Політика українізації: перебіг та наслідки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Реферат

З нормативного курсу історії України

На тему:

Політика українізації: перебіг та наслідки

Виконала

Студентка 1 курсу 2 групи

Філософського факультету,

спеціальність політологія

Роговська Анна Станіславівна



Вступ

українізація мовний церква неписьменність

Попри обіцянки поважати принцип самовизначення націй, які більшовики давали під час громадянської війни, попри утворення національних радянських республік і позірно федералістський устрій СРСР комуністичній партії в перші роки її правління все ще відчутно бракувало підтримки неросійських народів. Вона лишалася крихітною, переважно російською й міською організацією, яка невпевнено трималася над-селянськими і неросійськими масами, що хиталися у своїх настроях і не знали, яку владу підтримати. Так, зокрема, Україна становила «слабку ланку Радянської влади», як відтерто визнав сам Сталін. Тому, коли неп заспокоїв селянство, партія розпочала кампанію, спрямовану на розширення підтримки з боку неросійських народів, на завоювання їхньої прихильності.



Політика коренізації

Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:

1) оскільки після закінчення громадянської війни територія України та Білорусії була поділена між різними державами, то. врахування білоруського та українського чинників стало необхідним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії Чехословаччини. Крім цього, саме геополітичне положення Білорусії та України висувало в 20--30-ті роки «білоруське», а ще більшою мірою «українське» питання в епіцентр європейської міжнародної політики. Тому політика коренізації, що стимулювала національне відродження мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені мало сприяти і державне піклування про національні меншини;

2) політика коренізації у задумі була засобом пошуку спільної мови з селянством (Сталін неодноразово наголошував, що національне питання в основі своїй -- питання селянське), залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т. п.) на сферу національних відносин;

3) коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом;

4) політика коренізації була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади;

5) коренізація мала зміцнити новоутворену державну структуру -- Радянський Союз: наданням прав «культурно-національної автономії», бодай частково, компенсувати республікам втрату політичного суверенітету.

Реальними практичними кроками для здійснення політики коренізації (для України -- «українізації») стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 року, у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипяник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін. (з усіх членів комісії з українізації уціліли лише Л. Каганович та О. Бойченко -- згодом відомий український письменник).

Причини і масштаби українізації

Розмах національно-визвольної боротьби в національних районах у 1917 - 1920 рр. підказував радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини побудовано політику коренізації, яка після ХІІ з'їзду РКП(б) (1923р.) здійснювалася в усіх радянських республіках, а в Україні набула форми українізації. Вихідним документом, що визначав суть і рамки українізації радянського типу, слід вважати резолюцію Vll конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні» (грудень 1919р.).

Суть українізації визначалась такою вимогою: « Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою». Українців намагалися переконати в тому, що радянська влада - це не окупаційна, а їхня власна влада. Переслідувану сотні років мову українці повинні були тепер почути у школах і закладах культури. Комуністична диктатура трималася на трьох китах - терорі, вихованні і пропаганді.

Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури.

Багато більшовиків України сприйняли курс на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували Наркоматомосвіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження - Гринько, Шумський і Скрипник.

Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. У решті шкіл викладали мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та ін.

Проте українізацію її організатори не вважали самоціллю. Цей процес підпорядковувався "надзавданню" більшовицької партії - перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму.

У 1933 р. починається відхід від українізації, активних її учасників репресують, і радянська влада повертається до активної русифікаторської політики царизму.

Мета політики українізації

Українізація мала і зовнішню мету. Вона повинна була продемонструвати західним українцям, що лише в Радянській Україні вони можуть задовольнити свої національні прагнення. Та й для активізації світової революції, розширення участі в ній величезних мас колоніальних народів необхідно було показати привабливий позитивний приклад вирішення національного питання. Українізація включала в себе залучення українців у партію і державні органи, вивчення та використання української мови у діяльності партійного і державного апарату, видавничій справі, пресі, освіті, культурно-освітній діяльності, мистецтві, заохочення розвитку української культури і науки.

Однак здійснення українізації вимагало змін у партійному та державному керівництві України, де ця політика зустрічала опір. Це пояснювалося значною мірою тим, що в партії переважали неукраїнські кадри. У 1922 р. з 55 тис. членів КП(б)У 54% становили росіяни, 23% -- українці, 14% -- євреї. Майже таким було співвідношення в партійному керівництві. Першими керівниками КП(б)У до 1953 р. були лише неукраїнці. В партійному середовищі на початку 20-х років була поширена теорія «боротьби двох культур». Один із головних її захисників Д. Лебідь незмінно підкреслював, що українська культура -- селянська, російська -- міська, і між ними точиться боротьба, в якій КП(б)У має підтримувати культуру міста, культуру робітничого класу. Існувала російська зверхність над «місцевими» кадрами, презирство до «нижчої» української культури.

