Галицько-Волинська держава

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

1. Передумови утворення Галицького і Волинського князівств, їх об'єднання

2. Характеристика суспільного ладу, його відмінності від Київської Русі

3. Занепад Галицько-Волинської держави: причини та наслідки

Список використаних джерел

1. Передумови утворення Галицького і Волинського князівств, їх об'єднання

Київська Русь залишалась об'єднаною державою приблизно до 1132 р. Пізніше князівства починають проводити свою внутрішню і зовнішню політику порівняно самостійно. Наймогутнішими на українських землях були Київське, Чернігівське, Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке князівства. Найстійкішими виявилися ті князівства, в Яких утвердилися свої окремі династії - відгалуження роду Рюриковичів. Так, у Чернігівській і Сіверський землях правили князі з роду Ольговичів, у Галицькому князівстві - Ростиславичі, пізніше об'єднане Галицько-Волинське князівство закріпили за собою Романовичі.

Наприкінці 5 першій половині 6 ст. адміністративним осередком земель Волині і Підкарпаття був Володимир - місто, що його заснував і назвав своїм ім'ям князь Володимир Святославович. Він передав управління цим краєм Всеволодові - своєму синові від полоцької князівни Рогніди Рогволодівни. Місто Володимир стало осередком єпископства і, отже, важливим центром розвитку культури. князівство галицький волинський суспільний

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто змінювалась. Окрему князівську династію тут започаткував внук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславович, який князював у Володимирі протягом 1136 - 1142 і 1146 - 1154 рр. Він, а згодом і його син Мстислав Ізяславович спиралися на свої волинські володіння у боротьбі за утвердження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно в окремі періоди своєї історії перетворювалося у своєрідну федерацію дрібніших удільних князівств. Самостійну політику намагалися вести князі, що володіли Луцьком, Пересипницею, Дороги чином, а в окремі періоди - також володарі Бузька, Червена та інших міст. Після смерті 1170 р. Мстислава Ізяславовича Волинь була поділена між його синами: Роман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Червені, Всеволод у Белзі. Лише наполеглива об'єднавча політика Романа Мстиславовича забезпечила врешті-решт єдність Волинської землі.

Трохи по-іншому склалася доля Підкарпаття. Тут уже 1084р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Перемишльському князівстві, до якого входили землі над Сяном і Верхнім Дністром, приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і в Перемишлі. В 1099 р. він спільно з Васильком Теребовельським переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем і це на деякий час стримало напади Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимиром) об'єднав Перемишльську, Теребовельську, Звенигородську землі в одному князівстві. В 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дніпром. Лише у Звенигородському князівстві деякий час правив його племінник Іван Ростиславич. У 1145 р. відбулося повстання містиків Галича, які «ввели у місто» звенигородського князя. Проте внаслідок кровопролитної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана Ростиславича з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла. Його володіння простягалися вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю потрапили у певну залежність від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, а це, своєю чергою, сприяло розвиткові міст князівства.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні стосунки не лише з сусідами, а й з Візантією, Священною Римською імперією. Гостем його був візантійський цісаревич Андроник Комнин, який пізніше став імператором. Показово, що «Великопольська хроніка» 13 ст. державу Ярослава Осмомисла називає королівством.

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, між Волинською і Галицькою землями були налагоджені тісні економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині і Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але довго його не втримав. Лише 1199 р., після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалося домогтися об'єднання під своєю владою Волині і Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Романа Утвердився і в золотоверхому Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота міста.

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги.

Отож, виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:

1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);

2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;

3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстилавича та Данила Романовича Галицького;

4) існування на території князівства багатих родовищ, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.

2. Характеристика суспільного ладу, його відмінності від Київської Русі

Як і в Київській Русі, у Галицько-Волинській державі існувала чітка структурасуспільства, де кожній групі визначалося певне і чітке місце. Як і в Київській Русі, все населення Галицько-Волинської землі поділялося на вільних, напіввільних і залежних.

