Вступ країн Центрально-Східної Європи до Європейського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Виникнення і реалізація п'ятого і шостого розширення Європейського Союзу

2. Особливості п'ятого і шостого розширень ЄС і проблеми, що виникли у приєднаних країн

3. Вступ Хорватії до ЄС

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Вивчаючи історію країн Центрально-Східної Європи новітнього періоду особливу увагу слід звернути на вступ певних країн цього регіону до Європейського Союзу. Найвідчутнішими в цьому сенсі були 5, 6 і 7 хвилі розширення: 2004, 2007 і 2013 роки відповідно. Раніше, у 1981 році членом ЄС стала Греція.

1 травня 2004 року у лави ЄС вступили 8 країн ЦСЄ: Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія та Естонія.. Це розширення стало небаченою за масштабом подією. Для деяких країн це було дуже важливе рішення, і як результат вони отримали серйозну підтримку з боку Європейського Союзу у економічному та політичному планах. Членство до ЄС розглядалося як гарантія вільного доступу до ринків, як підтримка економічних та фінансових перетворень. Але все це стало для країн тяжким випробуванням, оскільки за порівняно невеличкий термін варто було провести безліч реформ. Самому Євросоюзу, у зв'язку з цим розширенням, довелося також реформувати існуючі інститути.

1 січня 2007 року 2 країни знову ж таки ценрально-східного регіону Європи стають членами ЄС: Болгарія та Румунія. 1 липня 2013 - 1: Хорватія.

східна європа європейський союз

1. Виникнення і реалізація проекту п'ятого і шостого розширення Європейського союзу

Розширення Європейського союзу - це процес поширення Європейського Союзу у вигляді вступу до нього нових європейських держав.

Держави східноєвропейського регіону ще на початку 90-х рр. були зацікавлені у поглиблення співробітництва з ЄС та включенні у процес інтеграції. З іншого боку, в розширення ЄС на схід були зацікавлені і деякі країни-члени ЄС, серед яких, особливо слід виділити Німеччину. Саме Німеччина була зацікавлена у збереженні політичної стабільності в країнах, які перебувають на схід від її кордонів.

Першим кроком на шляху розширення зони інтеграції на схід стало укладання угод по асоціацію між ЄС і країнами ЦСЄ, що отримали назву Європейських угод, які передбачали в невизначений термін вступ до ЄС. У 1991 р. угоди по асоціацію було укладено з Угорщиною, Польщею, в 1993 р. - з Румунією, 1994 р. - з Чехією і Словаччиною, в 1995 р. - зі Словенією.

У 1993 р. на засіданні Європейської Ради у Копенгагені було вирішено, що асоційовані країни Центрально-Східної Європи за наявності волевиявлення з боку населення, можуть бути членами Європейського союзу, виконавши ряд «копенгагенських критеріїв», у тому числі було названо:

- наявність стабільних інститутів, які гарантують демократію, правовий порядок, дотримання прав людини і захист національних меншин;

- наявність конкурентоспроможної ринкової економіки, здатної справлятися з конкуренцією;

- готовність вступити до ЄС, включаючи прагнення стати членами Економічного і Валютного союзів.

Встановлення чітких критеріїв членства для країн ЦСЄ послужило підвалинами подачі офіційних заяв держав із бажанням прийняти їх в члени ЄС: Угорщини та Польщі - 1994 р., Румунії, Словаччини, Латвії, Естонії, Литви та Болгарії - в 1995 р., Чехії і Словенії - 1996 р..

У 1994 р. Європейський Союз схвалив програму підготовки цих країн для вступу до ЄС - так звана Білу книгу «Підготовка асоційованих країнах Центральної і Східної Європи до інтеграції у внутрішній ринок Європейського союзу».

Важливе значення мали рішення засідання Ради у Мадриді у грудні 1995 року. На засіданні було встановлено, що прилученні до ЄС країни-кандидати повиннні мати розвинену економіку, ефективне керування і стабільний фінансово-економічний стан. У критерії приєднання (в оцінці фінансових наслідків розширення для ЄС цих галузях) ввели додаткові обмеження: здатність країн-вступників здійснювати схвалену ЄС структурну і аграрну політику.

