Українське шкільництво і освітня політика крайової адміністрації та сейму в Галичині у 1890-1914 роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

УКРАЇНСЬКЕ ШКІЛЬНИЦТВО І ОСВІТНЯ ПОЛІТИКА КРАЙОВОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ ТА СЕЙМУ В ГАЛИЧИНІ У 1890-1914 РОКАХ

Спеціальність: Історія України

КОШЕЛЄВА НАТАЛІЯ ВІКТОРІВНА

Львів, 2002 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Шкільна справа у Галичині під час входження її до складу Австрійської монархії зазнала чимало змін. Найважливіші для галицьких українців перетворення в галузі освіти відбувалися наприкінці XIX - на початку XX ст. Цей період був відзначений кількісним і якісним розвитком шкільництва, і ця обставина значно сприяла пробудженню національної свідомості українців, які чимраз активніше й наполегливіше стали домагатися від влади створення своїх національних освітніх закладів.

Актуальність теми. Пропонована проблема, незважаючи на те, що до її вивчення уже звертались дослідники, не втратила своєї актуальності і в наш час. По-перше, це пов'язано з порівняно вузьким колом опрацьованих джерел. По-друге, тема шкільництва є різнобічною та багатоплановою й чимало з її аспектів потребують глибшого і ґрунтовнішого вивчення.

По-третє, досліджувана тема дає значний матеріал для наукового опрацювання інших вузлових проблем історії Галичини рубежу ХІХ-ХХ ст., зокрема: системи управління в краї, економічного і соціального розвитку, піднесення українського національного руху та ін. По-четверте, в умовах становлення незалежної Української держави аналіз і акумуляція історичного досвіду в ділянці розвитку освіти мають як суто наукове, так і прикладне, практичне значення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Зазначена тема знаходиться на межі досліджень вітчизняної та загальної історії нового часу. Дисертацію виконано в рамках проблеми “Країни Західної Європи й Америки і Україна”, що становить основу планової наукової тематики кафедри нової та новітньої історії Львівського національного університету імені Івана Франка.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи - комплексне вивчення, характеристика і оцінка розвитку українського шкільництва в Галичині наприкінці XIX - на початку XX ст. у контексті політики віденської та крайової законодавчої і виконавчої влади. Для реалізації визначеної мети дисертантка прагнула виконати такі дослідницькі завдання:

- висвітлити і охарактеризувати діяльність шкільної адміністрації у Галичині, починаючи від її формування, показати вплив на її працю законодавчих рішень, звертаючи особливу увагу на стосунки крайової шкільної ради з галицьким сеймом та центральним віденським урядом;

- дослідити розгалужену структурну організацію галицької шкільної адміністрації, зокрема окружних та місцевих шкільних рад, їх вплив на розвиток освіти в краї;

- відтворити картину розвитку початкових та середніх навчальних закладів, їх пряму залежність від позиції галицького сейму;

- простежити розвиток шкільництва в Галичині порівняно з іншими краями монархії;

- виходячи з політики крайової влади щодо українських шкіл, дослідити і дати характеристику культурно-освітнім та педагогічним товариствам, що своїми заходами сприяли піднесенню української освіти.

Об'єкт дослідження - українські шкільні заклади, культурно-освітні товариства та органи законодавчої й виконавчої влади Галичини.

Предмет дослідження - зміст і напрями роботи українських закладів освіти, політика органів віденської та галицької законодавчої і виконавчої влади щодо українського шкільництва наприкінці XIX - на початку XX ст.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період 1890-1914 років. Нижня межа обумовлена початком політики так званої “нової ери”, започаткованої польськими й окремими українськими політичними діячами в Галичині, яка мала на меті шляхом незначних поступок для українців, головно в культурно-освітній галузі, покласти край польсько-українському протистоянню, що набирало розмаху в краї в останні десятиліття XIX ст. Саме від початку “нової ери” українські парламентарі виявили особливу активність у дебатах навколо шкільної справи, а влада, зробивши обіцяні незначні поступки, з часом змушена була вдаватися до нових заходів на користь українського шкільництва. Разом з тим при розгляді проблеми становлення законодавчої бази шкільної адміністрації в краї в дисертації заторкнуто окремі аспекти діяльності галицької крайової шкільної ради і підлеглих їй структур у більш ранній період з метою показати безпосередній вплив цих подій і процесів на подальший розвиток освіти в Галичині. Верхньою межею взято початок Першої світової війни, яка не лише спричинила згортання або закриття вже існуючих в краї шкільних закладів, а й перервала громадсько-політичну активність у вирішенні освітніх питань.

