Українська республіка в часи Центральної Ради

Размещено на http://www.allbest.ru

Контрольна робота

з дисципліни: «Історія України»

на тему:

«Українська республіка в часи Центральної Ради»

План

Вступ

Жовтневі 1917 року події в Петрограді. Проголошення УНР

Формування радянської державності в Україні. Війна радянської Росії проти Центральної Ради

Проголошення самостійності УНР

Розпуск Центральної Ради

Висновок

Список рекомендованої літератури

Вступ

Після першої революції в Росії, не зважаючи на часову реакцію, українське життя почало розвиватися щораз інтенсивніше й, хоч успіхи національної свідомості серед інтелігенції залишали далеко позаду пробудження цієї свідомості серед народних мас, але можна було з впевненістю думати, що з усуненням елементарних перешкод для народної освіти й з утворенням української народної школи, національне відродження українського народу піде прискореним темпом. Галичина й Буковина з цього погляду випередили російську Україну й перед ними стелилися широкі перспективи національного розвитку. В такому стані захопила український народ, поділений між двома ворожими державами, Велика світова війна, яка знову відкрила перед ними перспективи відбудови його державної незалежності.

Кінець лютого 1917 року став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію.

Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.

Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) влади; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд - Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту революційної діяльності неосвічених і недосвідчених народних мас; активний вихід армії на авансцену внутрішньополітичної боротьби; посилення в народній свідомості орієнтації на силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів - всі ці тенденції та процеси позначалися на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 року. Водночас місцеві чинники зумовили специфіку та особливості суспільного життя українських земель.

Майже одразу після лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, які домінували в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, значною мірою сходились в поглядах на розв'язання національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання вже на початку 1917 року не відповідало вимогам часу, якісно новому рівню національного руху і тому не тільки породжувало численні тертя, суперечності та протиріччя між різними політичними силами суспільства, а й зумовили появу в Україні ще одного альтернативного центру влади - Центральної Ради - громадсько-політичного об'єднання, що утворилося 4 березня 1917 року. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського.

Жовтневі 1917 року події в Петрограді. Проголошення УНР

Жовтневе більшовицьке повстання та падіння Тимчасового уряду, з іншого - породили нові. Намагаючись втримати ситуацію під контролем, Центральна Рада вже в день Петроградського перевороту ініціює утворення в Києві «Крайового комітету охорони революції в Україні», до складу якого входили представники різних політичних та громадських організацій, серед них більшовики - Г. П'ятаков, Й. Крейсберг, В. Затонський.

У жовтні 1917 року в Україні розгорнулася боротьба між трьома політичними силами - прибічниками Тимчасового уряду, опорною точкою яких був штаб Київського військового округу (КВО); більшовиками, які користувалися підтримкою рад робітничих і селянських депутатів та національними силами, що гуртувалися навколо Центральної Ради. Продовжуючи «петроградський почин», більшовики України на короткий час встановили радянську владу у Вінниці, Кам'янці-Подільському, Проскурові, Рівному, Луцьку та інших прифронтових містах, їхня спроба розгортання в Києві зустріла активний опір з боку сил підконтрольних КВО. Протягом 29-31 жовтня тривали жорстокі бої. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але коли ситуація стала кризовою, намагаючись відстояти національні інтереси, радів ці активно почали впливати на розвиток події.

Продовжуючи власну державотворчу лінію, 7 листопада 1917 року, Центральна Рада ухвалює III Універсал, у якому проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах дев'яти українських губерній. Цей документ накреслював широку програму дій:

скасування поміщицького землеволодіння;

запровадження 8-годинного робочого дня;

встановлення державного контролю над виробництвом;

надання національним меншинам «національно-персональної автономії»; українська республіка центральна рада

забезпечення українському народові демократичних прав і свобод;

скасування смертної кари, амністію політв'язням: скликання 9 січня 1918 року Українських Установчих зборів.

Нажаль Універсал мав суттєву суперечність - широко окресливши Україну як незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв'язок із Росією, що як держава вже існувала.

