Османські часи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

на тему: Османські часи

1. Виникнення Османської держави. Наступ османів ХІV-ХVІ століття

Близько 900 р. почався розпад Тюркської держави (каганату) в Центральній Азії. Групи тюрків стали рухатися на Захід. Однією з них була група досвідчених воїнів, які за іменем свого начальника називалися сельджуками.

Сельджуки - гілка племен тюрок-огузів, названа за ім'ям їх вождя Сельджука (X та початок XI ст.). У 40-х на початку 80-х років XI ст. завоювали частину Середньої Азії, більшу частину Ірану, Азербайджану, Курдистану, Іраку, Вірменію, Малу Азію, Грузію та інші території. Найбільшої могутності досягли за Meлікшаха (1072-73-1092 pp.).

З 40-х років XI ст. єдина держава сельджуків почала розпадатися на окремі султанати. Наприкінці XI ст. Палестину, частину Малої Азії у турків-сельджуків відвоювали хрестоносці, у XII ст. Іран - Хорезмшахи.

На своєму шляху на Захід сельджуки швидко завоювали Персію і після цього розпочали наступ на Візантію. У 1071 р. під Манзікертом вони не лише розбили візантійську армію, а й узяли в полон імператора. Проте на той час сельджуки не були підготовлені до захоплення всієї Анатолії в Малій Азії.

Імперія сельджуків розпалася під натиском монголів.

На місці сельджуцької держави утворилась низка прикордонних князівств. В одному з них прийшла до влади династія Османів. їхня влада поширювалася на північ від сучасної Анкари до Егейського моря. Приблизно в 1300 р. Осман проголосив свою незалежність і з того часу офіційно фіксується початок Османської держави.

Початковим періодом існування Османської держави був час від 1300 до 1450 р., коли ця маленька пост сельджуцька держава намагалася поступово здобути всю Малу Азію. Від 1358 р. з переходом Галліполі османи почали реально загрожувати Візантії. 1402 р. став своєрідним перепочинком для останньої, оскільки з'явився монгольський завойовник Тамерлан (Тімурленг), який оволодів великою частиною Азії разом з Іраном і в битві під Анкарою розбив армію тодішнього володаря османів султана Баязида. Незабаром, у 1405 р., Тамерлан помер і в 1413 р. син Баязида Мегмед І відновив Османську державу, а його син Мегмед II Завойовник, який відкрив для турків нові території, рушив далі на захід і 1453 р. завоював Константинополь (Царгород), Після цього його увагу привернув Крим. Він змусив Кримське ханство, яке постало в Криму після розпаду Золотої Орди, платити османам данину (трибут). Таким чином, турки-османи почали проникнення на українські території, швидко поширили свою владу на Молдову і Бессарабію, де заснували власні правління.

На період 1451-1556 рр. припадає зеніт розвитку Османської імперії. Вона оволоділа Балканами, Єгипетом, Північною Африкою, частиною Кавказу, розширила впливи у Криму. Експансія турків у Європу призвела до того, що під владою або протекторатом османів опинилися також Центральна Угорщина, Трансільванія, Славонія, Далмація, частина Правобережної України.

У 1475 р. османи захопили важливий торговельний центр у Криму - Кафу - і вступили в конфлікт з Венецією та Габсбургами. Боротьба між турками та європейськими державами точилася з перемінним успіхом. Основним епізодом цього протистояння стала битва під Могачем 1526 р. (так звана Могацька катастрофа), в якій був убитий угорський король, а велика частина Угорщини стала провінцією османів. Тодішній володар османів султан Сулейман намагався загарбати Центральну Європу, де на той час поширювались впливи Габсбургів. Турки кілька разів намагались захопити Відень. У їхній свідомості основним символом перетворення імперії на світову було підкорення "кизил-алма" (з тюркської - червоне яблуко), території, яку треба обов'язково здобути для досягнення мети. Нею був Відень, якого вони так ніколи і не здобули. Проте вплив турків на європейську історію був дуже помітним.