Протягом 1997 р. Європейська комісія, і 11 країн-кандидатів (10 країн ЦСЄ і Кіпр) домовилися щодо умов і термінів початку переговорів про вступ. На базі рекомендацій Комісії ЄС грудні 1997 року на засіданні Ради голів держав та членов ЄС Люксембурзі було винесено політичне постанову про поетапне масштабне розширення Євросоюзу. На саміті, названому самітом розширення, було оголошено список держав, які ближче за інших підійшли до виконання копенгагенських критеріїв: Кіпр, Польща, Угорщина, Чехія, Естонія, й Словенія.

Уже на Лондонській зустрічі у березні 1998 року Європейська Рада назвала десять країн: п'ять асоційованих з ЄС країн (Чеська Республіка, Польща, Угорщина, Естонія, й Словенія), які подали офіційні заяви про зарахування до ЄС, утворюють «першу хвилю» розширення; «другу хвилю» - Словаччина, Латвія, Литва й Румунія.

6-7 вересня 1999 року у місті Саариселка (Фінляндія) було проведено неформальну зустріч міністрів закордонних справ держав-членів ЄС, де запитали про затвердження дати закінчення переговорів із державами «першої хвилі» про те, коли розпочнуться переговори із державами «другої хвилі». Під час зустрічі було заявлено, що країни «першої хвилі» будуть прийняті до ЄС в найближчому майбутньому і отримають грошову допомогу на розвиток сільського господарства та фінансування регіональних проектів. Країни «другої хвилі» готуватимуться протягом кількох років (за цей період передбачається забезпечувати їх максимально можливу участь у економічному просторі і валютному союзі, співробітництво у сфері безпеки, участь у роботі інститутів ЄС). Вступ балканських держав передбачав попереднє встановлення серед них відносин миру і співробітництва.

2000 року було проведено міжурядову конференцію з питання про інституціональну реформу і серію інших міжурядових конференцій з державами «другої хвилі» для розробки умов і етапів процесу їх приєднання до ЄС.Було зазначено, що кожна країна-кандидат оцінюватиметься у зв'язку з специфікою її політичного розвитку, до того ж вони зобов'язуються провести заходи щодо досягненню ними рівня країн «першої хвилі». Державам, бажаючим вступити до складу ЄС, рекомендували врегулювати внутрішні і зовнішньополітичні протиріччя шляхом звернення до Міжнародного суду.

У 2000 року Європарламент прийняв резолюцію, яка передбачала, що країни-кандидати «першої хвилі» (Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія, Кіпр), яких охрестили «вхідними», увійдуть до ЄС 2004 року. Решта країн - Болгарія, Словаччина, Латвія, Литва й Румунія - готуються до вступу.

У грудні 2002 р. офіційне запрошення на вступ до ЄС було надіслано Естонії, Литві, Латвії, Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Словенії, Кіпру і Мальті. ПЗазначалось, що повноправними членами ЄС десять країн зможуть стати 1 травня 2004 р., якщо виконають всі необхідні вимоги, зокрема врегулютьпитання з приводу податків, вдосконалення Конституції та законів законів і т. п.

Стосовно Болгарії та Румунії, то відзначалося, що цим країнам буде надано допомогу і що термін прийняття у Союз буде зафіксований пізніше. Причиною такого рішення послужило передусім те, що ці країни ще не відповідали економічним критеріям, які було затверджено у Копенгагені. Заявлялось, що для вступу до ЄС Болгарії необхідно істотно зменшити безробіття, знизити дефіцит бюджету до 3% ВВП, скоротити бюджетні витрати і т.д., а в Румунії основними проблеми були необхідність зміцнення демократії, дотримання прав людини, підвищення ефективності роботи адміністративного апарату, запровадження стандартів європейського законодавства, поліпшення стану національних меншин і ін..

У 2003 р. на саміті ЄС в Афінах глави держави і урядів 15 країн ЄС і десяти країн-кандидатів: Латвії, Литви, Польщі, Чеської Республіки, Словаччини, Угорщини, Словенії, Мальти, Кіпру, Естонії підписали угоди про вступ у ЄС. На саміті було встановлено, що Шенгенский безвізовий режим почне поширюватися на нових членів ЄС тільки після 2006 р., а доти, країни-вступники повинні повністю модернізувати свої прикордонні структури з Росією, Білоруссю й Україною.

