виявлено теоретичні основи вивчення читачів публічних бібліотек у різних умовах суспільного розвитку України;

визначено вплив політики українізації на вивчення читачів і читання української книги.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її висновки сприяють визначенню ефективних форм і методів організації вивчення читачів та читання сучасними бібліотекознавцями з урахуванням історичного досвіду й спадкоємності; представлений матеріал рекомендовано для використання як у науковій, так і в навчальній діяльності, при написанні узагальнюючих праць з історії вітчизняного бібліотекознавства, підручників, вивченні курсів “Історія бібліотечної справи України”, “Українське бібліотекознавство”, “Інформаційно-бібліотечний сервіс”, “Бібліотечна соціологія”, “Бібліотечна психологія”, що викладаються у вузах культури і мистецтв.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження викладено у доповідях на звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів факультету бібліотекознавства та документознавства Київського державного університету культури і мистецтв (К., 1998), на Всеукраїнській науково-практичній конференції Української бібліотечної асоціації “Бібліотека. Інформація. Суспільство” (К., 1998), на звітній науково-практичній конференції професорсько-викладацького складу факультету інформаційних систем і бібліотекознавства (К., 1999), на міжнародній науковій конференції “Бібліотеки - центри науково-інформаційних ресурсів XXI століття” (Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського, К., 2000), на звітній конференції КНУКіМ (К., 2001), на Всеукраїнській науково-практичній конференції Української бібліотечної асоціації “Професійний бібліотечний рух: назустріч змінам бібліотечно-інформаційного середовища” (К., 2001).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 5 одноосібних статей, із них 3 - у наукових фахових виданнях.

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Основний обсяг роботи становить 160 с., додатків - 16 с. Список використаних джерел має 398 позицій.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, розкрито зв'язок із науковими програмами й планами, вказано основну мету і конкретні завдання дослідження, визначено його наукову новизну та практичне значення, відображено апробацію та впровадження результатів дослідження.

У першому розділі - “Історичні витоки вивчення читачів у бібліотеках України” - здійснено історіографічний та джерелознавчий аналіз досліджуваної проблеми, а також виявлено й охарактеризовано науково-дослідну роботу по вивченню складу читачів, їх інтересів та читання, що проводилась у публічних бібліотеках України, починаючи з другої половини XIX ст. до початку ХХ ст.

Теоретичну базу дослідження складають концепції українських бібліотекознавців та книгознавців Л.Дубровіної, Т. Ківшар, М.Слободяника, А.Чачко, Г.Ковальчук, Л.Одинокої, В.Пілецького.

Аналіз джерельної бази засвідчив, що вагомий фактичний матеріал знаходиться в архівних фондах ЦДАВО України. Зокрема, у фонді Наркомату освіти (НКО) зберігаються програма та звіти дослідження читацьких інтересів робітничої молоді в м. Харкові (1928) і анкети опитування молоді Лубенського повіту Полтавщини (1929), що вводяться до наукового обігу. Документи з фондів Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського сприяли аналізу діяльності Українського наукового інституту книгознавства (УНІК) по організації досліджень бібліотек України у 20-ті роки ХХ ст. в напрямі вивчення читачів та читання, участі громадських діячів, науковців та бібліотекарів у розробці теоретичних і практичних засад читачезнавства (Архівна колекція УНІК, іменні фонди С.Постернака, М.Балліна). Активно використовувались й опубліковані джерела: офіційні видання (законодавчі акти, урядові постанови, статистичні відомості, збірники документів бібліотечних з'їздів Росії і України, що містять значний фактичний матеріал), монографічні дослідження, статті, періодичні видання з фондів Науково-довідкової бібліотеки Головного архівного управління України, Національної бібліотеки України ім.В.І.Вернадського, Національної парламентської бібліотеки України, Державної історичної бібліотеки України.

