Дмитро Вишневецький та заснування Запорізької Січі

Размещено на http://allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Одеський національний політехнічний університет

Кафедра історії та етнографії України

Реферат

Дмитро Вишневецький та заснування Запорізької Січі

Одеса - 2013

Вступ

вишневецький січ козацтво

Метою даної роботи є з'ясування ролі Дмитра Вишневецького в історії України, зокрема, українського козацтва. На жаль, брак історичних джерел, що збереглися до сьогодення, заважає нам точно визначити всі обставини зародження козацтва, умови та людей, які цьому сприяли. Достеменно можна сказати лише одне: Дмитро Вишневецький відвоював своє місце в пам'яті народній завдяки тому, що не пожалкував власного життя заради захисту українців від гноблення татар. Тож якою б не була роль Вишневецького у створенні козацтва, важливість його дій у боротьбі з поневолювачами нашого народу применшити неможливо.

Мною була обрана саме ця тема тому, що я вважаю, що козацтво - одне з найцікавіших явищ в історії України, отже, мені було цікаво дізнатися більше про історію його зародження та людину, яка могла мати до цього безпосереднє відношення.

Оскільки погляди істориків на історію виникнення козацтва досить різноманітні, то й у використаних мною джерелах наведені різні точки зору на дану тему. Наприклад, у книзі В. Голобуцького «Запорізьке козацтво» викладено декілька версій щодо географічного положення Запорізької Січі. Виникнення кожної версії пояснено автором, що сприяє кращому розумінню проблеми читачами. Також корисною для написання мого реферату виявились книги Д. Яворницького («Історія Запорозьких козаків») та В. Сергійчука («Дмитро Вишневецький»). В останній книзі викладено біографію князя з детальним аналізом вчинків Вишневецького та обставин, що його спонукали саме до таких дій.

1. Дмитро Вишневецький - визначна постать української історії

Хто ж такий Дмитро Вишневецький, якого українська дума ототожнює з легендарним козаком Байдою, а деякі автори називали навіть засновником Запорозької Січі? Князь Дмитро Вишневецький справді був яскравою історичною фігурою, видатним дипломатом і полководцем, діяльність якого лишила помітний слід в історії боротьби з турками і татарами.

Православний шляхтич Дмитро Вишневецький народився 1517 року (імовірно 8 листопада - в день святого Дмитра) у родинному маєтку Вишнівці на Волині (тепер Збаразький район Тернопільської області). Походив з відомої князівської династії Збаразьких-Вишневецьких. Його батько був правителем степових околиць Великого князівства Литовського із званням старости Черкаського і Канівського. Дмитро був старшим з чотирьох синів Івана Михайловича Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни - доньки Семена Олізаровича та княгині Острозької, сестри князя Костянтина Острозького. Один дід Дмитра - Михайло, був відомий своєю боротьбою проти татар, другий був сербським деспотом.

На політичну арену виходить Дмитро Вишневецький в 1540-х рр. Вирісши серед козаків, в ранній юності зав`язав з ними близькі відносини і в багатьох з них знайшов своїх майбутніх сподвижників. Від 1550 р. він вже мав ґрунтовні козачі кадри, з якими ходив в степу на ратні подвиги. Київські літописи литовської епохи вважають його другим історичним гетьманом середньодніпровських запорожців. До 1576 р. у Великому князівстві Литовському титул козачого гетьмана ще не був введений, але серед польсько-литовської знаті вже відомі декілька організаторів козачих бойових заходів, як Язловецький, Ланцкоронський, Дашкович і інші знатні лицарі, які не були пов`язані з козаками постійними узами. Час від часу вони приходили на Низ зі своїми планами і виконували їх за допомогою запорожців. Князя Дмитра Вишневецького слід вважати одним із них.

Ніхто з його попередників не розпоряджався такими обширними областями. Ще до смерті батька він отримував доходи з Вишневця, Окніна, Кумніна, Лопушна, Таражі, Камзріна, Крутнева, Вонячина і багатьох інших містечок і сіл. У 1551 р., по королівському привілею, він успадкував після батька староства Черкаське і Канівське. Під його владою опинилися володіння, рівні за розмірами крупному удільному князівству. І, певно, він зумів заслужити любов і пошану у козаків, що потрапили в межі його обширної «волості». Є підстави припускати, що у запорожців він отримав прізвисько Байди і що саме про нього як про Байду співали козаки пісні, оспівуючи доблесть свого предводителя.

