Знать Південної Волині на схилі середніх віків

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ. І. КРИП'ЯКЕВИЧА

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ЗНАТЬ ПІВДЕННОЇ ВОЛИНІ НА СХИЛІ СЕРЕДНІХ ВІКІВ

Спеціальність: Історія України

Собчук Володимир Дмитрович

Львів, 2002 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У XV-XVI ст., на схилі середніх віків і на початку нової доби, провідною верствою українського суспільства була феодальна знать, в історичних джерелах позначувана здебільшого збірною назвою “князі і шляхта”. Наділена сеньйоріальними правами, тобто монополією володіння землею та зайнятими на ній людьми, і виділена в окремий юридично визначений стан, доступ до якого регламентувався відповідними правовими процедурами, вона становила основну частину суспільної верхівки. Для забезпечення цілісної наукової картини процесів формування й функціонування знаті, детальних знань про її витоки, родову номенклатуру, персональний склад, землевласницькі позиції поряд із загальними дослідженнями, у тому числі теоретичними, необхідне монографічне вивчення регіональних груп.

Одним із регіонів, що в силу певних історичних обставин мав специфічні особливості розвитку, є Південна Волинь, територія якої протягом тривалого часу становила окрему адміністративно-територіальну одиницю під назвою Кременецький повіт. Князі і шляхта цього регіону перебувають у полі зору дослідників уже кілька століть, але результати їх вивчення поки що лише фрагментарні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема є складовою програми Кременецького краєзнавчого музею з вивчення історії Південної Волині від найдавнішого часу до наших днів. Окрім того, окремі аспекти дослідження пов'язані з програмами загальних та спеціальних курсів вітчизняної історії, передбачених навчальними планами вузів.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на прикладі однієї з територіальних груп української знаті епохи пізнього середньовіччя простежити процес її виникнення й розвитку та з'ясувати його регіональні особливості.

Для досягнення вказаної мети необхідно було вирішити такі завдання:

- встановити час та обставини переходу Південної Волині під владу литовських князів і простежити формування території Кременецького повіту;

- з'ясувати роль давньоруської спадщини та земельної політики литовських князів у формуванні на півдні Волині на схилі середніх віків місцевої знаті;

- виявити й реконструювати всі княжі й шляхетські роди, що володіли в регіоні маєтками, з'ясувати склад належних їм володінь та простежити їх історію;

- уточнити структуру землеволодіння регіону на порозі нової доби;

- виявити всі зафіксовані в джерелах поселення, локалізувати їх на сучасній карті та встановити приналежність до відповідних володінь.

Об'єкт дослідження. Об'єктом дослідження є пізня середньовічна знать Південної Волині, яка в 60-х рр. XVI ст. остаточно сформувалася в територіальну корпорацію привілейованих землевласників Кременецького повіту Волинського воєводства або так званих кременецьких повітників.

Предмет дослідження. З комплексу проблем історії знаті як предмет вивчення нами виділено родовід і склад володінь княжих та шляхетських родів Південної Волині, унаслідок чого дослідження набуло історико-генеалогічного й історико-географічного характеру. Варто відзначити, що генеалогія аристократії з княжими титулами була добре розроблена ще наприкінці ХІХ ст. і в наш час потребує лише уточнень та доповнень, зате володіння її вимагають детального розгляду практично “з чистого аркуша”. Щодо не титулованої частини нобілітету вибраного нами регіону, то вона вивчена дуже мало в обох указаних тут аспектах.

Хронологічні межі дослідження. Нижня хронологічна межа дослідження визначається остаточним переходом регіону наприкінці XIV ст. під владу литовських князів, коли внаслідок політичної стабілізації тут започаткувалося формування місцевої родової номенклатури знаті.

