Просвітницька діяльність Києво-Печерської лаври

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

просвітницький культура монастир лавра

Після прийняття християнства на Русі з'явилося чернецтво. Митрополит Іларіон у «Слові про закон і благодать» говорив, що вже за часів Володимира Великого «монастирі на горах стали». А за часів князя Ярослава Мудрого, як каже літописець, «чорноризці почали множитися і монастирі почали виникати». Ченці жили при парафіяльних церквах, допомагали у душпастирстві. А справжні монастирі почали організовувати при Ярославі Мудрому. Як відомо, Ярослав Мудрий заснував перші монастирі у Києві. Це були: так званий святий Юріївський монастир - для ченців і святий Ірининський монастир - для черниць.

Створення «ктиторських» - родово-приватних- монастирів запозичили з Греції. Потім з'явилися княжі монастирі в удільних містах Київської Русі: Переяславі, Чернігові, Володимиру-Волинському, Турові, Галичі. Однак вони не користувалися такою популярністю, як монастирі які будував «слезами, постом, молитвою і трудом» побожний народ, як про це писав літописець.

Впродовж тривалого часу національної історії України монастирі, чернецтво були вагомим фактором у духовному розвитку суспільства, політичній, економічній, церковно - релігійній розстановці сил, у формуванні науково - культурного потенціалу, громадської думки та пріоритетів у ній. При цьому провідні монастирі, незважаючи на свій декларований статус самоізольованої корпорації релігійно - духовних однодумців, не просто діяли, а задавали тон у численних напрямах національного самоутвердження: у ліквідації духовно - історичної перерваності, заподіяної татаро - монголами, у відродженні національної пам'яті, у наведенні мостів з культурами Сходу і Заходу, у дипломатичному унормуванні відносин між різними суспільно - політичними таборами всередині України та державами - сусідами, у динаміці цілих культурних галузей - письменництва, перекладацької справи, літописання, освіти, книгодрукування, бібліотечної справи тощо. Саме монастирі репродукували для України інтелектуальний потенціал, ціле сузір'я церковних, громадських та культурних діячів, без яких важко уявити національне відродження XVII ст. , вітчизняну барокову культуру XVIII ст. чи російську готовність до сприйняття європейських досягнень, що стало можливим, значною мірою, завдяки культурній діяльності в Росії «учительних», тобто вчених, ченців - вихідців з України. За стародавньою християнською традицією тільки монастирі постачали кандидатів на вищі ієрархічні посади в церкві, тією чи іншою мірою визначаючи обриси і напрями церковної політики.

Через монастирі, чернецтво осмислювались, переосмислювались і поширювались фундаментальні християнські, соціальні, релігійно - філософські, релігійно - етичні та релігійно - естетичні ідеї і цінності.

Найбільшу славу здобув Києво-Печерський монастир, який мав назву від печер у Київських горах над Дніпром. Цей монастир, якому пізніше дано назву Лавра, має велике значення в історії українського народу. Тут була не тільки духовна святиня, де процвітало християнське подвижницьке життя, а й культурний осередок науки та мистецтва.

1. ЗАСНУВАННЯ МОНАСТИРЯ

Засновником монастиря був преподобний Антоній, а впорядкував його Феодосій Печерський.

Антоній, преподобний Печерський народився приблизно 983 р. в Любечі на Чернігівщині. До чернечого постригу називався Антипом. Походив з міщансько-селянської родини, яка , ставши християнською, відзначалася великою побожністю. У молодому віці, почувши про чернече життя, Антип викопав печеру, в якій хотів відбувати подвиги. Потім подався на Афон, де прийняв чернецтво під ім'ям Антонія. За короткий час своїми подвигами на Афоні він здивував навіть старих ченців. Пробувши на Афоні багато років, за порадою ігумена повернувся в Україну, «щоб і тут бути на користь і підтримку багатьох». Преподобний Антоній прибув до Києва, але існуючі в місті невеликі приватні монастирі його не задовольняли, бо на Афоні він звик до іншого чернечого життя. Шукаючи місце для чернечих подвигів, він оселився за містом, недалеко від села Берестова, в печері, у якій недавно відбував подвиг посту і молитви священик цього села - Іларіон, вибраний в 1051 р. Київським митрополитом. У печері преподобний Антоній за афонським прикладом проводив час у молитві, посту і праці. Слава про нього скоро розійшлася між людьми й незабаром біля нього зібралися ченці (серед них одним з перших прибув преподобний Феодосій). Це і стало початком заснування знаменитого Києво - Печерського монастиря, створення якого припадає на часи князювання великого князя Ярослава Мудрого 1051 року, тобто на час оселення преподобного Антонія Печерського.