Українізація державного апарату

Показники українізації державного апарату були досить строкаті: На 1934 у ВУЦВК було 50,3% українців, 25,4% росіян і 14,7% євреїв, приблизно те саме співвідношення було й по областях; у районових виконавчих комітетах відповідно -- 68,8%, 13,6% і 10%; у міських радах -- 56,1%, 23,2%, 15,2%; у сільських радах -- 86,1%, 5,7%, 2,2%. Службовці центральних апаратів народних комісаріатів були українізовані на 70--95%; обласний апарат -- на 50%, районний -- на 64%; народні суди -- на 62%; міліція -- на 58%; кооперація -- на 70%. Найповільніше відбувалася українізація в самій КП(б)У, яка за перших років радянської влади була у великій більшості чужонаціональною.

Ще повільніше українізувався ЦК КП(б)У; 1924 українців було в ньому лише 16%, 1925 -- 25%, 1930 -- 43%. Значно успішніше українізувався комсомол, що пояснюється масовістю цієї організації, яка зростала значною мірою коштом селянства: 1925 у ньому було 58,7% українців, 1932 -- 72%, але на 1929 тільки 33% у ЦК ЛКСМУ.

Перебіг подій

Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У 1926 р. в республіці найчисленнішими національними групами неукраїнського населення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%). Про неослабну увагу керівництва УСРР до проблем національних меншин свідчить той факт, що лише протягом 1919--1925 pp. Президія ВУЦВК РНК УСРР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення економічних, правових, культурних та інших інтересів неукраїнського населення республіки.

На початку 20-х років у партійних комітетах було створено спеціальні підрозділи, які працювали з національними меншинами. їхню роботу координував підвідділ національних меншин ЦК КП(б)У. В 1924 р. підвідділ мав 4 секції: єврейську, німецьку, польську та болгарську. З квітня 1924 р. роботу серед неукраїнського населення координувала Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК (головою її був обраний секретар Президії ВУЦВК П. Буценко) та її органи на місцях.

У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду щодо Роботи серед національних меншин, що сприяла активізації діяльності в цій сфері. Досить активно проводилася лінія щодо найповнішого представництва різних національностей в органах радянської влади. Внаслідок такої політики в 1929 р. у республіканському держапараті представники неукраїнського населення становили 63,8% всіх працівників, в обласному -- 73,1%, окружному -- 46,5 %. Всього в держапараті всіх рівнів представники інших національностей становили 41,3%.

Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено автономну Молдавську республіку, а протягом 1924-- 1925 pp. почали функціонувати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національний район, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 -- з єврейською, 31 -- з татарською тощо.

Проти цих «націоналістичних поглядів», які начебто загрожували справі комуністичної партії, виступила більшість керівників КП(б)У. Навіть Скрипник заявив, що ці погляди криють у собі смертельну загрозу для партії. Масова кампанія критики змусила всіх лідерів «націоналістичного ухилу» (насправді -- патріотичного) визнати свої помилки і відійти від політичного життя. Під час сталінських репресій 30-х років комуністам-патріотам пригадають ці «гріхи», і вони поплатяться життям.

У політичному житті України 20-ті роки були періодом відносно ліберальним, з елементами плюралізму і боротьби думок та ідей. Це можна пояснити як традиціями змагань в революційні часи між різними соціалістичними течіями, так і гострою боротьбою за владу у верхніх ешелонах ВКП(б), що призвело до ослаблення його контролю над партією. Однак невдовзі після утвердження влади Сталіна, цей період закінчився. Хоча українізація продовжувалася до 1932 p., це була коротка, але надзвичайно енергійна і напружена «доба Скрипника». Він встиг багато зробити за роки свого керівництва Наркоматом освіти (1927-1932 pp.). В цей час українізація і розвиток української культури досягають такого високого рівня, яких Україна не знала за всю свою попередню історію. У 1932-1933 pp., коли Сталін утвердив в СРСР тоталітарну систему, в Україні розгортається кампанія брутальної критики Скрипника. Його звинувачують у підтримці буржуазного націоналізму, троцькізмі та інших «гріхах», і він скінчив життя самогубством. Перед цим, не витримавши переслідувань і репресій проти української інтелігенції, застрелився Хвильовий. На той час в Україну приїхали тисячі російських функціонерів, була проведена чистка КП(б)У від українських комуністів-патріотів і знову апарат ЦК компартії України та інші партійні і державні керівні органи заповнили росіяни. Сталін оголосив, що головною небезпекою є місцевий націоналізм, а не російський шовінізм, як справедливо проголошувалося у 1923 р. на XII з'їзді РКП(б). Це означало кінець українізації і початок утисків української культури. Скорочувалася кількість українських шкіл, із бібліотек вилучалися видатні твори української науки та літератури, в театрах зменшувалася кількість українських п'єс. Скоротилося видання української преси. Якщо у 1931 р. українською мовою виходило 90% газет та 85% часописів, то до 1940 р. це співвідношення складало відповідно 70% і 45%. Водночас підкреслювалася провідна роль Росії в СРСР, непомірно звеличувалась і поширювалась російська культура та мова. Все це маскувалося фразами про інтернаціоналізм і дружбу народів. Це була контрукраїнізація і одночасно нова хвиля русифікації. Микита Хрущов, який став у 1938 р. першим секретарем ЦК КП(б)У, підтримував русифікаторські тенденції. Контрукраїнізація призвела до падіння престижу української мови і культури та русифікації деяких регіонів України. Українська нація втрачала майже все, що було досягнуто в часи національного відродження і українізація.