Методи дослідження. Методологічна основа дослідження відповідає принципам історизму та наукової об'єктивності. Для розв'язання дослідницьких завдань було використано загальнонаукові, спеціально-історичні та конкретно-наукові методи: аналіз, синтез, хронологічний, порівняльний, метод узагальнення і систематизації однотипних фактів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

- в роботі досліджено законодавчу базу створення в Галичині крайової, окружних та місцевих шкільних рад. Досі це питання знайшло лише фрагментарне відображення в працях окремих зарубіжних істориків;

- вперше комплексно висвітлено діяльність культурно-освітніх товариств (Взаємна поміч галицьких і буковинських учителів та учительок, Учительська громада, Крайовий шкільний союз), спрямовану на створення мережі українських приватних шкільних закладів, визначено роль згаданих організацій у розвитку української освіти;

- значне місце в роботі займає висвітлення малодослідженого питання становлення та діяльності галицьких утраквістичних учительських семінарій, які відігравали важливу роль у підготовці учительських кадрів, зокрема українських;

- на основі аналізу матеріалів засідань галицького сейму з проблем середнього шкільництва, до яких мало звертались дослідники, детально простежено політику гальмування крайовою законодавчою владою розвитку українських гімназій.

Практичне значення одержаних результатів. Дисертаційна робота синтезує окремі аспекти з історії України, Польщі, Австрії, а також містить матеріали, що безпосередньо торкаються педагогічної науки. Результати й теоретично-наукові узагальнення, отримані в ході дослідження, можуть бути використані при читанні вузівських лекцій, проведенні семінарських занять зі студентами зазначених вище галузей знань, а також при написанні наукових праць, що сприятимуть подальшому вивченню історії українського шкільництва в Галичині.

Апробація результатів дисертації. Роботу обговорено та рекомендовано до захисту кафедрою новітньої історії України і кафедрою нової та новітньої історії Львівського національного університету імені Івана Франка. Крім того, основні положення дисертаційного дослідження викладені у доповідях на наукових конференціях викладачів і аспірантів історичного факультету Львівського університету в 1998-2002 рр., на міжнародній науковій конференції “Львів: місто - суспільство - культура”, на засіданні наукового семінару при кафедрі нової та новітньої історії обговорено доповідь дисертанта “Проблема створення українських гімназій на засіданнях галицького сейму (1890-1914)”.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні рамки, визначено мету й завдання дослідження, наукову новизну та практичне значення. Подано стан апробації основних результатів дисертації з переліком публікацій, в яких вони викладені.

Перший розділ дисертації - “Огляд історіографії та джерел”. Дослідження з проблеми українського шкільництва в Галичині наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. і політики щодо нього центральної та крайової влад з'явилися ще наприкінці ХІХ ст. Серед праць українських авторів особливе місце належить І.Франку. Автор ґрунтовно підійшов до розгляду питання початкової та середньої освіти. Широко використовуючи статистичні джерела, він проаналізував становище українських і польських шкіл в краї, а також порушив окремі аспекти шкільництва в державі в цілому. Історик та громадсько-політичний діяч М. Грушевський, який доклав чимало зусиль для розвитку українського середнього шкільництва, заторгував ці проблеми у ряді праць, розглядаючи їх у контексті політики влади в цілому, а також польсько-українських відносин, зокрема. Автор звернув, зокрема, увагу на політику галицького сейму, спрямовану на стримування зростання мережі українських шкіл у Галичині. Важливі аспекти розвитку української освіти висвітлені у спеціальних працях Н. Даниша і К. Лучаківського, та у загальних публікаціях з історії Галичини В. Доманицького і В. Гнатюка.

