Економічні реформи 1960-1970-х років у соціалістичних країнах

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

Вступ

1. Тоталітаризм і його характерні риси

2. Економічний розвиток країн ЦПСЄ. Провал економічних реформ

3. Труднощі економіки Чехословаччини. Визрівання суспільно-політичної кризи кінця 60-х років

4. Польща 60-х. Рух протесту студентів та інтелігенції в 1968 р.

5. Економічні реформи Угорщини за «ери Кадара»

Висновок

Список літератури

Складний процес формування постіндустріальних суспільств бере свій початок із середини XX століття, а його витоки - з відбудовчого повоєнного періоду. Саме тоді в процесі розробки і реалізації економічних реформ було закладено підвалини не тільки для швидкої відбудови, а й для формування в майбутньому якісно нових суспільств. Крім того, названі хронологічні рамки дають змогу повніше і більш аргументовано висвітлити проблему, показати процес у його різноманітності, органічній єдності й безперервності з самого початку і до кінця 80-х років.

1. Тоталітаризм і його характерні риси

Тоталітаризм - це всезагальний контроль держави над усіма суспільно важливими аспектами життя громадян, включаючи їх спосіб мислення. Тоталітаризм - це режим особистої несвободи, коли політика, економіка, духовна сфера життя - все підпорядковано державі. Звідси - командно-адміністративна система, монополія на владу й істину, насильство та репресії проти тих, хто крокує не в ногу. Фундаментом тоталітаризму, його базою стало цілковите одержавлення основних знарядь та засобів виробництва, відчуження працівника від власності, перетворення його на придаток системи, націоналізація свідомості.

Всесилля партократичної держави з'явилося тоді, коли компартії, знищивши приватну власність, оволоділи всім національним багатством.

Найхарактерніші ознаки тоталітаризму: державна власність на знаряддя та засоби виробництва, централізована планова економіка, панування розподільчих принципів над вартісними, однопартійна система, в основі якої "єдино вірне вчення", відсутність поділу влади і правової держави, псевдо представницька система, що насправді є механізмом само призначення партійно-державної номенклатури на всі посади державної влади й управління зверху донизу, підміна соціальної справедливості лозунгами соціальної рівності, демагогічна пропаганда диктатури робітничого класу, який насправді поставлений у жалюгідне та безправне становище, панування класових пріоритетів у зовнішній політиці. Усі ці ознаки виявилися і діяли упродовж більш як сорокарічної історії тоталітаризму в країнах народної демократії.

Тоталітарна система у країнах ЦПСЄ проіснувала 40 років і пройшла у своєму розвиткові три етапи.

Перший етап (середина 40 - початок 60-х років) - період формування за зразком радянської моделі основ командно-адміністративної системи, період прискореного, хоча й екстенсивного та малораціонального розвитку економіки. Однак задіяні ресурси та резерви швидко вичерпались.

Другий етап (60-70-ті роки) характеризувався спробами командно-адміністративної системи прискорити економічний розвиток шляхом реформ. Проте економічні реформи, що здійснювалися в усіх соціалістичних країнах, завершилися провалом, оскільки корінні перетворення зачіпали інтереси правлячої партійно-державної номенклатури. Звільняючи економіку від директивного управління, вони руйнували тоталітарну систему - соціалізм, тому їх проведення всіляко гальмувалося, а економічна несвобода позбавляла виробників можливості забезпечити інтенсифікацію "народного господарства". Економічна нестабільність, застій та кризові явища посилювалися.

У 80-тіроки розпочався третій етап, що супроводжувався глибокою економічною та політичною кризою соціалістичної системи. Швидко зростало економічне відставання соціалістичних країн від демократичних. Так, НДР відстала від ФРН на 25 років, Чехословаччина від Австрії - на 35, Болгарія від Туреччини - на 40 років. Серед населення соціалістичних країн наростало усвідомлення необхідності покінчити з тоталітарною системою, як гальмом суспільного прогресу.