За князювання сина Ярослава Мудрого Ізяслава, що став Київським князем у 1054 році, преподобний Антоній був уже відомим в Україні.

Коли число ченців збільшилось до 12 осіб, вони збільшили печери і влаштували в них церковцю. Після того преподобний Антоній, бажаючи відбувати подвиг на самоті, поставив над братією першого ігумена цього монастиря преподобного Варлама, а сам подався до окремої печери на сусідньому горбі, яку викопав. Ця печера , разом з іншими, викопаними біля неї, одержала згодом назву Ближніх, або Антонієвих печер, а старі печери стали називатися Дальніми, або Феодосієвими. Коли число ченців ще збільшилося, преподобний Антоній благословив збудувати на горі над печерами церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці, щоб ченці, перебуваючи й надалі в печерах, могли в ній сходитися для молитов і богослужінь. Пізніше на горі був закладений монастир із келіями, до якого ченці перейшли жити з печер. Через те, що перші ченці цього монастиря жили в печерах, він одержав назву Печерського.

2. КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА ЯК ЦЕНТР КУЛЬТУРИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Будівництво храмів мало велике значення для розвитку української культури, оскільки разом з ним розроблялися нові типи культових споруд, вдосконалювалась майстерність архітекторів та художників, закладалися місцеві художні школи. Вже в ХІ ст. монастир став значним центром іконопису і залишався ним на протязі наступних століть. У 1230 році монастирські споруди постраждали від землетрусу, а в 1240 - від ординців хана Батия. В наступні кілька століть монастир також потерпав від стихійних лих та війн. Монастир грав помітну роль у розвитку літератури, живопису, графіки, архітектури, прикладного мистецтва, книгодрукування. У Лаврі жили і працювали відомі літописці, письменники, вчені, художники, лікарі, книговидавці. Саме тут близько 1113 р. літописець Нестор склав «Повесть временных лет» - основне джерело наших знань про Київську Русь. У XVI - XVII ст. Києво -Печерський монастир утвердився як один з центрів християнської культури.

У 1615 році в Києво-Печерській Лаврі засновано друкарню, навколо якої гуртувалися видатні українські вчені , письменники-полемісти, друкарі, талановиті художники - гравери. Серед них гравери Ілля, Леонтій і Олександр Тарасевичі, Іларіон Мігура, Інокентій Щирський, Данило Галяховський, Григорій Левицький-Ніс. Книгам лаврської друкарні притаманний красивий шрифт, вишукані заставки, високохудожні гравюри, які й сьогодні є прекрасними зразками графічного мистецтва. У лаврській друкарні війшли в світ розкішно оправлені та прикрашені гравюрами житія святих, Євангелія, акафісти, Псалтирі, букварі, календарі, видання з історії церкви, у тому числі «Патерик Печерський», «Тератургіма» Афанасія Кальнофойського, «Требник» Петра Могили, «Синопсис» Інокентія Гизеля. Друкарню заснував відомий вчений та просвітник архімандрит Лаври Єлисей Плетенецький в 1615 році і з цього часу вона стала регулярно друкувати книжки. Першим її виданням був «Часослов» (1616-1617 рр.) - підручник для вивчення грамоти. Серед інших видань - «Лексиконъ славеноросскій» Памви Беринди (1627 р .) - перший у слов'янському світі словник церковно - слов'янської мови на 7000 слів та імен з перекладом і поясненням староруською мовою. Дуже відомим був Синопсис» Інокентія Гізеля, у якому подано стислий огляд вітчизняної історії з давніх часів до XVII ст. З початку ХІХ ст. «Синопсис» перевидавався близько 30 разів і використовувався як шкільний підручник. Всього друкарнею на протязі її більш ніж 300-річного існування побачили світ біля 100 тисяч примірників різноманітних видань.

Лаврські книги відрізнялись високохудожнім оформленням, гарним шрифтом, оригінальними гравюрами.

Видання мали широкий збут не лише в Україні, Московській державі та Білорусії, але й у Молдавії, Румунії, Болгарії, Сербії. Діяльність друкарні мала велике прогресивне значення для розвитку освіти і культури.