Наприкінці 20-х -- на початку 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за межі якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». У Сталіна була чітка мета: тримати під неослабним контролем розвиток національних процесів, але досягти її, «оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру, -- писав він у листі до Л. Кагановича ще у квітні 1926 p., -- можна, лише борючись з крайнощами... в лавах комуністів... тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу українську культуру й українську громадськість на культуру і громадськість радянську».

Боротьба з «крайнощами» велася під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їх своєрідна персоніфікація -- «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина», «скрипниківщина».

Можливо, така диференціація не випадкова, адже кожен із цих «ухилів» уособлював певну групу потенційно опозиційних режиму сил: «хвильовізм» -- творчу інтелігенцію, «волобуєвщина» -- наукову інтелігенцію, «шумськізм» -- працівників державного і партійного апаратів, «скрипниківщина» -- стару ленінську гвардію.

«Їхня українізація, -- казав один з героїв п'єси М. Куліша «Мина Мазайло» дядько Тарас, -- це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб духу не було». На жаль, репресії, що дедалі більше посилювалися, та голод 1932--1933 pp. в Україні робили ці слова печально пророчими.

На початку 30-х років українізацію, влучно названу американським істориком культури М. Семчишиним «українським ренесансом XX століття», як і всю політику коренізації, почали поступово згортати. У рішеннях XII з'їзду КП(б)У читаємо: «Перед партією стоїть завдання: добити контрреволюційні націоналістичні елементи, викрити до кінця націоналістичний ухил Скрипника, розгорнути подальше проведення більшовицької українізації і роботу з виховання партійних мас, а також широких мас робітників і колгоспників України у дусі пролетарського інтернаціоналізму». Як видно, зміни, порівняно з початком 20-х років, відбулися суттєві: по-перше, українізація стала підкреслено «більшовицькою», по-друге, шляхом «добиття» і «викриття» намагаються втримати її у потрібних режимові рамках, по-третє, все чіткіше простежується акцент на пролетарський інтернаціоналізм.

Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради», що зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки, у цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про реорганізацію національних шкіл на Україні», у якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалося як «насадження особливих національних шкіл -- вогнищ «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей».

Культурне життя

Боротьба за соціальне та національне визволення сприяла духовному піднесенню українського народу. Царська імперія розпалась, а більшовицька не встигла сформуватись, і це давало надії на становлення і розвиток української держави і національної культури. Однак, в умовах жорстокої боротьби за владу освіта, наука і культура стали заручниками політиків. У добу гетьманату було створено українську Академію наук. Відкривалися українські університети, бібліотеки, театри.

Відродження літератури

Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь та багато інших), молоде покоління літераторів заявило про себе на повний голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об'єднань. Літературно - художні об'єднання виникали і розпадались, дискусії спалахували з новою силою.

Найвідоміші об'єднання цього часу:

"Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко);

"Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра);

ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський);

групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен);

символісти (П. Тичина, Ю. Меженко),

футуристи та ін.

Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша.

Відродження театру

У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського театрального мистецтва.

У 1918 р. було засновано Український театр драми та опери, Українську державну капелу під проводом О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр. Помітною стала творчість нового драматичного театру ім. І. Франка, який очолював Гнат Юра, колективу митців на чолі з Лесем Курбасом, відомих виконавців О. Мартиненка, Г. Борисоглібської, композиторів М. Леонтовича, Б. Лятошинського, Г. Верьовки.

Театр "Березіль" у 1922 - 1923 рр. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. Він сміливо запроваджував нові ідеї та форми західноєвропейської культури. На сцені театру "Березіль" виступали видатні майстри - А. Бучма, М. Крушельницький, О. Мартиненко, П. Саксаганський, Ю. Шумський.

Відродження кіно

У 1920 -ті роки стала до ладу Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній українського і світового кіномистецтва О. Довженко (фільми "Арсенал" і "Звенігора"). У театрі та в кіно успішно працювала М. Заньковецька.

Відродження музики

Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького. Популярними були хорова капела "Думка", Київський симфонічний ансамбль, національні театри опери та балету у Харкові, Києві та Одесі.

Мистецтво

Члени Асоціації художників Червоної України - Їжакевич, Трохименко, Кричевський та ін. - за допомогою нових засобів поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва. З'явились нові імена талановитих художників та скульпторів (Петрицький, Касіян та ін. )

Завдяки діяльності Центральної Ради у Києві наприкінці 1917 р. було відкрито Українську академію мистецтв, яка об'єднала видатних художників. У цей час в Україні творили майстри живопису і графіки М. Бойчук, Василь та Федір Кричевські, Георгій Нарбут. До речі, саме Нарбут є автором грошових знаків Центральної Ради і гетьманського уряду, державного герба і печатки, поштових марок, військової форми.