Наприкінці 1917 року український національний рух ще йшов по висхідній лінії, про що свідчать результати виборів до Всеросійських установчих зборів - в Україні за більшовиків проголосувало лише 10% виборців, а за українські партії - майже 75%.

Формування радянської державності в Україні. Війна радянської Росії проти Центральної Ради

Політичні організаційні й воєнні дії більшовиків були спрямовані на створення сприятливих внутрішніх та зовнішніх умов для реалізації основного завдання - захоплення влади в Україні та встановлення більшовицького режиму на її території. Спочатку це завдання вони намагалися вирішити легітимним (законним) шляхом. Широка агітаційно-пропагандистська кампанія,підрив внутрішньої єдності Центральної Ради, зовнішній силовий тиск тощо, на думку більшовиків, мали забезпечити їм більшість серед делегатів Всеукраїнського з'їзду рад. Спираючись на цю більшість можна було вихолостити національний характер Центральної Ради та шляхом переобрання трансформувати її у виконавчий комітет (ЦВК) рад України, який в перспективі міг би стати однією з середніх ланок централізованого апарату управління Радянської Росії. Проте цей стратегічний план більшовикам реалізувати не вдалося.

Своєрідним каталізатором подій наприкінці 1917 року став Маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради, який надійшов до Києва радіотелеграфом 3 грудня. У цьому документі, підписаному В. Леніним та народним комісаром закордонних справ Л. Троцьким, з одного боку, визнавалася УНР, а з іншого - робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Ультиматум Раднаркому містив чотири вимоги до Центральної Ради: відмовитися від дезорганізації фронту (йдеться про утворення Українського фронту), не пропускати через Україну козачі формування з фронту на Дон, пропустити більшовицькі війська на Південний фронт, припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців. На роздуми відводилося 48 годин, у разі відхилення ультимативних вимог РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні».

У цей драматичний момент 4 грудня у Києві розпочав свою роботу Всеукраїнський з'їзд рад, на якому більшовики планували здійснити внутрішній переворот та захопити владу демократичним шляхом, але сил для цього в них виявилось замало. Серед 2,5 тис. делегатів вони становили лише незначний відсоток і тому не могли оволодіти владними важелями.

Розуміючи, що події розвиваються не за їхнім сценарієм, більшовики разом з лівими есерами, деякими українськими соціал-демократами та кількома безпартійними (всього 127 осіб) залишили Всеукраїнський з'їзд рад і перебралися до Харкова, який того часу був форпостом більшовизму в Україні. Саме у цьому пролетарському центрі 11-12 грудня 1917 року відбувся альтернативний з'їзд Рад, що проголосив встановлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України (Головою ЦВК став лівий український соціал-демократ Ю. Медведев).

Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917 року, Центральна Рада перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії.

Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ 30-тисячному радянському війську проти УНР.

Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвели до того, що у вирішальний момент 16 січня 1918 року у бою під Крутами (станція між Ніжином та Бахмачем), де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість з яких загинула в нерівному протистоянні. Ситуація стала критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного «Арсеналу». І хоча це повстання було придушено, втримати Київ все ж не вдалося. Після п'ятидобового бомбардування більшовицькі війська М. Муравйова 26 січня 1918 року увійшли до столиці УНР. Український уряд змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі - до Сарн.

Проголошення самостійності УНР. Брестський мир

Вже 2 грудня 1917 року між країнами німецького блоку (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною, Болгарією) та Радянською Росією було підписано угоду про перемир'я, а через тиждень у Брест-Литовську розпочалися мирні переговори. Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, не втратити шансу легалізації та утвердження української державності на міжнародній арені, Генеральний секретаріат Центральної Ради 12 грудня 1917 року звернувся з нотою до всіх воюючих сторін. Суть цього документа полягала в тому, що оскільки влада Раднаркому не поширюється на українські землі, то будь-яка угода, підписана Росією, не буде правочинною в Україні без ухвали урядом УНР. Країни німецького блоку погодились з аргументами Центральної Ради і дали згоду на участь у переговорах делегації УНР.

