Діяльність гетьмана І. Мазепи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

Діяльність гетьмана І. Мазепи

Вступ

Актуальність теми дослідження. В історії України особливе місце належить гетьману Іванові Мазепі. Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю. Гетьман намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка зазнавала страшної девальвації.

Вивчення цієї проблеми набуває особливої актуальності у зв'язку із загальним переосмисленням діяльності гетьмана, поверненням до наукового обігу замовчуваних раніше тем.

Об'єктом дослідження є історична постать І. Мазепи, а предметом - особливості його діяльності та зовнішньополітичних зв'язків.

Метою контрольної роботи є дослідження історичної постаті І. Мазепи в контексті тогочасних подій.

Поставлена мета обумовлює такі завдання дослідження:

- вивчення автобіографії Івана Мазепи та його діяльності до гетьманства;

- дослідження політичної діяльності гетьмана І. Мазепи;

- слідкування за останніми роками життя гетьмана.

Методологічна база роботи ґрунтується на основі принципів історизму та об'єктивності. При написані дипломної роботи використовувались як загальнонаукові методи: логічного аналізу, класифікації та систематизації, узагальнення, статистичний, так і спеціальні: проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, емпіричний, толерантності.

1. Діяльність до гетьманства та автобіографія Івана Мазепи

мазепа гетьман історичний політика

Постать Івана Мазепи одна з найзагадковіших в українській історії. Дискусія, полеміка щодо оцінки його дій, вчинків і досі триває у науковій, популярній літературі. Причиною тому - великий масштаб цієї особистості, яку важко збагнути, вмістити у певні рамки зрозумілості, осягнення. Гетьмана любили і ненавиділи, поважали і побоювались, цінували й остерігались, прославляли й оббріхували як у часи його керування, так і пізніше, у наступні десятиліття та століття.

Іванові Мазепі не вдалося здійснити потаємну мрію свого життя - створити незалежну Українську Державу. Але те, що він як патріот наважився не закрити, а поставити це питання з відповідною гостротою для наступних поколінь, є найголовнішим його скарбом-заповітом нащадкам. [6, с. 173].

Іван Степанович Мазепа народився 20 березня 1639 року неподалік від Білої Церкви, на шляхетськім хуторі Київщини, у с. Мазепинцях у сім'ї відомої правобережної української шляхти. Батько його займав велику посаду в окрузі Білої Церкви, а материнське коріння йшло від відомого українського роду Мокевських.

Дитинство Івана протікало в часи постійних боїв козаків із Польщею. Ще малим йому довелося навчитися володіти шаблею, їздити верхи та засвоїти деякі військові вправи. При всьому також не забував і про освіту.

Початкову освіту отримав у школі Київського братства, далі навчався у Києво-Могилянській колегії. Закінчивши навчання і повернувшись до рідної хати, батько, що мріяв про велику кар'єру для свого сина, відправив його до польського короля Яна-Казимира. Де зумів швидко завоювати прихильність короля. Новий польський король Ян-Казимир, був у близьких взаєминах із західною цивілізацією, підтримував з нею зв'язки з практичних оглядів. Мав звичку висилати щороку на чужину трьох талановитих молодців шляхетського походження, щоб вони покращували свою освіту. Мазепа також потрапив до цих вибранців. Він відвідав Німеччину, Францію та Італію, бажаючи на все поглянути власним оком та все зрозуміти; врешті-решт почав знайомитися з політикою і повернувся з чужини як людина світового знання та поглядів. У Нідерландах навчався військово-артилерійській справі. [1, с. 123].

У 1663 р. Мазепа входить у політичне життя України. Він був присланий до гетьмана Правобережної України (1663-1665 р.) П. Тетері, тільки що вибраному гетьманом. Зустріли його не занадто люб'язно, але в Польщу він більше не повернувся, залишився на Правобережжі, потім служив гетьманові України П. Дорошенко (1665-1676 р.) - був учасником ряду посольств. В 1674 р., під час поїздки в Крим, він потрапив у полон до запорожців, і кошової Запорізької Січі І. Сірко відправив його до гетьмана Самойловича. Там він навчав гетьманських дітей і їздив послом у Москву, після чого одержав чин генерального осавула.

Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи потрапила в 1687 р., коли в результаті чергової анти гетьманської змови генеральної старшини, інспірованої фаворитом тодішньої російської правительниці Софії князем Василем Голіциним, гетьмана Івана Самойловича не лише було позбавлено влади, а й заслано до Сибіру. Невдовзі й сам фаворит потрапив в опалу і попрямував слідами Самойловича. Втратила владу і Софія. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилося також лічені дні. Однак у таких непевних умовах Івану Степановичу не лише вдалося втриматися при владі, а й істотно зміцнити власні позиції.

2. Роки гетьманства Івана Мазепи

За часів свого життя у внутрішній політиці І. Мазепа спирався на старшину, дбав про її становище, намагаючись створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. У його планах було також забезпечення надання дворянам європейської освіти. Водночас він дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, зокрема встановивши максимальну панщину два дні на тиждень. У 1691 р. гетьман видав новий універсал, яким забороняв перехід козаків у селянський стан, а селянам дозволялося подавати до суду скарги на панів. Гетьманськими постановами скасував і найбільш обтяжливі податки. Коли внаслідок воєнних дій було сплюндровано Чигирин, Мазепа продав одне із своїх сіл і виручені гроші Передав мешканцям, котрі втратили свої житла і майно.

Одним з важливих напрямів внутрішньої політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. Як щедра і добра людина, Мазепа значну частину своїх особистих прибутків вкладав у розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб можна зрівнятися з європейськими державами. Як покровитель православ'я, він будує по всій Гетьманщині за свої кошти близько 20 чудових церковних храмів, споруджених у пишному стилі, який часто називають мазепинським, або козацьким, бароко. Багато старовинних храмів княжої доби було реконструйовано. Серед них такі величні споруди, як церкви Миколи і Богоявленська в Києві. Значно оновив гетьман і славнозвісні Софійський собор у Києві, Успенський собор Києво-Печерської лаври та Михайлівський собор Видубицького монастиря. На добу гетьмана припадає розквіт і Києво-Могилянської академії, яку Мазепа взяв під свою опіку. Завдяки його підтримці споруджено нові корпуси і збільшено до 2 тис. чисельність студентів. Цариною культурницької діяльності Мазепи була друкарська справа. Видання мазепинської доби - одні з кращих українських книго друків. Сам гетьман мав найкращу в Україні бібліотеку й обдаровував книжками монастирі, церкви, окремих осіб. Ім'я цього великого будівничого і мецената стало знаним навіть на Сході: його коштами надруковано арабський переклад Євангелія, а церкві Святого гробу в Єрусалимі він передав дорогоцінні дари. До речі, срібний вівтар з ім'ям Мазепи та його гербом і досі зберігається в Єрусалимі. Така цілеспрямована і всеохоплююча культурна діяльність І. Мазепи дозволяє говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику. [5, с. 130].

Своє гетьманування Іван Мазепа розпочав із підписання Коломацьких статей. Угоду між гетьманом і старшиною, з одного боку, та московськими царями Іваном і Петром Олексійовичами та царівною Софією - з іншого, було укладено 25 липня 1687 р.

Суть цих статей зводилася до таких позицій:

1. Було підтверджено права і вольності Війська Запорозького, але одночасно статті закріплювали посилення царської влади в Гетьманщині й обмеження української козацької автономії, що відбувалося постійно при кожних виборах нового гетьмана.

2. Гетьман не мав права знімати з посад генеральну старшину без царського дозволу, а старшина - переобирати гетьмана.

3. Гетьману, як і раніше, було відмовлено у праві відносин з іноземними державами. Для його «охорони» у гетьманській столиці Батурині виділявся окремий полк московських стрільців.

4. Установлювалося, що російські воєводи, які перебували у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі, не мали права втручатися у внутрішні справи Гетьманщини.

5. Козацькій старшині надавалися значні права і привілеї: свободу від будь - яких податків, натуральних повинностей беззастережне володіння своїми землями, лісами, млинами тощо.

