Політична боротьба в Англії

Размещено на http://allbest.ru

Політичні передумови революції

У 1603 р. завершилося майже півстолітнє правління королеви Єлизавети. Англія за нього стала однією з найсильніших держав Європи.

Єлизавета через відсутність інших близьких родичів заповіла престол синові страченої нею Марії Стюарт -- Якову. В Англії запанувала династія Стюартів. Вони прагнули встановити в країні абсолютну монархію, наслідуючи приклад Людовика XVI у Франції. Свою королівську владу сприймали як даровану Божою милістю, тому будь-які спроби обмеження розцінювали як зазіхання на неї. Стародавні права парламенту вважалися поступками з боку монархів, що їх можна й забрати назад.

Політичні суперечки мали релігійне забарвлення. Гостра боротьба точилася між протестантськими партіями, англіканською державною церквою та католицькими симпатіями Стюартів.

Яків І (1603--1625 рр.) своєю політикою, як внутрішньою, так і зовнішньою, викликав невдоволення більшості громадян. Ставши на бік англіканської церкви, він учинив гоніння як на пуритан (протестантів), так і на католиків. Останні, своєю чергою, організували проти нього “порохову змову” (намірялися висадити в повітря парламент, коли там знаходився король), але невдало. Проти Якова І виступили й шотландці, обурені введенням англіканської церкви. Король кинув виклик і парламентові -- постійними порушеннями конституційної законності, стягуванням нелегітимних податків, зовнішньою політикою, спрямованою на підтримку католицьких країн.

Після Якова І на престол зійшов його син Карл І (1625--1649 рр.), який за особистими якостями був кращим від батька, але продовжував його політику.

Карл І потребував коштів для продовження воєн проти Іспанії та Франції. За перші три роки свого правління він тричі скликав і розпускав парламент: перший дав йому незначну суму, другий взагалі відмовив, а третій ладен був надати кошти за умови, що король підпише “Петицію про права”, яка відновлювала й підтверджувала всі здобуті англійцями права, а саме:

· король не мав права збирати податки без згоди парламенту;

· не міг нікого піддавати страті без згоди парламенту;

· не повинен створювати надзвичайних судів;

· не мав права влаштовувати військові постої тощо.

Підписавши цей документ, Карл І, одначе, не збирався його виконувати. Тільки-но було виділено кошти, він зігнорував умови договору і протягом 11 років взагалі не скликав парламенту. Для покриття своїх витрат він поширив на всю Англію корабельний податок (щитові гроші) -- обов'язок прибережних областей утримувати флот. Для придушення невдоволених було розширено діяльність надзвичайних судів (“верховна комісія”, “зоряна палата”).

З Англії почалася масова еміграція до Північної Америки. Занепокоєний цим Карл I заборонив її під загрозою жорстоких покарань.

Поштовхом до відкритого виступу проти короля стала спроба накинути Шотландії англіканську церкву. Перше богослужіння в Единбурзі було перерване віруючими, а по деякім часі (1637 р.) шотландці стали до зброї, щоб захистити свою церкву (пресвітеріанську). Король вирішив придушити цей виступ силою. Війна набула затяжного характеру. Ресурси Карла І швидко вичерпались, і він змушений був 1640 р. скликати парламент, щоб дістати згоду на збирання нових податків. Цей парламент увійшов до історії під назвою Довгий, оскільки його члени домоглися від короля згоди, що не будуть розходитися доти, доки самі не визнають це за потрібне.

Парламент виставив королю ряд вимог, що їх Карлу І довелося виконати. Надзвичайні суди і корабельний податок було скасовано. Король зобов'язувався скликати парламент не менше ніж через три роки. Також парламент відмовив королю в праві на очолювання армії, яка вирушала на придушення повстання в Ірландії, остерігаючись, щоб ці війська не було використано проти парламенту.

Парламентарі домоглись ув'язнення архієпископа Лода і страти найвпливовішого радника короля графа Стаффорда.

Утворення політичних партій

Парламент суворо стежив за тим, щоб король не видавав будь-яких законодавчих актів. Скоро в парламенті утворилися дві політичні партії: торі та віги. Торі відзначалися прихильністю до королівської влади, обстоювали непорушність королівських прав, існуючих порядків. Віги в усіх суперечках захищали парламент і виступали за реформи економіки, державного устрою, церкви.

