Запорізька Січ від заснування до національно-визвольної війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство науки і освіти України

Національний Технічний Університет

«Харківський Політехнічний Інститут»

Реферат на тему:

«Запорізька Січ від заснування до національно-визвольної війни»

Роботу виконав:

Студент групи АП-43б

Мартиненко Валентин

Роботу перевірив:

Харченко Артем Вікторович

Харків 2014



Зміст

Вступ

1. Виникнення українського козацтва

2. Визвольний рух. Козацько-селянські повстання

3. Українська національна революція в 1648-1657 роках

Список використаної літератури



Вступ

Темою свого реферату я обрав «Запорізьку Січ», на мою думку ця тема є дуже актуальною в сьогоденні. Адже ті події які зараз відбуваються в країні, відбувались і в період Січі. Тому сьогоднішньому суспільству потрібно знати історію свого народу, щоб не робити тих помилок, які зробили наші пращури. Прикладом цього може слугувати народне прислів'я: «Той народ, який не знає історії свого минулого - ніколи не матиме свого майбутнього».

Метою цієї теми є те щоб науковці, політологи ретельно вивчили та дослідили історію Запорізької Січі та донесли її до людей, щоб кожний громадянин нашої країни знав за що потрібно боротися. Адже козаки були вільними і боролися за своє свободу весь час.

Досліджувало історію Запорізької Січі чимало науковців, як наприклад: О.Д.Бойко, в його книзі «Історія України» дуже ретельно описано період життя Запорізької Січі.

Навіть в даті заснування в науковців думки розходяться: відомі дослідники козацтва В.Смолій і В.Степанков вважають, що творення першої Запорозької січі завершується близько 70- 80-х років XVI ст. (в 50--70-х роках на Хортиці та інших островах були тільки її зародки). "З її утворенням, - пишуть вони, - дух козацької вольниці починає поширюватися на південні регіони України".

Частина істориків, зокрема М.Грушевський, Д.Яворницький, В.Борисенко вважають, що початок Запорозькій Січі дала козацька фортеця, зведена між 1522-1556 рр. на о. Мала Хортиця українським князем Дмитром Вишневецьким. Деякі історики схильні ототожнювати князя з Байдою, героєм українських народних пісень. Але це було поставлено під сумнів іншими істориками, зокрема В.Антоновичем, М.Драгомановим, В.Голобуцьким.

1. Виникнення українського козацтва

запорізька січ козацтво революція

Перші письмові згадки про українських козаків зустрічаються у 1489 р. та 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст.

Козацтво виникло на південноукраїнських землях - на території від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким Полем: після нашестя монголо-татар, а потім, унаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюділи і залишалися незаселеними. Центром козацтва стало Запорожжя - степи за порогами Дніпра.

Основним осередком помешкання козаків було Запорожжя, або Низ (територія Дніпровських порогів). Нижню течію Дніпра між лівими притоками Самарою і Конкою з давніх-давен перетинали 12 (деякі історики вважають, що їх було 9) кам'яних скель-порогів. Далі на південь у Дніпро впадали численні річки, у гирлах і долинах яких розкинулися багаті на дичину і трави луки і плавні.

Козаки називали цю природну країну "Великий Луг". Він починався на лівому березі Дніпра від південної частини острова Хортиця і простягався до Дніпровського лимана. Маючи десятки кілометрів завширшки та близько 300 кілометрів по руслу Дніпра, його площа становила майже 600 кв. км. Луг служив козакам не тільки місцем для полювання і рибальства, а й природною фортецею, неприступною для татарських орд. Козаки нерідко весь Запорізький край називали Великим Лугом (тепер ця місцевість залита водами Каховського водосховища). На дніпровських великих і малих островах (понад 250, найбільший з них - Велика Хортиця, 12x2,5 км) козаки і споруджували невеликі укріплення - городки, або січі. Такі самі укріплення вони ставили і вздовж притоків Дніпра - в місцях, де займалися промислами, землеробством і скотарством. Найбільш відомі січі на островах: Томаківка (площа близько 380 га), Мала Хортиця (площа 500 га), Базавлук, Велика Хортиця (у спеціальній літературі кількість січей визначається від 5 до 13, але більшість науковців дотримуються позиції Д.Яворницького, який обстоював версії про 8 січей).

Походження назви "січ" трактується по-різному. Одними - як розчищене серед лісу, висічене місце. Інші ведуть її від поняття "засіка". Автор "Історії Русів" вважав Січ пограничною заставою проти татар, установленою польсько-литовським урядом із українського люду. Проте одночасно протягом століть слово "січ" означало столицю всього запорозького козацтва. Поряд зі словом "січ" ставилося слово "кіш", що часом звався "вельможним запорозьким Кошем". (Татарською мовою слово "кіш", чи правильніше, "кхош", означало 10 тисяч зведених докупи овечих отар). Слово "кіш" вперше зустрічається у творах польського хроніста Мартина Бєльського "Хроніка Польська" (1597). Він писав: "...на дніпровському о. Томаківка існували сильна козацька фортеця і гарнізон козаків ("na koszeniu"), який мав гармати і човни".

