Періодизація первісного суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Первісна культура є рубежем, який відділяє світ людей від світу тварин. Первісну культуру слід вважати необхідним станом розвитку будь-якої земної культури. Існує кілька періодизацій первісного суспільства: загальна (історична), археологічна, антропологічна та ін. Загальна (історична) періодизація первісної історії була вперше дана в 1870р. видатним американським етнографом Л. Морганом. Використовуючи встановлений у ХVІІІ ст. поділ історичного процесу на епохи дикості, варварства і цивілізації, він поділив епохи дикості на нижчий, середній і вищий ступені. Нижчий ступінь дикості починається з появою 3 млн. років тому людини і членороздільної мови, середній - виникненням рибальства і застосуванням вогню, вищий - з винаходом лука і стріл. Перехід до нижчого ступеня варварства пов'язується з поширенням гончарства; з освоєнням землеробства і скотарства починається середній, а з використанням заліза - вищий ступінь варварства. З винаходом алфавіту настає епоха цивілізації. Відносною хронологією є археологічна періодизація, в основу якої покладено матеріал, з якого виготовлені знаряддя праці. Відповідно до неї історія первісного суспільства починається з кам'яного віку, яка поділяється на три доби:

· палеоліт (від грец. - старовинний і камінь),

· мезоліт (від грец. - середній і камінь),

· неоліт (від грец. - новий і камінь).

Кожна з цих діб розпадається на нижню (ранню) середню і верхню (пізню) частини. Вони характеризуються певними типами археологічних культур, тобто групою джерел, які мають загальні характерні риси і об'єднані одним часом і спільною територією.

Палеоліт датується приблизно періодом 3 млн. - 10 тисяч років тому. Це час появи людини і формування її сучасного фізичного типу. За палеоліту склалися основи первісного суспільства. На початку верхнього палеоліту (35-10 тисяч років тому) з'явилась розумна людина.

Вважається, що люди верхнього палеоліту походять від передньоазійських прогресивних неандертальців, відомих за знахідками Схул і Табун у Палестині. Антропологи виділяють в Європі і Середземномор'ї два основних типи розумної людини - кроманьйонський і грімальдійський. У верхньому палеоліті виникає родовий лад, закладаються основи расових поділів людства, відбувається розселення мисливців із раніше обжитих місць у Північну Європу, Азію, Америку й Австралію.

Епоха мезолітів на різних територіях Європи і Близького Сходу розпочалася не одночасно: в Середземномор'ї і в країнах Стародавнього Сходу - в 11-10 тис. до н. е., а в межах Східної і Центральної Європи - у другій половині 9 тис. до н. е. Закінчується вона, в різних місцях, також неодночасно.

На півдні Східної Європи перехід від мезоліту до неолітичної доби відбувся в середині 6 тис. до н. е. на північних територіях - у 5 і на початку 4 тис. до н. е. На території України мезолітична епоха датується кінцем 9-5 тис. до н. е. Вважають, що мезоліт - це час виникнення племен, хоч відоме інше твердження: племінна організація суспільства склалася пізніше. За підрахунками вчених, у мезоліті на Землі було приблизно 5 млн. чоловік.

Неоліт на території Східної Європи датується середньо 6-3 тис. до н. е.; у країнах Стародавнього Сходу ця епоха розпочинається у 8-7 тис. до н. е. Населення Землі досягає приблизно 80 млн. чоловік.

Неоліт у країнах Стародавнього Сходу розпочався понад 5 тис. років тому, а окремі мідні вироби знаходять тут ще раніше. У межах території України неоліт датується 4-3 тис. до н. е. Якщо вести мову про культуру первісного суспільства, то, насамперед, треба зазначити, що історично культура могла виникнути лише тоді, коли почалось практичне виділення людини з природи, яке здійснювалося суспільно, через трудову діяльність первісних родових колективів по освоєнню навколишньої дійсності. Освоєння світу здійснювалося лише суспільною людиною, колективом, об'єднаних спільною метою. Історично першою формою існування такої "суспільної людини" була родова община.

Вчені пов'язують виникнення культури з епохою первісної або родової общини; а "точніше", з верхнім палеолітом. Роблячи спробу дати узагальнюючу характеристику культури первісного суспільства, зазначимо, що це перший і найтриваліший історичний тип культури. Її витоки сягають верхнього палеоліту і завершуються добою раннього заліза. Ця величезна культурно-історична смуга розпочалася з розвитку кам'яної, крем'яної і кісткової техніки й завершилася опануванням перших металів. Від найпростішого скребка через винайдення лука і стріл, кераміки, гончарної печі, ткацького верстату, колеса і гарби, парусних кораблів, приручення тварин - такий шлях розвитку знарядь виробництва. Повільно, але неухильно розширюються місця поселення стародавньої людини: від стоянки (стійбища), поселення, селища до городища і виникнення перших міст. Паралельно розвивається суспільна організація, сімейно-шлюбні відносини, закладаються основи расових поділів людства, відбувається розселення людей на всіх континентах Землі, розпочинаються процеси переходу від колективної до приватної власності, зміни психології первісної людини, виділення професійної розумової праці. У процесі повсякденної трудової діяльності розвивається мова і мислення людини, складаються міфи, поширюються позитивні знання, вірування, звичаї і мистецтво. В історії культури первісного суспільства можна виділити три періоди за назвою відповідних епох, доповнюючи їх археологічною хронологією. Першим періодом буде культура ранньопервісної або ранньородової общини перших мисливців, збирачів і рибалок (верхній палеоліт, мезоліт). Другим періодом - культура пізньопервісної або пізньородової общини землеробів і скотарів (мезоліт, неоліт). Третім - культура первісної сусідської (протоселянської) общини, або стратифікованого суспільства (верхній неоліт, мідна, бронзова, рання залізна доби). Для ранньородової общини мисливців, збирачів і рибалок було характерне привласнювальне господарство. Найважливішою пам'яткою матеріальної культури Європейської пори є виготовлення великої кількості знарядь праці із кістки і широке поширення зимових общинних жител. З'являється примітивний рибацький гачок. Важливими мисливськими знаряддями були списи, ударні палиці, метальні палиці - бумеранги. Головним знаряддям збиральництва була загострена палиця (копачка).

