Еволюція землеволодіння на Волині – друга половина ХІХ – початок ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМЕНІ ІВАНА КРИП'ЯКЕВИЧА

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Еволюція землеволодіння на Волині - друга половина ХІХ - початок ХХ ст.

Олешко Петро Степанович

Львів - 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі вітчизняної історії Волинського державного університету ім. Лесі Українки Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: Колесник Віктор Пантелеймонович, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії світових цивілізацій Волинського державного університету ім. Лесі Українки

Офіційні опоненти: Стронський Г.Й., д.і.н., професор кафедри українознавства (Тернопільський державний політехнічний університет ім. Івана Пулюя)

Пашук В.С., к.і.н., старший науковий співробітник відділу нової історії України (Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України)

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, м. Київ

Захист відбудеться 13 листопада 2001 р. о 15 год., на засіданні спеціалізованої вченої ради Д35.222.01 в Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України за адресою (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

Автореферат розісланий “12” жовтня 2001 р.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Історія України - це безперервна боротьба за землю - основного джерела існування української людності. Саме на цьому грунті виникали нескінченні збройні сутички та війни між князями і боярами, а згодом між феодалами та обезземеленим селянством, між великими землевласниками та малоземельним і безземельним населенням села. Впродовж багатьох століть робилися спроби реформувати аграрні відносини і тим самим гармонізувати взаємини на грунті різних форм земельної власності. Реформа 1861 р. та наступні аграрні перетворення були черговим намаганням модернізувати аграрний сектор, пристосувати його до потреб індустріалізації, що набирала широкого розмаху наприкінці ХІХ ст. Незважаючи на певні позитивні зрушення, зокрема внаслідок столипінської аграрної реформи, яка суттєво змінила систему землеволодіння та землекористування і запровадила новітні прогресивні форми господарювання, селянин все ж не став повноправним господарем землі.

Більшовицька партія, яка здійснила жовтневий переворот під гаслом “Земля - селянам!”, насправді перетворила землю у державну власність, а селянина у безправного працівника колгоспно-радгоспних можновладців. Це призвело до втрати селянином інтересу до праці і загалом знецінило значимість землі як визначального фактору примноження національного багатства, підвищення добробуту селян і всього народу.

На жаль, ще й до цього часу багата та родюча українська земля не знайшла свого справжнього господаря. Радикальне реформування села на сучасному етапі проходить надзвичайно складно і суперечливо, перетворилося на величезну проблему і вимагає, по суті, перебудови усієї економіки держави. Як і кожний переломний момент історії, аграрні реформи стають об'єктом гострих політичних і наукових дискусій.

Для успішного вирішення назрілих проблем може прислужитися історичний досвід аграрних перетворень попередніх століть, зокрема на Волині, яка традиційно була краєм з аграрною економікою. Економічні і соціально-політичні процеси тією чи іншою мірою перепліталися з вирішенням аграрного питання, в чому була зацікавлена переважна більшість населення краю. Недарма Петро Столипін вважав Волинь своєрідним експериментальним “полігоном” для своїх реформ і одержав тут найкращі результати.

Еволюція земельних відносин на Волині другої половини XIX - початку XX ст. частково або опосередковано розглядалася вітчизняними й зарубіжними дослідниками. Однак такий розгляд лише окреслює проблему, виявляє окремі її моменти і не дає можливості скласти цілісне уявлення про характер землеволодіння на Волині.

Таким чином, наукове осмислення історичного досвіду аграрних перетворень на Волині є виключно важливим і актуальним завданням української національної історіографії. Сприянню його розв'язання й покликана дана дисертація.

Дисертаційна робота є складовою частиною науково-дослідної теми історичного факультету Волинського державного університету імені Лесі Українки “Минуле і сучасне Волині”.

Наукова проблема дослідження - вперше вивчено поземельні відносини на Волині другої половини XIX - початку XX ст.

Мета і завдання дослідження. На підставі вивчення архівних документів, законодавчих актів, матеріалів преси, критичного переосмислення вітчизняної й зарубіжної історіографії дослідити:

- об'єктивні і суб'єктивні чинники еволюції системи землеволодіння у Волинській губернії;

- законодавство Російської імперії ХІХ - та початку ХХ ст. яке регулювало аграрні відносини та аграрні реформи 50-60-х років та їх вплив на зміну структури землеволодіння;

- особливості земельної столипінської аграрної реформи на Волині;

- структуру землеволодіння на Волині початку ХХ ст. та її вплив на розвиток сільськогосподарського виробництва.

Об'єкт дослідження - система землеволодіння на Волині та її зміни внаслідок аграрних реформ другої половини XIX - початку XX ст. А предмет - поземельні відносини у Волинській губернії, форми землеволодіння та тенденції їх розвитку. землеволодіння губернія аграрний реформа

Хронологічні та територіальні рамки дослідження визначаються часом кардинальних змін у системі землеволодіння (друга половина XIX - початок XX ст.) та територіально-адміністративною єдністю Волинської губернії у складі Російської імперії.

Методи дослідження - аналіз, синтез, порівняльна та описова форми пізнання.

Наукова новизна роботи. Вперше комплексно вивчено основні складові поземельних відносин на Волині, їх специфіку та регіональні особливості. Запропоновано новий погляд на аграрну реформу П.Столипіна.

Практичне значення дисертації визначається можливістю використання її результатів для підготовки узагальнюючих праць з історії аграрних відносин та розвитку сільського господарства України, навчальних посібників.