Суттєву джерельну базу дослідження утворили друковані щорічні звіти (1900-1917) публічних і громадських бібліотек - Харківської громадської бібліотеки, Київської міської публічної бібліотеки, Одеської міської публічної бібліотеки, Катеринославської міської громадської бібліотеки, Житомирської російської публічної бібліотеки, Херсонської громадської бібліотеки, Чернігівської громадської бібліотеки, Луганської міської громадської бібліотеки, Акерманської громадської бібліотеки. Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що склад читачів, структура книжкових фондів і організація бібліотечного обслуговування в громадських чи публічних книгозбірнях були досить однорідними, саме тому в дисертації використано узагальнюючий термін - “публічні”.

Наступну групу джерел становили періодичні видання другої половини XIX - початку XX ст., в яких розглядалися різні аспекти вивчення читачів: “Основа”, “Зоря”, “Літературно-науковий вісник”, “Киевская старина”. У 20-х роках ХХ ст. видавались ряд книгознавчих журналів - “Книгарь”, “Голос друку”, “Нова книга”, “Критика”, які містили як фактичний, так і аналітичний матеріал щодо вивчення читачів. Провідна роль у висвітленні форм і напрямів роботи з читачами в означений період належала виданням Всенародної бібліотеки України (ВБУ) - “Книжний вісник”, “Бібліотечний журнал ВБУ”, “Журнал бібліотекознавства та бібліографії” та Українського наукового інституту книгознавства - “Бібліологічні вісті”, на сторінках яких було подано відомості про результати діяльності ВБУ та УНІК про вивчення читачів, формування наукових засад вивчення та диференціації читачів і читацьких груп, про зміст їх читання.

Наукове значення становить фаховий журнал “Красный библиотекарь”, що хоч і мав ідеологічну спрямованість, але сприяв вивченню читацьких інтересів різних соціальних груп, розробці методики організації й проведення досліджень, в тому числі і в бібліотеках України. Фактичний матеріал про вивчення читачів у лавах Червоної армії міститься у військово-політичних виданнях 20-х років (журнали “Красная рота”, “Партработник”, “Партработа в полку”).

На розвиток вітчизняного читачезнавства мали вплив ідеї М.Рубакіна (російський бібліотекознавець, бібліограф, соціолог), який розробляв теорію бібліологічної психології, вивчав психологію читача та читання, взаємовплив читача й письменника.

Наукове обгрунтування цієї галузі спеціального бібліотеко-знавства подано у працях Д.Балики і Н.Фрідьєвої, які розробляли спеціальну термінологію, методологію та методику вивчення читачів.

У дослідженні виявлено, що С.Сірополко вважав знання бібліотекарем основних методів вивчення читача (анкета, аналіз статистики, спостереження, бесіда) необхідним для досягнення ефективності в роботі з читачами.

Теоретичним питанням і проблемам організації вивчення читачів були присвячені праці А.Вияснівського, К.Довганя, В.Іванушкіна, Я.Керекеза, Л.Когана, Ю.Меженка. Вивчення читачів і читання в Червоній армії здійснювали на початку 20-х років А.Рогинський та [] Месенягін. Історіографічний аналіз засвідчив, що саме в 20-ті роки ХХ ст. спостерігався перехід від збирання розрізнених даних про склад читачів, їх читання в кожній бібліотеці до наукового узагальнення, класифікації та типізації читачів і читання.

Вивчення читачів у 30-50-ті рр. ХХ ст. у СРСР майже не проводилися, хоча окремі бібліотеки аналізували склад своїх користувачів. У 60-80-ті рр. значно зросла увага до вивчення читачів: досліджувалось читання основних соціальних груп (робітників, молоді, спеціалістів, селян), використовувався комплекс методів (опитування, експеримент, спостереження, аналіз документації). Українські науковці З.Гімальдінова, В.Пілецький, Т.Скрипник саме в ці роки розробляли різні, в тому числі й історичні, аспекти вивчення читачів та змісту їх читання, але основні напрями дослідження читачів першої третини ХХ ст. залишились поза увагою дослідників.