Мезоліт - час значних змін у природі Європи. В мезоліті з'являється зброя дальної дії - лук і стріли. Другою важливою подією в історії культури стало приручення собаки. Триває вдосконалення обробки кременю. З мезолітичною епохою пов'язана поява знарядь для обробки дерева - сокир і тесел. Сокири, тесла, а також кайловидні знаряддя - піки, були великими знаряддями, вони дістали назву макроліти (від грец. - великий і камінь). Розглядаючи проблеми, пов'язані з суспільними відносинами ранньородової общини, слід зауважити, що основним соціальним осередком був рід. Він здійснював свою господарську діяльність через родову общину, яка будувалася за родинною ознакою (кровною або шлюбною). Суспільство мисливців і рибалок не знало іншої форми власності на землю, крім спільної власності всієї групи співродичів. Засвідчено також колективне володіння мисливськими загонами, рибацькими човнами і сітками. Окремим особам належали лише індивідуально виготовлені ними знаряддя праці і різні побутові предмети. Рід був верховним власником не лише продуктів колективного полювання чи рибальства, але й будь-якої індивідуальної здобичі.

Основними статевими групами в ранньородовій общині були групи дітей, дорослих жінок і дорослих чоловіків. Поділу суспільства на ці угрупування надавалося велике значення, до того ж дуже важливим вважався віковий рубіж переходу до категорії дорослих, що супроводжувалося урочистими обрядами, відомими під назвою ініціацій (від лат. - посвячення). Первісна община була общиною рівних, але в умовах жорстокої боротьби за існування цими рівними були лише повноцінні члени виробничого колективу. В ранньородовому суспільстві діяли звичаї умертвління ("добровільної смерті") перестарілих співродичів, які втратили працездатність, позбавлялися хворих, ослаблених від голоду, від маленьких дітей, яких неможливо було прогодувати. Виникнення общинно-родової організації сприяло розвиткові не лише соціального, але й духовного життя первісного людства. Епоха ранньородової общини відзначена успіхами в розвитку мови, міфології, зачатків раціональних знань, мистецтва.

Міфологія - наука про міфи (від грец. - слово, оповідь). Л. Бабій вважає міфологію єдиною універсальною формою суспільної свідомості первісного суспільства, яка в цій своїй якості репрезентує і всю його культуру. Вона - особливий тип світогляду і перша форма культури. В основі кожного міфу лежало поняття: "звідки" і "чому". Умови життя в першу чергу вимагали накопичення знань про оточуючу природу. Людина володіла найпростішими раціональними прийомами залічування переломів, вивихів і ран, видалення зубів та інших нескладних хірургічних операцій, лікування укусів змії, простуди. Починаючи з мезоліту, стали відомі трансплантація черепа й ампутація пошкоджених кінцівок. У первісній медицині широко застосовувались як фізичні (масаж, холодні і гарячі компреси, парова баня, кровопускання), так і лікування засобами тваринного, рослинного і мінерального походження. Продуктом розвитку ранньородової общини стали релігійні вірування, їх виникнення пов'язане з певним рівнем розвитку інтелекту людини, зачатками теоретичного мислення, можливостями відриву думки від дійсності. У первісних віруваннях втілено фантастичне усвідомлення людьми їх залежності від сил природи.

За верхнього палеоліту виникають різні форми релігійних вірувань: тотемізм (від алгонкін. - його рід), анімізм (від лат. - душа, дух), фетишизм (від португ. - амулет, талісман), магія (від грец. - чарівництво). Тотемізм - це віра в те, що кожна родова група має свого спільного предка (тотема), яким могла б бути тварина, рослина чи навіть предмети неживої природи. Анімізм - віра в існування у людині та в оточуючих її предметах - душі. Фетишизм - поклоніння неживим предметам, які наділялися надприродною силою і могли допомагати тим, хто їм поклонявся. Магія - віра, сподівання людини змінити природний хід подій, вплинути на них магічними діями, заклинаннями, чарами) в потрібному для неї напрямі. Ведучи мову про суспільні відносини, зауважимо, що на зміну ранньородової общини мисливців, збирачів і рибалок прийшла пізньородова община землеробів-скотарів. Економічну основу суспільства і далі складала родова власність на землю. Засоби виробництва перебували як в колективній, так і в індивідуальній власності. Значення останньої поступово зростало в міру відносно регулярного надлишкового продукту, частина якого поступала не в рівнозабезпечуючий, а в трудовий розподіл. Розвиток індивідуальної власності покликав до життя новий вид економічних відносин, названий американською дослідницею К. Дю Буа "престижною економікою". Вона проявлялась головним чином у взаємному обміні дарами.

Розглядаючи духовну культуру пізньородової общини необхідно підкреслити, що разом з ускладненням виробничої діяльності первісної людини розширялися її позитивні знання. Меланезійці Нової Ірландії знали й вміли вирощувати 14 різновидів хлібного дерева, 52 різновиди бананів, 220 різновидів тара, ірокези вирощували 14 різновидів маїсу. Розвиток математичних знань привів до появи перших лічильних пристроїв - спочатку в'язок соломи чи купки камінців, а потім особливих бірок чи шнурків з вузликами або нанизаних на них раковин. Такі пристрої описані в багатьох племен Америки, Африки, Океанії, існували вони і в первісній Європі: слово "калькуляція" походить від латинського "калькюлюс" - камінець. Добу неоліту в Україні репрезентує трипільська культура (V-ІІІ тис. до н. е.), найприкметнішою групою знахідок у трипільців є орнаментальна кераміка, що була на дуже високому рівні. Визначаючи місце трипільської цивілізації в історії людства, англійські археологи Г. Кларк і С. Пігот обгрунтовують думку, що територія Праукраїни була прабатьківщиною індоєвропейських народів, а трипільці - орії були попередниками індоєвропейської етнічної сім'ї, в тому числі слов'ян, а отже й українців. Цієї думки дотримуються й інші українські та зарубіжні вчені, зокрема, австралієць В. Чайлд, англієць Г. Чайлд, француз Г. Руа, українці В. Паїк, Л. Силенко й багато інших.