У 1548- 1549 роках під головуванням Бернарда Претвича (1530-1540) Вишневецький взяв участь у походах на Очаків - форпост Османської імперії. Відтоді знаємо його як заможного магната, володаря кількох сіл в південній Волині. Але замість того, щоб розширяти й збільшувати свою «фортуну», він віддається модному тоді «спорту» - боротьбі з татарами. Пізніше, як одного з найвизначніших представників цієї боротьби, Претвич рекомендує його в своїй записці від 1550 р. до польського короля Сигізмунда II Августа. Він характеризує князя Дмитра як рішучого та відважного борця з татарами, що має виняткові здібності у воєнній справі.

Як вже було зазначено вище, 1551 року король Сигізмунд призначив Вишневецького старостою Черкаським та Канівським. З цього часу оборона від татарських набігів стала його офіційним обов'язком, який Вишневецький сприймав як справу власної лицарської гідності. Тож далекоглядний князь не вдовольнився тією оборонною боротьбою, яку вели пограничні старости й магнати; він береться здійснити задум, який хвилював уяву, очевидно, не одного з тодішніх людей, але не був реалізований і до тих пір - хоче заложити замки на Дніпрових островах, які були б твердинями проти татар. Усією душею переймаючись справою захисту українських земель від ворожих набігів, Вишневецький вирішує опанувати степ, створити за дніпровими порогами військову базу, з якої можна було б стежити за пересуваннями ворогів у їхньому русі на Україну, і, разом з тим, наносити превентивні удари по Криму та турецьким фортецям в Північному Причорномор'ї. Центром його плану було закладення фортеці на Низу Дніпра і широке використання козацтва, яке вже тоді перетворилося на значну військову силу, хоча відомостей про існування козацької організації на той час нема. Брати участь у бойових діях в умовах Степу могли лише люди відчайдушні, такі, що звикли до кочового життя, та розумілися на різних хитрощах своїх ворогів. Такими людьми були українські дніпровські козаки, яких князь Вишневецький пізніше організує навколо цієї воєнної бази, яку він створює на острові Хортиця. Таким був початок Запорізької Січі.

Але литовсько-польському урядові не дуже сподобалася ця активна політика, яку провадив князь Вишневецький щодо Туреччини та Криму. Блискучі походи запорізьких козаків проти Кримського ханства змусили короля Сигізмунда боягузливо виправдовуватися перед ханом, що це нібито козаки зробили без згоди поляків.

Реально зваживши всі за і проти, Дмитро Вишнецький у 1553 році відвідує Туреччину - «з усією своєю ротою, себто з усім козацтвом і хлопством, яке тримав коло себе». Так записано в історичних документах про цей неочікуваний для польської влади крок українського князя. Його візит до Туреччини, якщо вірити тогочасному урядовому листуванню, викликав певну тривогу в польсько-литовських державних колах, оскільки вони злякалися, що Вишневецький наведе турків на українські землі. Досі не вдалося виявити архівних матеріалів, які пролили б світло на справжні причини цієї поїздки і дали б докладну інформацію про шестимісячне перебування українського князя в Стамбулі. Відомо лише, що прийняли Вишневецького там добре. Турецький султан не лише взяв його до себе на службу, як зазначається в одному з тогочасних документів, а й потім дозволив йому повернутися на батьківщину.

Не знати - чи вчинив Вишневецький це тільки тому, що литовська правляча верхівка не давала йому достатньої допомоги, чи, можливо, в його планах було мати Туреччину як союзницю проти Криму.

Виявилось, що побоювання шляхти не мали жодних підстав: на початку 1554 р. Вишневецький приїхав з Туреччини і постав перед королем в товаристві воєводи Миколи Сєнявского, свого давнього товариша з прикордонної війни, що тепер взяв на себе обов'язки посередника і заступника перед королем. Вишневецький одержав вже формальне доручення тримати оборону проти татар у заяложеній ним фортеці. Проте він і надалі міг розраховувати лише на власні сили. Будівництво Хортицької фортеці він довершив, мобілізувавши козаків і селян Канівського та Черкаського староств.