2. Економічний розвиток країн ЦПСЄ

тоталітаризм чехословаччина польща

Провал економічних реформ

Економіка країн ЦПСЄ у роки перших п'ятирічок характеризувалася досить високими темпами розвитку. Були збудовані та реконструйовані сотні підприємств, створені галузі важкої промисловості навіть у тих країнах, які до війни були аграрно-сировинними придатками індустріальної Європи. Однак твердити про якісь успіхи та переваги соціалістичної системи господарювання не доводиться. Певні результати були досягнуті екстенсивними, командно-адміністративними методами. На догоду модному промисловому розвитку ламався багатовіковий поділ праці. Тисячі селян традиційно аграрних країн (Румунія, Болгарія) відривалися від звичної праці і направлялися на соціалістичні будови, унаслідок чого страждали як сільське господарство, так і промисловість. Якість виробленої продукції була невисокою, про її конкурентоздатність на світовому ринку не могло бути й мови.

Статистичні дані про динаміку розвитку економіки в період так званих успіхів були значно перебільшені. Йдеться про звичайне маніпулювання цифрами, розраховане на необізнаність читача. Ніде в соціалістичній статистиці не знайти даних щодо приросту валового національного продукту в грошовому виразі, оскільки вони були не на користь соціалістичних країн. Досягнуті неймовірним напруженням зусиль рівні розвитку виробництва підірвали продуктивні сили соціалістичних країн. Щоправда, Чехословаччина та НДР, які мали висококваліфіковану робочу силу та попередню практику високоорганізованого капіталістичного виробництва, до 60-х років трималися навіть у десятці найбільш розвинених країн Європи. Проте це було наслідком дії напрацьованого попереднього потенціалу, акуратності й дисципліни робітників, сформованих у дототалітарний період. Невдовзі й там планова централізована система, відсутність індивідуального інтересу та конкуренції призвели до руйнівного промислового відставання від індустріальних сусідів. Коли ж можливості екстенсивного розвитку були вичерпані, почалася стагнація тоталітарної економіки і суспільства. Економічна несвобода виявилася несумісною з переходом до інтенсифікації. Підтверджувалася перевірена практикою аксіома, що є два способи організації суспільного виробництва: або через включення індивідуального інтересу людини, або шляхом примусу. Комуністична система виявилася спроможною лише на друге.

Спроби зупинити наростання кризових явищ в економіці шляхом реформ (НДР - 1963 p., Чехословаччина - 1965, Угорщина - 1968, Польща - середина 60-х-70-ті роки, Румунія - кінець 60-х-70-ті роки і т. ін.) завершилися провалом. Реформи не зачіпали основ існуючого ладу, були поверховими. Необхідність радикальної ломки суспільного ладу, його політичних інститутів категорично не сприймалася керівною елітою командно-адміністративної системи, а будь-які спроби, здійснювані у цьому напрямі, нещадно придушувались.

3. Труднощі економіки Чехословаччини. Визрівання суспільно-політичної кризи кінця 60-х років

У липні 1960 р. Національні збори республіки прийняли нову конституцію, в якій було закріплено курс КПЧ "на перехід до комунізму". Чехословаччина характеризувалась як соціалістична держава, відповідно, змінювалася її назва: Чехословацька Соціалістична Республіка (ЧССР). В Основному законі наголошувалася керівна роль Комуністичної партії, прихильність союзові з СРСР та іншими соціалістичними країнами. Чехословаччина проголошувалася державою двох рівноправних народів - чехів і словаків, хоча конституція закріплювала обмеження повноважень словацьких органів влади й управління.

Проте реальна дійсність не відповідала декларованим партійно-державним керівництвом "успіхам". Початок 60-х років ознаменувався зменшенням обсягу національного доходу, що зумовлювалося вичерпанням можливостей екстенсивного розвитку й внутрішніх резервів, слабкостями державної планової економіки. Почалося різке відставання від тих демократичних країн Заходу, з якими ще донедавна Чехословаччина йшла нога в ногу. Країна стала втрачати своє обличчя на світовому ринкові, її продукція виявилася неякісною і надто дорогою. Постала проблема прискорення господарського розвитку. З цією метою в середині 60-х років почала здійснюватися економічна реформа, що передбачала часткове введення ринкових відносин за умов збереження центральних органів управління, розширення прав підприємств, стимулювання ініціативи робітників, удосконалення механізму господарювання тощо. Проте незабаром виявилося, що нововведення суперечать командно-адміністративним методам управління, інтересам бюрократичної номенклатури. Неосталіністське керівництво А. Новотного почало всілякими засобами гальмувати здійснення реформи, щоб запобігти послабленню ролі і впливу КПЧ у процесі розпочатих демократичних перетворень.

