Становлення мікробіологічної науки в Україні: гносеологічні та інституціональні аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

ТА ІСТОРІЇ НАУКИ імені Г.М.ДОБРОВА

РУДА Світлана Петрівна

УДК 579.2(091)(477)

СТАНОВЛЕННЯ МІКРОБІОЛОГІЧНОЇ НАУКИ В УКРАЇНІ:

ГНОСЕОЛОГІЧНІ ТА ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

07.00.07 - Історія науки і техніки

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Центрі досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки імені

Г.М. Доброва НАН України

Науковий консультант: доктор фізико-математичних наук, завідувач відділу історії науки і техніки Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки імені Г.М. Доброва НАН України ХРАМОВ Юрій Олексійович

Офіційні опоненти: доктор біологічних наук, професор, завідувач кафедри екології та безпеки життєдіяльності Київського університету економіки та технологій залізничного транспорту ПИЛИПЧУК Олег Ярославович

доктор історичних наук, професор кафедри політичної історії Харківського державного політехнічного університету БЄСОВ Леонід Михайлович

доктор біологічних наук, завідувач відділу бактеріозів рослин Інституту мікробіології та вірусології ім. Д.К. Заболотного НАН України ГВОЗДЯК Ростислав Ілліч

Провідна установа: Інститут історії України НАН України відділ історії України ХІХ-початку ХХ століття

Захист відбудеться 27 листопада 2001 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.189.01 в Центрі науково-технічного потенціалу й історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України за адресою: 01032, Київ, бульвар Шевченка, 60.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці ЦДПІН НАН України.

Автореферат розісланий 26 вересня 2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат економічних наук Л.С. Лобанова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми. ХІХ століття недаремно назвали “століттям науки, століттям природознавства”: математика, механіка, хімія, біологія, геологія отримали міцну наукову платформу і потужний імпульс для свого подальшого прогресу. Протягом першої половини ХІХ століття стимулом для розвитку природознавства була боротьба за розкриття єдності і зв'язку між окремими галузями знання. Вирішальне значення для поступу науки мали три великі відкриття: закон збереження і перетворення енергії, клітинна теорія та еволюційне вчення в біології. У порівнянні з попереднім періодом цей проміжок часу характеризувався розвитком експериментального методу в різних галузях природознавства, зокрема в тих, де раніше майже повністю панувало пасивне спостереження. Поряд з експериментальним методом почав пробивати собі дорогу порівняльний метод - у біології, геології та деяких інших наукових дисциплінах. Еволюційний підхід надавав можливість виявлення закономірностей у різних феноменах природи. Наука все більше переходила від вивчення предметів і явищ до вивчення процесів.

Видатні досягнення природничо-наукової та філософської думки, створення нових наукових центрів, початок широкого розповсюдження природничо-наукових знань у суспільстві сприяли ще стрімкішому злету наукового знання, який мав місце у другій половині ХІХ ст., починаючи з 60-х років. Одним з найяскравіших спалахів цього свята людського розуму стала нова галузь біології - наука про мікроорганізми. Як сказав французький історик науки П.Таннері, “перед лицем бактеріологічних відкриттів історія інших природничих наук за останні десятиріччя ХІХ століття видається трохи блідою”.

Дійсно, мікробіологія не тільки надала людям великі можливості оволодіння природними ресурсами та методами захисту від хвороб, вона відкрила їм нове бачення світу. Подібно до того, як розкриття атомної будови речовини вивело людське пізнання на вищий щабель, переконливий доказ існування найменших, невидимих оком живих організмів дозволив набагато повніше уявити загальну панораму життя на Землі, яке створює суцільну взаємозв'язану систему. І всі наступні століття, починаючи з ХХ, користуватимуться цим безцінним спадком.

Предметом наших національних гордощів має бути те, що серед дослідників, які стояли біля витоків мікробіологічної науки, були представники України: Ілля Мечников, Микола Гамалія, Данило Заболотний та інші. Їх важливу роль у становленні мікробіології неодноразово підкреслювали вітчизняні та закордонні автори. Це підтверджує і низка монографій, присвячена діяльності перших вітчизняних вчених-мікробіологів. Проте слід зазначити, що єдиної узагальненої картини становлення і розвитку мікробіології в Україні і досі не існує, оскільки, починаючи з ХІХ століття і практично до кінця ХХ століття її історія подається або в єдиному контексті загальноросійської науки, або стосовно окремих моментів її історії. Щоправда, у І-му томі трьохтомної праці “Розвиток біології в Україні” вміщено окремий розділ, присвячений історії розвитку вітчизняної мікробіології, але, по-перше, його обсяг досить короткий, а, по-друге, з моменту його публікації вже пройшло півтора десятка років, протягом яких з'явилося чимало нових даних з розглядуваного питання. Слід завважити також, що переважна більшість згаданих творів написана російською мовою, і це ускладнює використання наведених в них матеріалів викладачами та студентами україномовних навчальних закладів.

Отже, цілком зрозумілим було бажання автора створити єдину узагальнену картини становлення і розвитку мікробіологічної науки на терені України в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Поставлене завдання вимагало детального висвітлення передісторії питання, а також адекватного відображення шляхів еволюції мікробіологічних знань у загальносвітовому контексті.

Джерельна база дослідження. В процесі роботи автором проглянуто і проаналізовано великий масив літературних та архівних джерел. Зокрема, з особливою увагою прочитано твори зарубіжних та вітчизняних першопроходців мікробіологічної науки Д.Самойловича, Л.Пастера, І.Мечникова, М.Гамалії, Д.Заболотного, зважаючи на те, що доробок вченого дозволяє не тільки висвітлити хід його творчої думки, але й пролити світло на його особистісні риси, як то характер, інтелект, соціальну поведінку тощо. В значній мірі деталізації особистої характеристики перших мікробіологів сприяв перегляд їх листування , їх власноручних автобіографій та біографій, створених їх рідними і близькими, спогадів самих вчених та їх учнів. Чимало відповідей на поставлені питання вдалося знайти у книгах та статтях сучасних істориків мікробіології, ветеринарії і медицини, як російських - В.М.Гутіної, Т.В.Ульянкіної, А.В.Сорокіної, так і українських - В.Й.Білай, С.А.Верхратського, С.С.Дяченка, Л.І.Грабовської, С.К.Рудика, К.Г.Васильєва, К.К.Васильєва та інших. В процесі роботи було використано факти з ненадрукованих рукописів істориків науки, отриманих безпосередньо від їх авторів. Цікаві штрихи до характеристики науково-громадського життя тогочасної України надали матеріали, запозичені з періодичної преси (“Вестник Европы”, “Одесский листок”, “Врач”, “Русская медицина”). Цінним джерелом виявилися видання наукових товариств України: праці, протоколи, статути, звіти та інша друкована продукція. Багато нових, оригінальних фактів вдалося знайти в архівах: Президії НАН України, Київському міському та Історичному, Інституту рукописів та Інституту археографії Національної наукової бібліотеки, Одеському обласному, Російської академії наук, Історичному Санкт-Петербурзькому.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок теми дисертаційного дослідження співпадає з плановою темою відділу історії науки і техніки Центру досліджень науково-технічного потенціалу і історії науки ім.Г.М.Доброва НАН України “Розвиток природознавства в Україні з найдавніших часів до наших днів”, в межах якої автор дисертації відповідає за виконання розділу “Історія біологічних наук”.