6. Гетьман і старшина зобов'язувалися дбати про зближення з великоросами, особливо через мішані шлюби, для чого дозволялося українським мешканцям мати вільний перехід до великоросійських міст.

7. Реєстрового війська повинно було бути 30 тисяч козаків.

8. На півдні Гетьманщини для захисту від турецько - татарських набігів мали бути побудовані укріплення міста - фортеці на річках Самарі, Орелі і Орчику. Слід сказати, що цей пункт запорізькі козаки сприйняли як зазіхання на їхні привілеї на південних землях… [4; с. 45].

Коломацькі статті визначали гетьманський уряд як слухняне знаряддя для здійснення в Україні московської політики, спрямованої на цілковиту ліквідацію Української держави, на ще більшу «прозорість» кордонів України з Московською державою, а також на поступове, але неухильне «розчинення» українців серед московського населення. [3, с. 215].

Оцінюючи Коломацькі статті в цілому, навряд чи можна назвати їх якимось успіхом або невдачею нового українського керівництва Це ті умови, за яких взагалі був можливий прихід Івана Мазепи до влади. Так Коломацькі статті суперечили автономії українських земель і ускладнювали ведення гетьманом більш вигідної для його держави зовнішньої та внутрішньої політики.

Молодий цар Петро І у серпні 1689 року захопив усю повноту влади. При особистій зустрічі з новим царем Мазепі поталанило викликати в Петра І повагу і симпатію. Відтоді гетьман мав цілковиту довіру московського царя.

На початку 90-х років ХVІІ ст. відбулася вагома і неоднозначна подія у політичному житті Війська Запорозького - канцелярист Генеральної військової канцелярії Петро Іваненко (Петрик) утік на Запорожжя й почав схиляти козаків до виступу проти старшини і визволення Гетьманщини від московських військ. Ставши січовим писарем, Петрик розгорнув активну дипломатичну діяльність щодо створення антиросійської коаліції держав. При цьому він скористався досвідом Богдана Хмельницького і пішов на зближення з урядом Кримського ханства. Козацький літописець Самійло Величко вважає, що плани Петрика опосередковано і таємно підтримував сам гетьман Мазепа. [8; с. 36].

26 травня 1692 року Петрик підписав із Кримом мирний договір, який закріплював союз «двох незалежних держав». Угода складалася з 16 статей. Хоча цей договір не був реалізований на практиці, а Петрик через не підтримку українського населення і складні геополітичні обставини зазнав у кінцевому підсумку невдачі, ця угода залишила неабиякий слід в історії української політико-правової та державотворчої думки, наочно показала невдоволення частини національної еліти тодішнім політичним та економічним становищем України у складі Московської держави.

Московський вектор зовнішньополітичної діяльності гетьмана Мазепи у перший період його правління (до 1700 року) досить суперечливий та малодосліджений. Відомо, що І. Мазепа, був противником «Вічного миру» 1686 року, слушно вбачав у ньому небезпеку для козацької державності і для її поборницьких прагнень. Саме тому гетьман продовжував традиційну політику - не допустити втручання Москви у внутрішні справи Гетьманщини. Але допомога Москви була потрібна Мазепі у здійсненні його широкої програми об'єднання українських земель під гетьманською булавою. Незалежно від свого ставлення до Москви, гетьман у 1690-х роках проводить лояльну політику у відносинах із російським урядом. [9; c. 66].

Спочатку І. Мазепа ретельно й лояльно виконував військові зобов'язання Коломацьких угод. Зокрема, навесні 1688 року він розпочав будівництво фортець на півдні Гетьманщини. Це викликало велике невдоволення на Січі й стало однією з головних причин ворожого ставлення Запорожжя до Мазепи майже до кінця його гетьманування. Крім того, фактично від Коломацького договору 1687 року до початку Північної війни у 1700 році на вимоги царського уряду українські козаки брали участь у численних боях проти татар і турків, а селяни і міщани мусили забезпечувати російські війська, які проходили через українські міста і села, квартирами для постоїв, провіантом, фуражем тощо.