Осман (роки правління 1288-1326), син і спадкоємець Ертогрула, в боротьбі з безсилою Візантією приєднував до своїх володінь область за областю, але, незважаючи на зростаючу могутність, визнавав свою залежність від Лікаонії. В 1299, після смерті Алаеддіна, він прийняв титул " султан "і відмовився від визнання влади його спадкоємців. За його імені турки стали називатися османськими турками або османами. Влада їх над Малою Азією поширювалася і зміцнювалася, і султани Конії не змогли перешкодити цьому.

З цього часу у них виникає і швидко збільшується, принаймні кількісно, власна література, хоча і дуже мало самостійна. Вони піклуються про підтримку торгівлі, землеробства і промисловості в завойованих областях, створюють добре організовану армію. Розвивається могутня держава, військове, але не вороже культурі, в теорії воно є абсолютистські, але насправді полководці, яким султан давав різні області в управління, часто виявлялися самостійними і неохоче визнавали верховну владу султана. Нерідко грецькі міста Малої Азії добровільно віддавали себе під заступництво могутнього Османа.

Син і спадкоємець Османа Орхан I (1326-59) продовжував політику батька. Він вважав своїм покликанням об'єднати під своєю владою всіх правовірних, хоча насправді завоювання його прямували більш на захід - до країн, населені греками, ніж на схід, до країн, населені мусульманами. Він дуже майстерно користувався внутрішніми розбратами у Візантії. Не раз спрощує сторони зверталися до нього як до третейського судді. В 1330 р. він завоював Нікею, найважливішу з візантійських фортець на азіатській ґрунті. Слідом за тим у владу турок потрапила Нікомедія і вся північно-західна частина Малої Азії до Чорного, Мармурового й Егейського морів.

Нарешті в 1356 турецьке військо під начальством Сулеймана, сина Орхана, висадилося на європейському березі Дарданелл і опанувало Галліполі і його околицями.

У діяльності Орхана по внутрішньому управлінню державою його постійним радником був його старший брат Аладдін, який (єдиний приклад в історії Туреччини) добровільно відмовився від прав на престол і прийняв пост великого візира, спеціально для нього заснований, але зберігся і після нього. Для полегшення торгівлі було врегульовано монетну справу. Орхан карбував срібну монету - акче від свого імені і з віршем з Корану. Він побудував собі у щойно завойованій Бурсі (1326) розкішний палац, по високих воротах якого османське уряд отримав ім'я "Високої Порти" (дослівний переклад османського Bab-э l - "високі брама"), нерідко переноситься на саме османське держава.

В 1328 Орхан дав своїм володінням нове, в значній мірі централізоване управління. Вони були розділені на 3 провінції (пашалика), які ділилися на округи, санджаки. Цивільне управління було пов'язане з військовим і підпорядковане йому. Орхан поклав початок війську яничар, вербували з християнських дітей (спочатку 1000 чоловік, пізніше число це значно зросло). Незважаючи на значну частку терпимості до християн, релігія яких не переслідувалася (хоч з християн і брали податки), християни масами переходили в іслам.

2. Антиосманські коаліції та міжнародне становище Туреччини другої половини ХV-ХVІ століття

Ослаблення й занепад турецької могутності.