28 грудня 1917 року розпочалося перше пленарне засідання мирної конференції у Брест-Литовську. Вже наступного дня було офіційно визнано повноправним учасником переговорного процесу делегацію України, до складу якої входили В. Голубович (голова), М. Левицький, М. Любинський, М. Полозов, О. Севрюк.

Під час переговорів українська делегація мала обстоювати програму максимум (включення до складу УНР усіх західноукраїнських земель - Східної Галичини, Закарпаття, Буковини, Підляшшя та Холмщини), а за несприятливих умов програму-мінімум (виділення західноукраїнських земель в окремий коронний край з широкими автономними правами). Молода українська дипломатія зуміла зіграти на міждержавних протиріччях і уклала вигідну угоду. Мирний договір між УНР і країнами німецького блоку було підписано 26 січня 1918 року, тобто саме того дня, коли війська М. Муравйова захопили Київ, що суттєво вплинуло на повноваження членів української делегації, але державні інтереси змусили делегації Німеччини та Австро-Угорщини закрити очі на ці обставини й укласти мир з УНР. Підписана угода передбачала:

встановлення кордонів (кордон між УНР та Австро-Угорщиною пролягав по лінії Хотин - Гусятин - Збараж - Броди - Сокаль, майже вся Холмщина і Підляшшя поверталися УНР);

відмову від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною;

взаємний обмін військовополоненими;

взаємний обмін надлишками промислових та сільськогосподарських товарів;

встановлення взаємних митних пільг та режиму найбільшого сприяння у прикордонному товарообміні;

налагодження дипломатичних відносин.

Грудневий ультиматум Раднаркому призвів до спалаху війни між Раднаркомом і Центральною Радою, яка в критичних умовах своїм IV Універсалом проголошує суверенність, незалежність УНР. Проте проголошення Універсалу не давало змоги зберегти контроль за територією України. Під тиском переважаючих сил радянських військ Центральна Рада втрачає територію, вплив, владу.

Брестська мирна угода давала Центральній Раді ще один шанс для політичної самореалізації, але її демократизм та республіканізм не стикувалися з консерватизмом керівництва окупаційних військ німецького блоку. За цих обставин встановлення авторитарного права в Україні було лише питанням часу.

Розпуск Центральної Ради

Не знайшовши формули компромісного рішення з більшовиками, німці 18 лютого 1918 року розпочали широкомасштабний наступ. За день до цього М.Любинський від імені Центральної Ради звернувся до німецької сторони з проханням «надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за своє існування». Центральна Рада розраховувала, що ця допомога цілком може обмежитися введенням на територію України двох дивізій, сформованих у Німеччині та Австро-Угорщині з військовополонених українців (майже 30 тисяч осіб). Проте німецький блок не бажав ризикувати і перетворювати договір з УНР, за словами Людендорфа, «на світовий фарс і дурисвітство», і тому німецький і айстро-угорський уряд наполягали на введенні в Україну власних регулярних військ.

Розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати централізованої влади, стабільних поставок продовольства, німецьке командування почало схилятися до пошуків встановлення альтернативної влади в Україні.

Отже, проголошення Української Народної Республіки стало своєрідною реакцією на жовтневе більшовицьке повстання в Петрограді. Намагаючись завоювати владу в Україні, більшовики розгорнули широку пропагандистську кампанію, підтримували ліві елементи українських партій з метою розколу Центральної Ради, чинили зовнішній силовий тиск тощо, їхня спроба легітимним шляхом завоювати командні висоти та трансформувати Центральну Раду в «кишеньковий» Центральний виконавчий комітет рад України зазнала поразки.

Навесні 1918 року Україна стала ареною найбільш хаотичних політичних подій. Реальність поновлення більшовицької експансії, нездатність Центральної Ради опанувати ситуацію і досягти необхідного рівня державного та економічного розвою, наростаюча загроза перетворення України на німецьке генерал-губернаторство, а насправді в колонію, підштовхнули до консолідації та активізації несоціалістичних сил, лідером яких став почесний отаман Вільного козацтва генерал П. Скоропадський.

29 квітня 1918 року Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення - гетьманат «Українська держава». Суть перевороту полягала в спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатною зупинити радикалізацію, дезорганізацію і деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм.