Наприкінці 2003 р. Європейська комісія у доповіді про перебіг підготовки 10 країн-кандидатів до вступу відзначила, що майбутнє розширення буде добре підготовленим. 70% категорій, за якими держави-претенденти повинні відповідати стандартам ЄС, було виконано, в 25% - ведеться робота, яка завершиться у травні, в розмірі 5% - зберігається наявність невирішених проблем (законодавча і адміністративна сфера, відсутність певних установ, недоліки в галузі забезпечення гігієнічної обробки продуктів харчування, ін. - всього 39 проблем). У 2003 в Мальті, Словенії, Угорщини, Литві, Словаччині, Польщі, Чехії,Естонії і Латвії було проведено референдуми, та Договір було ратифіковано парламентами.

1 травня 2004 р. Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта стали членам Євросоюзу. Як результат територія Співтовариства збільшилася на 23 %, чисельність населення - на 19 %, а ВВП - на 27%. Отже, п'яте розширення стало безпрецедентною подією в історії Об'єднаної Європи.

На закінчення п'ятого розширення ЄС відразу ж припадає початок шостого. Болгарію до ЄС розглядають як ідеальну країну щодо розвитку сільського господарства, а Румунію - як одне з головних джерел робочої сили. Що стосується законодавства, то відзначалося, що Болгарія продовжує слідувати непоганому темпу. Країна розробила хороші стандарти для банківської системи, але повинна звертати більше увагу їх додаток.

2005 року було підписано угоду про вступ Болгарії та Румунії до ЄС. У ній йшлося, що приєднання можливе лише у разі, якщо до 1 січня 2007 року країни виконають всі поставлені умови. Від Болгарії переважно вимагали жорсткості законів в боротьбі з корупцією та злочинністю, поліпшення умов проживання у країні національних меншин і економічного зростання. Від Румунії - реформ освітньої і судової систем, вдосконалення соціальної полі-тики щодо національних меншин і більш відповідального підходу до охорони навколишнього середовища. У разі невиконання цих умов Єврокомісія залишила за собою право відкласти вступ Румунії та Болгарії.

Договір щодо вступу Болгарії та Румунії у Євросоюз з початку 2007 року був підписаний в Люксембурзі. Під документом поставили підписи керівники Болгарії та Румунії, і міністри закордонних справ 25 країн-членів ЄС.

Отже, реалізація пілотного проекту п'ятого і шостого розширень відбувалася протягом десятиріччя, та й вступ цих країн не означав завершення процесу інтеграції до ЄС. Сьогодні триває робота з економічної інтеграції цих країн: гармонійний розвиток економічних інститутів; стабільне і збалансоване економічне взаємопроникнення; підвищення рівня життя; високий рівень зайнятості; економічна і валютна стабільність.

2. Особливості п'ятого і шостого розширень ЄС і проблеми, що виникли у приєднаних країн

Після вступу дванадцяти нових держав, у ЄС вже охоплює не тільки Західну, а й Центральну Європу, Балтію, частину Східної Європи. Економічно у світі виник найбільший єдиний ринок площею 5 млн. км. кв. з населенням 550 млн. чоловік і 7.7 трлн. доларів ВВП. Розширюючись на схід, Європейський Союз помітно нарощує свій ресурсний потенціал: на 34% збільшується територія, на 29% - населення.

Це було найбільше розширення за людськими і територіальним показниками, хоч і найменше за показниками ВВП. Відносно не високий розвиток цих країн призвів до занепокоєння, деяких країн-членів і в результаті було прийнято деякі обмеження для нових країн-членів.

Одним з найважче розв'язуваних завдань на етапі приєднання стала адаптація сільського господарства країн ЦСЄ до європейських стандартів. Усвідомлюючи це, країни-кандидати, очікували отримати фінансову підтримку ЄС. Проте, Єдина Сільськогосподарська Політика (ЄСП) Європейського союзу вже нині поглинає 50% його коштів. Чинна до ЄС система підтримки сільського господарства давно визнається неефективною й призводить до значного перевиробництву у межах Союзу. Очевидними є напрями необхідних змін, зокрема, значне зменшення субсидій товаровиробникам. Проте спроби реформування ЄСП протягом 2000-2002 рр. виявлялися безуспішними через жорстку позицію деяких країн, передусім Франції.