У 1631 році митрополит Петро Могила відкрив тут школу, що сприяло розповсюдженню просвіти в Україні. Києво - Печерська лавра стала центром просвіти на Південноруських землях, жаданим місцем паломництва не тільки православних християн, а і уніати благоговійно приклонялися до лаврських святинь. Завдяки Києво- Печерській лаврі Київ звався Руським Єрусалимом.

3. ПРОСВІТНИКИ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ

Ще більш вагомою та цілеспрямованою стала просвітницька діяльність Києво-Печерської Лаври при архімандриті, а потім митрополиті київському і галицькому Петру Могилі. Цій непересічній особистості присвячено багато ґрунтовних досліджень, його твори у факсимільному виданні з науковими коментарями виходять повним друком і зараз, але ми й досі не збагнули повною мірою значення його подвижницької діяльності.

Народився Петро Могила 1574 року в родині молдавського господаря Симона і угорської княжни Маргарет. Жорстока боротьба за молдавський престол після загибелі батька змусила його сім`ю назавжди полишити Молдавію. Без сумніву, П.Могила отримав найкращу по тих часах освіту, що й підтверджує його подальша релігійна і літературна діяльність. Він готував себе для військової кар'єри, але сталося не так, як гадалося, і в 1625 році він несподівано для свого оточення приймає чернецький стан. Багато видатних постатей пізнього середньовіччя вибирало в житті цей шлях, вважаючи його найбільш доцільним для досягнення мети в церковно-політичній, ідеологічній і літературно-просвітницькій діяльності. Тут стрімкість кар'єри П.Могили була винятковою. Вже 1627 року його обирають архімандритом найвпливовішого й найвідомішого на наших теренах Києво-Печерського монастиря, а 1632 року він опинився на самому високому щаблі, ставши митрополитом. Будучи людиною складною, повною протиріч, П.Могила своєю освіченістю та прогресивними поглядами зумів піднестися на порядок вище за багатьох своїх видатних сучасників.

Саме митрополитові Петру Могилі судилося захистити свій народ від остаточної польської колонізації і експансії католицизму, своєю діяльністю сприяючи зміцненню православної віри, просвіті і національно-культурному відродженню. Хоча він був прихильником західноєвропейських форм навчання, але спирався й на традиції, що сформувалися в українських церковно-цехових школах, тому заснована ним при Братському Богоявленському монастирі Київська колегія не перетворилася у закритий навчальний заклад.

Проте організаційно-просвітницька діяльність П.Могили не обмежується відкриттям лише Київської колегії. За його ініціативою засновано колегії у Вінниці, Кременці, Гощі та Ясах.

Крім того він стояв коло керма книгодрукарської справи Києво-Печерської Лаври, і видання, що вийшли тоді,отримали велику популярність у всьому слов'янському світі. Він сам готував передмови до багатьох богословських книжок, причому писав не лише церковнослов'янською, але й тодішньою українською книжною, а також польською мовами.

Книги, написані ним латиною, мали загальноєвропейське значення, адже в ті часи латину знали всі освічені люди.

З іменем Петра Могили пов'язаний новий етап в історії полемічної літератури. Залучаючи до своїх видань матеріали з вітчизняної історії та релігії, вчені-полемісти з оточення митрополита, які гуртувались навколо друкарні Печерського монастиря, доводили правомірність православної віри та її законність, добивалися її рівноправності з державної релігії Речі Посполитої - католицизмом, але уникаючи при цьому гострої конфронтації двох гілок християнства і зберігаючи традиційне підпорядкування православних константинопольському Патріархові, а католиків - Папі Римському.

Петро Могила любив і цінував книгу. В його власній бібліотеці налічувалася 2131 книга. Це найбільша тогочасна книгозбірка не тільки в Україні.

До кращих видань самого Петра Могили можна віднести Требник (1646 р.) - результат багаторічної роботи автора. Це богослужебна книга, що містить церковні обряди, чини, молебні і молитви, які виконує душопастир для окремих осіб або суспільних груп, і які не пов'язані з церковними календарними святами. Мова Требника церковнослов'янська, тільки вступ і окремі розділи написані тогочасною українською книжною мовою. Книга складається з трьох розділів. Перший з них найбільший і містить обряди таїнства та пов'язані з ними чини, що охоплюють життя християнина від народження до смерті та його потойбічне життя; другий розділ спрямовано на посвячення та благословення різних речей, начиння храму і домашнього вжитку; третій присвячено молитвам на всі випадки суспільного і приватного життя. Требник П.Могили був і досі є важливим теологічним довідником, своєрідною церковною енциклопедією. Ось лише деякі назви таїнств: «Про хрещення немовлят», «Молитва над жінкою, яка була вагітною і породила», «Про тайну подружжя, тобто законного шлюбу», «Чин заснування монастиря», «Чин освячення військового прапора, себто корогви, і благословення воїнів на битву», «Чин молебню, що виконується під час посухи».