За таких умов почав формуватися табір опозиції, яку очолили комуністи-реформатори, що займали ключові позиції в партії та державі: О. Дубчек (із січня 1968 р. перший секретар ЦК КПЧ), Й. Смрковський (голова Національних зборів), О. Чернік (голова Ради міністрів), директор інституту економіки О. Шік та інші політичні й громадські діячі. На січневому (1968) пленумі ЦК КПЧ реформатори, які щиро вірили, що в Чехословаччині можна збудувати "соціалізм з людським обличчям", взяли гору над ортодоксами на чолі з А. Новотним. Почався період, який увійшов в історію під назвою "празька весна".

Ідеї празьких реформаторів були викладені у "Програмі дій", прийнятій на квітневому пленумі ЦК КПЧ. Щоб зупинити деградацію виробництва, було вирішено рухатися до ринку та демократії, відмовитися від командно-адміністративних методів керівництва країною. Звільнена від цензури, чехословацька преса в численних публікаціях почала розвивати ці ідеї. Один із теоретиків "ринкового соціалізму" О. Шік так сформулював поставлені завдання: "Наші підприємства мають відчути якнайсильніший тиск внутрішнього та світового ринку. Монопольне становище підприємств треба змінити конкуренцією внутрішньою чи з допомогою зовнішньої торгівлі". Водночас обґрунтовувалася необхідність відкриття тисяч дрібних підприємств, планувалася передача середніх підприємств у приватну власність. Такі заходи пропагувалися як вимоги "демократичного соціалізму", "чехословацької моделі соціалізму". "Низи" і "верхи" вірили, що це й буде той самий бажаний "соціалізм з людським обличчям". Прагнення лідерів "празької весни" надати соціалізмові ринкового змісту, повернути в русло свободи й демократії бачаться сьогодні як ілюзії. Чехословацьке суспільство на той час ще не усвідомлювало того, що соціалізм не реформується, а тому на вулицях Праги майоріли гасла "хай живе соціалізм", "хай живе КПЧ". Поряд з критикою марксистсько-ленінської ідеології широко пропагувалися "ринковий соціалізм", економічна свобода, партійно-політичний плюралізм, звучали вимоги приватної власності та ін.

Свобода заполонила вулиці чехословацьких міст. Виникли десятки політичних організацій та клубів: "Клуб-231", "Коло незалежних письменників", "Організація на захист прав людини", "Клуб активних непартійних". Чехословацька спілка молоді розкололася майже на двадцять молодіжних об'єднань. У Словаччині активізувався національний рух. Жорсткій критиці піддавалися стосунки з СРСР.

Якщо на Заході "празьку весну" розглядали як початок краху комуністичних режимів Східної Європи, то партійно-державне керівництво Радянського Союзу та інших соціалістичних країн убачало в ній загрозу власному існуванню. Перетворення у плані "ринкового соціалізму" об'єктивно вели до ліквідації реального соціалізму та переходу до демократії. Відтак радянське керівництво та його союзники по Варшавському договору зробили спробу покласти край експериментові спочатку за допомогою дипломатичного та силового тиску. Вже 20 червня на території Чехословаччини розпочалися командно-штабні навчання військ ОВД з метою з'ясування політичної ситуації в країні та настроїв загалу. Через тиждень у чехословацькій пресі з'явилась стаття "2000 слів", написана письменником Л. Вацуликом і підписана майже 70 діячами культури та науки, в якій висловлювалася рішуча підтримка процесу радикального реформування партії та держави. Відчуваючи підтримку мас, О. Дубчек ігнорував кремлівські "настанови" щодо рішучого наступу на "антисоціалістичні сили", придушення всіх політичних організацій, відновлення цензури засобів масової інформації тощо. Після того як усі мирні методи придушення "празької весни" були вичерпані, політичні керівники країн ОВД вирішили здійснити військове втручання у внутрішні справи Чехословаччини.