Верхню грань становлять переломні в історії знаті 60-і рр. XVI ст., на які припадають завершення процесів її консолідації як окремого стану, модифікація адміністративно-територіального устрою українських земель у складі Великого князівства Литовського з паралельним складанням повітових корпорацій нобілітету, суттєві новації у правових засадах поземельних відносин, врешті - зміна внаслідок Люблінської унії державної приналежності Волині, Брацлавщини й Київщини, яку дехто з істориків справедливо вважає умовною межею середніх віків і нової доби в історії України. Для вивчення знаті нами вибрано метод комплексної генеалогії, який полягає в тому, що виникнення й розвиток соціальної групи з'ясовується шляхом суцільної обробки й узагальнення родоводів усіх належних до неї сімейств. Під час дослідження політичного становища Південної Волині та феодального освоєння регіону використано історико-географічний метод, кількісні методи допомогли з'ясувати соціальний склад знаті й структуру землеволодіння Кременецького повіту на порозі нової доби. У процесі роботи використовувалися також загальнонаукові методи аналізу і синтезу, узагальнення тощо.

Наукова новизна одержаних результатів. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що воно є першою в українській історіографії спробою суцільної реконструкції генеалогії і землеволодіння локальної групи знаті протягом тривалого часового відрізку. На підставі максимально повного кола джерел, переважно рукописних, з'ясовано політичне тло формування на півдні Волині місцевої феодальної верхівки, реконструйовано всі княжі й шляхетські роди, що володіли тут маєтками, встановлено походження й склад їхніх володінь, внесено принципові уточнення в дотеперішні уявлення про витоки пізньої середньовічної української знаті та її структуру в цілому.

Практичне значення одержаних результатів. Дослідження сприятиме уточненню концепції історії Волині та України в цілому в пізньому середньовіччі, а також активізації вивчення генеалогії феодальної еліти та географії землеволодіння.

Робота поліпшить забезпечення викладачів історії в середній і вищій школах регіональними й місцевими матеріалами. Матеріали дослідження придатні для використання в довідковій літературі, зокрема в біографічних та історико-географічних словниках, історичних картах тощо.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження апробовано в доповідях і повідомленнях автора на IV регіональній науково-практичній конференції “Краєзнавчі дослідження з історії Волині. Нові підходи, форми і методи” (Рівне, 1993), Третій (Львів, 1993), Четвертій (Львів, 1994) і Шостій (Львів, 1997) наукових геральдичних конференціях, Міжнародній науковій конференції “Велика Волинь: минуле й сучасне” (Хмельницький - Ізяслав - Шепетівка, 1994), Міжнародній науково-практичній конференції “Рукописна україніка у фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України та проблеми створення інформаційного банку даних” (Львів, 1996), семінарах варшавської сесії Міжнародної школи гуманітарних наук Центрально-Східної Європи (1998), наукових конференціях “Місто Кременець в історії освіти, науки й культури” та “Місто Кременець: Шлях крізь віки” (Кременець, 2002).

Публікації. Основні положення дисертації викладено в 11 публікаціях: 6 статтях і 5 тезах доповідей.

Структура дослідження. Структура дослідження зумовлена структурованістю об'єкта й завданнями його вивчення. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, що діляться, у свою чергу, на підрозділи й пункти, висновків, списку джерел і літератури (325 позицій) та додатків. Загальний обсяг дисертації - 281 сторінка, основний текст, в якому є 3 таблиці й 36 генеалогічних схем, викладено на 188 сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, об'єкт і предмет дисертації, хронологічні рамки, визначено мету й завдання, сформульовано методологічні принципи дослідження, розкрито наукову новизну й практичне значення, форми апробації роботи.

У першому розділі - “Огляд літератури і джерел” - коротко схарактеризовано літературу з досліджуваної проблеми та основні групи використаних джерел.

