Фахова література з проблеми дослідження (огляду якої присвячений перший підрозділ) є досить численною і до неї, перш за все, слід віднести праці істориків першої половини XIX ст. (М.Ф. Берлинського, М.О. Максимовича, М.В. Закревського, С.Т. Голубева), у яких вперше було поставлено низку питань історичної топографії Подолу XVII-XVIII ст. Хоча сьогодні деякі з висновків цих робіт виявились помилковими, однак джерелознавче значення цих праць і досі є досить вагомим. У другій половині XIX - на початку XX ст. на підставі критичного аналізу джерел були створені узагальнюючі праці з середньовічного історії Києва В.Б. Антоновича, М.І. Петрова, В.С. Іконникова, М.С. Грушевського, П.Г. Клепатського, Е. Руліковського, у яких були продовжені дослідження "білих плям" історичної топографії, політичної та соціальної історії Подолу XVII - XVIII ст. У цей же час був опублікований і ряд праць (О.О. Андрієвського, М.Ф. Владимирського-Буданова, О. Георгієвського, І.М. Каманіна, О.М. Лазаревського, І.В. Лучицького, Т. М,Мовчанівського, М.М. Оглоблина), де розглянуто вузькі питання історії Подолу XVII - XVIII ст.: персоналії мешканців, розташування топографічних об'єктів (вулиць, будівель, садиб), формування церковного землеволодіння тощо. Однак загальна динаміка внутрішнього розвитку Подолу XVII -XVIII ст. у той час так і не стала предметом окремого дослідження, а праці носили переважно описовий характер. У такому ж плані досліджувались різні аспекти історії Подолу XVII - XVIII ст. і у 1920-1930-х рр. У статтях К.О. Лазаревської, І.В. Моргілевського, А. Карачківського, Д.М. Щербаківського, В.І. Щербини, Ф.Л. Ернста, С. Шамрая (що спирались переважно на джерела, вже введені до наукового обігу) розглядались питання цехового устрою, станової структури населення, історичної топографії Подолу зазначеного часу.

Дослідники 1950-1960-х рр. розпочали вводити до наукового обігу нові писемні джерела за темою дослідження (О.С. Компан), а також археологічні (І.М. Самойловський). Нові археологічні джерела розпочали залучатись до наукового обігу у 1970-1990-х рр., що значно сприяло розширенню джерельної бази дослідження. Результати археологічного вивчення Подолу цієї доби були опубліковані у статтях дослідників П.П. Толочка, Г.Ю. Івакіна, М.А. Сагайдака, Г.А. Козубовського, В.М. Зоценка, О.А. Брайчевської та інших. Частково вони були використані у роботах Г.Ю. Івакіна "Історичний розвиток Києва XIII - середини XVI ст." (1996) та С.І. Климовського "Соціально-топографічний розвиток Києва XVI - першої половини XVII ст." (1997), де й були окреслено деякі проблеми з історії Подолу XVI - першої половини XVII ст.

До наукового обігу протягом останніх десятиліть були введені й нові масиви писемних історичних та картографічних джерел. Ряд праць 1980-1990-х рр. (Г.В. Алфьорової, В.О. Харламова, І.Б. та Т.Ю. Гирич, Л.А. Пономаренко, І.С. Красовського, В.Ф. Отченашка, М. Дегтярьова, Л.І. Толочко, Ю.Г. Лосицького, Л.М. Крощенко) були присвячені вивченню картографії та архітектурних пам'яток Подолу XVII - XVIII ст., зокрема реконструкції траси укріплень, ідентифікації окремих топографічних об'єктів на планах XVII - XIX ст., співставленню планів 1695 та 1803 рр. з сучасною топографічною схемою Подолу тощо. Залучення нових статистичних джерел і переосмислення вже відомих дало змогу дослідникам О.Л. Перковському, В.Й. Борисенку та В. Савченку дослідити демографічні процеси, що мали місце на Подолі у XVII -XVIII ст.

Короткий історіографічний огляд свідчить, що до цього часу відсутнє узагальнююче дослідження, присвячене проблемі розвитку Подолу XVII - XIX ст., окремі аспекти якої вивчались лише фрагментарно. Наявні на сьогоднішній день література та джерела, виявлені та зібрані автором, дозволяють спеціально дослідити означену проблему.