Розглядаючи культуру первісної сусідської (протиселянської) общини стратифікованого суспільства, варто наголосити на тому, що ця доба характеризується розкладом общинно-родового ладу. Цей розклад був зумовлений насамперед (хоч і не тільки) дальшим значним зростанням продуктивних сил. Суспільний поділ праці супроводжувався розвитком обміну. Це вже був не дарообмін періоду ранньородової общини, а справжній економічний обмін. Частина продукції почала вироблятися безпосередньо для обміну, тобто в якості товару. Цей обмін сприяв формуванню в суспільстві уявлень про еквівалентність предметів, що обмінюються, виникненню мірил вартості і засобів обміну. Ними, ставали найрізноманітніші предмети, які мали цінність через свою рідкість або вкладену в них працю: намиста із зубів тварин, раковини, шматки матерії, орнаментовані глечики і т. п.

З розвитком обміну вдосконалювалися засоби сполучення. Набули поширення колісні вози. Розпочалось спорудження доріг, з'явились кораблі з веслами і парусами. З середини 2 тис. до н. е. в якості тяглової сили почали використовувати коня.

Бурхливі економічні і соціальні процеси епохи стратифікованого суспільства сприяли дальшому зростанню зачатків позитивних знань. Розвиток землеробства, особливо зрошувального, яке вимагало точного визначення часу поливання, початку польових робів і т. п., привів до вдосконалення календаря, а, звідси, й астрономічних спостережень. Перші календарі були, як правило, місяцевими, тобто базувались на спостереженнях за зміною фаз Місяця, спогади про що збереглись у багатьох сучасних мовах (українське: місяць - Місяць і календарна одиниця). Розпочалась диференціація математичних знань, тому що зародження приватного землеволодіння покликало до життя, як показує сама назва цієї науки, зачатки геометрії, тобто "землемірства". Подібним чином відбувався розвиток й інших галузей знань. Винахід таких удосконалених сухопутніх і водних транспортних засобів, як віз і парусний корабель, сприяли розвитку не лише математики, але й механіки. З виникненням рудних металів зародилось металознавство.

2. Стихійна культурна еволюція полягала у тому, що життя забезпечувалося збиранням та полюванням. Дослідники М. Харрісі, Л. Байт, використовуючи порівняльний метод, реконструювали ситуацію, яка показує, коли і чому людині довелося перейти від стихійного користування природним до керованого людським розумом. Кочовий спосіб життя невеликих груп людей (до 40 осіб) на 15 000 р. до н. о. забезпечив зростання їх чисельності до 4--8 млн осіб. Але у період між 12 000 і 8000 рр. до н, е. чисельність їх зменшилася наполовину. Ця демографічна криза розглядається як така, що змусила людей звернути увагу на навколишнє середовище. Племґя із 40 осіб потребувало для життєзабезпечення 80--100 кв. км землі, а на території сучасної України могло б прогодуватися не більше 300 тис. осіб. Зі збільшенням кількості гуртів їжі не вистачало -- люди вимирали. Тому і сформувалися правила такої взаємодії з природою, яка тільки й була доцільна за камґяних знарядь праці. Виживали лише ті племена, які суворо обмежували себе у репродуктивній функції (внаслідок чого зґявилася екзогамія) та у збереженні носіїв соціальної памґяті -- старих людей. Іноді доводилося встановлювати надто жорстокі звичаї: залишати за межами племені вдів і сиріт, вбивати новонароджених дівчаток тощо. Ці дані свідчать про те, що первісні люди "грали" з природою у досить жорстоку гру, правила якої вони не могли змінювати довільно. Ускладнення і технологічний та психологічний розвиток життя племені супроводжувалися новими стандартами поведінки і відповідними їм обрядами (введення на певному етапі ініціацій, культових дій стосовно вождя тощо). Регламентованість існування і брак суперечок у сфері ціннісних орієнтирів сформували такі особливі риси первісної культури:

-- гомогенність -- однорідність (для порівняння: сучасна гетерогенна культура обґєднує чимало різних субкультур -- професійних, станових, вікових та ін.);

-- первісний синкретизм (з грец. -- змішання) -- нерозчленованість, що характеризує нерозвинений стан певного явища (наприклад, первісне мистецтво, за якого музика, спів, танець ще не були відокремлені одне від одного);

-- табуйованість (священні заборони, які не можна було порушувати);

-- ритуальність, що слугувала впорядкуванню і стабілізації життєдіяльності соціуму.

По-перше, первісна культура гомогенна (однорідна) тобто вона -- соціально однорідна, виражає інтереси всіх соціальних груп. Для порівняння: сучасні європейські системи гетерогенні (неоднорідні), їм притаманні аксіологічний (ціннісний) плюралізм та існування численних соціальних груп з диференційованими, суто антагоністичними інтересами. Між цими двома типами культур -- гомогенною та гетерогенною, характерною для європейського кола культур, знаходиться невелика група проміжних соціокультурних систем, ілюстрацією котрих є Стародавня Греція та імператорський Китай, де, з одного боку, існують різні соціальні групи з чисто антагоністичними інтересами, а з іншого боку, є спільні основні цінності.

По-друге, первісна культура -- це культура табу (заборон). Табу регулює все життя первісного колективу: що їсти й коли, де жити, табу на зображення себе, на ім'я, що пов'язано, як ви розумієте, з магічним світо-сприйняттям.

Дж. Фрезер, Л.С. Васильєв та інші культурологи наводять приклади того, як сприймається порушення табу. Так, один з новозеландських ватажків великої святості кинув край дороги залишки обіду, які потім підібрав і з'їв член його племені. Коли останній дізнався про те, що він з'їв (а табу забороняло простим членам племені їсти те ж саме, що ватажок), то помер від жаху. По-третє, релігійні уявлення і вірування (анімізм, тотемізм, фетишизм) -- це важлива складова частина первісної культури. Четвертою особливістю первісної культури є її ритуальний характер. Ритуал -- це альфа й омега міфологосакрального світогляду. Через його призму розглядається і природа, і соціальне буття, оцінюються ті чи інші об'єкти, а також вчинки і дії людей. Ритуал містить інформацію про закономірності природи, побуту в ході спостережень за біокосмічними ритмами. Завдяки ритуалу людина відчуває себе не тільки часткою космосу, а й часткою цих космічних ритмів, осягає логіку і діалектику космосу, універсуму. В архаїчному ритуалі поєднані молитва, співи і танок -- тобто це синкретична форма, з якої згодом й виникло мистецтво, наука (бо людина осягає світ і його закони) і філософія (бо це процес розвитку мислення). У ритуальному танці не тільки відтворювався міф, але й відбувалася розрядка психофізичного напруження, пов'язаного з дисгармонією життя, у результаті чого людина досягала катарсису.