Обидві партії брали активну участь у боротьбі парламенту проти короля. Особливо ця боротьба загострилася 1679 р., коли парламентська опозиція (віги) стала вимагати позбавлення прав на престол молодшого брата короля герцога йоркського, оскільки той був католиком. Проте Карл ІІ не пішов на поступки опозиції та розпустив парламент. Лідера опозиції було страчено. Незважаючи на такі рішучі дії, король не зміг установити абсолютної влади і зламати опір парламенту.

Протягом довгої та складної історії британського парламенту його форма та структура піддавалася значним змінам. Проте головна його функція - наповнення королівської скарбниці - від самого виникнення парламенту і до буржуазної революції ХVІІ ст. залишалася незмінною. Обидві палати скликалися переважно з метою схвалення нових податків на користь Корони. Коли ж фінансові важелі внаслідок нових соціально-економічних умов перейшли до представників буржуазії, поступово зросли і їхні політичні вимоги. англія революція парламентаризм

Це згодом призвело до сутичок з монархом, а потім і до громадянської війни. Перемога в цій боротьбі дісталася буржуазії, яка, фактично здійснивши революцію, значно підвищила роль Палати громад у вирішенні всіх державних справ. Поряд з обмеженням прав Корони, розвивалися повноваження та роль Кабінету міністрів як верхівки всієї виконавчої структури Британії.

Поступово парламент запровадив цілу низку заходів, що значно послабили королівську владу. Було встановлено порядок успадкування престолу. В парламентській практиці складаються важливі прецеденти, зокрема щодо партійної одноманітності складу Кабінету міністрів та обов'язкової наявності урядової більшості в парламенті, законодавчо встановлюється періодичність скликання палат (кожні сім, а з 1911 року - кожні п'ять років). Подальші кардинальні соціально-економічні перетворення та демократизація виборчого права призвели до небаченого зростання ролі представництва громад.

Формування і розвиток двопартійної системи

Як відомо виникнення парламенту в Англії пов'язується з підписанням Іоанном Безземельним Великої Хартії вольностей, що обмежувала владу короля і створювався виборний колегіальний орган, який поступово почав називатися “парламентом". У 1352 р. парламент було поділено на 2 палати - палату лордів і палату общин. До палати лордів входили аристократи: герцоги, маркізи, графи, віконти і барони, до другої набиралися представники шляхом виборів.

Палата общин як окрема парламентська структура оформлювалась поступово, на протязі другої половини XIV століття. Члени нижньої палати отримували за роботу заробітну платню. Палата общин засідала в капітулі Вестмінстерського абатства.

До кінця XVI ст. почали все більше погіршуватися відносини між швидко розвиваючимся капіталізмом і феодально-абсолютистським устроєм Англії. Розвиткові капіталізму заважали лише феодальні порядки і панівне становище феодальної аристократії в політичному житті держави. Тому цей конфлікт швидко переріс в буржуазну революцію XVII ст. Протистояння двох класів - буржуазії і феодальної аристократії прийняло форму боротьби двох релігій - нового протестантизму проти загальноєвропейського католицизму і державної англійської церкви, близької до католицизму, що також захищала феодалізм.

В ході цієї боротьби англійський король Карл I був скинутий з престолу, а згодом страчений. Країна на недовгий час стала буржуазною демократичною республікою. Продовження революції і доведення її до кінця не відбулося, адже почали організовуватись революційно налаштовані маси народу, що хотіли серйозних, радикальних змін - це злякало буржуазію. Цим скористався в 1653 р.

Олівер Кромвель і ввів власну воєнну диктатуру, що відзначилась деякими значними реформами і військовими кампаніями, та 1658 р. Кромвель помирає. Наростаюча криза і смерть лорд-протектора призвела до відновлення монархії і приходу до влади Карла II Стюарта. Але династія Стюартів схилялась до абсолютизму і католицької церкви, що визвало опозицію з боку буржуазії і нового дворянства. В парламенті оформлюються два крила - торі і віги. (між 1660 и 1680 рр.).

Спочатку свого створення ці перші партії носили віросповідувальний характер: віги - пуританці, торі - англіканці, а також доповнювались своїм відношенням до певних аристократичних династій: віги - противники короля Карла II і Якова II, торі - їх сторонники. Віги і Торі - одні з найдавніших партій і єдині, які пройшли 3 етапи розвитку партії (аристократичні кружки, політичні клуби, масові партії).