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження - на основі історико-наукової реконструкції становлення мікробіології в Україні в контексті розвитку світової науки прослідкувати залежність накопичення і сцієнтизації знань з конкретної галузі природознавства від рівня інституціалізації наукового простору.

Досягнення означеної мети вимагало послідовної постановки таких завдань:

- прослідкувати процес накопичення позитивних знань про світ невидимих істот з найдавніших часів до ХІХ ст.;

- виділити основні віхи становлення мікробіології, як самостійної наукової дисципліни;

- окреслити сферу діяльності перших наукових шкіл в галузі мікробіології;

- розглянути динаміку формування основних центрів розвитку мікробіологічної науки на терені України;

- визначити питому вагу творчого внеску основоположників вітчизняної мікробіології до скарбниці світової науки;

- висвітлити роль наукових товариств України у створенні теоретичних і практичних засад мікробіологічної науки.

- продемонструвати зв'язок еволюції наукових знань з мікробіології з розвитком комунікативних та інституціональних процесів.

Об'єкт дослідження - передісторія, становлення та перший період розвитку мікробіологічної науки в загальносвітовому аспекті з особливим акцентом на події, що мали місце в Україні.

Предмет дослідження перебіг інституціональних процесів, що призвели до формування мікробіології як самостійної наукової дисципліни.

Методи дослідження. Методологічна основа дисертації грунтується на комплексному використанні принципів історизму і об'єктивності, які обумовили вибір методів дослідження: порівняльно-історичного, предметно-логічного, системно-функціонального, просторово-хронологічного. Поєднання кількох методів аналізу виправдане складністю і неоднозначністю об'єкту дослідження і необхідністю глибинного пізнання предмету дослідження, яке не обмежується систематизацією багатого фактологічного матеріалу, а виходить на рівень філософських і світоглядних узагальнень.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в наступному:

- вперше у вітчизняній літературі на основі порівняльного історико-наукового аналізу багатого фактологічного матеріалу реконструйовано один з найважливіших етапів розвитку мікробіологічної науки - період її становлення;

- побудовано узагальнену схему періодизації досліджуваної галузі знань з найдавніших часів до кінця ХХ ст.;

- переконливо показано, що формуванню нової наукової дисципліни сприяє активна взаємодія представників міжнародного співтовариства вчених;

- вперше представлено цілісну картину становлення і розвитку мікробіологічної науки в Україні з кінця ХІХ до початку ХХ століття;

- дано комплексну оцінку творчого доробку перших вітчизняних вчених-мікробіологів у співставленні з загальним станом світової науки;

- введено до наукового обігу чимало нових або маловідомих фактів з історії вітчизняної мікробіології: ідей, концепцій, пріоритетів, забутих імен;

- доведено, що фундаментальні та прикладні проблеми науки швидше вирішуються завдяки сукупним зусиллям співробітників державних установ та членів недержавних наукових асоціацій;

- детально висвітлено особливості процесу інституціалізації мікробіології на терені України, динаміку її становлення як незалежної наукової дисципліни.

Практичне значення одержаних результатів. Отримані результати дозволяють скласти нове, поглиблене уявлення щодо генези розвитку мікробіологічних знань від давнини до початку ХХ століття, сприяють створенню адекватного соціального іміджу мікробіології як суверенної галузі знань, визначають її місце у духовній та матеріальній культурі суспільства. Розроблена і апробована в процесі роботи над дисертацією дослідницька методологія може успішно застосовуватися при аналогічних наукових розвідках.

Дисертаційна робота призначена мікробіологам-фахівцям, історикам біології і медицини, наукознавцям, соціологам та іншим спеціалістам, для яких дослідження науки є основним видом діяльності. Матеріали дисертації можна рекомендувати для читання курсів лекцій з історії науки у вищих та середніх навчальних закладах, а також при написанні навчальних посібників, підручників, словників, хрестоматій тощо. Дані, одержані автором, вже знайшли застосування при створенні фундаментальних монографій “Розвиток біології в Україні” (1984-1985), “Природознавство в Україні до початку ХХ ст.” (2001), хрестоматії-посібника “З історії української науки і техніки” (1999), при складанні програми кандидатського мінімуму з спеціальності 07.00.07 - історія науки і техніки.

Матеріал історико-наукового аналізу розвитку мікробіології дає можливість по-новому оцінити інституціалізацію та взаємодію фундаментальних і прикладних досліджень, шлях реалізації наукових інновацій у практиці.

Апробація результатів дисертації. Наукові положення, висунуті здобувачем, доповідались на ХVІІІ, ХХ та ХХІ Міжнародних конгресах з історії науки (Німеччина, 1989; Бельгія, 1997; Мексика, 2001); ХІІ, ХVІ та ХVІІІ Київських міжнародних симпозіумах з наукознавства (Київ, 1988, 1997, 2000); ХІХ та ХХ Балтійських конференціях з історії науки (Литва, 1999; Естонія, 2001); І, ІІ та ІІІ Всесоюзних нарадах, присвячених 125-річчю діяльності товариств природознавців при університетах дореволюційної Росії (Санкт-Петербург, 1989, 1990, 1991); Міжнародному конгресі “Наука і освіта на порозі ІІІ тисячоліття (Мінськ, 2000); Міжнародній конференції “Медицина і українська культура” (Київ, 1995); науковій конференції, присвяченій 150-річчю з дня народження І.І.Мечникова (Одеса, 1995); Міжнародній науковій конференції “Образ епохи: культурне середовище Києва кінця ХІХ-початку ХХ ст.” (Київ, 1995); ІІІ Міжнародному конгресі україністів (Харків, 1996); Всеукраїнській конференції “Історія та культура Лівобережжя України” (Ніжин, 1997); Міжнародній науково-практичній конференції “Житомирщина через призму століть” (Житомир, 1997); українсько-американському семінарі з історії науки (Київ, 1998); науково-технічній конференції, присвяченій 165-річчю Київського університету (Київ, 1999); Міжнародній науково-краєзнавчій конференції “Бердичівська земля в контексті історії України” (Бердичів, 1999), тощо.