Тривале правління Сулеймана Пишного стало «золотим віком» Османської імперії, але воно ж стало її «лебединою піснею»: з другої половини XVI ст. почався поступовий занепад Оттоманської Порти (як її називали в європейських дипломатичних документах). З одного боку, далися взнаки наслідки Великих географічних відкриттів. Прокладення в 1498 р. португальським піратом Баско да Гамою прямого морського шляху з Європи в Індію (навколо Африки) зламало монополію османських султанів на посередницьку торгівлю між Сходом і Заходом. Ще більшими виявилися наслідки відкриття Колумбом (1492) та пограбування конкістадорами Америки. По-перше, спираючись на значні фінансові ресурси, католицькі держави Заходу істотно підвищили свій бойовий потенціал (грошей вистачило й на переозброєння армії найновішою вогнепальною зброєю, і на наймання десятків тисяч професійних вояків - частково навіть із колишніх башибузуюв). По-друге, наплив дешевого американського золота й срібла спричинив «революцію цін» (ціна на коштовні метали впала вчетверо), що реально зменшило фіксовані доходи яничарів та тімаріогів, а спроба виправи ситуацію збільшенням податків (особливо з не мусульман) довела до «точки кипіння» невдоволення підданих й остаточно розвалила хвору османську економіку. До цього додалися вади зацентралізованої та бюрократизованої державності (хабарництво й здирства), морально-фізичний розклад політичної верхівки та поразки у війнах.

Наступником Сулеймана Кануні став його син султан Селім II (1566-1574), матір'ю якого була українка, дочка священика Анастасія Лісовська, відома під гаремним прізвиськом Роксолана. Потрапивши як воєнна здобич до гарему пишного Сулеймана, українська красуня швидко призвичаїлася до місцевих порядків і, виявивши надзвичайні підступність, хитрість, жорстокість, жіночий талант та унікальну пристосовуваність, спочатку причарувала султана своєю красою, а потім почала сама вершити політику. Її вплив на Сулеймана І був тотальним, а жертвою ставав кожен хто опинявся на шляху цієї «залізної леді» українського ґатунку. Через й інтриги десятки османських генералів і чиновників утратили голови, але особливо виявила себе Роксолана, коли народила сина - Селіма. Тепер усі свої сили вона кинула на те, щоб Селім став султаном, і під впливом цієї тонкої хитрості Сулейман наказав задушити свого дорослого й здібного первородного сина-спадкоємця Мустафу як «заколотника», хоч вини на принці, звичайно, не було. Джерела свідчать, що яничари плакали з горя на похованні Мустафи12, але Селім став офіційним спадкоємцем, а в 1566 р. ступив на османський престол.

З правління Селіма II (1566-1574) починається тотальна криза колоніальної Османської імперії. До негативних для Туреччини наслідків «революції цін» і Великих географічних відкриттів додалися негаразди її традиційної державної структури, обтяжені людськими вадами самого Селіма II, який був хронічним алкоголіком (за що звався Софт - «П'яниця»). Оттоманська Порта охоплювала величезну територію і мала відповідно великий внутрішній ринок, але самі турки остаточно розучилися працювати, звично орієнтуючись лише на війну як на основне джерело прибутків.

Проте здійснювати нові завоювання стало неможливим, бо сусіди зміцніли, а сил ледь вистачало, щоб тримати в покорі мільйони вже пригноблених народів. Продуктивна праця стала сприйматися як заняття ганебне, тому працювали в імперії лише «невірні». Але хижацький характер держави «з'їдав» сам себе. «Революція цін» підштовхувала владу до пошуку нових доходів, а втрата транзитної монополії та припинення вдалих масштабних воєн змусили підвищувати податки, що ініціювало народно-визвольні заворушення серед поневолених турками етносів.

За традиціями османів методом виходу з фінансово-економічної скрути Селім II обрав війну, і першою мішенню стала Росія, яка після завоювання Астраханського ханства активно розширяла свій вплив у районі Каспію та Причорномор'я й намагалася заручитися підтримкою Сефевідів для спільної боротьби з турками. В 1569 р. московський уряд подарував шахові Тахмаспу 100 гармат і 500 рушниць, і в тому ж році спільна турецько-татарська армія спробувала захопити Астрахань, але невдало: війська російського князя Серебряного розбили 60-тисячний корпус мусульман ущент. Решту інтервентів добили донські й гребенські козаки, а на Чорному морі залишки цього війська потонули від шторму: із 60 тис. уціліло 700. А коли в 1571 р. кримський хан Девлет-Прей удалим раптовим набігом спалив Москву, його армію при відступі знищили донські козаки в 1572 р., причому хан - загинув.