Перші генеалогічно-геральдичні праці, що з'явилися наприкінці XVI - у середині XVII ст. (Б. Папроцький, Ш. Окольський, В. Віюк-Коялович), охоплюють лише окремі роди знаті Південної Волині, до того ж відзначаються притаманною часові міфологізацією. 4-томний гербівник К. Несецького, який побачив світ у 20-40-х рр. XVIII ст. й послужив пізніше основою численних компіляцій, спирається вже не тільки на генеалогічні легенди, а й на актові джерела. Поворотним пунктом у польській гербовій літературі стала праця А. Бонецького про княжі й шляхетські роди Великого князівства Литовського. Пізніше той же автор почав друкувати багатотомний гербівник, яким охопив усі землі Речі Посполитої, але його було доведено лише до прізвища Makomaski. Найрельєфніше серед робіт польських істориків XIX-XX ст. про знать виділяються дослідження Ю. Вольфа, особливо відома праця про титуловану литовсько-руську аристократію. Виконана на багатій джерельній базі, дуже сумлінно опрацьованій, вона до наших днів залишається джерелом інформації про всі княжі роди Великого князівства Литовського. Друге й третє десятиліття XX ст. в польській генеалогічній літературі позначені тривалою дискусією з приводу походження князів Несвіцьких, що були предками цілої групи аристократичних родів Південної Волині.

Проблем, пов'язаних із минулим української знаті, у тому числі й нашого регіону, польські історики торкалися також у дослідженнях інших аспектів історії Великого князівства Литовського та Польського королівства. Серед цих робіт виділяються етапний за своїм значенням атлас земель України кінця XVI - початку XVII ст. О. Яблоновського, яким охоплено майже всі поселення, зафіксовані податковими реєстрами того часу, та праця О. Галецького про Волинь середини й другої половини XV ст., де є цікаві спостереження над адміністративно-територіальним устроєм регіону, хронологією привілеїв Свидригайла, походженням окремих родів тощо. В останні роки в польській науці з'явилося кілька нових робіт, дотичних теми нашого дослідження.

З праць російських істориків кінця XIX ст. на найбільшу увагу заслуговує монографія М.К. Любавського про територіальний устрій Великого князівства Литовського, де вміщено реконструйовані автором переліки поселень і родів землевласників Південної Волині. Суто генеалогічні дослідження російських учених, дотичні нашої теми, дуже скромні. У вітчизняній історіографії XIX - середини XX ст. вивчення української знаті схилу середніх віків і початку нової доби розвитку не набуло. Генеалогія княжих і шляхетських родів, історія належних їм володінь, як і цілий комплекс інших проблем, залишалися поза увагою дослідників. Формування інтересу до вищих верств минулих епох у сучасній українській науці пов'язане з ім'ям Н.М. Яковенко, яка в другій половині 1980-х рр. почала розробляти різні аспекти історії князів і шляхти України. У фундаментальній монографії, виданій у 1993 р., дослідницею ґрунтовно розкрито загальні напрями формування та еволюції цих груп українського суспільства на пізньосередньовічному й ранньомодерному етапах його історії. Принагідно автор торкається також генеалогії та володінь частини тих родів, що володіли маєтками на півдні Волині. На початку 90-х рр. почали з'являтися публікації про аристократію з княжими титулами Л.В. Войтовича, що вилилися потім у дві об'ємні книжки. Окремі розділи цих праць відводяться кланам титулованих землевласників Південної Волині.

Першочерговим джерелом з історії волинської знаті схилу середніх віків є архів канцелярії великого князя литовського, відомий під умовною назвою Литовська метрика. Найбільше актів, що стосуються нашого регіону, містять так звані Книги записів. Крім текстів документів, тут є чимало коротких реґестових нотаток про них. Під заголовком “То суть книги, кому король именья роздал” у 3-й Книзі записів знаходимо, зокрема, понад 1200 лаконічних нотаток, якими зареєстровано видані Казимиром Ягайловичем привілеї та судові ухвали в справах щодо маєтків. Цінність цього джерела зумовлюється тим, що переважну більшість текстів зафіксованих у ньому документів утрачено. З документів, уміщених у так званих Книгах публічних справ, на найбільшу увагу заслуговує відомий “попис” Литовського війська, що становить перелік землевласників Великого князівства станом на 1528 р. з даними про кількість вершників, яких вони повинні були виводити із собою на війну. Крім реєстру 1528 р., використано також подібні до нього військові переписи 1565 й 1567 рр.

