники. У містах працювали і фахівці з пошиття одягу на замовлення - кравці. Важливою галуззю ремесла стало виробництво деревинного; (діжки, ковші) та глиняного посуду.

З XI століття почав переважати глиняний посуд, зроблений на гончарному крузі (глечики, блюда, чашки, «корчаги» -великі судини для збереження зерна, олії, меду і інших продуктів). Гончар повинен був мати певні знання: вміння вибрати якісну глину, заготовляти необхідну кількість сировини, вручну підготовляти її для виробництва на гончарному крузі, забезпечувати сушіння і випал виробів. З розвитком будівельної справи гончарі все більше втягуються у виробництво випаленої цегли, черепиці, кольорової поливної плитки. Потреби давньоруського населення в різного роду прикрасах та предметах побуту (кільця, браслети, хрести, підвіски, кубки, чари, блюда і т. д.) задовольняли майстри-ювеліри. їх вміння і навички включали виготовлення виробів за допомогою лиття, кування, карбування, позолоти, черні, скані, виробництва емалей. Масова продукція випускалась з допомогою спеціальних багаторазових матриць.

Міста і торгівля в Київській Русі

Загальною економічною основою формування розвитку міст було відокремлення ремесла від землероб ства. У країнах Західної Європи нові міста, як правило, засновували вільні ремісники і торгівці. І цей споконвічний дух економічно вільної людини, незважаючи на тим часову залежність від сеньйора, багато в чому визначив їхню історію. У Київській Русі частина міст виростає із сільських поселень, а частина створюється державою, як адміністративні й оборонні центри. Структура населення включала представників феодальної знаті (князів, бояр, дружинників, адміністраторів), залежне населення (челядь, раби, напівкріпаки, кріпаки-смерди) і формально вільних ремісників, що вносили чи відпрацьовували податки. При цьому факт такого роду відробітків, певною мірою, також робив їх залежними людьми. Активна боротьба цілого ряду західноєвропейських міст з сеньйорами вже до кінця XII століття завершилась формуванням вільних міських комун (Тулуза, Марсель, Суассон, Амьен, Монпельє, Бове та ін.). Вони організують самоврядування, захист інтересів городян, гільдій, цехів, визначають тверді дисциплінарні вимоги до особистості. Це істотно посилило їхню економічну роль. У Східній Європі такого роду процеси не спостерігаються. Правда, кількість міст тут росте. Якщо в ІХ-Х ст. їх було 24, то до кінця XII століття - близько 300. Серед них Київ, Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Володимир, Галич, Бужськ, Червень та інші. Внутрішньоміські економічні процеси, зокрема, розвиток ремесла, мали свою специфіку. Об'єднання ремісників за формою організації спочатку нагадували артілі, їх очолювали старійшини.

Але в ряді виробництв виявлялися і тенденції цехового характеру: виробництво очолював майстер, під його керівництвом трудились учні-підмайстри (будівельна справа, іконопис і ін.). Та рух у цьому напрямку пізніше, був перерваний татаро-монгольською навалою. Документів, що регламентують час і умови праці, виробництво продукції, збут, вимоги до якості й особистості виробника розглянутого періоду не виявлено. Міське життя регулювала князівська адміністрація. Вільні і напіввільні ремісники не брали участь у міському керівництві. В містах зберігався такий пережиток родоплемінного ладу, як віче. Збиралося воно, щоправда, в різних екстрених випадках і найчастіше було пов'язане з невдоволеннями міських низів.