Требник П.Могили дістав визнання сучасників, його й досі вважають за найбільш повний з усіх православних требників. До 1000-річчя хрещення Київської Русі в 1988 році видавцями Канберри, Мюнхена і Парижа спільно здійснене прекрасне факсимільне перевидання цього Требника. Передмова і коментарі до тексту підготовлені відомим вченим, академіком НАН України А.Жуковським.

У 1632 році П.Могила створює вищий навчальний заклад - Києво-Могилянську колегію, що почала готувати богословів, філософів, учених різних галузей науки, громадсько-політичних діячів. Її закінчили майже всі наші гетьмани і видатні церковні діячі.

Проте не лише освітою підтримувалося православ'я. Так, у 1623 році на Видубицький монастир, захоплений уніатами, зненацька наскочили запорожці. Суд над відступниками від православної віри тривав недовго - уніатських монахів розігнали, а найбільш затятого уніата - ігумена Антонія Грековича - козаки схопили й утопили в ополонці у Дніпрі.

Митрополит Петро Могила, звичайно, не міг вдаватися до таких заходів. Він невдовзі викупив, а точніше обміняв за великі земельні наділи в уніатів Видубицький і Софійський монастирі, відбудував на свої гроші Десятинну церкву і церкву Спаса на Берестові в Києві, а також храми в Луцьку.

З метою укріплення українського православ'я митрополит у 1643 році урочисто оголосив святими печерських монахів, похованих у Ближніх і Дальніх печерах після татаро-монгольського погрому в Києві.

Великою заслугою Петра Могили є закладення підвалин української національної православної церкви. Помер він 1 листопада 1647 року і з великими почестями похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.

Видатним ученим свого часу був і архімандрит Інокентій Гізель. Родом він з Пруссії, у 1642 році закінчив Києво- Могилянську колегію, потім продовжив освіту в університетах Західної Європи. З 1645 року І.Гізель - професор, а згодом і ректор Києво-Могилянської колегії, де викладав курси філософії й психології. Він був ігуменом Києво-Кирилівського і Миколаївського (військового) монастирів, а з 1656 року став архімандритом Києво-Печерської лаври. Інокентій Гізель - один з найосвіченіших діячів тогочасної науки і культури. Недарма чернігівський архієпископ Лазар Баранович шанобливо називав його «наш Аристотель». Серед філософських праць І.Гізеля, що видані в друкарні Києво-Печерської лаври, «Твір про всю філософію» (1645-1647 рр.), «Мир з Богом людині» (1669 р.). Одними з найбільш відповідальних його робіт є редагування «Патерика Києво-Печерського» (1661 р.) і створення «Синопсиса» (1674 р.) - першої спроби розповісти про історію нашої землі. «Синопсис» - твір, що має велике значення для вивчення історії суспільно-політичної думки ХVІІ ст. в Україні. Ця праця понад 150 років залишалася єдиним посібником з вітчизняної історії. Подвижницьке життя і наукова діяльність Інокентія Гізеля полишили по собі вдячних нащадків.

За ігуменства Варлама Ясинського (1688-1690 рр.) в Києво-Печерському монастирі починається створення зводу українських святих - Житій святих, а при печерах встановлюється дата соборного (загального) вшанування преподобних добродійників: тих, хто спочиває у вічному спокої в Ближніх печерах - один із днів від 22 до 28 вересня (з 1886 - 28 вересня), у Дальніх - 28 серпня за старим стилем. Варлам Ясинський удосконалив планування печер у такий спосіб, щоб прочани проходили по кільцевих маршрутах, що збільшило можливість пропускати велику кількість відвідувачів. У 1689 році фундацією і під керівництвом Варлама Ясинського в Ближніх печерах влаштовано Варламівську церкву.