Джерельна база. В процесі дослідження теми автором були вивчені 23 фонди з 5 архівів Києва. Пошук документів вівся за хронологічною та просторовою ознаками. Найбільша кількість матеріалів (документи XVIІ - початку XIX ст., що стосуються об'єктів нерухомості; інвентарні описи садиб; результати археологічних досліджень культурних шарів Подолу XVII - XVIII ст.; садибні, парафіяльні і станові списки мешканців Подолу; плани і креслення будівель та ділянок забудови; списки будівель, знищених пожежею 1811 р. тощо) зосереджені у Центральному державному історичному архіві України (фонди Київської губернської канцелярії; Київської духовної консисторії; Київського намісницького правління;, Межигірського монастиря; Київського губернського магістрату; Колекція документів "Нова серія" та "Серія Б"), Державному архіві міста Києва (фонди Київського магістрату; Києво-Подільського духовного правління; Гончарного цеху; Комісії по відбудові Києво-Подолу; Воскресенської церкви; Київської управи ремісничих цехів), Інституті рукописів Наукової бібліотеки України ім. В.В. Вернадського (фонди І; ІІ; XXVIII; 61), Державному архіві Київської області (фонд Канцелярії київського генерал-губернатора), Науковому архіві Інституту археології НАНУ (далі - НА ІА НАНУ), Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці ім. В.І. Заболотного. Комплексне опрацювання цих оригінальних джерел дало автору можливість розглянути питання становлення різних форм землеволодіння (приватного, монастирського, цехового, церковного); еволюції міської садиби, її планування та конструкція садибних будівель; формування міської планувальної мережі; парафіяльний та адміністративний поділ території; локалізації окремих топографічних об'єктів.

Крім нововиявлених джерел, у дослідженні використані і вже введені до наукового обігу (трактовані автором під новим кутом зору) статистичні, описові і документальні джерела як, зокрема, фрагменти люстрації Київського воєводства 1552 р. і податкового реєстру 1570 р.; актові джерела XVII - XVIII ст. з питань приватного, церковного землеволодіння та історичної топографії Подолу, опубліковані у збірках М. Мухіна та О. Георгієвського (архіви Братського монастиря та Добро-Микільської церкви), у різних статтях періодичних видань кінця XIX - початку XX ст., в "Архиве Юго -Западной России", "Сборнике материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей" (1874), архівних оглядах О.О. Андрієвського та І.М. Каманіна (1882-1886, 1897), збірнику статей "Київська Русь: культура, традиції" (1982), "Каталозі документів з історії Києва XV - XIX ст." (1982). З опублікованих наративних джерел залучено повідомлення М. Груневега (1584), Ю. Верещинського (1594), Е. Лясоти (1594), Б. Балики (1612), Г.Л. де Боплана (1640), П. Развидовського (1634-1664), П. Алепського (1653), Ф. Васьковського (1699), В. Новгородцева (1784), І. Тимпковського (1785-1789), Гільденштадта (кін. XVIII ст.), І. Долгорукова (поч. XIX ст.), митрополита Серапіона (1804-1824).

Опубліковані графічні та картографічні джерела з проблеми дослідження складають панорами Подолу А. ван Вестерфельда (1651), І. Щирського (1688-1691), М. Рожена (1765-1782), малюнки фасадів подільських будівель XVII-XVIII ст., плани Києва кінця XVII-XVIII ст.: неінструментальні плани 1695 та 1706 рр., плани 1745, 1750-1752 та 1774 рр. Вагомим історичним джерелом з проблеми дослідження є неопубліковані інструментальні плани Києва 1786 та 1803 рр. з текстовими експлікаціями та рукописні плани кінця XVIII - початку XIX ст. окремих будівель та ділянок забудови Подолу і передмість: Плоского, Кожум'яцького урочища, Глибочицького каналу, Житньоторзької площі.