Козаками слова "січ", "кіш" вживалися то як синоніми, то з цілковитим розрізненням одне від одного. Під словом "січ" звичайно розуміли постійну столицю, постійний центр усього козацтва, а під словом "кіш" найчастіше розуміли центральний орган управління Запорозької Січі (уряд). Іноді воно мало значення тимчасового місця перебування козаків, військового табору, ставки. Але найчастіше слово "січ" або "кіш" вживалися з однаковим значенням постійного місця перебування запорозьких козаків.

За місцем свого розташування у пониззі Дніпра за порогами українське козацтво називалося Низовим, або запорозьким військом. З кінця XV до середини XVII ст. так звалися як ті, що жили по низу за порогами Дніпра, так і ті, що жили вище порогів.

Першим свідченням про відокремлення низових, або запорозьких козаків слід вважати документ 1568 р., в якому йдеться про те, що козаки "стали на Низу, на Дніпрі, в полі і на нивах". Але конкретнішою вказівкою на відокремленість козаків можуть служити реформи 1572 і 1578 рр. (короля Сигізмунда II Августа і Стефана Баторія) про поділ українських козаків на реєстрових і нереєстрових. Реєстрових оголосили, так би мовити, законним козацьким станом (їх називали "Військо його королівської милості Запорізьке"), а нереєстрових - незаконними, вони стали йменуватися запорожцями-січовиками, або Військом Запорізьким. Розмежування українських козаків остаточно утвердилося в першій половині XVII ст. Польський письменник XVI ст. Мартин Бельський у своїй "Хроніці" писав, що у 40-х роках XVI ст. за порогами існував кіш з гарнізоном, який мав у своєму розпорядженні гармати і човни. На думку В.Голобуцького, Запорозьку Січ було засновано на о. Томаківка. що лежить на південь від Хортиці. На Томаківці, як зазначає М.Вельский, "найчастіше живуть козаки", і вона "служить їм, по суті, найсильнішою фортецею на Дніпрі".

У 1552-1556 рр. канівський і черкаський староста Дмитро Іванович Вишневенький (Байда) (7-1564 р.) об'єднує козаків, створюючи за порогами Дніпра на -. Мала Хортиця козацький центр - Запорозьку Січ. Згодом Січ неодноразово змінювала місце свого розташування. Назва "Запорозька Січ" поширилася на все об'єднане навколо Січі козацтво.

Запорозька Січ стала зародком нової української (козацької) державності, її, як державне утворення, характеризують такі ознаки:

Ознаки державності	Характер прояву ознак
1. Військовий устрій	Січові козаки складали військо-кіш, кіш поділявся на військові одиниці - курені (38 куренів).
2. Територіальний устрій	Територія, яку контролювала Січ, поділялася на паланки (5-10 паланок) на чолі з полковниками. Паланкове козацтво проживало на хуторах та в містечках.
3. Форма правління	Запорізька Січ була козацькою республікою. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, брати участь у якій мали право всі козаки. Козацька рада обирала старшину: кошового отамана (гетьмана), писаря, обозного, суддю, осавулів. Кожен курінь аналогічно обирав курінну старшину. Козацька рада збиралася, як правило, щороку 1 січня.
4. Правова система	Діяло звичаєве козацьке право, яке склалося в XV -сер. XVI ст. Козаки були рівними перед законом, рівними у праві користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у радах, обирати старшину.

Як бачимо, Запорозька Січ як державне утворення і як соціальна організація мала яскраво виражений демократичний характер. Це пояснюється тим, що:

- по-перше, Запорозьку Січ створив сам народ, утіливши в ній свій волелюбний характер й ідеали суспільного життя;

- по-друге, щоб вижити в умовах постійної зовнішньої загрози (з боку Криму, Туреччини, Речі Посполитої), козацтву потрібна була внутрішня злагода і стабільність, які забезпечувалися демократичними порядками.

Ставлення уряду Речі Посполитої до козаків

Слідом за козаками в південні степи проникають офіційна влада, литовські, польські, українські магнати та шляхта.

Уряд Речі Посполитої прагнув узяти козаків під свій контроль, щоб використати їх у своїх державних інтересах: для захисту своїх володінь від татар і турків, у протистоянні з Москвою. З цією метою у 1572 р. польський король прийняв на військову службу 300 козаків. Вони були вписані в реєстр-список, звідки й отримали назву реєстрових козаків. На кін. XVI ст. реєстр був збільшений до 3 тис. (у подальшому його чисельність змінювалася). Реєстрові козаки користувалися особливими привілеями: отримували землю, плату грошима, звільнялися від податків і повинностей, мали власне самоврядування. Реєстровці повинні були також контролювати нереєстрових козаків, придушувати анти польські, антифеодальні рухи. Але реєстрові козаки часто брали участь у козацько-селянських анти-польських повстаннях, здійснювали самостійні зовнішньополітичні акції, відстоювали право на власне самоврядування.

Запорозька Січ на міжнародній арені

Запорозька Січ посіла важливе місце в міждержавних відносинах країн Європи і Азії. Це стало результатом відносної самостійності Січі у зовнішній політиці, наявності у неї багатотисячного боєздатного війська, територіального розташування козацького краю на межі між європейським і азіатським світом.

Основними напрямами зовнішньої політики Запорозької Січі були:

боротьба проти татарсько-турецької агресії. Цю функцію козацтво взяло на себе з самого початку свого існування.

Героїчні, найбільш резонансні походи проти татар і турків пов'язані з іменами гетьманів Богдана Ружинського (1575 р.), Самійла Кішки (поч. XVII ст.), Михайла Наймановича (1608 р.), Петра Конашевича-Сагайдачного (1616 р.).