Отже, у 20-х роках українська література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, всупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягла світового рівня.

«Бойчукізм»

Михайло Бойчук -- автор новаторського мистецтва, що синтезувала українське фольклорне образотворче начало, сакральне мистецтво Візантії, України і Проторенесансу. Про це «Дню» розповіли в Музеї. Школа, створена цим художником, вирізнялась неординарним трактуванням мистецької спадщини, надала нового творчого імпульсу його учням і послідовникам. Мистецтво Михайла Бойчука сприяло відродженню національної традиції, збагаченої проблемами й творчими запитами мистецтва початку ХХ століття.

«Бойчукізм» -- мистецька течія, що отримала назву завдяки імені майстра Михайла Бойчука, і стала знаковим явищем в українському мистецтві 1910--1930 років. За радянських часів бойчукісти належали до кола репресованих та заборонених художників, і лише після 1991 року вони почали повертатися до українців, у тому числі завдяки роботам, що зберігаються у фондах Національного художнього музею України.

Стан освіти. Лікнеп

Вагомим здобутком радянської влади була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15% дорослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був відведений комсомольським та піонерським організаціям.

Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі надавалася членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак, недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції.

У 1917 -1920 рр. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних політичних сил. Центральна Рада і гетьманат проводили українізацію школи. Відкривалися нові українські гімназії, вводились навчальні програми, які передбачали обов'язковість вивчення української мови, історії та географії України. Натомість більшовики переробили навчальні плани на свій лад, дбаючи про виховання дітей в дусі відданості ідеям соціалізму. У 1917 - 1920 рр. Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підконтрольною і спрямованою на зміцнення більшовицького режиму.



Мова в період «українізації» в УНР і УСРР

Створення Української Центральної Ради (УЦР), а згодом і Української Народної Республіки (УНР) відкрило нові можливості для зміни статусу української мови. Хоча вона не набула статусу державної, але нею писалися всі державні та урядові акти. 07.03.1918 р. був виданий циркуляр Ради Народних Міністрів губернським і повітовим комісарам про застосування української мови. Він вимагав перекласти українською мовою ті постанови Тимчасового уряду, що не були скасовані урядом УНР, і наголошував: «Всякі написи і вивіски повинні бути негайно зробленими на українській мові».

Історія відвела УЦР не так багато часу, але ситуація не змінилася кардинально і з постанням гетьманату П.Скоропадського. Українською мовою друкувався «Державний вісник», видавалися закони тощо. Відчутною стала «українізація» книговидавничої справи. Всього у 1917-1918 рр. з'явилася 1 831 назва україномовних книжок загальним накладом 16,2 мільйона примірників, що становило 70% усієї книжкової продукції.

Проте і в короткий час існування гетьманату проявилася задавнена тенденція. Її виразно сформулював у своїй записці до прем'єр-міністра Ф.Лизогуба у вересні 1918 р. правник, педагог, письменник (за гетьманату - член Державного сенату) С.Шелухін. Він констатував, що з деякого часу проти української мови «почалися всякі підкопи, як проти відомої національної ознаки української державної самостійности і окремішности од Росії. Не можна не завважити, що похід проти української мови зростає одночасно з ростом походу проти української державності…». До учасників цього «походу» Шелухін відносив більшовиків, а також російських централістів, шовіністів, русифікаторів, тих, хто прагне «знищити українську державність і утворити знову ними ж розваляну «єдину неділиму» Росію з поневоленням України». За таких умов, вважає він, «безперечно треба видати закон про те, що в українській державі державна мова українська і тільки одна українська».

УНР зазнала поразки, але самим фактом свого існування вона демонструвала прагнення українців до державності. Цього не змогли проіґнорувати більшовицькі лідери, які пішли на створення формально суверенної УСРР/УРСР. Вони запровадили політику «коренізації», а відтак і «українізації», за якої мовне питання неминуче мало постати знов.

Розпочалася ця політика офіційно у квітні 1923 р. Її основним завданням було «вкорінення» влади на місцях, підготовка, виховання і висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів у формуванні партійно-державного апарату. Для неросійських народів тодішнього СРСР «коренізація» на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того або іншого народу. Організація мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей - це лише деякі ключові проблеми, що їх належало тепер вирішувати за офіційної державної підтримки на місцях. КП(б)У здійснювала цю політику двома напрямами, додержуючись лінії на «українізацію» і одночасно на максимальне сприяння розвиткові національних меншостей. Практично цю лінію реалізував, насамперед, наркомат освіти УСРР.

Незважаючи на те, що «українізація» була неоднозначним і доволі специфічним явищем, вона була сприйнята представниками інтеліґенції. Зрозуміло, в першу чергу прокомуністично налаштованими, але також і тими, які прагнули в рамках тодішньої державності підтримувати національні традиції. Невипадково завдяки зусиллям таких діячів, як академік М.Грушевський (він повернувся в Україну у березні 1924 р.) та інших, історичний і культурний процеси в Україні почали розглядатись як такі, що розвивалися поряд з історією Росії, а не як регіональний варіант останньої.