У ритуальному акті важливе місце займали маски. Вчені по-різному тлумачать роль маски в ритуалі. Деякі наполягають на тому, що в масках відобразився жах первісної людини перед могутньою природою. І така точ-ка зору має право на існування. Розглянемо, наприклад, маски, знайдені вченими в одному з племен Конго. Але, щоб вирішити остаточно, який зміст має та чи інша маска, спробуємо проаналізувати одне запитання: «З якого матеріалу вироблено ці маски?» З дерева. І це не випадково. У більшості народів та чи інша порода дерев є тотемною. Тобто маску робили з тотемної рослини. А що таке тотем? Священний предок. Маска-тотем нібито включає предків у коло живих, таким чином, зв'язок поколінь не переривається так само, як не переривається і життя, яке тільки змінює форми. У ритуалі беруть участь всі члени племені: живі і мертві; у той же час живі ніби поклонялися предкам (до речі, у Стародавньому Єгипті, а пізніше в античній Греції і Римі посмертні маски померлих відігравали певну роль у поховальних ритуалах. Крім того, саме з них народився такий жанр образотворчого мистецтва, як скульптурний портрет).

3. Походження словґян є складною і досі однозначно не розвґязаною проблемою. Початок формування окремих словґянських народів більшість дослідників повґязує з подіями середини І тис. н. е. Безперервний розвиток словґянської людності на українських етнічних територіях (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщина) починається від празької археологічної культури та людності (V--VII ст.). Вона, за твердженням українського історика П. Толочка, започаткувала Київ 1,5 тис. років тому. На початку VIII ст. роль словґян у Східній Європі підвищується. Формуються лука-райковецька культура (VIII--IX ст.), культура літописних полян, деревлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів, що склали основу культури Київської Русі. На лівому березі Дніпра, де у VII--X ст. проживали нащадки антів, формуються волинцівська (VII--VIII ст.) і роменська (VIII--IX ст.) культури -- сіверяни; салтівська культура -- хозари; борщівська культура басейну Оки -- вґятичі. У VIII--IX ст. східне словґянство вступило у переддержавний період, відбулася культурно-політична консолідація, зґявилася у X ст. перша поліетнічна цивілізація -- Київська Русь.

Стрижень етнокультурного комплексу праукраїнців формувався в Південно-Західній Україні (друга половина I тис. н. е.), особливо інтенсивно консолідація праукраїнців відбувалася в межах Київської Русі. Історичні передумови етногенезу (сукупність історичних явищ і процесів, повґязаних із формуванням етносів) українців формувалися в досить чітких культурно-історичних межах однієї й тієї самої території та певного автохтонного антропологічного субстрату, що сприяло тяглості культурної традиції.

Матеріалом для реконструкцій міфоуявлень давніх словґян є археологічні знахідки зарубинецької, пшеворської, черняхівської, київської археологічних культур. Антропоморфні образи з бронзових карбованих піхов меча (пшеворська культура І ст.) репрезентують акт божественного шлюбу героя, що передує народженню першопредка. Образ вершника у нижній сцені -- боротьба Бога-героя із Хаосом, перемога якого стимулює родючі сили природи і його самого. Зооморфні образи символізують сакралізовані сили природи: баран -- благодать хліборобського життя; вовк-чудовисько -- бога тварин, можливо, Велеса; грифон -- вогняне начало.

Символічні зображення має священний жертовний камінь (черняхівсько-київська культура IV--V ст.) квадратної форми (квадрат як упорядкування простору): людське обличчя, графеми -- зображення бика, людини, тризуб із хрестиком, які можна тлумачити як космогонічні знаки.

До скульптурних памґяток черняхівської культури (IV ст.) належить ідол, виявлений поблизу с. Ставчани Хмельницької обл. Плоска, вкрита з боків різьбленням стела завершена головою у гостроверхій шапці. У руках божества -- ритон (посудина для пиття у вигляді рогу тварини), позаду позначено хребет, нижче -- петрогліфи (зображення коня, вовка, символічні знаки). первісний неоліт еволюція періодизація

На міфоуявлення давніх словґян вплинули індоєвропейська та скіфська традиції. Традиційній солярній символіці відповідав знайдений у ритуальному капищі поблизу Десятинної церкви (Київ) круг із чотирма виступами, який, очевидно, був постаментом для статуї солярного божества. Майже посередині святилища -- камґяна брила з отвором, імовірно, підставка для вертикальної статуї божества, подібної до Збруцького ідола. За твердженням дослідників, відкриття словґянського святилища на території Києва свідчить не лише про розвинутий релігійно-міфологічний культ, а й взаємозвґязок давньословґянських культів, символів V--X ст.

Міф може бути представлений експліцитно (розповіді, тексти) та імпліцитно (уявлення, що постають в обрядах, психологічних установках, усталених образах, архетипах, типі мислення тощо). Пізнання давньословґянської міфосвідомості наближає до розкриття основ української філософії, її незмінних, вічних цінностей, інтелектуальних матриць, «стандартів пояснення світу» (М. Попович).

Словґянською міфологією, як правило, називають сукупність міфологічних уявлень давніх словґян (прасловґян) від часів їх єдності до кінця І тис. н. е. Після їх великого розселення із прасловґянської батьківщини відбулася диференціація міфологічного світу, формувалися локальні варіанти зі збереженням особливостей загальнословґянського міфу. Представлені в ньому божества виконують ритуально-юридичну, військову, господарсько-природну функції.

На найвищому рівні фігурують загальні за функціями божества -- Перун і Велес, повґязаний з ними жіночий персонаж -- Мокош. Перун і Велес, що представляють, відповідно, військову та господарсько-природну функції, є репрезентантами грозового міфу. Бог грози Перун, що перебуває на небі (горі), переслідує свого змієподібного ворога на землі -- Велеса -- через викрадення ним худоби, людей, в деяких варіантах -- дружини Перуна. Велес ховається під деревом, каменем, обертається на людину, худобу, тому Перун кидає стріли (блискавки) на землю, руйнуючи дерева, камені. Його перемога знаменується дощем, який несе плодючість землі. Цей мотив найпоширеніший в індоєвропейських та словґянських міфологіях і відображений у різних варіантах: божества можуть поставати під іншими іменами, наприклад Сварог (його «вогняні» сини Сварожичі), Дажбог, Яровіт.