Завдяки активній наступальній тактиці козаки підривали могутність Кримського ханства і Туреччини, перетворювалися на провідну силу в боротьбі проти цих держав.

Козаки втручалися у конфлікти, що виникали у стосунках між Кримом і Туреччиною, прагнули використати їх для зміцнення власних позицій;

- відносини з Московською державою, які характеризуються як складні і неоднозначні.

Українців і росіян зв'язувала єдина православна віра, спадщина Київської Русі, потреба захисту від Кримського ханства і Туреччини. Союзницькі відносини з Москвою були у гетьмана Дмитра Вишневецького. Були й інші випадки співробітництва між козаками і московським урядом, координації їх спільних дій проти татар і турків. Разом з тим, стосунки Запорозької Січі з Московською державою залишалися напруженими, а часто І відкрито ворожими. Перебуваючи у складі Речі Посполитої, козаки виступали на її боці у воєнних конфліктах з Московщиною;

- урядами різних західноєвропейських країн, у т.ч. Австрії, Франції, козаки запрошувалися на військову службу і тим самим втягувалися в орбіту європейської політики.

Успіхи Запорозької Січі на міжнародній арені сприяли її зміцненню, стимулювали її внутрішньополітичну діяльність, спрямовану на захист українських інтересів.

Наприкінці XVI - на поч. XVII ст. Січ стала центром визвольного руху українського народу.

Жінок на Січ не допускали, як це було узаконено в більшості лицарських орденів. У Січі додержувалися ритуала прийому до козацької общини. Умовами прийому на Січ були: знання тогочасної української мови, православна віра, вміння володіти зброєю, дотримуватися традицій товариства та клятва вірності йому, бути неодруженим. Сімейні козаки могли мати своє господарство, сім'ю та мешкати в містах, містечках та по селах поза межами Січі.

Отже, можемо зробити такий висновок - Запорозька Січ -- козацька республіка

Зародком нової української державності -- козацької -- стала Запорозька Січ. Її демократичний характер пояснюється тим, що Запорозьку Січ створив сам народ для подолання загрози знищення; козакам були потрібні злагода й порозуміння.

Козацька Січ мала надійні укріплення. її оточували глибокі рови і високі земляні вали з гарматами, вежами з бійницями, де постійно чергували озброєні козаки.

Запорозькій Січі були притаманні ознаки республіки: власна територія, система виборних органів влади, правові звичаї, військо. Вищим законодавчим, адміністративним та судовим органом Січі була Січова Рада. Її рішення вважалися думкою всього війська і були обов'язковими для виконання. Рада розглядала найважливіші питання внутрішньої політики: проводила розподіл земель, угідь та рибних ловищ, судила за тяжкі злочини. Загальна (військова) рада проходила на Січі 2-- З рази на рік (1 січня, після Великодня, 1 жовтня). На Радах обирали козацький уряд (схема 1).

Уряд Запорізької Січі
Гетьман або кошовий отаман - Затверджував судові вироки - Очолював дипломатичні переговори - Мав вищу військово-адміністративну владу	Військовий суддя - Вершив вищий суд - Виконував обовґязки отамана за його відсутністю	Писар - Очолював канцелярію - Складав і підписував документи	Осавул - Організовував охорону Січі - Підтримував дисципліну й порядок у війську	Обозний, пушкар - Очолював артилерію - Керували побудовою табору в поході - Займалися обліком і комплектуванням війська

Широка демократія Запорозької Січі дає історикам підстави вважати її християнською козацькою республікою.

Хоча в руках козацької старшини були зосереджені влада й багатство, у Запорозькій Січі не було кріпацтва. Існувала формальна рівність між козаками, які могли користуватися землею, угіддями, брати участь у загальновійськових радах, обирати старшину.

В адміністративно-територіальному відношенні Запорозька Січ поділялася на паланки (округи) на чолі з полковниками. Умови прийому до Січі передбачали вірність православ'ю, уміння володіти зброєю, дотримання традицій товариства, відсутність родини. Жінок у Січ не допускали. Одружені козаки жили в прикордонних із Січчю районах -- зимівниках. Символом влади військової старшини були прапор, булава, печатка, бунчук, литаври, пірнач. Усі разом вони складали клейноди, тобто військові відзнаки та символи влади. До прапора козаки ставилися як до святині. Козацький стяг був червоного (малинового) кольору, на одному боці якого було зображено Святого Архангела Михаїла (білим кольором), на іншому -- хрест. Символом влади була військова печатка з гербом Січі -- козак з рушницею на плечі, із шаблею та списом, устромленим у землю.

Запорозька Січ посіла гідне місце в історії України XVII--XVIII ст. «Славне Запорожжя» стало місцем, де селяни та бідні городяни знаходили притулок від феодального та національного гніту. Січ залишалася оплотом волелюбності українців, звідси розходилися хвилі народних повстань проти панування шляхетської Польщі, проти ненависного кріпацтва. Запорозька Січ була політичним центром українського народу. її місце в суспільно-політичному житті України було ключовим, що давало підставу називати українців «нацією козаків», а Січ -- за демократичні порядки -- козацькою республікою.