Структура дисертації. Дисертаційна робота викладена на 408 стор. і складається з вступу, 6 розділів, до яких входять 19 підрозділів і 4 таблиці, висновків і списку використаних джерел з 567 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі висвітлено актуальність і ступінь розробки досліджуваної проблеми, сформульовано основні завдання, визначено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, охарактеризовано предмет і методи дослідження, викладено його основні результати і представлено відомості про їх апробацію.

У першому розділі подано огляд літератури з розглядуваного питання, проведено класифікацію джерел за типологічним принципом, визначено ступінь цінності і достовірності кожного з виділених типів.

Аналіз джерельної бази свідчить про те, що обрана автором тема дослідження досі не отримала належного висвітлення у вітчизняній літературі: хоча існуючий фактологічний матеріал дуже багатий, він стосується лише окремих фрагментів з історії мікробіологічної науки, а проблема становлення її як суверенної наукової дисципліни взагалі ще ніким не ставилася.

Другий розділ “Розвиток знань про світ невидимих істот з найдавніших часів до початку ХІХ ст.” відтворює еволюцію первісних уявлень про невидимі живі організми та їх роль у житті людини. За словами К.А.Тимірязєва, люди знали про дію цих істот, коли ще не знали про них самих. Несвідомо користуючись у повсякденному житті продуктами життєдіяльності мікробів при виготовленні хліба, алкогольних та кисломолочних продуктів, вичинюванні шкіри, обробці льону тощо, людство суто емпіричним шляхом розробляло і удосконалювало технологію цих процесів. З іншого боку, з самого початку свого існування на Землі її мешканці зазнавали шкоди від мікроорганізмів, що викликали хвороби людей, тварин і рослин, псування продуктів харчування, і боротьба з цими явищами теж велася наосліп.

Поступово в уяві людей почали складатися туманні, часом фантастичні уявлення про природу збудників хвороб. За Гіппократом це особливі випаровування, “міазми”, що потрапляють до організму через повітря. Поряд з міазматичними поглядами існували контагіоністські, згідно з якими хвороба у вигляді “живого контагію” передається від хворої істоти до здорової через прямий дотик. Міазматична теорія переважала в медицині до ХVІІІ ст., гальмуючи розробку превентивних і лікувальних заходів. Навіть відомий італійський дослідник Джіроламо Фракасторо (1478-1553), справжній поборник контагіонізму, не зміг відкинути її повністю.

Перші документовані відомості про існування мікробів належать голландцю Антоні ван Левенгуку (1632-1723), який за допомогою сконструйованого ним мікроскопу побачив, описав і замалював різні форми бактерій. Проте він лише констатував факт існування цих “анімалькуль”, не роблячи ніяких узагальнень, не розуміючи їх ролі в системі природи, не пов'язуючи їх з виникненням інфекційних хвороб.

До славної когорти тих, хто намагався прояснити причини пошесних хвороб, слід віднести нашого співвітчизника Юрія Дрогобича (1450-1494), першого українського доктора медицини. У своїй книзі, що стала першим вітчизняним друкованим твором, він попереджав про можливість поширення епідемій, стверджуючи, що з ними можна і треба боротися. Дрогобич уперше висловив думку про наявність взаємозв'язку між деякими небесними явищами та активізацією хвороб на Землі, яку майже через 500 років переконливо обгрунтував О.Л.Чижевський.

У ХVІІІ ст. Україна дала світові плеяду талановитих вчених-медиків, які намагалися розв'язати таємниці невидимого світу, відважно та не без успіху боролися з небезпечними заразними хворобами. Вихованець Києво-Могилянської академії Мартин Тереховський (1740-1796) експериментально довів, що так звані “анімалькулі”, як і інші живі істоти, потребують повітря для дихання, ростуть, а потім діляться отже, походять шляхом розмноження від подібних до себе. Цими дослідами він спростував можливість спонтанного зародження мікробів. Серед інших випускників академії особливо відзначився Данило Самойлович (1742-1805), загальновизнаний основоположник вітчизняної епідеміології, який на прикладі чуми показав можливі шляхи успішної боротьби з інфекційними хворобами. Він розробив принцип захисту від них методом превентивного введення ослабленої культури збудника, який повністю виправдав себе у наступні століття. Заслуги Самойловича ще за його життя були визнані світовою науковою спільнотою: він був обраний членом багатьох зарубіжних академій, і тільки Російська академія не виявила бажання зрахувати його до свого складу.

В третьому розділі “Становлення мікробіології як науки: світовий аспект” відображено процес формування науково обгрунтованих теоретичних засад мікробіології, створення міцної методико-експериментальної бази, придатної для виділення її в самостійну наукову дисципліну.

Сцієнтизація мікробіології нерозривно пов'язана з іменем видатного французького вченого Луї Пастера (1822-1901). До початку його праць прогрес у вивченні світу мікроорганізмів гальмувався через відсутність цілісної концепції, яка могла б привести до наукового розуміння їх природи. Геніальність Пастера, в особі якого поєднувався талановитий експериментатор і видатний теоретик, дозволила йому на основі уявлення про мікроорганізми як специфічні агенти трансформації речовини зрозуміти суть спричинюваних ними процесів і започаткувати такі напрямки, як промислова, ветеринарна, медична мікробіологія. Фізико-хімік за освітою, він експериментально довів роль мікроорганізмів в процесах вироблення пива, вина, молочнокислих продуктів, в захворюваннях шовковиків, свійських тварин і людини. Більше того, він озброїв людство надійним засобом боротьби з інфекційними хворобами шляхом вакцинації. Проте для широкого визнання і впровадження у практику результати його експериментів мали відтворюватися іншими фахівцями. І тут виявився важливим творчий внесок німця Роберта Коха (1843-1910), медика за фахом, який розробив прості і надійні методи мікробіологічного дослідження, що стали у пригоді для підтвердження ідей Пастера і знайшли застосування в лабораторній практиці.