Віги (ліберали) - назва цієї партії вперше з'являється 1679 р. В цей час знову починала розгортатись боротьба між королем і парламентом, призвівша в 40-х роках до першої англійської революції. Згодом виявилось, що реставрація Карла II не примирила боротьбу між круглоголовими (віги) і кавалерами (торі). Зрадницька політика Карла II і Іоанна II, які намагалися розширити королівську владу шляхом підпорядкування Англії французькому королю Людовику XIV, підірвала авторитет торійської партії і змусила її лідерів взяти участь у революції 1688 р. Внаслідок перемоги революції віги втратили свій характер реформаторів, адже в період з 1689 по 1770 рр. вони лиш дуже рідко брали владу у свої руки і фактично установили кабінетне правління. На 1760-ті роки склад партії відповідав її програмі. Її сила основувалась на впливі найбільших землевласників і на міських засадах.

В 1770 р. Георг III наніс лібералам значного удару, призначивши міністерство Норта до складу якого входили партії середнього і мілкого землеволодіння. До такого кроку змусило зрадництво деяких членів вігів своїм ідеям. Ці кроки короля були швидко підтримані партією консерваторів, а згодом і народними масами. Тепер поступово торі почали ставати більш авторитетнішими ніж вігів. Епоха правління консерваторів починається 1784 і тягнеться до 1830 р. Після краху своєї політики партія лібералів розпалася, організувалися самостійні групи: аристократичну і ліберальну.

Після падіння Наполеона, наближається час невідворотних реформ, торі розуміють це і віддають владу вігам.

Знову продовживши свою діяльність віги починають реформи і розширюють виборче право. З переходом Європи на нову республіканську течію, поступово старі назви англійських партій відходять Тепер членами парламенту стають ліберали і консерватори. Правда старі терміни не були повністю замінені і продовжували застосовуватись, але вже не на офіційному рівні.

Торі (консерватори) офіційно почала свою історію з кінця 1670-х років, як помірно-права політична організація. З плином часу партія торі поступово реформувала свою політику і вже з середини XVIII ст. остаточно оформилась як партія, що виражає інтереси земельної аристократії і верхівки англіканського духовенства, малого і середнього дворянства і частини мілкої буржуазії. З 1780-х до 1830 торі постійно знаходились при владі. Протидіючи революційним подіям в Англії, торі були змушені провести певні буржуазні реформи, але при цьому протидіяли реформам парламенту.

На початку XIX ст. репресивна політика торі в особі прем'єра Р. Карслі підірвала їх вплив на маси. Ліберальне крило партії почало пошук компромісу з буржуазією, що призвело до загострення внутрішніх партійних відносин. Остаточного удару по політичним позиціям торі нанесла парламентська реформа 1832 р., що відкрила доступ до парламенту представникам промислової буржуазії.

В середині XIX ст. на основі партії торі сформувалась Консервативна партія Великобританії, що існує до нашого часу. Після реформи 1832 р. почали виникати місцеві організації консерваторів, що у 1867 р. об'єдналися в Національний союз консервативних і конституційних асоціацій. Велику роль в формуванні партії зіграв Б. Дізраелі - лідер консерваторів 1846-1881, що був прем'єр-міністром в 1868 і з 1874-1880. З 1870-х до 1880-х років на Консервативну партію, яка виражала інтереси аристократів-лендлордів, стали покладатися все більш широкі кола промислової буржуазії. Поступово консерватори, продовжуючи захищати права лендлордів, почала разом з тим перетворюватися в основну партію англійського монополістичного капіталу.

Англійський парламент в XX ст. Англійська республіка

Після страти короля і проголошення республіки до влади в країні прийшли індепенденти. Будучи фанатично віруючими, вони розпочали будівництво держави відповідно до свого тлумачення Святого Письма, як вони його розуміли.

Держава, на їхню думку, повинна будуватися на тих самих засадах, що й громади віруючих, тобто на основі ідеї суспільного договору, який передбачав взаємне визнання прав та обов'язків членів колективу чи громадян.

Крім того, індепенденти не терпіли будь-якого іншого тлумачення Святого Письма і тому одразу розпочали репресії проти інших релігійних сект. Найбільше постраждали дигери (“справжні урівнювачі”), які розорювали пустища, вважаючи, що вони не можуть бути чиєюсь власністю, а отже, є спільними. Дигери вважали, що в суспільстві всі мають працювати на спільне благо на чолі з вибраними наглядачами. У держави не повинно бути грошей, а за купівлю-продаж слід карати на горло.

Кромвель, ясна річ, не поділяв поглядів дигерів. Він був твердо переконаний, що приватна власність є невід'ємним правом кожної людини, а встановлення майнової рівності -- це порушення англійських традицій.