Образ запорозького козака став символом захисника Батьківщини. Козацтво захищало українські землі від руйнівних набігів турецько-татарських загарбників, повернуло до життя спустошені татарськими ордами південноукраїнські землі. Запорозькі козаки піднялися у військовій справі до рівня кращих європейських армій XVII--XVIII ст. Козаки удосконалили сторожову та розвідувальну службу. Запорозька Січ (Кіш) мала цілу низку ключових ознак державності у вигляді демократичної республіки. Вона залишила помітний слід у процесі створення української держави.

Уряд Речі Посполитої прагнув поставити козаків під свій контроль і використовувати їхнє військо для захисту власних володінь від татар і турків, для протистояння з іншими державами (Московським царством). Із цією метою 1572 р. польський король прийняв на військову службу 300 козаків. їх було внесено до спеціального списку -- реєстру, тому вони отримали назву реєстрових козаків. У подальшому чисельність реєстру змінювалася, наприкінці XVI ст. він складав три тисячі. Реєстрові козаки користувалися привілеями: отримували за службу гроші, землі, звільнялися від податків і повинностей, мали самоуправління. Вони також повинні були контролювати нереєстрових козаків, придушувати антипольські повстання.

2. Визвольний рух в Україні в XVI -- першій половині XVII ст. Козацько-селянські повстання

Посилення Польщею соціального, національного та релігійного гніту, зміцнення українських сил призвело до активізації в Україні антифеодального і визвольного руху, головною рушійною силою якого стало селянство та козацтво.

Від першої половини XVI ст. в Західній Україні (Галичина, Закарпаття, Буковина) набуває поширення рух опришків -- народних месників (уперше згадуються 1529 p.).

Наприкінці XVI ст. надзвичайно широкого розмаху набули два козацько-селянських повстання: повстання 1591--1593 pp. під проводом гетьмана реєстрових козаків Кшиштофа Косинського (охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь) та повстання 1594--1596 pp. під проводом сотника надвірних козаків князя К. Острозького -- Северина Наливайка (охопило майже всі українські землі). Повстання Наливайка поставило під загрозу існування польської влади в Україні.

Северин Наливайко виношував проект створення незалежного від Речі Посполитої українського князівства. У своєму листі до польського короля Сиґізмунда III він висунув власний проект улаштування козацтва, що передбачав передачу йому земель між Південним Бугом і Дністром, південніше Брацлава. При цьому територія від Дніпра до Дністра опинялася під єдиною козацькою юрисдикцією. Але ці плани не були реалізовані: їх автор після жорстоких тортур був четвертований. Масштаб повстання викликав серйозне занепокоєння правлячих кіл Речі Посполитої. Придушивши повстання, польський сейм 1597 р. проголосив козаків ворогами держави і прийняв рішення «винищити їх до останку», Але рішення залишилося на папері -- Польщі вже було не під силу здійснити його. До того ж, на початку XVII ст. Польща вступила в період безперервних війн з Москвою та Туреччиною і потребувала допомоги козаків.

Багато зусиль для мирного розвитку стосунків з Польщею доклав Петро Конашевич-Сагайдачний, який гетьманував у 1616--1622 pp. Родом він був із дрібної української шляхти села Кульчиць під Сам-бором на Львівщині. Навчався в Острозі, 1616 р. прибув на Запорозьку Січ. Очолювані ним козаки здійснили кілька успішних походів проти татар і турків (1607, 1608, 1614, 1615, 1616 pp.). Справжнє визнання Конашевич-Сагайдачний здобув після походу 1616 р. на Кафу (Феодосія), захопивши її і визволивши з неволі полонених (табл. 2).

Політична	Просвітницька	Військова
* Козацьке військо було перетворено на регулярне військове формування, суттєво збільшено кількісний склад козацького флоту * У гетьманській діяльності керувався прагматизмом, шляхом переговорів та компромісів з польським урядом намагався обстоювати інтереси українського народу * Організовані П. Конашевичем-Са- гайдачним успішні воєнні походи проти турок і татар привернули увагу до козаків в Європі * 1916 р. приєднався до «Ліги міліції християнства», мета якої -- боротьба з Османською імперією * 1620 р. надіслав посольство до московського царя із проханням прийняти козаків на службу	* Разом із Військом Запорозьким вступив до Київського братства, забезпечивши його захист і підтримку * За сприяння П. Конашевича-Сагай- дачного в Києві утворився культурний осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, К. Сакович, М. Смотрицький та ін. * У зверненнях до польського уряду вимагав офіційного визнання православної церкви та надання їй прав і привілеїв * За його вирішальної участі було відновлено православну ієрархію у Речі Посполитій * Великі суми грошей заповів школам Львівського і Київського братств	* Як полководець відзначався схильністю до активних насту пальних дій і широкого використання фактора раптовості * Уславився вдалими морськи- ми і сухопутними походами на володіння Османської імперії і Кримське ханство * 1618 р. разом з великим козацьким військом брав участь у поході королевича Владислава на Москву * У битві під Хотином (1621 р.) очолював 40-тисячну козацьку армію, яка, приєднавшись до польських військ, відіграла вирішальну роль у розгромі турків

У битві під Хотином П. Конашевича-Сагайдачного було важко поранено і 1622 р. він помер у Києві.