Не варто переоцінювати наслідки офіційно започаткованої «українізації», але не слід водночас ігнорувати її здобутки, до яких можна віднести розвиток мистецтв, особливо літератури, театру, музики, кінематографу, поширення писемності та освіти всіх рівнів, утворення профільних установ з вивчення гуманітарних, природничих та технічних наук. З кінця 1921 р. почав працювати Інститут української наукової мови (ІУНМ). У 1920-х рр. інститутом було підготовлено 15 словників із різних галузей науки.

У 1925 р. за сталінською рекомендацією ЦК КП(б)У очолив Л.Каганович, який з притаманним йому адміністративним тиском взявся «українізувати» партійно-державні кадри, оскільки саме такою була лінія Москви. Слід визнати, що під час перебування Кагановича на цій посаді у справі «українізації» було досягнуто помітних зрушень. Якщо у 1924 р. тираж усіх українських газет дорівнював 90 тис., то у 1927 р. - 500 тис. примірників. У 1929 р. в УСРР виходило 54 українські газети (20 російських і 11 мовами національних меншин). Українські газети становили 65% загального накладу.

Підтримка Кагановичем «українізації» була мотивована винятково вимогою Сталіна забезпечити йому підтримку української компартії в боротьбі з опонентами. Тобто «українізація» була тактичним тимчасовим маневром, а не стратегічним курсом.

Поступово кампанія цькування української інтелігенції переростає в терор проти неї. З 1930 р., навесні якого відбувся процес «СВУ» (вже на цьому процесі були обвинувачені співробітники ВУАН, а також Інституту української наукової мови - ІУНМ, комісії «Словника живої мови»), можна говорити про ще офіційно недекларований, але цілком зрозумілий поворот у політиці «українізації». Влада починає вбачати в її прибічниках «п'яту колону». Проте навіть усунення О.Шумського з посади наркома освіти не призвело до повної русифікації, оскільки «українізація» вже встигла змінити співвідношення сил між комуністичним режимом і українським національним рухом.

Важливий етап мовної політики пов'язаний з діяльністю наркома освіти УСРР у 1927 - 1933 рр. - одного з найвідоміших лідерів українського «націонал-більшовизму» М.Скрипника, який виступав активним захисником української культури, вірячи в можливість синтезу просякнутих інтернаціоналізмом комуністичних ідей з національним відродженням. Він, твердо обстоюючи власну позицію, проявив надзвичайну активність у ході підготовки та видання українського правопису, який був затверджений постановою Раднаркому УСРР від 04.09.1928 р. і під назвою «скрипниківського» діяв до 1933 р., тобто до року загибелі його ініціатора. Нарком освіти УСРР постійно викликав роздратування центру своєю увагою до українців за межами України. Його стараннями вдалося на території Російської Федерації створити близько 500 українських шкіл та 2 технічні вузи (хоча в цьому було чимало формалізму і, безперечно, спротиву). Гостро відреагував він на збірник «Власть советов за 10 лет», що вийшов друком у Ленінграді 1927 р. Скрипник наполягав на тому, що українська література й мистецтво мають не менші успіхи, ніж російські. Можна було б наводити й деякі інші приклади, що підтверджують: для Скрипника не було сумніву в тому, що Україна повинна і в змозі мати свою власну мову, літературу, мистецтво не гірші від мов, літератури й мистецтва інших народів.

Радикальна зміна партійної лінії відбулася між 1930-1934 рр. - у всіх неросійських республіках було розгорнуто чистку місцевих комуністів і безпартійної інтелігенції, знищено значну частину кадрів, санкціоновано боротьбу з різного роду «національними ухилами» та проявами «буржуазного націоналізму». В Україні Сталін не довіряв не лише окремим керівникам, а й цілій партійній організації УСРР загалом. Це засвідчив його лист до Кагановича, написаний 11.08.1932 р. У ньому Сталін вказував на погану роботу партійних і державних працівників, незадовільну роботу ҐПУ УСРР у боротьбі із «контрреволюцією». Однак унікальним у цьому листі було не те, що він з недовірою поставився до українського селянства. Безпрецедентним було те, що Сталін поставив під сумнів лояльність всієї партійної організації України, в якій, за його твердженням, домінували «петлюрівці» і агенти Пілсудського.

Це був виразний антиукраїнський сигнал. Зрозуміло, евфемізми щодо «справжньої фортеці» і «зразкової республіки» мали перетворитися на низку політичних і господарських заходів. Їх комбінація мала на меті:

1) вичавити з України максимальну кількість хліба (що мотивувалося потребами модернізації і необхідністю годувати міста);

2) здійснити репресивну «чистку» всіх суспільних сфер (що мотивувалося засиллям латентних «українських націоналістів» та інших ворогів).