За відсутності свідчень інших категорій історичних джерел археологічні джерела стають подекуди єдиними при вирішенні деяких питань досліджуваної проблеми. Перші археологічні дослідження культурних шарів XVIІ-XVIII ст. Подолу розпочались у 1950 р. розкопками В.А. Богусевича та спостереженнями за земляними роботами Г.Г. Вінницької (Мезенцевої), Н.В. Лінки, І.М. Самойловського. Були вивчені рештки міського водогону і вуличної мережі, цегляних будівель, уточнені місця розташування деяких церковних цвинтарів, досліджена забудова XVII ст. на території Братського монастиря.

Після створення Київської експедиції ІА НАНУ археологічне вивчення Подолу набуло систематичного характеру. Розкопки 1970-1990-х рр. П.П. Толочка, Г.Ю. Івакіна, М.А. Сагайдака, В.М. Зоценка та ін. дозволили зафіксувати межі розповсюдженні і потужність культурних шарів XVII - XVIII ст., уточнити час масового заселення урочища Гончарі-Кожум'яки та Плоскої слободи, встановити кордони "Біскупського містечка", простежити похований рельєф Подолу та давні русла Борисоглібського та Глибочицького ручаїв, визначити напрями вуличної та водогінної мереж, дослідити особливості планування житлових та ремісничих садиб, вивчити архітектурні рештки будівель: Успінського собору, Притиско-Микільської, вірменської церков та кафедрального костелу.

Загальна характеристика джерельної бази свідчить, що наявна на сьогоднішній день історична інформація дає можливість висвітлити розвиток київського Подолу XVII-XVIII ст., в першу чергу, його історичну та соціальну топографію. Запропоноване дослідження є спробою узагальнення наявних на сьогоднішній день джерел та історіографічної інформації.

Розділ 2. Адміністративна структура Межі історичного ядра Подолу - "подільського трикутника" (міської території XVII - XVIII ст.) були меншими за Подільську низину, на якій, за Глибочицьким ручаєм, розташовувались слободи та заміські угіддя: "Біскупські плаци" під Щекавицею (на місці яких у другій половині XVII ст. виникла Плоска слобода) та поселення рибалок на березі Почайни, що до середини XVII ст. перебували під владою біскупа; "городні плаци" та сіножаті подільських міщан, магістрату, цехів та церков. Якщо Глибочиця розмежовувала Поділ та передмістя, то Юрковицький ручай (русло якого було простежено археологічно) до 1786 р. був кордоном між передмістями і землями Кирилівського монастиря. Темпи опанування територій за Глибочицею, як свідчить розповсюдження археологічних шарів XVII-XVIII ст., перебувало у залежності від природних чинників. Більш давні сліди забудови і людської життєдіяльності були виявлені під Щекавицею і в районі, прилеглому до Воскресенської брами (вул. Нижній Вал), в той час як ділянки, віддалені від гори, де до XVII ст. існувала заболоченість, розпочались залюднюватись лише у XVII-XVIII ст. Найактивніше залюднення територій за Глибочицею розпочалось наприкінці XVII ст., після передачі магістрату колишніх біскупських володінь, коли там розпочало оселятись новоприбуле до міста "надлишкове" населення, яке не міг вмістити Поділ. На той час посилилось не лише територіальне, а й політичне та економічне тяжіння передмість до історичного ядра Подолу. Фактичне приєднання передмість у першій половині XVIII ст. (юридично закріплене у 1790-х рр.) стало причиною збільшення територіальних меж Подолу у північному напрямі, до Юрковицького ручаю. Свідченням активного залюднення Плоского у XVIII ст. є потужність тогочасних культурних шарів навіть на периферії тогочасної забудови.

Крім слобод, розташованих за Глибочицею, у сфері міського впливу з другої половини XVII ст. перебувала і реміснича кожум'яцька слобода у Кожум'яцькому яру, межа забудови якої протягом XVIII ст. просувалась у напрямі від устя до верхів'їв яру, де з другої половини XVII ст. формується гончарна слобода. Локалізація останньої стає можливою завдяки картографуванню гончарних горнів і майстерень, виявлених археологічно у 1975, 1987-1989 та 1992-1993 рр. Фіксація розповсюдження археологічних шарів підтверджує свідчення писемних джерел (які уперше згадують кожум'яцьку слободу з другої половини XVII ст.): сліди постійного мешкання в урочищі є не давнішими за другу половину XVII ст.