Слід зазначити, що п'яте і шосте розширення - це принципово новий варіант приєднання країн порівняно з усіма попередніми етапами.

Вперше розширення ЄС відбувалося через приєднання країн, які раніше не розвивалися з урахуванням західноєвропейської соціально-економічної моделі і не належали до західноєвропейської системи безпеки. Йдеться про держави, які здійснюють небачений в історії перехід від державної командно-адміністративної економіки до ринкової, від авторитаризму до парламентської демократії та правової держави. Країнам Центральної і Східної Європи притаманні специфічні риси, які мають принциповий вплив як на характер, так і на наслідки розширення ЄС.

Можна виділити такі особливості п'ятого і шостого етапів розширень:

- раніше Європейське Співтовариство не доповнювалось одночасно такою кількістю нових і настільки неоднорідних країн. За історію розширень ніколи не приймали більше трьох країн-кандидатів;

- 8 із 10 нових країн - це посткомуністичні країни, які мають у своїй історичній пам'яті досвід (хоч і різний) комуністичного правління. Вони дуже відрізняються від інших членів ЄС в економічному, соціальному, політичному планах, навіть за менталітетом;

- вперше настільки очевидним є політичне підгрунтя ухвалення рішення пр розширення. За словами багатьох європейських політиків, за багато років життя в європейців з'явилася можливість відчути себе єдиним цілим. З іншого боку, зникає проблема повоєнного розколу Європейського континенту;

- розширення відбувається на рівні економічної інтеграції країн ЄС - на етапі формування Економічного і Валютного Союзу, що ускладнює проблемні економічні аспекти інтеграції;

- ЄС доведеться вирішувати проблему зі створення налагодженого механізму узгодження інтересів 27 держав.

Після приєднання в багатьох нових країн ЄС продовжувалося зростання ВВП, значно збільшився приплив іноземних інвестицій, внаслідок чого у країнах зросли темпи економічного зростання. Наприклад в Естонії ВВП за 2000-2006 рр. збільшився на 60%, а в Латвії інвестиції за 2000-2006 рр. збільшилися до 27, 7 млрд. дол.. У Чехії темпи приросту економіки в 2005 р. становили 6%, а ВВП на душу населення становив 15011 дол. (в Україні - 860 дол.) .

Були й негативні наслідки вступу до ЄС:

- витіснення вітчизняних товаровиробників,

- підвищення вартості робочої сили в нових державах-членах завдяки застосуванню вимог союзу,

- запровадження екологічних правил ЄС потягнуло збільшення витрат у цій галузі розмірі 2-3% ВНП на рік,

- необхідність зміни торгово-економічних відносин нових країн-членів з державами, які входять у ЄС.

Після приєднання нових країн, рівень економічного розвитку яких помітно нижче середньоєвропейського, лідери Євросоюзу опинилися у становищі, коли основний тягар бюджетних витрат на соціальну сферу, дотації сільському господарству й т.д. припав саме на них. У той самий час ці країни не бажають збільшувати частку відрахувань до загальносоюзного бюджету понад рівня 1% ВВП.

Отже, вступ нових країн до Європейського Союзу мав як позитивний, так і негативний вплив, зокрема поруч із економічним прогресом цих країн іде процес витіснення вітчизняних товарів зарубіжними.

3. Вступ Хорватії до ЄС

Опівночі 1-го липня 2013 року Республіка Хорватія стала 28 членом Європейського Союзу. Структура ЄС та його громадська влада притягували до себе Хорватію, як сильний магніт. У той же час, стратегічна перспектива показує, що Хорватія є найзахіднішою частиною території Західних Балкан, тобто геополітичним «тилом» Європейського Союзу.

Хорватія вступила до ЄС незалежно від того, що європейське розширення через інтеграційні проекти на сьогоднішній день знаходиться під значним обмеженням. Більше того, Хорватія стала членом ЄС не лише після довготривалого очікування, але й у часи нестабільності та спаду, затяжної кризи у єврозоні, глибоких економічних та ідентичних криз, а також, проблем у деяких аспектах відносин між ЄС та Хорватією. Крім того, після приєднання Хорватії існує високий ступінь невизначеності щодо перспектив для майбутнього розширення ЄС.