Після смерті Сагайдачного козаки відмовилися від політики компромісів із Польщею. Посилення тиску з боку польського уряду (заборона нереєстрового козацтва, будівництво для контролю над козаками фортеці Кодак на Дніпрі) викликало нову хвилю козацько-селянських повстань. Найбільш відомі з них -- повстання 1630 р. під проводом гетьмана Тараса Федоровича (Трясили), повстання 1635 р. під проводом гетьманаІвана Сулими і повстання 1637--1638 pp. під проводом гетьманів Павла Бута (Павлюка) і Якова Острянина.

Придушивши повстання, Польща вжила жорстокі заходи проти козаків. 1638 р. польський сейм ухвалив «Ординацію Війська Запорозького реєстрового», спрямовану на ліквідацію привілеїв козацтва. Проти українців здійснювалася політика жорстокого терору. У документі йшлося про потребу застосувати проти повстанців військову силу. Козаки позбавлялися права обирати старшин, заборонялося також козацьке судочинство. Реєстрове військо обмежувалося шістьма тисячами осіб. Без дозволу урядового комісара під загрозою смерті ніхто не мав права йти на Запорожжя. Козакам не дозволялося селитися в містах, крім прикордонних -- Черкас, Чигирина і Корсуня. Два полки реєстровців, по черзі змінюючись, мали постійно перебувати на Запорожжі.

Посилення кріпосницького та національно-релігійного гніту, експансія польської й литовської знаті на південні землі, які почали колонізувати "уходники" й запорожці, утиски козацької верстви викликали масове невдоволення в українському суспільстві. Як наслідок, наприкін. XVI -- на поч. XVII ст. Україною прокотилися дві хвилі народних виступів (у 1591--1596 та 1626--1638рр.), рушійною силою яких стало козацтво

Значення козацьких повстань 20--30-х pp. XVIІ ст.

· Відстоювання українським козацтвом своїх станових прав і привілеїв уперше набуло форми національно-визвольної боротьби.

· Висунуті козаками гасла захисту православ'я, звільнення від кріпацтва і польського панування об'єднали представників різних станів українського суспільства -- селян, міщан, православне духовенство.

· Козацтво на практиці довело свою здатність до виконання ролі провідника українського національно-визвольного руху.

· Повстання започаткувало новий етап в історії визвольного руху України.

· Попри поразки повстань ідея національного визволення і необхідність боротьби за нього набула поширення в Україні.

3. Українська національна революція в 1648-1657 роках

У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з такою силою, що не тільки кардинально змінив хід національної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний розвиток усієї Європи. Ця подія була глибоко закономірним явищем. Спрацював комплекс чинників, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Перша група чинників спонукала, підштовхувала до вияву активності, друга робила цю активність можливою -- створювала ґрунт для її розгортання.

У цей час надзвичайно ускладнилася соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Після закінчення виснажливої для Західної Європи 30-літньої війни саме Польща стає одним з головних експортерів хліба. Основний польський порт Гданськ від 1583 до 1648 р. у 2,5 раза збільшив відвантаження зерна. Орієнтація на внутрішній та зовнішній ринки, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру поміщицьких господарств. Вони активно перетворюються на фільварки. В основі цієї трансформації лежали два взаємопов'язані процеси -- зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва.

Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилення експлуатації селян. Саме тому помітно зростає панщина, особливо в районах, сполучених із зовнішнім ринком. Наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона становила 5--6 днів на тиждень. Водночас невпинно зростали натуральні та грошові податки. За оцінкою очевидця Г. Боплана, багатьом селянам в Україні в цей час жилося «гірше, ніж галерним невільникам». Справді, влада пана була безмежною -- він за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.

Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді в багатьох галузях промисловості, не сприяла вона й формуванню єдиного ринку України.

Потерпали українські селяни і від здавання феодалами своїх маєтків у оренду. Лише 1616 р. більша частина українських земель, що належали Польщі, орендувалася єврейськими підприємцями, які, маючи на меті в короткий строк повернути з прибутком вкладені гроші, нещадно експлуатували селян і виснажували землі.

У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо в тих містах, які перебували в приватній власності феодалів. Міщанство виконувало повинності та сплачувало податки -- чинш (по 20--30 грошів з «диму»), церковну десятину та ін. Хоча на початку XVII ст. більшість міст України користувалася Магдебурзьким правом, це самоврядування постійно обмежувалося. Війтів, як правило, призначав польський уряд, а не обирали міщани. Користуючись правом безмитного вивезення своїх товарів і монополією на виробництво та переробку різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торговельно-промисловій сфері. До того ж у політичному та економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало загрозу «випадання» українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу «селянську націю».

Незадоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке являло собою проміжний стан між шляхтою і селянством. Як і шляхта, реєстрові козаки звільнялися від кріпацтва та панщини, тобто користувалися індивідуальною свободою. Водночас вищі козацькі верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами і мати інші рівні права зі шляхтою. На середину XVII ст. авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі більше обмежувалися. Намагаючись взяти козацтво під контроль, польський уряд після придушення селянсько-козацьких повстань у січні 1638 р. прийняв «ординацію Війська Запорозького реєстрового», яка суттєво обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність старшини, ліквідовувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського комісара, а посади полковників обіймала шляхта. Крім того, козацький реєстр скорочувався до 6 тис. осіб, а всі виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками.

