Український національно-визвольний рух у ХІХ столітті: сутність і еволюція

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова

Інститут філософської освіти і науки

Український національно-визвольний рух у ХІХ столітті: сутність і еволюція

Реферат студента

1 курсу, 1Культ.з. групи

Заочної форми навчання

Молодіної Альони Олексіївної

Київ, 2014

План

1. Західноукраїнська інтелігенція початку XIX століття

2. Пробудження національної свідомості

3. Кирило-Мефодіївське товариство

4. Другий етап українського відродження

5. Ємський указ

Список використаної літератури

1. Західноукраїнська інтелігенція початку XIX століття

Національно-визвольний рух започаткувала патріотична інтелігенція, яка прагнула зберегти від вимирання українську мову, історію, культуру.

Говорити про західноукраїнську інтелігенцію початку XIX ст.-- значить говорити про духовенство. І справді, оскільки духовенство було єдиною соціальною групою, що могла користуватися перевагами вищої освіти в Австрійській імперії, вища освіта на Західній Україні практично стала синонімом освіти богословської. Так, на початку 1840-х років із майже 400 студентівукраїнців Львівського університету та інших закладів 295 навчалися теології, в той час як майже вся решта займалася філософськими дисциплінами, котрі також входили до курсу богослов'я. Іншим доказом переважання священиків серед інтелігенції є те, що із 43 книжок, написаних між 1837 і 1850 рр. українською мовою, 40 належало перу священиків. Лише у другій половині XIX ст. вагомим чинником на Західній Україні стане світська інтелігенція -- вчителі, юристи, вчені, письменники та чиновники. Втім, не слід вважати кожного священика інтелігентом. Величезну більшість духовенства становили бідні сільські священики, котрі за своїм інтелектуальним рівнем ледве підіймалися над селянами. Й лише його невелика частка, зосереджена в таких містах, як Львів і Перемишль (тобто центрах церковної адміністрації, що мали заклади вищої освіти, бібліотеки та друкарні), мала змогу брати участь у культурному житті. Навіть за сприятливих обставин інтелектуальному розвиткові духовенства перешкоджали його природна консервативність, рабська відданість династії Габсбургів. Тонкий прошарок освічених західних українців -- людей за суттю своєю провінційних і консервативних -- із надзвичайною підозріливістю сприймав нові ідеї, примножуючи свої обмежені інтелектуальні ресурси навколо таких другорядних (хоч і гостро дебатованих) питань, як абетки, календарі та церковні обряди.

Для тих небагатьох, хто прагнув ознайомитися з більш радикальними західними ідеями чи взяти участь у революційній діяльності, єдина можливість для цього відкривалася у контексті польського руху. Тому в 1830-х роках незначна кількість молодих українських семінаристів приєдналася до польських революційних груп, котрі боролися за відновлення Польської Речі Посполитої, розглядаючи українців як щось ледве більше, ніж дезорієнтовану й відсталу гілку польської нації. Привабливість престижної польської культури була настільки сильною навіть для найбільш традиціоналістськи настроєних представників церковної інтелігенції, що з покращенням юридичного, освітнього й матеріального становища західноукраїнської верхівки вони стали наслідувати поляків. Це позначалося й на мові: чим далі поліпшував українець свій соціальний статус, тим більше соромився він користуватися «мовою селянства».

Унаслідок цього духовенство та інтелігенція дедалі частіше послуговувалися польською мовою, а українською розмовляли лише з селянами.

Промовистим свідченням занепаду української мови (тобто тієї неприродної та незграбної мішанини місцевої говірки, церковнослов'янських, латинських, польських та німецьких елементів, яку тоді видавали за літературну українську мову) в середовищі освічених людей стала ліквідація у 1809 р. україномовного факультету «Студіум рутенум» у Львівському університеті. Як не парадоксально, але до цього спричинилися не поляки і не австрійці, а самі українці. Оскільки інші дисципліни в університеті викладалися німецькою мовою, студенти факультету вважали дискримінаційним те, що їх, як і всіх інших, не вчили німецькою мовою, й радо пішли на заміну української німецькою.

Та водночас із підкресленням недоліків української мови вища освіта також народжувала її оборонців. Навчаючись у Львові чи Відні, деякі українці не могли не чути про ідеї Гердера стосовно значення рідної мови для народу. Вони часто спілкувалися з польськими й особливо чеськими інтелігентами, які у справах національної свідомості й культурного розвитку йшли далеко попереду інших слов'ян Австрійської імперії. Натхнена успіхами сусідів, долаючи несприятливий вплив свого середовища, невелика, але зростаюча західноукраїнська інтелігенція стала чимдалі ближче сприймати нову ідею української нації.

Перші ознаки зацікавлення культурними аспектами національної проблеми з'явилися на початку XIX ст.. у старовинному місті Перемишлі -- центрі греко-католицької єпархії, де були семінарія, багаті книгозбірні й де проживали деякі з найосвіченіших представників українського духовенства. Протягом десятиліть це найзахідніше на українських землях місто відіграватиме у розвитку національної свідомості австрійських українців роль, аналогічну тій, яку приблизно в той самий час відігравав для російських українців Харків, розташований на найсхідніших землях України. Причому слід підкреслити, що перемишльські священики, творчі здібності яких були не дуже високими, брали приклад із харківських романтиків.

Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був Іван Могильницький -- високопоставлений церковний ієрарх, котрий відав справами початкової освіти в єпархії. У 1816 р. за підтримки свого зверхника -- єпископа Михайла Левицького -- Могильницький організував так зване «Клерикальне товариство», що ставило за мету готувати й поширювати серед селян нескладні релігійні тексти українською мовою. У контексті панівних тоді полонофільських тенденцій такий крок сприймався як щось неортодоксальне. Звісно, Могильницький та його однодумці керувалися не тільки ідеями Гердера чи прикладом східних українців; важливим їхнім міркуванням було й те, що, користуючись польськими книжками, селяни могли б навернутися до римо-католицтва.

І хоч зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та букварів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги, оскільки це була перша спроба української інтелігенції -- як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні -- організуватися й, що ще важливіше,-- привернути увагу до мовного питання, яке на наступні десятиліття лишатиметься основною справою західноукраїнської інтелігенції. Проте, намагаючись «вдосконалити» місцевий діалект, Могильницький наполягав на тому, щоб вживати його з численними церковнослов'янськими домішками.

Отриманий внаслідок цього штучний мовний гібрид мало сприяв спростуванню тверджень про непридатність української мови для літературного вжитку. Крім перемишльського гуртка, у 1820-х роках працювали кілька західноукраїнських учених, які, на зразок колекціонерів та антикварів, збирали матеріали з історії Східної Галичини та її фольклор. Серед представників цієї невеликої групи були історики Михайло Гарасевич та Денис Зубрицький, а також граматисти й етнографи Йосип Левицький та Йосип Лозинський. Втім, написані німецькою, латинською чи польською мовами, їхні праці мали обмежений вплив.

2. Пробудження національної свідомості

У 1830-х роках центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості, переміщується до Львова, де на арену виходять молоді ідеалістично настроєні й захоплені ідеями Гердера семінаристи, їхнім лідером був Маркіян Шашкевич -- 21-річний юнак, що мав поетичний та організаторський талант. Разом із двома близькими товаришами -- високоосвіченим Іваном Вагилевичем та енергійним Яковом Головацьким -- він утворив гурток, згодом названий «Руською трійцею». У 1832 р. вони організували групу студентів, котра поставила перед собою мету піднести український діалект, звільнений від церковнослов'янських та чужомовних «вишуканостей», до рівня літературної мови. Лише так, на їхню думку, можна було відкрити селянству доступ до знань, які допомогли б полегшити його долю й дати змогу українцям виразити свою віками гноблену індивідуальність. Для греко-католицьких ієрархів сама ідея -- писати простою, незміненою мовою селянства й спрощеною абеткою-кирилицею -- здавалася чимось нечуваним. Вони прямо дали зрозуміти Шашкевичу та його товаришам, що в своїй справі їм не варто розраховувати на допомогу церкви.

Але підтримка, однак, прийшла з Російської України, де «Руська трійця» встановила контакти з такими українофілами, як Ізмаїл Срезневський, Михайло Максимович та Йосип Бодянський. А з Заходу їх надихав приклад наростаючого чеського національного руху. За допомогою чеського інтелігента Карела Запа, що служив у галицькій адміністрації, «Трійця», й насамперед Головацький, вступила в активне листування з такими досвідченими «будителями народу» й палкими слов'янофілами, як словаки Ян Колар і Павел Шафарик, словенець Бартоломей Копітар та чех Карел Гавлічек. Для здійснення своїх задумів «Руська трійця» вирішила публікувати альманах «Русалка Дністровая», що містив би народні пісні, вірші, історичні статті на місцевому діалекті.

Коли про вихід альманаху стало відомо греко-католицьким ієрархам, вони засудили його як «негідний, непристойний і, можливо, підривний». Водночас начальник німецької поліції Львова зазначав: «Ми вже маємо достатньо клопоту з одним народом, а ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і похований русинський народ». Місцевий цензор і греко-католицький священик Венедикт Левицький заборонили публікацію альманаху у Львові, тому в 1837 р. Шашкевич із товаришами був змушений видавати його у далекому Будапешті. З 900 привезених до Львова примірників майже всі конфіскувала поліція. Лише невелика частина потрапила до рук скептичної публіки. Розчарований такою реакцією й переслідуваний церковною владою, помирає в молодому віці Маркіян Шашкевич; Вагилевич згодом переходить до польського табору; й лише Головацький послідовно і невідступне продовжує працювати над здійсненням цілей «Руської трійці». Хоч видання «Русалки Дністрової» з самого початку зазнало краху, воно становило важливий прецедент, який показував, що мова українського селянства може вживатися як літературна. Під впливом «Русалки Дністрової» повільний, але невідворотний процес переорієнтації на українські народні маси почне нове покоління західноукраїнської інтелігенції, покоління, котре вербуватиме більшість своїх членів із народу. Як ми пересвідчилися, поширення ідей національного відродження було процесом тяжким і повільним.

На середину XIX ст. воно не просунулося далі виникнення невеликих груп української інтелігенції, котрі самі визначали для себе суттєві складові української культурної самобутності. Щоб вийти за межі культурницького етапу, належало подолати численні перешкоди. За винятком інтелігенції, в аграрному, традиціоналістському, провінційному суспільстві України не було соціальних верств, чутливих до нових ідей.

