Культурно-національний рух в Україні у XV - середині XVII ст.

Размещено на http://allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

РЕФЕРАТ

Культурно-національний рух в Україні у XV - середині XVII ст.

м. Київ

2012

ЗМІСТ

Вступ

1. Культурний розвиток українських земель у складі Литовської держави й Речі Посполитої. Становлення гуманістичної культури в Україні

2. Фактори, що спричинили культурно-національне піднесення України наприкінці XVI-початку XVII ст. Братства, Острозька академія та заснування Києво-Могилянського колегіуму

3. Основні напрями української культури напередодні визвольної війни 1649-1657 рр.

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

У XV --XVII ст. українські землі розвивалися у тісному взаємозв'язку та під впливом культури Західної і Центральної Європи епохи Відродження та Реформації. Це підтверджують явища економічного, громадського, релігійного і, авжеж, культурного життя українців у складі Речі Посполитої та Литовської держави.

Залежне становище українців у Речі Посполитій спричинило активізацію громадського руху, який характеризується як національне-культурне відродження. Ідеї гуманізму та реформації, проникаючи в Україну, сприяли поширенню освіти, науки, мови, пробуджували інтерес до української мови та історії. У суспільстві росла потреба в освічених людях як для розвитку торгівлі й виробництва, так і для здатності протистояти ополяченню та окатоличенню населення.

Під впливом ідей національно-культурного відродження у цей період було засновано першу в Україні національну школу вищого рівня Острозьку академію, видатною подією стало поява і розповсюдження друкарської справи, що значно прискорило культурний розвиток у державі, розвиток полемічної літератури, спрямованої проти полонізації українського народу, насадження католицизму та унії, створення перших братств, які обстоювали інтереси православної церкви, українськими православними міщанами, заснування Петром Могилою Києво-Могилянської академії, і, авжеж, виникнення козацтва, як виразника національних інтересів і провідника визвольного руху.

Метою цієї роботи є дослідження ключових культурних і національних аспектів в Україні у XV-- середині XVII ст.

Теоретичною і методологічною основою роботи є праці, роздуми і нариси видатних істориків та докторів історичних наук, посібники та підручники з Історії України для студентів вищих навчальних закладів.

1. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ ЛИТОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ І РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ. СТАНОВЛЕННЯ ГУМАНІСТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ

Розвиток української культури в XV -- XVIІ ст. органічно пов'язаний з історичними обставинами на землях України-Русі, яка тоді входила до великого князівства Литовського (це -- Галицько-Волинська Русь, Київське князівство і Чернігово-Сіверщина): під владу угорських королів потрапило Закарпаття. Кревська унія (1385), закріпила об'єднання Литви з Польщею, надала право володіння польській шляхті українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків.

Позитивним моментом в цьому процесі відзначимо входження українських земель в коло західної цивілізації. Однак за умовами Кревської унії Польща повела тотальний наступ на українську культуру, віру, звичаї, традиції, відкривши шлях колонізації України.

Неймовірно тяжкою для українського народу була перша половина XV ст. через щорічні напади татарських орд. Це негативно позначилось на економічному і культурному поступі України. Походи Менглі-Прея в 1478 р. спустошили Київщину, через чотири роки було нещадно пограбовано Київ і знищено його святині. Така ж. доля спіткала Черкаси, Полісся. Волинь. У XVI ст. Україна вступила руїною.

Люблінська унія (1569) узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблення українського народу, що в свою чергу спричинило відкритий супротив, збройний протест православного населення. Оборонцем старої руської віри, звичаїв стає козацтво, період становлення якого припадає на середину XVI ст. національний козацтво реформація визвольний

Своєрідний характер культурного життя України XIV--XVI ст. і зумовлений тим, що народ з втратою державності, роз'єднаний державами-завойовницями і приречений виключно на роль виконавця чужої волі, був позбавлений можливості вільно, розвивати свої інтелектуальні та творчі здібності. Починаючи з XIV ст., вся духовна енергія українського народу спрямовувалась на те, щоб довести свою життєвість, прив'язаність до традицій національної культури. ЇЇ поступ перебував у зв'язку зі складними реаліями, що іноді суперечили суспільно-культурному розвитку.