Сценарій імперського придушення народного повстання в Угорщині в 1956 р. майже без змін був розіграний у Чехословаччині. У ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. одночасно з усіх сторін у Чехословаччину вторгнулися війська п'яти держав ОВД - СРСР, Польщі, Угорщини, Болгарії та НДР. Контингенти чотирьох останніх були незначними, а деяких суто символічними. Радянський Союз направив на Чехословаччину угруповання, що налічувало до півмільйона солдат і офіцерів, на озброєнні яких було 5 тис. танків та БТР. Бойових дій, як таких, не було. Чехословацька армія отримала наказ свого міністра оборони Дзура не чинити опір. Проте в локальних сутичках між населенням і військами ОВД загинуло 72 й поранено 269 чехословацьких громадян. У Празі були захоплені всі урядові установи. Заарештовані та вивезені до Москви Дубчек, Чернік, Смрковський та лідер Національного фронту Ф. Крігель. Противники реформ Індра, Ленарт, Кольдер, Біляк, які співробітничали з радянським посольством та командуванням, пропонували президентові Л. Свободі створити "революційний робітничо-селянський уряд", ідею якого підтримувало вище московське керівництво. Однак президент Чехословаччини відмовився. Лицемірство такого кроку ні в кого б не викликало сумніву. Із заяви Президії ЦК КПЧ, а пізніше з інформації уряду та Національних зборів, чехословацькі громадяни вже о 2 годині ночі 21 серпня дізналися, що акцію здійснено без відома керівництва ЧССР.

Результатом переговорів у Москві радянського керівництва з насильно вивезеними чехословацькими лідерами стало підписання Московського протоколу, пункти якого містили програму виходу Чехословаччини з кризи. У цьому документі, між іншим, соромливо не йшлося ані про "контрреволюційну ситуацію" в Чехословаччині, ані про правочинність військового втручання. Головне завдання, шо його ставило керівництво СРСР - захистити соціалізм від чехословацького народу та усунути реформаторів "празької весни", - було досягнуте. Події 1968 р. засвідчили, що шлях народів до демократії лежить через ліквідацію тоталітарної комуністичної системи, а Радянський Союз може впливати на своїх союзників переважно погрозою застосування військової сили.

Окупація ЧССР військами ОВД мала негативний резонанс в усьому світі. На знак протесту в багатьох країнах спостерігався масовий вихід з компартій, особливо молоді. Навіть у Радянському Союзі 25 серпня 1968 р. шестеро дисидентів провели демонстрацію протесту на Красній площі, за що були жорстоко покарані владою.

Поразка "празької весни" була поразкою всіх антитоталітарних сил у Східній Європі. Вона на цілих 20 років відстрочила розвал тоталітарних режимів.

4. Польща 60-х. Рух протесту студентів та інтелігенції в 1968 р.

Соціально-економічний розвиток Польщі в 60-ті роки мав досить суперечливий характер. Економіка країни, попри всі заклики до інтенсифікації, як і раніше, розвивалася екстенсивно. Хоча за роки другої (1961 - 1965) і третьої (1966-1970) п'ятирічок національний дохід виріс на 80 %. У розвитку польської індустрії особлива увага приділялася збільшенню енергетичних потужностей, будівництву нових промислових об'єктів у машинобудуванні і хімічній промисловості, а також розвиткові металургії і сировинної бази. Усього за ці роки було збудовано близько 600 і повністю реконструйовано 150 великих підприємств. В інвестиційній політиці перевага віддавалася важкій індустрії, наукомісткі галузі розвивалися слабо.

Характерною рисою розвитку сільського господарства була низька ефективність капітальних вкладів, що пояснювалося насамперед великою розпорошеністю землеволодінь, незаінтересованістю комуністичної держави у підтримці селян-одноосібників. Сільськогосподарське виробництво В 60-ті роки збільшилося всього на 25 %, а середня урожайність зернових - 12,4 ц з гектара - була однією з найнижчих у регіоні. Основну масу селян, як і раніше, становили одноосібники. Вони володіли на правах власності 85 % сільськогосподарських угідь і виробляли 86,5 % валової продукції сільського господарства. Кооперативи у 1970 р. обробляли всього 1,7 % земельних угідь, решту - держсільгоспи. Щоб хоч як-небудь впливати на одноосібні селянські господарства, держава розвивала мережу сільськогосподарських гуртків, які сприяли вирішенню питань сівозміни, застосування добрив, використання сільськогосподарської техніки тощо. На кінець 1970 р. в країні їх налічувалося 35 тис.