Але сміливі плани Вишневецького й безоглядність в їх виконанні лякали короля. «Під сі часи таких слуг потрібно як найбільше, тільки: не з такими мислями», писав він Радивилу кілька літ пізніше. Супроти татар литовсько-польське влада намагалося триматися обережно: формально Крим був союзником Литви проти Москви. Литва непокоїлась, щоб Вишневецький не зачепив татар якось нетактовно. Князь литовський навіть мав гадку »звести» Вишневецького з кордону й вислати з козаками на війну в Ливонію, цим самим якось звабити його з Низу. Але Вишневецький не давав себе ошукати, й владі залишалося тільки пильно уникати всякого прояву солідарності з небезпечним слугою.

Тим часом як литовська правляча верхівка силкувалася втримати добрі відносини з кримчаками Москви, Вишневецький саме звернув свій погляд в московський бік. Це був його власний план: ігноруючи державне суперництво Литви й Москви, вести свою степову політику, спираючись на обидві держави. Саме в цей час князь довідався, що московський цар Іван Васильович Грозний, бажаючи запобігти набігові кримських татар на московські окраїни, відрядив два загони російських ратників з путивльськими козаками на Низ - один, під керівництвом Чулкова, Доном, а другий, під начальством дяка Ржевського, Дніпром, наказавши їм «здобувати язиків і вивідувати про кримського хана». Звістка про похід росіян проти кримчаків була надзвичайно доречною і припала до смаку черкасько-канівським козакам, отож вони, зібравши 300 чоловік, під керівництвом своїх отаманів Млинського й Михайла Єськовича або Миська, кинулися вниз по Дніпру і разом з російським військом дяка Ржевського завдали чималої шкоди туркам і татарам під Іслам-Керменем, Очаковом і Волам-Керменем. Подвиги козаків черкасько-канівських замків підняли авторитет і самого старости князя Дмитра Вишневецького, і тоді, як Ржевський після походу відступив на «литовський», тобто західний бік Дніпра, Вишневецький опинився на Дніпрі й розташувався на острові Хортиці, звідки розраховував розпочати постійні набіги на мусульман. Для цього він 1556 року влаштував тут земляний «город» навпроти Кінських Вод, поблизу Протовчі, який згодом послужив запорізьким козакам прототипом Січі.

Про свої виступи проти татар і турків на Дніпрі Вишневецький негайно сповістив через Миська короля Сигізмунда Августа, прохаючи королівської протекції. На це донесення король відповів Вишневецькому грамотою, писаною 1557 року. У ній король похвалив Вишневецького за його службу, стійкість і мужність людей при обороні; обіцяв і на майбутнє не забувати його подвигів. «А що стосується збудованого тобою замку і виявленої нам послуги, то така послуга приємна нам, бо ти влаштував замок для нас, господаря, у потрібному місці, і саме такий замок міг би надійно стримати лихих людей, шкідників, і забезпечити панства наші».

У вересні того ж 1557 року Вишневецький відрядив в Москву козацького отамана Єськовича до царя Івана Васильовича бити чолом про те, щоб цар пожалував князя і прийняв його до себе на службу. Посол мав сказати цареві, що князь зовсім покинув польського короля і спорудив серед Дніпра, на Хортицькому острові, навпроти Кінських Вод, місто поблизу кримських кочовищ. Цар прийняв Єськовича з почестями і, вручивши йому «опасную грамоту» та царське жалування для Вишневецького, відрядив разом з Єськовичем боярських дітей Андрія Щепотьєва й Нечая Ртищева з наказом оголосити князеві про згоду царя на його службу Московській державі. За місяць після того Вишневецький відрядив до царя нових послів, сповістивши через них царя, що він - царський холоп - дає своє слово приїхати до государя, але спочатку вважає за потрібне повоювати проти татар. І справді, Вишневецький дотримав слова: у грудні того ж року московський посол у Криму сповіщав царя, що першого дня місяця жовтня князь Дмитро Вишневецький, випливши на пониззя Дніпра, взяв фортецю Іслам-Кермен, людей її побив, а гармати взяв і вивіз на Дніпро, у своє Хортицьке місто.

Майже роком пізніше, у жовтні 1558 року князь Вишневецький цілком несподівано зазнав нападу з боку кримського хана Девлет-Гірея. Взявши з собою, крім татар, багато військ турецького султана й молдавського правителя, хан раптово підступив до Хортиці й люто напав на Вишневецького. Козаки довго відбивалися од хана, але згодом, використавши все продовольство і втративши багато людей, врешті залишили Хортицю і відійшли до Черкас і Канева, звідки сповістили царя. Той наказав йому здати Черкаси й Канів польському королеві, з яким росіяни саме уклали мир, а самому їхати в Москву. Вишневецький покорився волі царя, від якого отримав жалування, а також місто Бельов.