Ніби для ілюстрації думок гуманістів, наприкінці XVI -- початку XVII ст. на історичну авансцену виходить нова суспільна сила -- міщанство, яке одразу стало помітним чинником громадсько-політичного життя. Саме міщанство стало основою братств -- легальних організацій, у діяльності яких спочатку переважав релігійно-благодійницький напрям, а в міру посилення іноземного гніту дедалі більше виявляли себе громадсько-політичний та національно-культурний напрями. Братства фактично перетворилися на ідейні центри захисту мови, культури, духовних цінностей українського народу, на зародкові елементи громадянського суспільства.

Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно зростала. Церква для українців, за умов відсутності власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх самобутності. Однак становище православної церкви було надзвичайно тяжким. Проти неї вів боротьбу католицизм, підтримуваний польською королівською адміністрацією. Трагедія православної церкви полягала в тому, що вона була позбавлена підтримки меценатів, а з XVI ст. культурно занепала, її література обмежувалась лише богословськими книгами, які не могли задовольнити запитів багатьох інтелектуально розвинутих людей.

На захист Української Православної Церкви виступили братства, які відіграли важливу роль у загальнокультурному процесі в Україні. Братства виникали в середовищі міщан та ремісників. Вони організовувались при церквах з метою утримання порядку в храмах, забезпечення їх матеріальних потреб, опікувалися хворими парафіянами, допомагали бідним. З метою зміцнення української православної церкви у 1596 р. була укладена Брестська церковна унія. Однак вона мала непередбачені наслідки. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська, або греко-католицька, церква (з'єднана з Римом) і православна церква (не з'єднана), яка у другій половині XVII ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православне духовенство, частина шляхти і міщан пішли за унією. Однак більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем К. Острозьким, братства, селяни й козацтво залишилися на позиціях православ'я.

Розвиток українського мистецтва у ХV-ХVII ст. характеризується проникненням гуманістичних ідеалів, переходом вiд умовної догматичності, середньовічної канонічної замкненості до відтворення навколишнього світу й реальної людини з її діяннями, думками й почуттями. Ренесансний культурний рух, що народився в Італії, захопив у сферу своїх впливів і Україну, хоча вияви його тут мали свою специфіку, пов'язану з продовженням мистецьких традицій Київської Русі, могутнім впливом народної творчості. Яскравим зразком поєднання місцевих рис будівництва з ренесансним стилем є ряд ансамблів Львова (насамперед Успенська церква, каплиця Трьох святителів, вежа Корнякта), Кам'янця-Подiльського, Острогу. Високого рівня досяг український монументальний фресковий живопис. У ХV ст. його зразки можна бачити також у соборах Кракова, Сандомира, Гнєзно, Любліна, Вислиці, що пояснювалося високим мистецьким рівнем і підтримкою Ягеллонів, насамперед Владислава Ягайла, який виховувався в атмосфері української культури. Високого рівня досяг станковий живопис, насамперед іконопис. В українській іконі виразно позначилися дві художні концепції - професійна та народна, причому колористично-образний внесок народних майстрів набував дедалі більшої ваги і глибокого звучання. Зокрема у ХVI ст. в станковому живопису поряд з традиційними видами іконопису утверджується портрет як самостійний жанр, історичний живопис, посилюється увага до побутових сцен, пейзажу. Під впливом західноєвропейського мистецтва відбувався процес руйнування традиційних, канонічних форм вираження. В результаті український живопис ХVII ст. утвердився як певний синтез традиційного бачення й нового світовідчуття, позначеного впливом ренесансного гуманізму.

2. КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНЕ ПІДНЕСЕННЯ НАПРИКІНЦІ XVI - ПОЧАТКУ XVII СТ. БРАТСТВА, ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ ТА ЗАСНУВАННЯ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОГО КОЛЕГІУМУ

XVI-XVII ст. -- виключно складний і важливий період в житті українського народу. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XV-XVII ст. Передусім треба підкреслити, що тоді ще були живі традиції Київської Русі. Крім того, у великому князівстві Литовському культурна спадщина Київської Русі була сприйнята на державному рівні.

Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. В містах України, як і в ряді інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крім українців - поляки, німці, євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних культур. У XV ст., коли під ударами Туреччини прийшли до занепаду італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців переселилася до Львова і Києва. З іншого боку, діти українських вельмож навчалися в університетах Праги, Кракова, Болоньї. Варто пригадати імена українського поета XV ст. Павла Русина, професора медицини й астрономії з Дрогобича Юрія Котермака.

Гуманістичні настрої та ідеї, європейські художні стилі набували на українському культурному ґрунті нових форм. Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу. У зв'язку зі зростанням міст в Європі зріс попит на продукцію сільського господарства, а Іспанія, яка досі була «житницею Європи», не справлялася з цим завданням. Потрібні були нові постачальники, і на цю роль претендувала Польща. Польські феодали захопили землю, закріпачили селян, витискали з України максимум прибутку, але в той же час захистити її від набігів турок і татар виявилися неспроможними. У цих умовах всі культурні процеси перепліталися як з боротьбою проти польського засилля, так і з обороною рубежів від натиску Кримського ханства й Османської Туреччини. Неоднозначною у розвиткові української культури в XV ст. - першій половині XVII ст. була позиція соціальної еліти.

Втрата народом своїх поводирів, еліти суттєво вплинула на розвиток культури. У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво - самобутній суспільний стан, який сформувався в XV-XVI ст. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови. Всенародна війна за свободу України 1648-1657 рр. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення - все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції.

Однією з характерних рис української культури XV-XVII ст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до питань освіти. Оскільки культура розвивалася в умовах польської експансії, зіткнення католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл. Єзуїти створили в Європі найпрогресивніші навчальні заклади і за програмою, і за методикою, і за вимогами до педагогів. Вони забезпечували освіту вищого європейського стандарту. Такі школи були спокусливими для шляхти новими предметами, шкільним театром. Українці, які не мали рівноцінних православних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті майже повністю втрачали усі ознаки національної ідентичності.

На противагу єзуїтській освіті багатий і впливовий магнат, князь Костянтин Острозький заснував 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня, яку протягом 1577-1582 рр. очолював відомий першодрукар Іван Федоров. Це по суті була перша вища школа європейського зразка в українських землях, що згодом дістала назву академії. Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. В Острозькому культурно-освітньому центрі викладання поєднувалося з науковою, перекладацькою й видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною у Європі системою «Семи вільних мистецтв». Тут вивчалися богослов'я і філософія, математика і астрономія, діалектика і логіка, старослов'янська, польська, грецька та латинська мови. Острозька академія (1580-1608) протиставила польській експансії вітчизняну систему духовних цінностей. Академія, яку називали «трьохмовним ліцеєм», «храмом муз», стала початком реального компромісу між традиціями («грецьким благочестям») і новаціями («латинською наукою»”). Вона була навчальним закладом нового типу - слов'яно-греко-латинською академією. З Острозької академії вийшло багато видатних людей: Гаврило Дорофієвич, Йов Княгиницький, Мелетій Смотрицький, Ісайя Копинський, Петро Конашевич-Сагайдачний. За час дії цього навчального закладу його закінчили близько 500 осіб, які стали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками. Вагомі здобутки вітчизняної освіти пов'язані з ім'ям Петра Могили, який, будучи митрополитом Київським, у 1631 році заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Через рік він об'єднав її з Київською братською школою і створив Київську колегію, що пізніше стала називатися Києво-Могилянською академією. З її діяльністю пов'язаний особливий період у розвитку вищої освіти в Україні. Існувала колегія на добродійні кошти. Зокрема, Петро Могила всі свої збереження і власну бібліотеку заповідав цій колегії. Невдовзі колегія стала відомим в усій Європі центром освіти, науки й культури. Тут вивчалася слов'янська, грецька, латинська, польська, українська мови, риторика, філософія, математика (арифметика і геометрія), астрономія, музика, богослов'я. До речі, більшість із перелічених дисциплін у той час викладалися і у славетному Кембриджі.