Залишалося нез'ясованим важливе питання: як же протягом тисячоліть рослини, тварин і люди співіснували зі світом мікробів, як вдалося їм не загинути від хвороб? Пастер не знайшов задовільної відповіді на це питання, але, дізнавшись про теорію імунітету, запропоновану нашим співвітчизником І.Мечниковим (1845-1916), відразу усвідомив всю її значущість для розуміння проблеми взаємовідношення мікро- і макроорганізму. Мечников, зоолог за фахом, підійшов до розв'язання цієї проблеми з загальнобіологічної позиції боротьби за існування: якщо один організм прагне одержати перемогу, то інший в процесі еволюційного розвитку виробляє якомога надійніші методи протидії.

Проте результати діяльності вченого, якими б значними вони не були, набувають ще більшої ваги при наявності у нього учнів і послідовників. Основоположники мікробіологічної науки - Пастер, Кох і Мечников ствердженню і розвитку своїх ідей в значній мірі завдячують членам створених ними неформальних колективів - міжнародних наукових шкіл. Всі троє мали саме ті властивості розуму і характеру, що необхідні керівникові наукової школи: високий інтелект, наукову інтуїцію, виключне працелюбство і цілковиту відданість улюбленій справі. В той же час кожен з них мав специфічні риси, які досить сильно відрізняли його від двох інших лідерів мікробіологічних шкіл. Якщо виходити з характеристики типів вчених, запропонованої Оствальдом, то Р.Коха можна віднести до класиків, І.Мечникова - до романтиків, а між цими двома полюсами знаходився Пастер, багата творча уява якого перебувала в рівновазі з тверезим розрахунком експериментатора. Психічний склад кожного з вчених віддзеркалював відповідний національний менталітет. “Фантастичний позитивізм”, притаманний французькому народу, повністю виявився в роботах Пастера, чия творча уява сягала найвищих вершин, а глибокий раціоналізм вимагав неодмінного підтвердження теоретичних побудов неспростовними експериментальними доказами. Загальновідомі скрупульозність та розудливість німців сприяли тому, що саме Кох зміг розробити прості, але бездоганні бактеріологічні методики, які дозволили кожному досліднику відтворювати те, що спочатку було доступне лише генію Пастера. І, нарешті, широта натури, глибокий інтерес і співчуття до всіх проявів життя на Землі, притаманні слов'янському простору, в межах якого сформувалася особистість Мечникова, допомогли йому обійняти розумом спорідненість всього живого, зрозуміти стратегію боротьби за існування на рівні як окремої клітини, так і цілого організму.

В результаті спільних зусиль всіх трьох шкіл (фізіологічної Пастера, морфологічної Коха та імунологічної Мечникова) в кінці ХІХ ст. з'явився новий науковий синтез, нова наука, що утворилася на перехресті кількох напрямків наукової думки. Взаємна підтримка і взаємна критика, що постійно супроводжували роботу об'єднаних єдиною метою колективів, сприяли більш швидкому і успішному розв'язанню поставлених завдань. Істина народжувалась у боротьбі, в ході якої зберігалися і засвоювалися світовою наукою лише ті елементи знання, що мали безумовну цінність.

Утвердивши себе як новий перспективний напрямок і з'ясувавши основні характеристики мікробів як предмету свого дослідження, мікробіологія повинна була знайти для них відповідне місце в загальній системі живих організмів. Протягом усього періоду її становлення відбувалася запекла боротьба між прибічниками двох доктрин - моно- та поліморфістської. Перша обстоювала стабільність мікробних видів, вважаючи, що вони мають такі ж усталені межі, як види рослин або тварин. Друга вважала, що всі бактерії належать до єдиного виду, який набуває різних форм залежно від умов існування. Ця боротьба, що продовжувалась і надалі, протікала з перемінним успіхом, відіграючи позитивну роль у розвитку вчення про мікроорганізми, оскільки вимагала від супротивників здобування все нових доказів на користь їх тверджень.

Четвертий розділ “Центри розвитку мікробіології на теренах України” висвітлює процес становлення цієї галузі науки в нашій країні в кінці ХІХ-на початку ХХ ст. Розвиток вітчизняної мікробіології пов'язаний не тільки з діяльністю І.Мечникова, а й з іменами таких відомих вчених, як Л.Ценковський, В.Підвисоцький, В.Високович, Д.Заболотний, М.Гамалія, що працювали в Києві, Харкові та Одесі.

Як переважна більшість нових дослідницьких галузей, мікробіологія народжувалась на стику вже існуючих наук. Перші вітчизняні мікробіологи прийшли з інших дисциплін: Л.Ценковський - з ботаніки, В.Підвисоцький та В.Високович - з патофізіології. Згодом кожний з них започаткував і розвинув наукові школи: Ценковський - з ботаніки та ветеринарної мікробіології, Підвисоцький та Високович - з патофізіології та медичної мікробіології. Одеські вчені, прагнучи розробляти проблеми епідеміології, відчували потребу у спеціальних медичних знаннях. Але в Новоросійському університеті в той час не існувало медичного факультету, і тому, закінчивши природничий факультет в Одесі, М.Гамалія, Я.Бардах та Л.Тарасевич навчалися на медичному факультеті Петербурзької військово-медичної академії, а Д.Заболотний - на медичному факультеті Київського університету. Завдяки їх зусиллям на території України утворилося три крупних мікробіологічних центра, слава яких сягала далеко за її межі.

Першим з цих центрів не стільки за значенням, скільки за хронологією слід назвати харківський, виникнення якого пов'язане з діяльністю Л.Ценковського (1822-1887). З 1872 р. він став професором Харківського університету, і тут пройшов найтриваліший і самий плідний період його роботи. Саме в Харкові відбувся його остаточний перехід від ботаніки до протистології. Важлива серія робіт Ценковського стосувалася висвітлення ролі мікроорганізмів в технології харчових виробництв. Вагоме значення для економіки України мало встановлення ним бактеріальної природи ослизнення цукрової маси в процесі цукроваріння, що дозволило розробити раціональні заходи боротьби з цим шкідливим явищем. Але найбільшою заслугою Ценковського у практиці народного господарства стала запропонована ним вакцина проти сибірки, від якої зазнавало великих збитків скотарство (1887). Мікробіологічна школа, заснована ним у Харкові, до якої входили В.Високович, І.Садовський, О.Шалашников, І.Гордзялковський, П.Вознесенський та ін., мала виражений ветеринарний характер.

