Розвиток шлюбно-сімейного права в Київській Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток шлюбно-сімейного права в Київській Русі

До джерел українського сімейного права належать норми канонічного (церковного) права, насамперед візантійського, яке здійснило великий вплив на його становлення і розвиток. Із прийняттям християнства наприкінці X ст. правове життя Київської Русі зазнало докорінних змін. Введення православної релігії на Русі привнесло нові норми і стандарти життя. Розпочався процес активного впровадження нової християнської моралі. Християнство стало своєрідним мірилом соціальної поведінки, визначало нову систему поглядів, ідей. І все це у першу чергу торкнулося сімейних відносин. Вплив християнської релігії на становлення і розвиток національного сімейного права поступово посилювався, що відзначилося на формуванні нових норм звичаєвого права, а також простежується й у законодавчих актах. Вплив православної релігії на розвиток українського сімейного права досить чітко простежується з часів Київської Русі, коли були прийняті перші законодавчі акти, що були направлені на укорінення християнської моралі (наприклад, Статути про церковні суди), і найяскравіше проявляється під час дослідження норм шлюбно-сімейного права, які містяться у Зводі законів Російської імперії, що діяли на території України у XIX - початку XX ст. Вони у своїй більшості складаються із приписів норм візантійського канонічного права. Лише за доби Середньовіччя помітним стає також вплив римського права. Він посилився з часу входу українських земель до Литовсько-Руської держави та за часів Польської експансії з появою уніатської церкви та поширенням католицтва в Україні.

Хрещення Русі, здійснене князем Володимиром Великим, -- це поворотний момент української історії. Але сама християнізація відбулася не відразу. Впровадження нової релігії затягнулося на десятиліття. До цього часу в усіх сферах життя керувалися виключно звичаями. Але після прийняття християнства в галузі сімейних правовідносин поступово почали затверджуватися норми візантійського церковного права, адаптовані до місцевих умов. Церковне право у давньоруський період стає найважливішим і найавторитетнішим компонентом правової системи. Такий всеохоплюючий переворот міг би призвести до повної заміни місцевого права чужим, але завдяки стійкості давньоруського звичаєвого права він призвів лише до необхідного засвоєння церковного права і до часткової та свободної рецепції деяких кодексів візантійського світського права [1, 114]. Правовими джерелами християнської церкви на українських землях були Номоканони, Еклога, Прохірон. Номоканони (у перекладі з грецької: закон і церковне правило) з прийняттям християнства потрапили до Русі через Болгарію і набули поширення у київській державі протягом XIII ст. у перекладі на старословґянську під назвою «Кормча книга», яка складалася з Еклоги та Прохірона [2, 59-60]. Крім того, вони були рецепійовані княжим законодавством. Вплив цих памґяток канонічного права на давньоруське простежується у церковних статутах князів Володимира Великого й Ярослава Мудрого, а також у текстах Руської Правди. Норми церковних статутів були спрямовані на боротьбу з язичницькими звичаями та порушенням християнської моралі. У них містилися заборони шлюбів між родичами, двоєженства, самовільного розірвання шлюбу, примусу до укладення шлюбу тощо.

Шлюбно-сімейне право до прийняття християнства регулювалося звичаєвим правом, яке допускало багатоженство, викрадення наречених. Відомо, що князь Володимир Великий мав п'ять дружин і багато наложниць. Після прийняття християнства сімейне право розвивалося в Київський Русі відповідно до візантійського канонічного права. Установлювалася одношлюбність (моногамія). Церква забороняла укладення шлюбу з представниками інших конфесій, ухилялась освячувати шлюби між людьми, які належали до різних соціальних станів. Ускладненою була процедура розлучення. Залишаючи дружину без достатніх на те причин, чоловік мав надати їй значну матеріальну компенсацію, а також виплатити штраф на користь церкви. Розмір його залежав від соціального стану подружжя.

Розвиток правової системи України, як і будь-якої держави, потребує глибокого вивчення та осмислення історичного досвіду. Повною мірою це стосується й шлюбно-сімейних відносин. Без цього незрозумілими залишаються існуючі до сьогодні, поряд з офіційною реєстрацією шлюбу, традиції вінчання в церкві та святкування весілля, яке супроводжується своєрідними обрядами, звичаями. Виникає питання: якщо ці явища не закріплені в законі, то чому вони виникли і, більше того, закріпилися в свідомості людей і в силу чого продовжують побутувати в суспільстві ? Як зазначалося в “Повісті временних літ”, союзи племен, що увійшли до складу Київської Русі, мали “обичаї свої, закони батьків своїх і перекази”. Це повною мірою стосується й шлюбно-сімейних відносин. На території дохристиянської Русі не було єдиного способу укладання шлюбу. Існували щонайменше три форми цього союзу: викрадення, купівля та приведення нареченої. Зупинимося детальніше на кожній з них.