Ситуація в українських землях у середині XVII ст. ускладнювалась і критичним становищем у політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіткими симптомами катастрофи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція українського народу поступово доходила до тієї межі, за якою він мусив зійти з історичної сцени як самостійний суб'єкт. Намагаючись прискорити хід цього процесу, польська сторона посилила національно-релігійне гноблення. Спираючись на католицизм, польські магнати здійснювали політику національного та культурного поневолення українського народу. Одним з основних інструментів окатоличення в їхніх руках стала уніатська церква, яку активно підтримувала Римська курія. Папа Урбан (1623--1644) у своїх листах до керівництва Речі Посполитої неодноразово закликав сприяти поширенню унії та фізично знищувати її противників. Один за одним в українських землях виростали костьоли, кляштори (монастирі), колегіуми та школи єзуїтів, а водночас дедалі більшого поширення набував процес передання католикам, захоплення або руйнації православних культових споруд, утисків православних за їхню віру, переслідування вживання української мови та поширення українських книг.

Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства не тільки помітно гальмували в середині XVII ст. суспільний розвиток українського народу, а й робили цілком реальною загрозу втрати його національної самобутності, асиміляції та зникнення. Зазначені чинники були спонукальними, вони зумовлювали необхідність масового народного виступу саме в цей час. Крім факторів, що підштовхують до дії, обов'язково мають існувати ті, які роблять цю дію можливою.

Серед чинників, які сприяли активній національно-визвольній боротьбі, були слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій. Своєрідним ґрунтом для розгортання та поглиблення цих процесів стало зміцнення крупного феодального землеволодіння. Так 250 магнатських родів (Острозькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі та ін.), які проживали на Волині, тримали у своїх руках найбільші латифундії в усій Речі Посполитій. Концентрація матеріальних цінностей була величезною: 1629 р. 37 найбагатших волинських магнатів володіли 3/4 усіх селянських господарств. Оцінюючи цей процес, Н. Полонська-Василенко зазначає: «Це були «королев'ята», «віце-королі», «королики», удільні князі нової генерації, справжні правителі України, супроти яких король і сейм не мали ні авторитету, ні влади».

Виявом слабкості королівської влади була і певна втрата контролю над реєстровим козацтвом. Козацтво створювалося для оборони коронних земель, але оскільки польська казна була, як правило, порожньою, то основною формою оплати козацькому військові стало розширення його вольностей і прав. Внаслідок цього реєстрове козацтво перетворилося на впливову самостійну силу, яку вже наказами та «ординаціями» обмежувати було не тільки важко, а й небезпечно, бо виписані з реєстру козаки, на думку офіційних польських властей, ставали «постійними резервами бунту».

Селянсько-козацькі повстання першої половини XVII ст. сприяли накопиченню воєнного досвіду, зростанню національної самосвідомості українського народу, посилиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формуванню психологічної готовності боротися до переможного кінця.

Важлими причинами, що робили можливим початок козацького повстання, є посилення та розширення сфери впливу Запорозької Січі, яка того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створення повноцінної держави.

На жаль, серед істориків досі немає одностайності стосовно питань типології, хронологічних меж та періодизації боротьби, що розпочалася 1648 р. У науковій та навчальній літературі, описуючи цей народний виступ, найчастіше вживають три терміни: «повстання» (козацьке, народне, українське, селянське), «війна» (козацька, селянська, громадянська, польсько-козацька, визвольна, національно-визвольна) та «революція» (козацька, буржуазна, національна, національно-визвольна, українська). Такий широкий оціночний спектр, очевидно, пов'язаний з тим, що доба широкомасштабної національно-визвольної боротьби середини XVII ст. в українських землях складалася з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція. Саме ця особливість національно-визвольних змагань певною мірою і зумовила таку розбіжність у термінології. Зауважимо, що розбіжність відносну, оскільки між поняттями «повстання», «війна», «революція» у контексті подій XVII ст. існує не протиріччя, а глибинний зв'язок. Народне повстання, яке розпочалося 1648 p., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію.

З огляду на це «національна революція» є саме тим узагальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми боротьби цієї доби. Аргументами на користь терміна «національна революція» є ті революційні зрушення, які відбулися в житті суспільства в другій половині XVII ст.:

-- утворення та розбудова Української національної держави;

-- встановлення нових кордонів та поступове формування державної території;

-- радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини;

-- скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи;

-- ліквідація великої земельної власності польських та ополячених українських феодалів та утвердження дрібної (фермерського типу) козацької власності на землю;

-- визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства;

-- втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.

Революція характеризується переплетінням національно-визвольних та соціальних спонукальних мотивів. Значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм -- православ'я), оскільки вимоги та мета окремих суспільних сил приховувалися під релігійною оболонкою. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство та духовенство. Нині залишається відкритим питання про хронологічні межі революції. Як відомо, вона почалася в лютому 1648 р. із захоплення повстанцями Запорозької Січі та обрання гетьманом Війська Запорозького Б. Хмельницького.

Злет політичної кар'єри Б. Хмельницького

Визначне місце в історії України належить Богдану Хмельницькому, котрий підняв народ на визвольну боротьбу проти польсько-шляхетського ладу і заклав підвалини нової держави.

Батько Богдана -- Михайло Хмельницький -- був дрібним українським шляхтичем, який за тогочасним звичаєм перебував на службі у багатого польського магната С. Жолкевського. Як людина енергійна й освічена, він привернув до себе увагу корсунсько-чигиринського старости й незабаром став підстаростою. Михайло Хмельницький заснував ряд міст і сіл на прикордонні з малозаселеним степом, зокрема власну слободу Суботів. Бувши православним шляхтичем, одружився з козачкою, що за законами Речі Посполитої означало втрату шляхетства.