Наступний рівень -- божества господарських циклів і сезонних обрядів, що втілюють цілісні колективи: Род, Чур, жіночі божества (Мокош). Далі представлені божества абстрактних функцій -- Доля, Лихо, Правда, Кривда, Смерть, а також спеціальних функцій -- Суд. Визначення долі, вдачі, щастя повґязано із загальнословґянським словом «бог»: багатий -- той, хто має бога, долю; убогий -- той, хто не має його. Деякі із цих персонажів, вважають дослідники, представлені у казках. Із речовинністю, несвободою, обмеженістю божества повґязана необхідність багатобожжя, адже боги виявляють в собі вищі потенції природи. Тому будь-яка сила, з якою доводиться мати справу людині, має відповідник у божественному світі.

Ще один рівень презентує міфологізовану історичну традицію. Тут діють герої епосу: у східних словґян -- Кий, Щек, Хорив; у західних -- Чех, Лях, Крак. Їх супротивники -- чудовиська, змії, а пізніше -- Соловей-Розбійник. На нижчому рівні знаходяться казкові персонажі -- учасники ритуалу, що головують у нижніх сферах (баба-яга, чудо-юдо, лісовик, водяник тощо). Найнижчий рівень охоплює неіндивідуалізованих, часто неантропоморфних, істот -- нечисть, духів, а також повґязаних із міфологічним простором, який простягається від дому до лісу (болота), -- домовиків, лісовиків, русалок, мар, мор тощо. У міфах діють і тварини -- ведмідь, вовк, що можна вважати наслідком тотемних уявлень.

Як зазначає українська дослідниця Т. Голіченко, для східнословґянської, як і кожної індоєвропейської, міфології найвагомішими є космо- та антропогенетичні мотиви: космічного змагання, космічної офіри (жертви), «золотої середини». Центральним є мотив «початку світу», за яким світ був створений унаслідок боротьби Хаосу і Космосу. Найпоширенішими словґянськими версіями творення світу є змагання братів, двох голубів, пізніше -- Бога та Сатанаїла. Це може бути реальна боротьба двох начал світобудови або словесний агон (суперечка), що співвідноситься із загадкою. Модель його викладено у «Вірші про Голубину книгу», де наводиться діалог двох царів стосовно походження будови та якості світу: один цар ставить питання, інший -- відповідає.

Відповідно до мотиву космічної жертви світ виникає внаслідок жертви Бога або першолюдини. Жертва виступає посередником між світами Хаосу і Космосу. Жертовна семантика спрацьовує на всіх щаблях міфологічної картини світу: мікрокосм-людина (життя -- смерть -- відродження), мезокосм-громада (землеробсько-календарна метафористика «багатство -- злиденність», «розквіт -- занепад»), макрокосм-Всесвіт (метафори провини, суду, знівечення світу). Смерть язичницького бога не є незворотною. Як зазначає С. Аверінцев, вічний коловорот життя і смерті утримує бога у межах космічної двозначності; язичницькі боги подібні до природи, яка здійснює своє безсмертя внаслідок щогодинного вмирання всього індивідуального в анонімному житті роду.

Мотив «золотої середини» повґязаний зі створенням світу як початком просторово-речового розгортання світобудови, а не започаткування часу. Найпоширенішим образом предметної основи світу є камінь. Очевидно, християнський вівтар як центр храму повґязаний із каменем як центром Всесвіту.

Міф є особистісною формою вираження світобачення, міфологічні феномени (речі, предмети, явища) співвідносяться не з дійсністю, а з їх творцем -- людиною, колективом. Цим зумовлена ізоморфність (подібність за формою) у міфі космосу, природи, людини, соціуму. Універсальна модель світу -- «світове дерево», у словґянських версіях -- Вирій, райське дерево, береза, явір, дуб. Верх -- священне, небесне; середина -- земне, буденне; низ -- небезпечномагічне. Із трьома частинами дерева повґязані різні живі істоти. Дерево можна співвідносити з людиною: хребет -- аналог «світового дерева», як вважав М. Бахтін. Людина і світ тотожні, духовне і природне існує в єдності.

Ізоморфність простежується у міфологічних моделях космосу, «світового дерева», людини, в концепті одягу, хати, глечика тощо. За словами російського історика Б. Рибакова, навіть одяг давньоруських княгинь своєрідно відображав образну модель світу: верх (небо) -- головний убір, прикрашене солярними знаками вбрання, ланцюжки-рясна, прикріплені до круглого вінця (сонця), які уособлюють дощові потоки (у селянському варіанті -- стрічки на вінку). Середня частина одягу прикрашена вишивками (символи родючості, врожаю), на шиї -- намиста, на руках -- браслети, що символізують багатство. Низ асоціюється з підземним світом, відповідно, довгі кінці пасків завершуються головами ящерів (у селян їх символічно зміняють китиці).

Дерево моделює потрійну вертикальну структуру світу (небо, земля, підземний світ) і горизонтальну його структуру (північ, південь, захід, схід, яким відповідають чотири вітри), життя і смерть (зелене та сухе дерево). Всесвіт -- антропоморфний, мікрокосм дублює макрокосм, причому людина не просто мала частка, а зменшена модель світу. Природні явища наділені людськими властивостями, психічними станами, поведінкою: «Ничить трава жалющами, а древо з тугою до землі прихилилося» («Слово про Ігорів похід»). Людина є учасницею тендерних, родинних стосунків. Міфологічна свідомість ще недостатньо розрізняє особистість і те, що перебуває за її межами у всеохопному лоні природного буття. Водночас людина не відмежована від нелюдського: її тіло співвідноситься з природним ландшафтом, складові тіла тотожні елементам Всесвіту (плоть -- земля, кров -- вода, дух -- повітря). Вищий смисл її буття полягає у звґязку циклу її життя з життям Всесвіту.

У первісному суспільстві інститут моралі в сучасному розумінні ще не функціонував, полюсами морального були користь і шкода, прибуток і збиток. Вважалося: якщо світ навколо живий, то з природою, як і з людиною, можна домовитися, навіть торгуватися, приносячи офіру (жертву), -- очікувати дива. Магія, ворожіння, гадання використовувалися як інструменти побудови взаємин зі світом і богами.