Траса укріплень у XVII-XVIII ст. визначала кордони міської території. У першій половині XVII ст. подільські укріплення (що були прокладені вздовж р. Глибочиці) являли собою дерев'яні стіни з баштами, шість з яких (в'їздні Хрещатицька, Воскресенська, Проварська, Кожум'яцька, Йорданська та Духівська) продовжували існувати і у другій половині XVII ст. Конфігурація подільських укріплень після їх відбудови у 1693-1698 рр. була зафіксована на планах 1695 та 1706 рр. На той час чисельність башт з брамами збільшилась до 12. Після спорудження у 1737-1740 рр. "валів Мініха" північною межею Подолу з передмістями став Юрковицький ручай. Протягом XVII-XVIII ст. подільські фортифікаційні споруди еволюціонували від "острогу" і рублених стін з "городень" з баштами до земляного "рентрашементу" XVIII ст.

Основними адміністративними одиницями були території - юридики (населення яких перебувало під юрисдикцією світських або духовних феодалів та владних установ) з власними адміністративними (ратуша, замок) та економічними (ринки) центрами. Найбільшими з юридик до середини XVII ст. були магістратська та замкова. При реконструкції меж останньої автором на планах 1695 та 1803 рр. були локалізовані топографічні об'єкти, які писемні джерела кінця XVI-XVII ст. зазначали під юрисдикцією воєводи: шляхетські, жовнірські і козацькі двори; садиби "замкових" міщан та цехів; вірменська церква (археологічно виявлена у 1975 р.), Флорівський монастир і замковий Житній торг.

Меншими за розмірами охоплюваного міського простору і кількістю населення були юридики православних та католицьких монастирів, католицького єпископа (біскупа) та приватновласницькі.

Археологічне дослідження центру воєводської юридики - київського замку, що розпочалося з кінця XIX ст. (К. Ставровський, В.В. Хвойка) та продовжувалось у 1932-1948 рр. (С.С. Магура, І.В. Бондар, В.Є. Козловська, В.А. Богусевич) дало змогу вивчити конструкцію замкових стін та житлових "городень", укріплень узвозу біля колишньої Воєводської брами, простежити сліди ремісничого виробництва на території фортеці, дослідити культурні шари часів функціонування фортеці. Це значно доповнило свідчення писемних джерел другої половини XVI - першої чверті XVII ст. про планування замку та конструкцію його будівель.

Планувальна структури центру магістратської юридики після перебудов, спричинених кількома великими та локальними пожежами, протягом XVII - початку XIX ст. зазнала змін. Наслідки відбудови міського центру після пожежі 1718 р. (розширення кількох колишніх провулків до розмірів магістральних вулиць; збільшення розмірів садиби Братського монастиря та ринкової площі за рахунок знесення частини дерев'яної забудови та об'єднання останньої з колишньою ратушною площею; подовження траси Воскресенської вулиці; спорудження нових "торгових рядів") наглядно демонструє співставлення плану 1695 р. та планів XVIII - початку XIX ст. У другій половині XVIII ст. дерев'яна будівля ратуші була замінена на муровану, були споруджені цегляні міський шинок та льох; після 1808 р. замість "торгових рядів" був споруджений "гостиний двір".

Уточнення розташування "Біскупського містечка" (юридики католицького єпископа) стало можливим після авторського визначення топографічних орієнтирів Декрету 1602 р. про вимір "біскупських плаців" та місця кафедрального храму "містечка", відомого за писемними джерелами першої половини XVII ст. і археологічно дослідженого у 1973-1974 рр., на планах 1695 та 1803 рр.

Невеликими за розмірами були юридики католицьких монастирів - домініканського, бернардинського та єзуїтського. Локалізація садиб двох останніх стала можливою завдяки співставленню свідчень писемних (мемуари П. Розвидовського та Г.Л. де Боплана), картографічних (планів 1695, 1706, 1774 та 1803 рр.) та іконографічних (панорами 1651 р.) джерел.