Конституція УНР мала підзаголовок - «Статут про державний устрій, права і вільності УНР» і складається з 83 статей, об'єднаних у 8 розділів:

Загальні постанови (статті 1-6);

Права громадян України (статті 7-21);

Органи влади УНР (статті 22-26);

Всенародні Збори УНР (статті 27-49);

Про Раду Народних Міністрів УНР (статті 50-59);

Суд УНР (статті 60-68);

Національні союзи (статті 69-78);

Про часове припинення громадянських свобод (статті 79-83).

Державний переворот був узгоджений з представниками німецької військової адміністрації. Фактично він здійснювався під її контролем, але при формальному нейтралітеті німецької сторони.

Але найочевиднішою в діяльності Центральної Ради була її поразка. До головних причин падіння ЦР належали:

відсутність двох головних опор державності, а саме - боєздатної армії та адміністративного апарату. Не маючи останнього, Центральна Рада не могла утримувати зв'язки з губерніями та селом, де зосереджувалася найбільша частина її можливих прибічників;

суперечки серед її членів щодо характеру внутрішньої та зовнішньої політики. Це виявлялось в гострій ворожнечі між Винниченком і Петлюрою - двома провідними міністрами в уряді. Винниченко доводив, що ЦР слід проводити радикальнішу, ніж у більшовиків, політику, щоб виправдати сподівання мас на докорінні зміни. Тим часом Петлюра вважав, що слід приділити більшу увагу будівництву інститутів національної державності;

нерозвиненість укр. нац. руху. Через репресивний характер царського режиму та соц.-економ. особливості укр. суспільства більшість освічених людей в Україні були або росіянами, або зрусифікованими. Український рух ще не проникнув у міста. Ці важливі осередки промисловості, комунікацій і кваліфікованих робітників виступали твердинями російської чи інших меншостей, нерідко войовничо налаштованих проти українців. Тому відчувався гострий брак компетентних людей для організації та укомплектування армії і адміністративного апарату укр. держави. Наявні ж люди були молодими та недосвідченими: Винниченкові було 38 років, Петлюрі - з5, Ковалевському (провідникові найбільшої української партії - соціалістів-революціонерів) - 25, Миколі Шрагу (що замінив М. Грушевського на посаді голови ЦР) - 22 роки. З огляду на ці, здавалося б, нездоланні труднощі, можна зрозуміти, чому, описуючи зусилля Центральної Ради, Винниченко зауважив: «Воістину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ».

Висновок

П'ятирічна (1917-1921 рр.) самовіддана боротьба українського народу за створення власної, ні від кого незалежної, держави не пропала марно.

На політичній карті було стерто назву «Південно-Західний край Росії» натомість з'явилася нова - Українська Народна Республіка із столицею в м. Харкові.

Виникнення Центральної Ради ознаменувало початок нового періоду в історії України. Проте ні ЦР, ні П. Скоропадському, ні уряду Директорії не вдалося закріпити своїх позицій і втримати Україну незалежною країною.

Більшовики і прибічники унітарної Росії не змогли проігнорувати прагнення українського народу до створення власної держави і спочатку навіть запозичили виниклу в процесі національної революції назву (УНР) але в січні (6) 1919 замість цієї назви ввели нову: Україна проголошувалася Українською Соціалістичною Радянською Республікою.

Проте сам факт існування та визнання України міжнародною спільнотою, чітко окреслені кордони, своя, хай залежна адміністрація, столиця, герб, прапор, гімн, певна можливість культурно-національного розвитку створювали для українського народу перспективу створення власної незалежної держави.

Список рекомендованої літератури.

Бойко О. Д. Історія України - К., 2006.

Дорошенко Д. І. Нарис історії України: У 2-х т. - Львів, 1991.

Історична наука: термінологічний і понятійний довідник: Навч. посіб. / В. М. Литвин, В. І. Гусєв, А. Г. Слюсаренко. - К., 1997.

Субтельний О. Україна: історія. - К., 1996.

Яковенко Н. М. Нарис історії України З найдавніших часів до кінця 18 століття - К., 1997.

Размещено на Allbest.ru