Вільні: до них належала пануюча соціальна група: боярство, духовенство, частина селянства, більша частина міського населення. Розвиток князівського домену в Галицькій землі мав свої особливості. Складність утворення в Галичині князівського домену полягала, по-перше, в тому, що він почав складатися вже тоді, коли більшу частину общинних земель було захоплено боярами і для князівських володінь коло вільних земель було обмежене. По-друге, князь, намагаючись здобути підтримку в місцевих феодалів, роздавав їм частину своїх земель, унаслідок чого князівський домен зменшувався, а бояри, отримавши земельні держання, часто перетворювали їх у спадкові володіння. По-третє, основна маса вільних общинників уже перебувала у залежності від боярської вотчини, у зв'язку з чим князівський домен потребував робочої сили. Князі могли приєднати до свого домену лише землі общин, які не були захоплені боярами. На Волині, навпаки, князівський домен об'єднав переважну більшість общинних земель, і лише згодом з нього почали виокремлюватися та зміцнюватися місцеві бояри. Найбільш важливу роль у суспільному житті князівства відігравало боярство. Особливістю Галицько-Волинської землі було те, що з давніх часів тут сформувалася велика група боярської аристократії. Вона володіла значними земельними багатствами, селами та містами і мала величезний вплив на внутрішню і зовнішню політику держави.

Боярство не було однорідним. Воно поділялося на крупне, середнє та дрібне. Середнє та дрібне боярство перебувало на службі у князя, часто отримувало від нього землі, якими володіло умовно, себто доки служило князю. Великі князі роздавали землі боярам за їхню військову службу - "до волі господарської" (до волі великого князя), "до живота" (до смерті власника), "в отчину" (з правом передачі землі в спадщину).

До пануючої групи примикала верхівка духовенства, яка також володіла землями та селянами. Духовенство було звільнене від сплати податі і не несло ніяких обов'язків перед державою.

Селянство. Селянство складало основну масу населення Галицько-Волинської землі. Як і в Київській Русі, селяни називалися смердами. Більшість з них були вільними, мали своє господарство і в складі общини сплачували оброк державі в особі князя. Серед форм селянського володіння землею переважало общинне землеволодіння, що пізніше отримало назву "дворище". "Дворище" як об'єднання кількох селян-общинників із розпадом общини поступово розділялося на індивідуальні двори.

Процес утворення великого землеволодіння супроводжувався посиленням економічної залежності селян і появою ренти. Першою формою вираження такої залежності селян була данин а. На користь великого князя селяни сплачували "татарщину" (раніше її збирали баскаки), "серебщину", відбували різні повинності, а на користь місцевих панів сплачували оброк (дякло) натурою: хутром, воском, зерном.

Данина, що накладалася на "дим", "плуг", не мала конкретних розмірів, і її збирали шляхом "полюддя". Крім того, общинники виконували підводну і військову повинності, а також мали будувати й ремонтувати дороги, укріплення, замки. Об'єкти сільського господарства обкладались оброком, який стягувався не лише продуктами, а й грошима. Грошовий оброк у Галицько-Волинському князівстві отримує назву "чинш", а селян називають "чиншовиками".

Жителі приміських сіл у більшості не були корінним населенням. Вони були посаджені на землю князями чи боярами. Села ці поділялися на сотні й десятки, а їхніх жителів називали "сотенними". За право користування землею та інвентарем вони зобов'язані були виконувати феодальні повинності, обробляти землю, сплачувати оброк, будувати та ремонтувати міські укріплення, нести службу з охорони міста тощо. Приміські сотні об'єднувалися в тисячі на чолі з тисяцьким.

До вільних належав а також більша части на міського населення. Соціальний склад жителів міст ставав неоднорідним: диференціація тут також була значною. Верхівку міст складали "мужі градські" і "містичі". Міська верхівка була опорою влади князя, виявляла пряму зацікавленість у зміцненні його влади, бо вбачала в цьому гарантії збереження своїх привілеїв.

Існували купецькі об'єднання -- гречники, чудинці та ін. Ремісники також об'єднувались у "вулиці", "ряди", "сотні", "братчини". Ці корпоративні об'єднання мали своїх старост і свою казну. Всі вони знаходилися в руках ремісницької і купецької верхівки, якій підкорялися міські низи -- підмайстри, робітні люди та інші "люди менші".

Галицько-Волинська земля була рано відірвана від великого шляху "з варяг в греки", рано зав'язала економічні та торговельні зв'язки з європейськими державами. Ліквідація цього шляху майже не відбилася на господарстві Галицько-Волинської землі. Навпаки, ця ситуація привела до бурхливого росту чисельності місті міського населення. Наявність цієї особливості в розвитку Галицько-Волинського князівства забезпечила важливу роль міського населення в політичному житті держави. У містах крім українських постійно мешкали німецькі, вірменські, єврейські та інші купці. Зазвичай вони жили своєю общиною і керувались законами та порядками, встановленими владою князів у містах.

Напіввільні. До них належала та частина селянства, яка втратила господарську самостійність і змушена була за отримане в борг зерно, інвентар і гроші працювати на землі власника.

Зі зростанням великого боярського землеволодіння скорочувалась кількість вільних селян, збільшувалось число залежних, яких можна на той час віднести до напіввільних.

Залежні. До них належали холопи й челядь. Як і в Київській Русі, у Галицько-Волинському князівстві існувало холопство, однак тут єдиним джерелом холопства був "полон". Формування великого боярського землеволодіння поєднувалося з процесом перетворення холопів у феодально залежних людей. Холопи обслуговували двір боярина або залучались до обробітку ріллі. Бояри "саджали" холопів на землю, і таким чином виникали нові села з феодально залежним населенням, а холопи з'єднувались із селянством. Під словом "челядь", на відміну від холопів, розуміли залежних селян, яких захоплювали разом з їхнім майном.

3. Занепад Галицько-Волинської держави: причини та наслідки

З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. У 1325 р. володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава. Він прийняв православ'я та ім'я Юрій II Болеслав. Певний час він, незважаючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу.

Юрій ІІ не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.

Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких дій. Внаслідок боярської змови Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина - під Польщею, Волинь - під Литвою, Буковина - у складі Молдавського князівства.

Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви.

Найбільше історичне значення Галицько-Волинської держави в історії Європи у ХІІ - першій половині ІVст. полягає в тому, що вона захистила Європу від азіатських орд.

Список використаних джерел

1. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навчальний посібник // Інтернет видання «Pidruchniki. w s» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://pidruchniki.ws/17390617/pravo/istoriya_derzhavi_i_prava_ukrayini_-_muzichenko_pp.

2. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник. - К.: Видавництво «Каравела», 2004. - 408 с.

3. Сливка Ю.Ю., Панфілова Т.О. Українські політичні партії Західної України 20-30-х рр. ХХ ст. // Інтернет видання [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2009-2/doc/4/01.pdf.

4. Субтельний О. Україна: Історія. - К.: Либідь, 1992. - 509 с.

5. Танцюра В.І. Політична історія України: Посібник // Інтернет видання «Pidruchniki. w s» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://pidruchniki. ws/15840720/istoriya/politichna_istoriya_ukrayini_-_tantsyura_vi.

6. Терлюк І.Я. Історія держави і права України: Посібник // Інтернет видання «Pidruchniki. w s» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://pidruchniki.ws/1584072045407/pravo/istoriya_derzhavi_i_prava_ukrayini_-_terlyuk_iya.

7. Терлюк І.Я., Лепісевич П.М., Кольбенко С.В. Західні українські землі в період міжвоєнної окупації: короткий нарис історії держави і права. - Л.: Ліга-Прес, 2007. - 92 с.

8. Трофанчук Г.І. Історія держави та права України: Навчальний посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2010. - 384 с.

9. Чайковський А. С. Історія держави і права України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - 510с.

Размещено на Allbest.ru