Дисертаційна робота апробована на засіданнях кафедри історії України Волинського державного університету ім. Л.Українки, в опублікованих статтях та виступах на міжнародних і всеукраїнських конференціях (“Українська історична наука на порозі XXI століття”. Міжнародний науковий конгрес, 16-18 травня 2000 р., м. Чернівці; Всеукраїнська наукова конференція “Велика реформа 1861 року”, 19-20 лютого 2001 р., м. Черкаси та ін.).

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків (повний обсяг 171 сторінка), списку використаних джерел і літератури (202 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено мету й завдання, об'єкт і методологію дослідження, територіальні й хронологічні межі, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи.

У першому розділі “Історіографія та джерела” розглянуто стан наукової розробки теми та охарактеризовано джерела. Аграрна історія Волині зазначеного періоду не була об'єктом спеціальних досліджень. Частково вона висвітлювалась у науково-історичних, публіцистичних та документально-статистичних працях загального характеру, що визначали й обгрунтовували провідні тенденції аграрного реформування в Росії та суть чинного законодавства у цій галузі. Перші дослідники теми - П.Струве, А.Плансон, І.Ігнатович, Ф.Бар, Ф.Воропонов. Їх праці дають загальне уявлення про стан аграрного сектора другої половини XIX ст. та характер землеволодіння Росії. Наприкінці XIX ст. Ю.Янсон, О.Воронін, І.Рудченко більш критично аналізували аграрну політику царського уряду. Відомий ліберальний економіст і статист Ю.Янсон дійшов висновку про недосконалість аграрних перетворень і вказав на головну їх причину - незабезпеченість земельними наділами селян та їх залежність від поміщиків, а отже збереження кріпосницьких відносин.

Нові напрямки досліджень аграрних перетворень початку XX ст. започаткували Ф.Загуменюк та М.Косинський, які звернули увагу на соціальну необхідність реформ та необхідність ліквідації на Волині черезсмужжя та запровадження хутірської системи господарювання. Про колонізаційні й переселенські процеси та їх вплив на зміну землеволодіння у західних околицях імперії йшлося у роботах царських чиновників О.Вороніна, Є.Крижановського та І.Рудченка.

Загалом для досліджень аграрної історії України, і зокрема Волині, другої половини ХІХ - початку ХХ ст. властивий переважно описовий характер, відсутній аналіз політики царського уряду щодо регіональних аспектів аграрних реформ. Все ж для нашого дослідження важливою є оцінка стану аграрного сектору економіки Південно-Західного краю, зокрема Волині, наявність значної фактологічної інформації про реалізацію реформ.

У 20-30-х рр. XX ст. М.Нечкіна, Н.Дружинін, П.Зайончковський, Б.Литва, П.Ридзюнський та ін. зосереджували увагу на вивченні підготовки та реалізації аграрних реформ, але суто класовий підхід значно звужував можливості наукового пошуку і реалістичного відтворення змісту аграрних перетворень.

Українська радянська історіографія аграрної історії XIX ст. - початку ХХ ст. накопичила багатий фактологічний матеріал. Окремі автори намагалися об'єктивно підійти до висвітлення аграрної реформи. С.Макарчук охарактеризував етносоціальні та національні процеси на Волині у тісному взаємозв'язку з особливостями землеволодіння в краї, яке власне й викликало ці процеси і, врешті, саме видозмінювалося під їх впливом. У цьому плані цікаві відомості подає М. Лещенко у ряді своїх праць: “Селянський рух на Україні в роки першої російської революції”, “Крестьянское движение на Украине в связи с проведением реформы 1961 года (60-е годы ХІХ в.)”, “Класова боротьба в українському селі на початку ХХ століття” й Р.Оксенюк в монографії “Нариси історії Волині”.

Якісно новий етап дослідження історії українського селянства, зокрема системи землеволодіння та її вплив на розвиток сільськогосподарського виробництва, розпочався після відновлення державної незалежності України.

Сучасні дослідники значний інтерес виявляють до столипінської аграрної реформи та особи її творця. Відомо, що радянська історіографія здебільшого розглядала цю реформу як політичну реакцію царського уряду на селянські заворушення, зокрема, в роки першої російської революції. Тому столипінська програма реформ розцінювалася як один з засобів утихомирення селян та зміцнення державної влади. Така інтерпретація характеру реформ властива критикам як справа, так і зліва.

Основу джерельної бази дослідження склали неопубліковані матеріали центральних та обласних архівів України, а також преса та публіцистика, спогади державних і політичних діячів цього періоду. Суттєвим доповненням до них є опубліковані джерельні матеріали, зокрема законодавчі акти Російської імперії другої половини XIX - початку XX ст. (“Свод Законов Российской Империи” і “Полное собрание законов Российской империи”), що стосуються різних етапів аграрного реформування, в тому числі й у Волинській губернії. Аналіз законодавчих актів та урядових документів дозволив прослідкувати еволюцію законодавства в аграрному питанні та визначити основні засади політики царського уряду стосовно його вирішення; методи, засоби та особливості реалізації реформи на Волині.

Найширше у дисертації використані матеріали Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (ЦДІА, фонд 422 “Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора”); Державного архіву Волинської області (ДАВО, ф. 246 “Волинське староство. Володимирський повіт”, ф. 2б3 “Ковельська землевпорядкувальна комісія” і ін. - всього 10 фондів, понад 200 справ); Державного архіву Тернопільської області (ДАТО, ф. 133 “Кременецька повітова комісія землевпорядкування”, ф. 357 “Кременецьке повітове межове відомство” та ін.). Це різноманітні за характером матеріали, доповідні записки царських чиновників, річні звіти губернаторів, статистичні дані тощо. Для більш повного висвітлення теми було використано матеріали інформативних видань джерельного характеру,

Важливим джерелом для написання роботи стала тодішня преса. Завдяки інформативності та швидкому реагуванню на ті чи інші події, преса є джерелом, що досить об'єктивно описує події. У цьому й полягає цінність одержаних з неї матеріалів. Зроблено аналіз видань “Волынские епархиальные ведомости”, “Журнал Вольно-Экономического общества”, “Киевлянин” та ін., які дали багатий фактичний і статистичний матеріал та найстрокатішу гаму політичних оцінок конкретних подій в ході аграрних реформ.