Місто, як правило, оточували ровом і дерев'яними стінами. Більшість будівель також була з дерева. У зв'язку з цим час від часу вставала проблема ремонту дерев'яних укріплень, веж, мостів. З цією метою збиралось спеціальне мито - «городнє». Значна частина городян займалася сільським господарством, мала ділянки землі, тримала велику і дрібну рогату худобу, свиней, птахів. В економічному відношенні місто являло собою сполучення ремесла сільського господарства, торгівлі. Його верхній феодальний прошарок (князі, бояри, дружинники, церковнослужителі) існували за рахунок додаткового продукту, що збирався в залежних селах. Феодальне місто виконувало функцію адміністрування і насильства. Життя ремісників і дрібного служи! люду в значній мірі залежало від попиту на їх товари також від розміру, структури і рівня цін тієї частині даткового продукту, що попадала на ринок. В умовах панування натурального господарства з його обмеженим попитом на товари ремісничого виробництва, економ становище цієї категорії населення було дуже хитким, роки неврожаїв - катастрофічним.

Етнічний склад населення давньоруських міст характеризується перевагою місцевого східнослов'янські населення. Та в ряді міст проживали і представники цих груп: чорні клобуки, берендеї, торки поселені з дозволу влади. У Києві, існували єврейські колонії.

Розвиток міст являв собою якісно новий етап з еволюції духовної культури східних слов'ян. До цього протягом багатьох сторіч елементи духовного характеру (вірування, досвід, обряди, уявлення про красу, правду, система колективно-регулюючих почуттів і емоцій). Тепер же, ряд з цим процесом, виникає інший, певною мірою альтернативний процес розвитку міської духовної культури: включав досягнення попереднього їй періоду і духові досвід інших народів. Безумовно, спочатку він був випробуванням порівняно вузької освіченої еліти. З прийняттям у 988 році візантійського варіанта християнстві Київській Русі з'являються переклади «Біблії» і «Нового завіту» (Євангелія). Починається навчання грамоті, і. никає перша бібліотека при Софійському Соборі в Києві.

В розглянутий період були створені також такі твори давньоруської літератури, як «Повчання Володимира Мономаха», «Києво-Печерський Патерик», «Сказання про Бориса і Гліба», «Ходіння ігумена Даниїла», «Слово о полку Ігоревім» тощо. Слід зазначити все ж, що формування системи знань і уявлень розглянутого періоду проходило в умовах слабкого впливу античної спадщини. Про Аристотеля, Платона, Сократа давньоруський читач дізнавався тільки з «Джерела знань» Іоанна Дамаскіна. Очевидно, обмеженість знань про зміст вчень цих авторів стала однією з причин негативного відношення східнослов'янських церковників до античності.

В умовах панування натурального господарства поступове поглиблення процесу поділу праці стало загальне основою певного росту товарного виробництва і торгівлі. Розвитку торгівлі сприяв також ряд внутрішьоекономічних факторів. Найважливішими з них були наступні: 1) ріст кількості міст, чисельності їх населення; 2) охоронно-стимулюючі заходи держави: торгові договори з Візантією в 907, 944 і 971 рр., контроль торговими мірами ваги і довжини, правове регулювання суперечок, що виникали при продажі низкоякісного товару, охорона власності, раціоналізація грошового обігу (перехід до-карбування монети) ; 3) активний розвиток торгівлі Києва не тільки як внутрішнього, а й міжнародного торгового центру на шляху з «варяг у греки» (вісім міських ринків при стотисячному населенні, торгові двори (функціональні представництва) західноєвропейських і східних купців, широкі зовнішньоторговельні зв'язки. В територіальному плані торгівля була представлена місцевими локальними ринками. Існували також міжрегіональні торгові зв'язки (постачання і продаж солі з Галича, хутра з північних областей князівства). Успішно розвивалась зовнішня торгівля. Асортимент товарів на внутрішньому ринку відбивав обсяг і структуру потреб давньоруського суспільства і включав продукцію сільського господарства, ремесла, тваринництва, промислів (полювання, рибальство, бортництво), дрібну і велику рогату худобу, коней і та ін. Предметами купівлі-продажу були також книги і живий товар - раби. На динаміку цін впливали: коливання врожайності, ситуації, що складались у тваринництві, промислах, відносини з кочівниками та інше. Автор «Слова о полку Ігоревім» свідчить, наприклад, що при вдалих походах князів проти половців, ціни на рабів і рабинь у Києві знижувалися. Князі часто брали викуп за полонених. В результаті половецьких набігів невільниками, призначеними для продажу, часто ставали і слов'яни - жителі південних окраїн князівства. Продавали іноді і своїх, православних, захоплених у ході князівських усобиць. Новгородці, наприклад, продавали полонених суздальців по 2 ногати за душу.

