Вивчення історії України за межами УРСР

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вивчення історії України за межами УРСР

Після закінчення революції та громадянської війни 1917--1920 pp. серед емігрантів з України було багато інтелігентів, у тім числі вчених, зокрема істориків. За кордоном створився ряд наукових центрів і установ, співробітники яких займалися історичними дослідженнями. У Відні в 1919--1924 pp. активну роботу проводив заснований М. С. Грушевським Український соціологічний інститут. У Празі діяли Український вільний університет (УВУ), створений у січні 1921 p., у Відні -- Українське історико-філологічне товариство і Музей визвольної боротьби України, у Берліні -- Український науковий інститут, у Варшаві -- Український науковий інститут і Українське воєнно-історичне товариство, у Львові -- наукове товариство імені Т. Г. Шевченка. історіографія діаспора народницький

Історики-емігранти досліджували широке коло історичних проблем і створили чимало наукових і публіцистичних праць. Грушевський, перебуваючи з кінця 1919 р. до 1924 р. у Відні, разом з найближчими прихильниками продовжував розвивати свої погляди в річищі народницької історіографії. Одночасно з цим на початку 20-х років в українській історіографії склалася державницька школа, засновником якої був В. К. Липинський. У своїх працях «Україна на переломі. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім століттю» (Київ -- Відень, 1920) і «Листи до братів-хліборобів» (Відень, 1926) Липинський розвивав свою концепцію розбудови самостійної української держави. На його думку, українська держава мала будуватися у формі спадкової монархії-гетьманату.

За довоєнний період 1920--1939 pp. за кордоном було опубліковано цінні праці багатьох істориків -- І. Крип'якевича, Д. Дорошенка, С. Томашівського, І. Борщака, Б. Крупницького, А. Яковліва, В. Мякотіна та ін.

У час і одразу після другої світової війни українська діаспора поповнилася емігрантами з Радянської України і втікачами з Берліна, Праги, Варшави. У повоєнні роки значно розширилося коло інституцій, які за межами України займалися українознавчими студіями і, зокрема, історичними дослідженнями. У перші роки основні їх осередки перебували в Європі, передусім у Федеративній Республіці Німеччині. У 1945 р. у Мюнхені почав роботу Український вільний університет (УВУ), який перебрався туди з Праги. Тоді в Аусбургу була створена Українська вільна академія наук (УВАН). У 1946 р. у Мюнхені почало діяти Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка (НТШ). У 1949 р. НТШ перебазувалось до містечка Сарселя, поблизу Парижа.

Наприкінці 40-х -- на початку 50-х років більшість українських учених і наукових осередків переїхали за океан у США, Канаду та інші країни. У 1947 р. у Нью-Йорку було відкрито відділення Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка. У 1950 р. у США, в Нью-Йорк, і до Канади, у Вінніпег (провінція Манітоба) з Аусбурга переїхала Українська вільна академія наук (УВАН). НТШ видавало «Записки НТШ», УВАН -- журнал «Аннали», наукові збірники, бюлетені, монографії та інші праці. Українознавчі дослідження велися також в університетах США, Канади, Англії та інших країн. Інтенсивно працював Український науковий інститут при Гарвардському університеті у США.

Історики української діаспори в роки війни і в повоєнний час займалися широким колом різноманітних проблем з історії України. Було підготовлено й видано ряд узагальнюючих праць, монографій і статей. Найважливіше значення мали енциклопедичні видання. У 1930--1935 pp. у Львові за редакцією І. Раковського було видано «Українську загальну енциклопедію». У 1949--1952 pp. у Мюнхені -- Нью-Йорку вийшла тритомна статейна «Енциклопедія українознавства». Протягом 1955--1984 pp. в Парижі -- Нью-Йорку видано 10-томну словникову «Енциклопедію українознавства». Над енциклопедіями найбільш плідно працювали члени НТШ, головним редактором був професор В. М. Кубійович. Узагальнюючі праці М. Андрусяка «Історія України» (Прага, 1941) й «Історія козаччини» (Мюнхен, 1946), М. Антоновича «Історія України», т. І -- IV (Прага, 1940--1942), Н. Полонської-Василенко «Історія України» (Мюнхен, 1972--1976), Ореста Субтельного «Україна: Історія» (Торонто, 1988) та інших охоплювали великі періоди або й увесь курс історії України. Цікаві праці опублікували історики В. Щербаківський, М. Чубатий, О. Оглоблін, Л. Винар, О. Пріцак, П. Мірчук, Д. Соловей, П. Феденко, І. Майстренко, І. Нагаєвський, М. Стахів та ін.