Поєднання архівних документів з критично осмисленими опублікованими матеріалами, пресою, мемуарами суттєво розширило джерельну базу дисертації, дозволило дослідити аграрне реформування та зміни у системі землеволодіння на Волині.

У другому розділі - “Основні чинники зміни системи землеволодіння” - охарактеризовано вплив соціально-економічних і політичних факторів на аграрні перетворення 50-60-х років XIX ст., та поземельні відносини. У процесі цих перетворень західні губернії вирізнялися характерними особливостями, що й визначило своєрідний, дещо відмінний від інших регіонів держави підхід до їх аграрного реформування.

Наприкінці ХVIII ст. Правобережна Україна увійшла до складу Російської імперії. На цій території були утворені Київська, Подільська і Волинська губернії, які об'єднувалися у генерал-губернаторство з центром у Києві й офіційно іменувалися Південно-Західним краєм. Губернським містом Волині став Житомир. У цій частині держави панувало велике землеволодіння. Після приєднання Правобережжя царський уряд урівняв польських і українських поміщиків з правами російського дворянства.

Основним виробником сільськогосподарської продукції було поміщицьке господарство. Земля, що знаходилася в цьому господарстві, поділялася на дві нерівномірних частини: власне панську, яка оброблялася працею кріпосних, і селянську, якою вони користувалися. Співвідношення цих двох частин поміщицького маєтку регулювалося господарською необхідністю. Основою такого господарства була власність на землю, тому виробничі відносини набували переважно форми поземельних відносин. Власність поміщика на землю давала йому можливість експлуатувати селян, що знаходилися в його особистій залежності. Господарство носило натуральний характер.

Активне проникнення товарно-грошових відносин в економічну систему держави, зростання потреб у грошових нагромадженнях, змушувало поміщиків шукати нових способів отримання прибутку. Одним із прикладів цього є зародження цукровиробництва в Правобережній Україні, яка стала спеціалізуватися на цукросіянні та виробництві цукру. В деяких поміщицьких господарствах організовувалися майстерні й невеликі заводи для виготовлення сільськогосподарської техніки, запроваджувалася новітня агротехніка, пожвавлювався зв'язок із ринком.

Однак переважна частина поміщиків у своїх намірах отримання нових прибутків вдавалася до посилення експлуатації селянства шляхом їх обезземелення, збільшення чисельності кріпаків, застосування усіх форм ренти. Важливо відмітити, що на Правобережній Україні, зокрема на Волині, панувала відробіткова та натуральна рента, тоді як у південних губерніях селяни переводилися на оброк, а в європейських країнах форми ренти послідовно змінювали одна одну. У підсумку прибутковість поміщицьких маєтків збільшувалася переважно не за рахунок зростання продуктивності, а внаслідок занепаду селянського господарства. Тому пануюча система особистої залежності селянина повинна була поступитися більш прогресивним виробничим відносинам.

До проблем соціально-економічного характеру долучилася і вкрай нестабільна внутрішньополітична ситуація імперії. Кримська війна 1854-1855 рр. в першу чергу негативно позначилася на становищі українських губерній. На ситуацію в Південно-Західному краї впливала й ситуація в українських землях, що входили до складу Австрійської імперії. Внаслідок революційних подій 1848 р. в Галичині було скасовано панщину. Все це засвідчувало необхідність радикальних змін, зокрема в аграрному секторі Росії.

Наприкінці 50-х рр. з'явилися перші проекти щодо звільнення селян, зокрема царських урядовців П.Гагаріна, П.Позена, Ю.Самеріна та ін. Їх автори пропонували вирішення кількох проблем, насамперед, особистого статусу кріпаків та наділення їх землею. Першим кроком до цього стало запровадження так званих інвентарних правил. Більшість дослідників - П.Зайончковський, Г.Марахов, В.Сарбей, Ф.Стеблій та ін. вважають, що царський уряд вдався до інвентарної реформи задля привернення на сій бік українських селян та відвернення їх від участі в польському національно-визвольному русі. Інвентарні правила проголошували непорушність селянського землекористування. Зменшення кількості землі заборонялося. У відповідності до наділу визначалися й повинності.

Однак інвентарні правила, як законодавчий акт, мали половинчастий характер, а тому не могли задовольнити вимоги сторін. Основна мета запровадження інвентарних правил, як-от: зміцнення кріпосницької системи і, в той же час, обмеження сваволі поміщиків, не була досягнута, а самі правила перетворювалися на значну перешкоду капіталістичного розвитку Правобережної України. Та все ж під їх впливом в системі землеволодіння, зокрема Волині, відбулися певні зміни: з середини 50-х рр. тут неабияку роль відіграє селянське господарство, хоч і на правах безстрокового користування землею.