Неповні, а тому непридатні для загальних оцінок персонального складу знаті регіону, вони є цінним джерелом для генеалогічних реконструкцій, оскільки фіксують чималий масив осіб. У Книгах переписів збереглися акти ревізій українських замків 1545 й 1552 рр., і серед них Кременецького та Луцького, які містять списки землевласників, переліки городових повинностей із приватних маєтків на користь обох замків, дані про доменіальні володіння та їх роздачу. У нашому дослідженні використано як публікації книг Метрики та витягів із неї, так і неопубліковані тексти.

Матеріали, які проливають світло на історію знаті Південної Волині до Люблінської унії, відкладалися й у коронних архівах. З Коронної метрики за сумарієм реґестів, опублікованим Т. Вержбовским, використано аналогічні з литовськими Книги записів першої половини XVI ст. З архіву Корони походять надруковані О. Яблоновським поборові реєстри Волинського воєводства 1570 й 1583 рр. Перший із цих документів хронологічно збігається з верхньою межею нашого дослідження, другий, віддалений на півтора десятиліття, через брак ближчих за часом використано для визначення складу частини тих володінь, що в реєстрі 1570 р. зафіксовані без переліку поселень або пропущені. Структурним підрозділом Коронної метрики є так звана Руська або Волинська метрика - окрема група книг для українських воєводств Великого князівства, які під час Люблінської унії були інкорпоровані до Корони. Заведені в 1569 р., ці книги, крім записів поточних справ, містять також чимало підтверджень давніших документів.

Локальна влада на півдні Волині належала повітовій адміністрації, яка вела спеціальні книги, відомі під назвами замкових і ґродських. У Кременці їх запровадив, мабуть, С. Фальчевський, що займав тут посаду старости у 1539-1544 рр. Наприкінці досліджуваного нами періоду в усіх повітах Великого князівства з'явилися земські й підкоморські суди - виборні шляхетські інституції станового характеру, де теж велися актові книги. Підкоморські книги Кременецького повіту не збереглися, а ґродські й земські зазнали катастрофічних утрат, тому тривалий час майже не використовувалися вченими, але завдяки реставрації та поактовим описам тепер ці надзвичайно цінні джерела доступні для наукового вжитку. У дисертації використано також адміністративно-судові книги Луцького повіту, оскільки кременецькі повітники заносили свої заяви й акти до них теж, а крім того, володіння групи шляхетських родів, які під час розмежування середини 60-х рр. XVI ст. потрапили до Кременецького повіту, раніше підпорядковувалися луцькому старості. Однією з найбагатших родових збірок із Південної Волині є архів Сапєг, що зберігається нині у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника. Започаткував цю складну “багатошарову” пам'ятку рід Сенют, який нагромадив чимало власних паперів і позбирав, поглинаючи маєтки, архіви сусідів. У тій же бібліотеці є велика за обсягом збірка паперів кременецьких повітників Єловицьких.

Чимало матеріалів, що походять із родових архівів Південної Волині, зберігається в архівах і бібліотеках Польщі. Виняткове місце серед них належить архіву Сангушків у Державному архіві в Кракові. У Головному архіві давніх актів у Варшаві з родових збірок, що містять документи з історії Південної Волині, використано архів князів Радивилів. Серед колекцій, зібраних шанувальниками історії, ученими й науковими установами, найбагатшим на джерела з історії знаті Кременецького повіту є так званий Березький архів Радзимінських, що нині у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника. Ця збірка увібрала в себе фрагменти архівів багатьох шляхетських родів Південної Волині.

У другому розділі, озаглавленому “Земельна політика литовських князів на півдні Волині”, йдеться про встановлення в регіоні влади литовських князів, формування адміністративно-територіального устрою та земельну політику, спрямовану на феодальне освоєння території.