Російські вчені Б.Банк, І.Баренбаум, А.Ванєєв, А.Рейтблат досліджували історію читачів, проте діяльність українських бібліотек і науковців по організації та проведенню вивчення користувачів не була предметом їх уваги.

У науковому доробку російських бібліотекознавців і книгознавців (А.Бєловіцької, Л.Беляєвої, М.Дворкіної, М.Карташова, Б.Умнова) вивчення історії читачів розглядалося як складова частина комплексної галузі наукового знання - читачезнавства, що інтегрує знання про читачів і читання, властиве дисциплінам із теорії, історії та практики створення, розповсюдження, популяризації й функціонування творів друку. В системі читачезнавства було виокремлено такі розділи: історія читача, соціологія читання, психологія читача й читання; наукове обгрунтування отримує термін “вивчення читачів”, що визначається як дослідження різноманітних читацьких груп і читацької психології в конкретних умовах з метою соціологічного психолого-педагогічного забезпечення роботи з читачами. У вітчизняних бібліотекознавчих публікаціях проблеми читачезнавства висвітлені в працях А.Чачко та Я.Хіміч, а психолого-педагогічні засади організації роботи з читачами аналізувались Т.Новальською.

За останнє десятиліття ХХ сторіччя, коли розпочався процес оновлення наукових засад розвитку історичної науки, українськими науковцями проведено ряд ґрунтовних досліджень з історії бібліотечної й книжкової справи та бібліографознавства (Л.Дубровіна, Т.Ківшар, М.Слободяник, С.Зворський, М.Зніщенко, Г.Ковальчук, В.Лутовінова, В.Матусевич, Т.Новальська, Л.Одинока, А.Радзівіло, Н.Стрішинець, В.Ступак та ін.), що становлять певний інтерес у межах досліджуваної теми.

Здійснений аналіз публікацій засвідчив, що науковий доробок українських бібліотекознавців хоч і заклав підґрунтя для подальших поглиблених конкретно-історичних розробок бібліотекознавчої проблематики, але дослідження виникнення, становлення та розвитку основних напрямів вивчення читачів та читання, в тому числі публічних бібліотек України, не було предметом спеціального аналізу.

Дослідження витоків вивчення читачів та читання в Україні, дозволило виявити, що перші публікації, присвячені змісту й характеру читання та соціально-психологічним характеристикам читачів належали українським письменникам, історикам, етнографам, громадським діячам П. Кулішу та М. Костомарову і були надруковані у суспільно-політичному й науково-літературному щомісячному часопису “Основа” (1861-1862). Їх праці започаткували публічно-інформативний напрям вивчення читачів, що характеризувався оприлюдненням у періодичних виданнях проблем змісту й особливостей читання окремих соціальних груп з метою формування громадської думки на користь і доступність читання для всіх верств населення. Продовжувачем національних традицій у галузі дослідження психологічних особливостей читачів став український письменник, педагог, лексикограф, громадсько-культурний діяч Б.Грінченко, творчий доробок якого і сьогодні є цінним джерелом з історії соціології і психології народного читача та читання. В опублікованих у 20-ті роки ХХ ст. статтях, присвячених бібліотекознавчим і літературознавчим проблемам, поряд із слушними пропозиціями про необхідність наукового дослідження читачів і читання української книги, висувалися, під впливом політизації усіх сфер соціально-культурної діяльності, звинувачення у відхиленні від партійного курсу не тільки окремих учених, а й цілих наукових колективів (Н.Біркіна, О.Грибненко, К.Довгань, С.Щупак).