Серед когорти вчених і полемістів Афанасія Кальнофольського звичайно не називають. Він не обіймав високих посад у монастирській ієрархії, будучи лише ієромонахом. Про цього вченого обмаль відомостей, не відомо, де він народився і де вчився, але майже в кожному сучасному виданні з історії України обов'язковою є гравюра з його книги «Тератургіма, або Чуда», надрукованої в Києві 1638 року. Книга написана польською мовою із вкрапленням латини. У передмові, що озаглавлена «До ласкавого читальника», автор розкриває зміст твору: «Як тобі, ласкавий читальнику, приношу святі чуда монастиря преблагословенної Матері Христа Господа Печерського Київського».

Не можна обминути ще одну непересічну особистість, яка хоч і не перебувала на самих високих посадах, але її діяння назавжди залишились в історії вітчизняної культури. Це Памво Беринда (70-ті рр. ХV ст. - 1632 р.) - український педагог, письменник і лексикограф. Він працював друкарем і гравером у Стрятині та Львові, а з 1619 року - у друкарні Києво - Печерської лаври, де невдовзі став протосингелом, або головним друкарем, а потім і архітипографом, тобто завідувачем друкарні. Найважливіший твір Беринди «Лексиконъ славеноросскій і імен толкованіє» (1627 р) - перший друкований український словник. Його перу належить декламаційна композиція «На Рождество…» - видатна пам'ятка тогочасної української поезії.

Отже, в XVII ст. Києво - Печерська лавра стає головним в Україні центром книгодрукування, живопису та гравюри, прикладного та декоративного мистецтва. У цей час тут пожвавлюється будівництво мурованих споруд - нової трапезної, Микільської лікарняної церкви, проскурниці, зводяться дерев'яні друкарня, палітурня та нові келії.

У 1648 році починається національно-визвольна війна під проводом видатного українського громадсько-політичного діяча і полководця Богдана Хмельницького. Козацький літопис Самовидець так окреслює причини народного повстання: « Початок і причина війни Хмельницького єсть, єдино от ляхов на православіє гонєніє і козакам отягощеніє».

Війна з Польщею за нейтралітету Московського царства закінчилась тим, що після Переяславської ради в 1654 році військо Запорізьке під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького вступило в союзницькі стосунки з Московським царством як військово- автономне утворення зі своїм урядом, дипломатією, фінансами, судочинством. І, як наслідок - у продовж 130 років (доби гетьманщини) точилася вперта боротьба між централістичною політикою Москви і автономістичними прагненнями України.

У цей час у другій половині XVII - середині XVIII ст. феодально - кріпосницьке господарство Лаври досягло найбільших розмірів. У володінні Печерського монастиря було три міста, сім містечок, дванадцять тисяч сіл і хуторів, у яких мешкало 56 тисяч покріпачених селян. До Лаври належали також кілька приписних монастирів із вотчинами - Свенский (Брянський), Трубчевський, Змієвський, Омбишський, Дятловський та ін. - і більш ніж 20 тисяч кріпаків. У вотчинах Лаври нараховувались сотні промислових підприємств і торговельних закладів: паперові фабрики, цегельні, гути, гуральні, млини. Разом із приписними монастирями в Лаврі налічувалося понад тисячу ченців і послушників.

Покровителями і щедрими донаторами Печерського монастиря були князі Острозькі, Вишневецькі, Ольшанські, Сангушки, Єльци, Корецькі та інші. З давніх-давен Успенський Собор Печерського монастиря слугував усипальницею київських і литовських князів, українських магнатів і вищого духовенства. Тут поховані сестра Володимира Мономаха Євпраксія (1109 р), полоцький князь Гліб Всеславич (1119 р) і його дружина Анастасія Ярополківна (1158 р), а в XIV-XV ст. - київські князі литовського походження Скиргайло і Володимир Ольгердовичі, Олелько Володимирович, Симеон Олелькович. У XVI-XVII ст. в соборі поховані видатний полководець і громадський діяч Костянтин Іванович Острозький, відомі церковно - політичні діячі Єлисей Плетенецький, Петро Могила, а біля його стін Назарій Копистенський та інші. Церква Спаса на Берестові була родовою княжою усипальницею Мономаховичів. В 1138 році в ній похована дочка Володимира Мономаха Євфимія, в 1157 році - київський князь Юрій Долгорукий, засновник Москви, в 1172 році - син Юрія Долгорукого князь Гліб Юрійович. В 1947 році в храмі встановлено символічний надгробок Юрію Долгорукому у вигляді давньоруського саркофагу.