У 1570 р. османи відвоювали у венеціанців Кіпр (де влаштували жахливу різанину християн із десятками тисяч жертв). Відповідаю на новий акт турецької агресії стало створення масштабної антиосманської коаліції (Венеція, Австрія, Іспанія, Генуя, Савойя, Ватикан тощо) під назвою «Священна Ліга», а 7 жовтня 1571 р. її об'єднаний флот під проводом іспанського принца дона Хуана Австрійського (217 кораблів) атакував і знищив турецький флот Алі-паші (275 кораблів) у битві в затоці Лепанто (Греція).

Турки втратили 224 кораблі й 40 тис. матросів (із них 15 тис. - полоненими). До рук союзників потрапили 300 трофейних гармат, а їхні втрати становили 15 галер і 18 тис. убитих. Учасник цієї морської баталії іспанський письменник Сервантес писав: «Зруйнована була неправильна думка всього світу й усіх народів про непереможність турків на морі... осоромлена була оттоманська гординя».

І хоча Кіпр залишився в османів, а в 1574 р. турки окупували Туніс (вибивши звідти іспанців), османська агресія в Європі захлинулася.

3. Відносини Османської імперії з Річчю Посполитою та Габсбургами на зламі ХVІ-ХVІІ століття

Польсько-турецькі відносини в другій половині XVI - першій половині XVII ст.

Досить напруженими тривалий час залишалися відносини Речі Посполитої з Османською імперією та її васалами й спільниками, що пояснювалось, з одного боку, частим нападами на польські південно-східні воєводства, а з іншого козацькими наскоками на турецькі міста й походами українських магнатів у Молдавію.

Щоб захистити Польщу від нападу турків чи кримських татар, Заморський спрямував увесь свій дипломатичний хист на створення блоку буферних держав у Придунав'ї. Тому він зривав усі спроби австрійської дипломатії залучити до антитурецького союзу правителів Трансільванії, Молдавії чи Волощини. Він навіть здійснив військовий похід до Молдавії в 1595 р., щоб усунути князя Розвана, який прийняв сюзеренітет імператора. Його було замінено польським васалом Єремією Могилою, якому наказали зберігати дружні відносини не лише з Польщею, але й із султаном, та відмовлятися від будь-якого союзу з імператором. Укладене 1503 р. перемир'я між Польщею і Туреччиною кілька разів поновлювалось, аж поки у 1533 р. не був підписаний вічний мир. “Вічний мир” не був в дійсності вічним, його приходилося без кінця відновлювати. В 1552 р. коронний гетьман Польщі Миколай Сенявський здійснив похід в Молдавію, поставивши там господаря Олександра Лапушняну. В цей час відносини між Польщею і Туреччиною загострюються. Але завдяки дипломатії вдалося залагодити стосунки.

До початку XVII ст. відносини цих держав були мирними, хоча й не безхмарними: Польща, а згодом і Річ Посполита, змагалася тримати від себе в ленній залежності Молдавське князівство, яке від кінця XV ст. перебувало в такій самій залежності від Османської імперії. Напружений характер згадані відносини почали набирати наприкінці XVI ст., коли Я. Заморський всупереч волі Сигізмунда III, зробив спробу утвердити панівні позиції Речі Посполитої в Молдавському та сусідніх з ним Волоському та Семигородському князівствах, щоб тримати під контролем ситуацію в нижньому і середньому Подунав'ї. Обидва з останніх названих князівств після вибуху 1593 р. війни імператора Рудольфа II Габсбурга як австрійського ерцгерцога, чеського і угорського короля з Портою (війна тривала до 1608 р.) були втягнуті в орбіту політики Габсбургів, спрямованої проти неї. Імператор намагався залучити до війни й Річ Посполиту, але Я. Замойський був проти тісних відносин з Габсбургами. У 1595 р., спираючись на допомогу сейму, він на чолі польського війська вдерся до Молдавії і посадив на господарський престол У ній Єремію Могилу. Волоський господар Міхай Хоробрий (1592-1601).