До того ж твердження про те, що українці -- це окремий народ, мова й культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало серед самих українців гострий скепсис і зневагу. Важко було протистояти впливові престижних і більш розвинених польської та російської культур. І все ж, підбадьорені прикладом західних народів і впевнені в тому, що їхня діяльність відповідає потребам ідеалізованого народу, «будителі нації» не здавалися. Із самого початку процесу поширення національної свідомості між Східною й Західною Україною спостерігалися важливі відмінності.

3. Кирило-Мефодіївське товариство

На Лівобережжі, де ще зберігали силу традиції Козаччини й пам'ять про часи автономії, діяльність, спрямована на піднесення національної свідомості, мала багатообіцяючий початок.

Проте жорстока розправа з Кирило-Мефодіївським товариством показала, що як тільки український рух у Російській імперії переходив певні межі, він зустрічав у особі царського уряду немилосердного й непереборного ворога. У Східній Галичині прогрес був повільний, і опір йому чинила переважно консервативна греко-католицька верхівка. Зате тут не відбувалося драматичних відступів, і попри свою в'ялість зростання національної свідомості ставало чимдалі відчутнішим. Нарешті, цей паралельний розвиток за всіх розбіжностей мав ще один важливий результат: після століть обмежених контактів східні та західні українці почали виявляти посилений взаємний інтерес. Розгортався процес національної інтеграції.

Із поширенням українських організацій західні українці нарешті брали справи у власні руки, а їхній національний рух показував себе явищем багатогранним і соціальне базованим. Словом, якби у майбутньому з'явилася нагода здобути незалежність, західні українці були б готові скористатися нею. Наростання національного руху в Галичині мало великий вплив на взаємини між східними та західними українцями. Фактично, саме такі східняки, як Антонович, Кониський, Куліш, а пізніше Драгоманов та Грушевський, першими зрозуміли те, що Галичина здатна відіграти роль П'ємонта, або бази національного відродження.

Ще у 1860-х роках вони співпрацювали з галицькими часописами й надавали фінансову допомогу західноукраїнським культурним закладам. Із збільшенням числа і цих часописів і закладів активізувалася й участь у них східняків. На початку XX ст. східні українці часто були кореспондентами й передплатниками галицької преси, вчені та письменники обох регіонів нерідко разом працювали і в НТШ, студенти Російської України не раз їздили слухати українські літні курси і в Галичині, а українські емігранти, особливо після 1905 р., знаходили собі притулок Ц і і засновували свої штаб-квартири у Львові. Спостерігаючи життя українців на захоЦ і ді, репресована царатом українська інтелігенція Російської імперії бачила, як те, про д1 ] що вона могла лише мріяти, ставало дійсністю в Галичині. В свою чергу благотворний вплив на українців Галичини також справляв приток зі сходу першокласних інтелектуалів, а головне -- надихаюче відчуття того, що вони є не малим ізольованим народом чисельністю лише в 4 млн, а частиною великої 20-мільйонної нації. Таким чином, завдяки гарантованим австрійською конституцією правам, потребі організуватися, щоб вистояти у змаганні з поляками, моральній та інтелектуальній підтримці східних українців невелика, убога й відстала Галичина сформувалася як твердиня національного руху. Польсько-українська конфронтація Із прискоренням політичного й національного розвитку як українців, так і поляків і без того складні взаємини між ними погіршали. Інтереси цих двох націй, принаймні з точки зору їхніх провідників, розходилися мало не в кожному питанні: якщо поляки вперто стояли за збереження єдності Галичини, аби вона могла слугувати основою їхньої майбутньої держави, то українці вимагали її поділу для того щоб мати в східній частині провінції свою базу; якщо у Східній Галичині поляки складали вищі класи суспільства, то українці ототожнювалися з його нижчими класами. Українці вимагали змін і реформ там, де більшість польських провідників обстоювали статус-кво. Словом, поляки були «імущими», а українці -- «неімущими», які не хотіли більше миритися зі своїм становищем. У зв'язку з активізацією громадських організацій у політичну діяльність і конфлікти втягувалося дедалі більше представників обох народів. На відміну від ситуації 1848 р. поляків уже не можна було ототожнити з невеликою групою аристократів, а українців -- із купкою священиків та інтелігенції. На початок XX ст. польськоукраїнський конфлікт із боротьби між двома національними елітами виріс у конфронтацію між двома народами, що набирала загрозливих масштабів. Звісно, робилися спроби досягти компромісу. Українські та польські соціалісти, як, наприклад, Іван Франко та Фелікс Дашинський, таврували шовінізм з обох сторін, закликаючи селян і робітників обох національностей до співпраці в ім'я спільних інтересів. У ролі посередників між супротивниками намагалися виступати такі східні українці, як Антонович і Куліш, які побоювалися, що ця ворожнеча поставить під загрозу їхнє перебування в Галичині. Час від часу робив спроби врегулювати суперечки Відень, сподіваючись остудити напруженість на своїх чутливих східних кордонах. Найбільше пропагувалася так звана «нова ера політичного спокою», що мала початися у 1890 р. В результаті згоди, досягнутої між народовцями під проводом Юліана Романчука й Олександра Барвінського, з одного боку, та генерал-губернатором Казимиром Бадені, що представляв галицький уряд,-- з іншого, українцям робилися поступки (переважно в царині культури та освіти), взамін того, що вони мали визнати політичний статус-кво. Але коли виявилося, що ці поступки обмежуються кількома новими гімназіями й що уряд провінції продовжує маніпулювати виборами, угоду було розірвано й обидві сторони відновили політичну війну.

