Історія походження українського народу

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Історичні корені українського народу. Трипільська культура

2. Виникнення рабовласницьких держав на території сучасної України: державні об'єднання кіммерійців, таврів та сарматів

3. Перші слов'янські держави. Антське царство

Висновок

Використана література

Вступ

Імперська історіографія стверджувала, що в первісні часи на території сучасної України не існувало ні держави, ні права, що умови для їх виникнення склалися пізніше -- з появою приватної власності й майновою диференціацією суспільства, тобто з його поділом на групи за майновою ознакою, а заможніші верстви населення, прагнучи зберегти й примножити надбане добро, почали створювати відповідні структури, які згодом стали основою державних органів управління. Тож історики, спираючись на цю концепцію, відносили досвідки державно-правового розвитку на наших землях до кінця II -- початку І тисячоліття до н. е.

Однак сучасні дослідники вбачають корені української державності в набагато давнішій історичній добі. Ім'я “Русь” у X-XII століттях було тісно пов'язано з Київщиною. Цим словом спочатку називали варягів, потім землі полян у центральній Україні, а потім - те політичне утворення , діставше назву Київська Русь. Слово “Україна” вперше з'являється в літописах у 1187 р. і вживається як географічне поняття Київського порубіжжя. Український народ сповнений духу національно-культурного відродження. Йому належить давньоруська історична спадщина, включаючи мову, культуру, державність. Ще до революції немало російських вчених вважали Київську Русь невід'ємною частиною національної історії Росії, а українські вчені - відповідно - України. Одні з вчених стверджували, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини прийшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. В радянський історіографії післявоєнного періоду вводиться поняття єдиної давньоруської народності, яка нібито дала початок трьом спорідненим народам: російському, українському і білоруському. Це суто політична акція - “злиття націй”. український історія трипільці слов'яни

Взагалі, розглядаючи події в житті українського народу, треба справедливо сказати, що за масштабами вони перевершують усі інші соціальні конфлікти тогочасної Європи. Українське минуле - це історія народу, змушеного боротися за виживання і розвиток. Колись аграрна за самою своєю суттю, Україна стала індустріальною в надзвичайно швидкий час.

1. Історичні корені українського народу. Трипільська культура

Енеоліт (IV-III тис. до н.е.). став перехідним етапом від кам'яного періоду до епохи металу, часом остаточного утвердження домінуючої ролі відтворюючого господарства. Обробка міді розпочалася на Балканах, Подунав'ї (Трансільванія), Закавказзя, звідки мідна руда та вироби потрапили на територію України. Копальні мідної руди з'явилися згодом на Донбасі. В енеоліті відбувається перший великий суспільний поділ праці, в основі якого лежало виділення пастуших племен. У цю добу територія України стала ареною протидії та взаємодії трьох потужних етнічних потоків: носіїв трипільської культури, скотарсько-землеробських племен, що прийшли з Північно-Західної Європи (культура кулястих амфор) та численних євроазійських скотарських степових племен (середньостогівська, ямна культура).

Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була саме трипільська культура (IV-II тис. до н.е.)., яка стала першою європейською культурою. За рівнем свого розвитку трипільська культура впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту. Її назва походить від с. Трипілля Київської області, де на прикінці XIX ст. були вперше знайдені пам'ятники культури. На сьогодні немає єдиної думки щодо походження трипільців. Одні переконані що трипільська культура має автохтонне походження, сформувалась на грунті буго-дністровської неолітичної культури (В.Даниленко, В.Маркевич). Другі вважають трипільців прафракійцями, що прийшли з Ниж. Подунав'я і Балкан (О. Трубачов, Д. Телегін). Треті схильні до синтезного підходу (І. Черніков).

Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис.км2. Людність жила великими селами по 600 - 700 чоловік. У довгих та вузьких спільних оселях кожна сім'я займала власну, розгороджену на кімнати, частину житла. Орнаменти на череп'яному посуді являв собою поєднання плавних візерунків жовтого, чорного та білого кольорів. Це свідчить про магічні ритуали та віру в надприродні сили, що панували в їхній культурі.