Остаточне рішення про інтеграцію однієї країни-кандидата завжди перш за все було політичним. Десять років тому на саміті в Салоніках ЄС відкрив двері для країн Західних Балкан, але питання членства Хорватії у Європейському Союзі залишилося не розглянутим і не роз'ясненим. Розширення ЄС на материковій частині колишньої Югославії, на відміну від значного розширення у Центральній та частині Східної і Південно-Східної Європи в 2004 і 2007 роках, було спірним питанням. Коли Хорватія в 2003 році подала свою кандидатуру майже ніхто не підтримав цей крок і багато хто був проти.

Суперечки навколо цього регіону, включаючи Хорватію, спиралася на те, що ЄС хотів, але не знав як владнати кризову ситуацію на Балканах і у той же час, не реагував на воєнні дії.

З іншого боку, було б справедливо сказати, що двері для Хорватії завжди були більш відчиненими, ніж для інших країн колишньої Югославії (не враховуючи Словенію) та Албанії. Вступ Хорватії до Європейського Союзу мав значне символічне і практичне значення, демонструючи, що країни Західних Балкан мають перспективу вступу в організацію. Зокрема, суперечки щодо вступу Хорватії в європейській громадськості й у деяких країнах-членах ЄС сприймалися через дуже тісні зв'язки з Німеччиною, котрі розпочалися одразу після возз'єднання Німеччини й визнання нею незалежності Хорватії без консультацій з іншими членами. Німеччина надавала велику підтримку Хорватії й у важливі моменти на шляху інтеграції.

Також, протягом багатьох років, незалежно від обставин, Австрія та Угорщина і дуже часто Словаччина підтримували Хорватію і довели, що є надійною опорою цій країні.

Крім цього, двома ключовими перешкодами у ході переговорів з Хорватією були вимоги продемонструвати повну співпрацю з Міжнародним трибуналом по колишній Югославії (МТКЮ), а також Словенією щодо прикордонних суперечок.

Через ці дві проблеми і небажання Хорватії проводити необхідні заходи для забезпечення резолюції, процес розширення затягнувся. Більше того, переговори щодо вступу Хорватії у 2005 році із Європейським союзом були обтяжені провалом конституції ЄС, втомою від розширення, фінансовою кризою та тривалими проблемами єврозони, котрі ще належало вирішити. Тим не менше, з початком переговорів про членство в 2005 році розпочався процес скринінгу здатності Хорватії задовольнити вимоги членства в ЄС.

У національному референдумі щодо вступу Хорватії до ЄС, що проводився 22 січня 2012, взяли участь 44% громадян із них 66% підтримали вступ до ЄС. Того ж року, вперше від 2003 року повноправне членство було офіційно підтримане всіма політичними партіями у парламенті Хорватії.

З боку ЄС експертами були висловлені побоювання з приводу політичної та економічної корупції та функціонування судової системи. Хорватія на даний час займає 62 місце як найбільш нестабільна країна щодо боротьби з корупцією за даними Індексу сприйняття корупції, опублікованого організацією Трансперенсі Інтернешнл (випереджаючи такі держави-члени ЄС як Румунія, Болгарія, Словаччина, Греція та Італія).

Інтеграція невеликої за розмірами Хорватії була для Європейського союзу легкою справою. Хорватія стала першою країною, що була прийнята в ЄС самостійно після вступу Греції в січні 1981 року і це стало сьомою хвилею розширення проекту європейської політичної та економічної інтеграції. Будучи невеликою країною із населенням майже 4,5 мільйонів жителів, Хорватія не являтиме серйозної проблеми асиміляції в установах ЄС та процедурах прийняття рішень. Крім стандартних приєднань до договорів, ратифікованих усіма державами-членами ЄС, щоб забезпечити новим членам вступ в організацію, не потрібно вдаватися до реформування самих інститутів ЄС, що було особливістю останніх розширень.