Величезні прибутки давали змогу монастиреві вести на своїй території значне по тих часах будівництво оборонних укріплень, храмів, келій, дзвіниць. Особливо активізувалась будівельна діяльність у другій половині XVII - XVIII ст. тут працювали відомі архітектори та інженери з Росії Й.-Г. Шедель, П.Неєлов, Д. де Боскет, С.Челакаєв (Челукідзе), А. Тучков, видатний київський зодчий Григорович - Барський, народні будівничі С.Ковнір, І.Рубашевський, І.Горох, С.Мельник, численні родини будівельників - мулярів і теслярів з діда-прадіда - Шароварів, Рубашевських, Мельників, майстри виготовлення вишуканих ліпних оздоблень на фасадах в інтер'єрах Ю.Белінський, В.Стефанович, різьбярі по дереву Г.Петров і К.Шверин, карбувальник П. Чернявський, золотарі І.Равич, М. Юревич і багато інших.

Саме в цей період (у кінці XVII - середині XVIII ст.) сформувались основні стилістичні особливості українського бароко. Після завершення національно-визвольної війни в обстановці патріотичного піднесення натхненням зодчих створюються прекрасні зразки архітектури. З'являються багатоярусні храми з висотним розкриттям внутрішнього простору. Кожний об'єм баштоподібних споруд створюється з восьмерика, перекритого зімкненим склепінням, на який ставиться наступний, уже менший, восьмерик, і таке поєднання - залом - повторюється кілька разів: у дерев'яному варіанті - до семи, у мурованому - не більше трьох. Саме залом як архітектурно - конструктивний прийом є внеском українського будівельного генія до скарбниці світового зодчества.

Монументальним спорудам, що зведені в другій половині XVII ст., притаманні строгість і чіткість композиції, декор у цеглі. Крім того, поряд із декоративними розірваними фронтончиками застосовуються втоплені в товщу стін уступчасті ніші найрізноманітніших обрисів, а увінчують споруди розвинені у висоту карнизи.

Початок і середина XVIII ст. - час інтенсивного будівництва в монастирі, коли у формах бароко починають створюватись архітектурні ансамблі на Ближніх і Дальніх печерах, зводяться окремі споруди і на соборній площі навколо Успенського собору.

В епоху класицизму архітектурний ансамбль Печерського монастиря не доповнився значними спорудами, тільки двоповерховими келіями Ближніх печер і південними воротами Верхньої лаври.

У 1803 році Священний синод заборонив будувати в Україні церкви в національному стилі. У кінці ХХ - на початку ХХ ст. в Києво-Печерській лаврі на місці трапезної XVII ст. зводиться велика трапезна церква з трапезною палатою, споруджується Благовіщенська митрополича церква, бібліотека Флавіана, комплекс монастирської лікарні, аптека, готелі, електростанція, водокачка, власний водогін та крамниця для продажу ікон. Більшість із цих будівель вимурувана за проектами єпархіального архітектора Є.Єрмакова у так званих псевдоруських формах і лише поодинокі у формах модерну.

4. СЬОГОДЕННЯ МОНАСТИРЯ

На початку ХХ ст. Києво-Печерська лавра була найбільшим монастирем України як за розмірами, так і за чисельністю братії, що налічувала більше тисячі ченців, а лаврська забудова справляла враження окремого містечка з самостійним укладом життя. На території Лаври діяли гостиний двір, лікарня, богадільня, типографія та іконописна школа. Керував величезним монастирем Лаврський духовний собор, до складу якого входили найшановніші старці з монастирської братії. Окрім того, духовному собору Лаври підпорядковувалися кілька монастирів і передмісті Києва - свого роду господарчі філіали монастиря. Зокрема, це Голосіївська і Китаївська пустині.

Революційні потрясіння 1917 року зумовили певні негаразди і у житті Української Православної церкви. Для вирішення спірних питань церковного життя у 1918 році у Києві був скликаний Всеукраїнський церковний собор. Його очолив Митрополит Київський і Галицький Володимир Богоявленський, але у перерві між двома сесіями Собору він був розстріляний біля стін Лаври. Це вбивство стало початком широкомасштабних акцій, спрямованих на знищення Києво-Печерської лаври. Її насельників вигнали, церковнослужителям заборонили вхід на територію монастиря під страхом смертної кари, а на території обителі влаштували Всеукраїнське музейне містечко. Згодом його перейменували у Музей антирелігійної пропаганди.