Кременецький повіт становив одну з адміністративно-територіальних одиниць Волинської землі, наприкінці досліджуваного періоду реорганізованої в однойменне воєводство. Станом на кінець 60-х рр. XVI ст. він охоплював верхів'я Стиру, Горині, Серету, Збруча, Случі й Бужка. Протягом другої половини X ст. територія майбутнього повіту ввійшла в Київську державу, згодом, у результаті децентралізації володінь Рюриковичів, опинилася на стику Волинської, Київської і Галицької земель, а на кінець XII ст. була зібрана в Галицько-Волинській державі. Після нападу монголів північно-західна частина регіону разом із Кременцем залишилася під владою Романовичів, а простори на південь і південний схід від Горині потрапили під безпосередній контроль ординців.

Перехід регіону під владу литовських князів тривав кілька десятиліть. У 1340 р. Любарт узяв тут до своїх рук, мабуть, тільки підпорядковане Романовичам межиріччя верхів'їв Стиру й Горині. За угодою 1352 р., він утратив цю територію разом із Кременцем на користь Юрія Наримунтовича, який мав здійснювати тут на час перемир'я владу “от князей литовьских и от короля”. Згідно з миром 1366 р., Кременець відійшов до Корони, а Стіжок, Данилів і Шумськ залишилися в підпорядкуванні володаря Луцька. Під час перебування на польському троні Людовіка Анжуйського в Кременці та інших городах південного пасма Волині, приєднаних його попередником до Корони, з'явилися угорські гарнізони. Восени 1382 р. ця територія повернулася до Любарта.

Наприкінці 1392 р. Ягайло виділив Кременець і Стіжок Скиргайлові, а після смерті останнього на початку 1397 р. обидва городи з підпорядкованими їм округами знову влилися в Луцьку землю, володарем якої з часу Острівської угоди 1392 р. був уже Вітовт.

Терени на південь і південний схід від Горині, що становили північну окраїну сформованої під владою татар Подільської землі, Любарт отримав, швидше всього, після перемоги Гедиміновичів у 1362 р. в битві на Синіх Водах. Угода 1366 р. визнає город Межибоже, округу якого становили, ймовірно, верхів'я Південного Бугу й Случі, що належали давніше болохівським князям, складовою Луцької землі. У 1377 р. володар Волині на деякий час став васалом угорського короля, а город Межибоже втратив, ймовірно, на користь Коріатовичів, які теж були тепер васалами Людовіка Анжуйського. Після витіснення Коріатовичів у 1394 р. з Поділля східна частина їхніх володінь, і в тому числі Межибоже з округою, перейшла до Вітовта. У 40-х рр. XV ст. город Межибоже відійшов до Корони, але північна частина його округи залишилася у Великому князівстві Литовському.

У другій половині XIV й на початку XV ст. у досліджуваному регіоні залишався територіальний устрій, сформований ще за Романовичів. Основою його були воєводські округи, які в руській мові того часу називаються волостями, а в латинській - дистриктами. Акти кінця XIV ст. фіксують тут Кременецьку, Стіжецьку й Межибізьку волості-дистрикти. У першій третині XV ст. на зміну волостям на чолі з воєводами на півдні Волині прийшов старостинський округ під назвою Кременецький повіт. Нова адміністративно-територіальна одиниця, яка простежується за джерелами від початку 1430-х рр., охопила Кременецьку, Стіжецьку й північну частину Межибізької волостей. Остання з її складових, віддалена від Кременця, протягом деякого часу зберігала певну відособленість і мала окрему назву Кузьминський повіт.

Крім Кременецького повіту, у середині й другій половині XV ст. в межах досліджуваної нами території існували схожі за своїм статусом до Кузьминського Перемильський (частково) і Полонський повіти, адміністративно підпорядковані луцькому старості, Збаразький повіт роду Несвіцьких і похідних від нього княжих родів та Жаславська волость молодшого відгалуження князів Острозьких.

У результаті реформ, проведених у Великому князівстві Литовському в середині 60-х рр. XVI ст., під старою назвою Кременецький повіт на Волині з'явилася територіальна одиниця нового типу - адміністративний, політичний, військовий і судовий округ, до якого, крім доменіальних і шляхетських маєтків, увійшли також володіння родовитої аристократії з княжими титулами й вищих сановників, що раніше були непідвладні повітовій адміністрації.