У політичній сфері тривав відхід від лінії жовтня 1956 р. Невдовзі після III з'їзду ПОРП з Політбюро і Секретаріату ЦК почали усувати реформаторськії налаштованих членів керівництва (Є. Моравський, Є. Альбрехт), відбувалося подальше обмеження внутріпартійної демократії. Влада дедалі більше зосереджувалася в руках Політбюро ЦК ПОРП і партійної номенклатури. Участь профспілок у визначенні соціальної політики держави була досить обмеженою. Знову посилився адміністративний тиск на духовенство. Конфліктна ситуація склалася у стосунках з творчою інтелігенцією, яка протестувала проти обмежень демократії. Чергове загострення близькосхідної кризи і реакція на неї частини польського загалу були використані В. Гомулкою для насадження міфу про існування у країні сіоністської "п'ятої колони", що посилило антисемітський і антиінтелігентський синдром у суспільстві.

Конфлікт з інтелігенцією і студентською молоддю, які висловлювали невдоволення авторитарними методами правління Гомулки, досяг апогею в 1968 р. Приводом для масових виступів стала заборона інсценувати поему А. Міцкевича "Дзяди" у столичному театрі "Народови", оскільки деякі мотиви цього твору сприймалися глядачами як критичний натяк на порядки, що склалися в тодішній Польщі, особливо її підлегле становище щодо СРСР. У відповідь на рішення властей студентська молодь 30 січня організувала несанкціонований мітинг біля пам'ятника А. Міцкевичу. Міліція розігнала учасників виступу, 35 чоловік було заарештовано. Столичні маніфестації підтримували студенти Любліна, Познані, Гданська. Втім, властям удалося мобілізувати на свою підтримку робітничі загони, які разом з міліцією до 8 квітня придушили студентські виступи. Було затримано 2730 чоловік, 688 потрапили під слідство, 360 засуджені, багатьох викладачів столичних вузів звільнили з роботи. Широко використовуючи той факт, що серед учасників цих подій було чимало осіб єврейської національності, преса розгорнула розгнуздану антисемітську кампанію. Водночас терміново були внесені зміни до закону про вищу школу, які передбачали скасування її автономії, відновлення класових критеріїв прийому до вузів.

Антисемітська спрямованість внутріпартійних чисток 1968-1969 pp. спричинила еміграцію близько 20 тис. євреїв, що значною мірою дискредитувало Польщу в очах світової громадськості. Не меншої шкоди міжнародному престижу країни завдала участь Війська Польського у ліквідації "празької весни". Причому Гомулка, боячись зростання впливу комуністі в-реформаторі в у власній країні, був одним із найрішучіших прихильників силового придушення "чехословацького експерименту".

Підписання 7 грудня 1970 р. договору про нормалізацію відносин між ПНР і ФРН та позитивний відгук на нього у польському суспільстві створили у керівництва ПОРП ілюзію підтримки його політичного курсу громадськістю. Саме тоді було вирішено суттєво змінити цінову політику на внутрішньому ринку. У відповідь на підвищення цін 14 грудня 1970 р. застрайкували робітники судноверфей Гданська і Глині, до яких приєдналися робітники інших міст. Почалися вуличні сутички, під час яких сили правопорядку застосовували вогнепальну зброю проти демонстрантів у Гданську. Наслідки були трагічні: 44 убитих і 1164 поранених.

Наслідком кривавої акції стало падіння Гомулки, який багато чого обіцяв у 1956 p., а зрештою став жертвою тактики, яку так часто застосовував. Трагедія польського суспільства полягала в тому, що зміна вождів різного рангу тривалий час створювала і підтримувала на офіційному рівні ілюзію, що соціалізм - система досконала, погані лише виконавці. Посаду першого секретаря ЦК ПОРП обійняв Едвард Герек, який раніше очолював воєводський обком ПОРП у Верхній Сілезії. Згори знову посипалися обіцянки, а від поляків - кредит довір'я новому вождю. Цікаво, що найважливішим критерієм оцінки Е. Терека польським електоратом було його франко-бельгійське минуле.

5. Економічні реформи Угорщини за «ери Кадара»

Угорщина першою з соціалістичних країн у 1967 р. розпочала лібералізацію однопартійної політичної системи. З'явилася можливість висувати на одне депутатське місце кількох кандидатів. У цьому плані угорська партійна держава в наступні роки вигідно відрізнялась від сусідніх авторитарних країн. З 1968 р. в Угорщині почала здійснюватися економічна реформа. її основним змістом була обережна децентралізація з використанням економічних чинників. Змінювалися методи планування та управління, розширилась самостійність підприємств. Детальне планування їхньої діяльності зверху припинилося. Підприємства дістали більшу самостійність, а в трудящих з'явився матеріальний стимул у результатах своєї праці. У підсумку це привело до зростання продуктивності праці й поліпшення матеріального становища народу. В 1960-1975 pp. реальні доходи трудящих збільшилися на 100 %.