Як засвідчило дослідження, наступним був анкетно-структурний напрям вивчення читачів та читання в Україні. Він утверджувався зусиллями педагога, організатора земських і недільних шкіл Катеринославщини, громадського діяча М.Корфа, який вивчав читання і читацькі потреби селян за допомогою анкетування. Розвивала цей напрям Х.Алчевська - громадський діяч і педагог. Вона, впродовж багатьох років, для вивчення читачів та читання в Харківській жіночій недільній школі, використовувала різні методи: бесіди з читачами, спостереження, аналіз домашніх творів, щоденники читачів. Зібраний матеріал Х.Алчевська узагальнила у тритомному покажчику “Что читать народу”(1884-1906), а також ввела до наукового обігу термін читачезнавство. Для анкетно-структурного напряму характерним було поглиблене вивчення соціально-психологічних особливостей читачів та читання літератури у бібліотеках недільних і початкових шкіл.

На підставі вивчення значної кількості щорічних друкованих звітів публічних бібліотек доведено, що найбільшого поширення у бібліотеках початку ХХ ст. набув бібліотечно-статистичний напрям вивчення читачів, провідними методами якого були збір і обробка матеріалів бібліотечної статистики [зведених таблиць, де здійснювався облік читачів за різними ознаками - соціальним станом, рівнем освіти, фахом, віком, статтю, віровизнанням, місцем проживання, платоспроможністю (у залежності від вартості послуг, які надавались), інтенсивністю відвідувань]. У публічних бібліотеках, для щорічних звітів, укладали статистичні таблиці, кількість яких становила від 4 до 20 одиниць. Вони дозволяли аналізувати динаміку відвідувань та кількість книговидач у публічних бібліотеках різних читацьких груп. Встановлено, що в більшості бібліотек читацькі групи визначали довільно, через відсутність наукової класифікації, число таких груп могло бути від 10 до 41 у різних бібліотеках. Вивчення читацького контингенту здійснювалося кожною бібліотекою самостійно, із використанням власних ресурсів, про що засвідчили коментарі до статистичних таблиць.

Бібліотечно-статистичний напрям вивчення читачів сприяв поглибленому аналізу змісту їх читання. Так, число книговидач з усіх розділів фонду свідчило про кількість документів, використаних читачами, і було показником повноти обслуговування абонентів, дозволяло визначати серед читачів найбільш популярних авторів і твори. Зокрема, виявлено, що постійний найвищий рейтинг серед письменників був у Л.Толстого, І.Тургенєва, Ф.Достоєвського, М.Гоголя, А.Чехова, О.Пушкіна, В.Крестовського. Твори цих авторів користувалися стійким попитом у читачів книгозбірень. Російська художня література складала від 49% до 72% числа книговидач, а серед зарубіжних письменників лідерами були Ж.Верн, Г.Ібсен, М.Рід, В.Шекспір, Е.Золя, В.Гюго. Цей напрям вивчення читачів дозволяв здійснювати також облік незадоволеного попиту на книги, що, у свою чергу, доповнювало відомості про читання різних читацьких груп.

У дисертації доведено, що значний вплив на розвиток бібліотечно-статистичного напряму вивчення читачів у публічних бібліотеках мали документи 1-го Всеросійського бібліотечного з'їзду (Санкт-Петербург, 1911), що були спрямовані на упорядкування читацьких груп, а також на визначення обов'язкового мінімуму необхідної статистичної звітності книгозбірень. З метою виявлення повноти інформації для статистичної звітності, читачів поділяли за розрядами, відповідно з їх професійною діяльністю та соціальним станом (11 розрядів), а також за віком і статтю; пропонувалось підраховувати кількість чоловіків і жінок у професійних групах з означенням відсоткових співвідношень.

У дослідженні виявлено, що наступним напрямом вивчення читачів бібліотек був бібліотечно-соціологічний напрям. Він характеризувався, поряд із збиранням та фіксацією показників відвідуваності, читаності, також відомостей про соціально-демографічний стан читачів; проведенням письмових опитувань, включав аналіз і систематизацію виявлених даних та впровадження результатів у діяльність бібліотек. У деяких книгозбірнях усвідомлювали необхідність комплексного підходу до вивчення читачів та їх читання, що вимагало використання різних дослідницьких методів. Так, Харківська громадська бібліотека організувала анкетування, що було одним із перших, проведених у книгозбірнях України на початку ХХ ст. Воно було спрямоване на вивчення читачів, про що засвідчили запитання, внесені до анкети, а результати сприяли оптимізації задоволення читацьких потреб, виданню каталогу книжок українською мовою, диференціації прийому й видачі літератури користувачам.