Давня людина встановлювала родинні стосунки і з тваринами, тому в традиційній культурі України донині пригощають скотину на Різдво, «запрошують» ведмедя на весілля тощо. Свої стосунки із середовищем людина вибудовувала за принципом «Я -- Ти». «Я-людина» розуміє іншу живу істоту; «тебе-світ» можна не лише споглядати, а й емоційно переживати. Весь світ вона наділяла людськими якостями, для неї неодухотвореного світу не було: він сповнений життям. Навіть клекотіння грому, шепіт листя, удар каменя, за який людина зачепилася, є свідченнями одухотвореності космосу.

Світ описано в міфі за допомогою системи бінарних опозицій, які визначають простір, час, соціальні характеристики, дуалістичне протиставлення сприятливого і несприятливого (доля -- недоля, щастя -- нещастя тощо). Життя і смерть неможливо протиставити абсолютно. У східних словґян життя, плодючість дарує Род, смерть повґязана з Чорнобогом або Перуном.

«Чіт -- лишка» є абстрактним виразом протиставлень, в якому перше -- сприятливе, друге -- ні. Навіть дні тижня знаходилися під заступництвом різних сил: четвер повґязаний з Перуном, пґятниця -- з Мокошею. Діють різні числові системи -- троїста (три світи, бог Триглав, роль «трійки» у казках), четвертинна (Збручанський ідол з його 4 гранями), седмирична (можливо, Семаргл), девґятирична та дванадцятирична. Нещасливими, як правило, вважали непарні числа. Антитеза «правий -- лівий» співвідносилася з антитезою «правда -- кривда», «чоловічий -- жіночий», що втілилось у весільних, поховальних обрядах. Опозиція «верх -- низ» -- протиставлення неба і землі, чоловічого і жіночого. Такі протиставлення характерні для міфологічних уявлень індоєвропейських і трипільських часів. У київському пантеоні князя Володимира Перун був поставлений на пагорбі, Велес -- у низині. У міфологічній структурі мислення словґян важливі пари небо -- земля, південь -- північ, схід -- захід, суша -- море, сухий -- вологий, вогонь -- волога, день -- ніч, весна -- зима, сонце -- місяць, білий -- чорний, близький -- далекий, старий -- молодий, сакральний -- профанний.

Міфологічному розумінню простору властива певна унормованість, на відміну від хаосу. Важливі напрямки руху -- вперед, назад, праворуч, ліворуч -- повґязували зі сторонами світу. Усі вони ціннісно навантажені («хороші» або «погані»). Початок, висхідний напрямок -- схід. Він, як і південь, -- «добрий». Захід і північ, як і рух проти часової стрілки, -- «погані». Асоційовані зі «світовим деревом» верх -- середина -- низ і чотири напрямки руху є основними елементами структури міфопростору. Східні словґяни ділили світ на «свій» і «чужий», поріг вважали межею між ними, вікно -- «оком» дому. Всередині дім також поділений на «кращу» (чоловіче покуття) та «гіршу» (жіноче місце поблизу печі) частини. Коло символізує одиницю-цілісність, квадрат -- упорядковану безкінечність світу. Знайдені на території України ранні словґянські землянки орієнтовані на сторони світу стінами або кутами. Просторова структура має відповідники у часовій структурі, на основі якої формуються смислові ланцюги: уперед -- схід -- ранок -- весна; праворуч -- південь -- день -- літо; назад -- захід -- вечір -- осінь; ліворуч -- північ -- ніч -- зима. Кольорова символіка сягає найдавніших індоєвропейських і трипільських часів: верх -- білий, середина -- червона, низ -- чорний. Символи сутності -- вогонь, середина, єство дерева, їх кольоровий код -- золотавий, гарячо-жовтий.

Душа, за уявленнями давніх словґян, як зазначає український філософ та культуролог М. Попович, складається з кількох частин, наділених різними функціями:

1) душа, що йде «на той світ» після смерті і може зґявитися «гостем» («свої» небіжчики -- «родителі» (предки), звідси -- «родительський день» (субота після Пасхи), поминання померлих);

2) душа, що дає людині життєву силу. Однак істота, що має лише життєву силу, не є живою (упирі, русалки, мавки);

3) душа -- образ, нерозривно повґязаний з іменем та особистістю. Вона робить людину особистістю, членом роду.

Душі відповідають функціям духовної діяльності. Душа, яка бачить-розуміє, ототожнюється з оком, головою. Чуття повґязане із серцем, серцевиною. Вітальність, життєва сила, ототожнюється з нутрощами. Мікрокосм людини, як стверджує М. Попович, -- її власне Я і сімейне коло водночас. Члени родини асоціюються з небесними символами: «ясен Місяць -- пан господар, красне Сонце -- жінка його, Дрібні зірки -- його діти».

Основний міф давніх словґян повґязаний з історією впорядкування Космосу, системою норм життя, елементами культу, які відтворювали у ритуалах. За змістом реконструйованого російськими вченими В. Івановим та В. Топоровим основного міфу словґянства, що має індоєвропейське коріння, боротьба небесного громовержця з його супротивником із Нижнього світу відбувається на освоєній словґянами території, її перебіг повґязаний із землеробським циклом і позначений сезонно-календарними святами. Персоніфіковане Змієм зло спустошує край, викрадає худобу та жінок. Герой -- Коваль -- перемагає у боротьбі з ним, впрягає його в плуг, змушуючи орати борозну до моря. У календарній інтерпретації яскраво виражені полярності -- сонцестояння та рівнодення. Із зимового сонцестояння починається поворот на літо -- боротьба вогню з мороком: сонячний герой бореться з темною силою, що краде Сонце, світ, життя.

У словґянському світі з речовинністю, несвободою та обмеженістю божества повґязане багатобожжя. Боги втілюють у собі вищі потенції природи, і будь яка сила, з якою доводиться мати справу людині, має аналог у божественному світі. Усі язичницькі боги несуть в собі хтонічне (земне) начало, повґязане з ідеєю могили і статі, тління і проростання. Смерть язичницького бога долається у коловороті часів і тому завжди є несправжньою. Вічне чергування життя та смерті утримує бога у межах космічної двозначності, як зазначає С. Аверінцев. Цим язичницькі боги подібні до природи. Термін «язичництво», як правило, використовують щодо різних культів: давній культ предків-духів, ворожих людям (упирів); стихійних духів (вірогідно, варіант мітраїзму); культ Перуна, реформований в IX ст. в басейні Балтійського моря.