Більш значимі зміни в системі землеволодіння на Волині проходили в наступний період - з часу запровадження аграрної реформи 1861 року. Поземельний устрій селян Правобережної України визначався “Местным положением”, згідно якого, так само, як і в інших губерніях імперії, селяни звільнялися від кріпосної залежності, однак власником землі залишався поміщик. За селянами закріплявся наділ землі, визначений попередніми інвентарними правилами. Ще одна особливість. На відміну від центральних губерній, де переважало общинне землекористування, в губерніях Південно-Західного краю, зокрема на Волині, укорінилася система подвірного землекористування. Якщо при общинному землекористуванні громада розподіляла землю між окремими господарями з періодичними переділами по душах, то при подвірному наділ закріплявся за окремими господарями, які відповідали за виконання повинностей, пов'язаних із користуванням наділом.

30 липня 1863 р. Олександр II затвердив рішення про розповсюдження указу 1 березня 1863 р. (“Указ про селян Північно-Західного краю”) на Київську, Подільську і Волинську губернії. 8 жовтня 1863 р. були затверджені також “Правила о порядке обращения по имениям Киевской, Волынской и Подольской губерний уставных грамот в выкупные акты”. Такий крок було зроблено у зв'язку із значним загостренням ситуації на Правобережжі, населення якого перебувало під впливом польського національно-визвольного руху. Проте, викуп селянами наділу, хоч і набував характеру нового буржуазного явища, водночас не був позбавлений старих феодальних рис: питання викупу вирішувалося не селянами, а поміщиками.

Особливістю поземельних відносин на Волині було сервітутне право, затверджене указом 1864 р. Загалом на Правобережжі нараховувалося до 20 різних видів сервітутів, з них - 71 відсоток на Волині. Щоправда, поміщики зловживали сервітутним правом, самочинно позбавляли селян права користуватися угіддями, що стало однією з причин загострення аграрних відносин на Правобережжі в наступні роки.

Відмінною рисою економічної, соціальної та політичної структури Волинської губернії, що істотно впливала на розвиток системи землеволодіння, була наявність різноетнічних груп населення. Така національна строкатість сформувалася, починаючи з ХVІІ ст. Друга половина XIX ст. відзначилася потужним колонізаційним рухом. Найчисельнішими групами переселенців були німці та чехи. Окрім них, на Волині проживала значна кількість поляків та євреїв, а також інших національних груп.

Вплив колонізації на зміни в аграрній системі Волині полягав в тому, що купівля колоністами нерухомого майна і земельних ділянок сприяла виникненню тут нових господарств - середніх за розмірами (мобільних), рентабельних, технічно забезпечених. Такі взірцеві господарства стали вагомими чинниками змін в усій системі поземельних відносин губернії, сприяли прогресивному розвиткові економіки краю.

Впродовж другої половини XIX ст. уряд робив спроби регулювання поземельних відносин і, окрім реформи 1861 р., запровадив ряд законів, які обмежували права певних категорій населення на користь інших. Загалом, всі ці фактори створили підґрунтя до зрушень у сфері землеволодіння, спричинили зміни у поземельних відносинах на Волині і суттєво вплинули на їх подальший розвиток.

У третьому розділі - “Поземельні відносини” - аналізуються національні аспекти земельної власності та процеси скорочення великого землеволодіння і зростання дрібної земельної власності. На основі систематизації статистичного та фактологічного матеріалу доведено, що кожна з поліетнічних груп Волині своєрідно та специфічно впливала на поземельні відносини, утворюючи свій характерний тип землеволодіння. Особливо це стосується польського землеволодіння. Історично так склалося, що проникнення поляків на схід розпочалося з прикордоння. В результаті кількох міграційних хвиль найбільша кількість поляків осіла на Волині, Холмщині і Підляшші. Щоб укріпити панування Польщі на цій території, королі роздавали польським вельможам великі маєтки, у приватну власність віддавалися навіть цілі села. Їм надавалися всілякі пільги і, в першу чергу, звільнення від податків.

Упродовж ХVІІ і ХVІІІ ст. територія Волині безперервно перебувала під польською владою. Кількість поляків та їх участь в житті регіону зростала. На час включення Волині до складу Російської імперії, внаслідок другого (1793 р.) та третього (1795 р.) поділів Польщі, згідно з польською статистикою, цю територію залюднило 240 тис. римо-католиків. Нові групи польських переселенців з'являються в Україні в другій половині XIX ст. Їх кількість становила 89943 особи. Вони в основному заселяли Волинське Полісся, ті землі, що були розпарцельовані у польських поміщиків після скасування кріпацтва. За архівними даними у період з 1864 по 1917 рік в Україні мешкало близько 485 тис. поляків. З них, на початку XX ст. у Волинській губернії проживало 184161 чол., або майже половина всієї польської людності України. По відношенню до всього населення губернії поляки становили 6,61% і були третьою за чисельністю групою населення на Волині (після українців, яких було 1 млн. 49 тис. і євреїв - 191 тис. 608 осіб).

Така, документально зафіксована присутність польських поселенців на Волині, саме і визначила своєрідний характер поземельних відносин у цьому регіоні. Волинь стала тією територією, де система польського землеволодіння міцно укорінялася й еволюціонувала досить прогресивно. Польська шляхта об'єктивно витворювала групи кресових магнатів. Станом на 1897 р. із 12827 окремих приватновласницьких одиниць особам польського походження належало 1307 маєтків. Статистика свідчить, що поміщики володіли значними земельними площами, в той час, як основна маса селян-поляків за розмірами наділу відносилася до дрібних власників.