У другому розділі - “Розвиток бібліотечно-соціологічного напряму вивчення читачів” - аналізується підготовка, організація й проведення вивчення читачів публічних бібліотек у період української революції (1917-1921), які здійснював Бібліотечно-архівний відділ як орган державного керівництва бібліотечною справою. Так, програмою підготовки до 1-го Всеукраїнського з'їзду бібліотекарів передбачалось ґрунтовне дослідження читачів та читання. У розроблену з цією метою анкету було включено питання, що характеризували читачів (кількість читачів у кожній бібліотеці, їх національний, соціально-демографічний склад, повноту задоволення читацьких потреб, в тому числі і на українську книгу). Це було перше всеукраїнське обстеження бібліотечної мережі, спрямоване на вивчення читачів бібліотек, їх читацьких інтересів, інтенсивності й змісту читання, здійснене на державному рівні.

У перші роки радянської влади вивчення читачів проводилось під керівництвом Наркомосвіти (НКО), що зобов'язував бібліотеки збирати статистичні відомості про кількість відвідувань й книговидач за основними соціально-демографічними групами (учні, студенти, робітники, службовці, селяни, жінки). При здійсненні обліку читачів у бібліотеках, вимагалось доповнювати бібліотечну статистику відомостями про партійну приналежність та членство в професійних спілках. В резолюціях 1-ої конференції наукових бібліотек УРСР (1925), наголошувалось на необхідності соціалізації читачів, залученню їх до громадсько-політичного життя за допомогою керівництва читанням.

Результати дисертаційного дослідження засвідчили, що політика українізації, незважаючи на її неоднозначність, мала суттєвий вплив не тільки на комплектування бібліотечних фондів українською літературою та становлення краєзнавчої діяльності бібліотек, але і знайшла своє втілення у розмежуванні методів вивчення складу читачів, в тому числі і за національною приналежністю, мовною ознакою.

На 1-му Всеукраїнському з'їзді бібліотечних працівників (1926), вивчення робітничого й сільського читача розглядалось у контексті необхідності ідейно-політичного виховання населення. З цією метою було запропоновано утворити певну систему кабінетів і комісій: Центральний методичний кабінет, Центральну комісію в справі вивчення інтересів читачів і книги при клубно-бібліотечному відділі НКО, Центральний кабінет політосвітробітника. Ці організації мали здійснювати керівництво бібліотеками по організації дослідженнь читачів, їх інтересів і запитів, а також залучати до цієї діяльності бібліотечні об'єднання, професійні спілки, видавництва з метою накопичення та аналізу відомостей про читання української книги й впроваджувати результати у роботу видавництв та книгозбірень. Вивчення архівних джерел і опублікованих матеріалів, дало підстави стверджувати, що дослідження читачів та читання проводилось в різних регіонах України. Так, варто відзначити діяльність Одеського кабінету політосвіти (1925-1927), що вивчав читання робітників, селян, жінок, застосовуючи сукупність методів (опитування, аналіз бібліотечної документації, статистичних даних). Подібні дослідження було організовано і проведено на Київщині, у Харкові, Полтаві, Миколаєві. З'ясовано, що більшість читачів (до 87%), мали чітке уявлення про потрібну їм книгу (визначений попит), а це ускладнювало процес керівництва читанням. Значний фактичний матеріал щодо читання основних соціально-демографічних груп, засвідчив їх позитивне ставлення до творів української класичної художньої літератури.