Маючи намір об'єднати під своєю владою всі три названі князівства, скинув Є. Могилу, але у 1600 р. Я. Замойський повернув йому молдавський престол, посадив у ній господаря Симона Могилу, Єремєвого брата. Однак наступного року турки скинули Симеона з престолу і посадили на нього свого ставленика. У наступний період польський вплив в Молдавії загалом зберігався. Після смерті Я. Замойського в її внутрішні справи втручалися магнати Речі Посполитої, ставили навіть на молдавське господарство своїх маріонеток, яких одразу не барилася скидати Туреччина. Так було до 1617 р., коли Порта повністю взяла Молдавію під свій контроль і, тим самим, впритул наблизилася до кордону Речі Посполитої з Молдавією. Того ж року, коли турецька армія рушила проти Польщі, гетьман С. Жулкевський у містечку Буша Брацлавського воєводства (поблизу Дністра) від імені Речі Посполитої зобов'язався перед представниками Порти не втручатися в справи Молдавії, а також Волощини й Семигороддя й стримувати козаків від нападів на Кримське ханство і Туреччину.

Невдовзі після вибуху у 1618 р. Тридцятилітньої війни польсько-турецькі відносини стали погіршуватися. Річ Посполита у ній участі не брала, але морально підтримувала Габсбургів - імператорів Маттіаса (1612-1619) і Фердинанда II (1619-1637). Сигізмунд III відрядив на допомогу Фердинандові II 10-тисячний загін лісовчиків, званий так тому, що ним командував Олександр Лісовський. Загін, що діяв за власними законами і визнавав тільки обраних ним командирів, відзначився своєю участю М. Зебжидовського, а також вславився грабунками, розбоями, різного роду авантюрами. Лісовчики у 1619 р. вдерлися до Словаччини, котрою володіли Габсбурги, і завдали поразки семигородському війську, яке сюди прибуло, щоб послабити удар Габсбургів по повсталій проти них у 1618 р.

Чехії. Дізнавшися про це, семигородський князь Бетлен Ґабор (1613-1629), турецький васал, змушений був зняти спільну з чеським загоном облогу Відня і відступити від нього. Дії лісовчиків, спровоковані Сигізмундом III, не могли не відбитися негативно на польсько-турецьких відносинах. З кінця XVI ст. їм додали напруження й згадані вище дії запорозьких козаків. На 1613-1620 рр. припадає найбільша інтенсивність козацьких наїздів, деякі з яких сягали міста Синоп, що на південному узбережжі Чорного моря. Польсько-турецька війна назрівала. Розпочала її Річ Посполита у вересні 1620 р. Кварцяне військо і надвірні магнатські загони під командуванням обох коронних гетьманів - С. Жулкевського і С. Конецпольського - вдерлися до Молдавії, щоб відновити у ній політичні позиції Речі Посполитої. Сподіваної допомоги від козаків і молдаван гетьмани не отримали. 18-20 вересня у битві під урочищем Цицорою, поблизу столиці Молдавії - Ясс, поляки були розгромлені переважаючими силами турків, яким допомагали татари і семигородці. Під час відступу поляків 6-7 жовтня в кількох кілометрах від Дністра на території Молдавії, навпроти подільського міста Могильова, що на лівому березі цієї ріки, вони були розгромлені. У бою загинув С. Жулкевський, а С. Конєцпольський та кілька інших польських воєначальників потрапили у полон, там само поліг й чигиринський підстароста Михайло Хмельницький, а його син Богдан Хмельницький опинився у полоні.