Численні праці з даної проблематики, що вийшли в період до Першої світової війни, належали польським авторам. Окремі з них були присвячені загальним проблемам розвитку освіти в краї. Як окремий об'єкт дослідження розглядалась освітня політика центральної та крайової влади. Поряд з публікаціями проурядового характеру з'являлися і різко критичні видання. До останніх належить робота, що вийшла під авторським псевдонімом Святломір, а також дослідження А. Хмєлінської. Праця Святломіра - це перше комплексне дослідження історії шкільництва Галичини з часу її входження до складу Австрії і до перших років XX ст. А. Хмєлінська розглядає історію галицької освіти кінця XIX - початку XX ст., особливо зупиняючись на аналізі типів шкіл в краї.

Поряд із загальними нарисами розвитку галицького шкільництва в зазначений період з'являються й дослідження, присвячені окремим вужчим питанням теми. Їх авторами виступають передусім особи, що працювали у шкільних владних структурах, зокрема, М. Бобжинський, який упродовж тривалого часу очолював галицьку крайову шкільну раду.

Значний матеріал для вивчення діяльності різних типів шкіл у Галичині можна почерпнути з робіт М. Барановського, Ю. Бузека та Б. Барановського. Питання політичної боротьби в краї та її вплив на розвиток шкільництва розглядав В. Фельдман. Слід зазначити, що саме в період перебування Галичини у складі Австро-Угорської монархії було написано чи не найбільшу кількість різнопланових праць з проблем розвитку початкової та середньої освіти в краї.

Після Першої світової війни кількість польських досліджень з даної проблематики зменшується, натомість українські роботи набирають різнопланового характеру: від гостро критичних, полемічних за характером до науково виважених і фактологічних. Всебічно зрозуміти політичні настрої і освітню політику кінця XIX - початку XX ст. як у віденському парламенті, так і в Галичині дозволяє фундаментальна праця К. Левицького.

Проблемам української початкової школи часів Австро-Угорщини присвятив свою роботу В. Калинович. Галицькі українські шкільні заклади, які з'явились наприкінці XIX - на початку XX ст. і розгортали свою діяльність протягом наступних десятиліть, у 20-х та 30-х роках відзначали свої ювілеї. Їх історії і діяльності присвячено ряд праць, серед них роботи Я. Біленького, В. Барвінського, І. Филипчака, С. Шаха. В цей же період виходять колективні ювілейні видання, звернені до розгляду історії інших українських галицьких шкіл.

Найбільше робіт міжвоєнного періоду, що стосуються предмету нашого зацікавлення, було присвячено діяльності шкільних та культурно-освітніх товариств, які з'явились у Галичині на рубежі XIX-XX ст. Найраніша праця з цього питання належить І. Ющишину. Це велика стаття, яка містить огляд діяльності цих товариств. Автор єдиний серед усіх дослідників історії культурно-освітнього руху в Галичині вивчає зв'язки українських товариств із загальнодержавними організаціями, їх спільний вплив на освітню політику офіційних чинників Відня та галицького сейму.

Діяльність Руського (Українського) педагогічного товариства детально розглянув Л. Ясінчук. Вивченням історії товариства “Учительська громада” займався О. Терлецький. У міжвоєнний період вийшли збірки праць, присвячені як шкільним товариствам, так і культурно-освітньому руху в Галичині наприкінці XIX- на початку XX ст. в цілому. Отже, історіографія міжвоєнного періоду характерна значною кількістю праць, присвячених одній з малодосліджених і в наш час проблемі українських культурно-освітніх товариств, і їх значенні у становленні приватного шкільництва.

Після Другої світової війни тема розвитку галицького шкільництва часів Австро-Угорщини знайшла широке відображення в історичній та історико-педагогічній літературі. Окремі питання теми вивчав Л.Г. Баїк. У його працях, що базувались на широкому джерельному матеріалі, зроблено спробу дати цілісну картину розвитку освіти в Галичині. Серед сучасних українських дослідників проблеми слід відзначити Б.М. Ступарика.

До висвітлення історії гімназійної освіти в Галичині наприкінці XIX - на початку XX ст. звертається І. Курляк.