Подальші намагання досягти порозуміння закінчувалися подібним чином. В останнє десятиліття до першої світової війни польсько-українська конфронтація розгорталася навколо трьох основних пунктів: селянське питання, суперечки навколо університету й вимоги проведення виборчих реформ. У зв'язку з надзвичайно низькими заробітками, що їх отримували у великих маєтках сільськогосподарські робітники, особливо гострим і актуальним було селянське питання. На початку століття багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб розв'язання своїх труднощів. У 1902 р. селяни (яких підбурювали радикали, а також, хоч і з деяким запізненням, націонал-демократи й водночас відмовляли русофіли) розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад 100 тис. сільськогосподарських робітників у великих маєтках Східної Галичини. Координувати страйк, підтримувати дисципліну та спокій серед його учасників допомагали численні місцеві комітети. Перелякані цією несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності, поміщики закликали уряд до «відновлення порядку». Незважаючи на сотні арештів, страйк продовжувався. Тоді поміщики апелювали до польської громадської думки, стверджуючи, що страйк є не чим іншим, як спробою українців витіснити поляків із їхніх спадкових земель. Так питання, що могло об'єднати українських селян із такими ж гнобленими польськими селянами, було з помітним успіхом використане для поглиблення національної ворожнечі між ними. Врешті страйк увінчався перемогою селян. Поміщики мусили підвищити платню й піти на інші поступки. Однак ширше значення страйку полягало в тому, що він активізував багатьох селян, залучивши їх до політичної боротьби. Ще гострішим, хоч і не таким широкомасштабним, був конфлікт у Львівському університеті. Після 1848 р. Відень планував зробити університет двомовним, але коли до влади прийшли поляки, вони швидко стали полонізувати цей заклад. Поступово було обмежене вживання української мови, навіть ддя викладачів, натомість стало постійною практикою підкреслювати «польськість» університету. Протягом 1890-х років українські студенти організували ряд заходів протесту. Переконавшись в тому, що їхні протести ігноруються, студенти висунули вимогу створити окремий український університет. Ця ідея заволоділа уявою українського суспільства, навіть селян, і на підтримку студентських вимог стали скликатися багатолюдні мітинги. Водночас українські депутати в галицькому сеймі та віденському парламенті неодноразово виступали з пристрасними закликами до уряду розв'язати це питання. Та поляки вперто проводили свою політику, і в перше десятиліття XX ст. ситуація у Львівському університеті стала загрозливою. Озброєні палицями українські та польські студенти вели між собою справжні бої в лекційних залах; у 1901 р. українські студенти стали масово кидати навчання в університеті; в 1907 р. проти університетських властей були організовані великі демонстрації, а в 1910 р. у запеклій сутичці було вбито українського студента Адама Коцка. Тепер Відень зрозумів, що пора діяти, і в 1912 р. він пообіцяв у наступні п'ять років відкрити окремий український університет. Проте війна позбавила українців цієї довго виборюваної винагороди. Та, на думку українських провідників, питанням найбільшої ваги була виборча реформа. Якби українцям удалося добитися справедливішої системи представництва в галицькому сеймі та віденському парламенті, їхні можливості покращити свою долю були б значно ширшими. Система курій жорстко обмежувала вплив українських виборів, а провінційний уряд незграбним маніпулюванням результатами виборів зажив собі скандальної слави. Ці маніпуляції здійснювалися у різні способи: фальсифікували списки виборців; лише за кілька годин до виборів змінювали місце та час їхнього проведення; викрадали скриньки з бюлетнями (що не було складно, бо серед українців не було людей, які рахували б голоси); щоб перешкодити передвиборній агітації, українських кандидатів кидали до в'язниці за дрібними звинуваченнями. Порушення виборчої процедури сягнули апогею під час «кривавих виборів» 1895 і 1897 рр.-- у період губернаторства Бадені, якого називали «залізним губернатором». Коли українські селяни почали протестувати проти порушень та обману, Бадені послав проти них поліцію, внаслідок чого 10 чоловік було вбито багнетами, ЗО тяжко поранено й понад 800 заарештовано. Але й у цьому питанні наближалися зміни. Спочатку у Відні, а потім -- у 1907 р., всупереч затятому опору польської верхівки,-- і в Галичині було скасовано систему курій і впроваджено загальне голосування. Хоч уряд провінції продовжував фальсифікувати результати виборів, число українських делегатів як у віденському парламенті, так і в галицькому сеймі постійно зростало. В 1879 р. українці мали трьох своїх представників у Відні, а після виборів 1907 р.-- 27; у галицькому сеймі в 1901 р. засідало ІЗ, а в 1913--32 українці. Однак вони лишалися непропорційно представленими, значною мірою через крутійство на виборах галицьких губернаторів. 12 квітня 1908 р., протестуючи проти цих зловживань, молодий український студент Мирослав Січинський убив губернатора Анджея Потоцького. Цей випадок свідчив про те, що українсько-польські відносини сягнули небезпечної межі. Проте зростаюча напруженість мала глибше коріння. Серед поляків швидко поширював свої впливи ультранаціоналістичний рух на чолі з Польською націонал-демократичною партією Романа Дмовського. Польські націонал-демократи подібно до українських заснували мережу селянських організацій і здобули собі велику популярність у міських середніх класах, інтелігенції та студентстві. Основною їхньою турботою стала зростаюча загроза пануванню поляків у Східній Галичині з боку українців. Передчуття цієї загрози звучать відлунням у словах відомого польського історика Францішка Буяка: «Наше майбутнє в Східній Галичині не обіцяє добра. Доля англійців в Ірландії чи німців у чеських землях є невтішним прогнозом і для нас». Відтак основна мета польських націоналістів у Галичині полягала в збереженні того, що належало полякам у східній частині провінції. Це означало, що проти українців виступали вже не «подоляни», тобто жменька східногалицької шляхти, а польський рух із широкою соціальною базою, що вперто відмовлявся йти на будь-які поступки. Очолювані власною національно-демократичною партією, українці поводились із не меншою войовничістю. Вони енергійно продовжували організаційну діяльність, при кожній нагоді атакуючи поляків у парламенті та сеймі, часто проводячи масові зібрання, аби показати свою зростаючу міць. 28 червня 1914 р., на масовому зібранні у Львові, де перед величезною прихильно настроєною аудиторією свою гімнастичну вправність демонстрували тисячі членів товариств «Січ» і «Сокіл», до трибуни, заповненої високими особами, кинувся гонець і оголосив новину про вбивство у Сараєві ерцгерцога Фердинанда Габсбурга. Європа от-от мала поринути у страхітливу війну ворогуючих між собою націоналізмів.