Мазепа досить часто був у Москві, кожного разу бачився з Петром, з яким зав'язує дуже приязні відносини. Така лояльна політика Івана Мазепи щодо Москви була дуже непопулярна серед українського загалу. У широких колах суспільства зростало невдоволення «промосковською» політикою гетьмана, звучали слова докору й осуду.

У аси великої Північної війни 1700 р., коли Росія вступила у боротьбу зі Швецією за вихід до Балтійського моря цар висував перед українцями нечувані вимоги. Він безнастанно вимагав постачання армії коней, худоби, хліба і всяких інших припасів, що вичерпувало господарство України. Величезний податок, який часто перевищував господарські можливості, ліг на плечі селян. «Звідусіль, - писав цареві Мазепа, - я отримую скарги на свавілля російських військ». Навіть сам гетьман Мазепа став відчувати загрозу, коли взнав про наміри царя замінити його іноземним генералом чи російським вельможею. Незабаром надійшов указ Петра І про майбутні реформи у козацькому війську. Цим указом передбачалося перетворення традиційних полків на драгунські. У 1707 р. цар у примусовому порядку наказав Мазепі віддати Польщі Правобережжя. А задля власної мети пішов ще далі. Він готовий був, як підтверджують нові дослідження, навіть віддати всю Україну за вихід до Балтійського моря. Усе це - переконливі докази того, яка величезна небезпека загрожувала українській державі.

У складному вузлі подій єдиним шляхом врятувати Україну стало для Мазепи визволення її з-під московської влади. Нещасливий збіг обставин прискорив рішення гетьмана 28 жовтня 1708 p., коли Карл XII, пішовши на Москву, завернув на Україну, Іван Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. У квітні 1709 р. він підписав угоду з Карлом XII, за якою шведський король обіцяв те, чого не хотів Петро І, - захистити Україну, а також не укладати миру з царем до остаточного звільнення її з-під влади Москви та відновлення її давніх прав і привілеїв.

Та лише поразка шведів під Полтавою 8 липня 1709 р. поклала кінець планам і Карла XII, й І. Мазепи.

3. Смерть Івана Мазепи

Битва під Полтавою завершилася. За російськими даними, шведи втратили більше 9 тисяч чоловік убитими та близько 3 тисяч полоненими, російські втрати становили, знову-таки за офіційними даними, - 1345 убитих та близько 3 тисяч поранених. Через недостатньо активне переслідування з боку ворога, шведам і козакам Мазепи вдалося, зберігаючи дисципліну, відступити до Переволочни на Дніпрі. Гетьман з двома тисячами козаків та із частиною скарбів переправився через Дніпро, 29 червня близько четвертої години дня, а шведський король, відібравши 1300 солдат та офіцерів, здійснив переправу в ніч з 29 на 30 червня. Втікаючи від переслідування головнокомандувач шведською армією наказав спалити секретні документи, роздати солдатам жалування та скласти зброю. Серед умов капітуляції пункт про долю союзників шведів - запорожців і гетьманців - був взагалі відсутній. Більшість українців у шведському таборі відчайдушно спробувала перепливти Дніпро, глибини якого стали могилою для багатьох козаків і старшин. Ті, хто не наважився на переправу, немилосердно винищувалися переможцями. [11; c. 78].

За іронією долі, затримка росіян під Переволочною, викликана необхідністю прийняти капітуляцію шведської армії, можливо, врятувала гетьмана Мазепу та шведського короля від полону.

Не знаючи, що сталося в Переволочні, Карл XII та Мазепа з невеликим загоном шведів та кількома тисячами козаків поспішали до Очакова. 7 липня шведи і запорожці переправилися через Південний Буг, причому переправу ледь не зірвала поява драгунів Волконського, які увесь час переслідували короля та гетьмана. Проте і на цей раз запорожці врятували Мазепу і Карла, самі зазнавши втрат. Неподалік проходив державний кордон - між українськими та турецькими землями, і росіяни не могли переслідувати втікачів далі, бо це означало спровокувати війну між Росією та Туреччиною, до якої Петро був ще не готовий. Тому цар спробував домогтися видачі втікачів іншими способами. [7; c. 285].