Пізніше, з кінця XVIII - початку XIX ст.ст., в академії почали викладати історію і географію. Уперше статус Академії був закріплений Гадяцькою угодою 1658 р., у 1701 р., завдяки наполяганням гетьмана Мазепи, Петро I підтвердив рівень Києво-Могилянської академії як найвищого навчального закладу. Тут було 8 класів, тривалість навчання - 12 років. Студентам буде цікаво дізнатися про організацію навчально-виховної роботи в Академії. Так, лекції відбувалися: щопонеділка, щосереди і щоп'ятниці - від 7 до 10 годин ранку та від 13 до 17 годин дня; щовівторка, щочетверга та щосуботи - від 7 до 10 годин ранку та від 13 до 15 години дня. Учні займали місця в класі відповідно до своїх успіхів. На перших лавах сиділи кращі учні - «senatus», решта учнів мала назву «populus». У кожному класі був «диктатор», звичайно, перший учень. На зразок єзуїтських шкіл, догляд за поведінкою учнів і чистотою класу покладався почасти на самих учнів. Наприклад, «цензор» повинен був доглядати за охайністю класу та тишею до приходу вчителя; обов'язком “авдитора” було вислухати засвоєння матеріалу лекції від учнів, закріплених за ним, а також пояснити їм те з лекцій, чого вони не зрозуміли. При перевірці засвоєння лекцій «авдитор» робив помітки проти прізвищ учнів: знає, не знає, помилився, нічого не знає, хворий. «Сеньйори» доглядали за поведінкою малих хлопців по квартирах, «директори» допомагали малим учням засвоювати лекції, «візитатори» стежили за поведінкою усіх учнів, навіть «сеньйорів» і «директорів». «Каліфактори» (сікарі або гарячителі) призначалися у кожний клас для виконання тілесної кари над товаришами. Тілесні покарання (3-12 ударів різками) передбачалися для учнів молодших класів.

Щодо студентів двох вищих класів - інструкція допускала такі кари: пересторогу, позбавлення певних прав, кінець кінцем, виключення з Академії. Іспити відбувалися двічі на рік: у грудні та у червні. У класах філософії та богослов'я відбувалися колоквіуми або диспути. Диспути були тижневі, місячні й кінцеві. Останні відбувалися після закінчення якогось відділу предмета.

Києво-Могилянська академія не була тоді становою, в ній навчалися діти всіх прошарків суспільства. Так у 1737 р. в академії навчалися діти: козацької старшини - 22, офіцерських - 1, ратушних чиновників - 2, купецьких - 6, простих козаків - 84, міщан - 66, ремісників - 7, селянських дітей - 39. Багато приїжджало з сусідніх слов'янських і не слов'янських земель. До нас у науку приїжджали росіяни, білоруси, серби, болгари, румуни, молдавани, греки. Студентів було порівняно багато: у 1742 р. - 1243 чол., у 1744 р. - 1160 чол., у 1751 р. - 1193 чол., у 1765 р. - 1059 чол. Контингент закордонних студентів становив: у 1763 р. - 127 чол., у 1737 р. - 122 чол., у 1790 р. - 47 чол.3 Цікаво, що знання студентів оцінювалися за 7 рівнями: «доброго, мірного, старанного, неслабкого, слабкого, худого, безнадійного» навчання.

Спочатку науки в Академії викладалися майже виключно латинською мовою, а українська та польська були допоміжними. Але згодом слов'яно-руський напрямок зміцнюється, що було пов'язано з формуванням української національної держави, а потім входженням України під протекторат Росії. Книжна українська мова десь на 70 років стає однією з мов освіти, науки і літератури. Книжною українською мовою пишуться художні й тогочасні наукові твори, літописи, гетьманські універсали, інші державні акти, ведеться офіційне листування.