Суспільно-політична боротьба в Україні в 60-70-х роках характеризувалася наявністю різнополярних політичних сил, які умовно можна поділити на радикальні i ліберальні. Кожна з цих сил шукала найефективніших засобів боротьби проти самодержавства, залишків кріпосництва, за модернізацію суспільного життя. Боротьба селян, перші виступи робітників, демократичного студентства, практичний досвід утопічно забарвленої боротьби народників сприяли посиленню опозиційних настроїв у середовищі ліберального дворянства та інтелігенції.

В національних окраїнах Росії, в тому числі в Україні, усі форми суспільно-політичної боротьби визначали подальше посилення національно- визвольного руху. Основною формою цього руху в Україні було національне відродження.

4. Другий етап українського відродження

На 40-80-ті роки XIX ст. припадає другий етап українського відродження, названий дослідниками народницьким або різночинсько-народницьким. Він характеризується поступовим переходом від культурництва та етнографізму до формування українських політичних ідей та партій кінця XIX- початку XX століття.

В цей час у національній свідомості українців утверджується народницька ідеологія. Справжнім представником народності постає українське селянство, яке після “національної зради” старої української еліти залишається єдиним носієм цінностей народної культури. Іншими рисами українського народництва постають культ рідної мови, усвідомлення мовної та етнічної соборності всіх українських земель, а також, ідея окремішності української історії. Одним із головних завдань тогочасного покоління українських вчених стає дослідження соціальної та побутової історії народу (селянської маси), оперте на принципах позитивізму.

Ідеологами народництва та організаторами національного українського руху були так звані “різночинці” - студенти, викладачі, письменники, актори, вчені, лікарі тощо. В своїй діяльності вони підкреслювали демократичний характер української нації, а її селянську основу вважали головним джерелом сили українського руху.

В умовах царських репресій початку 60-х рр. само собою постало питання, що важливіше для українського національно-визвольного руху - підготовка до народного повстання, як це робили народники, чи плідна праця на ниві науки, освіти i культури, спрямована на відродження духовних засад українства, піднесення національної самосвідомості. Кращі представники національно свідомої інтелігенції, як відомо, обрали останнє. Вони мусили пристосовуватися до нових реалій пореформенного життя в Росії та сформувати відповідну ідеологію українського руху в умовах активного наступу царизму в національному питанні. Ідейним підгрунтям їх діяльності стало звернення до “віри предків”, до поняття “народ”, при чому останній цілковито ототожнювався з селянством, масова частка якого в українському населенні становила не менше 75%. Романтизм та ідеалізація козацької доби поступилася місцем погляду на українське минуле як на низку стихійних народних рухів у боротьбі за землю та свободу.

У кінці 50-х років у Києві оформилась українська Громада, членами якої були переважно студенти Київського університету ім. св. Володимира. У складі Громади були і колишні кирило-мефодіївці - В.Антонович, М.Драгоманов, Б.Познанський, М.Зібер, П.Чубинський, І.Касьяненко та інші. Всього Київська громада нараховувала близько трьохсот учасників . Поступово мережа громад охопила інші міста України: Чернігів, Полтаву, Харків, Одесу.

Консолідації громадівців сприяв літературно-науковий часопис “Основа”, який виходив у Петербурзі у 1861-1862 роках. Редактори “Основи” М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський спрямовували часопис на висвітлення українського національного питання. Полемізуючи з російською, польською, єврейською шовіністичною пресою, провідні автори “Основи” обстоювали необхідність розвитку української культури, пропонували створити в Україні широку мережу шкіл з українською мовою навчання, вказували на необхідність систематичного видання науково-популярної літератури українською мовою для освіти народу та формування у нього національної свідомості. Журнал “Основа” наочно показав, що існування української нації, культури, літератури є незаперечним фактом.