Невипадково в Україні голод перетворився не лише на інструмент терору, а й на інструмент національної політики. 14.12.1932 р. Сталін разом з Молотовим підписав постанову ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР у зв'язку з проведенням хлібозаготівель. Цей документ вимагав «правильного проведення українізації» в Україні і за її межами, в регіонах, де компактно проживали українці. Документ також містив категоричну вимогу боротися з петлюрівськими й іншими «контрреволюційними» елементами.

Це означало не тільки кінець хоча і контрольованої, але все-таки «українізації». Це була вирішальна фаза приборкування «українізованої» самими більшовиками України, ліквідація того «націоналістичного» потенціалу, який вже ніколи не повинен був відродитися. Ось чому сам голод і брехливі версії про його винуватців стали для сталінського режиму бажаним і конкретним приводом для зміни лінії в національному питанні, для могутніх репресивних кампаній, що згодом органічно «вписалися» в єжовський «великий терор» 1936 - 1938 рр. Усе це вплинуло і на мовну політику, зокрема, призвело до «сталінізації» української мови.

Культурна революція

Розвиток культури в Україні в 30-ті роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично, культурна революція покликана була обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для економічного і духовного прогресу.

Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно - художніх організацій творчість підпала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури.

Чимало талановитих майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана; прозаїків Головка, Рибака, Панча, Яновського та багатьох інших.

Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М. Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі представників української культури, літератури і митців назвали "розстріляним відродженням".

Ми бачимо, що за цей короткий, відносно короткий історичний термін часу (1920 - 1930 рр.) українська освіта, культура і мистецтво пережили як відродження так і занепад водночас. Ті паростки, що швидко зійшли на українській землі в радянські часи 20-х р. були так само швидко обірвані і знищені. На початку 1929 р. прокотилися арешти діячів української науки, культури й автокефальної церкви. Через рік у Харкові над ними пройшов судовий процес. До різних термінів ув'язнення було засуджено 45 осіб, в тому числі два академіки, 11 професорів, два письменники, науковці, викладачі вузів, студенти. Їм приписувалося створення контрреволюційної організації під назвою "Спілка визволення України", яка збиралася шляхом збройного повстання повалити радянську владу в Україні.

Наступ проти української інтелігенції продовжувався розгромом наукових шкіл. "Буржуазних націоналістів" виганяли з Всеукраїнської академії наук, закривали її секції і вводили цензуру. Причетним до таємної організації зарахували й Михайла Грушевського. Представники історичної науки, мовознавства, філософії зазнавали гонінь і фізично винищувались.

Уся освіта спрямовувалась на виправдання існуючого режиму і насаджування російської культури.

Процес українізації православ'я

У жовтні 1921 р. відбувся перший Всеукраїнський православний церковний собор, на якому обрали власну ієрархію, затверджено канони та устрій УАПЦ. Закон про автокефалію (самостійність) прийняли в УНР ще 1 січня 1919 р., але тоді у зв'язку зі зміною влади його не було реалізовано. Всеукраїнська Церковна Рада обрала митрополитом священика В. Липківського.

Митрополимт Васимль (в миру: Васимль Костянтимнович Липкімвський; *20 березня 1864, Попудня -- † 27 листопада 1937, Київ) -- український релігійний діяч, церковний реформатор, проповідник, педагог, публіцист, письменник і перекладач, борець за автокефалію українського православ'я, творець та перший митрополит Київський і всієї України відродженої у 1921році Української Автокефальної Православної Церкви. У 1919--1927 рр. -- останній настоятель та доглядач Софії Київської. За визначенням академіка Агатангела Кримського -- «апостол українського релігійно-національного відродження» .

За час свого митрополичого служіння доклав надзвичайних зусиль до розбудови української православної церкви та спромігся перетворити її на впливовий фактор життя тогочасного українського суспільства. Відвідав з особистими візитами понад 400 парафій, де зустрічався з вірними УАПЦ та проповідував. Здійснив численні переклади на українську мовубогослужбової та релігійної літератури. Є автором «Історії Української церкви».

УАПЦ

Нова церква швидко зростала і на кінець 1920-х рр. була другою за кількістю парафій та віруючих після Української православної церкви. Головними засадами УАПЦ були національність і незалежність від світської влади, демократизм, прагнення до поновлення давніх українських звичаїв. Богослужіння проводилось українською мовою, священики не носили ряси, бороди і довге волосся. Церковна ієрархія будувалася на виборних засадах.

Швидкий успіх УАПЦ занепокоїв більшовицьке керівництво. До того ж, УАПЦ критично ставилася до радянської влади. Спочатку влада намагалася розкласти церкву ізсередини, підтримуючи розкольницькі церковні організації. У 1924 р. з'явилась Діяльна Христова церква (ДХЦ), на чолі якої став М. Мороз з осередком у Михайлівському монастирі в Києві. Але вона виявилась нежиттєздатною і в 1927 р. припинила існування. У 1925 р. виникає Соборно-єпископальна церква під проводом Ф. Булдовського. Ця церква була лояльнішою до радянської влади, але відстоювала українську церковну незалежність.