Нова одиниця увібрала в себе: територію дореформеного Кременецького повіту, землі давнього Збаразького повіту, поділені між нащадками князів Несвіцьких на кільканадцять маєтків, більшу частину Жаславської волості, усі надбання княжих родів у межах старого Кременецького та Полонського повітів, південну половину колишнього Перемильського повіту, володіння роду Дчусів на р. Кутянці та шляхетські маєтки в колишньому Полонському повіті, до реформ підпорядковані луцькому старості. Луцький повіт отримав із Кременецького частину володінь роду Єловицьких, глибоко врізану в Дубенську волость князів Острозьких. Завдяки згаданим реформам на півдні Волині завершилося формування місцевої територіальної корпорації знаті, в якій злилися всі дореформені кременецькі й частково луцькі повітники та відтепер формально рівні з ними землевласники нового Кременецького повіту з княжими титулами. Початок цього процесу можна датувати межею XIV-XV ст., коли після тривалої доби політичної нестабільності тут остаточно утвердилася влада великих князів литовських. Станом на початок XV ст. більшість земельного фонду регіону перебувала ще у віданні глави держави. Передачу його в приватні руки започаткував Вітовт, з іменем якого можна пов'язати появу на півдні Волині Збаразького повіту князів Несвіцьких і володінь двох шляхетських родів. Донаційна політика Свидригайла була значно інтенсивнішою. Надання Казимира припадають здебільшого на 40-і й початок 50-х рр. XV ст., а пізніше цей монарх утримувався від роздачі земель, винагороджуючи службу знаті грішми, сукном тощо. Після вступу на престол Олександра роздача маєтків знову зросла. Сигізмунд I продовжив політику попередника й на кінець 20-х рр. XVI ст. повністю вичерпав земельні ресурси домену.

Завдяки двадцятирічному перебуванню Кременця в руках дружини Сигізмунда I. Бони (1536-1556) місто обросло належною їй обширною волостю. Після від'їзду королеви в Італію Кременецька волость перейшла до її сина Сигізмунда Августа й стала об'єктом нових надань, унаслідок чого з 36 поселень, зібраних зусиллями Бони, на кінець 60-х рр. у підпорядкуванні короля залишилися тільки повітове місто Кременець і 12 сіл у його околицях.

Третій розділ - “Княжі роди” - присвячено аристократії з княжими титулами, яка завдяки економічній могутності, підсиленій ключовими позиціями в механізмах політичної влади, становила на схилі середніх віків верхівку української знаті. Усі княжі роди, які протягом досліджуваного нами часу володіли маєтками на півдні Волині, для зручності розгляду поділено на три групи: перша охоплює роди, похідні від князів Несвіцьких, друга - споріднені між собою роди Острозьких і Жаславських, а третя - решту, чия присутність у регіоні була порівняно незначною.

Князі Несвіцькі приблизно на грані XIV-XV ст. набули північно-західну окраїну Поділля з центром у Збаражі. Під час бурхливих подій 30-х рр. XV ст. вони втратили тут свої володіння, але в 50-х рр. повернули їх назад. У 60-х рр. XV ст. відгалуження Несвіцьких, осіле в Збаражі, остаточно відірвавшись від старого гнізда, стало іменувати себе прізвищем, похідним від нової резиденції, і таким чином перетворилось на князів Збаразьких. Станом на 1463 р. володіння цього роду на півдні Волині становили Збаразький повіт і нараховували два городи, 68,5 сіл, одне дворище й одне селище. У результаті поділів 60-80-х рр. XV ст. при Збаразькому замку залишилися тільки невелика за площею, але найгустіше заселена смуга землі вздовж р. Гнізни та малолюдна територія навколо Волочищ у басейні р. Збруча. У 1481 р. тут нараховувалося 15 поселень. Наприкінці XV ст. підпорядкована володарям Збаража територія трохи розширилась завдяки родинним переділам, шлюбним зв'язкам та невеликому Грицівському маєтку в Полонському повіті на р. Хоморі, отриманому як “вислуга”, у першій чверті наступного століття володіння роду доповнив придбаний у верхів'ї Збруча малолюдний маєток Ожогівці. У середині XVI ст. південно-східна окраїна колишнього Збаразького повіту виділилася в окрему волость із осередком у замку Волочищах, другу волость було сформовано навколо замку в Ожогівцях, перейменованих після осадження тут міста в Новий Збараж, третя склалася на р. Хоморі навколо замку в поселенні Гриців. На кінець досліджуваного нами періоду чотирьом землевласникам із роду Збаразьких належало в Кременецькому повіті 6 міст і близько 87 сіл.