Один з найпоширеніших - викрадення нареченої (умичка, умикання), що підтверджується наявністю різного роду обрядів і церемоній, які збереглися до нашого часу. Так, у деяких селах України кращі друзі нареченого викрадають його дружину під час весілля і повертають її за гроші або пляшку горілки.

Другою формою укладання шлюбу у східних слов'ян була купівля нареченої. Те, що такий спосіб використовувався в Київській державі, доводить існування відповідних місцевих обрядів у сучасній Україні. Наприклад, у селі Уладівка Вінницької області діє звичай: наречений з ріднею та друзями приходять до воріт своєї майбутньої дружини і починають торг (так званий “викуп”), предметом якого є наречена. Коли ціну узгоджено, представники нареченої, яким було доручено викуп, відчиняють ворота і впускають гостей. Наречена при цьому виходить з хати подивитися, кому її продали.

Згідно з текстом літопису, на теренах Київської Русі існувала й інша форма укладення шлюбу, яка отримала назву “приведення ”. Дівчата, які видавались заміж шляхом приведення, називались “водимими” дружинами. Князь Володимир Великий, за свідченням літописця, до прийняття християнства мав п'ять “водимих” дружин, що й відрізняло їх від інших наложниць.

Стосовно припинення шлюбу в дофеодальний період Київської Русі (IХ-X ст.), то він розривався як з волі чоловіка, так і за згодою двох сторін. Устав Ярослава, наприклад, свідчить, що чоловіки могли розривати шлюб з жінкою через її жіночі та інші хвороби. Характерною особливістю руського права ІХ-Х ст. було те, що дружина після смерті чоловіка мусила слідувати за ним в загробне життя, закінчуючи життя самогубством.

Щодо особистих стосунків між чоловіком і жінкою, то тут домінує патріархат. Всі відносини розглядались під одним і тим же кутом зору речових відносин, і для сімейних прав як особливої категорії ще не було місця. Підтвердженням патріархальних стосунків є один з обрядів, який зберігся до наших часів. Це обряд роззування жінкою чоловіка. На те, що даний звичай існував у Київській Русі, вказує той факт, що, як відомо з літопису, дочка відомого полоцького князя Рогнеда не захотіла вийти заміж за Володимира Святославовича (сина Святослава від ключниці княгині Ольги, рабині Малуші), оскільки вважала принизливим для себе “разути рабынича”.

Патріархальна влада чоловіка проявлялась і в праві покарати дружину. Існують достовірні дані про те, що чоловік міг убити дружину у випадку зради.

Щодо регулювання майнових відносин подружжя, то до нашого часу дійшло мало відомостей. Проте, виходячи з того, що чоловік мав практично повну владу над жінкою, можна зробити висновок, що останній розпоряджався усім майном у сім'ї, в тому числі і приданим, яке приносилось дружиною. Батько також мав повну владу над дітьми. Він мав право покарати їх, продати та розпорядитися їхньою шлюбною долею. Діти не мали ніяких прав на майно, яке належало батьку. Коли син ставав дорослим, тобто міг сам собі заробляти на прожиток, а дочка видавалась заміж - аж тоді батько втрачав владу над ними.

З 988 року в шлюбно-сімейному праві Київської Русі відбуваються суттєві зміни під впливом християнства. На державну арену виступає церква і бере шлюб під свою опіку. Вся сфера сімейних відносин переходить у ведення церковного права. Зокрема, “Устав князя Володимира” надавав церкві повноваження для вирішення таких питань, як розлучення, порушення подружньої вірності, перелюб, тяжби щодо спадку тощо.

Як відомо, руська церква запозичила основні канони у візантійської церкви, включаючи й погляди на шлюб. Але робила це творчо. Зокрема, за візантійським церковним правом церковному шлюбу повинна була передувати шлюбна угода чи заручини. В Київській Русі інститут заручин не знайшов широкого застосування (принаймні в перші два століття після прийняття християнства). Це пояснюється насамперед тим, що церква вела боротьбу із залишками язичницького шлюбу зокрема, з двожонством, розірванням шлюбу за бажанням чоловіка (так званий розпуст) тощо.

Що ж до умов, необхідних для взяття шлюбу в Руській державі, то тут є ряд особливостей. Шлюби, наприклад, укладалися в більш близьких ступенях спорідненості, ніж це було встановлено у візантійському законодавстві. Шлюби могли укладатися й тоді, коли особи, що одружувалися, ще не досягли шлюбного віку. Так, князі іноді одружували своїх синів у 11 років, а доньок - у 8. Згода з боку молодят також була необов'язковою.