На початку 1559 року цар знову спорядив Вишневецького проти татар, а,повернувшись 1561 року з «п'ятигорської землі» на Дніпро й розташувавшись поблизу острова Хортиці, став домовлятися з польським королем про те, щоб знову перейти до нього на службу. Що спонукало Вишневецького до цього, невідомо: чи йому не сподобалося поводження Грозного з боярами в Москві, чи просто йому не сиділося на одному місці? Король охоче погодився прийняти Вишневецького на службу і 5 вересня 1561 року надіслав йому глейтового листа: «Пам'ятаючи вірні служби предків князя Димитрія Івановича Вишневецького, ми приймаємо його в нашу господарську ласку і дозволяємо йому їхати в державу нашої вітчизни і у двір наш господарський для служби нашої, не боячись суворості посполитого права і нашого від господаря карання й неласки нашої за те; може він добровільно у панствах наших жити, користуючись усілякими вольностями і свободою, як і інші княжата, панята й громадяни панства нашого». Приймаючи Вишневецького знову на службу, король мотивував свою милість до нього тим, що Дмитро Вишневецький ходив до московського царя ні для чого іншого, як для того, щоб дізнатися про «справи неприятеля і тим принести якомога більшу користь Речі Посполитій».

Після цього Дмитро Вишневецький разом із польським магнатом Альбрехтом Лаським приїхав до Кракова, де його радісно вітав простий люд. Король дуже ласкаво прийняв князя і вибачив його провину. Незабаром Вишневецький дуже тяжко захворів через якусь отруту, отриману ним іще в юнацькі літа. Король, довідавшись про це і жаліючи князя, наказав своїм лікарям оглянути його. Лікарі надали допомогу хворому і він щасливо видужав.

Отже, з 1563 року Вишневецький знову вважався на службі у польського короля. Останній, прийнявши Вишневецького, негайно поцікавився у російського царя про причину його від'їзду з Москви: «Пришел он как собака и пошел как собака; а мне, государю, и земле моей убытку никакого не причинил», - відповів цар Іван Васильович.

У цей час Вишневецький настільки постарів, що вже ледь міг сідати на коня, але дух героїзму в ньому ще не згас. Перебуваючи у Кракові, Вишневецький задумав нову справу: за порадою Ласького він вирішив оволодіти Молдавією і стати її господарем. Обставини йому сприяли: партія волохів, що не бажала обрання Томші, довідавшись про плани Вишневецького, відрядила до нього посольство й обіцяла йому державну посаду, якщо він з козаками підтримає цю партію. Князь погодився і 1564 року з чотирма тисячами козаків вирушив у Молдавію, однак Томша, побачивши нечисленні сили Вишневецького, несподівано кинувся на князевих людей, усіх перебив і мало не захопив самого Вишневецького; але той устиг утекти і сховатися в копицю сіна. На лихо, його помітив якийсь селянин, що приїхав по сіно, і видав Томші. Вишневецького відправили у Царгород до султана Селіма II. Палаючи люттю до полонених за руйнування Криму й південних міст, турки вирішили піддати їх найлютішій страті: кинути живими з високої вежі на залізні гаки, вмуровані в стіну біля морської затоки на шляху з Константинополя в Галату. Вишневецький при падінні зачепився ребром і висів так якийсь час живим, лаючи ім'я султана і проклинаючи мусульманську віру, доки його не вбили турки, не стерпівши цих прокльонів.

Народ зберіг у своїй пам'яті величний образ князя і оспівав його трагічну загибель у відомій пісні про козака Байду. За словами пісні, Байда був таким славним, що сам султан пропонував йому одружитися з його дочкою лише за умови, що він прийме віру Магомета; але Байда був настільки відданий православ'ю, що з презирством відкинув цю пропозицію і став плювати на все, що було любим і простому магометанинові і самому султанові, а врешті ухитрився навіть убити стрілою, поданою його слугою, самого султана з дружиною й дочкою. Турки, розлютившись на Вишневецького, вийняли у нього, ще живого, серце і, за словами польського письменника Несецького, «порізали на шматки, поділилися між собою і з'їли, сподіваючись стати такими ж мужніми, яким усе життя був безстрашний Вишневецький». Пісня «Байда-козак» дійшла до нашого часу у багатьох варіантах, які поширені на всій українській землі: від Галичини до Заднїпров'я.