Ключові проблеми історії і розвитку основних типів галицьких шкіл на початку XX ст. розглянуті в праці В. Благого. Вплив політичних чинників на зміни в організації освітніх закладів у краї в період “нової ери” 1890-1894 рр. відображено в роботі І. Чорновола. Значну увагу сучасні українські дослідники відводять проблемі культурно-освітнього руху в Галичині на рубежі ХІХ-ХХ ст. Перш за все їх праці присвячені діяльності Руського (Українського) педагогічного товариства. Тема історії шкільництва Галичини привертає увагу й окремих зарубіжних дослідників. Варто згадати, зокрема, публікацію вченого українського походження А. Сірки, в якій на основі статистичних даних зроблено порівняльний аналіз стану української і польської освіти в Галичині та в цілому шкільництва в Австро-Угорщині наприкінці XIX - на початку XX ст.

Активний науковий пошук в цій ділянці веде польська повоєнна історіографія. В. Найдус у нарисі з історії Галичини початку ХХ ст. зупиняється, зокрема, на ролі політичної боротьби в освітньому питанні. Ю. Семкув здебільшого досліджував позицію різних політичних партій та угруповань в шкільній справі. Продовжуючи вивчення цих питань, Р. Дуткова простежила становлення і розвиток шкільної адміністрації в перші роки галицької автономії. Багатою на новий матеріал є робота Р. Врочинського, присвячена освіті в Галичині у 1792-1945 роках. Тут досліджуються складові галицького шкільництва: діяльність крайової адміністрації щодо шкільної справи, типи шкіл, а також історія польських культурно-освітніх товариств. У працях А. Мейснера та Г. Крамаж чимало місця відведено проблемі українських шкіл. Вітчизняна та зарубіжна історіографія післявоєнного періоду звертається до вже досліджуваних раніше проблем галицького шкільництва, висуваючи нові теми для повнішого його вивчення. Серед останніх - це політичний аспект в освіті, а також дослідження окремих типів шкіл.

Хоч різні аспекти розвитку галицького українського шкільництва наприкінці XIX - на початку XX ст. знайшла відображення в історичній літературі, тим не менше ця проблема продовжує бути актуальною і в наш час, оскільки залишається ще ряд малодосліджених питань, які потребують подальшого вивчення.

Для написання дисертації використано значний джерельний матеріал: архівні засоби, публікації документів, статистичні збірники, тогочасну пресу і публіцистику, мемуарну літературу тощо. Зокрема, залучено матеріали, що містяться в Центральному державному історичному архіві України у Львові, насамперед у ф. 178 - “Крайова шкільна рада”. Великий інтерес становлять окремі описи величезного за обсягом ф. 146 - “Галицьке намісництво”, що стосуються галицького шкільництва. В оп. 4 цього фонду містяться матеріали про створення і розбудову шкільних рад різних рівнів. У цьому ж фонді (оп. 58) знаходиться документація стосовно створення та діяльності галицьких педагогічних і культурно-освітніх товариств. Надзвичайно багатим на інформацію до теми є ф. 206 - “Українське педагогічне товариство “Рідна школа”, де зберігаються детальні протоколи засідань цього товариства.

Значний матеріал з історії галицького шкільництва виявлено у рукописних фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Особливий інтерес для вивчення нашої проблеми становлять персональні фонди діячів, що працювали в галузі освіти. Так, у ф. 115 - “Омелян Терлецький” зібрано рукописні матеріали автора - дослідника історії “Учительської громади”. У ф. 11 - “Барвінські” знаходиться, зокрема, листування визначного громадсько-політичного діяча, довголітнього члена крайової шкільної ради Олександра Барвінського з різними установами, в тому числі й освітніми, приватними особами.

З поміж документальних публікацій особливий інтерес становлять стенографічні звіти галицького сейму та звіти крайової шкільної ради, особливо виступи галицьких послів у сеймі, які стосувались проблем шкільництва, зокрема українського. Необхідні для розгляду поставленої проблеми законодавчі та нормативні акти взято з “Вісника крайових законів і розпоряджень”. Крім того, крайова шкільна рада видавала свій бюлетень “Dziennik Urzedowy Rady Szkolnej Krajowej”, де вміщувала свої розпорядження та інструкції. Тут же подавалися важливі фактичні дані щодо стану шкільництва, які лишалися поза рамками її звітів.