Трипільська культура багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками є певні досягнення:

· в економічній сфері було зернове землеробство, витіснення мотики ралом, приселищний характер тваринництва, поява мідних знарядь праці;

· у сфері суспільних відносин - перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об'єднань, формування ієрархічної структури родів, зародження приватної власності;

· у сфері побуту - побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських протоміст (15-20 тис. жителів), міграція поселень через виснаження землі кожні 50-100 років;

· у духовній сфері -домінування символів родючості, матеріалізація їх у символи добробуту-жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки тварин.

Основні заняття людей часу трипільської культури - це землеробство і скотарство. Трипільцям теперішні люди зобов'язані появою дерев'яного плуга, свердлом для пророблювання отворів у камені та дереві. Трипільська культура збереглась у пережитках і залишила по собі виразні сліди: на Правобережній Україні та в Молдові знайдено понад 1000 трипільських пам'яток. На 2000 р. до н. е. трипільська культура перестала існувати. Частину їх покорили степові племена, решта зникла у північних містах.

2. Виникнення рабовласницьких держав не території сучасної України: державні об'єднання кіммерійців, таврів та сарматів

Кіммерійці - найстародавніші по своїй назві племена, які мешкали на території степного Півдня. Вперше згадуються в письменах в VIII-VII ст. до н. е. Кіммерійці були пастухо-землеробним плем'ям. Також кіммерійці -- перші кочові вершники, що з'явилися в Україні. Аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого ряду висновків стосовно цих племен, а саме:

· кіммерійці були першими в Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя;

· вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників;

· завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували в Україні добу заліза;

· зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.

Кіммерія була досить відомою державою на території сучасної України. Але ми мало знаємо про її територію і суспільно-політичний лад. Кіммерійці вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера: оповідаючи у про північне узбережжя Чорного моря, Гомер називає його «землею кіммерійців». Також під назвою «гімірра» Кіммерія з'являється в ассірійських клинописних текстах VIII--VII ст. до н. е. Відомо, що кіммерійці населяли Крим (Тавриду) й степи Північного Причорномор'я, займалися землеробством, скотарством, воювали із сусідніми народами. Цю державу очолювали царі.

В VII--VI ст. до н. е. кіммерійці були вигнані скіфами з території Північного Причорномор'я в Малу Азію.

Сармати - стародавні кочові іраномовні племена, родинні скіфам. Кочували у степах Казахстану, Уралу, Поволжя. Від II ст. до н. е. до II ст. н. е. панували у степах Північного та Східного Причорномор'я, завоювавши скіфів. З наявних нині розрізнених даних про сарматіввипливає, що за своїм зовнішнім виглядом і способом господарювання вони нагадували скіфів, а також інших іраномовних кочовиків. Сарматські жінки жили, як колись амазонки: полювали верхи, брали участь у війнах, одягались, як чоловіки. Сармати торгували китайським шовком, кавказьким кришталем, напівкоштовним камінням у Ірані та Індії. Пам'ятниками сарматів на території України є Усть-Каменські кургани.

Як і всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких як язиги,роксолани та алани. Кожне з цих племен прагнуло до панування. Оскільки намагання ці співпали з Великим переселенням народів, і оскільки Україна знаходилася у центрі цих безладних міграцій, сармати часто суперничали з іншими племенами. Нарешті, у II ст. н. е. їх остаточно знищило нашестя гоплів та гунів зі сходу. Незабаром на зміну сарматам прийшли інші кочовики, але сармати були останнім індоєвропейським народом, що з'явився зі сходу. Після сарматів Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володіннями тюркських народів.

Таври - основне населення горяних та передгірних районів південного Криму у першому тисячолітті до н.е. Від їх найменування походять назви Кримського п. - острова Таврида, Таврика, Таврія. Перші свідчення о таврах маються у Геродота (V ст. до н.е.). У кінці другого століття таври попали під власть Понтійського царства.