Князівські усобиці, як свідчать джерела, негативно позначалися на міжрегіональній торгівлі. Коли Святополк Окаянний, що осліпив захисника західних рубежів держави князя Василька, одумавшись, затіяв проти підбурювача рать, - то купців з Галича і Перемишля не пустили на Подніпров'я. «Внаслідок цього знемагали, - пише літописець, - люди від голоду і від раті, не маючи ні пшениці, ні солі». Цікаво, що в цій ситуації своєрідним конкурентом продавцям солі на київському ринку виступив Києво-Печерський монастир. Чернець Прохор почав безкоштовну роздачу продукту всім нужденним. Доходи купців знизились і вони звернулися за допомогою до головної регулюючої інстанції - князя. Зазіхання на торговий прибуток, тих умовах викликало активну протидію навіть представникам церкви.

Розвиток торгівлі сприяв еволюції грошової системи. Довгий час грошовими одиницями служили худоба і хутра («купи»). В обігу знаходилися також арабські візантійські, західноєвропейські монети. З активізацією торгових відносин і посиленням влади Київського князі никла необхідність у власній монеті. її почали чекав наприкінці X століття. Грошовою одиницею Київської стала гривня - це був злиток срібла визначеної ваги частіше 200 грамів). Гроші виконували майже усі властиві їм функції: засобу обігу, міри вартості, засобу нагромадження. У XII ст. посилюється роль грошей як засобу заощаджені збільшення багатства.

«Слово о полку Ігоревім» згадуються шоломи аварські, яйці (короткі списи) польські, угорські іноходці. Водно-французький епос «Пісня про Роланда» свідчить, що давньоруські кольчуги поширювались далеко на Заході.

Зовнішня торгівля впливала на розвиток окремих галузей ремісничого виробництва (імпорт кольорових металів), озброєння дружин, умови життя і побуту феодалів. Зона була могутнім фактором економічного підйому Києва, фундаментом його політичної ролі. Разом з тим, активність і ефективність торгових зв'язків залежала від цілого ряду зовнішніх історичних явищ і ситуацій. Нашарування негативних факторів поступово звужувало можливості торгівлі. Негативно позначилися на зовнішньоторговельних зв'язках Русі хрестові походи і зв'язане з ними зруйнування Константинополя, конкуренція генуезців і венеціанців у Чорноморському регіоні (XII століття), панування половців у Причорноморських степах та ін. Нашарування сукупної дії цих негативних факторів на таке внутрішньодержавне явище, як феодальні усобиці, поступово підточувало економічну і політичну роль Києва, наближаючи період розпаду Давньоруської держави.

Висновки

У результаті тривалого процесу політичної, економічної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племен на рубежі УІІІ-ІХ ст. виникла Київська Русь з центром у Києві. З IX ст. по 30-ті роки XII ст. Київська Русь як єдина централізована держава пройшла великий шлях, багатий на різноманітні події та позначений жвавими політичними і культурними процесами. Особливу роль в становленні держави відіграли соціально-економічні фактори.

Провідне місце в економіці Київської Русі займало сільське господарство, збагачене давніми традиціями. Для обробітку грунту і вирощення врожаю використовувалися досконалі для того часу знаряддя праці. Вживання парової системи землеробства з двопільною та трипільною сівозмінами, висока продуктивність праці давали змогу виробляти зерна значно більше, ніж це було необхідно для задоволення біологічних потреб населення.