В київському центрі в останньому десятиріччі ХІХ ст. існувало три значні осередка розсадника мікробіологічних знань: лабораторії професорів Київського університету В.Підвисоцького, В.Високовича та О.Павловського. В.Підвисоцький (1857-1913), на протязі 13 років обіймаючи посаду професора кафедри загальної патології, створив школу мікробіологів, в напрямку роботи якої теоретичне вивчення проблем імунітету тісно пов'язувалось з проблемами епідеміології. До складу цієї школи можна віднести Ф.Ломінського, І.Савченка, Д.Заболотного, В.Стефанського, Л.Тарасевича, С.Щастного, Ф.Скшивана, В.Омельченка.

В 1895 р. професором патологічної анатомії Київського університету було обрано В.Високовича (1854-1912). Саме тут він набув всесвітнього визнання як епідеміолог і спеціаліст в галузі боротьби з чумою, холерою і іншими небезпечними хворобами. До створеної ним бактеріологічної школи належали вчені Харкова і Києва: В.Недригайлов, Г.Острянін, С.Коршун, С.Красницький, І.Цвіткіс, Л.Чарнецька, Б.Клейн, О.Кружилін, М.Пальчиковський, В.Фурсенко.

О.Павловський (1857-1944) став професором Київського університету в 1889 р. У невеличкій лабораторії кафедри хірургічної патології і терапії він розпочав виготовлення першої вітчизняної протидифтерійної сироватки, яку у 1895 р. вперше випробували в одній з київських лікарень, і яка за силою своєї дії у кілька разів перевищувала вже існуючі зарубіжні аналоги. У цій же лабораторії О.Павловський розробив оригінальну протихолерну сироватку, яка згодом була успішно застосована в Німеччині та Японії.

Переважна більшість досліджень, проведених в одеському центрі, стосувалася питань епідеміології. Одне з чільних місць серед представників цього центру посідав М.Гамалія (1859-1949), нащадок старовинного козацького роду. За дорученням Товариства одеських лікарів він поїхав у відрядження до Парижу, де оволодів пастерівським методом щеплення проти сказу. Повернувшися до Одеси, він разом з І.Мечниковим та Я.Бардахом організував першу в Росії пастерівську станцію (1886). Працюючи на станції, М.Гамалія не просто відтворював метод Пастера, а удосконалював його відповідно до місцевих умов. Йому належав ряд відкриттів, пріоритет яких, на жаль, було втрачено:

1) наявність підвищеної чутливості туберкульозних морських свинок до інших бактерій (цей феномен, названий гетероалергією, носить ім'я Борде, який описав його пізніше за Гамалію); 2) здатність туберкуліну викликати місцеву інфільтрацію у туберкульозних тварин (так звана реакція Пірке, який незбаром опублікував аналогічні результати); 3) розробка методу отримання біомаси туберкульозних бактерій шляхом їх вирощування на поверхні рідкого середовища (автором методу довго вважали Р.Коха); 4) відкриття руйнуючих бактерії речовин - бактеріолізінів, автором якого вважають Д'Ерреля. Значний внесок зробив М.Гамалія в епідеміологію і епізоотологію чуми. Особливу цінність складають роботи, розгорнуті ним в Одесі під час чумних епідемій.

Дослідження світу невидимих істот проводилися в Україні і за межами трьох основних наукових центрів, зокрема в Криму, на базі Нікітського ботанічного саду. В його лабораторії Д.Івановським було започатковано нову галузь біологічної науки вірусологію (1892). Тут розпочинав дослідження грибкових хвороб винограду, яблуні та інших плодових А.Потебня (1870-1919). Тут працював І.Сербінов (1872-1925), перший вітчизняний вчений, який розгорнув систематичні дослідження бактеріальних хвороб рослин.

Отже, слід погодитися з К.Г.Васильєвим в тому, що на прикладі становлення мікробіології у другій половині ХІХ ст. можна виразно побачити зв'язок формування нової галузі знань з певними науковими центрами.

Певні труднощі чекали на мікробіологію при її утвердженні в освітянському просторі. Як слушно вважав В.Омелянський, в кінці ХІХ ст. вона вже стояла на рівні з іншими галузями природознавства і мала бути виділена у самостійну дисципліну в системі вищої освіти. Адже без грунтовного ознайомлення з мікробіологією, підкреслював він, не може бути ні освіченого медика, ні освіченого натураліста. Проте молода дисципліна, що виникла на стику ботаніки, фізіології рослин і медицини, не відразу здобула своє місце у вузівських програмах. В 70-80-х рр. ХІХ ст. її викладали як частину спецкурсів з ботаніки та фізіології рослин на відповідних кафедрах, а з 80-х рр. самостійні курси з бактеріології увійшли до програм медичних факультетів. У 90-х рр. наука про мікроорганізми почала впроваджуватися у навчальні програми спеціалізованих вузів - ветеринарних та сільськогосподарських. Читання першого самостійного курсу мікробіології для студентів природничого факльтету було розпочато в Новоросійському університеті Я.Бардахом (1895). Наступним кроком на шляху впровадження мікробіології в систему вищої освіти повинна була стати організація самостійних кафедр, проте цей процес виявився дуже складним і дав позитивні наслідки лише у ХХ столітті. Що ж до розглядуваного періоду, зусилля представників наукової спільноти, які розуміли необхідність цього кроку, залишалися марними. Так сталося, зокрема, з “Запискою” сміливого реформатора вищої освіти В.Докучаєва, в якій він обстоював доцільність відкриття кафедр мікробіології в університетах, і яка не призвела до бажаних наслідків.