Скіфське царство

VII--III ст. до н. є. у степових районах Північного Причорномор'я на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму панували скіфські племена. Вони займали значну територію -- від низин Дунаю до гирла Дону і Приазовья. Більшість сучасних дослідників вважає, що формування племені скіфів відбулося внаслідок взаємодії як місцевих (кіммерійських), так і прибулих іранських) кочових племен. Прихід цих кочових племен у причорноморські степи датується звичайно кінцем VIII--VII ст. до н. є. До VII ст. до н. є. у скіфів складається могутній племінний союз.

Скіфія (Скитія) -- велике суспільно-політичне об'єднання племен. Відомості про основні племена, які входили у цей союз, дає грецький історик Геродот (V ст. до н. є.). Політична влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів -- найчисленнішого племені кочовиків, що «вважали інших скіфів своїми рабами» та змушували їх України сплачувати їм данину. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники. Між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвії мешкали елліноскіфи. І нарешті, на північ від царських скіфів, скоріше за все в межах степової смуги України, жили скіфи-орачі -- землеробські племена, що були корінними мешканцями цього краю і, напевно, взяли собі назву від кочовиків, котрі їх підкорили. Деякі історики вважають, що вони були предками слов'ян.

Скіфія складалася із царств, а ті, своєю чергою,-- з областей і номів. Царські скіфи, перебуваючи на останньому щаблі первіснообщинного ладу й відіграючи панівну роль серед племен, утворили свою державу, засновану на військовій демократії. Як уже зазначалося, царі були вождями-воєначальниками, але вони, крім того, виконували релігійні функції, при здійсненні яких важливе місце відводилося жерцям-ворожбитам (енареям). Військо скіфів також використовувалося царями як виконавчий орган, тому воно формувалося відповідно до адміністративно-територіального поділу. Провідну роль у ньому відігравали скіфи-кочовики.

Хоч Геродот у загальних рисах повідомляє про управлінські (владні) структури в менших царствах Скіфії та їхній адміністративно-територіальний поділ, цих даних явно недостатньо для всебічної характеристики державної організації скіфського суспільства та його найвищих керівних ланок.

За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною античної цивілізації Середземномор'я. Через грецькі колонії у Причорномор'ї скіфи ввійшли у контакт із грецькою цивілізацією і навчилися цінувати її. Водночас контакти зі світом Середземномор'я втягували скіфів і в його конфлікти. У 513р. до н. е. величезне військо перського царя Дарія захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії «спаленої землі», скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V -- на початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї. Ця перемога виявилася для них зовсім непотрібною, бо віч-на-віч звела їх із Філіпом Македонським, батьком Олександра Великого. У 339 р. до н. е. македонці завдали страшної поразки кочовикам. Це стало початком кінця скіфів. Десь через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати -- інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до III ст. н. е.

Грецькі міста-держави Північного Причорномор'я

Численні осілі та кочові племена, що населяли Північне Причорномор'я, вступаючи у торговельні, воєнно-політичні відносини з античними державами Середземномор'я, тією чи іншою мірою зазнавали впливу античної рабовласницької цивілізації. Причому найважливішу роль у цих відносинах відіграли грецька колонізація причорноморських земель і утворення тут грецьких міст-колоній.

VIII - кінець VI ст. до н.е. - це період “Великої грецької колонізації”, одним з напрямків якої було освоєння Північного Причорномор'я. Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали кілька теорій, які умовно можна поділити на:

· Демографічну

· Аграрну

· Торговельну

· Сировинну

· Воєнну (натиск лідійців і персів)

· Соціальну

· Етнічну

Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному Причорномор'ї були насамперед вихідці з Мілету та Гераклеї Понтійської. У ІІ пол. VII ст. до н.е. на о. Березань греки заснували м. Борисфеніду - перше еллінське поселення у цьому регіоні. Вони заснували м. Тіра на Дністрі, Ольвію на Бузі, Херсонес біля Севастополя, Пантікапей на місці сучасної Керчі, перетворивши їх на центри торгівлі та ремесла. У 480р. до н.е. з об'єднаних грецьких міст на Таманському і Керченському півостровах створено Боспорське царство з центром у Пантікапеї, в якому об'єдналося понад 20 грецьких міст-держав і колоній, а також землі, заселені скіфськими та меотськими племенами.