Інша секта -- левелери (“урівнювачі”), на чолі з Джоном Лільберном, стверджувала: оскільки перед Богом усі рівні, то слід для всіх встановити рівні права. З цього твердження випливали їхні вимоги: встановлення загального виборчого права для чоловіків, ліквідація палати лордів, скасування “гнилих містечок” (міста, які в минулому здобули право посилати своїх депутатів до парламенту, але згодом занепали) та ін. Урівнювачі оголошували народ джерелом влади. Левелери свого часу відіграли вирішальну роль у страті короля і в реформі парламенту. Але й вони зазнали гонінь і переслідувань.

Перемігши у громадянській війні, О. Кромвель з відданою армією здійснив каральні походи в Шотландію, яка визнала своїм королем Карла ІІ, сина страченого Карла І. Наступною жертвою стала Ірландія, католики якої допомагали англійському королю в боротьбі проти парламенту. Походи в Шотландію та Ірландію суттєво відрізнялися від династичних війн середньовіччя. Вони започаткували майбутню англійську колоніальну імперію.

Важливим для колоніальної експансії та морської першості став виданий 1651 р. Навігаційний акт, за яким усі товари, що потрапляли до Англії, могли перевозитися лише англійськими суднами або ж суднами країни-виробника. Цей акт, спрямований проти голландців, які вели посередницьку торгівлю, призвів до війни проти Голландії, в якій остання зазнала поразки.

Тривалий час віги були в опозиції. Однак у 1679 р. на парламентських виборах вони отримали перемогу і провели закон, якому судилося стати складовою частиною неписаної англійської конституції - Habeas corpus akt ("Акт про краще забезпечення свободи підданих і про попередження ув'язнень за морями"). Він був покликаний обмежити можливості таємної розправи короля з прихильниками опозиції. Але фактично закон набув значно більшого значення - став одним із конституційних документів, який містив у собі дієві гарантії недоторканності особи. Цей документ втілював у собі такі вимоги:

а) презумпція невинуватості;

б) дотримання законності при затриманні підозрюваного;

в) швидкий і оперативний суд, який здійснювався за належною процедурою і за місцем правопорушення;

г) відповідальність посадових осіб за недотримання закону.

Механізм дії нормативного акта був досить простим, але надзвичайно ефективним. Особа, заарештована за вчинення злочину чи у підозрі вчинення злочинної дії, мала право звернутися до місцевого суду з вимогою видати їй предписания про Habeas corpus. Такі ж права надавалися родичам або знайомим заарештованого, котрі перебували на волі.

Отримавши таку заяву, начальник в'язниці чи іншого закладу, де перебував арештований, був зобов'язаний під страхом сплати великого штрафу на користь потерпілого (100 фунтів стерлінгів) протягом однієї доби доставити арештованого в суд з наданням в розпорядження судді матеріалів про причини арешту. Недотримання вимог закону вдруге тягло за собою звільнення начальника місця ув'язнення із займаної посади.

Суддя, ознайомившись з матеріалами справи і перевіривши законність арешту, приймав одноосібне досудове рішення, обираючи один з трьох варіантів: а) звільняв арештованого з-під варти, якщо було ясно, що законних підстав для арешту не існувало; б) відправляв арештованого назад у місце попереднього ув'язнення, коли характер вчиненого ним злочину не підпадав під захист цього нормативного акта; в) звільняв арештованого на поруки із зобов'язанням сприяти розслідуванню його справи, вчасної явки в суд та сплати грошової застави.

Звільнений з-під варти зі своєрідною "підпискою про невиїзд" не міг бути повторно заарештований по тій самій справі у випадку дотримання взятих зобов'язань. Спроба арештувати його вдруге тягла за собою штраф у 500 фунтів стерлінгів на користь потерпілого. Таким же штрафом карався суддя за відмову видати предписания про Habeas corpus. Заборонялося переводити арештованого з одного місця ув'язнення до іншого, а також вивозити у заморські колонії.

Безпосереднє значення акта Habeas corpus на перших порах полягало у наданні гарантій недоторканності для депутатів вігського парламенту, а також захисту їх прихильників від переслідувань властей. Згодом він став одним з найважливіших конституційних законів держави. Правда, парламенту надавалося право за певних обставин призупинити дію нормативного акта, яке він неодноразово застосовував. Під захист закону не підпадали особи, звинувачені у вчиненні тяжкого кримінального злочину чи державної зради, А для звільнення з-під арешту на поруки вимагалася чимала грошова застава, яка втрачалася при недотриманні підозрюваним своїх зобов'язань.

Размещено на Allbest.ru