П'ятий розділ “Наукові товариства та їх роль у створенні теоретичних і практичних засад мікробіології” починається з загальної характеристики незалежних асоціацій вчених як особливої форми генерації наукових знань. Окреслено історичний шлях розвитку вільних асоціацій діячів науки і культури з часів Давньої Греції до початку ХХ ст. Показано, що в Україні цей процес розпочався в кінці ХVІІІ ст., поступово активізувався протягом ХІХ ст. і, зрештою, на межі ХІХ-ХХ ст. розрізнені поодинокі угрупування вітчизняних діячів науки і освіти, утворювані для взаємоспілкування та обговорення професійних питань, перетворилися на велику, розгалужену систему альтернативних державі соціальних установ, здатну до самоорганізації та саморегулювання. Звідси випливає, що добровільні громадські об'єднання, які з'являються на певному етапі розвитку суспільства, можуть виступати обов'язковим елементом його структури, причому найбільш лабільним, адекватно реагуючим на всі нагальні потреби, що виникають на різних етапах його історії.

Вільні у виборі тематики, товариства приділяли чимало уваги розробці важливих теоретичних питань. На їх засіданнях відбувалося критичне обговорення наукових праць, публічна апробація дисертацій. Так, товариство Одеських лікарів стало першою медичною аудиторією, якій І.Мечников неодноразово доповідав результати своїх праць з фагоцитозу. Слід зауважити, що товариства надавали трибуну не тільки провідним вченим, вони відкривали широкі можливості для виступів талановитій молоді. Зокрема, Новоросійським товариством природознавців були оцінені і рекомендовані до друку результати перших наукових розвідок студента Данила Заболотного. А Товариство київських лікарів на одному з своїх засідань тепло привітало вступ на науковий шлях молодого дослідника Феофіла Яновського.

Наукові товариства природознавців багато зробили для дослідження флори, фауни та геологічних особливостей свого краю, переважно Київського, Харківського та Одеського округів. Вони виділяли кошти для екскурсій та експедицій, збирали колекції природничих експонатів, організовували музеї і виставки. Товариства медичного профілю ставали центрами, що керували розробкою актуальних проблем гігієни, санітарії, харчування, побутових умов населення. Під час грізних епідемій вони відряджали експедиції до найбільш небезпечних регіонів, розробляли ефективні системи заходів для локалізації та подолання інфекцій. За їх ініціативою розроблялися вакцини проти хвороб людей і свійських тварин, проводилися масові щеплення.

Однією з основних функцій наукових товариств було поширення та популяризація наукових знань - та сфера діяльності, що була другорядною для державних наукових та навчальних установ. Особливих успіхів досягли в цьому напрямку Київське та Новоросійське товариства природознавців, зусиллями яких були організовані систематичні курси публічних лекцій з природознавства на рівні університетської освіти. Товариства медичного профілю проводили народні читання з питань санітарії і медицини для широких верств населення, а в разі потреби організовували спеціальні періодичні курси для підготовки фахівців-бактеріологів. Слід відзначити також вагомий внесок наукових товариств природознавців і лікарів у справу започаткування в Україні вищої жіночої освіти.

Створені згідно рішенню першого першого Всеросійського з'їзду природознавців (Санкт-Петербург, 1867), наукові товариства природознавчого профілю надалі дбали про організацію та проведення подібних з'їздів. Три з них відбулися в Україні: два в Києві (ІІІ, 1871 р. та Х, 1898 р.) і один в Одесі (VІІ, 1883 р.). Беручи активну участь у проведенні Всеросійських з'їздів, медики прагнули до скликання форумів, спрямованих безпосередньо на розвиток медичної науки і практики. У 80-х рр. ХІХ ст. вони створили “Товариство російських лікарів в пам'ять М.І.Пирогова”, яке почало регулярно проводити так звані “Пироговські” з'їзди. Ці з'їзди відіграли непересічну роль у розвитку мікробіологічної науки. Наукові з'їзди природознавців і лікарів стали вищою формою консолідації зусиль наукових сил країни, одним із найяскравіших проявів демократичних тенденцій у становленні науки.

Отже, не підлягає сумніву, що актуалізація історичного досвіду організації і діяльності вітчизняних громадських об'єднань природознавчого та медичного профілю відкриває чимало цікавих аспектів з історії нашої науки, і тому він заслуговує на всебічне ретельне вивчення. Особливої уваги потребує цей феномен у періоди значних соціальних зрушень, подібних до нинішнього, коли проблеми формування і збереження духовної культури виходять на передній план.

Завданням шостого розділу “Інституціалізація мікробіологічної науки в Україні” є узагальнення і аналіз основних подій з історії мікробіологічної науки, що знайшли відображення в розділах 2-5. Спочатку розглянуто деякі методологічні підходи, за допомогою яких доцільно простежувати перебіг цих подій. Роль методологічного підходу може виконувати принцип наступності, який систематизує історичний матеріал в його діахронії, втіленій у єдності минулого та нинішнього, об'єднуючи досвід минулого та діяльність сучасників. Але при цьому слід пам'ятати, що сучасна історія науки відкидає кумулятивну концепцію наступності наукового пізнання, яку розвивали історики і філософи природознавства ХІХ ст. Сучасні дослідники вважають, що траєкторія руху науки не є безперервним накопиченням знань, вона складається із взаємодії наступності та перервності, традицій та інновацій, і з цих позицій науковий прогрес не виглядає занадто спрощеним, лінійним.

Інший методологічний підхід - це оцінка поступу науки крізь призму інституціалізації. Це поняття не слід розуміти тільки як створення мережі відповідних закладів, оскільки воно має дві складові когнітивну та соціальну. Когнітивна інституціалізація пов'язана з одержанням нового знання, а соціальна - з виникненням формальних структур, що об'єднують членів когнітивної структури. Ступінь інституціоналізованості науки відповідає стану її “зрілості”: спочатку вона проходить доінституціональну стадію, потім вступає у стадію первинної інституціалізації, протягом якої відбувається становлення інституту науки. Наступна стадія - вторинна інституціалізація - свідчить про те, що інститут науки успішно розвивається з подальшим приростом наукового знання.

Оскільки і когнітивна, і інституційна системи представляють як часовий, так і просторовий феномен, їх доцільно розглядати в межах наукосфери або наукового простору. При цьому необхідно зважати на те, що поділ наукового простору на когнітивно- та соціально-інституційний є умовним, оскільки обидва блоки не досить чітко розмежовані.