Елліни-колоністи принесли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства - поліс. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу, виконавчу та судову владу. Переселенці з Давньої Греції стали південними сусідами скіфів та сарматів. Вони вступали у взаємовідносини як із грізними степовиками, так і з землеробами українського Полісся та Лісостепу. Найбагатшим із полісів була Ольвія, розташована в гирлі Бугу, вона була центром торгівлі між Грецією та її чорноморськими колоніями. До центрів торгівлі належали Херсонес і Феодосія в Криму, Пантікапей (Керч), східний Крим. Різноманітними були торговельні зв'язки Боспору. Основу боспорської торгівлі становив експорт зерна, передусім в Афіни та інші міста материкової й острівної Греції. З IV ст. до н. є. Боспор стає основним постачальником античних товарів у північно-чорноморські степи. Але розквіту прийшов кінець

Війни понтійського царя Мітрідата VI Евпатора проти Риму (89-63 р. до н. е.)стали поворотним моментом у житті міст-держав Північ. Причорномор'я, так як з цього рубежу розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Варварська експансія (готів у ІІІ ст. і гунів у IV ст.) завдала смертельного удару грецьким полісам. Вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.

Тисячолітня історія античної цивілізації у Північ. Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки і сприяла зокрема:

· становленню державотворчої традиції на території України;

· ознайомленню з демократичним полісним устроєм держави;

· передачі місцевому населенню передової технології землеробства і ремесла;

· розвитку урбанізаційних процесів;

· запровадженню товарно-грошових відносин;

· залученню населення до здобутків найпередовішої на той час античної культури: організацією шкільної освіти, фізичного виховання, високохудожнього мистецтва.

3. Перші слов'янські держави. Антське царство

В розмаїтті найдавнішого населення сучасної України на історичну арену стрімко виходять слов'яни - одна з основних гілок давньоєвропейського населення. Їх походження і етногенез остаточно не з'ясовані, з цього приводу існує кілька версій. Перша з них - дунайська - була висловлена ще Нестором літописцем у середньовічні часи. Друга пов'язує перший етап існування цього населення з вісло-одерським межиріччям. За третьою, стародавні слов'яни мешкали на території між Дніпром і Віслою. А за четвертою - між Дніпром і Одером.

Є підстави, на основі даних археології, антропології, лінгвістики, етнографії вважати, що ознаки праслов'ян простежуються з ІІ тис. до н.е. Це племена тшинецько-комарівської культури (XV-XI ст. до н.е.). Вони займали територію сучасних Східної Польщі, Прикарпаття, Південної Білорусії та Північної України. До праслов'ян відносяться племена: бондарихінської, лужицької, чорноліської, зарубинецької, черняхівської, пшеварської, київської та інших культур.

В складі племен зарубенецької культури, що займали територію Середнього Подніпров'я, частину правобережного Полісся та частину Лісостепу, бере свій початок український етнос. Порівняно з міграцією кочовиків розселення слов`ян являло собою повільний рух із право слов'янських земель. Слов`яни просувалися на нові землі як колоністи, а не загарбники. Таким чином на початок VI ст. процес розселення привів до утворення трьох слов'янських підгруп:

· західнослов'янська, зрештою поділена на польську, чеську та словацьку;

· південнослов`янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська;

· східнослов`янська, з якої розвинулася українська, російська та білоруська мови.

В цей час праслов'яни відомі під іменами венедів, антів, склавинів (перші письмові згадки, датовані І ст. н.е., в творах римських істориків Таціта і Птоломея ). Частина дослідників вважає антський союз племен, який мав державницький зміст, праукраїнським утворенням. Так вважав і М.Грушевський, спростовуючи теорію походження українців, росіян і білорусів з єдиної давньоруської народності.