Точна дата народження Б. Хмельницького невідома. Ймовірно це 27 грудня 1595 р. Шести років батько віддав Богдана на навчання до єзуїтської колеги, де він вивчав латинську и польську мови. Проте навчання в колегії не призвело до зречення православної віри. Після навчання молодий Хмельницький вступає до Чигиринської козацької сотні, ходить у походи, набуває військового досвіду. Саме в цей час козацьке військо перебувало під булавою славетного запорозького гетьмана Петра Сагайдачного. У 1620 р. разом із батьком, який очолював козацьку сотню, Богдан за наказом уряду Речі Посполитої вирушив до Молдавії. У вересні 1620 р. в битві під Цецорою було знищено тисячі воїнів і мирних жителів, яких турки-переможці безжалісно вбивали, переслідуючи залишки польської армії С. Жолкевського. У цій битві загинув і сотник Михайло Хмельницький, а Богдан потрапив у полон до турків, де перебував два роки. Під час поневірянь у неволі оволодів турецькою мовою, що пізніше стало йому в пригоді. Після звільнення з полону, з якого, можливо, був викуплений матір'ю, а можливо, був обміняний козаками на полонених турків, Б. Хмельницький опинився на Запорожжі, де брав участь у повстанні козаків (1625 р.) під керівництвом Марка Жмайла. Ходив він і в морські походи. Особливо успішним був похід на Царгород (1629 p.), звідки козаки привезли багату здобич. Відтак повернувся до Чигирина й продовжував службу як реєстровий козак. Десь у цей період Богдан одружився з Ганною -- дочкою переяславського козака Сомка. Документи першої половини 30-х pp. XVII ст. не зберегли відомостей про Богдана Хмельницького та його ставлення до повстання 1630 р. Великий вплив на формування його політичного та воєнного досвіду мало повстання 1637 р. під проводом Павла Бута (Павлюка). Після придушення повстання уряд затвердив новий склад старшини реєстрового козацтва на чолі з Ілляшем Караїмовичем. Б. Хмельницький обійняв посаду військового писаря. Це був високоосвічений військовий. політик, який володів латинською, польською, турецькою, татарською мовами. Тому й не дивно, що на козацькій раді, що відбулася 30 серпня 1638 р. в Києві, його обрали членом посольства до короля, яке мало своїм завданням домогтися пом'якшення умов «Ординації». Восени того ж року козаки Чигиринського полку обрали Б. Хмельницького своїм сотником. Обирався він також і до складу посольства на сейм 1639 р. для вирішення «козацького питання».

Авторитет сотника Б. Хмельницького був настільки високим, що восени 1644 р. у Варшаві відбулася його зустріч із французьким послом графом де Брежі, на якій велися переговори про найм Францією козаків для участі в бойових діях Тридцятилітньої війни в Європі. Наступного року переговори продовжувались у Франції, де Б. Хмельницький був разом із січовим отаманом Іваном Сірком. Восени 1645 р. понад дві тисячі козаків, які прибули до Франції, взяли участь в облозі й захопленні фортеці Дюнкерка на французькому березі протоки Па-де-Кале.

Після придушення народного повстання 1637-- 1638 pp. особливо напружена ситуація склалася з південно-східних районах України. Саме тут закінчувався термін пільг у слободах, і для слобожан постала реальна загроза перетворення їх у кріпаків. Крім того, магнати й шляхта прагнули повернути козаків, котрі не потрапили до обмеженого після повстання реєстру, знову до селянського або міщанського стану.

Польські магнати й шляхта відчували себе досить самостійно і впевнено, удаючись до привласнення майна українців, іноді йшли всупереч волі короля. Так, чигиринський підстароста Данієль Чаплинський задумав привласнити собі хутір Суботів, родову маєтність Б. Хмельницького (чотири ставки, млини, лани, сіножаті та інші угіддя), і випросив привілей на цю землю в коронного хорунжого О. Конецпольського. Захищаючись, Б. Хмельницький все ж таки одержав підтверджувальний привілей на свій хутір від короля.

У цей час Польща готувалася до чергової війни з Туреччиною і хотіла використати козацьке військо. У переговорах з козацькими послами було вирішено, що козаки виготовлять 60 човнів-чайок і здійснять морський похід до Туреччини. Організатором походу король призначив військового осавула Івана Барабаша. Залучаючи до цієї справи значну кількість козаків, король відповідно побоювався зворотної реакції польських магнатів і шляхти. Тому, надавши козацьким послам привілей, хорогву та гетьманську булаву, він тим самим зобов'язав їх не розголошувати відомостей про переговори. Проте восени 1646 р. внаслідок зміни політичної ситуації козацькій старшині на сеймі було наказано знищити виготовлені човни й відмовитись від походу. Серед старшини реєстрового козацтва стався розкол. Одні, на чолі з осавулами І. Барабашем та І. Караїмовичем, вважали за необхідне підкоритися наказові. Інші, серед них був і Б. Хмельницький, продовжували готуватися до походу. Наприкінці 1646 р. в одній із сутичок з татарами, неподалік Чигирина, поляки здійснили замах на Б. Хмельницького, рубонувши його шаблею, ніби татарина. Тільки випадково Б. Хмельницькому вдалося врятуватися. А незабаром за наказом того ж таки Д. Чаплинського його слуги, скориставшись відсутністю господаря, двічі нападали на Суботів, пограбували й спустошили його, побили сотникового сина. Таким чином Д. Чаплинський привласнив собі хутір Суботів.