Незважаючи на всі перешкоди, УАПЦ залишалась найвпливовішою українською церквою.

Поряд зі спробами внести розкол в українську церкву радянська влада розгорнула широку пропаганду, яка зводилася до висміювання релігії та знущань із віруючих. «Релігія - опіум для народу!» - стало гаслом цієї кампанії. Багато храмів було закрито або зруйновано. Священики зазнавали переслідувань. Так, було розігнано монахів Києво-Печерської лаври, а сам храм перетворили на антирелігійний музей.

Наприкінці 1920-х рр. влада перейшла у відкритий наступ проти УАПЦ. У жовтні 1927 р. під тиском Державного політичного управління (ДПУ) було усунуто і заарештовано митрополита УАПЦ В. Липківського. Він був звинувачений в українському націоналізмі. У зв'язку з процесом над Спілкою визволення України УАПЦ звинуватили в антирадянській діяльності. Уведений 1928 р. в дію Адміністративний кодекс УСРР містив розділ «Правила про культи». Аналогічні документи, що фактично скасовували право на свободу совісті й віросповідань, в інших союзних республіках були прийняті лише через рік.

На початку 1930 р. Синод УАПЦ прийняв рішення про саморозпуск. Це не врятувало колишніх священиків УАПЦ від переслідування. На 1941 р. в живих залишились 1 єпископ і 270 священиків, а решта були винищені.

Друга п'ятирічка була оголошена «п'ятирічкою знищення релігії». Ця кампанія мала сумні наслідки: в Україні на середину 1930-х рр. порівняно з 1913 р. залишилося лише 9 % церков. Решту закрили або зруйнували.

Відродження УАПЦ відбулося на соборах 1989 р. у Львові та 1990 р. у Києві. Уперше в історії українського православ'я було обрано патріарха. Ним став М. Скрипник.

«Волобуївщина»

Волобуєв Михайло Симонович (* 11 січня (24 січня) 1903, Миколаїв -- † 20 червня 1972) український економіст.

Поряд з цим за економічну самостійність України виступив М. Волобуєв.

М.Волобуєв 1928 року виступив зі статтею «До проблеми української економіки». У своїх статтях, надрукованих в журналі «Більшовик України» у 1928 р., він доводив, що Україна перебуває в складі СРСР на становищі колонії, як і при царській Росії. Він підкреслював, що українська економіка є самостійним економічним комплексом, а вся економіка СРСР не єдине і однорідне ціле, а група таких комплексів. Кожний із них може не лише самостійно функціонувати, а й бути частиною світового господарства. В ній він якій спростовував думку радянських ідеологів про повну єдність дореволюційної російської економіки. Навпаки ж Україна, на переконання М.Волобуєва, являє собою єдиний господарський комплекс й тому вона мусить готуватися до вступу у світове господарство у випадку перемоги світової революції на земній кулі як рівноправна частина цього світового комплексу.

При цьому Волобуєв на конкретних прикладах критикував нераціональне використання центр. плановими установами природних і екон. ресурсів України. Він пропонував підходити до господарства СРСР як до комплексу нац. економік, а до кожної нац. економіки як до певної цілісності -- «потенціальної (колишні азійські колонії) або реальної (Україна, Росія)». Відтак Волобуєв вносив конкретні пропозиції з розширення прав укр. економ, центрів, зберігаючи за Держпланом СРСР «загальнодирективні функції», виступав проти вивезення госп. прибутків за межі України, пропонував переглянути плани індустріалізації, відкинувши тенденцію розглядати «руську економіку як пануючу», встановити всеукр. систему регулювання притоку робочої сили, стежачи за пропорційним розподілом місць на укр. заводах між Україною та Росією, застерегти за Україною право реального контролю за діяльністю тодішніх союзних органів. І хоча В. підкреслював, що написав статтю не для поглиблення розходжень між Росією і Україною, саме це йому було інкриміновано, а його погляди були кваліфіковані як екон. платформа «націонал-ухильництва» й піддані публічному остракізму. Проти Волобуєва виступили А. Річицький, Є. Гірчак, M. Скрипник та ін. й змусили його каятися.

Відтак М.Волобуєв вносив конкретні пропозиції з розширення прав України. За ці погляди економіст був підданий репресіям радянського тоталітарного режиму. Попри те, що В. 1928 у журн. «Більшовик України» надрукував листа, в якому оголосив свою позицію помилковою, а в 1930 вмістив там же «самокритичну» статтю «Проти економічної платформи націоналізму. (До критики волобуївщини)», брутальні звинувачення на його адресу не припинялися.

Наслідки

У практичному здійсненні "українізації" в Україні можна виділити такі наслідки:

1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінга та другого секретаря Д.Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох культур,прогресивної, революційної, міської російської та контрреволюційної, відсталої сільської української культури. В їх боротьбі українська культура мала відступити і загинути.