Академія заснувала колегії в Гощі, Вінниці, Кремінці, Чернігові, Переяславі й постійно їм допомагала. Ці колегіуми, в свою чергу, ставали місцевими просвітительськими осередками. Так, Харківський колегіум був центром освіти Слобідської України. А 1765 року при ньому відкрили додаткові класи, де викладали інженерну справу, артилерію, архітектуру, геодезію, географію. Історія Києво-Могилянської академії дає змогу об'єктивно проаналізувати взаємодію української та російської культур цього періоду. Цей вплив втілився не тільки у переїзд до Петербурга та Москви великої кількості освічених українців, а й у запозиченні російською культурою цілих напрямків та масивів української культури. Стосовно Росії Україна починає відігравати роль посередника, транслятора у передачі досягнень латинської європейської культури.

3. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА НАПЕРЕДОДНІ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ 1649-1657

Потужний культурно-освітній рух згуртував позбавлений власної державності народ, підносив його національну свідомість, сприяв утвердженню визвольних ідей. Високий злет української культури XVI - першої половини XVII ст., оцінюваний дослідниками як золотий вік, засвідчив, що українці готові до боротьби за самостійний розвиток культури та за державну незалежність.

Отже, коли з приходом Польщі було поставлено під сумнів формування українців як окремої етнічної спільності, в Україні розгортається визвольний рух проти польської колоніальної політики. Українська знать втрачає роль виразника національних інтересів, роль провідної верстви визвольного руху. Ці функції перебирає на себе козацтво, яке вже в XVI ст. заявило про себе як про помітну соціальну силу.

Феномен Запорозької Січі слід вважати новим явищем політичної культури цього періоду, яка була праобразом майбутньої української державності.

Після укладення Берестейської унії і посилення наступу католицизму в Галичині та на Волині культурно-освітні сили переносять свою діяльність зі Львова й Острога до Києва, ближче до місця зосередження козацтва, яке дедалі активніше виступає захисником культурно-національних інтересів українського народу.

Початки козаччини припадають на XV ст. У XVI ст. козаки починають об'єднуватись у військову організацію. Найбільш визначним їх організатором був Дмитро Вишневецький (Байда), який у 1550 р. об'єднав розпорошені групи козаків і побудував фортецю на острові Мала Хортиця -- Запорізьку Січ. Наприкінці XVI ст. внаслідок політичних обставин значення козацтва зростає. Це пояснювалось тим, що під впливом Польщі український та білоруський елементи поступово починають нівелюватися, особливо в Галичині. У XVI ст. тільки дрібна шляхта зберегла своє національне обличчя, а знатні українські роди переходили на службу до поляків, відмовляючись від своєї мови та культури. Польська колонізація знищила також українську шляхту на Поділлі, Київщині та Брацлавщині, а згодом і на Волині. Чимало представників української феодальної верхівки, спокушені польською культурою, привілеями та посадами, переходять у польський табір.

Головними осередками культурного життя були Києво-Печерський і Богоявленський монастирі з братством і школами, які дістали безпосередню підтримку гетьмана П.Сагайдачного і козацтва в цілому.

Наслідком протистояння католицькій експансії в Україні була мобiлiзація усіх інтелектуальних сил українського суспільства, яка спричинила піднесення культурно-національного руху в останній чверті ХVI - на початку ХVIІ ст. Характерне явище - виникнення полемічної літератури. Вона торкалася актуальних і злободенних проблем, була розрахована на контакт з широко освіченою аудиторією, студентами братських шкіл, їх викладачами, духовенством, православною шляхтою, що надавало їй високого громадянського звучання.

Підтримуючи ідею об'єднання католицької і православної церков під верховенством Папи Римського, Польща протягом усього XVI ст. систематично пропагувала унію, використовуючи проповідь, літературу та школу. Велася завзята полеміка між прихильниками унії та її опозицією, результатом чого і став унікальний жанр українського письменства -- полемічна література. Остання справила великий вплив на подальший розвиток культури, зокрема літератури та філософської думки.