Антський союз -- союз північно-східних слов'янських племен, антів, які жили на території лісостепу Східної Європи з 2-ї половини VI ст. до початку VII ст. Вони посідали територію від Дунаю до Дону і Азовського моря. До складу Антського союзу племен входило шість великих племінних груп. Вони відомі з давньоруських літописів як особлива південно-західна група «племен»: уличі, тиверці, бужани, дуліби, волиняни і білі хорватиРід занять: землеробство, скотарство, промисли, торгівля. Племена антів були могутнім політичним об`єднанням. У них була сильна, дисциплінована воєнна організація.

Перша достовірна згадка про державу антів відноситься до 385 р. н. е. Її містить книга візантійського автора Йордана «Про походження і діяння готів». З розповіді Менандра вимальовується державна організація південних слов'ян з її ієрархічною структурою влади. На підставі цих свідчень можна говорити, що держава антів складалася з князівств (княжінь). Князі разом з главою держави вирішували питання зовнішніх зв'язків, а також розв'язували внутрішні проблеми.

Історія держави антів тісно пов'язана з гунами й аварами, які здійснювали протекторат над слов'янами. Наприкінці VI ст. анти вели оборонні війни проти авар. Саме ці невщухаючі аваро-слов'янські війни (568-635рр.) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602р. анти в історичних джерелах не згадуються.

У VII-IX ст. східні слов`яни зосереджуються на правому березі Дніпра. Вони налічували близько 14-ти великих племінних союзів заселяючих землі України, Росії та Білорусії. Об'єднуючись у IX - X ст. у великі союзи - княжіння, слов`яни створювали передумови для виникнення східнослов'янської держави - Київської Русі.

Висновок

У І тис. до н.е. на землях сучасної України відбувалися важливі події. Її територію заселяли різноманітні етнічні спільності, народи, племена, хвилями просувалися численні кочівники. Всівони залишали свій слід в історії, вступаючи в контакти між собою, виливали на економічний, соціальний, культурний розвиток, у тому числі і ранньослов'янського населення Середнього Подніпров'я. Важливу роль у цьому процесі взаємного впливу і збагачення відігравали державні утворення, які сформувалися у цей час: на теренах України: Скіфська держава, грецькі міста-держави Північного Причорномор'я, Боспорське царство. Виникали і розвивались сталі економічні і політичні взаємовідносини між цими державними центрами і войовничими степовиками, а також землеробами українського Полісся та Лісостепу. Так, Скіфська держава складалася з значної кількості місцевого населення, відомого під назвою скіфів-орачів. Постійні зв'язки з населенням Подніпров'я, носіями Черняхівської культури, різними етнічними групами Таври підтримували грецькі міста-держави Північного Причорномор'я. Завдяки цьому місцеве населення - східні слов'яни - знайомилось з передовим для тих часів грецьким та римським технічним і культурним надбанням, а також політичними та правовими інститутами.

Скіфи, греки, римляни - всі вони на різних етапах через свої державні утворення впливали на розвиток місцевого населення, на певний час або назавжди стаючи його частиною.

Використана література

1) Історія держави і права України, том 1 - за ред. В.Я.Тація, А.Й.Рогожина, В.Д.Гончаренка

2) К-36 Правознавство. Навчальний посібник - К.: Атіка, 2002.-400 с. /Керецман В. Ю., Семерак О. С.

3) Історія держави і права України - /В. М. Іванов

4) Хрестоматія з історії держави і права України - Том 1. З найдавніших часів до початку XX ст..: Навчальний посібник для юрид. вищих і фак.: У 2 т./В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький; За ред. члена-кореспондента Академії правових наук україни В.Д. Гончаренка.- К.; Ін Юре.-1997.

5) Історія держави і права України. Частина 1: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 ч. / А.Й. Рогожин, М.М. Страхов, В.Д. Гончаренко та ін.; За ред. акад. Академії правових наук України А.Й. Рогожина.- К.; Ін Юре, - 1996.

6) Історія держави і права України. Частина 1: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак. / А.Й. Рогожин, М.М. Страхов, В.Д. Гончаренко та ін.; За ред. акад. Академії правових наук України А.Й. Рогожина.- Х.: Основа, - 1996.

Размещено на Allbest.ru