2. Заснування Запорізької Січі

Дмитро Вишневецький планував створення політичного союзу польсько-литовської держави та Москви для організації відсічі турецько-кримської агресії. Сигизмунд II стримував дії Дмитра, оскільки формально Крим вважався союзником Польщі у боротьбі проти Москви. Незважаючи на попередження Сигизмунда II, Дмитро Вишневецький у 1553 році на власні кошти розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця, куди до нього стікалися козаки. Ця фортеця мала стати форпостом у боротьбі з татарською агресією. Заселення Запорожжя козацтвом органічно пов'язане з виникненням тут Січі, що відіграла таку видатну роль у визвольній боротьбі українського народу. Питання про час появи і місце заснування Січі належить до найбільш складних в українській історичній науці. Розв'язання його ускладнюється тим, що ще й досі не знайдено точних джерел. Українські літописи, на жаль, не зберегли майже ніяких відомостей, які допомогли б з'ясувати це важливе питання. Тож доводиться звертатися до наявних джерел - литовських і польських, які, на жаль, часто тенденційні.

Головною загрозою були татари і турки. Бернат Претвич, пізніше барський староста, згадуючи безперервні напади татар на степових промисловців, писав, що «не минає року без того, щоб татари не захопили в неволю рибалок». В іншому місці він говорить про те, як татари пройшли придніпровськими землями, «захоплюючи людей в уходах, знищуючи пасіки».

Козаки, з свого боку, нападали на них. Відомо, що вже у 1490 році «черкасці київські» ходили під Очаків, а в 1502-1503 роках вони ж, спустившись на човнах по Дніпру, напали поблизу Тягінського перевозу (порогу) на татарський загін і розгромили його. 1524 року Дашкевич сповіщав великого князя про невдоволення хана у зв'язку з нападом козаків на Крим. Збереглися також листи самого хана від 1545 року до великого князя литовського. Хан скаржився на київського воєводу і черкаського старосту за те, що вони, незважаючи на неодноразові вимоги, не запобігали походам козаків на кримські володіння. При цьому повідомлялося, що в 1545 році козаки, «зібравшись на полі за Черкасами», напали на кримських людей, що йшли до Москви. Козаків «свавільних» було, за словами хана, більш ніж 800. На чолі їх стояли «старші козаки». Ймовірно, що про це писав у 1545 році путивльський воєвода: «Нині, государ, козаків у полі багато, і черкасців, і киян, і твоїх государевих вийшло на підмогу всіх українців».

Небезпека, що підстерігала козаків з усіх боків, примушувала їх повсякчас піклуватися про будування укріплень в межах уходів. Якщо в районах, на які не поширювалась влада староств, такі укріплення можна було будувати без особливих перешкод, то в староствах козакам нерідко чинили опір. Будівництво в низині Дніпра «городців», які до того ж оборонялися незалежними від староств козаками, - факт уже сам по собі цікавий. Проте брак джерел не дозволяє простежити, де саме були збудовані «городці» і як їх захищали. Перші прямі відомості про наявність у козаків укріплень за дніпровськими порогами залишив нам Мартин Бєльський. Він присвятив козакам у своїй Хроніці окремий розділ («Про козаків»). «Ці люди, - пише він, - постійно ловлять рибу на Низу (на Дніпрі і його притоках), там же сушать її на сонці без солі». Пробувши тут літо, козаки, за словами Бєльського, «розходяться на зиму по сусідніх містах, таких як Київ, Черкаси та інші, залишаючи на острові, в безпечному місці на Дніпрі, човни і кілька сотень людей на Коші (korzeniu), як вони говорять, при стрільбі, бо мають при собі і гармати, захоплені в турецьких фортецях і у татар». Отже, у козаків за порогами вже існувала певна організація, репрезентована «Кошем». Козаки, що залишилися на Коші, становили його залогу, яка мала, за словами Бєльського, гармати, човни тощо. Заснування козаками Коша за порогами треба вважати нічим іншим як утворенням Запорозької Січі. Зрозуміло, що це сталося не раптово, а в процесі тривалого часу.