Для відсічі турецької загрози було набрано 35-тисячне військо на чолі з гетьманом великим литовським Я.К. Ходкевичем. У серпні 1621 р. воно розташувалося табором біля замку молдавського міста Хотин (номінально цим військом командував королевич Владислав, який постійно перебував у таборі). На початку вересня на допомогу полякам прибув 40-тисячний козацький загін під проводом гетьмана П. Сагайдачного. Полякам і козакам протистояла керована султаном Османом І (1618-1622) армія в складі 100 тис. турків і 20 тис. татар. Облога султаном польського табору і козаків у вересні й на початку жовтня була безуспішною, завдяки головним чином козакам, які врятували польське військо від розгрому. Після смерті 24 вересня Я.К. Ходкевича цим військом, командував регіментар Станіслав Любомирський. На допомогу обложеним мало підійти посполите рушення, що на чолі зі Сигізмундом ІІІ збиралося на лівому березі Дністра.

8 жовтня султан Сулейман ІІ підписує вкрай невигідний для Туреччини Хотииский мирний договір. По Хотинскому мирі кордон між Туреччиною й Польщею проходить через Дністер, Туреччина і її васал, Кримське ханство, зобов'язуються не нападати на землі Польщі й України. Польща передає туркам Хотин, забороняє козакам, судноплавство але Дніпрові й Чорному морю, військові походи на Крим і Туреччину. Після Хотинської війни до 1671 р. польсько-турецькі відносини були мирними. Затьмарили їх тільки авантюрні, не санкціонованим урядом Порти вторгнення силістрійського намісника Мегмед Абази-паші на територію Подільського воєводства у 1633 р. Наступного року його за це було страчено у Стамбулі. У 1635 р. Туреччина знову підписала з Річчю Посполитою мирний договір, який підтвердив умови угоди 1624 р.

Незважаючи на кількісну перевагу, туркам і татарам не вдалося вторгнутися на український берег Дністра, і вони змушені були укласти мир. Завдяки спільним зусиллям польського й українського народів турецько-татарська небезпека була ліквідована. Дворцові перевороти, що почалися незабаром у Стамбулі, на ряд років відсунули погрозу турецької агресії.

В останній четверті XVI - половині XVII важливе місце у зовнішньополітичному життя Речі Посполитої займало українське козацтво. Козацтво було серйозним чинником дипломатичних відносин Польщі з Кримським ханством та Османською імперією, оскільки козаки здійснювали Дніпром і Чорним морем напади на володіння цих держав, що ускладнювали ці відносини. У 1557 р. при допомозі козацького загону господарський престол у Молдавському князівстві здобув Іван Підкова, за походженням молдаванин, до цього козак. У результаті натиску на нього об'єднаних сил турків і молдавських бояр він відступив на територію Речі Посполитої. Польський уряд, забороняючи козакам чинити напади, був водночас зацікавлений у їх використанні для захисту південно-східних кордонів Речі Посполитої від татарських вторгнень. З цією метою Стефан Баторій у 1578 р. сформував реєстроване військо з 500 козаків, які мали служити державі за відповідну платню. Військово-політичним центром всього козацтва була Запорозька Січ. Спроби Стефана Баторія зробити козаччину слухняним знаряддям Речі Посполитої виявилося мало результативними. Козацькі походи на Крим і проти Туреччини продовжувалися. Реагуючи на погрозу турецького султана провести похід проти Польщі, сейм 1590 р., у відповідь на козацькі розбої, прийняв ухвалу, що мало служити гарантією взятих Річчю Посполитою перед Портою зобов'язань вивести всіх козаків з Низу, звідки вони здійснювали свої походи.