У 90-х рр. XV ст. з князів Збаразьких виділився рід Вишневецьких. Первісні його володіння, сформовані в результаті поділів і переділів 1463-1491 рр., охоплювали північну частину Збаразького повіту, розташовану в басейні р. Горині. Згодом у Вишневецьку волость улилося близько десяти сіл по її периметру, набутих у шляхти або осаджених на спірних землях. У 60-х рр. XVI ст. в басейні р. Збруча на основі Дорофіївського маєтку сформувалась окрема Маначинська волость. Станом на 1569 р. четверо представників роду Вишневецьких мали в Кременецькому повіті близько 69 поселень. Позиції князів Порицьких і Воронецьких, що повиділялися з роду Збаразьких у першій третині XVI ст., були значно слабшими. Трьом репрезентантам першого з цих родів на кінець досліджуваного нами періоду належали в Кременецькому повіті 1 містечко й 19 сіл (у тому числі невелика Вишгородоцька волость у верхів'ях р. Жираку), а єдиному представнику Воронецьких - 7 сіл і селищ.

Князі Острозькі фіксуються джерелами як власники маєтку на півдні Волині в басейні р. Горині з центром у Жаславлі з 1390 р. У третій чверті XV ст. з роду виділилися князі Жаславські (Заславські), які повністю перебрали вказане володіння до своїх рук. Проте з 90-х рр. XV ст. володарі Острога знову набувають землі на територій, що нас цікавить. У 1494 р. їм було надано Полонський повіт, у 1497 р. - двір Красилів із групою сіл Кузьминського повіту, у 1517 р. - усю підпорядковану Кузьмину територію. Кілька поселень Кременецького повіту, набутих переважно завдяки наданням великого князя, влилися в розташовану в басейні р. Ікви Дубенську волость роду. Завдяки матримоніальним зв'язкам Острозькі набули на півдні Волині спадщину князів Гольшанських, яку становили Колоденська волость у колишньому Збаразькому повіті та маєтки Сульжин і Коськів на р. Хоморі. Частину сіл першої з указаних груп було виділено в окрему волость із центром у замку Чернихів, а з маєтків на р. Хоморі сформовано Сульжинську волость. За поділом володінь роду Острозьких 1541 р., Колоденська, Чернихівська, Сульжинська й Полонська волості та Красилів із замковими селами відійшли дочці Іллі Костянтиновича Острозького Галшці, Дубенська волость - її дядькові Василю Костянтиновичу. Переважна більшість Кузьминської волості, вилучена в секвестр, кілька років перебувала в руках королеви Бони, а восени 1546 р. повернулася до Острозьких і теж була поділена. На час Люблінської унії рід Острозьких серед землевласників Південної Волині репрезентували Галшка Іллівна, маєтки якої перебували в руках її вітчима Ольбрахта Ласького, та Василь-Костянтин Костянтинович. З володінь княжни Острозької в Кременецькому повіті лежали Колоденська, Чернихівська, Сульжинська, Полонська й Красилівська волості повністю та село Боровиця Острозької волості. Загалом, за нашими підрахунками, на зламі 60-70-х рр. XVI ст. ця частина її отчини нараховувала 5 замків із розташованими під їхніми стінами містечками й близько 95 сіл.