В архіві НКО збереглися також відомості про те, що Центральний кабінет політосвітробітника при клубно-бібліотечному відділі НКО здійснив анкетування, спрямоване на вивчення читацьких потреб молоді Лубенського повіту (січень - березень 1929), матеріали якого виявлені нами. Анкета мала 19 запитань, що можна згрупувати за такими ознаками: відомості про термін користування бібліотеками, про мету читання літератури універсальної тематики, про повноту комплектування книжкового фонду, про роль бібліотекаря у задоволенні читацьких уподобань, про соціально-демографічні особливості респондентів. Аналіз анкетування дозволив виявити як основні читацькі потреби, рівень їх задоволення, так і проблеми комплектування фондів сільських бібліотек.

Результати досліджень вивчення читачів та читання, проведених у 20-ті роки XX ст., засвідчили про утвердження бібліотечно-соціологічного напряму вивчення користувачів книгозбірень. Проте, науково-практичний доробок цього періоду не було використано належним чином у нормативних документах по організації діяльності бібліотек. Це призвело до певного порушення змістовного складу книжкових фондів книгозбірень та їх невідповідності інформаційним потребам і запитам користувачів.

У третьому розділі - “Формування наукових засад вивчення читачів і читання в Україні” - проаналізовано внесок працівників Українського наукового інституту книгознавства (УНІК) і Всенародної бібліотеки України (ВБУ) в теоретичні, методологічні та методичні положення щодо вивчення читачів й читання в бібліотеках України; охарактеризовано науковий доробок українських вчених-бібліотекознавців і літературознавців, які досліджували ці проблеми.

У дослідженні зроблено висновок про те, що провідна роль у розробці, організації й проведенні комплексних заходів по вивченню читачів і читання в Україні у 1926-1930-му рр. належала Кабінету вивчення книги й читача (перебував у складі УНІК). Діяльність Кабінету здійснювалася в трьох напрямах: теоретичні проблеми читання; історія читачів та їх вивчення; конкретні обстеження бібліотек. Керуючий справами Кабінету В. Іванушкін, першим у вітчизняному бібліотекознавстві, запропонував визначення читача як соціологічної постаті, розробив формулу процесу читання та засвоєння книги, визначив об'єктом дослідження комплекс “книга-читач” як певну комбінацію соціальних явищ, залучив до роботи на добровільних засадах працівників бібліотек усіх видів - організував мережу бібліотечних кореспондентів (бібкорів).

УНІК провів (1927) Всеукраїнське обстеження (обслідування) бібліотек, якому передувала ретельна підготовка. Так, Кабінетом були розіслані документи до офіційних установ: клубно-бібліотечного відділу Головполітосвіти НКО, окрпрофрад, культвідділів профорганізацій та військових відомств, а також розроблено стандартизовану “Анкету в справі дослідження стану бібліотек України та їх роботи з читачем”. Результати анкетування давали уявлення про відомчу приналежність бібліотек, склад книжкових фондів, бюджет, штатний розклад, технічні умови праці та організацію вивчення й обслуговування читачів.

Варто відзначити діяльність видатного українського бібліотекознавця Д.Балики, який також очолював Кабінет вивчення книги і читача. Для проведення практичних досліджень читачів було розроблено комплекс методів, за допомогою яких здійснювалось вивчення основних соціально-демографічних груп користувачів - робітничої молоді, жінок, селян. Систематичності набула робота з мережею бібкорів, які створили в бібліотеках систему науково-дослідних пунктів для виконання завдань Кабінету.

Важливим напрямом роботи Кабінету було дослідження читацького попиту з відповідно розробленою документацією, серед якої заслуговує на увагу спеціальна “Картка попиту”. Сукупність цих карток надала можливість аналізувати діяльність книгозбірень впродовж дня за такими параметрами: демографічний та соціальний склад читачів; співвідношення між читацьким попитом і його задоволенням; структура читацького попиту; засоби впливу на його формування, що сприяло удосконаленню бібліотечно-інформаційного обслуговування користувачів.