Особливістю великого землеволодіння на Волині було і те, що саме тут набула поширення передача маєтків в оренду. Власники латифундій часто самі не вели господарство, а, роздрібнивши маєток на окремі фільварки, віддавали їх в оренду іншим поміщикам. Польські землевласники проявляли чималу ініціативу й підприємливість, особливо щодо розвитку сільськогосподарського виробництва, зокрема в переробці сільгосппродукції. У другій половині XIX ст. виникла ціла шеренга таких переробних підприємств у помістях Радзивілів, Чарторийських, Браницьких та ін. Такі промислово-сільськогосподарські виробничі осередки сприяли значному економічному піднесенню волинського краю.

Закономірно, що польське питання в системі землеволодіння та землекористування внаслідок організації значних земельних володінь поляків у другій половині XIX ст., стало важливою проблемою російського царизму. Якщо на початку століття політика уряду була спрямована на підтримку великих землевласників та магнатів, а також включення дрібної шляхти до привілейованого стану стосовно землі, то після 1863 р. розпочався етап обмежувальних законів щодо польських землевласників.

Після реформи 1861 р. російський уряд був зацікавлений у збільшенні земельної частки росіян на Правобережжі, зокрема у Волинській губернії. Це зумовило внутрішню експансію на цю територію, яка не припинялася аж до краху Російської імперії у 1917 р. Щоправда, російські поміщики їхали у цей край неохоче, а отже російське землеволодіння на Волині не набуло значного розвитку.

Упродовж досліджуваного періоду систему поземельних відносин на Волині формували також євреї, які, однак, були більше прилучені до системи землекористування. У сільськогосподарському виробництві вони були представлені здебільшого як орендарі.

Землеволодіння українців у Волинській губернії, на відміну від поляків, росіян, німців, чехів, характеризувалося переважанням дрібної форми. Однак, були на Волині й великі українські маєтки. У 1913 р. на її території знаходилося 1488 володінь площею від 50 до 100 десятин та 2504 володіння площею понад 100 десятин.

Аграрна реформа 1861 р. передбачала скасування економічної залежності селянина від поміщика. А це суттєво змінювало поземельні відносини на всій Правобережній Україні, в тому числі й на Волині, де великі землевласники були позбавлені більшості своїх попередніх власницьких прав та привілеїв. Зокрема тут, після придушення повстання 1863 р., уряд переглянув умови Маніфесту від 19 лютого 1861 р. на користь селянства, обмеживши поміщицьке землекористування Маніфестом від 30 липня 1863 р. Це було зроблено і з метою підірвати позиції місцевих польських поміщиків.

Великопомісні землі могли відчужуватися, орендуватися та передаватися в заставу особам усіх станів. З 1 вересня 1863 р. у Волинській губернії, як і в двох інших губерніях Південно-3ахідного краю, запроваджувався обов'язковий викуп селянами своїх земель. Селяни переводилися у розряд власників і за місцевим положенням залишалися прикріпленими до надільної землі. Згідно із затвердженими урядом правилами, у кожному поміщицькому маєтку складалися уставні грамоти. Щоправда, поміщики неохоче йшли на відчуження земельних площ. Тим часом, нові російські закони вимагали, щоб в першу чергу зменшувалися розміри землеволодінь польських поміщиків.

У результаті перерозподілу земельних ресурсів (парцеляції, відчуження, здріблення, комасації і ін.) власниками землі стали: держава, церква, установи та товариства, поміщики, селяни, колоністи і ін. Земельна площа Волинської губернії у 1905 р. визначилася в 5772129 десятин. Близько половини земельної площі (48,9% належало приватним власникам, 2/5 (39,8%) становили наділи селян, решта (понад 11%) - землі казни, церкви, установ і товариств. Співставивши дані трьох найбільших груп приватного землеволодіння: дворянського, купецько-торгово-промислового і селянсько-міщанського, дійдемо висновку, що в усіх 12 повітах Волинської губернії дворянське землеволодіння було переважаючим - 2044093 десятин. За дворянами йшли міщани, що володіли 157889 дес. Селянам належало 157502 дес. При цьому, велике землеволодіння досягло найбільшого розвитку в Рівненському повіті, селянська власність - в Житомирському і Овруцькому і т.п. Найбільш забезпеченими землею стали державні селяни, далі йшли колишні кріпосні, чиншовики і т.д.

Зміни у поміщицькому землеволодінні, викликані реформою 1861 р. та регіональною реформою 1863 р. певною мірою позначилися на процесі мобілізації земельної власності, тобто включення землі в товарообіг. Для Волинської губернії це теж мало свої особливості. Тут, зокрема, зростала кількість землі, яку великі землевласники продавали іншим категоріям населення, що призводило до зменшення земельного фонду у системі крупного землеволодіння. Разом з тим, зростали ціни на землю, зерно, своєю чергою збільшувалася заборгованість маєтків, особливо тих, що не змогли перебудувати своє виробництво на ту чи іншу прибуткову галузь. З рук поміщиків земля переходила у власність купців, міщан і т.д. За даними земельного перепису, а також міністерства фінансів за 1905 р., зафіксовано загальну тенденцію до скорочення великого землеволодіння з 1860 по 1900 рр. у Волинській губернії на 26 відсотків. Для порівняння, у Подільській - 15,4, Київській - 16,3 відсотка.

На процес скорочення великого землеволодіння впливали й економічні фактори, в першу чергу - розвиток товарного виробництва, що призводив до розорення або ж капіталізацію поміщицьких господарств. При цьому, великі господарства подрібнювалися на більш мобільні, а частина землі переходила в руки підприємливіших власників, зокрема чеських та німецьких колоністів, євреїв і ін. Що стосується земельного фонду поляків, то він теж зазнав суттєвих змін у бік зменшення як внаслідок протиповстанчих урядових акцій, так і за рахунок утворення на Волині нового помісного володіння. Це відбувалося, зокрема, і через залучення до краю російського дворянства. Не дивлячись на зменшення великопомісного землеволодіння поляків, їм все ж вдалося зберегти значні земельні ресурси, пристосувавши їх до нових капіталістичних умов господарювання. На початку XX ст. ці господарства забезпечували досить високу рентабельність й інтенсифікацію сільськогосподарського виробництва.