Важливу інформацію до теми виявлено у матеріалах періодичної преси, як української, так і польської. Слід насамперед відзначити друковані органи українських педагогічних товариств: “Школьна часопись”, “Учитель”, “Наша школа”, а також “Промінь”, “Луна”, “Учительське слово”, “Український учитель”. Чимало даних, зокрема, стосовно галицького середнього шкільництва, міститься у “Літературно-науковому віснику”, та у газеті “Діло”. Особливої уваги заслуговують звіти з діяльності українських педагогічних організацій.

Дисертантка вперше вводить у науковий обіг публікації звітів Руського (Українського) педагогічного товариства, “Взаємної помочі галицьких і буковинських учителів та учительок”, а також звіти “Учительської громади” і Крайового шкільного союзу, вміщені в журналі “Наша школа”. У дисертації використано також матеріали польської педагогічної преси: “Szkoіa”, “Muzeum”, “Szkolnictwo”, “Gіos Nauczycielstwa Ludowego”, “Rodzina i Szkoіa”, “Wolna Szkoіa”, “Gazeta Nauczycielska”, “Gіos Nauczycielski”.

Дуже багатоплановою є публіцистика із зазначеної проблеми. Питання початкової і середньої освіти цікавило як українських, так і польських сучасників подій. На відміну від польської, українська публіцистика розглядає питання освіти в Галичині у контексті політики влади, а зокрема польсько-українських відносин. Це знайшло своє відображення у публікаціях А. Вахнянина, М. Кордуби, В. Бачинського, С. Томашівського, М. Лозинського. Польська публіцистика представлена роботами Ю. Маєра, Ю. Харвота, К. Ярецького, Ю. Балабана.

Розвитку української освіти і впливу на неї політичних чинників присвячені окремі мемуари. Варто назвати спогади М. Бобжинського, А. Борковського та О. Барвінського. Чимало важливих положень, необхідних для розуміння галицького менталітету в шкільництві, містяться в історико-мемуарних збірках, виданих за рубежем у 70-80-х роках XX ст. В них надруковані спогади колишніх учнів галицьких шкіл про своїх вчителів, атмосферу навчання тощо.

Зібраний джерельний матеріал, у поєднанні з осмисленням наявної історичної літератури з проблеми дозволили дисертанту досить детально простежити процес розвитку українського шкільництва в Галичині у визначених хронологічних рамках.

У другому розділі “Система управління освітою в Галичині” предметом наукового аналізу стала законодавча база створення і подальша реструктуризація галицької шкільної адміністрації. Насамперед висвітлено діяльність крайової шкільної ради, яка разом із сеймом була однією з провідних галицьких управлінських структур, від яких залежав майже весь розвиток шкільництва в краї. Незважаючи на підпорядкування віденському міністерству віровизнань і освіти, рада, на відміну від таких же інституцій в інших провінціях держави, мала власну і багато в чому незалежну від центру законодавчу базу. Її самостійний статус підтвердили, зокрема, законодавчі акти, ухвалені в 1905 і 1907 рр. Впливи представників української суспільності на роботу ради були обмеженими, і ця обставина негативно позначилася на розвитку української освіти в Галичині. Нижчі щаблі шкільної управи в краї становили окружні та місцеві шкільні ради. Як показано в розділі, створення і функціонування цих установ в ході реформування крайової освіти чисельно збільшувало галицьку шкільну адміністрацію і значно полегшувало роботу крайової шкільної ради. З роками кількість цих структур зростала відповідно до збільшення числа шкіл у краї. Однак розвиток ланок крайової шкільної адміністрації не завжди відповідав потребам української національної освіти. Зокрема це стосувалось того, що окружні та місцеві шкільні ради не функціонували як самостійні органи, а підпорядковувалися крайовій шкільній раді, залежали від бюджетного фінансування центру і краю, а також від освітньої політики, в якій домінували тенденції до полонізації галицького шкільництва.

У третьому розділі “Діяльність законодавчої та виконавчої влади в Галичині стосовно початкової та середньої освіти” досліджуються основні типи українських початкових та середніх навчальних закладів в краї, а також такі, які в більшій чи меншій мірі були причетні до розвитку української освіти. Тут приділено належну увагу характеристиці законодавчої бази українських початкових шкіл, званих народними. Оскільки початкове шкільництво повністю належало до компетенції галицької влади, досліджується їх кількісне та якісне зростання у контексті фінансової спроможності та політичних амбіцій сейму. Підкреслено, що розвиток галицьких народних шкіл, їх кількість та рівень навчання значно відставав від таких же шкільних закладів у інших провінціях держави. Шкільні ради різних рівнів менше уваги приділяли розвиткові української початкової освіти, віддаючи пріоритет розбудові аналогічних польських навчальних закладів. Незважаючи на прийнятий в Галичині у 1873 р. закон про обов'язкову початкову освіту, напередодні Першої світової війни в краї існувала чимала кількість громад, які були позбавлені можливості отримати елементарну освіту через відсутність у цих місцевостях шкіл. Окремий параграф присвячено мало дослідженій в історичній науці проблемі утраквістичних учительських семінарій. Державне та крайове законодавство не передбачало відкриття в Галичині українських семінарій (на відміну від польських). Таким чином, здобути професію вчителя українцям пропонувалося шляхом навчання у двомовних (польсько-українських) семінаріях. Від початку “нової ери” 1890-1894 рр. українські посли у сеймі неодноразово аргументовано доводили необхідність існування таких національних навчальних закладів. Однак прохання про відкриття навіть утраквістичних учительських семінарій (не кажучи вже про чисто українські) польська більшість сейму нерідко блокувала, хоча їх фінансування в основному здійснювалося з центру, який виявляв готовність виділяти відповідні бюджетні асигнування. Порівняно з іншими краями монархії Галичина впродовж усього досліджуваного періоду знаходилась на одному з останніх місць за кількістю учительських семінарій (польських та утраквістичних) на душу населення. Нарешті, в цьому ж розділі розглянуто розвиток української гімназійної освіти у контексті політики крайової та центральної влади. Галицький сейм, боячись збільшення кількості інтелігенції в краї, особливо української, ще у 1867 р. ухвалив закон, за яким відкриття кожної не польської гімназії залежало від його рішення. Боротьба за створення українських гімназій у краї стала одним з провідних завдань українських послів у сеймі. Їх особлива активність у цьому питанні починається саме з періоду “нової ери”. Однак до Першої світової війни під натиском української громадськості вдалося відкрити лише 4 таких заклади на додаток до вже існуючої Львівської академічної гімназії. Зазначена проблема помітно політизувала все українське громадянство, сприяючи зростанню його національної свідомості.

У четвертому розділі “Українські культурно-освітні товариства і приватне шкільництво в Галичині” висвітлено утворення та діяльність, громадських організацій, які всупереч політиці стримування владою розвитку української освіти, власними силами відкривали і утримували свої національні шкільні заклади. Насамперед досліджено діяльність Руського (згодом - Українського) педагогічного товариства - найчисельнішої й найвпливовішої серед такого типу асоціацій. Створення власних приватних шкіл з українською мовою навчання стало вищим етапом у його діяльності. Значна частина цих навчальних закладів досягла належного рівня викладання і підготовки учнів, завдяки чому з часом отримала державний статус. Важлива заслуга товариства полягала також у тому, що воно заснувало і було причетним до діяльності приватних українських учительських семінарій, існування яких не передбачало чинне законодавство. Розглянуто діяльність товариства “Взаємна поміч галицьких і буковинських учителів та учительок”. Його заслуги перш за все полягали у матеріальній та моральній підтримці учителів початкових шкіл. Ця організація стала єдиною опозиційно налаштованою до освітньої політики влади.

Завдяки акціям, проведеним товариством, вдалося домогтись чимало поступок у підвищенні платні народним учителям, відкритті українських шкіл тощо. В наступному параграфі досліджується діяльність педагогічної організації “Учительська громада”. Зростання кількості українських гімназій призвело до збільшення числа викладачів цих закладів.

Завданням товариства стало об'єднати їх у спільну організацію і залучити до розбудови українського середнього шкільництва. “Учительська громада” виникла не лише як професійна організація, а як сила, здатна протистояти натиску полонізаційної політики і готова своєю працею піднести рівень української середньої школи. Роль товариства полягала насамперед у підтримці українських приватних закладів, особливо в галицькій провінції. Нарешті, розглянуто зусилля ще однієї освітньої організації - Крайового шкільного союзу.

Піднесення українського приватного шкільництва у Галичині на початку ХХ ст. досягло таких розмірів, що перестало бути справою окремих громад чи навіть освітніх товариств. Координатором у діяльності і розвитку цих приватних закладів став Крайовий шкільний союз, що був об'єднанням усіх зацікавлених у розвитку української приватної освіти сторін: товариств, політичних партій, парламентських та сеймових репрезентацій. Основне завдання союзу полягало в матеріальному забезпеченні українських приватних шкіл шляхом збирання пожертв у громадськості.

ВИСНОВКИ

У висновках відведено підсумки дослідження, показано особливості розвитку шкільної освіти в Галичині. Відзначено, що до рубежу XIX - XX ст. ця справа не відзначалась особливими успіхами. Однією з основних причин була політика полонізації шкільництва, яку проводили владні структури краю. Галицький сейм ухвалював закони, часто відмінні від державних, які утискували розвиток шкільної справи. Утворена в 1867 р. крайова шкільна рада стала інструментом антиукраїнської політики в руках галицької адміністрації. Тісно співпрацювали з крайовою радою, втілюючи в життя її настанови, підлеглі їй окружні та місцеві шкільні ради. Виконавчі шкільні структури в Галичині були представлені у своїй більшості польськими діячами, що давало їм безпосередню можливість проводити політику полонізації населення і, як наслідок, стримувати розвиток української освіти.

Усе крайове законодавство розглядуваного періоду було спрямоване на протегування польській освіті, що у значній мірі здійснювалось за рахунок української. Однак наприкінці XIX ст. на хвилі пробудження української національної активності в краї, сейм, а за ним і виконавчі структури, змушені були проводити політику лібералізації шляхом поступок українській освіті. Першим кроком у цьому напрямку стала “нова ера” 1890-1894 рр.

Закладами, які кардинально вплинули на піднесення освітнього рівня українського населення Галичини, були народні школи, учительські семінарії, що готували педагогічні кадри для перших, а також найбільш популярні у той час в краї середні навчальні заклади - гімназії. Народні школи своїм створенням завдячували здебільшого місцевим громадам, оскільки відкривались на їхні вимоги, і громади ці школи утримували. Тому саме ці заклади були найчисельнішими в краї серед інших типів українських шкіл. Однак, враховуючи бідність багатьох громад, вони часто були навчальними закладами нижчого типу (одно чи двокласні) з непристосованими приміщеннями. До таких шкіл влада надсилала і найменш кваліфікованих учителів. Наприкінці XIX - на початку XX ст. кількість таких українських шкіл приблизно дорівнювала кількості польських з тенденцією збільшення останніх через усілякі маневрування шкільних рад: заміни української мови викладання на польську, переведення польських приватних шкіл на державне утримання. Крім того, вражаючою була майже повсюдна відсутність українських початкових шкіл у містах, тоді як аналогічні польські заклади навіть у сільських місцевостях, мали в більшості випадків максимальну кількість класів.

На розвиток народного шкільництва негативно вплинула й відсутність в краї українських учительських семінарій, і таке становище в кінцевому результаті було законодавчо закріплено сеймом у 1907 р. Утраквістичні семінарії не могли належним чином забезпечити потребу вчительських кадрів для українських шкіл.

Особливе місце в крайовій освітній політиці відігравали середні навчальні заклади, в першу чергу гімназії, в яких навчалось і виховувалось підростаюче покоління інтелігенції. Розуміючи це, ще у 1867 р. було ухвалено крайовий закон, за яким виключне право відкриття кожної не польської гімназії в Галичині залежало від згоди сейму.

Таким чином, спостерігається замкнене коло, коли українці-політики, перебуваючи в суттєвій меншості, не могли плідно впливати на зростання їхньої національної інтелігенції, що навчалася в українських середніх шкільних закладах, оскільки сейм, маючи на те повноваження, всіляко стримував їх заснування. З кінця XIX ст. і до початку Першої світової війни точилася політична боротьба за відкриття кожної нової української гімназії.

Саме цим закладам українська суспільність надавала перевагу (порівняно з іншими середніми школами, зокрема фаховими), оскільки розуміла, що гімназії - це шлях до здобуття університетської освіти і, як наслідок - чисельне зростання української еліти. Впродовж досліджуваного періоду українці не домоглися рівних умов з іншими народами монархії, де відкриття середніх шкіл відбувалося на підставі звичайних розпоряджень міністерства віровизнань і освіти, їм вдалося добитись створення лише невеликої кількості державних українських гімназій, головним чином завдяки наполегливим заходам українських сеймових і парламентських послів, освітніх товариств, активності передової громадськості.

Аналізуючи стан народних шкіл в усій державі, можна дійти висновку, що напередодні Першої світової війни серед усіх країв Ціслейтанії Галичина опинилась в найгіршому становищі, оскільки тут продовжували існувати громади без початкових шкіл, а певний відсоток тих, що навчались, через низький рівень освіти залишались або згодом знову ставали неписьменними. Виняток з цього становить крайова політика піднесення польської гімназійної освіти. До початку Першої світової війни ця ділянка освіти набула особливого розвитку: значно зросла кількість польських гімназій і учнів у них. Натомість українські заклади відповідного типу, незважаючи на їх нагальну потребу, продовжували залишатись у мізерній кількості.

Прагнучи зарадити такому становищу, українська громадськість стала активніше впливати на владні структури.

Однак вжиті нею заходи: гострі виступи українських послів на захист української освіти, різноманітні крайові віча і петиції до влади - далеко не завжди давали бажані результати. Не допомагали навіть традиційні звернення до віденських властей. історичний політика освітній

Поступки з боку крайової влади для розвитку українського шкільництва залишались мінімальними. Зарадити наслідкам такої шкільної політики прагнули культурно-освітні та педагогічні організації в краї. Їх створення і розвиток пройшли ряд щаблів - від надання матеріальної і моральної допомоги своїм членам, здебільшого вчителям початкових і середніх шкіл, до залучення якомога ширшого загалу для вирішення українських освітніх проблем і відкриття своїх приватних шкільних закладів. Громадянство підтримало ці заходи, і в краї з'являються нові українські приватні школи, які чисельно збільшуються і якісно розвиваються завдяки пожертвам усього українського загалу.

Таким чином, незважаючи на політику стримування українського шкільництва, у 1890-1914 рр. спостерігається його помітне піднесення.

Освіта, здобута українцями, дала їм змогу піднести свій загальнокультурний рівень.

ПУБЛІКАЦІЇ АВТОРА

1. Кошелєва Н. Організація українського вчительства у Східній Галичині в 1881-1914 роках // Вісник Львівського університету. - Львів: ЛДУ ім. Івана Франка, 1998. Вип. 33. - С. 108-113.

2. Кошелєва Н. Українські педагогічні видання як джерело вивчення історії шкільництва в Східній Галичині наприкінці XIX - на початку XX ст. // Наукові зошити історичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка. Збірник наукових праць. - Львів: ЛДУ ім. Івана Франка, 1999. - Вип. 2. - С. 85-89.

3. Кошелєва Н. Руське педагогічне товариство та його заклади у Львові (1888-1914) // Львів: місто-суспільство-культура. - Львів: ЛДУ ім. Івана Франка, 1999. - Т. 3: Збірник наукових праць / За редакцією Мар'яна Мудрого. Вісник Львівського університету. Серія історична. Спеціальний випуск. - С. 378-385.

4. Кошелєва Н. Діяльність галицької крайової шкільної ради стосовно української народної освіти в 1873-1914 роках // Вісник Львівського університету. - Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 1999. - Вип. 34. - С. 269-276.

5. Кошелєва Н. Польська педагогічна періодика як джерело вивчення історії українського шкільництва у Галичині наприкінці XIX - на початку XX ст. // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Збірник наукових праць. - Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2000. - Вип. 3. - С. 93-96.

Размещено на Allbest.ru