Українська національна ідея на сторінках “Основи” знайшла найбільш грунтовну розробку у публіцистиці М. Костомарова. У статті “Две русские народности” він виступив проти денаціоналізації українців, служіння української інтелектуальної еліти імперським інтересам. “Доля південноруського племені є такою, - зазначав М.Костомаров, - що ті, які висувалися із маси, зазвичай втрачали і народність; в старовину вони ставали поляками, тепер робляться великоросами: народність південноруська постійно була і наразі залишається надбанням простої маси” . М. Костомаров був твердо переконаний, що українці є осібним від росіян народом. “Основа” була трибуною і для київських українофілів М. Максимовича, Т. Рильського, В. Антоновича, П. Житецького, П. Чубинського, К. Михальчука та інших. Вони публікували тут історичні та етнографічні статті, в яких висвітлювали економічне, літературне і релігійне життя Наддніпрянщини та західноукраїнських земель. Провідною думкою цих матеріалів стало обгрунтування української самодостатності та мовної відмінності українців від росіян. З цього приводу сучасний російський історик О. Міллер зазначав, що часопис “Основа” на перший план висунув завдання національно-мовної ідентифікації на противагу просвітницьким та інформаційним завданням. Однак, скоріше, унікальністю “Основи” було поєднання висвітлення освітньо-інформаційних та культурологічних проблем з літературно-публіцистичними, помноженими на суспільні виклики часу, що робило часопис “засобом національної самоідентифікації”.

Відмітимо, що більшість авторів “Основи” категорично заперечували історичні претензії польської шляхти на українську територію, підкреслювали свою лояльність до російського уряду. М. Драгоманов критикував таке ставлення українофілів до царизму. “Керівники “Основи”, - підкреслював він, - .поставили українську ідею в “Основі” не ширше і не ясніше, чим у програмі братства (кирило-мефодієвського), а вужче і темніше”.

Громадівці розуміли, що неосвіченість мас була значною перешкодою в становленні національної свідомості, тому їхня практична діяльність зводилася переважно до культурно-освітніх заходів. В середовищі громадівської молоді народилася ідея створення недільних шкіл, яку підтримала вся демократично налаштована українська інтелігенція. Мережа недільних шкіл покликана була протистояти не тільки русифікації, але й польсько-шляхетському впливу на шкільництво на Правобережжі України. Відмітимо, що на окраїнах Російської імперії освітня політика тісно перепліталася з національною, яка була покликана виконати основну задачу - поступове злиття національних частин імперії в єдине ціле, денаціоналізацію і русифікацію корінного населення. Білоруські, литовські і українські губернії, незважаючи на їх етнічний склад, проголошувалися невід'ємними частинами імперії. Тут не повинно було бути окремих специфічних організацій, які б суттєво відрізнялися від загальних губернських установ. Обов'язковою мовою визнавалася тільки російська. Ці задачі активно впроваджувалися в життя трьома імперськими відомствами - внутрішніх справ, народної освіти та духовним. Політичне становище на Правобережжі України ставило російський уряд перед необхідністю проводити свою політику двома напрямками: регулювати внутрішню ситуацію (у тому числі і в народній освіті) законодавчо та застосовувати репресивні заходи для попередження будь-яких національних проявів.

В кінці 50-х - початку 60-х років XIX ст. у зв'язку з підготовкою до повстання, діяльність польських організацій і гуртків активізувалася, посилилася їх агітація і пропаганда. Незважаючи на те, що поляки на Правобережній Україні перебували в значній меншості, їхній вплив був серйозним. Шляхта Правобережжя за походженням майже повністю була польською. Більше того, відмітимо, що ставлення центральної російської влади та місцевої адміністрації до поляків на рубежжі 50-60-х років було досить ліберальним. Так, 6 вересня 1860 року було дозволено викладання польської мови у гімназіях та дворянських училищах Південно-Західного краю. Початкові школи і університет такого дозволу не отримали. Польська шляхта всіляко намагалася обійти цю перешкоду, мотивуючи це тим, що православні священники нездатні займатися викладацькою діяльністю. Київський генерал-губернатор І. Васильчиков у звіті за 1859-1860 роки вказував, що місцеві поляки спробували прибрати до своїх рук початкову сільську освіту і через поширення серед населення польської грамоти прищепити йому ідею про польську приналежність .

Восени 1859 року в Києві була утворена перша недільна школа в Україні. З 362-ох недільних шкіл, які працювали в Російській імперії у 1859-1861 роках, більше сотні припадало на українські губернії. Для народних недільних шкіл у 1857-1862 роках були видані “Українська граматика” П.Куліша, “Арифметика” О.Мороза і О.Кониського, “Українська абетка” М.Гацука та інші. За вісім місяців 1861 року у двадцяти п'яти містах розійшлося дванадцять тисяч брошур - “метеликів”.

Українофільство громадівців, цілком зосереджене на вивченні та служінні народу, поступово зі своєї практики стало виключати вивчення і пропагування важливих аспектів української національної ідеї, а саме, ролі Київської Русі як княжої держави та державотворчої діяльності українських гетьманів. Це призводило до певної однобокості і слабкості українофільської ідеології. Громадівська робота, як зазначав М. Драгоманов “. обмежувалася змаганням до розвитку малоруської літератури та до видавання популярних книг для народу на малоруській мові, з ціллю більш успішного поширення знань серед простолюддя”.

У своїй роботі Київська громада зміцнювала нелегальні зв'язки з громадами різних міст. Відчуваючи свою слабкість і розпорошеність, українські громадівці прагнули до об'єднання у всеукраїнську організацію з метою посилювати свій вплив на українське національне відродження, намагалися поширити українофільські ідеї з середовища виключно “інтелігентського до широких народних мас”. Спільною для всіх громад була українська національна ідея на демократичному ґрунті.