Із поширенням на давньоруських землях християнства язичництво тривалий час боронило себе від християнської проповіді. Народ важко сприймав чужу віру, в нього були власні релігії, культи, божества. Оскільки їх було кілька і вони були неподібні між собою, результат ідейної боротьби християнства з язичництвом, як стверджує російський історик Лев Гумільов (1912--1992), був визначений наперед. Православґя мало продуману організацію, підтримку влади і надавало своїм адептам (ревним послідовникам ідеї) доступ до світової культури, сприяло зміцненню держави. Здобувши політичну перемогу, християнство довго не могло подолати у словґянському світі давній світогляд.

Київські князі завоювали велику територію в X ст., обґєднували фінські, балтські, словґянські племена, але колись оригінальний їх світогляд так і залишався мозаїчним (строкатим, сумішшю різнорідних частин). У Русі (Київ, Чернігів, Переяслав) двовірґя існувало довго, а найдавніший культ -- поклоніння духам померлих -- частково залишився дотепер. Двовірґя -- поєднання міфологічного та християнського світоглядів, переплетення вірувань, екстраполяція ритуалів.

Релігійно-культовий проект Володимира Великого -- хрещення Русі -- не винищив традиційних міфологічних уявлень русичів. Офіційне християнство вплелося в їх тисячолітню віру, а не розчинило її. Завдяки цьому язичництво і християнство поєдналися. Як своєрідна ідеологія двовірґя виявилося досить живучим, особливо нижні щаблі міфологічних істот, віра в яких збереглася до сьогодні.

Первісне мистецтво:походження, функції, пам'ятки

Первісна епоха - це найбільший період в історії людства - від виникнення людини (близько млн. років тому) і до появи державності. Сучасна наука розрізняє власне первісну культуру - що існувала до виникнення перших цивілізацій на Землі (кінець IV - початок III тисячоліття до н.е.), і традиційну первісну культуру.

Специфічною рисою первісної культури є синкретизм (нерозділеність), коли форми свідомості, господарчі заняття, суспільне життя, мистецтво не відокремлювалися і не протиставлялися один одному.

Первісну історію людства традиційно поділяють на палеоліт, мезоліт і неоліт - 2 млн. р. тому - межа III тисячоліття до н.е.; епоху бронзи - II тисячоліття до н.е.; ранній залізний вік - I тисячоліття до н.е.

Верхній палеоліт - це час народження мистецтва. Його поява була величезним прогресом у пізнавальній діяльності людей, осмисленні навколишнього світу. Види образотворчого мистецтва палеоліту досить різноманітні: петрогліфи (зображення тварин і людей, виконані на камені), гравюри на кістках і рогах, рельєфи, малюнки, глиняні і кам'яні скульптури. Характерними для палеоліту також є невеликі за розміром жіночі статуетки. Вони виконані завжди за одним загальним принципом: кінцівки ледве намічені, риси обличчя не позначені, проте різко підкреслені ознаки жінки-матері.

В середній кам'яний вік - мезоліт (X-VI тисячоліття до н.е.) загальний характер образотворчого мистецтва порівняно з попереднім етапом зберігся, проте, на відміну від палеоліту, в мезолітичних розписах провідне місце належить людині, її діям. З'являються сюжетні композиції: полювання, танок тощо.

Останній етап кам'яного віку - неоліт (новий кам'яний вік) - охоплює орієнтовно VI - IV тисячоліття до н.е. З'явилися такі символи, як хрест, спіраль, трикутник, ромб, свастика. Фігури тварин, птахів, людей також перетворилися на символічні знаки, розгадати значення яких буває нелегко. В неоліті реалістичні зображення майже повністю змінилися на абстрактні мотиви, втілені в орнаменті.

Памятки первісного мистецтва на території України

Пемрвісне мистемцтво -- мистецтво, що склалося в умовах первіснообщинного суспільства в процесі трудової діяльності людини. Виникло близько 30 тис. років тому, за доби пізнього палеоліту. Фігурка «венери» Первісне мистецтво представлене, насамперед, розписами, рельєфними зображеннями на стінах печер і відкритих скелях. Зображували на них переважно тварин, на яких полювали. Часто малюнки гравірували на кістці мамута або камені. Згодом виникла кругла скульптура -- жіночі статуетки (т. з. венери), фігурки тварин тощо. Розквітло також декоративно-ужиткове мистецтво, широко відоме з розписів керамічного посуду.В Україні первісне мистецтво представлене визначними пам'ятками різних етапів його розвитку: пізній палеоліт -- знахідками з Мізинської стоянки;неоліт та енеоліт розписами з Кам'яної могили, мистецтво землеробсько-скотарських племен 3-2 тис. до н. е. -- розписною керамікою та дрібною пластикою трипільської культури, мистецтво доби міді та бронзи -- пам'ятками з Усатівських поселень та курганів.

Виникнення багатьох видів мистецтва можна простежити етнографічно. В усній творчості найраніше розвинулися перекази про походження звичаїв та подвиги людей, виникнення світу, різних явищ природи. Відтак з'явилися оповідання та казки. Очевидно, що в музиці вокальна або пісенна форма передувала інструментальній. Нещодавно українські археологи знайшли на території сучасної Чернігівської області справжній "ансамбль" палеолітичних музичних інструментів, виготовлених з кісток мамонта. Більше того, вони зуміли відтворити їх звучання. Кожен з інструментів мав своє призначення, видавав "звуки різної висоти. Так, ребро мамонта використовувалося подібно до сучасного ксилофона, череп був своєрідним барабаном. За даними вчених, вік цих найдавніших музичних інструментів, знайдених в Україні, налічує 20 тис. років.

Про давні пам'ятки фольклору -- словесні та музичні -- засвідчують і наскельні зображення та скульптурні знахідки. Взагалі ж, на думку вчених, первісне мистецтво було "чистим" мистецтвом, не знало поділу на різновидності, воно було єдиним, виконуючи трудові, виховні, спонукальні, магічні й інші функції. Мистецтва, як і загалом культура первісного суспільства, розвивалися разом з еволюцією людини, відповідали її проблемам. Будучи синкретичним носієм знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв, обрядів, а також інших форм діяльності людини, первісна культура виконала значну роль у формуванні людського суспільства, всіх його наступних поколінь.