Угорська реформа була першою спробою відмовитися від непорушних економічних канонів соціалізму, ослабити кайдани, що сковували не тільки економіку, а й суспільство. Угорські реформатори розуміли, що кидають виклик системі, а тому діяли вкрай обережно, балансували на грані можливого, випробовуючи терпимість радянських лідерів. Чи не тому після "празької весни" реформа в Угорщині була згорнута й знову обережно продовжена, коли пройшов страх щодо можливої появи на будапештських вулицях радянських танків. Разом з тим за умов панування державного сектора і незаінтересованості виробника в продукуванні дешевої та якісної продукції реформа була половинчатою, неповною і могла привести лише до тимчасових успіхів. Адже стратегічні важелі піднесення економіки залишалися за кадром і ніякі партійні рішення не могли надати їй прискорення. Водночас у дрібнотоварному приватному секторі, що зберігся в Угорщині, процвітали присадибні ділянки, місцеві промисли, переробка сільськогосподарської продукції.

Реформи в Угорщині, що розкладали систему директивного управління, у зв'язку з чехословацькими подіями 1968 р. викликали невдоволення комуністичних лідерів інших країн. За "вказівкою" Л. Брежнєва Я. Кадар на початку 70-х років змушений був усунути з державного керівництва реформаторів (Реже Ньєрш, Лайош Фехер, Єне Фок). Водночас обмежувалися приватна та особиста власність. Боячись втратити основний важіль своєї влади та добробуту, номенклатура намагалася повернутися до командно-адміністративних методів, що призвело до погіршення економічної ситуації.

Висновок

Отже, трагічні події 1953 р. (НДР), 1956 р. (Угорщина, Польща), 1968 р. (Чехословаччина), 1980-1981 pp. (знову Польща) яскраво засвідчили історичну неспроможність тоталітаризму і необхідність повернення на шлях демократії та цивілізації. Незважаючи на жорстоке придушення народних виступів проти командно-адміністративної системи, ключова роль в якому належала Радянському Союзові, вони не пройшли безслідно. У Німецькій Демократичній Республіці певною мірою збереглися острови приватної власності. У Польщі невпинна боротьба проти тоталітарної системи, попри жорстокий тиск з боку керівництва СРСР та місцевих сталіністів, зірвала проведення насильної колективізації. В Угорщині після народного повстання 1956 р. розпочалася "ера Кадара" - поступова, обережна лібералізація, яка готувала психологічні, політичні та економічні основи демонтажу комуністичного тоталітаризму. До сталінської моделі соціалізму Угорщина так і не повернулася. В Югославії розрив з СРСР у 1948 р. сприяв утвердженню системи самоврядного соціалізму, який урешті-решт виявився різновидом ліберальної моделі тоталітаризму, і всі спроби здійснити в його рамках ринкові реформи завершилися провалом.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Мир в XX веке / Под ред. А.О. Чубарьяна. - Москва, 2001.

Волков В.К. Узловые проблемы новейшей истории стран Центральной и Юго-Восточной Европы. - Москва, 2000.

Демократические революции в Центральной и Восточной Европе: десять лет спустя: "Круглый стол" // Новая и новейшая история. - 2000. № 2.

Конфликты в послевоенном развитии восточноевропейских стран / Под ред. Ю.В. Новопашина. - Москва, 1997.

Кривогуз И.М. Крушение "реального социализма" в Европе и судьбы освободившихся народов. - Москва, 2001.

Лівицький І. Відносини Захід-Схід і проблеми поневолених Москвою націй. - Мюнхен, 1975.

Иовопашин Ю. Об антисоветизме и русофобии в послевоенной Восточной Европе: к постановке проблемы // Славяноведение. 1998. - № 1.

Политический ландшафт стран Восточной Европы. - Москва, 1997.

Страшнюк С.Ю., Пугач Є. Політичні кризи та антитоталітарні рухи у країнах Східної Європи (50- 80-ті роки XX ст.). - Харків, 1998.

Центрально-Восточная Европа во второй половине XX века: В 3 т. Т. 1. Становление «Реального социализма» 1945-1965. - Москва, 2000.

Размещено на Allbest.ru