У роки фашистської окупації Київ став центром так званої «мінної війни». Перед відступом радянські сапери замінували цілу низку будівель на центральних вулицях української столиці. Вибухівку заклали під Софію Київську, Володимирський собор і Успенський собор Києво-Печерської лаври. Після розквартирування у Києві німецьких військ серія нічних вибухів знищила майже весь Хрещатик, під завалами загинуло багато окупантів. Деякі будівлі німці розмінували. Так були врятовані Софія Київська і Володимирський собор. Вибуховий пристрій, закладений під Успенський собор, спрацював 3 листопада 1941 року, проте деякі військові історики стверджують, що нищення храму проходило під контролем окупантів, які напередодні вивезли з собору все коштовне начиння. Закладену радянськими військами вибухівку використали для того, аби сховати сліди пограбувань. Прагнучи здобути прихильність місцевого населення, фашисти дозволили ченцям відновити богослужіння на території Нижньої лаври. Монастирське життя тут продовжувалося і після звільнення Києва від загарбників, але тільки до 1961 року, коли монастир знову закрили. Під приводом реконструкції архітектурних монастирських пам'яток насельників обителі виселили з неї. Це було частиною нової антирелігійної програми, запровадженою Микитою Хрущовим. Монастир вдруге став музеєм.

Удруге монастирське життя відновилось у Києво-Печерській лаврі у 1980-х роках, і зараз монастир плідно співіснує із заповідником, в якому працює великий колектив спеціалістів - істориків, археологів, мистецтвознавців, реставраторів і архівістів.

У 1988 році частину пам'яток архітектури на території Дальніх печер, що належали заповіднику, рішенням Уряду УРСР передано у безстрокове та безоплатне користування монастиреві. У 1990 році Лаврі передано пам'ятки архітектури Ближніх печер, а в 1991 - Воскресенську церкву і корпуси під розміщення монастирських келій.

Враховуючи велике значення лаврських мистецьких колекцій і унікальних пам'яток архітектури в розвитку вітчизняної та світової історії, науки, культури і освіти, 14-та сесія Міжурядового комітету ЮНЕСКО зі збереження всесвітньої культурної та природної спадщини (Канада, м. Банф,7-12 грудня 1990 р.) внесли Києво - Печерську лавру до Списку пам'яток всесвітньої спадщини.

ВИСНОВОК

«Сонце землі Руської» - так називали Києво - Печерський монастир в Русі-Україні. 950 років тому в центрі нашої святої землі засяяло це Боже чудо і на сто років, як стверджують церковні літописці, в Київській Русі було зупинено непереможну ходу зла, доброта панувала над злобою. По-справжньому популярним чернецтво стало на Русі тільки тоді, коли поблизу Києва була заснована Печерська лавра, без всілякої допомоги зі сторони сильних світу цього, воістину єдиною духовною силою, потом і слізьми. Печерська обитель дала православному світу півтори сотні святих подвижників, зберігши нетлінні останки 119 з них у своїх печерах. Хронологічно - це перший справжній руський монастир, а якщо судити по якості духовних благ, то це колиска нашого києво-руського духовного життя. Монастир, який належав виключно нашому православному українському люду, заснований його потом, підтриманий його трудами, любляче оточений народними думами, став безсумнівною корогвою православної віри. Його сяйво поширилось по всіх просторах Київської Русі. Він посилав у непрохідні , дрімучі і темні ліси півночі і безмежні південні степи своїх місіонерів-єпископів, яких висвячували із числа ченців обителі. В Печерському монастирі і через нього нова віра проповідувалась не тільки словом, а й особливим прикладом святого подвижництва. Незважаючи на те, що Лавра декілька разів була розорена і половцями і татарами, вона знову піднімалася з руїн.

Глибока віра і любов супроводжували подвиги печерської братії. Промені божественної любові печерського сонця преображали всю київську землю.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Каргер М.К. Древний Киев. - М., 1998-2001.;

2. Кілессо С.К. Києво - Печерська лавра .- К., 2003.;

3. Кілессо С.К. Братський Богоявленський монастир . - К., 2002.;

4. Кислашко О.П. Життя і діяльність святих нашої землі Руси - України прославлених .- К., 2008.;

5. Логвин Г.Н. Киево - Печерская Лавра. - М., 1998;

6. Ситкарёва О.В. Киево - Печерская крепость XVIII - XIX вв. - К., 1992.

Размещено на Allbest.ru