Історичні праці, підготовлені й видані за межами УРСР, вносили в дослідження історії України багато нового матеріалу, нових наукових положень і висновків. В умовах розбудови незалежної Української держави вони мають стати складовою частиною української історичної науки. Проте слід мати на увазі, що ці праці мали неоднаково ґрунтовну джерельну базу й аргументацію, різну спрямованість і науковий рівень. Ряд праць хибували на недостатність історичних джерел, зокрема тих, які зберігалися в архівах Радянської України. Чимало авторів при оцінці історичних подій і фактів не могли позбутися впливу своїх політичних поглядів, зокрема негативного ставлення до сталінського тоталітарного режиму в УРСР, а деякі -- й прямого тиску адміністративних структур, які фінансували наукові праці та їх видання. Ось чому тепер, у нових умовах, коли історики України та її діаспори можуть вільно спілкуватися й співпрацювати, слід об'єктивно вивчити й оцінити всі здобутки української історичної науки, зберегти все краще і відкинути наносне, що не витримало перевірки часом.

Київська Русь багато років в Україні досліджувалась слабо, історики повторювали твердження про «колиску трьох братніх народів». Подальша ж історія України показувалась як боротьба українського народу за «возз'єднання» з Росією, а всякі державницькі прагнення характеризувалися як антинародні, зрадницькі. Через це Українська козацька держава XVII -- XVIII ст. лише згадувалася, національне відродження, що почалося наприкінці XVIII -- на початку XIX ст., теж обходилося, національно-визвольний рух XIX ст., діяльність українських політичних партій початку XX ст. теж не знаходили належного висвітлення. Однобічно, необ'єктивно характеризувалися події революції 1917--1918 pp. і громадянської війни. У зовсім фальшивому світлі подавалися 20--30-ті роки -- колективізація, репресії і т. д. А повоєнний період змальовувався як суцільне торжество «розвинутого соціалізму», епоха створення і розквіту «радянського народу як нової історичної спільності людей» і т. п. Але говорячи про деформацію історичної науки за сталінських і брежнєвських часів, не можна, по-перше, дуже строго судити всіх істориків, бо серед них було багато чесних, сумлінних, висококомпетентних людей. Характер їх праць часто визначався не їх знаннями й бажанням, а волею обставин. То не їх вина, а їх біда, їх лихо.

Проголошення в 1985 р. перебудови і передусім демократизації суспільства у перші роки мало позначилося на розвиткові історичної науки. Правда, уже в 1987-- 1988 pp. почали з'являтися статті з новими поглядами, проводитися дискусії, «круглі столи» та ін. Але фактично зміни в українській історичній науці стали з'являтися після проголошення суверенітету й незалежності України. Розбудова незалежної Української держави, поступовий демонтаж тоталітарної системи, ліквідація диктату й ідеологічного пресу КПРС та московського центру кардинально змінили умови розвитку історичної науки.

За цих умов для істориків з'явилися нові можливості і в історичній науці започаткувалися нові процеси. З них найголовніші:

1) для істориків і всіх громадян дедалі більше стають доступними праці раніше заборонених або призабутих українських істориків і політиків, а також істориків української діаспори;.

2) розширюється доступ до раніше закритих архівних фондів, почалася публікація з них документів і матеріалів;

3) почався фронтальний, хоча й повільний, перегляд характеристик і оцінок історичних явищ, подій і діячів, а також схеми українського історичного процесу взагалі.

Приблизно за п'ять останніх років (1989--1993 pp.) було опубліковано ряд історичних праць, які тривалий час були недоступні багатьом історикам і масовому читачеві. Передусім уже видано ряд праць патріарха української історії М. С. Грушевського. Побачили світ його узагальнюючі праці «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України», підручник для шкіл «Історія України», перші томи багатотомної «Історії України-Русі», збірники статей періоду революції і громадянської війни 1917--1920 pp. «Хто такі українці і чого вони хочуть», «На порозі Нової України» та ін. Велике значення мало кількаразове опублікування принципово важливої статті Грушевського «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства», в якій було закладено основи нової схеми українського історичного процесу.

За ці кілька років перевидані праці В. Б. Антоновича «Про козацькі часи на Україні», О. Я-Єфименко «Очерк истории украинского народа», М. М. Аркаса «Історія України-Русі», І. П. Крип'якевича «Історія України» і «Богдан Хмельницький», Д. І. Яворницького «Історія запорізьких козаків», Г. М. Хоткевича «Історія України (До кінця XVI століття)», Д. М. Бантиша-Каменського «История Малой России» та ін.