В українських землях настало десятиліття золотого спокою (1638-1648 рр.) у козацько-польських відносинах. У цей період Польща не вела війн, тож не потребувала козацької збройної сили. Проте 1646 р. Владислав IV розпочав потаємну дипломатичну підготовку до війни з Туреччиною і Кримським ханством, у зв'язку з цим мав намір збільшити козацький реєстр, щоб використати у ній збройний потенціал Війська Запорозького.

4. Османська імперія та європейські держави на початку Тридцятирічної війни

У перші роки Тридцятирічної війни, поки конфлікт обмежувався межами Чехії, політика Османської імперії була досить обережною. Султан приязно ставився до австрійських послів, правителям прикордонних областей був посланий фірман з вимогою дотримуватися миру.

Однак свобода дій Порти помітно розширилася в зв'язку з ратифікацією у вересні 1619 р. мирного договору з Іраном. З іншого боку, в конфлікт в Імперії відкрито втрутився васал султана князь Трансильванії Габор Бетлен, що виступив на боці антигабсбурзьких сил в Угорщині. Нарешті й самі повсталі стали шукати зближення з султаном. У листопаді 1619 р. до Стамбула відправилися посли з проханням визнати Габора Бетлена угорським королем. Дипломатичні контакти з султаном встановив і Фридрих Пфальцський. Незважаючи на протести австрійських дипломатів, посли угорських станів та Габора Бетлена в грудні 1619 р. були офіційно прийняті султаном. Під час антигабсбурзького повстання в Чехії посланця нового чеського короля Фридриха Пфальцьського у квітні 1620 р. було офіційно прийнято в Стамбулі. Порта дала згоду на приїзд "великого посольства". У відповідь на протести австрійського посла Л. Молларта йому було заявлено, що Угорське й Чеське королівства - вільні держави, що не визнають влади Габсбургов, і що вони перейшли під захист султана й готові платити йому данину. Це означало, що Порта шукала ґрунт для відкритого втручання в центральноєвропейський конфлікт.

Для продовження переговорів з Габором Бетленом та Фридрихом Пфальцським Порта вирядила до Праги посланця Мехмед-чауша. Після прибуття в чеську столицю він заявив, що султан бажає бути другом Фридриха й готовий надати допомогу людьми й грішми. До Стамбула вирушило "велике посольство" з представників Фридриха Пфальцського, станів Чехії, Австрії й Угорщини. В грудні 1620 р. між Портою й прибулим посольством було укладено договір про мир і дружбу. Ймовірно, що Фридрих Пфалъцський та чеські стани були зацікавлені не стільки в одержанні допомоги від султана, скільки в тому, щоб, налякавши Габсбургів перспективою османського втручання в центральноєвропейські справи, укласти з ними компромісний мир. Після розгрому чеської армії біля Білої гори й втечі Фридриха Пфальцського до Голландії ці контакти припинилися.

У той час як станам не вдалося забезпечити себе серйозною міжнародною підтримкою, Іспанія й католицькі країни мобілізували значні сили для підтримки австрійським Габсбургам. Тому втручання Османської імперії загрожувало великою війною з коаліцією європейських держав, на яку Порта, маючи такого небезпечного супротивника як шах Аббас, навряд чи могла. Крім того, існував ще один фактор стримування. Протягом 1620 р. наростав конфлікт із Річчю Посполитою, який переріс у велику війну між державами. Сучасні історики головною причиною погіршання османо-польських відносин вважають посилення саме 1620 р. нападів козаків на османські володіння. Вказується й інша причина: Польща підтримувала Габсбургів проти Габора Бетлена й вирядила в його володіння військові загони. Цей напад на володіння васала султана був явним порушенням зобов'язань, які взяла на себе Річ Посполита за договором 1617 р. Посли Г. Бетлена, що прибули до Стамбула, скаржачись на напади з боку Польщі на османські володіння, закликали султана напасти на Річ Посполиту, яка не може одержати допомоги від інших християнських держав, зайнятих війною. На засіданні дивана було ухвалено рішення про підготовку до війни з Річчю Посполитою. Послу Речі Посполитої, прийнятому візиром у квітні 1620 р., було запропоновано повернутися назад, бо "ворог його володаря не гідний бачити його обличчя". Речі Посполитій було висунуто ультиматум: протягом чотирьох місяців покінчити з нападами козаків й зруйнувати прикордонні кріпості. Посла не було допущено до султана, він не одержав грамоти-відповіді королеві та грамоти, що гарантувала безпеку при проїзді через територію Османської імперії.