Територіальними одиницями Подолу були церковні парафії (ділянки міської забудови з храмом у центрі), кількість з XVII до кінця XVIII ст. збільшилась з 10 до 14. Перші згадки прихідських церков датовані 1552-1611 рр., однак документально парафіяльний поділ зафіксований з другої половини XVII ст. З цього часу парафія стає територіальною одиницею магістратської юридики, яка (після скасування замкової та біскупської) стає домінуючою. Протягом XVIII ст. до числа подільських приходів ввійшли також чотири парафії колишні передмість.

Перебування у межах певної парафії визначало "юридичну адресу" об'єктів нерухомості у документах другої половини XVII-XVIII ст. Населення парафій становило громади (очолювані священиком та радою церковних старост), які спільно вирішували ряд питань юридичного, економічного, культурного та суспільного характеру, а також мали спільні місця поховань, з яких археологічно були виявлені цвинтарі Духівської, Іллінської, Спаської, Царекостянтинівської церков. Найбільшим з досліджених є кладовище Успінського собору, поховання якого вивчались у 1979-1996 рр. Археологічно вивчались також самі будівлі Притиско-Микільської та Успінської церков, простежено сліди перебудов XVII-XVIII ст., що спричинили до зміни орієнтації поховань Успінського собору.

Протягом XVII-XVIII ст. прихідські храми накопичували земельні володіння у місті. Одночасно накопичувались і монастирські маєтності. Процес формування територій православних монастирських юридик прискорився з другої половини XVII ст. з ліквідацією володінь католицької церкви. Одним з найбільших землевласників був Братський монастир, формування території якого відбувалось шляхом приєднання до невеликого первісного ядра (садиби, подарованої у 1615 р. Є. Гулевич) навколишніх земельних ділянок. Археологічні дослідження 1952-1993 рр. колишньої монастирської садиби виявили цегляні фундаменти монастирських будівель першої половини XVII ст., знищених пожежею 1658 р. Після пожежі 1718 р. монастирська садиба значно збільшилась у розмірах за рахунок приєднання навколишніх ділянок, забудова яких була знищена вогнем, та спрямлення вулиці Набережномикільської. Монастирська юридика, що сформувалась протягом XVII ст., складалась з 15 земельних ділянок, розташованих у різних частинах Подолу, локалізація яких була здійснена автором шляхом визначення топографічних орієнтирів, зазначених у монастирських документах власності XVII-XVIII ст. на міських планах 1695 та 1803 рр.

Аналогічним шляхом протягом XVII-XVIII ст. відбувалось і формування подвір'їв Межигірського та Лубенського Мгарського монастирів.

Археологічні дослідження (1996) садиби Грецького Катериненського монастиря (виникненню якого сприяло посилення суспільної та економічної ролі київської грецької громади) виявили залишки монастирського кладовища XVIII ст. та приватної садиби другої половини XVII ст. (на місці якої у 1741 р. виник монастир), власником якої з кінця XVII ст. був грецький купець А.М. Стіматі.

Розділ 3. Планувальна структура. Планувальна структура Подолу XVII-XVIII ст. ґрунтувалась на базі структури давньоруської доби, на формування якої впливали як природні чинники, так і наслідки людської діяльності. Вона визначалася, перш за все, напрямками гір, річок, ручаїв; укріпленнями та брамами в них, що вели до великих шляхів чи причалів тощо. Так і в XVII ст. вулиці Боричів Тік, Борисоглібська, Гнила, Чорногрязька співпадали з напрямами русл однойменних ручаїв. Археологічно досліджене у 1973-1985 рр. русло давнього ручаю (Глибочиці?) є паралельним вулиці, на планах 1695, 1706 та 1803 рр. зазначеної між Кожум'яцькою і Проварською брами міських укріплень.

Антропогенні чинники впливали на формування вулиць, що виконували комунікаційні функції - з'єднували міський центр (ринок) з переправами на Дніпрі та Глибочиці, з причалами і складськими приміщеннями на березі Дніпра та в'їзними брамами укріплень.

При сталості загальної схеми (яка сформувалась на кінець XVII ст.) вулична мережа Подолу протягом XVIII ст. ускладнювалась шляхом розширення колишніх провулків до розмірів магістральних вулиць та прокладанням нових провулків при переплануваннях ділянок забудови після пожеж або при переплануваннях садиб. З кінця XVII до кінця XVIII ст. (як було виявлено при співставленні планів 1695, 1750-1752 та 1803 рр.) кількість великих вулиць Подолу збільшилась з 3 до 7.