Як легальна, так і нелегальна діяльність громадівців перебувала під пильним наглядом поліції. У жандармських донесеннях до Петербургу вказувалося, що громадівці-українофіли “зближуються з простим народом, навчають його грамоті та поступово прищеплюють йому думку про колишню славу Малоросії і про принади волі саме з тією метою, щоб згодом, коли уми простого народу підкоряться їхньому впливу, діяти на шкоду монархії”.

Незважаючи на культурно-освітницький характер діяльності громадівців, російський царизм починає вживати репресивних заходів до їх діячів. Відмітимо, що ставлення офіційної російської влади до України відзначалося більшою жорсткістю у порівнянні з політикою щодо інших народів Росії. Імперська політика базувалася на запереченні самого факту існування української нації, вважаючи українців (“малоросів”) складовою частиною єдиної російської (“великоруської”) нації. Переважна частина української інтелігенції сприйняла концепцію “єдиної і неділимої”. Вони не підлягали дискримінації, навпаки, ставали частиною російської еліти. Ті ж особи і організації, які проголошували і утверджували українську національну самобутність в усіх сферах суспільного життя, зазнавали нещадних переслідувань. У суспільстві Російської імперії постійно насаджувалася думка, що українська мова не більше, ніж діалект російської. Відстоювання української мови як самостійної розцінювалося як прояв українського “сепаратизму”, що веде до “сепаратизму” політичного. У 1863 році, як відомо, міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав і розіслав у всі українські губернії циркуляр про заборону видань наукових, релігійних та освітніх праць українською мовою, а також діяльності недільних громадських шкіл. Речники імперської ідеології розуміли, що лише репресіями український національно-визвольний рух не здолати. Царизм вдався до універсального і надійного засобу розправи з українофілами - нищення національної мови: зникне мова, загине нація. Валуєвський циркуляр завершив розправу з громадівським рухом цього періоду.

У розвитку українського громадівського руху настала майже десятирічна перерва. Однак, саме в цей час в середовищі українофілів зріла думка, вдало озвучена П. Житецьким: “Ми вже добре знали, що однієї свободи мало - без науки, без європейської освіти.”.

На початку 70-х років суворий режим самодержавства дещо пом'якшився, послабилася цензура. В цей час у Києві зосередились кращі сили української інтелігенції, які сформували нове ядро Київської громади. Вона отримала назву Стара громада через те, що включала до свого складу частину громадівців-шестидесятників та людей переважно зрілого віку. Персональний склад українських громад поповнювався за рахунок педагогів, вчених, письменників, службовців та ін. Київська Стара громада не виробила власного писаного статуту, але її склад був виражений чіткіше, ніж у громад 60-х років. На початку 70-х років XIX ст. відновили роботу громади у містах Полтаві, Одесі, Харкові, Чернігові, Єлисаветграді. З метою координації їх діяльності громадівці обрали Раду - центральний керівний орган усіх громад України. До її складу увійшли М.Драгоманов, В.Антонович, О.Русов, П.Чубинський, В.Беренштам та інші. Це дозволяло координувати діяльність громад, посилити їх вплив на молодіжні гуртки - Молоді громади.

У 1873 році з ініціативи членів Старої громади було засноване українське наукове товариство під назвою “Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства”. У 1874 році Стара громада придбала газету “Киевский Телеграф” і почала друкувати статті своїх членів. В середовищі громадівців у першій половині 70-х років невпинно відбувалися дискусії щодо програмних ідей. Потрібно було виробити у нових умовах певні загальні принципи і підходи своєї діяльності. Однак, реалізація цього ускладнювалася відмінностями та світоглядними розбіжностями серед провідних діячів Київської громади. Так, описуючи відновлення діяльності громадівців початку 70-х років, М.Драгоманов зазначав: “Потроху виявилися між нами два напрямки: один, котрий я назвав українофільським, а другий - хлопоманським... Перший виходив з пункту національної одрубності українців і ставив у перву голову рівнятись з другими самостійними народами, писати, перекладати високе письменство, повертати до українства панство, попівство і всякі високі верстви. Другий ставив на першім плані українське мужицтво, готовий і незаперечний національний елемент... і виводив потребу пізнати цей елемент, писати переважно про нього, для нього... В такім поступуванню ми бачили єдину гарантію й того, що ми зробимо не тільки самостійну, але й живу українську культурну мову”.

Торкаючись питання світоглядних орієнтацій громадівців, один з найактивніших діячів Київської громади П.Житецький відзначав, що царська влада звинувачувала українських національно свідомих діячів “не тільки за те, що вони сепаратисти, але ж і за те, що вони нібито соціалісти”. Він пояснював це тим, що в Російській імперії тоді розгортався радикально- демократичний народницький рух, який ідейно впливав на частину української інтелігенції. За словами П.Житецького, чимало громадівців “... можна назвати політиками, що мали на меті іти шляхом соціального прямування, приєднати до українства людей соціалістичного напрямку”.