Одночасно розпочалася й публікація праць авторів української діаспори. Видані узагальнюючі праці «Нарис історії України» Д. І. Дорошенка, «Історія України» Н. Д. Полянської - Василенко, «Україна: Історія» О. Субтельного, «Українська культура» за редакцією Д. Антоновича, «Нарис історії України» А. Жуковського і О. Субтельного та ін. Опубліковано також ряд праць, присвячених окремим історичним проблемам, подіям і діячам -- «Людина й історичний діяч» (про гетьмана Мазепу) І. Борщака, «Мазепа» А. Єнсена, «Гетьман Пилип Орлик» Б. Д. Крупницького, «Силуети епох. Дмитро Вишневецький, Михайло Грушевський» Л. Винара, «Українська культура» й «Українська церква» І.І.Огієнка, «Історія Української держави двадцятого століття» І. Нагаєвського та ін.

Розгорнулося видання історичних джерел, в тому числі й таких, які давно або зовсім не видавалися. Найважливіше значення в цій справі має діяльність Археографічної комісії, яка працювала при Інституті історії АН України, а з недавнього.часу--новоствореного Інституту української археографії АН України. Активну участь у підготовці і публікації історичних джерел, зокрема літописів, беруть письменники та видавництва. В останні роки перекладено й видано «Літопис руський за Іпатським списком», «Опис України» Г. Боплана, «Хроніку з літописців стородавніх» Ф. Сафоновича, літописи Самійла Величка й Григорія Грабянки, описи Київського і Харківського намісництва кінця XVIII ст., «Історію русів» та ін. Видані збірники документів і матеріалів «Русалка Дністрова» та «Кирило-Мефодіївське товариство». Дуже цікавою і потрібною є книга В. Ю. Січинського «Чужинці про Україну», в якій зібрані фрагменти з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть.

Опубліковані програмні документи українських політичних партій початку XX ст. і сучасних партій, які діють тепер в Україні, маловідомі конституційні акти України 1917--1920 pp., документи й матеріали про Українську повстанську армію. Важливе значення має збірник документів і матеріалів «Колективізація і голод на Україні. 1929-- 1933». Видані однотомники історичних творів М. І. Костомарова і М. П. Драгоманова, «Спомини» М. С. Грушевського, «Відродження нації» В. К. Винниченка, спогади гетьмана Павла Скоропадського, вибрані статті, листи, документи С. В. Петлюри та ін.

Поряд із виданням праць раніше заборонених або призабутих істориків і публікацією історичних джерел почався перегляд укорінених в науці й суспільній свідомості ненаукових концепцій, стереотипів і міфів. На жаль, у перші роки це велося здебільшого на публіцистичному рівні, без всебічного вивчення сукупності історичних джерел, належного наукового аналізу і виважених оцінок. Але, ясно, для цього потрібен певний час і велика копітка праця. Однак уже й за ці кілька років дещо зроблено. Так, вийшли праці колективу авторів Інституту археології АН України «Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период» (К., 1990) і академіка Я. Д. Ісаевича «Початки державності і ранні етапи формування східнослов'янських народів» (К., 1991), в яких аналізуються складні питання походження та давньої історії слов'ян і, зокрема, проблема формування східнослов'янської народності і першопочатків народності української. Опубліковано науково-популярні праці про козацтво О. М. Апанович «Розповіді про запорізьких козаків» (К-, 1991), Ю. А. Мицика, С. М. Плохія, І. С. Стороженка «Як козаки воювали» (Дніпропетровськ, 1991), В. І. Сергійчука «Іменем війська Запорозького. Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI -- середини XVII століття» (К., 1991), Д. С Наливайка «Християнська козацька республіка (Запорізька Січ у західноєвропейських літературних пам'ятках) (К-, 1992). У 1993 р. в Києві видано монографію В. А. Смолія і В. С. Степанкова «Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет», у якій автори на широкій документальній базі простежують життєвий шлях Богдана Хмельницького, змальовуючи його як гетьмана, політичного, державного діяча, полководця, дипломата, і висувають ряд оригінальних думок та поглядів.

Почалися перегляд і переоцінка перебігу і характеру революції 1917--1918 pp. в Україні. З'явилася монографія О. Л. Копиленка «Сто днів Центральної ради» (К-, 1992) і брошура О. К Романчука «Ультиматум: Хроніка одного конфлікту між Раднаркомом РРФСР і Центральною радою» (К.., 1990). В Інституті історії АН України видано ряд невеликих репринтних брошур з окремих питань революції: про перший уряд демократичної України (Генеральний секретаріат Центральної ради) (О. І. Галенко, Д. Б. Яневський), про перший Всеукраїнський селянський з'їзд (І. В. Хміль), про перший Всеукраїнський робітничий з'їзд (А. П. Гриценко), про всеукраїнські військові з'їзди (О. Й. Шусь) та ін. В. Ф. Верстюк опублікував монографію «Махновщина» (К, 1992) про селянський повстанський рух в Україні у 1918--1921 pp.