Імовірно, що після невдач у війні з Персією, Порта потребувала воєнних успіхів для піднесення свого престижу й напад на ізольовану річ Посполиту уявлявся в Стамбулі кращим варіантом, аніж втручання в широкий європейський конфлікт.

Хоча ініціатива загострення польсько-османських відносин належала Стамбулові, війна була розпочата з Ініціативи польського уряду, який направив у вересні 1620 р. коронну армію на Молдову. Це рішення було прийняте на підставі інформації про стан справ в Османській імперії, яка надходила від польських дипломатів в Порті й Криму. Польський посол в Стамбулі І. Отвиновський змальовував становище в імперії чорними барвами, в скарбниці немає коштів, султан грабує мечеті, в стані турецьких вельмож чвари. Посол у Криму П, Олешко писав про значні втрати, яких орда зазнала у війні з Іраном. Обидва посли радили вислати проти Порти й Криму козаків, які наженуть на них страху й змусять вступити в переговори з Річчю Посполитою.

Проте похід польського війська закінчився провалом. Біля с. Цецори на Пруті у вересні 1620 р. в зіткненні з турецько-татарськими військами коронна армія зазнала поразки й стала відступати. На початку жовтня вона була розгромлена, командувач армією С. Жолкевський загинув. Багато знаті й шляхтичів (серед них і Богдан Хмельницький) опинилися в полоні.

Поразка Польщі та посилення Габсбургів після розгрому чеського війська під Білою Горою дала підставу Бетлену Габору змальовувати перед османськими політиками перспективу об'єднання християнських держав Європи під проводом Відня. Трансільванський князь наполягав на тому, щоб сам султан очолив похід проти Габсбургів. Однак у Стамбулі вирішили діяти згідно з раніше наміченими планами, й улітку 1621 р. османська армія на чолі з самим султаном Османом ІІ рушила проти Польсько-литовської держави. Похід проти ослабленої й ізольованої Речі Посполитої для Стамбула був більш прийнятним, аніж втручання у великий конфлікт у Центральній Європі. Але розрахунки османів не справдилися. Військо султана зустріла на кордоні нова армія, споряджена польським урядом.

До неї приєдналися значні загони запорізьких козаків. Польсько-українське військо обрало оборонний спосіб дій, укріпившись в таборі під Хотином. Турецька армія була вимушена штурмувати табір. Протягом усього вересня 1621 p. сили султана, несучи значні втрати, марно намагалися взяти ці укріплення. Коротка переможна кампанія відтак перетворювалася в тривалу війну, якої Порта намагалася уникнути. За цих обставинах найприйнятнішим виходом було укладення миру на умовах, прийнятних для супротивника. історичний імперія війна

8 жовтня 1621 р. було укладено угоду, а після тривалих переговорів на початку 1623 р. - мирний договір. Він відновлював традиційні відносини між державами, які існували до війни.

Таке завершення війни стало ударом по престижу Османської держави: зовнішньополітичні поразки спричинили загострення внутрішніх конфліктів. 1622р. було скинуто й убито султана Османа ІІ. Це породило нові звади й палацові перевороти. Нестабільність охопила не лише столицю, але й східні провінції імперії. Скориставшись становищем у Порті, іранські війська наприкінці 1622 р. оволоділи Іраком. Нова війна з Іраном обмежила можливості впливу Туреччини на європейські справи.

Размещено на Allbest.ru