Подібні дискусії щодо вироблення спільних позицій тривали і надалі. Більша частина тогочасної української свідомої наукової та творчої інтелігенції, яка згуртувалася навколо Старої громади і ПЗВ РГТ, у своїй практичній діяльності віддавала перевагу освітній та науково-культурницькій роботі. Утримання старогромадівців від активної політичної діяльності привело до відмежування від українського національного руху значної кількості представників української еліти. Активні українські демократи, такі як Д.Лизогуб, Я.Стефанович, Д.Кибальчич та інші влилися “в ряди російських соціал-революційних борців, вважаючи національні інтереси українські за щось другорядне”. Вони були переконані, що українські національні домагання можна вирішити в руслі загальноросійського революційного руху.

Політично-активні діячі Старої громади М.Драгоманов, М.Зібер, С.Подолинський виступили з власною політичною програмою, яка вимагала встановити у Росії політичні свободи, конституційний лад, запровадити федеративний устрій, широке місцеве самоврядування, що у комплексі забезпечить національні права українського народу. М.Драгоманов підкреслював, що “... яко слов'ни і українці, ми признаємо себе друзями федеральної системи - себто не стілько федералізму коронних країв, скільки федералізму народностей і широкого самоуправства земського і громадського” [14:550].

Громадівці так і не опрацювали чіткої, виразної політичної програми. Одні (П.Куліш, М.Костомаров) закликали обмежитися лише культурницькою роботою і підкоритися царизму. Культурницький підхід опирався на романтичний ідеалізм. М.Костомаров започаткував тенденцію до аполітичного просвітництва. Він вірив, що досить підтримувати і культивувати народний дух, щоб самі по собі розв'язалися політичні проблеми. В.Антонович і П.Житецький закликали до пошуків компромісу із самодержавством задля розвитку української культури в тісному зв'язку з російською. Представники молодшого покоління громадівців (Б.Грінченко, О.Кониський) займали більш радикальну позицію, протистояли політичній та національній русифікації.

5. Ємський указ

національний визвольний ємський відродження західноукраїнський

Емський указ 1876 року про заборону друкування і ввезення з-за кордону українських книг завдав відчутного удару по легальній подальшій діяльність громад. Окремий пункт Емського указу стосувався персонально М.Драгоманова і П.Чубинського, яким заборонили жити в Україні. Рятуючись від репресій імперської влади, М.Драгоманов, М.Зібер і С.Подолинський виїхали за кордон. Наприкінці 70-х - початку 80-х років М.Драгоманов разом з С.Подолинським та М.Павликом організував у Швейцарії видання журналу “Громада”. На сторінках цього журналу М.Драгоманов популяризував ідею українського громадівського соціалізму. Він поєднав західноєвропейське соціалістичне вчення з ідеями українського національно-визвольного руху. М.Драгоманов був федералістом. При цьому він писав, що справді вільними суспільствами можуть бути малі держави або громади чи федерації громад. Гасло незалежності України М.Драгоманов не висував не тому, що воно не узгоджувалося з його принципами, а тому, що політичні сили в Україні в той час нездатні були його реалізувати. Завдяки праці М.Драгоманова, його особистому впливу на інтелігенцію різних країн, Європа дізналася про Україну.

Провідні діячі Старої громади М.Драгоманов, Ф.Вовк, С.Подолинський, Ф.Винниченко, Р.Житецький та інші у 70-ті роки спрямовували діяльність Молодої громади. В свою чергу, молодогромадівці допомагали їм у справі укладання словника української мови, розповсюдженні українських популярних книжок-“метеликів”, женевських видань М.Драгоманова, у підготовці кореспонденцій для збірника “Громада” тощо. Однак, Молода громада, виявляючи певну самостійність у своїй діяльності, переважно була налаштована радикально. Її члени проводили окремі збори, брали участь у розповсюдженні народницької революційної літератури, безпосередньо підтримували тісні зв'язки з народниками, вели агітацію серед українських робітників [18:111].

Вимушена і добровільна лояльність до царизму, національна обмеженість, поміркованість старогромадівців, яку вони виявляли після Емського указу, відштовхувала від них радикально налаштованих діячів Молодих громад.

Громадівський рух другої половини XIX ст. в Україні був складовою частиною різночинсько-народницького етапу українського національного відродження. Сповідуючи демократичні ідеї члени українських громад розгорнули різносторонню діяльність. Українська інтелігенція плідно працювала в галузі освіти, культури, наукових досліджень з української історії, етнографії, мови. Це була по суті опозиційна національна, політична й соціальна боротьба, спрямована на досягнення світлого майбутнього України. Кульмінацією громадівського руху стали 70-і роки XIX ст., коли у Києві працював ПЗВ РГТ. Члени Відділу доклали багато зусиль у справі розвитку духовних засад українського національного відродження і цим сприяли піднесенню національної самосвідомості українців. Здобутки у галузі українознавства мали сприяти у протидії згубній колонізаторській політиці царського уряду щодо українського народу, допомагати в утвердженні в суспільстві думки, що Україна має велике історичне минуле і значні потенціальні можливості для подальшої державотворчої діяльності.

Список використаної літератури

1. О.Д. Бойко. Історія України. - К.: «Академвидав», 2005 р. (3-тє видання)

2. Н. Полонська-Василенко. Історія України - К.: 1995 р. (2-й том, 3-тє видання).

3. Ф.Г. Турченко. Історія України. Кінець 18-поч. 20 ст. - К.: «Генеза», 1999 р.

4. О. Субтельний. Історія України - К.: «Либідь»,1993р.

Размещено на Allbest.ru