Б. Хмельницький марно шукав захисту з боку уряду. На скаргу Хмельницького король порадив йому самотужки звести рахунки з Чаплинським. У той же час король доручив Б. Хмельницькому замість І. Барабаша знову готуватися до морського походу.

Та Б. Хмельницький разом із впливовою козацькою старшиною (Ф. Вешняк, К. Бурляй, М. Нестеренко, брати Нечаї, Ф. Джеджалій, М. Кривоніс та ін.) вже готували повстання проти польсько-шляхетської сваволі в Україні. Наявність у Хмельницького королівського привілею, що дозволяв морський похід, надавала йому змогу збирати під свої знамена козаків. А козаки, у свою чергу, дізналися, що дії Хмельницького проти влади були нібито дозволені самим королем, якого не слухається шляхта.

Довідавшись про підготовку повстання, О. Конецпольський наказав заарештувати Б. Хмельницького. Однак з допомогою друзів йому вдалося втекти з чигиринської в'язниці на волю. А наприкінці грудня 1647 р. Б. Хмельницький вже був на Запорожжі.

Оскільки на Січі (на Микитиному Розі) після придушення повстання 1637--1638 pp. розмістилася польська залога, Б. Хмельницький зупинився неподалік, на острові Томаківка, де його прийняли незадоволені польською владою реєстрові козаки. Заручившись підтримкою реєстровців, Б. Хмельницький у січні 1648 р. здобув Січ, повністю очистивши Запорожжя від польських військ. Це був початок Визвольної війни.

Закінчення Визвольної війни радянська історіографія пов'язувала з 1654 р., тобто роком Переяславської угоди з Росією, роком «возз'єднання», у якому вбачалася основна мета повстання. У сучасній науковій і навчальній літературі переважає думка, що її закінчення слід пов'язувати зі смертю Б. Хмельницького 1657 р. Проте, на нашу думку, це дещо механічне трактування, оскільки визвольні змагання українського народу після цієї події не припинилися, а лише змінили свій характер; стали менш масштабними і локальнішими. Обґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова про те, що революція закінчилася після падіння гетьмана П. Дорошенка 1676 р.

Українська національна революція у своєму розвитку пройшла кілька етапів:

I етап (лютий 1648 -- серпень 1657 р.) -- найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби.

II етап (вересень 1657 -- червень 1663 р.) -- громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.

III етап (червень 1663 -- вересень 1676 р.) -- боротьба за возз'єднання Української держави.

Отже, у середині XVII ст. відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, полонізація, окатоличення, наростаюче закріпачення селянства спонукали українців до масового народного виступу, а слабкість королівської влади, розширення впливу Запорозької Січі, втрата контролю над нею з боку Польщі робили цей виступ можливим. Народне повстання, що розпочалося 1648 p., швидко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася в національну революцію. Боротьба, що точилася протягом 1648--1676 pp., мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.

Отже,причинами Національно-визвольної війни послугували такі фактори:

1.Соціально-економічні

· Перетворення Польщі на основного постачальника хліба в Європі призвело до зміцнення земельної власності феодалів та посилення кріпосницького гніту. Для українських селян панщина збільшилася до 5--6 днів на тиждень, зросли також натуральні та грошові податки.

· Значне погіршення економічного становища міщан: жителі міст, що знаходилися в приватній власності феодалів, повинні були платити додаткові податки, церковну десятину, виконувати різні роботи на користь власника міста. У містах з Магдебурзьким правом (право на самоврядування) посилилося свавілля польської адміністрації.

· Погіршення становища реєстрового козацтва після придушення козацько-селянських повстань 1630-х pp. та видання польським урядом у 1638 р. «Ординації Війська Запорозького реєстрового».

2.Політичні.

Відсутність в Україні власної держави призводила до масового ополячення української правлячої верхівки (магнати, шляхта). Це ставило українців на межу зникнення.

3.Національно-релігійні. Перебування українців у масовому релігійному та національному пригнобленні. Через католицьку та уніатську (греко-католицьку) церкву польська шляхта прагнула масово окатоличити православних українців, закрити церкви та монастирі, заборонити використання рідної мови.

За характером визвольна війна була антифеодальною, національно-визвольною, проходила під релігійними гаслами. Слабкість королівської влади та зміцнення влади великих землевласників (магнатів) зумовили можливість початку Визвольної війни.



Список використаної літератури

1. Антонович В. Розповіді про запорізьких козаків. - К., 1992.

2. Бойко О.Д.-посібник «Історія України»

3. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. -- Луцьк: Вежа, 2000

4. Голубицький В. «Запорозьке козацтво»

5. Довідник з історії України. За ред. І. Підкови та Р. Шуста. -- К.: Генеза, 1993

6. Смолій В. А. (відп. ред.) «Історія українського козацтва: Нариси у 2-х томах». Том I ст. 532-601 в/д «Києво-Могилянська академія», 2007

7. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. Львів. 1990.

Размещено на Allbest.ru

...