2. Розширення сфери вживання української мови в державному житті. [З серпня 1923 р. для державних чиновників та партійних функціонерів організовуються курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не склав іспиту, ризикував втратити посаду. З 1925 р. було введене обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію переведено на українську мову].

3. Зростає кількість українців у партійному і державному апараті. Так, у 1923 р. їхня частка становила 25-35%, а у 1927 р. - 52-54%. За кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одною з них була поява нової державно-політичної, господарської та культурної еліти, кістяком якої були так звані націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.

4. Найбільший вплив "українізація" справила на розвиток національної освіти. Вона збіглася в часі з розгортанням більшовиками так званої культурної революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У 1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов'язкове початкове навчання. У 1927 р. - 97% українських дітей навчалося українською мовою. Цей показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він становив лише 47,9%). Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства.

5. Різко збільшувалась кількість української преси (в 1933 р. вона становила 89% всього тиражу газет у республіці).

6. Україномовні стаціонарні театри в 1931 р. складали 3/4 всіх театрів в Україні; в 1927/29 рр. у Києві збудовано найбільшу в Європі на той час кіностудії.

7. Місто почало втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.

8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилась серед компактно проживаючих за межами України українців (на 1925 р. за межами України проживало 6,5 млн. українців).

9. Велика увага приділялась розвитку національних меншин в Україні. Так, протягом 1925 р. було утворено 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 міських рад. У цей час в Україні діяли 966 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 - з єврейською, 31 - з татарською тощо, а взагалі початковий всеобуч здійснювався понад 20-ма мовами.

Досягнення

До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917--1921 років, зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціативи Миколи Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа червоних старшин у Харкові, газета «Українське Військо». Округи «Червона Армія», що виходила до середини 1930-их pp.). Активно проходила українізація в Кубанській, Донській, Армавірській,Тверській, Майкопській, Сельській, Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Ознакою розуміння ваги національного питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншостей в Україні (євреїв, поляків, німців, молдаван й інших) -- і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.

Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтелігенція назагал схвалювала й підтримувала її, хоч, -- особливо в академічних (УАН) і літературних (ВАПЛІТЕ, неокласики, Ланка-МАРС) колах, -- сприймала її як тільки часткове задоволення природних прав українського народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації (М. Грушевський, «Ганебній пам'яті», ж. «Україна», 1926, ч. 4; памфлети М. Хвильового, полемічні виступи М. Зерова).



Висновки

Слід сказати, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко як українська. За десять років "українізації" (1923-1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.

Проте, на початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелилися М. Хвильовий та М. Скрипник (1933 р.), що стало своєрідним сигналом кінця "українізації". Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо.

Отже, проголошений партією курс на "українізацію" та його наслідки мали величезне значення. Однак було б великою помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917-1920 рр. Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Особливу групу серед них складали українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйозність курсу на "українізацію". Загалом курс на “українізацію” був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії.

Частина істориків діаспори та сучасних українських науковців вважає українізацію тактичним кроком, навіть широкомасштабною провокацією, спрямованою на виявлення і наступне знищення національно свідомих груп українців. Насправді, визнаючи українізацію справою політичної тактики ВКП(б), не слід забувати, що для привернення на свій бік українського народу керівництво СРСР повинно було рахуватися з могутньою національною революцією в Україні, яка продовжувала півторастолітній рух українського національного відродження. Для патріотично налаштованих комуністів українізація також уявлялася продовженням національного відродження, яке вони вважали за необхідне спрямувати в русло соціалістичного будівництва. М. Скрипник не раз підкреслював: «Національну енергію українського народу -- будівництву соціалізму». Переважна більшість українців-комуністів щиро вірила, що соціалізм має принести масам українських робітників, селян, інтелігенції соціальне і національне звільнення.

Отже, впроваджуючи політику коренізації на початку 20-х років, більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багатомільйонним полінаціональним селянством; зняти наростаюче протиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах; частково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суверенітету наданням прав «культурно-національної автономії». Коли ж у 30-х роках національне відродження, яке було одним із безпосередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за межі міцніючої командно-адміністративної системи, цю політику було згорнуто.

Політика українізації була одним із національних різновидів політики коренізації, здійснюваної керівництвом ВКП(б) з 1923 року. Мета політики коренізації в загальносоюзному масштабі - завоювання довіри неросійського населення, втягування його в орбіту владних інтересів та активна участь націоналів у модернізаційних процесах. Завдання стояли суто практичні, потрібні як для зміцнення влади в суспільстві, так і для створення можливостей для прискореного економічного розвитку, що було важливою умовою вдалої конкуренції зі світовими розвинутими країнами. Особливу роль у такому ставленні до національного питання відігравав також інший зовнішньополітичний чинник: сталінське керівництво на власному досвіді переконалося, що комуністичні ідеї привабливіші для колоній та напівколоній (що свого часу фактично заперечував К. Маркс), а відтак демонстрація переваг національно-культурного розвитку неросійських народів відігравала важливу роль у створенні там позитивного іміджу більшовицької влади та поширення комунізму.

...