Загін Карла XII та гетьмана Мазепи не затримався надовго в прикордонній фортеці Очаків, а згодом переїхав західніше, до міста Бендери. У Бендерах була резиденція турецького сераскера - військового та цивільного намісника Бессарабії, і тут можна було сподіватися на відновлення дипломатичних контактів з Константинополем та Бахчисараєм. Саме в передмісті Бендер, Варниці, і став табором Карл XII, його шведи та більша частина українських політичних емігрантів-мазепинців. Щоправда, залишки генеральної старшини переїхали до столиці Молдавського князівства - міста Ясси. Сам гетьман жив у Варниці аж до своєї смерті. [2; c. 275].

Протягом 1708-1709 років Іван Степанович зробив чимало різноманітних, нерідко дуже цінних подарунків: королю Карлу (якому він позичив незадовго до Полтавської битви 60 тисяч талерів), кошовому Костю Гордієнку, звичайним запорожцям, шведським генералам. Але український гетьман умів щедро віддячити і людині, яка просто колись стала йому у пригоді. Так, взимку 1708-1709 року під час одного з нападів російської кавалерії на обоз шведсько-українського війська молодий офіцер шведського кінногвардійського полку Абрахам Седерхольм врятував частину майна Мазепи. Гетьман віддячив 29-річному Седерхольму по-королівськи - подарував чотири позолочені срібні кубки та чудового коня в розкішному обмундируванні, на якому Абрахам брав згодом участь в Полтавській битві. Чимало гетьманського золота потрапило до рук солдатів Меншикова після взяття Батурина. Хоча прямих документальних підтверджень цьому і немає, очевидно, дещо довелося кинути під час переправи через Дніпро біля Переволочни. Історики й митці згодом любили тішити публіку колоритними картинами того, як, сидячи в навантажених по вінця човнах, які перевозили Івана Мазепу та його соратників через річку, козаки кидали за борт золоті червінці, аби хоч трохи полегшити судно. Незважаючи на все це, до Бендер гетьман потрапив, усе ще володіючи значними багатствами. Це були в'юки із золотими та срібними монетами, коштовна зброя (шаблі, списи, булави) та клейноди, а головне - коштовне каміння, яке займає мало місця і легко транспортується. Про Мазепині скарби ходили легенди. Але ці багатства навряд чи могли втішити важко хворого гетьмана. З моменту приїзду до Варниці він майже не вставав з ліжка. Його стан погіршувався, але гетьман навіть тепер цікавився тим, що відбувається в політичному світі. При дядькові постійно перебував Войнаровський - його вважали спадкоємцем скарбів, а можливо, і булави гетьмана у вигнанні. Карл XII нерідко відвідував свого союзника і кілька разів присилав до нього посланців з важливими новинами. Новини ці були різні, але здебільшого прикрі: про капітуляцію шведів під Переволочною, придушення виступів правобережних козаків і селян, а також про прагнення Петра домогтися від турецького султана видачі Карла XII та Мазепи. Якщо видача шведського короля загрожувала колосальним міжнародним скандалом, і турки навряд чи пішли б на такий крок, то ідея видати Мазепу, підкріплена величезною сумою в 300 тисяч червінців, які російський посол в Константинополі Толстой пропонував за українського гетьмана, була не такою вже й нездійсненною. Але турецькі урядовці, розуміючи, що нова війна Росії та Османської імперії - лише справа часу, твердо відмовлялися це зробити. Вони посилались на норму, записану в Корані, яка забороняє видачу втікачів, що потрапили під покровительство до мусульман, їхнім ворогам. [10; c. 163].

Непокоїли гетьмана в останні тижні його життя і чвари між українцями, які пішли на еміграцію. Багато хто з них звинувачував у теперішньому жалюгідному становищі саме Мазепу. Вперше це виявилося ще перед переправою через Дністер, коли кілька запорожців спробували пограбувати гетьманський обоз і захопити самого Мазепу, аби, видавши його цареві, заслужити прощення. Тоді гетьмана врятували вірні йому козаки та польський шляхтич Станіслав Понятовський, що перебував при армії Карла XII як представник Станіслава Лещинського. Вдруге запорожці збунтувалися 11-12 липня, і гетьманові та королю ледь вдалося їх вгамувати, не без допомоги обіцянок та грошей.