Бєльський не тільки повідомив про заснування козацького Коша за порогами, а й вказав також на одне з місць, де він містився.

За його словами, на південь від острова Хортиці був розташований інший острів, що зветься Томаківкою, на якому найчастіше живуть низові козаки і який становить для них, по суті, наймогутнішу фортецю на Дніпрі». Острів Томаківка, пізніше названий Буцьким, тобто островом втікачів, інакше Дніпровським або Городищем, був приблизно на 60 км південніше від Хортиці. Цей острів ближче до правого берега Дніпра (біля сучасного міста Марганця Дніпропетровської області) одержав свою назву від однойменної річки. Річка Томаківка, права притока Дніпра, протікаючи біля острова із східного боку, ділилась на два рукави. Один із них зливався з притокою Дніпра Ревуном, а другий - з Річищем. За словами Лясоти, всі три річки називалися Томаківками; а «поряд знаменитий названий острів» тобто Томаківка.

Острів Томаківка, що височів над околицею, був чудовим природним укріпленням. Боплан, проїжджаючи біля нього в 1637 році, писав: «Томаківка… острів близько однієї третини милі в діаметрі, напівкруглий і високий, нагадував півкулю, весь порослий лісом; стоячи на ньому, видно всю течію Дніпра від Хортиці до Талані». Інший сучасник, Самуїл Зборовський, відвідавши Томаківку в другій половині XVI століття, переказував: «Цей острів такий широкий, що там можна розташувати 20 тисяч людей і чимало коней».

В примітках до видання «Опису України» Боплана російською мовою говориться, що окружність острова дорівнює 6 км, а поверхня - 350 га. Автор приміток пише: «Назва Томаківка, ймовірно, виникла від маківкоподібної форми острова: по-татарськи «тумак» означає «шапка»… В половині XVII століття острів мав ще іншу назву: Бучки, або Буцко. Тепер Томаківка з'єдналася з правим берегом Дніпра. Дослідники другої половини XIX століття І. Карелін та Л. Падалка, описуючи Томаківку, зазначають: над Річищем острів досить високий - 70 сажень - і урвистий, а з інших боків похилий і займає десь зо 300 га. Ґрунт його кам'янистий, а на схилах можна побачити значне оголення вапна.

Питанням про те, який острів має честь бути першою колискою Запорозької Січі, досить спірне, бо Бєльський в іншому місці своєї Хроніки подає такі відомості: «На цій річці є кам'яні пороги, які перейти важко комусь іншому, крім козаків, що до цього звикли. Є там теж деякі острови дуже укріплені, на яких козаки мешкають, і між іншими Томаківка… «Отже, кілька островів, серед них і Хортиця, можуть змагатися за право бути першим місцем Січі. Хортиця, яка дуже часто згадується в історії Запорожжя і так тісно пов'язана з тими чи іншими подіями на Запорожжі, без сумніву, має бути увіковічена пам'ятниками Козацтву. Виникнення Запорозької Січі мало велике історичне значення. З появою Січі український народ здобув могутню підпору в боротьбі проти феодального і чужоземного гніту, а також захист від турків і татар. Тут знаходили притулок і підтримку всі, хто виступав проти соціального, національного і релігійного гноблення. Своєю героїчною боротьбою запорозьке козацтво підтримувало в українському народі дух протесту проти гнобителів.

Дмитро Вишневецький об'єднав розпорошених по дніпровських плавнях низовців, прилучив до них той хліборобський елемент з межі Дикого поля, який уже набув добрих навичок військового ремесла. Отже, він визначив напрям творення власне української збройної сили, що мала органічний зв'язок із землею. Це й було саме українським вибором. Зрозуміло, що перехід князя Вишневецького на постійний побут серед козацтва на дніпровських островах викликав відповідний резонанс у тодішньому суспільстві, особливо в урядових колах. У польських енциклопедичних виданнях часто обстоюється теза про те, що Дмитро Вишневецький пов'язав свою долю із запорозьким козацтвом безпосередньо на дніпровських островах виключно з «амбітними його намірами, для виконання яких мали послужити козаки».

Насправді ж, князь Дмитро Вишневецький присвятив себе захисту власного народу від агресорів, і ця мета разом з хоробрістю та вірністю власним принципам зробила його одною з найгероїчніших постатей в історії нашої держави.

Размещено на Allbest.ru