Пам'ятки первісного мистецтва на території України

Може бути й це:

Найбільш давні стоянки первісної людини періоду раннього палеоліту було віднайдено у Закарпатті, на Житомирщині, уздовж середньої течії Дністра, у Донбасі та в Криму.

В епоху мезоліту (9-6 тис. до н.е.) природні умови на українських землях стали нагадувати теперішні. Виділилися чотири природно-ландшафтні зони: лісова - Карпати, Волинь, Полісся; регіони Правобережного й Лівобережного лісостепу; степова зона; регіон гірського Криму. Цікавою пам'яткою вважається печера поблизу села Баламутівка на Буковині, стіни якої були розмальовані зображеннями людей, звірів, мисливців та танцюючих чаклунів.

З-поміж зразків мистецтва найбільшу увагу привертають скульптури у формі невеличких статуеток, які, мабуть, втілювали образ матері в родовій громаді. Вони зберігались у родових святилищах, що засвідчує особливу пошану до них. На Мізинській стоянці відкрито й своєрідну майстерню з набором крем'яних знарядь. Деякі вироби цієї культури знайдені й в інших регіонах України --Золочеві, Чорткові.

Доба неоліту характеризується зміною клімату внаслідок відходу льодовика на північ. Людина поступово переходить у наземне житло, починає виготовляти нові знаряддя виробництва з каменю (сокири, молоти, долота, ножі), а також лук і стріли. Пріоритетними стають полювання та рибальство. Відтак винайдення гончарства, виробництво посуду з глини полегшують життя людини тогочасного періоду. Далі започатковується обробіток землі.

Отже, в Україні первісне мистецтво представлене визначними пам'ятками різних етапів його розвитку: пізній палеоліт -- знахідками з Мізинської стоянки; неоліт та енеоліт розписами з Кам'яної могили, мистецтво землеробсько-скотарських племен 3-2 тис. до н. е. -- розписною керамікою та дрібною пластикою трипільської культури, мистецтво доби міді та бронзи -- пам'ятками з Усатівських поселень та курганів.

Визначення:

Синкретизм (від грецьк. - поєднання) - відсутність диференціації її форм на науку, релігію, мистецтво.

Автохтоннысть, автохтонний (від др.-греч. Земля - місцевий, корінний) - належить за походженням даної території, місцевий, корінний за походженням; термін, що має кілька близькоспоріднених значень пов'язаних з місцевим походженням: Тубільці, корінні жителі країни. Латинською мовою звались «аборигени» (від лат. ab origine -- з початку).Етнічні спільноти, що виникли на даній території.

Міф - оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства. Міфи характерні для первісних народів, що перебували або перебувають на стадії дораціонального, дофілософського і дорелігійного мислення. Окремі міфи складаються у міфологію того чи іншого народу, яка лежить в основі характерного для нього світогляду.

Магія -(від грецького «чаклунство», «чарівництво») або чари -- сукупність прийомів і обрядів, що здійснюються з метою вплинути надприродним шляхом на явища природи, тварин або людину.

Однією з особливостей первісної культури є її гомогенність (однорідність).

Синкретизм - поєднання або злиття несумісних і непорівнюваних образів мислення та поглядів.

Політеїзм - багатобожжя, віра в багатьох богів/богинь. Властивий усім первісним релігіям. Протилежне поняття -- монотеїзм.

Віра у багатьох богів не виключає віри у всемогутнє і всезнаюче верховне божество, що може вважатись царем над богами чи предком богів і людей. У політеїстичних віруваннях боги сприймаються як окремі особи з більшим чи меншим статусом (верховні і другорядні), з індивідуальними можливостями, потребами, бажаннями, власним минулим. Ці боги/богині не завжди всемогутні чи всевідаючі. Часто вони зображуються подібними до людей (антропоморфними), але, на відміну від людей, мають додаткові якості, владу, знання тощо.

Протомісто - населені пункти, які виникали у VI--VIII століттях у східнослов'янському суспільстві -- укріплені поселення, що в зародку мали ознаки майбутніх міст: ремісниче виробництво, осередок влади, культовий центр тощо. Однак не кожне протомісто могло перерости в місто: для того мали скластися особливо сприятливі соціальні, політичні й економічні умови.

Табу - це сувора заборона на вчинення будь-які дії, заснований на вірі в те, що така дія є священним, або несучим прокляття для обивателів, під загрозою надприродного покарання.

Табу - термін, запозичений з релігійно-обрядових установлень Полінезії і нині прийнятий в етнографії і соціології для позначення системи специфічних заборон - системи, риси якої під різними назвами знайдені у всіх народів, що стоять на певному щаблі розвитку. В переносному сенсі табу може означати взагалі всякий заборону, порушення якого зазвичай розглядається як загроза суспільству.

Ритуамл (від лат.«релігійний обряд») -- дія, що здійснюється внаслідок своєї символічної важливості та спроможності викликати емоції у присутніх, також нерідко вважається, що ритуал може впливати на природні та надприродні сили.Ритуалом слід вважати обряди надзвичайно урочистого, демонстративного характеру, де форма виконання жорстко регламентована. До ритуалу відносяться норми складних символічних дій, що історично виникли абобули навмисно встановлені й система яких набула жорсткої канонізації. Ритуал являє собою демонстрацію форми, що втілює не стільки змістовність цінностей, скільки ставлення до них -- визначення, повагу.

Анімізм - віра в те, що все неживе має душу. У теорії релігії концепція духовного домінує над концепцією матеріального: наприклад, душа, як безтілесна копія тіла, може існувати самостійно як при житті, так і після нього. Анімізм це також вірування первісних людей, віра в існування духів, одухотворення сил природи, тварин, рослин і предметів, приписування їм розуму, дієздатності і могутності. Звідси виникають погребальний культ, культ предків і розвиток вірувань в загробне існування душі, потойбічне життя. Фетишимзм (фр. fetichisme) -- одна із ранніх форм релігійних вірувань; поклоніння предметам неживої природи -- фетишам, які нібито наділені чудодійною силою. Яскравим прикладом фетишизму у сьогоденні є носіння різноманітних амулетів, оберегів, (наприклад, хрестиків у християн), віра в чудодійність ікон, ідолів тощо.