Узагальнюючи розгляд поземельних відносин досліджуваного періоду, можна стверджувати, що основним результатом реформи 1861 р. на Волині був перерозподіл землі не тільки між великими і дрібними власниками, а й між польськими поміщиками та українськими селянами. Втілення в життя ідей реформи хоч і не задовольняло земельного голоду українських селян, але загалом збільшувало українське землеволодіння в регіоні. Цьому сприяла й політика самодержавства, що прагнуло підірвати позиції польського землеволодіння у краї.

Не дивлячись на певні зрушення у ліквідації залишків кріпосництва, реалізація аграрних реформ на Волині все ж не створила достатніх умов для капіталістичного розвитку села. Незважаючи на те, що значна частина великих поміщицьких володінь була високотоварними господарствами, селянські володіння, навіть після переходу надільної землі у повну власність, залишалися дрібними й до того ж потерпали від черезсмужжя. Тому на початку XX ст. на порядок денний постало завдання створення міцних селянських господарств.

Четвертий розділ - “Вплив столипінської аграрної реформи на систему землеволодіння” - є логічним продовженням наукового аналізу системи землеволодіння, що склалася на Волині у попередні десятиліття, але тепер вже у відносно нових соціально-економічних й політичних умовах. Буржуазні реформи другої половини XIX ст. прискорили розвиток капіталізму в Росії. Однак на фоні швидкого розвитку промисловості, відносної демократизації суспільного життя, особливо після революції 1905-1907 рр., все відчутнішим було відставання села. Причому, це відставання виражалося як в економічному відношенні - низька продуктивність общинного землекористування, так і в соціальному - селянські бунти на зламі XX ст.

Починаючи з 90-х років XIX ст., уряд приступив до перегляду законодавства про селян, стану їхнього землеволодіння та створення нової системи землекористування. Селянське питання у різних його аспектах вивчалося у Міністерстві внутрішніх справ та на Особливій Нараді з питань сільського господарства. За дорученням уряду губернські та повітові комітети зібрали чималий матеріал, який давав можливість у широких масштабах приступити до розробки практичних заходів у галузі селянського землекористування.

Початок цій роботі було покладено 1905 р. організацією Особливої Ради, яка й виробила заходи щодо зміцнення селянського землеволодіння. Відповідно, Особлива Нарада прийняла Маніфест від 3 листопада 1905 р. про скасування викупних платежів. У зв'язку з цим важливого значення набув Указ від 9 листопада 1906 р., який законодавчо закріпив землю в особисту власність, розширивши можливості подвірного землекористування.

Автором перших законодавчих актів аграрного реформування був Петро Столипін, який належав до великих землевласників, користувався серед них популярністю за реформаторські ідеї в галузі сільського господарства. Прихильності з боку царя він набув завдяки активній участі у придушенні селянських рухів та заворушень. Це стало підставою для призначення його на високі урядові пости: міністром внутрішніх справ та Головою Ради Міністрів. Саме він був покликаний перевести розвиток сільського господарства на буржуазні рейки.

Третьочервневий переворот остаточно закріпив поразку селянської революції 1905-1907 рр. Щоб не допустити нового революційного піднесення, уряд і поміщики шукали певного економічного й політичного союзу, між великими землевласниками і міцними селянами. Доки аграрне питання залишалося невирішеним, доти можливість повторення революції залишалася загрозливою. Саме це визначало один із головних політичних чинників даної проблеми.

Нова аграрна політика могла бути здійснена двома шляхами: революційним та реформаторським. Обидва шляхи відповідали загальній концепції капіталістичного розвитку суспільства на початку XX ст. Перший шлях передбачав знищення поміщицького землеволодіння, а натомість - розвиток новітнього фермерства. Другий - руйнування селянської общини та прискорене розорення малоземельних селян, збереження потужних поміщицьких латифундій. Розробляючи нове аграрне законодавство, П.Столипін обрав другий шлях, прагнучи, перш за все, створити на селі міцну соціальну опору в особі заможних селян-землевласників. Для цього було взято курс на руйнування селянської общини і створення приватного селянського землеволодіння, не зачіпаючи при цьому поміщицьке. Як відомо, реформатор був гарячим прихильником хутірського селянського землеволодіння і великим противником общини. Тому ідея дрібного селянського господарства виникла як антитеза, як противага общині.

Центральне місце в столипінському аграрному законодавстві займав указ 9 листопада 1906 р. про вихід селян з общини і закріплення в особисту власність надільної землі. З цією метою міністр склав цілісну систему поміркованих перетворень в аграрному секторі, вказавши на основні шляхи його реформування. Згідно указу, кожен господар міг закріпити за собою в особисте користування понад присадибного наділу, всі ділянки общинної землі, які були в його постійному користуванні. Це давало право власникам користуватися в незмінному вигляді сінокосами, лісовими та іншими угіддями, що передавалися на загальних підставах. Таким чином, наділ фактично ставав основою землекористування.

З ліквідацією общини царизм фактично вніс розкол у селянські поземельні відносини. Її руйнування все більше викликало соціальну боротьбу бідних і багатих у самих важких її формах. Це неодноразово відмічав лідер партії кадетів П.Мілюков, критикуючи П.Столипіна за його величезну непоступливість у питанні перерозподілу залишків земельної власності. Сам Мілюков був прихильником компромісного вирішення питання між патріархальними общинними переконаннями й становленням міцного, самостійного селянського господарства.