Зрештою, процес приєднання з кожним новим розширенням ставав більш жорстким. Хорватія і країни, які йдуть її шляхом домоглися значного прогресу в боротьбі з військовими злочинами минулого. Боротьба з корупцією та організованою злочинністю є ще одним ключовим пріоритетом, а також зміцнення верховенства права шляхом створення надійної незалежної судової системи. Хорватській владі навіть довелося заарештувати за корупцію свого колишнього прем'єр-міністра Санадера, який привів країну в НАТО й ініціював процес євроінтеграції.

ЄС тримає відкритими двері для нових членів і процес розширення триває. Західні Балкани - це територія у центрі географічної Європи, повністю оточена державами-членами ЄС і НАТО, отже, інтеграція в ЄС є необхідною ланкою для повної стабілізації миру і створення стійкої системи безпеки. За допомогою цього розширення зросла репутація ЄС, м'яка сила виправдана, а населення і керівництво країн-кандидатів переконалися, що їхні демократичні реформи в даний час визнані і винагороджені.

Ряд інших важливих рішень були прийняті на засіданні Ради ЄС - Сербії дали зелене світло початку переговорів про вступ до ЄС у січні 2014 року, а Косову - розпочати переговори про стабілізацію та асоціацію. Європейські лідери також схвалили пропозицію Латвії приєднатися до єдиної європейської валюти і стати 18 членом Єврозони.

Зрештою, продуктивність Хорватії в якості держави-члена ЄС буде під пильним наглядом, з метою визначення того, чи забезпечує членство стійке покращення у функціонуванні демократії та економіки на Західних Балканах, а також в інших країнах.

Висновки

П'яте і шосте розширення Європейського союзу - це принципово новий варіант приєднання країн порівняно з усіма попередніми етапами. І вони мали ряд особливостей.

Першим етапом втілення зони інтеграції на Схід стало підписання договорів по асоціацію і подача офіційних заяв вступу до ЄС країн Центрально-Східної Європи: Угорщини, Польщі, Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччини, Литви, Латвії, Естонії та Словенії. Було зазначено, що вони можуть стати членами Європейського союзу, виконавши ряд «копенгагенських критеріїв».

Наступним етапом стали домовленості щодо умов і термінів початку переговорів про вступ. Хронологічно цей етап можна визначити 1997-2000 р., тобто починаючи з Ради голів держав та правительств-членів ЄС в Люксембурзі і до резолюції Європарламенту 2000 р., яка розбила країни на «дві хвилі».

Останній етап характеризувався підготовкою до вступу, оцінкою політичної та економічної ситуації у країнах. Цей етап завершився підписанням на саміті ЄС в Афінах договору про вступ десяти країн до Європейського Союзу, а в 2007 р. до Європецского Союзу приєдналися Болгарія й Румунія. У 2013 р. членом ЄС стала Хорватія.

Отже, останні розширення посилили політичну роль Європейського союзу у світовому співтоваристві. Як результат організація стала одним з найсильніших інтеграційних угруповань у світі та основною економічною та політичною силою на континенті.

Список використаних джерел та літератури

1. Бердичевский Я. М. Зарубіжні країни: 1998-2003 рр. / Я. М. Бердичевский. - Запоріжжя: Прем'єр, 2003. - 624 с.

2. ВладиславлеваТ. Б. Расширяющийся Европейський Союз: проблемы и перспективи / Т. Б. Владиславлева // Знание. Понимание. Умение. - 2005. - №2. - С. 112-118.

3. Кіш Є. А. Європа: Процеси інтеграції країн Центрально-Східної Європи / Є. А. Кіш // Нова політика. - 2005. - №8. - С. 19 - 25.

4. Кріль М.М. Історія країн Центрально-Східної Європи (кінець XX - початок XXI ст.): [ Навч.посіб. ] / М. М. Кріль. - К.: Знання, 2008. - 284 с.

5. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 рр.): підручник / Л. Ф. Гайдуков, В. Г. Кремень та ін. - К.: Либідь, 2001. - 624 с.

6. Поздняков Г. Д. Нові країни на порозі Європейського Союзу / Г. Д. Поздняков. - М., 2006. - 126 с.

7. Сініша Куко. Вступ Хорватії до ЄС: історія успіху у скрутні часи. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://eu.prostir.ua/library/258612.html - Назва з екрану. - Дата звернення: 16.04.2014.

Размещено на Allbest.ru