У XVIII ст. формувалась і вулична мережа передмість, яка на 1750-і рр. становила єдину систему з подільською, а вулиці Царекостянтинівська і Волоська стали продовженням за Глибочицею вулиць Притискомикільської та Воскресенської.

Подільські вулиці XVII-XVIII ст. мали такий елемент міського благоустрою як дерев'яне покриття. Найдовший відтинок дерев'яної вимостки з шести шарів, найнижчий з яких датований 1737-1740 рр., був досліджений у 1974 р. на вул. Притискомикільській. Мостові XVIII ст. були виявлені і на інших ділянках Подолу. Вимостки великих і дрібних вулиць відрізнялись за своєю конструкцією: на перших переважно був "накат" з колод чи настил з дощок на опорах - "лагах", а на других покриття влаштовувалось безпосередньо на ґрунті. Різновидом вуличного покриття була вимостку з фашинника, виявлена під г. Щекавицею, у колишній Плоскій слободі.

Ще одним важливим елементом міського благоустрою був водогін, перші документальні згадки якого (що підводив воду до садиб домініканського і Братського монастирів) датуються 1636 р. - серединою XVII ст. Централізована водогінна мережа була створена на Подолі у середині - другій половині XVIII ст. Схема водогінної мережі дублювала вуличну схему: досліджені археологічно ділянки водогону XVIII ст. співпадали з напрямами тогочасних вулиць, а найдовший фрагмент водогону був виявлений під дерев'яною вимосткою XVIII ст. вул. Притискомикільської і її продовження, вул. Покровської. Ділянки водогону (що співпадали з трасами вулиць) були простежені і у інших місцях Подолу. Археологічні дослідження дозволили вивчити конструкцію водогінної мережі XVIII ст., яка складалась з накопичувачів джерельної води (дві з яких були виявлені у 1995 р. у підвалах "будинку Стрельбицького"), від яких по дерев'яних трубах вода надходила до окремих криниць. Виявлені водогінні труби однакові за конструкцією і відрізняються лише деталями - діаметром та способом виготовлення внутрішнього каналу.

Паралельно з водогоном на Подолі з другої половини XVIII ст. існувала і дренажна мережа, створена з русл ручаїв, відведених у підземні дерев'яні колектори (один з яких у 1954 р. був досліджений на Контрактовій площі) або у криті канали (найбільшим з яких був Глибочицький), якими надлишок вологи відводився у Дніпро.

Планувально-вулична мережа впливала на формування міського простору, головним компонентом якого була забудова, що складалась з житлових, монастирських, церковних, адміністративних, цехових садиб. Структурними елементами пересічної садиби у XVII-XVIII ст. були житлові та господарчі будівлі (загальна кількість яких не перевищувала 5-6 одиниць), двір, сад, город. Планування подільських садиб зображене на планах 1695 та 1803 рр. Головною планувальною схемою житлових будівель до кінця XVIII ст. лишалася трикамерна. З середини XVIII ст. відбуваються якісні зрушення як у плануванні садиб, так і у конструкції їх будівель: збільшується кількість господарчих будівель, камерність та поверховість житлових споруд. З цього часу збільшується кількість цегляних будівель чи таких, у конструкції яких (підмурки, цокольний поверх) використовується випалена цегла, однак на кінець XVIII ст. лише 18 подільських садиб мали житлові будівлі, споруджені повністю з цегли. У другій половині XVIII ст. розміри окремих садиб, як приватновласницьких так і монастирських, досягають значних розмірів шляхом приєднання навколишніх ділянок.

При дослідженні питань розміру садиб, асортименту та якості садибних будівель важливу роль грає порівняння вартості (яка, на відміну від інших деталей, завжди зазначається у актах купівлі-продажу нерухомості XVII-XVIII ст.) синхронних садиб: вища вартість, як правило, свідчить про більші розміри земельної ділянки, добрий стан будівель і їх значну кількість, розташування садиби на престижних центральних ділянках забудови або опосередковано - про наявність цегляних споруд.