Доцільність застосування названих підходів при простеженні поступу наукового знання виразно демонструє історико-науковий аналіз розвитку мікробіології, за допомогою якого виявлено дві досить чітко окреслені стадії інституціалізаційного процесу в хронологічних рамках даного дослідження: етап протонауки та етап класичної науки. Перший етап припадає на тривалий період несвідомого співіснування людини із світом невидимих істот. З плином часу відбувалося повільне накопичення первісних знань щодо їх природи і діяльності - спершу донаукових, іноді фантастичних. З розвитком природознавства, впровадженням експериментальних методів у наукові дослідження ці знання поступово сцієнтизувалися, хоча залишалися випадковими, несистематизованими. Отже, когнітивна база вже почала формуватися, в той час як соціальної ще зовсім не існувало. Лише з появою цілісної фізіологічної концепції Л.Пастера мікробіологічна наука отримала міцне підгрунття для свого становлення, і з цього часу починається її входження до когорти класичних наук, або, інакше кажучи, в інституціональну стадію. Проте для повної зрілості цієї першої стадії інституціалізації вона повинна була мати добре розвиненими обиві свої складові - і когнітивну, і соціальну. Якщо Пастер, Кох, Мечников та керовані ними наукові школи сприяли створенню солідної когнітивної бази, то для розробки соціальної інфраструктури мікробіології знадобилася активна допомога наукової спільноти. Таку допомогу надали новій природознавчій дисципліні добровільні наукові об'єднання - товариства природознавців і лікарів. І, нарешті, ХХ століття, що принесло визначні фундаментальні відкриття в фізиці, хімії, генетиці тощо сприяло переходу мікробіологічної науки на новий рівень, а, отже, на вищий інституціалізаційний щабель - стан вторинної інституціалізації.

У висновках узагальнено результати досліджень, основні з яких виносяться на захист:

1. В кінці ХІХ - на початку ХХ ст. на території Європи сформувалася нова біологічна дисципліна мікробіологія з власною методологією, специфічними об'єктами і методами дослідження, періодичними виданнями, науковими, науково-практичними і навчальними інституціями, численними сферами практичного застосування (в медицині, промисловості, сільському господарстві) - інакше кажучи, з'явився самостійний науковий напрямок з досить високим рівнем когнітивного і соціального оформлення.

2. Одним із вагомих факторів, що призвели до формування мікробіології як науки, було те, що у її витоків стояли три відомі міжнародні наукові школи: Пастера, Коха і Мечникова. Своєрідність підходів, обумовлена неоднаковою “первинною” спеціалізацією їх лідерів, певні особливості національного менталітету сприяли швидкій сцієнтизації розрізнених знань про світ мікробів. Для того, щоб мікробіологія стала наукою, потрібні були чітко спрямовані і геніально інтерпретовані фізіологічні експерименти школи Пастера, бездоганні мікробіологічні методики кохівської школи, збудована на загальнобіологічних засадах фагоцитарна теорія Мечникова, що об'єднала в єдине ціле життєдіяльність макро- і мікрооорганізмів. І лише тоді, коли об'єднані спільною метою - зрозуміти природу мікроорганізмів і розробити методи спрямованого керування їх діяльністю - Пастер, Кох та Мечников і створені ними міжнародні наукові школи узагальнили результати своєї діяльності, мікробіологія отримала міцний грунт для подальшого успішного розвитку.

3. Вирішальний, відносно короткий період становлення мікробіології є лише однією, хоч і дуже важливою ланкою в процесі формування, утвердження і розвитку цієї галузі науки. Запропонована автором схема періодизації мікробіологічної науки з найдавніших часів до кінця ХХ ст. має такі етапи:

1/ Передісторія мікробіології з найдавніших часів до дослідів А.Левенгука (до кінця ХVІІ ст.) - стихійно-емпіричне пізнання світу невидимих істот в процесі практичної діяльності людини.

2/ Допастерівський - етап від А.Левенгука до Л.Пастера (кінець ХVІІ - середина ХІХ ст.) - період безсистемних експериментальних спостережень, в результаті яких поступово накопичувались відомості щодо будови та діяльності мікробів.

3/ Становлення мікробіології як науки, пов'язане з діяльністю Л.Пастера, Р.Коха, І.Мечникова та керованих ними наукових шкіл (друга половина ХІХ ст.) - цілеспрямоване, методологічно обгрунтоване експериментальне вивчення фізіології і морфології мікробів, визначення їх місця в ієрархії природи.

4/ Постпастерівський етап розвитку (перша половина ХХ ст.), протягом якого в рамках теоретичних узагальнень, здійснених засновниками мікробіологічної науки, інтенсифікувалось вивчення фізіології мікроорганізмів, розвивалася екологія мікробів та епідеміологія.

5/ Сучасний етап, що почався з розшифровки Д.Уотсоном і Кріком будови ДНК (від середини ХХ до початку ХХІ ст.), ознаменувався розкриттям механізму передачі спадковості на молекулярному рівні і його екстраполяцією в мікробіології та експериментальним доведенням можливості одержання форм мікроорганізмів з заданими властивостями.

4. Серед першопроходців мікробіологічної науки було чимало дослідників з України. На її теренах, у трьох великих університетських містах - Харкові, Києві та Одесі в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. сформувалися визнані мікробіологічні наукові центри, кожен з яких мав свої характерні особливості в залежності від географічних та соціально-економічних умов. Харківська губернія мала в своєму складі великі поміщицькі хазяйства, що славилися незчисленним отарами овець, яким завдавали величезних збитків масові епізоотії. Тому харківський центр на чолі з Л.Ценковським уславився своїми досягненнями в галузі ветеринарної мікробіології, масштабним виробництвом бактеріальних препаратів. В Києві, великому культурному і науковому центрі, основна увага дослідників була зосереджена на розробці фундаментальних питань фізіології мікроорганізмів, проблемах імунітету та злободенних завданнях медичної мікробіології (В.Високович, В.Підвисоцький, О.Павловський). Одеса, великий порт, широко відкритий у світ, був воротами проникнення в Україну спустошливих епідемій, і тому саме тут сформувався центр вітчизняної епідеміології (М.Гамалія, Я.Бардах, Д.Заболотний). Результати історико-наукового аналізу дають підстави твердити, що оригінальний напрямок мікробіологічних досліджень було започатковано в цей період в Криму. В лабораторії Нікітського ботанічного саду, профілем роботи якої було дослідження рослин, інтереси вітчизняних мікробіологів зосередились на грибкових (А.Потебня) та бактеріальних (І.Сербінов) хворобах, що вражають представників рослинного світу.