Останніми роками порівняно широко і по-новому стала вивчатися й оцінюватися насильницька колективізація сільського господарства і відкрилася нова трагічна сторінка в історії України -- голодомор 1932--1933 pp. У 1990 р. колектив авторів інституту політичних досліджень підготував і видав книгу «Голод 1932--1933 років: очима істориків, мовою документів». С В. Кульчицький опублікував монографію «Ціна великого перелому» (К-, 1991), у якій досліджуються суцільна колективізація і голодомор в Україні. 9--10 вересня 1993 р. у Києві була проведена міжнародна наукова конференція про причини та наслідки голодомору в Україні 1932--1933 pp. Тоді ж, 10--12 вересня 1993 р., в Україні відбулися Дні Скорботи за жертвами голодомору 1932--1933 pp.

Досить інтенсивно розгорнулося дослідження сталінського тоталітарного режиму в Україні, який склався у 20--30-х роках і завдав величезної шкоди та безліч лих українському народові. У 1991 р. у Києві вийшла монографія В. М. Даниленка, Г. В. Касьянова і С В. Кульчицько-го «Сталінізм на Україні: 20--30-ті роки», в якій досліджуються економічні підвалини й ідеологічні прояви сталінізму та проблема: сталінізм і культура. Цій же темі присвячені книжки Ю. І. Шаповала «У ті трагічні роки. Сталінізм на Україні» (К, 1990) і «Україна 20--50-х років: сторінки ненаписаної історії» (К-, 1993). З'явилося ряд праць, у яких викривається репресивна політика сталінської адміністративно-командної системи щодо української культури й інтелігенції. Це книги М. Г. Жулинського «Із забуття -- в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)» (К-, 1990), колективу авторів Інституту історії АН України «Репресоване краєзнавство (20--30-ті роки)» (К, 1991), Г. В. Касьянова та В. М. Даниленка «Сталінізм і українська інтелігенція (20--30-ті роки)» (К, 1991), О. С. Рубльова та Ю. А. Черненка «Західноукраїнська інтелігенція та сталінщина» (К, 1990) та ін.

Видані останніми роками й окремі праці з проблем української історіографії, зокрема книги В. В. Кравченка про наукову й громадсько-політичну діяльність Д. І. Бага-лія, Ю. А. Пінчука про М. І. Костомарова, В. А. Потуль-ницького про концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці, Р. Я. Пирога про життя М. С. Грушевського в 1924--1934 pp., ряд вступних статей до творів М. С Грушевського, В. Б. Антоновича, М. І. Костомарова, М. П. Драгоманова та ін.

Почалися також підготовка і видання навчальних посібників для учнів шкіл і студентів вузів, але ця справа виявилася дуже складною і робота в цьому напрямі триває.

Багато різних статей з проблем історії України опублікували «Український історичний журнал», журнали «Україна», «Дзвін», «Київ», «Сучасність», «Відродження» та ін.

Отже, в українській історичній науці, хоча й з великими труднощами, відбуваються перші позитивні зміни, намічається повернення до історичної правди. Але це нелегка справа, яка вимагає певних умов і великих зусиль усього колективу українських істориків, археологів, архівістів, археографів і всіх, хто причетний до історичної науки. Для відродження справжньої історії України необхідна розбудова української державності. Саме лише у незалежній Українській державі, при демократичному режимі і повній свободі наукового дослідження можлива правдива, невикривлена українська історія. Важливого значення набувають громадські організації науковців, зокрема діяльність Міжнародної й республіканської асоціацій українознавців та наукових товариств.

Історикам має бути повністю забезпечено вільний доступ до всіх історичних джерел, зокрема архівних матеріалів, які слід зосередити в загальних державних архівах, а не в окремих відомствах. Доцільно збільшити мережу історичних установ і закладів, зокрема в областях, на місцях, посилити контакти між істориками Києва і периферії та істориками діаспори. Конче необхідно розширити підготовку істориків України в університетах і педінститутах, а також фахівців вищої кваліфікації -- професіоналів в аспірантурі й докторантурі. Нарешті, неодмінною умовою успішного розвитку історичної науки є її матеріально-технічне забезпечення, передусім можливість для істориків видавати підготовлені історичні праці.

Размещено на Allbest.ru