Церква забороняла укладати шлюб з представником іншої конфесії. Феодально-корпоративний устрій давньоруського суспільства унеможливлював шлюби між людьми, що належали до різних соціальних станів. Щоправда, у законодавчих кодексах Київської Русі не зафіксовано правові норми, які б чинили перепони для подібних шлюбів, але церква відмовлялась освячувати їх. Що ж до розлучень, то церква в Київській Русі, так само, як у Візантії, обмежувала це право.

У Київській Русі становище жінки визначалося становищем чоловіка. Але з цього правила є і винятки. Так, у ст.110 Руської Правди сказано, що якщо чоловік одружиться з рабинею, то сам стає рабом.

Що стосувалося майнових відносин у подружжі, то після хрещення Русі тут іде боротьба двох начал. Одне начало - характерне для сімейних відносин у варварському суспільстві, коли лише чоловікові належало право володіти, користуватися та розпоряджатися не тільки своїм майном, а й майном , котре дружина приносила в його дім, тобто її приданим. Інше ж начало, яке почало запроваджуватися візантійським духовенством, розширює права дружини. Вирішуючи майнові спори між чоловіком та жінкою, церква тією чи іншою мірою наслідувала візантійське законодавство та візантійську церковну практику.

Після хрещення Русі церква повела активну боротьбу за “святість шлюбу”. її результатом стала рецепція норм візантійського права щодо законних і незаконних дітей. Так, останніми визнавалися діти, народженні поза офіційним шлюбом. Такі діти не мали права спадку після своїх батьків. Проте таке нове ставлення до позашлюбних дітей впроваджувалось у Київській Русі з великими труднощами.

Що стосується усиновлення, то в джерелах, які належать до цього періоду, про це не згадується. Проте усиновлення було поширене серед європейських народів, і дослідники вважають, що це явище мало місце і в Київській Русі.

Батьківська влада стає м'якшою порівняно з дофеодальним періодом. Внаслідок впливу візантійського законодавства у деяких руських родинах виникає двовладдя. Так, після смерті чоловіка жінка мала право доглядати своїх дітей до їхнього повноліття, а останні мали їй повністю підкорятися. Проте таке пом'якшення батьківської влади не було істотним.

За джерелами права, які дійшли до наших часів , ми бачимо, що опікунство у Київській Русі був досить розвинене . Про це, зокрема, свідчать такі риси руського опікунського права, як винагорода опікуну за його діяльність, його звіт про виконання ним його обов'язків і строга відповідальність.

На Русі, так само як і у Візантії, укладення церковного шлюбу починалося зі звернення наречених до архієрея з проханням благословити їх на шлюб. Єпископ видавав указ на імґя приходського священика з пропозицією здійснити обшук, тобто виявити, чи немає перешкод для цього шлюбу. За видачу такого указу існував податок, розмір якого збільшувався, якщо особи брали другий або третій шлюб. Такий порядок існував до 1765 р., коли був скасований Катериною II. Здійснювати обряд вінчання міг виключно приходський священик нареченого або нареченої. Така вимога була закріплена «Кормчою книгою», а також указом Святішого Синоду 1775 р., за яким особа, яка бажає укласти шлюб, повинна сповістити про це приходського священика (письмово або усно), вказавши своє імґя і прізвище, стан, чин, а також імґя та прізвище нареченої. Схожі вимоги були закріплені й законодавством Російської імперії (ст. 22, кн. 1, том X Зводу законів) [5,307]. У свою чергу священик повинен сповістити про це у храмі з метою здійснення «обшуку», щоб впевнитися, що немає ніяких перешкод для укладення цього шлюбу, бо, як зазначає С. Булгаков, «для законності й дійсності шлюбу, окрім законної форми, вимагається ще, щоб він відповідав різним умовам, що випливають з відносин природних, співжиття та релігійних» [6, 987].

До таких умов належать: 1) відсутність дійсного шлюбу; 2) священний сан; 3) чернецтво; 4) заборона укладення четвертого шлюбу; 5) перешкодою до укладення шлюбу є наявність вини (перелюбу) особи у розірванні попереднього шлюбу; 6) фізична або духовна нездатність до шлюбу (душевна хвороба, ідіотизм); 7) вікові межі вступу у шлюб; 8) батьківське благословення; 9) вільна згода на шлюб з боку наречених; 10) відсутність кровної спорідненості наречених, відносин свояцтва, духовного споріднення; 11) відсутність споріднення, що виникає внаслідок усиновлення; 12) єдність віросповідання наречених. Більшість цих умов увійшли до Зводу законів Російської імперії.