5. Значну роль у створенні теоретичних і практичних засад мікробіології на теренах України відіграли наукові товариства - цей своєрідний феномен науки, культури і просвітництва. Творча свобода, неформальні наукові зв'язки, підтримка широких кіл наукової спільноти обумовили високу ефективність їх діяльності. Товариства природознавців при університетах Києва, Харкова та Одеси, а також медичні наукові товариства першими відзивалися на найболючіші питання, пов'язані з безпекою життєдіяльності населення, з його здоров'ям та благоустроєм. За їх ініціативою відкривалися пастерівські станції, мікробіологічні лабораторії, діагностичні кабінети. Значних успіхів досягли вони в галузі поширення мікробіологічних знань та популяризації санітарно-гігієнічних і протиепідемічних заходів серед населення України. Досвід діяльності наукових товариств кінця ХІХ-початку ХХ ст. свідчить про те, що оптимальною умовою розвитку нових галузей знання є наявність в мережі наукових установ як державних, так і недержавних інституцій, перші з яких представляють стабільний елемент її структури, а другі - гнучкий, чутливіший до всіх інновацій.

6. Розвиток мікробіології в означений період дає багатющий матеріал для загальнометодологічних висновків. Так, визначення наступності розвитку мікробіологічного знання дозволяє виразніше побачити логіку розвитку наукових ідей, надаючи перевагу гносеологічній компоненті. Спостерігання динаміки розвитку інституціалізаційних процесів у мікробіології дає можливість прослідкувати шляхи формування інституту науки як мережі наукових закладів і засобів комунікації, і, отже, виявити соціальні аспекти динаміки науки. Принцип наукового простору, здатний об'єднати різноманітні підходи в межах єдиного часово-просторового виміру, видається найбільш придатним при створенні адекватної картини розвитку такого складного об'єкту, яким є наука.

7. Період передісторії мікробіологічної науки можна кваліфікувати як доінституціональний. Початком періоду її соціальної інституціалізації стали перші наукові школи. Дисциплінарний простір цієї галузі науки був тоді ще мало структурований, комунікативні зв'язки між вченими тільки почали встановлюватися. Рівень когнітивної інституціалізації теж був невисоким, оскільки ще не існувало взаєморозуміння між дослідниками з ряду проблемних питань. Певного консенсусу у трактуванні загальних проблем мікробіології вони досягли на зламі ХІХ-ХХ століть, отже в цей період завдяки активізації інституціональних процесів мікробіологічна наука вступила в стадію вторинної інституціалізації. В цьому стані вона знаходиться і понині, постійно залучаючи до арсеналу своїх знань нові результати. Визнання мікробіологічної науки державою як важливої сфери діяльності свідчить як про досягнення нею вищого ступеня інституціалізації, так і про високий рівень державного мислення.

Основний зміст дисертації висвітлено у наступних роботах:

1. Рання історія Академії наук України (1918-1921) / Ю.Храмов, С.Руда, В.Павленко, В.Кучмаренко. - К.: Манускрипт, 1993. 246 с.

2. Руда С. Нариси з історії мікробіології в Україні (кінець ХІХ - початок ХХ ст.): Монографія. К.: ІВЦ Держкомстату України, 2000. 262 с. Рец.: Бєсов Л.М. // Наука і наукознавство. - 2000. - №3. - 136.

3. Історія Національної академії наук України в суспільно-політичному контексті: 1918-1998 / С.Кульчицький, Ю.Павленко, С.Руда, Ю.Храмов. - К.: Фенікс, 2000. - 527 с.

4. Руда С.П. До історії агрономічного факультету Київського політехнічного інституту // Нариси з історії природознавства і техніки. - 1980. - №26. - С.66-70.

5. Квасніков Є.І., Руда С.П. До питань розвитку мікробіологічної науки на Україні (семидесяті-вісімдесяті роки) // Там само. - 1982. - №28. - С.50-58.

6. Рудая С.П. Киевский политехнический институт // Развитие биологии на Украине. - В 3-х тт. - Т.1. - К.: Наукова думка, 1984. - С.136-140.

7. Рудая С.П. Новоалександрийский сельскохозяйственній институт // Там же. - С.140-143.

8. Руда С.П. До історії розробки біологічного методу бортьби з буряковим довгоносиком // Нариси з історії природознавства і техніки. - 1986. - №32. - С.41-44.

9. Пятницкий Б.Н., Рудая С.П. Индуктивная логика как аналитический инструмент классической науки // Индуктивная логика и формирование научного знания. - М.: Наука. - 1987. - С.121-143.

10. Смирнов В.В., Рудая С.П. Состояние и перспективы развития биотехнологии в Украинской ССР // Очерки истории естествознания и техники. - 1988. - №34. - С.65-71.

11. Янковський О.К., Руда С.П. Вернадський та вітчизняна наука // Вісник АН УРСР. - 1988. - №10. - С.9-12.

12. Рудая С.П. Столетие Института Пастера // Юбилеи науки'88. - К.: Наукова думка, - 1989. - С.279-288.

13. Рудая С.П. 30 лет Украинскому отделению Советского национального комитета истории и философии науки и техники // Очерки истории естествознания и техники. - 1989. - №3. - С.98-106.

14. Рудая С.П. Случайность открытия и неизбежность прогресса науки: К 60-летию открытия пенициллина // Юбилеи науки'89. К.: Наукова думка, - 1990. - С.294-304.

15. Рудая С.П. О некоторых аспектах деятельности Харьковского общества испытателей природы(ОИП) // Общества естествоиспытателей при университетах дореволюционной России: К 125-летию начала деятельности: Сб. научн. тр. Ленинград, 1990. - C.24-26.

16. Рудая С.П. Л 60-летию издания книги А.Л.Чижевского “Эпидемические катастрофы и деятельность Солнца” // Юбилеи науки' 90/91. - К.: Наукова думка, 1992. - С.127-138.

17. Руда С.П. Популяризація наукових знань як одна з основних функцій товариств природознавців // Популяризація науки в Україні: Історія і сучасність. - К.: Хрещатик, 1992. - С.34-42.

18. Храмов Ю., Руда С., Кучмаренко В. Перший рік Академії / Вісник Академії наук України. - 1993. - №10. - С.12-31.