Свідчення писемних джерел про конструкцію споруд та садибне планування доповнюються результатами археологічного вивчення садиб XVII-XVIII ст., яких протягом 1950-1990-х рр. на території Подолу та його колишніх передмість виявлено понад 20. Усі досліджені будівлі (кількість яких у межах окремих садиб коливається від 2 до 5) орієнтовані за сторонами світу. Їх заглиблені підвальні приміщення мають каркасно-стовпову або, в поодиноких випадках - зрубну конструкцію. У окремих випадках у конструкції підмурків будівель та підлог перших поверхів була виявлена цегляна кладка чи вимостку.

Археологічне дослідження майстерень, зосереджених у Гончарному яру, продемонструвало особливості у плануванні ремісничих садиб, у яких крім житлових і господарчих будівель знаходились приміщення для зберігання готових виробів та сировини та виробничі комплекси з гончарними горнами.

Розвиток міського простору XVII-XVIII ст. пройшов три періоди, кожен з яких обумовлюється перебігом певних подій політичного та економічного характеру, а також залежав від випадкових чинників: стихійних лих, епідемій, пожеж. I період (рубіж XVI-XVII ст. - 1651 р.) характеризується сповільненими (у порівнянні з II та III періодами) темпами розвитку. Він припадає на час польського панування. На той час місто, досягнувши певних просторових меж, не збільшувалось, а передмістя лишались слабо залюдненими. Це обумовлювалось повільним зростанням населення (через військові напади 1591 та 1638 рр., пожежі 1614 та 1638 рр.) та несприятливою політичною ситуацією: боротьбою магістратської і воєводської адміністрацій за сфери впливу, наступом католицизму. В цей час перебудовуються міські укріплення з "острогу" у дерев'яні стіни з баштами; споруджуються і ремонтуються муровані будівлі, переважно культові (Успінська церква, домініканський та кафедральний костели); виникають нові монастирі (Братський, Межигірське подвір'я) та цехові садиби (шевська та кравецька); створюється водогін. У цей час Поділ продовжував утримувати позиції міськоутворюючого центру, набуті ним раніше.

Початок ІІ періоду (1651-1718 рр.) характеризувався звільненням від польської влади в ході Визвольної війни, але й поглибленням кризи у соціально-економічному житті Подолу, спричинених військовими діями, пожежами 1651 та 1658 рр., епідемією 1653 р. Однак вже з 1680-х рр. міський потенціал, завдяки внутрішньому розвитку, почав реалізовуватись: пожвавилось муроване (переважно культове) будівництво, були реконструйовані міські укріплення, управління міською економікою перейшло виключно до магістрату, розпочалась забудова передмість. Протягом ІІ періоду Поділ утримує позиції загальноміського адміністративного та економічного центру.

Початком ІІІ періоду (1718-1811 рр.) стало перепланування центральних ділянок Подолу після пожежі 1718 р. На середину XVIII ст. сформувалась єдина для Подолу і передмість вулична мережа, були споруджені нові укріплення, які охопили і територію передмість, що зафіксувало їх приєднання до міста. У цей же час створюється єдина водопостачальна і дренажна мережі, централізовано замощуються вулиці. Урядові заходи другої половини XVIII ст., спрямовані на пожвавлення міського економічного життя, сприяли активізації цивільного цегляного будівництва та зростанню численності населення. Економічне піднесення Подолу досягло кульмінації у 1750-1770-х рр., що відобразилося у зростанні чисельності населення та збільшенні кам'яного будівництва. Однак з 1770-х рр., через застійні явища в міській економіці (цехове ремесло), соціальній структурі (становий поділ) та міському управлінні (що здійснювалось за нормами Магдебурзького права) темпи міського розвитку сповільнюються і гальмуються. Внаслідок цих негативних явищ та пожежі 1811 р. (що знищила подільську забудову, призвела до заміни середньовічної планувальної радіальної схеми на регулярну та спричинила до переселення частини населення у інші райони міста) Поділ остаточно втратив свої домінуючі позиції у міському житті, які перейшли до Печерська та Верхнього Києва.