Важливу роль у господарському розвитку Київської Русі відігравало розвинене ремісниче виробництво, в першу чергу чорна металургія та металообробка. Давньоруські ковалі опанували всіма видами і прийомами технічної і технологічної обробки заліза, які були відомі тоді. Майстерність давньоруських ремісників набула міжнародного визнання.

Ремесло розвивалося як у структурі господарства феодалів, так і на вільній міській основі. У ХІІ-ХІІІ ст. посадські ремісники починають об'єднуватися в корпорації, подібні до ремісничих цехів країн Західної Європи. Свідченням цього є назви міських кінців (районів) - гончарський, теслярський, міських воріт - ковальські та ін., а також згадки письмових джерел про артілі городників, теслярів, мостників.

Стан сільського господарства і ремісничого виробництва визначав рівень розвитку торгівлі - як внутрішньої так і зовнішньої. Найбільшими торговельними комунікаціями були шляхи -»Грецький», який зв'язував Русь з балтійськими і чорноморськими ринками, «Соляний» і «Залозний», котрі вели в Галичину і на Кавказ. Шлях Київ - Галич - Прага - Регенсбург сполучав Київську Русь з країнами Центральної і Західної Європи. Для захисту торговельних шляхів від половців неодноразово виступали з'єднані дружини руських князівств.

Основними торговельними партнерами Давньоруської держави були Візантія, Волзько-камська Булгарія, Хозарія, країни Арабського Сходу, скандінавські, центральні та західноєвропейські. Об'єм і рівень торговельних операцій був досить значним, про що свідчить існування купецьких об'єднань, що спеціалізувались на торгівлі з певними країнами, або певними видами товарів. У великих містах розташовувались торговельні двори іноземних купців. Широкою була практика кредитних операцій.

Торгівля викликала до життя грошовий обіг. Якщо на ранньому етапі на Русі оберталися арабські дірхеми, візантійські номісми і міліарісії, західноєвропейські динари, то з Х ст. карбуються свої гроші - срібники та златники, а у великих торговельних операціях використовується гривна.

Як бачимо, давньоруські міста були значними центрами внутрішньої і міжнародної торгівлі, розвинутих ремесел. Це забезпечувало поступальний розвиток всієї держави. Напередодні монголо-татарської навали Давньоруська держава досягла високого європейського рівня, але цей поступ був насильно зупинений.

Список використаної літератури

Амвросієв А. А. Економічні проблеми розвитку Давньої Русі //Вісник соціально-економічних досліджень. - 2001. - № 8. - Ч. 1.

Галяцький П. П. Ремесло, торгівля та побут Давньоруської держави. -Л: Мапа, 2002. ст. 325-333

Ганжа О. І. Соціально - економічні відносини часів Київської Русі. -К. : Просвіта, 2002. ст. 23-26

Грушевський М. С. Історія України-Руси. - К. : Теза, 1992. Т. 2, ст. 136-139

Грушевський М. С. Нарис Історії Київської землі. - К. : Освіт, 1991. ст. 203-221

Грушевський М. С. Очерки истории украинского народа. - К. : Вакор, 1990. ст. 233-238

Дорошенко Д. І. Нарис історії України. - Л. : Юноза, 2003. ст.. 32-36

Звєряков М. І. Давньоруська держава розквіт та занепад // Україна в історії -1999. -№3. - С. 8-12

Звєряков М. І. Очерки истории в економическом аспекте. - К. : Тета, 2000. ст. 183-189

Ковальчук П. П. Київська Русь. Економічна сторона розвитку // Історичний очерк - 1996. -№5. -ст. 9-15

Крип'якевич П. А. Історія України. Економічний аспект. - К. : Тета, 1992. ст. 89-95

Майорчук А. В. Економічний розквіт Давньоруської держави // Історичний очерк -1995. -№3. -С3-12

Михасюк С. С. Економічний розвиток Давньоруської держави. - К. : Освіта, 2003. ст. 19-25

Триба В. В Економічна історія світу. - О. : Еко, 2003. ст. 126-129

Размещено на Allbest.ru