Полемічна література дала поштовх розвитку української культури, протягом багатьох десятиліть надихала українських патріотів на боротьбу за свою віру і свободу.

Боротьба українців проти асиміляції значно посилюється в останній чверті XVI ст. із появою братств. Вони згуртували навколо себе прогресивні сили, які рішуче виступили за розвиток національної культури. Велику роль у цьому відігравали братські школи та друкарні. Саме для шкіл І. Федоров видав у 1574 р. «Буквар», а в друкарні князя К. Острозького -- славнозвісну Острозьку Біблію. Усього в Україні діяло 25 друкарень, 17 з них видавали книги українською мовою.

На початку XVII ст. основним культурним центром стає Київ. Тут велику просвітницьку та культурну роботу виконували братство та осередок учених при Києво-Печерській лаврі. Продовжуючи традиції Львова та Острога, вони невтомно боролися проти асиміляторських заходів католиків та уніатів: українською мовою друкувалися букварі, граматики, словники, історична та полемічна література.

Величезний вплив на відродження української культури справила Києво-Могилянська академія. Вона була першим навчальним закладом в Україні. Викладання тут велося національною мовою, з глибокою шаною до вітчизняної історії та культури, на засадах всестановості.

Намагання уряду Речі Посполитої полонізувати та покатоличити українців виявилися марними. Культурні осередки, братства, полемічна література, мережа шкіл, Академія сприяли розвитку національної самосвідомості українців, не дали загинути православній вірі та українській культурі.

ВИСНОВКИ

Позитивні зрушення в культурі праці та господарюванні повґязані з налагодженням Україною активних торгово-економічних звґязків з Європою. Поява елементів громадянського суспільства та моделі-зародку (Запорозька Січ) національної державності в політичній та правовій культурі; зростання цивілізованості у сфері побутової культури; суттєві якісні зміни в культурі духовній, зумовлені впливом ідей гуманізму та реформації, створили сприятливий ґрунт для зростання національної свідомості Українського народу, зміцнення його віри у власні сили, згуртування в боротьбі за свою землю, віру, права та незалежність.

Процес формування культури українського народу в XV -- середині XVII ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного оформлення українського етносу, що завершився в основному в XVI ст.

Причиною повільного культурного розвитку України цього періоду стали руйнівні наслідки ординської навали, загарбання українських земель литовськими та польськими феодалами, агресія Кримського ханства та Османської Порти.

Однак, незважаючи на це, культура української народності жила і розвивалася. А саме тогочасна літературна мова, був започаткований перший у нашій країні театр. Із стін Києво-Могилянської академії вийшло багато визначних державних, громадських, політичних і освітянських діячів, письменників, поетів, художників і композиторів, які відзначились у різних сферах суспільно-політичного і культурного життя України, зробили значний внесок у національно-визвольну боротьбу.

Узагальнюючи період XV -- XVII ст. у розрізі культурно-національного руху можна дати йому оцінку як золотому періоду, внаслідок високого злету української культури. І саме це є засвідченням, що українці були готові до боротьби за самостійний розвиток культури, національну думку та за державну незалежність.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. В. Литвинов. Ідеї раннього просвітництва у філософській думці України. - К., 1984.

2. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К.: Вища школа, 1994

3. Історія України: Навчальний посібник / Під ред. В.А. Смолія. - К., 1997.

4. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. - К., 2000

5. Мицько І. Острозька слов'яно-греко-латинська академія. -- К.,1990.

6. Нічик В., Литвинов В., Стратій Я. Гуманістичні та реформаційні ідеї на Україні. -- К., 1991.

7. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. - К., 1997

8. Семчишин М. Тисяча років української культури. - К., 1993.

9. Терещенко Ю., Курило В. Історія України. - К., 1995.

10. Хижняк З.І. Маньківський В.К. Історія Києво-Могилянської академії. - К., 2003.

Размещено на Allbest.ru