Безумовно, столипінська аграрна реформа, як надзвичайно складний реформаторський процес, мала свої переваги, особливо у порівнянні з попередніми перетвореннями, але не була позбавлена й серйозних прорахунків. Стосовно позитиву, то це, перш за все, відчутне піднесення сільського господарства, розширення внутрішнього ринку, розвиток зовнішньої торгівлі, зміцнення фінансів, запровадження нової техніки й агротехнологій, продуктивного тваринництва, використання елітних сортів насіння і т.п. А головне - формування заможного господаря на селі. Однак реформа обійшла стороною бідняцькі господарства, які через малоземелля, важку матеріальну й фінансову скруту фактично були позбавлені можливості виходу на хутори й відруби.

Загалом же столипінська аграрна реформа була важливим етапом радикальних змін в аграрному секторі. Це особливо помітно на прикладі Волинської губернії, яку царизм хотів зробити зразковим краєм відрубної системи. Для цього тут були найбільш сприятливі умови (общинна земля становила всього 2,7%, а подвірна - 97,3%), і саме тут кінцеві підсумки столипінського реформування знайшли найбільш конкретне підтвердження. До них слід віднести: вироблення державної системи заохочення землекористувачів у вигляді кредитування та пільгових позичок через різні установи; створення міцних селянських господарств за порівняно короткий період часу у вигляді хуторів, відрубів, а також цілих хутірських поселень; ліквідацію черезсмужжя та багатосмужжя як головної ознаки пережитку кріпосництва; закріплення приватної власності на землю та залучення її до торговельного обігу як основи нового аграрного курсу і основної умови розвитку капіталістичних відносин на селі; пропаганду і впровадження новітніх методів господарювання за умов хутірської і відрубної системи, в тому числі чеських та німецьких колоністів, господарства яких на той час були зразковими з усіх показників господарювання,

Столипінська аграрна реформа на Волині була результативною з точки зору її еволюції в напрямку зростання чисельності одноосібних приватних селянських господарств (від 11% на початковому етапі - до 15% на завершальному (протягом 10 років), тому її справді можна вважати першою конкретною селянською реформою у XX столітті.

В процесі реформування аграрного сектору України на сучасному етапі досвід столипінських перетворень може бути використаний в частині раціонального розподілу землі, яка передається у приватну власність, у вирішенні питань залучення цих наділів до торговельного обігу, заохочення землекористувачів державою (кредити, позики, пільги тощо).

У висновках узагальнено основні результати радикального реформування землеволодіння на Волині в другій половині XIX - на початку XX ст., які, з точки зору важливості корінних перемін у цій головній сфері аграрного сектора, зводяться до наступного:

1. Зміни в системі землеволодіння - закономірне явище, пов'язане, в першу чергу, із капіталізацією сільськогосподарського виробництва на основі приватної власності на землю і формуванням нових ринкових відносин. В економіку Росії активно проникала нова система товарно-грошових відносин, що вимагало кардинальних змін, перш за все, в аграрній сфері. Основою такого реформування стало законодавство 50-60-х років.

2. Реформа 1861 року суттєво змінила основу поземельних відносин: стосунки пана-власника і особисто залежного селянина-виробника поступилися взаєминам великого й дрібного власника. Особисте звільнення селян-виробників і надання їм засобів виробництва започаткувало таку систему поземельних відносин, яка відповідала вимогам часу.

3. У соціально-економічному розвитку Волині досліджуваного періоду досить виразно проявлялися як загальні закономірності й процеси, характерні для всієї держави, так і особливості регіонального характеру: відсутність общинної організації, подвірний характер землекористування, багатонаціональний уклад земельної власності внаслідок тривалої колонізації краю та ін. Це стало підставою для прийняття урядом особливих постанов щодо реформування в регіоні.

4. Основною тенденцією розвитку поземельних відносин у Волинській губернії було скорочення великого землеволодіння і зростання дрібної земельної власності. Започаткувало цей процес обмеження великого землеволодіння польських магнатів і поміщиків, особливо після повстання 1863 року. Пізніше це обмеження стосувалося й інших власників іноземного походження. Мета - послаблення їх впливу в західному регіоні імперії на користь російських інтересів. У такий спосіб уряд намагався створити підґрунтя для свого панування на українських землях, пристосовуючи аграрну та соціальну системи краю до нових економічних умов.

5. Столипінська аграрна реформа радикально змінила аграрну структуру волинського села. Найважливішим її результатом слід вважати організацію нової системи землекористування, внаслідок чого в основному була вирішена проблема наділення селян землею на правах приватної власності та введення її в торговельний обіг, як головної умови розвитку капіталістичних відносин на селі. Хутірна система, запроваджена у Волинській губернії, довела на практиці, що заможним селянам було вигідно вести таке господарство. В той же час, реформа не знайшла повної підтримки серед найбіднішого селянства. Причина - малоземелля, матеріальна й фінансова скрута, високі податки, конкуренція. Соціальні наслідки - диференціація на селі, а відтак - гострі соціальні конфлікти, розорення відтік робочої сили в міста. Однак, незважаючи на деяку непослідовність, в цілому реформа прискорила перехід села до ринкових відносин.

6. Досвід аграрних перетворень минулих століть може прислужитися при вирішенні сучасних проблем землекористування: денаціоналізації землі, перерозподілі земельних ресурсів на основі приватної власності, кооперуванні, розвитку фермерства і т.п. У цьому наукове і прикладне значення даного дослідження.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Олешко П. Вплив російського законодавства на зміни у системі землеволодіння на Волині після польського повстання 1863 року. // Науковий вісник ВДУ. Історичні науки. - Випуск 2. - Луцьк, 1999. - С. 34-40.