Виявлено, що Д.Балика пропонував використати організаційну структуру Кабінету вивчення книги й читача для утворення секції книгокористування Науково-дослідної комісії бібліотекознавства та бібліографії при ВБУ.

Д.Балика розробляв термінологічну систему читачезнавства. Він дав визначення таким поняттям як “читацький інтерес” і “читацький попит”, “книгокористування”. У спеціальному бібліотекознавстві виокремив бібліологічну соціологію як науку, що “виявляє кількісний та якісний склад друкованих творів, встановлює закони функціонування книги в процесі еволюційного розвитку” та бібліологічну педагогіку як “науку про організований вплив на споживача через поєднання знань про читача, книгу й організацію книг”. Д.Балика обґрунтував класифікацію читачів бібліотек за 12-ма основними соціальними групами, окреслив аналітичні та синтетичні методи для вивчення читачів і читання в бібліотеках, а також удосконалив методику організації й проведення досліджень читацьких груп, їх інтересів, запитів з урахуванням видів і типів книгозбірень у місті та на селі. Отже, Д.Балика, своєю науковою й практичною діяльністю, сприяв формуванню таких напрямів спеціального бібліотекознавства як читачезнавство, бібліотечна педагогіка і бібліотечна соціологія.

У дослідженні виявлено, що організацію та проведення вивчення читачів та читацьких запитів здійснювала Н.Фрідьєва. Вона характеризувала методи, що використовувалися у бібліотечній діяльності. Найбільш поширеними серед них були анкетування, голосні читання, аналіз читацьких формулярів, журналів незадоволеного попиту та рецензій прочитаних книг. Н.Фрідьєва також запропонувала класифікацію читачів, в основу якої було покладено соціальне походження, посада, рівень освітньої підготовки та ставлення до керівництва читанням, що сприяло подальшій розробці теоретичних основ вивчення читачів.

Удосконалення методів дослідження читацького контингенту здійснював Б.Борович, який справедливо вважав, що анкетування потребує конкретності, доступності, лаконічності при формулюванні запитань, важливою умовою його була анонімність відповідей та придатність результатів для систематизації й аналізу. На думку Б.Боровича, голосні читання, а також обговорення прочитаних книг, не завжди уможливлювали зібрання достатнього фактичного матеріалу, вивчення читацьких формулярів, хоча і відтворювало читацькі інтереси, але не давало відомостей про незадоволений попит.

Як засвідчило дослідження, крім бібліотекознавців та бібліотекарів, вивчення читачів і читання здійснювали й літературознавці. Так, український учений О.Білецький запропонував використовувати як основний критерій відбору літературних творів “голос читача”, і, навіть уклав власну класифікацію читацьких груп (уявні співрозмовники, палкі прихильники, нащадки, читачі, які самі почали писати). Заслуговує на увагу також класифікація читачів, що належала видатному українському філософу, вченому-славісту, літературознавцю та громадському діячеві Д.Чижевському. За його “принципами поділу” групувати читачів можна за прихильністю до стаціонарності, концентрації, інтенсивності та автономності читання. Ці психологічні класифікації, хоч і не знайшли подальшого втілення у розробках типізації й диференціації читацьких груп, але становлять інтерес для дослідників варіативністю можливих критеріїв для виявлення міжнаукових зв'язків у вивченні читачів та читання.

Здійснене дослідження дає підстави зробити такі висновки:

Аналіз історіографії і джерельної бази дозволяє стверджувати, що основними напрямами вивчення читачів у публічних бібліотеках України в 1900-1930-у роках ХХ ст. були публічно-інформативний і бібліотечно-соціологічний, що утворився на основі інтеграції анкетно-структурного й бібліотечно-статистичного напрямів.

Вивчення читачів публічних бібліотек України в 1900-1930-у рр. ХХ ст. мало такі основні етапи: