Соціальний розвиток українського села в 60-80-ті рр. ХХ ст

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Соціальний розвиток українського села в 60-80-ті рр. ХХ ст

07.00.01 - історія України

КРИВЧИК ГЕННАДІЙ ГЕОРГІЙОВИЧ

ДНІПРОПЕТРОВСЬК - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі українознавства Придніпровської державної академії будівництва та архітектури (м. Дніпропетровськ)

Офіційні опоненти: - доктор історичних наук, професор Беренштейн Леонід Юхимович, Національний аграрний університет (м. Київ)

- доктор історичних наук, професор Панченко Петро Пантелеймонович, Інститут історії України НАНУ;

- доктор історичних наук, професор Тимченко Сергій Михайлович, Запорізький юридичний інститут МВС України;

Провідна установа - Донецький національний університет, кафедра історії України.

Захист відбудеться “15” січня 2003 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.08.051.14 у Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд. 307.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету (Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8)

Автореферат розісланий “10” грудня 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент І.О.Кривий

АНОТАЦІЯ

Кривчик Г.Г. Соціальний розвиток українського села в 60-80-ті рр. ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. Придніпровська державна академія будівництва та архітектури, Дніпропетровськ, 2002. - 369 (414) с.

У дисертації розглядаються соціально-політичні, соціально-виробничі, соціально-побутові, соціально-культурні явища й процеси, що відбувалися в українському селі впродовж трьох останніх десятиліть існування тоталітарного режиму в СРСР. Досліджені прояви на селі суперечливого характеру радянського суспільства як такого, що одночасно мало ознаки й соціалістичного і феодального суспільства. Розкрита суперечлива політика компартійної номенклатури щодо активізації в сільськогосподарському виробництві людського чинника, усунення суттєвих відмінностей між містом і селом у різних сферах, здійснення з цією метою соціального перевлаштування українського села та запровадження загальної обов'язкової середньої освіти. Показані основні форми суспільно-політичної та трудової активності українського селянства, його громадський побут, сімейний уклад, ментальність, ставлення до влади, духовне життя. Визначені соціальні причини кризових явищ в аграрному секторі економіки наприкінці 1980-х рр., зроблені рекомендації щодо використання уроків минулого в сучасній аграрній та соціальній політиці Української держави.

АННОТАЦИЯ

Кривчик Г.Г. Социальное развитие украинского села в 60-80-е гг. ХХ в. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. Приднепровская государственная академия строительства и архитектуры, Днепропетровск, 2002. - 369 (414) с.

На основе исследования социальных явлений и процессов в украинском селе накануне краха советского тоталитарного режима показана необоснованность и несостоятельность утверждений политических руководителей бывшего СССР и коммунистической пропаганды о якобы полной и окончательной победе социализма в стране, о выдающихся успехах советского народа в коммунистическом строительстве, о вступлении советского общества в этап развитого социализма. Автором диссертации в этой связи выявлены в “социалистическом” украинском селе и колхозно-совхозной системе производства некоторые признаки феодальной общественно-экономической формации, среди них: низкая политическая культура сельского населения, рудименты крепостного права, отсутствие основных гражданских прав и свобод, относящихся к важным завоеваниям буржуазного общества.

Показано на обширном документальном материале, как КПСС, определив в качестве своей стратегической цели построение коммунизма и выдвинув в этой связи задачу ликвидации существенных различий между городом и деревней, на деле осуществляла курс на последовательное уничтожение сельской специфики в производственной, социальной, культурной сферах. Крестьянство рассматривалось как умирающий, играющий подчиненную, второстепенную роль по отношению к рабочему классу, а потому обязано было превратиться и превращалось в аграрных рабочих. Агросфере, несмотря на живую специфику ее объекта производства, необходимо было перестроиться на ведение методов хозяйствования, свойственных промышленной индустрии. Селам и деревням надлежало превратиться в поселения “городского типа”. Те из них, что не вписывались в намеченные схемы и потому объявленные неперспективными, должны были исчезнуть. Сельские учреждения культуры испытывали на себе негативное влияние городской массовой культуры в худших ее проявлениях. В результате народная культура утрачивала присущее ей созидательное, творческое начало. Сельская общеобразовательная школа, хотя и имела бесспорные успехи в осуществлении всеобщего среднего образования, производственном обучении и трудовом воспитании молодежи, однако страдала формализмом, “процентоманией”.

Словом, несмотря на благие цели коммунистических теоретиков, правильные на первый взгляд декларации представителей компартийной номенклатуры и даже ее определение достижения в социальном переустройстве украинского села, в исследуемый период в Украинской ССР так и не удалось решить острые социальные проблемы села. Не возникли экономические отношения, которые бы позволили людям раскрыть в полной мере свои трудовые потенции. Не были созданы социально-бытовые и социально-культурные условия, при которых жизнь на селе стала бы привлекательной или хотя бы постоянно не вынуждала людей искать лучшей судьбы для себя и своих детей в городе. Наоборот, именно в этот период возникли и достигли угрожающих размеров демографический кризис, нехватка трудовых ресурсов, началась депопуляция сельского населения. Ухудшилось социальное самочувствие многих людей. Возникло массовое неудовлетворение властью, политическим режимом, общественно-политическим строем.

ANNOTATION

Krivchik G.G. Social Development of Ukranian Village in 60-80-s of ХХ century.

Dissertation to be registered for the Degree of Doctor of Science (07.00.01 - History of Ukraine). Pridniprovsk State Academy of Civil Engineering and Architecture, Dnipropetrovsk, 2002 - 369 (414) pp.

The thesis analyses the social and political, the social and industrial, the social and life condition, the social and cultural phenomena and processes that were in Ukranian village during the recent three decades of totalitarian regime existence in the USSR. The manifestation of contradictory character of soviet society as such that had simultaneously the indications of socialist and feudal society are investigated. The author reveals the contradictory policy of the communist party nomenclature in activization of the human factor in the agricultural production,in the elimination of essential differences between city and village in different spheres and realization with this purpose the social re-equipment of Ukranian village and introduction of general compulsory secondary education. The principle of social, political and working activity of Ukranian peasantry, their social life, the domestic way of life, mentality, the relation to the power, the spiritual life are shown. The social reasons of agrarian crisis in agricultural economy are detertined in the dissertation. The recommendations for contemporary agrarian and the social policy of Ukranian State taking into account the past lessons are prorosed in the dissertation.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми

Місто і село - дві різні підсистеми суспільства, що мають свою специфіку. Саме сільська підсистема має первинний характер. Причому поняття первинності означає не тільки очевидний факт первородства села, народження міста в сільському лоні, але й виконання селом своїх іманентних функцій: забезпечення людей продуктами харчування, промислового виробництва - сировиною; захист екології міста від руйнування промисловістю, амортизація наслідків демографічних спадів для промисловості, відтворення культурних, побутових і моральних традицій, вдосконалення генофонду міського населення й усієї нації тощо. Ще у ХVІІІ ст. Ж.-Ж. Руссо писав: “Міста - це пучина людського роду. У декілька поколінь раси гинуть або вироджуються; вони потребують оновлення, а це оновлення завжди дає село”.

Радянська тоталітарна держава, в якій влада належала партійній бюрократії, так званій номенклатурі, свідомо використовувала село і сільське господарство як своєрідних донорів формування бюджетних надходжень, будівництва міст, проведення політики індустріалізації, створення військово-промислового комплексу. Державна політика базувалася на тому, що місто безсоромно обкрадало село.

Реконструюючи аграрний сектор економіки на ринкових засадах, Українська держава зобов'язана подбати про ідеологічне забезпечення нової аграрної політики. Передусім слід пробудити громадський інтерес до соціально-економічних проблем села і переконати суспільство в необхідності концентрації зусиль для виведення сільського господарства з глибокої кризи, створення для цього на селі належних культурно-побутових умов життя. Тут також допоможуть історичні дослідження. Адже висвітлення минулого нашого села сприятиме формуванню й у так званої політичної еліти, й у широкої громадськості почуття поваги до хлібороба, усвідомлення величезного боргу, який треба обов'язково віддати селу за неоплачену працю й бідування його жителів упродовж багатьох років. Тож актуальність дисертації обумовлена величезним значенням аграрного сектору економіки і села в життєдіяльності суспільства, сьогоднішньою гостротою аграрно-селянського питання, незадовільним станом соціальної сфери села.

Зв'язок з науковими програмами

Дисертація є розділом комплексної проблеми “Актуальні питання соціального розвитку України в ХХ ст.”, яка розробляється кафедрою українознавства Придніпровської державної академії будівництва та архітектури, узгоджена у відділі новітньої історії Інституту історії України НАНУ та зареєстрована в УКРІНТІ (№0102U005581).

Об'єкт дослідження даної дисертаційної роботи Ї українське село, що розглядається як: а) сукупність населених пунктів, які не відповідають критеріям, що встановлені для міських поселень, і жителі яких зайняті переважно сільським або лісовим господарством; б) сільська місцевість, де в досліджуваний період проживала значна частина населення республіки (у 1959 р. Ї 54%, у 1990 р. Ї 32,5%); в) виробнича база аграрної економіки, яка в досліджуваний період давала приблизно третину валового національного продукту й переважну частину фонду споживання населення, забезпечувала розвиток й оновлення мережі сільських поселень; г) підсистема суспільства, ‹‹сільський світ›› з його специфічним способом життя, сімейним укладом, моральними цінностями та традиціями.

Предмет дослідження Ї сільське населення, сільські люди, їхні психологія, політичні уподобання, спосіб життя; соціальна політика правлячої номенклатури, а також її наслідки (соціально-політичні, соціально-економічні, соціально-демографічні, соціально-культурні).

Хронологічні межі дисертаційної роботи - 60-80-ті рр. ХХ ст., період, який розпочався з того, що правляча в СРСР політбюрократія висунула завдання побудови комунізму в країні, а закінчився, коли в умовах глибокої системної кризи режиму саме життя зняло це завдання з порядку денного. У цей період відбулися особливо великі зрушення в соціальній сфері українського села. Під час розв'язання завдань комуністичного будівництва, соціальна політика держави на селі стала однією з пріоритетних. Адже село, за визнанням комуністичних ідеологів, значно відставало в своєму розвитку від міста й гальмувало просування суспільства до комунізму.

Мета дослідження Ї показати у взаємозв'язку та динаміці цілі, наміри і плани керівництва КПРС щодо соціальної перебудови колгоспного села, розвиток соціальної сфери і суспільних відносин в українському селі протягом 60-80-х рр. ХХ ст., ставлення до цих процесів їх основних учасників.

Завдання дослідження:

1. Виявити ступінь розробки проблеми, проаналізувати існуючі концептуальні підходи до вивчення аграрно-селянського питання, ввести в науковий обіг нові види історичних джерел, висловити власне бачення методології історичного дослідження, охарактеризувати основні методи дослідження, що застосовувалися в дисертації.

2. Показати на матеріалах УРСР роль сільського соціального чинника у формуванні та еволюції суспільно-політичного ладу в СРСР і зворотній вплив тоталітарного режиму на ментальність сільської людини, її громадську активність.

3. Розкрити сутність так званого колгоспного ладу, його відповідність декларованим конституційним нормам, положенням чинних статутів колгоспів, критеріям демократизму суспільства й економічної ефективності сільського господарства.

4. Визначити місце соціального чинника в наростанні кризових явищ в аграрному секторі економіки та екології землеробства, загостренні суспільно-політичної ситуації в українському селі напередодні краху СРСР та утворення незалежної Української держави.

5. Показати вплив соціальної політики держави на характер соціальних процесів, життя, побут, політичну психологію й формування моральних цінностей сільських жителів, у тому числі підростаючого покоління.

6. Проаналізувати плани правлячих кіл країни щодо соціального перевлаштування радянського села у зв'язку з висуненням завдань комуністичного будівництва в країні; виявити позитивні та негативні моменти в соціальній політиці на селі, мотиви, якими керувалася влада, здійснюючи реконструкцію мережі сільських поселень, ліквідацію, а згодом відбудову малих сіл, будівництво експериментально-показових населених пунктів.

7. Визначити специфіку роботи сільських закладів освіти та культури, роль сільських вчителів і культпрацівників у розв'язанні соціальних, економічних, ідеологічних завдань партії.

Наукова новизна отриманих результатів

1. За допомогою діалектичного методу, з позицій історизму та об'єктивності висвітлена в основних своїх аспектах проблема соціального розвитку українського села протягом останніх тридцяти років існування тоталітарного режиму.

2. Показана роль сільського соціального чинника у формуванні та розвиткові суспільно-політичного ладу в СРСР. Додаткову аргументацію отримали судження ряду політологів щодо сутності радянського суспільства як такого, що мало деякі ознаки феодальної формації поряд з соціалістичною (комуністичною). Підтверджені на історичному матеріалі висновки провідних вітчизняних економістів щодо невідповідності практики колгоспного будівництва основним принципам кооперації.

3. Завдяки аналізу філософських аспектів соціального розвитку українського села в 60-80-ті рр. ХХ ст. поглиблено розуміння причин того, що, попри щире прагнення влади вдосконалити соціальну сферу села і очевидні здобутки в цьому напрямку, протягом указаного періоду посилилися процеси занепаду багатьох сіл, депопуляції сільського населення, масової міграції сільських жителів у міста, втрати моральних хліборобських цінностей.

4. Доведено, що основні вади соціального розвитку українського села в досліджуваний період були значною мірою обумовлені відсутністю філософської культури мислення у правлячої в СРСР номенклатури, ігноруванням нею суттєвої специфіки села та неповагою до сільської людини.

5. Соціальний розвиток українського села охарактеризований як такий, що віддзеркалював основні протиріччя розвитку радянського суспільства: між компартійною номенклатурою й основною масою населення; між соціалістичними й неофеодальними суспільними відносинами, інституціями, елементами; між благородними деклараціями і негідними методами; між словом і ділом.

6. Досліджено еволюцію соціальної психології, настроїв, ставлення сільських людей до соціальної політики влади в 60-80-ті рр. ХХ ст.

7. З цією метою використані джерела, що недостатньо або навіть зовсім не вивчалися попередниками автора в дослідженні аграрно-селянського питання, серед яких: протоколи сесій місцевих Рад, скарги, листи, звернення трудящих до керівних органів, літературно-публіцистичні твори.

Практичне значення дисертаційної роботи

1. На підставі вивчення історичного досвіду України в здійсненні соціальної політики на селі сформульовані основні уроки, які, на думку автора, слід обов'язково врахувати на сучасному етапі розбудови Української держави. Головний урок полягає в тому, що зміст і напрямки соціальної політики на селі мусять передусім відповідати інтересам, потребам і уявленням сільської людини про організацію її соціально-побутового і соціально-культурного середовища. Відповідно до висновків дисертації наводяться поради й рекомендації щодо подальшого соціального будівництва в українському селі.

2. Дисертація сприятиме посиленню інтересу вітчизняних науковців до подальшої розробки аграрної тематики як однієї з найактуальніших для усіх суспільних наук на нинішньому етапі розвитку українського суспільства. Особливо перспективним і потрібним бачиться подальше дослідження саме тих питань (у тому числі в історичному аспекті), вивчення яких започатковано у цій дисертаційній роботі: соціальна психологія і політична культура селянства, тенденції їх розвитку, екологічні і соціальні аспекти сільськогосподарського виробництва, духовне відродження села тощо.

3. Дисертація буде корисною при розробці загальних і спеціальних курсів з історії України та політології у вищих навчальних закладах, насамперед аграрного профілю.

Апробація результатів дослідження

Дисертація обговорювалася на кафедрі українознавства Придніпровської державної академії будівництва та архітектури, кафедрі історії України Дніпропетровського національного університету. Окремі положення й аспекти дослідження пройшли апробацію на 14 міжнародних і всеукраїнських (республіканських) конференціях у Києві (1993) Донецьку (1991), Умані (1992), Запоріжжі (1993), Дніпропетровську (1991, 1993, 1995, 1997, 1999, 2001, 2002), Одесі, Черкасах, Луганську (2002).

Рецензія на монографію “Українське село під владою номенклатури в 60-80-ті рр. ХХ ст.” надрукована в збірнику наукових праць Інституту історії України НАНУ.

Структура дисертації обумовлена метою й завданнями дослідження, а також прогалинами, які, на думку автора, мають місце у висвітленні аграрної історії України. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Повний обсяг дисертації - 414 сторінок, з них 369 основного тексту. Список використаних джерел та літератури нараховує понад шістсот найменувань.

український село аграрний економіка

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми, хронологічні межі, визначаються об'єкт і предмет дослідження, його мета й завдання, наукова новизна, теоретичне й практичне значення.

Розділ перший - “Історіографія, джерела, методичні засади дослідження соціального розвитку українського села” - містить три підрозділи.

У першому підрозділі - “Досягнення і прогалини в науковому висвітленні соціального розвитку села” - показано ступінь вивченості проблеми, порівнюються концептуальні підходи до висвітлення теми в радянські часи та на сучасному етапі.

Радянськими, зокрема українськими істориками, філософами, соціологами, економістами, тема висвітлювалася як у найбільш загальній формі, так і у вигляді її основних складових. Серед них:

зміни в соціальній структурі села, соціальному обличчі колгоспного селянства, процес зближення колгоспного селянства з робітничим класом;

розвиток колгоспної демократії, зміцнення так званого колгоспного ладу, суспільно-політичне життя на селі, соціально-політична і виробнича активність трудівників села щодо виконання планів і рішень КПРС;

вдосконалення економічних відносин на селі господарчого механізму, зближення кооперативної і державної форм власності;

соціально-культурний розвиток села як складова частина процесу подолання суттєвих культурно-побутових відмінностей між містом і селом, фізичною й розумовою працею.

Автор дисертації переконаний, що не можна ігнорувати наукову спадщину радянських істориків, які на основі ретельно відібраного фактичного матеріалу показали всі позитивні процеси та явища, що відбувалися на селі за радянських часів, зокрема зростання добробуту, соціальної захищеності, освітнього рівня людей. У цьому зв'язку відзначаються праці російського філософа П.Й.Симуша, а також українських вчених: економістів Л.О.Шепотько, І.М.Прибиткової, істориків-аграрників П.П.Панченка, Л.Ю.Беренштейна та ін. Однак, як показано в історіографічному аналізі дисертаційної роботи, більшість суспільствознавців у радянські часи по суті займалися створенням сільського віртуального світу, вельми далекого від світу реального, а то й взагалі здійснювали свої наукові пошуки “у світлі рішень” чергового з'їзду КПРС або пленуму ЦК партії. Вітчизняне суспільствознавство було майже приречене протягом трьох десятків років аналізувати й висвітлювати соціальний розвиток села виключно під кутом зору подолання його суттєвих відмінностей від міста, встановлення соціальної однорідності радянського суспільства.

Справді глибоке переосмислення соціальних процесів, що відбувалися в українському селі протягом досліджуваного періоду, здійснюється від початку 1990-х років. Адже утворення демократичної Української держави і припинення ідеологічного диктату стосовно суспільствознавства з боку владних структур створили кращі умови для історичних пошуків. Цим скористалися українські історики молодшого покоління. Зокрема, В.П.Михайлюк, провівши у своїй монографії та докторській дисертації історичний аналіз багатьох історичних і економічних праць, програм ряду сучасних політичних партій, чітко визначив соціальні причини кризи сільськогосподарського виробництва в Україні напередодні краху СРСР. С.М.Тимченко здійснив ґрунтовний аналіз демографічних чинників занепаду українського села й дійшов висновку, що в 1970-1980-ті роки через хибну соціальну політику режиму набули катастрофічного характеру і стали некерованими такі явища, як зниження чисельності сільського населення, постаріння сільських працівників, скорочення сільських населених пунктів тощо. М.М.Вівчарик зосередив увагу передусім на процесі постійного скорочення на селі корінної національності - українців і збільшення представників інших національностей. Він довів, що цей процес був не стихійним, а штучно організованим владою, становив важливу складову політики формування так званої нової соціальної та інтернаціональної спільноти - “совєтського народу”. С.С.Падалка, висвітлюючи проблему розвитку українського села в історично-державному вимірі, показує, що тоталітарний режим серед іншого не спромігся створити оптимальні умови для високопродуктивної праці, ефективного й раціонального використання техніки, інтенсивного господарювання. Крім того, Україна змушена була виконувати нав'язані центром завдання щодо наповнення союзного продовольчого фонду за будь-яку ціну, в тому числі й ціною нехтування виконанням програми соціального розвитку самого села. У докторській дисертації О.П.Григоренка причини багатьох негараздів в економіці та соціальній сфері українського села пов'язуються з молодим поколінням, вихованню якого тоталітарна система, на думку автора, завдала великої шкоди.

Цікаві судження щодо вад колгоспно-радгоспної системи містяться у деяких кандидатських дисертаціях. Так, у дисертації В.В.Давиденка показано, що функціонування цієї системи мало передусім негативні екологічні наслідки. Останні ж, у свою чергу, поглиблювали загальну економічну кризу в країні. А.М.Середа, досліджуючи проблему соціально-культурного розвитку українського села в 60-70-ті рр. ХХ ст., звертає увагу на зневажливе ставлення з боку всіх без винятку владних структур до сільських закладів освіти й культури. Подібного висновку дійшла й М.М.Воронова. На її думку, партійні органи, з одного боку, постійно підкреслювали важливе значення культурно-освітніх установ, а з іншого - не приділяли їм достатньої уваги. У дисертації К.І.Левчука стверджується, що головним недоліком аграрної політики КПРС була переоцінка значення інтеграційних процесів і недооцінювання ринкових механізмів у сільськогосподарському виробництві.

Однак історіографічний аналіз наукової літератури засвідчив, що не слід припиняти подальшу розробку теми соціального розвитку українського села в 60-80-ті рр. ХХ ст. Адже в центрі уваги дослідників в основному знаходилися соціальні процеси, соціально-культурне будівництво на селі. Менше висвітлювалася діяльність й життя конкретних людей. Причому в більшості праць останніх років люди, характери, особистості практично взагалі відсутні, є соціальні групи сільського населення. Хоча, як відомо, саме людські особистості є справжніми творцями історії, зокрема аграрної. Якщо в працях минулих років діяльність владних структур, зокрема партійних органів, висвітлювалася майже виключно позитивно, то сьогодні більшість авторів обмежується тим, що досліджує негативні наслідки їхньої діяльності. При цьому, як правило, не пояснюється, у чому саме полягає помилковий характер їхніх дій, чим були викликані й обумовлені помилки влади. Не стало характерною ознакою більшості праць політологів та істориків-аграрників використання діалектичних категорій, всебічний аналіз взаємозв'язків і взаємодій явищ і процесів, що відбувалися в українському селі. Деякою мірою це пов'язано з надзвичайно вузькою спеціалізацією суспільствознавців, порушенням вимоги комплексності дослідження, фаховою роз'єднаністю дослідників, що вивчають проблему соціального розвитку села.

У другому підрозділі - “Джерелознавчі аспекти дослідження” - аналізуються друковані та архівні матеріали, що знаходяться в архівних сховищах та бібліотеках України.

У дисертаційній роботі є посилання на 70 друкованих збірок й окремих документів, на публікації 45 союзних, республіканських, обласних і районних газет, на більше ніж 50 літературно-документальних, літературно-публіцистичних та художніх творів, на 132 справи з 20 архівів. Природно, це є лише частка від тих джерел, що вивчалися автором дисертації протягом 1977-2002 рр.

Оскільки основні опубліковані збірки джерел (документи КПРС, статистичні збірники, твори державних керівників тощо) вже більш-менш ґрунтовно проаналізовані попередниками, автор дисертації зосередив увагу на характеристиці архівних документів, які аналізуються за такими групами:

довідки та інформації партійних, радянських, профспілкових, комсомольських функціонерів, державних службовців, написані у зв'язку з розглядом питання соціально-економічного розвитку села у відповідному керівному органі;

протоколи та стенограми різних партійних форумів (фонди обкомів партії обласних архівів) та сесій місцевих Рад народних депутатів(фонди облвиконкомів та райвиконкомів обласних архівів);

скарги, листи, звернення громадян до керівних органів, засобів масової інформації, посадових осіб.

Аналіз архівних документів засвідчив, що документи інформаційного характеру в цілому характеризуються точністю датування, достовірністю, конкретністю, але показують соціальні процеси на селі однобічно, тобто такими, як їх бачили представники бюрократичного апарату. Цей недолік менше притаманний протокольним документам, які подекуди віддзеркалюють ставлення сільських людей (хоча й не рядових) до влади та її соціальної політики. Особливу цінність у цьому плані мають скарги й звернення сільських жителів до керівних органів, посадових осіб, засобів масової інформації. Попри деяку суб'єктивність авторів, останні документи являють собою чи не єдине правдиве джерело для вивчення соціально-психологічної атмосфери та політичних настроїв на селі в досліджуваний період.

У третьому підрозділі - “Діалектичний метод, принципи та спеціально-історичні методи вивчення теми” - автор обґрунтовує свою прихильність до діалектики і пояснює сутність діалектичного методу як такого, що вимагає аналізу всіх явищ у русі, протиріччях, взаємовпливах, взаємозалежностях, причинно-наслідкових зв'язках, з урахуванням усіх обставин розвитку. Необхідність цього обумовлена тим, що застосування діалектичного методу в історичних дослідженнях поки що є рідкісним явищем. Більшість наукових праць, на думку автора, свідчить не про діалектичний, а метафізичний підхід. У радянські часи соціальний розвиток села зображувався як поступове кількісне накопичення соціальних благ і вигод, підвищення добробуту селян, наближення за цими показниками села до міста. У новітній період знак “плюс” змінився на “мінус”, але ж сам підхід від цього не змінився. Діалектичний метод дозволяє побачити суперечливий характер будь-якого суспільства, де нове завжди змушене співіснувати зі старим. Автор переконаний, що історик-аграрник мусить прагнути до пізнання протиріч соціального розвитку села, а не обмежуватись фіксацією й підрахунками позитивних і негативних явищ.

Автор дотримується думки, що до категорії “принцип” можна віднести лише два підходи - історизму та об'єктивності. Історичний підхід при цьому означає прагнення дослідника усвідомити сутність минулої епохи, вжитися в минулий час, подивитися на процеси, події та героїв історії очима їх сучасників, оцінити їх з точки зору тодішніх законів і традицій. Принцип об'єктивності вимагає від історика дивитися на минуле неупереджено, без кон'юнктурних міркувань, не “виправляти” історію заради доведення своєї наукової гіпотези. Якщо принцип історизму можна порівняти з віртуальною машиною часу, то принцип об'єктивності - з поліграфом (“детектором брехні”).

Серед спеціально-історичних методів дослідження автор виділяє ті, якими він послуговувався в дисертаційній роботі: історико-порівняльний, системності, плюралізму, наочного прикладу, психологічного аналізу тощо. При цьому, як доводиться в дисертації, для встановлення істини й зображення правди життя слід активно використовувати досвід не тільки колег-науковців (філософів, економістів, соціологів), але й представників інших сфер духовної діяльності, що збагачує історичну науку, відкриває нові можливості пізнання минулого.

Другий розділ - “Суспільно-політичні процеси в українському селі” - розкриває діалектику взаємовпливів громадського життя, соціального складу і соціальної психології сільського населення України.

У першому підрозділі - “Суперечливий характер суспільно-політичного ладу в СРСР та прояви цього на селі” - здійснена спроба розглянути суспільні відносини в колишньому СРСР і, зокрема, в Україні з позицій діалектики

Застосування діалектичного методу при аналізі того чи іншого суспільства неминуче приводить до руйнації стереотипного погляду на це суспільство як щось стале й формаційно монолітне. Так, відомий радянський політолог Г.Х.Шахназаров мусив визнати, що не тільки в нашому вітчизняному випадку, але й всюди, скільки бачить око, з'являлися “монстри” з точки зору класичної теорії, дивовижним чином поєднуючи в собі ознаки різних типів, видів і підвидів суспільних формацій: “дещо на кшталт кентаврів і русалок”. Помилявся політолог лише в одному: в тому, що про складні поліформаційні соціальні організми писав як про щось екзотичне, химерне. Адже будь-яке із суспільств, що існувало у світі, є сукупністю елементів різних формацій (укладів). Не було винятком й колишнє радянське суспільство. Винятковою була лише надмірна гострота антагоністичного протиріччя між соціалістичним ідеалом і напівфеодальними відносинами, що, до речі, й обумовило надзвичайний драматизм усієї радянської історії, а зрештою стало однією з причин краху СРСР.

Так сталося, що між зазначеними формаціями випала проміжна - капіталістична. Адже, запропоновані у свій час В.І.Леніним методи держкапіталізму не були реалізовані. Унаслідок короткочасності існування непу не були вирішені завдання щодо буржуазно-демократичних перетворень у сільському господарстві - і ця обставина сприяла відновленню в країні деяких феодальних елементів.

Певна річ, попри всі відхилення від соціалістичного ідеалу, радянське суспільство мало низку соціалістичних атрибутів: суспільні фонди споживання, соціальні гарантії, громадське виховання на принципах колективізму й гуманізму тощо. В українському селі в досліджуваний період існували елементи самоврядування й такі соціальні надбання, як піклування колективних господарств про пенсіонерів, інвалідів, дітей, шефство над закладами освіти, культури, охорони здоров'я. Тож слід заперечити деяким суспільствознавцям, зокрема М.С.Восленському, який вважав Радянський Союз країною, де переміг не соціалізм, а феодалізм.

Разом з тим унаслідок примусової колективізації українські селяни втратили не тільки землю, а й волю. Згідно з постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 27 грудня 1932 р. видача паспортів колгоспникам, на відміну від інших верств населення, не передбачалася. Це автоматично зробило їх прикріпленими до місця проживання, тобто кріпаками.

Після ХХ з'їзду КПРС відбулася деяка лібералізація режиму, однак, як показали матеріали дисертації, ще протягом тривалого часу влада не наважувалася остаточно відмовитися від позаекономічних форм експлуатації й дешевої робочої сили на селі. Щоб покинути своє село, колгоспники мусили отримати дозвіл правління колгоспу й сільської Ради, але ті виконували неофіційну вказівку про відмову селянам в цьому під різними приводами. Автору вдалося знайти архівні документи, які засвідчили: селяни, які залишили село без дозволу, розшукувалися і поверталися додому міліцією. Остаточно всі обмеження прав колгоспників, зокрема обмеження прав на отримання паспортів і вільну зміну місця проживання, радянське керівництво скасувало лише в 1970-ті рр. у зв'язку з підписаною на міжнародній нараді в Хельсінкі Хартією прав людини (1975). Однак суспільні відносини на селі через свою інерцію змінювалися повільно; тривале принизливе становище колгоспників не могло не залишити глибокого відбитку у свідомості й соціальній психології людей.

У другому підрозділі - “Сільська людина як суб'єкт громадського життя” - розкривається соціальне обличчя сільського жителя, аналізується соціальний склад сільського населення, показується взаємозалежність соціально-політичної психології сільських людей та соціально-політичних відносин в країні.

Критично оцінюючи вигадану комуністичними теоретиками “тричленну формулу”, за якою радянське суспільство нібито складається з робітничого класу, колгоспного селянства й народної інтелігенції, автор дисертації доводить, що справжній поділ суспільства знаходився зовсім в іншій площині. Передусім суттєвою є різниця між сільськими й міськими жителями. Йдеться про те, що під впливом природних, виробничих і соціально-політичних чинників виникли специфічні ознаки, що характеризували сільську людину, були притаманні їй незалежно від того, де вона працювала - в колгоспі, тобто вважалася селянином, чи в радгоспі, тобто була віднесена до робітничого класу. Серед цих ознак: слабка виразність індивідуальності, послаблений самоконтроль, психологічна залежність від громади та осіб, які займають більш високе соціальне становище. У своїх політичних уподобаннях сільський житель традиційно був прихильником сильної влади, “твердої руки”.

Аналізуючи соціальну структуру сільського населення, автор дійшов висновку, що суспільство так званого реального соціалізму мало класовий характер, тільки головний поділ проходив не лінією “робітничий клас Ї колгоспне селянство”, як це прийнято було вважати, а “номенклатура Ї державні робітники (промислові та аграрні)”. Попри твердження комуністичних теоретиків та пропагандистів про нібито соціальну єдність радянського суспільства, зближення різних класів і соціальних груп, насправді в суспільстві так званого реального соціалізму існувала зворотна тенденція - соціальне розшарування населення, зокрема сільського. Зазначене розшарування визначалося не лише рівнем освіти й кваліфікацією соціально-професійних груп, а й обсягом їх можливостей, прав, різницею економічного становища, різною мораллю.

Напівфеодальні відносини в колгоспно-радгоспному селі негативно впливали й на рядових людей, й на сільську номенклатуру. У селян, точніше у аграрних робітників, вони насамперед руйнували почуття хліборобської й громадянської гідності. Адже народна мудрість говорить: праця - багатство, що не заведене в рабство. Натомість колгоспна неволя відлучила селянина від поля. Саме через важку підневільну працю на чужій, не своїй землі у значної частини сільських трудівників відбувалися генетичні зміни не на краще в ставленні до праці. “Робота - не вовк, у ліс не втече”, “Косо-криво, аби живо”, “Добре в колгоспі жити: можна так-сяк робити” - подібні приказки виникли там, де людина не почувала себе вільним господарем. До суспільно-політичного життя більшість селян ставилася байдуже, бо люди переконалися: правий завжди той, у кого більше прав.

Сільська номенклатура, тобто директори радгоспів, голови колгоспів і сільрад, секретарі парткомів виховувалися таким чином, щоб бути здатними виконати без зайвих слів і вагань будь-яку вказівку не тільки господарського, але й політичного змісту. Основою системи була підзвітність кожного керівника виключно більш високим номенклатурним чинам, що породжувало кар'єризм, чиношанування, підлабузництво. Система, де керівники разом із зарахуванням до номенклатури отримували різні непередбачені законом привілеї й більш високі доходи порівняно з тими, хто мав номінально таку ж саму заробітну плату, формувала почуття зневаги до людей, вищості над ними.

Звичайно, і в цих умовах в Україні було чимало видатних організаторів сільськогосподарського виробництва, авторитетних селянських лідерів. На зміну таким талановитим “самородкам”, як С.Є.Бешуля, П.Ф.Ведута, М.А.Посмітний, Д.В.Бойко, Г.С.Могильченко та ін., приходили професіонали. У 1960-1980-ті рр. в Україні були добре відомі імена таких голів колгоспів, як Г.І.Ткачук з Хмельницької області, Д.К.Моторний з Херсонської, Л.І.Шліфер з Кіровоградської, П.Т.Воліков з Рівненської, І.І.Кубрак з Донецької, В.В.Іваненко з Дніпропетровської та ін. Усіх цих людей відрізняло не тільки вміння “твердо проводити лінію партії”, але насамперед глибоке знання справи, повага до односельців, любов до села.

Однак, напевно, талант цих і багатьох інших керівників господарств розкрився не завдяки, а всупереч тоталітарній системі, однією із складових частин якої був так званий колгоспний лад. Діяти за законами системи і зберегти у своїй душі людяність, щирість, скромність вдавалося далеко не кожній людині, що потрапляла до номенклатурної системи.

Отже, й рядові сільські працівники, й сільська номенклатура об'єктивно виступали як опора існуючого режиму та соціальні носії напівфеодальних відносин на селі. Перші - зважаючи на їх консерватизм і конформізм, відсутність власності на засоби виробництва, другі - через належність до панівного класу. Усі разом - через низьку політичну і загальну культуру.

У третьому підрозділі - “Партія і Ради у вимірі суспільно-політичного життя сільського населення” - аналізуються дві головні форми соціальної активності сільських жителів - участь у діяльності партійних організацій і Рад народних депутатів.

Хоча СРСР звався країною Рад, а Українська республіка, як і всі інші, - радянською, але над органами радянської влади насправді стояла партія. Особливо безправними були сільські Ради народних депутатів. Як свідчать матеріали дисертації, вони не мали ані повноважень, ані матеріальних можливостей не лише для того, щоб здійснювати верховенство своєї влади, але й стати над владою господарських керівників.

Обрання депутатів усіх рівнів до 1990 р. відбувалося на безальтернативних засадах. Причому кандидатури “народних трибунів” заздалегідь визначалися партійними органами. Тож такі “вибори” можна розглядати як масові ідеологічні акції, засіб формування “селянської аристократії” й навіть специфічну форму народних гулянь. Однак навряд чи вони свідчать про суспільно-політичну активність громадян.

Якщо селянин хотів проявити свою політичну активність, йому пропонували вступити до лав КПРС. Могло скластися враження, що саме у партійній організації вирує політичне життя, вирішуються усі господарські справи. Однак і тут на людину чекало розчарування. Виявлялося, що ця активність мусила відбуватися лише в одному напрямку - підтримка й виконання завдань, що визначила компартійна номенклатурна верхівка.

Партійна номенклатура турбувалася про поповнення лав партії за рахунок селян заради збереження й посилення свого контролю над селом і сільськими господарствами. Виконання цього завдання для неї значно полегшувалося тим, що партійні організації на селі об'єднували найбільш кваліфіковану й не байдужу до всіх громадських справ частину справ сільського населення. Однак, як свідчать матеріали дисертації, компартійна номенклатура використовувала і сільські партійні організації, й систему Рад для маскування своєї диктатури, як своєрідний клапан, за допомогою якого можна запобігти небажаній надмірній громадській активності людей.

У четвертому підрозділі - “Колгоспний лад: випробовування на демократію” - колгоспна система показується як органічна складова частина суспільно-політичного ладу в країні.

Уся історія радянських колгоспів - від їх створення до ліквідації - була історією нечуваного свавілля і насильства, порушення прав кооперативів, нехтування прагненням селянства господарювати на власній землі на свій розсуд. Щоправда, керівництво країни неодноразово заявляло про необхідність припинити втручання бюрократичних структур в господарську діяльність колгоспів. Однак, як показано в дисертаційній роботі, сама природа адміністративно-командної системи була такою, що будь-які директиви й нормативні акти не мали сили, щоб утримати чиновників від спокуси покомандувати, дати вказівку, не відповідаючи за її наслідки. У свою чергу, голови колгоспів воліли не залежати не від кого, крім номенклатури більш високого рангу. Вони охоче виконували усі керівні вказівки, запроваджували будь-які новації, якщо ті не сприяли встановленню справжнього колгоспного самоврядування.

Ідеологи “колгоспного ладу” стверджували, що він базується на демократичних засадах, а саме: розв'язання всіх питань життєдіяльності колгоспу самим колективом за участю усіх його членів; виборність виконавчих органів управління та колегіальність у виконанні органами управління своїх функцій; періодичність звітності виборних органів і посадових осіб перед членами колгоспу; свобода критики діяльності органів управління і посадових осіб знизу; право колгоспних зборів усувати тих осіб, які не виконують покладені на них обов'язки.

На жаль, практика свідчила, що жодна з цих норм повністю ніколи не виконувалася, зокрема не виконувалося, за рідкісним винятком, ключове демократичне положення про виборність колгоспного голови. У свідомості колгоспників, як видно з їхніх листів і скарг, керівник не обирався на посаду людьми, а “призначався”, “присилався”, “ставився” владою на посаду. Питання кому очолювати господарство, вирішувалося передусім у партійних органах. Обрання на зборах було, як правило, суто формальною справою. Причому на селі влада керівника господарства була особливо великою, адже він керував не лише виробничою діяльністю, але й організацією громадського життя людей. Тому, хто не був згодний з “лінією” колгоспного голови, практично не залишалося іншого виходу, як поїхати з села.

Так званий колгоспний лад віддзеркалював такі характерні риси режиму, як адміністративно-командна економіка, підпорядкованість інтересів окремої людини інтересам держави, підприємства; існування демократичних елементів для маскування тоталітарної сутності влади; патерналістська роль влади у створенні на селі соціально-побутового і культурного середовища, соціальна ієрархія тощо.

Третій розділ - “Соціальні аспекти сільськогосподарського виробництва” - містить чотири підрозділи. У першому підрозділі - “Деформації в тріаді “хлібороб-техніка-земля” - здійснена спроба розкрити в історичному ракурсі й на фактичному матеріалі одну з найважливіших філософських проблем.

З часів індустріалізації та колективізації в радянському суспільстві техніці надавалося великого не лише економічного, але й політичного значення. Справжня технічна інтервенція на селі розпочалася з кінця 1950-х рр., коли керівництво країни висунуло завдання переведення сільського господарства на індустріальну основу.

У розпорядженні колгоспів і радгоспів була потужна техніка в достатній кількості, й нею можна було вести переможні “битви за врожай”. Уся технічна політика виходила з того, що природу слід обов'язково “підкоряти”, за врожай слід “боротися”, збирання врожаю є “хлібним фронтом” тощо. Проте в гонитві за потужністю і швидкістю техніки організатори таких “битв” залишили поза увагою головне призначення техніки, а саме максимальне видобування з землі продуктів харчування. Характерною рисою вітчизняного сільськогосподарського машинобудування була диспропорція між кількістю виготовлених тракторів і кількістю приладів до них (“шлейфу”).

Творці сільськогосподарської техніки, яких штовхнув на шлях гігантоманії тоталітарний режим, ігнорували й такі важливі якості машини, як зручність, відповідність можливостям людини - не тільки фізичним, але й психологічним. Відтак відбулося те, про що писав колись М.О.Бердяєв: “річ стала вищою, ніж машина”, “творіння повстає проти творця, більш не слухається його”.

Металева армада, що складалася з потужної й швидкохідної техніки, забезпечувала не стільки зростання продуктивності праці, скільки збільшення обсягу робіт, зокрема безглузде освоювання величезних територій. Розорювання все нових і нових земель супроводжувалося випадінням з обороту кращих орних земель, які вилучалися під забудову нових індустріальних гігантів, створення штучних морів, великих зрошувальних систем тощо. Через високу розораність сільськогосподарських угідь, надмірну насиченість сівозмін просапними культурами, невиконання заходів щодо підвищення родючості ґрунтів та причини, що пов'язані з використанням занадто важких машин, протягом 60-80-х рр. ХХ ст. площа еродованої ріллі збільшилася в Україні на 26% і складала в 1991 р. 10 млн. га, або третину усієї орної землі. Наприкінці 1980-х рр. Україна опинилася перед загрозою справжньої екологічної катастрофи.

Утилітаристсько-технократична за своєю суттю аграрна політика, що була органічно зрощена з адміністративно-командною системою економічних відносин, перетворювала селянина-господаря в робітника-найманця, який не вміє ставитися до землі лагідно й дбайливо. Саме тому суперечності між людиною і природою перетворилися в процесі сільськогосподарського виробництва в гострий конфлікт, де переможців не може бути.

Специфіка аграрного виробництва є такою, що в ньому безпосередньо взаємодіють три суб'єкти Ї людина (хлібороб), машина (техніка), природа (земля). Як показано в дисертації, хибність аграрної політики в СРСР полягала у фетишизації машини й зневазі до людини. Звідси певні економічні досягнення, однак водночас згубні наслідки для екології природи та моралі людини.

У другому підрозділі - “Організація праці та її оплата” - показано, що вся організація праці в колгоспно-радгоспному виробництві України в досліджуваний період здійснювалася переважно на командно-адміністративних засадах. Навіть при колективному підряді система оплати праці була такою, що мало стимулювала ефективну, якісну працю, дбайливе ставлення до землі. Адже перехід на підряд не змінював сутність відносин найму між адміністрацією -- роботодавцем (розпорядником засобів виробництва) - і робітниками, які безпосередньо володіли тільки робочою силою. Така система могла бути ефективною лише за умов, коли не тільки роботодавці, тобто в даному випадку голови колгоспів чи директори радгоспів, але й владні структури зацікавлені в тому, щоб селяни перетворилися з робітників-найманців на партнерів.

Спроби запровадження орендних відносин у 1980-ті рр. з метою пробудити в сільських жителів почуття господаря, хазяїна колгоспно-радгоспного поля виявилися також невдалими. Головною причиною цього було те, що протягом багатьох років адміністративно-командна система формувала відчуження селян від землі, від плодів своєї праці. А коли ті партійні функціонери, які раніше виступали за непорушність цієї системи, надумали її реформувати, то у щирість їхніх намірів ніхто не повірив. Та й багато хто з селян не мали ані сил, ані бажання докорінно змінювати становище, відмовлятися від системи з гарантованою заробітною платою.

У рамках адміністративно-командної системи не виникла та й не могла виникнути така форма господарювання на землі, яка б дозволила сільській людині повністю розкрити свої фізичні та духовні можливості, пізнати так зване почуття господаря. Адже ‹‹почуття господаря›› не існує без самого господаря. Особливо в аграрній сфері, яка, очевидно, більшою мірою, ніж будь-яка інша, залежить від суб'єктивного чинника, тобто від зацікавленості людини в підвищенні ефективності виробництва.

Однак поступово у суспільстві утверджувалися ідеї стосовно необхідності реформування соціально-економічних відносин. Вони знаходили все більше прихильників, що врешті-решт привело усе суспільство до усвідомлення невідворотності глибоких змін в аграрних відносинах.

У третьому підрозділі - “Бюрократична природа соціалістичного змагання” - на документальному матеріалі доведено, що більшість різних “патріотичних” починів, ініціатив і закликів здебільшого народжувалися не в полі й на фермі, а в райкомівських та обкомівських кабінетах, вигадувалися ідеологічною номенклатурою, тобто являли собою продукт бюрократичного походження, а не творчості широких мас.

Однак на початку 1960-х років, коли виник рух “За комуністичну працю”, то звання “Колектив комуністичної праці” присвоювалося дійсно передовим колективам. Однак дедалі все частіше серед них трапляються “удостоєні”, які не виконували планів завдання - не здатні чи не прагнули до цього. Незабаром масовість руху “За комуністичну працю” або “За комуністичне ставлення до праці” (так почали називати рух з другої половини 1960-х рр.) стала чи не головним критерієм, за яким оцінювалася діяльність партійних і профспілкових комітетів. Не дивно, що останні штучно форсували зростання лав учасників руху. У 1970 р. кожний третій працівник сільського господарства республіки вважався учасником змагання “За комуністичне ставлення до праці”. Згодом їх стало ще більше.