Різні настрої панували і серед української старшини в Яссах та Бендерах. Дехто вже вголос говорив про можливість повернення до України, аби отримати царське прощення. Інші сварилися через те, кому бути наступником Мазепи і їсти не надто смачний хліб гетьмана-емігранта. Мазепа так і не встиг скласти офіційний заповіт, і після його смерті для розподілу майна покійного довелося створити спеціальну україно-шведську комісію. Зрештою більша частина майна відійде Войнаровському, і лише дещо - Орликові як новообраному гетьманові, що різко звузить фінансові та політичні можливості останнього.

Звісно, гетьмана не могла не засмутити неприхована ворожнеча між старшинами-емігрантами через його скарби, але Іван Мазепа за своє життя надто добре вивчив людську натуру, аби здивуватися таким її проявам. Важко твердити напевне, про що думав Іван Степанович в останні дні свого життя. Можливо, він намагався зрозуміти, чому його так добре прораховані наперед плани зазнали такої страшної поразки. Можливо, згадував своє довге і цікаве, як справжній пригодницький роман, життя, в якому було все: злети, падіння, інтриги, кохання, ненависть, шана і гірке розчарування.

Висновки

На мою думку, Іван Мазепа був сином своєї епохи, спадкоємцем героїчної доби, періоду сподівань і розчарувань, жорстокості і любові. Шляхтич за походженням, він увібрав у себе українські народні традиції і європейський вишкіл та освіту. Перебуваючи спочатку на службі у польського короля, а потім у правобережного і лівобережного гетьманів України, він остаточно сформувався як людина і політик, державний діяч світового рівня.

У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польшу, Крим і Туреччину. Боротьба з із Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Після того, як Мазепа переконався в тому, що Петро І нищить основи української державності, він вирішив використати умови, створені Північною війною (1700-1721 рр.) для розв'язання державницьких проблем іншим шляхом. Вдало скориставшись козацьким повстанням на Правобережжі проти поляків на чолі з Семеном Палієм і вторгненням у Польщу Карла XII, гетьман зайняв своїм військом Правобережну Україну і тим самим знову об'єднав обидві її частини.

У стосунках з Карлом XII Мазепа наголошував, що Україна повинна бути незалежною державою з довічною владою гетьмана. її територію мають складати відвойовані від Росії землі, що належали колись українському народові.

Проте українські війська для організованого спротиву Росії не були готові і потерпіли поразку.

Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати «оранди». Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни. Він зробив вагомий внесок в духовно-культурну спадщину країни.

Список використаної літератури

1. Гусєв В.І. Історія України // Підручник для іноземних студентів вищих навчальних закладів - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008 р. - 464 с.

2. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах, 1687-1709 К.: Укр. вільний ун-т, 1995 р. - 310 с.

3. Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України // Навчальний посібник - К.: «Києво-Могилянська академія», 2008 р. - 586 с.

4. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. - Нью-Йорк - Київ - Львів - Париж - Торонто, 2001 р. - 464 с.

5. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення // Навчальний посібник, 3 видання - К.: «Знання-Прес», 2006 р. - 422 с.

6. Павленко С.О. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. - 2-ге вид. - К.: «Києво-Могилянська академія», 2009 р. - 267 с.

7. Павленко С.О. Міф про Мазепу. - Чернігів: Сіверянська думка, 1998 р. - 248 с.

8. Рибалка І.К. Історія України. Частина 1: Від найдавніших часів до кінця XVIII століття - X.: Основа, 1994 р. - 448 с.

9. Сергійчук В.І. Кого зрадив гетьман Мазепа - К.: Фотовідеосервіс, 1992 р. - 69 с.

10. Трав'янка Г. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки - К.: Товариство «Знання» України, 1992 р. - 192 с.

11. Чухліб Т.В. Гетьмани і монархи: Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. - К.: Нью-Йорк: Ін-т історії України НАН України, 2003 р. - 518 с.

Размещено на Allbest.ru