Люди, які що-небудь знали про перелічені вище перешкоди для укладення шлюбу, повинні були сказати про це священику. Якщо перешкоди не були виявлені, священик здійснював відповідний запис про «обшук» у спеціальній книзі. Такий запис засвідчувався підписами наречених, двох свідків та священика. Наречені також повинні були надати ряд документів: метричні свідоцтва, паспорти, послужний список, свідоцтво духовного отця про те, що вони були на сповіді та причасті, а також, якщо це був другий або третій шлюб, -- консисторський указ про розірвання попереднього і дозвіл на вступ у новий шлюб [3,341-342].

Стосовно розлучення, то воно завжди засуджувалося не тільки церквою, але і громадськістю. Із прийняттям християнства встановлювалося, що шлюб укладається на все життя, і єдиною виправданою підставою його припинення є смерть одного з подружжя. Таке відношення до непорушності шлюбу своїм витоком має Святе Писання. Так, у Новому Заповіті сказано: «Покине тому чоловік батька і матір і пристане до дружини своєї, і будуть двоє однією плоттю, так що немає вже двох, але одна плоть. Тож, що Бог спарував, людина нехай не розлучає» (Євангеліє від Матвія 19:5,6). Перелюбство визнавалося у християнстві спочатку єдиною підставою для розлучення. Так, за Святим Євангелієм: «...хто розлучається з дружиною своєю не за перелюбство і одружується з іншою, той перелюбствує; і такий, що оженився на розлученій, перелюбствує» (Євангеліє від Матвія 19:9). Але розлучення все ж існувало. Візантійське церковне право містило вичерпний перелік випадків, коли можна було домагатися розлучення. До таких обставин належали: порушення подружніх обовґязків; нездатність чоловіка до інтимних стосунків після трьох років співжиття; коли чоловік або жінка задумали позбавити одне одного життя; при захворюванні заразною хворобою. Пізніше до цих основних причин були додані інші: коли невідомо, де перебуває чоловік протягом пґяти років; коли чоловік або жінка йшли у монастир; коли жінка задумує забрати майно чоловіка і йому про це не каже; коли вона без дозволу чоловіка зустрічається з іншими чоловіками або миється з ними в лазні; коли жінка без дозволу чоловіка не ночує вдома, а у своїх родичів; коли без дозволу чоловіка відвідує кінські ристалища і театри [7, 219]. Із прийняттям християнства на Русі діяли ці норми, але з деякими відмінностями. Наприклад, участь дружини у веселощах, ігрищах, миття у лазні з чоловіками не дорівнювалося до перелюбства і не вважалося підставою для розлучення. На практиці дуже частими підставами розірвання шлюбу на

Русі, хоча це і було заборонено княжими уставами, виступали безпліддя дружини або її тяжка хвороба, але формальною причиною розлучення у таких випадках дуже часто був вступ дружини у монастир [3, 366].

Питання розлучення завжди відносилися до відомства церкви. Але з часом підстави до розлучення дещо змінилися. Так, С. Булгаков виокремлює такі, що діяли у XIX -- на початку XX ст.: перелюб, нездатність до подружнього співжиття, зникнення безвісти одного з подружжя, засудження з позбавленням усіх прав стану, вступ обох з подружжя у монастир [6, 1259-1263].

Отже, можна дійти висновку, що із прийняттям християнства як державної релігії, державна влада і духовенство намагалися підпорядкувати всі сфери шлюбно-сімейних правовідносин виключно канонічним нормам. Слід зазначити, що вплив християнства на суспільні відносини здійснювався різними шляхами -- насамперед впливом нової релігії на існуючі традиції і звичаї, а також шляхом впровадження окремих християнських принципів через їх законодавче закріплення. Церковні правила почали зґявлятися вже у перших законодавчих збірниках давньоруської держави. І загальновизнаним є той факт, що саме християнська мораль здійснила значний вплив на формування українського світогляду у сфері шлюбно-сімейних правовідносин.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

християнський шлюбний право весілля

Владимирский -- Буданов М. Обзор истории русского права. -- Ростов н/Д, 1995.

Іванов В. М. Історія держави і права України : навч. посіб. -- К., 2007.

Цыпин В. А. Церковное право : учеб. пособие. -- 2-е изд. -- М., 1996.

Горчаков М. И. (протоиерей) Церковное право. Краткий курс лекций. -- СПб., 1909.

Іванов В. М. Практикум з історії держави і права України : навч. посіб. -- К., 2006.

Булгаков С. В. Настольная книга для священно-церковно служителей. Репринтное воспроизведение издания 1913 г. -- М., 1993.

Щапов Я. Брак в Древней Руси. -- М., 1986.

Размещено на Allbest.ru