2. Олешко П. Аграрна політика царського уряду на Волині у ІІ пол. ХІХ ст. - на початку ХХ ст. // Питання історії нового на новітнього часу (Зб. наук. статей). - Випуск 6. - Чернівці, 1999. - С. 241-247.

3. Олешко П. Російське законодавство другої половини ХІХ ст. про німців і чехів: від протекції до обмежень. // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету. - Випуск 5. - Луцьк, 2000. - С. 149-151.

4. Олешко П. Особливості аграрних реформ 50-60-х рр. ХІХ ст. на Волині. // Український селянин. / Праці науково-дослідного інституту селянства. - Випуск 2. - Черкаси, 2001. - С. 34-40.

АНОТАЦІЯ

Олешко П.С. Еволюція землеволодіння на Волині в другій половині XIX - на початку XX ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Інститут українознавства імені Івана Крип'якевича Національної академії наук України, Львів, 2001.

На основі аналізу архівних документів, вітчизняної та зарубіжної історіографії, матеріалів періодичних видань проаналізовано процес реформування землеволодіння на Волині другої половини XIX - початку XX ст. Доведено, що зміни в системі поземельних відносин - закономірне явище, пов'язане, в першу чергу, із капіталізацією сільськогосподарського виробництва на основі приватної власності на землю і формуванням нових ринкових відносин. Основною тенденцією розвитку цих відносин у Волинській губернії було скорочення великого землеволодіння й зростання дрібної земельної власності та запровадження хутірної системи.

Ключові слова: Волинь, поземельні відносини, землеволодіння, реформа, колонізація, Столипін, хутірна система, капіталізація.

АННОТАЦИЯ

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины, - Институт украиноведения имени Ивана Крипякевича Национальной академии Наук Украины, Львов, 2001.

На основании анализа архивных документов, отечественной и зарубежной историографии, материалов периодических изданий проанализировано процесс реформирования землевладения на Волыни во второй половине XIX - в начале XX ст. Доказано, что изменения в системе поземельных отношений - закономерное явление, связанное, в первую очередь, с капитализацией сельскохозяйственного производства на оснований частной собственности на землю и формированием новых рыночных отношений. Основной тенденцией развития этих отношений в Волынской губернии било сокращение крупного землевладения и возрастание малой земельной собственности, а также внедрение хуторской системы,

Ключевые слова: Волынь, поземельные отношения, землевладение, реформа, колонизация, Столыпин, хуторская система, капитализация.

ANNOTATION

Oleshko Petro. Evolution of landownership in Volyn in the period of the second half of the 19th - at the beginning of the 20th century. - Manuscript.

Thesis for a candidate's degree by speciality 07.00.01 - the history of Ukraine. The I.Kripjakevich Institute of Ukrainian Studies, National Academy of Sciences of Ukraine, L'viv, 2001.

The main results of the radical reforming of the landowning system in Volyn in the second half of the 19th and at the beginning of the 20th century have been analyzed up on the basis of the study of the archieves, Ukrainian and foreign historiography, and the materials published in the periodicals. It has been proved that changes in the system of land-owning was a natural phenomenon, which was caused, first of all, by the capitalization of the agricultural production by means of the private property for the land and forming new market relations. New merchandise-money relations penetrated into the economy and this demanded immediate changes, first of all, in the field of agriculture. The basis for such reforms was the legislation adopted in 1850s-1860s.

Reform of 1861 changed essentially the nature of land-owning relations. Relations between landowners and dependent peasants gave the way to the relations between major and petty land-owners. Individual exemption of peasants and handing over the means of production to them brought into being such land-owning relations which corresponded to the demands of that time. Processes and general regularities characteristic for the social-economic development of the whole country manifested themselves in the social-economic changes of Volyn in the period under the analysis. But there were some peculiarities of the regional character: the absence of the communal structure, peasant homestead way of land-owning, multinational nature of land property caused by long-time colonisation of the region and others. It was the reason for adoption of some special regulations concerning the reforming land-owning system in the region. The main tendency in the land-owning relations in Volyn province was the reduction of major land ownership and development of the minor land property. It was the reduction of major land ownership of the Polish magnates and landowners which gave the rise to those processes, especially after the Polish uprising of 1863. Later this reduction was influencing the property of non-Russian landowners. The aim was to weaken the influence of Polish gentry in the western region and to support the interests of Russian landowners.

The Stolypin agrarian reform changed the structure of Volyn village radically. The formation of a new system of land ownership should be considered as the most important result of it. Due to that reform the problem of providing peasants with land on the grounds of private property was settled. Land was involved in commercial circulation, and that determined the development of capitalist relations in village.

Farming system, which was introduced in Volyn province appeared to have a lot of advantages for well-to-do peasants but it wasn't well accepted by the poorest peasantry. The reason for that was material and financial poverty, the lack of land, and high taxes. Among social consequences of the differentiation among there were of it sharp social conflicts, economic decline, and leakage of manpower to town. In spite of some inconsistency, the reform accelerated transition of village to market relations.

This experience of former agricultural reforms and social changes may be useful for the solution of modern problems in the field of land-owning: denationalisation of land, redistribution of land resources on the basis of private property, cooperation, and the further development of farming.

Key-words: Volyn, land-owning relations, reform, colonisation, Stolypin, farming system, capitalisation.

Размещено на Allbest.ru