В.К. Острозький з отриманих під час поділу кузьминських сіл сформував нову адміністративно-господарську одиницю з центром у Кузьмині, а навколо заснованого в 1561 р. міста Костянтинова осадив ще одну волость. Під час реформ середини 60-х рр. XVI ст. з володінь князя до Кременецького повіту ввійшли Кузьминська й Костянтинівська волості повністю та південні окраїни Дубенської волості. На кінець 60-х рр. тут було близько 69 поселень, у тому числі одне місто. Князі Жаславські на початку XVI ст. частково розширили родову Жаславську волость новими надбаннями (переважно за рахунок великокняжих надань у Кузьминській волості). Сумарно на кінець 60-х рр. двом представникам цього роду належало в Кременецькому повіті близько 87 поселень, у тому числі три міста.

У 30-х рр. XV ст. на Волині осіла одна з гілок роду Наримунтовичів, яка розділилася згодом на князів Буремських і Курцевичів. Обидва роди володіли в досліджуваному регіоні маєтком із декількох сіл на р. Слонівці. У 50-х рр. XV ст. завдяки наданням великого князя на Волинь проник литовський аристократичний рід Гольшанських. Наприкінці XV ст. внаслідок матримоніальних зв'язків він отримав на деякий час доступ до частини володінь князів Збаразьких, яку успадкували потім Острозькі.

Княжий рід Сангушковичів, переважна більшість володінь якого лежала на північному заході Волині, у досліджуваному нами регіоні наприкінці XV й у першій третині наступного століть володів кількома поселеннями, придбаними в місцевих зем'ян. Князям Четвертенським, що простежуються на Волині з 80-х рр. XІV ст., у повіті належав вислужений у великого князя маєток із групи поселень на північний схід від Кременця. Князі Масальські в другій третині XVI ст. завдяки шлюбові отримали на півдні Волині частину володінь шляхетського роду Боговитиновичів. Наприкінці 50-х рр. XVI ст. серед землевласників регіону з'явились князі Радивили, а на початку наступного десятиліття в Кременецькому повіті осів виходець із Москви князь Подгорський.

Князі Збаразькі, Вишневецькі й Жаславські мали на півдні Волині свої гнізда й переважну більшість володінь, а резиденції та більшість маєтків решти аристократії лежали за межами регіону, і тільки поодинокі їхні представники інколи проживали тут протягом деякого часу.

Четвертий розділ, що має назву “Шляхетські роди”, відведено не титулованій знаті.

У першому підрозділі йдеться про ті роди, чиї маєтки знаходилися в первісних межах Кременецького повіту, а в другому - на території, приєднаній під час реформ середини 60-х рр. XVI ст.

Протягом XV - другої третини XVI ст. в Кременецькому повіті, у дореформених його межах, склалося 26 зем'янських родів. Серед них нами не виявлено відгалужень кланів Корчаків і Кірдеїв, які проживали на Волині, ймовірно, з доби Романовичів і мали досить міцні позиції в Луцькому й Володимирському повітах. Місцеві роди Бережецьких, Вовківських, Денисковичів, Єловицьких, Калениковичів, Кобаковичів, Лідихівських, Товмачів-Борків-ських, Цеценівських і, мабуть, Андрузьких та Болбасів-Розтоцьких позапочатковували особи, що поосідали на маєтках, наданих великим князем у другій третині XV ст., у першій чверті наступного століття аналогічним шляхом з'явилися один із двох родів Білокриницьких і Минківські, у 60-х рр. - Среди-ча-Новоселецькі й Ушаки-Куликівські. Промчейковичі-Корницькі, Лудвиські й Серетецькі (вони ж Дудинські) виникли в першій третині XVI ст. на маєтках, успадкованих по жіночій лінії, після набуття яких поприбирали собі відповідні відтопонімні прізвища. Дедеркали, Сенютичі, Ширинди-Олибіські в останній третині XV ст., а в першій третині наступного - Андрузькі (з Боженців) та Лешницькі виділилися в окремі роди внаслідок родинних поділів. Лосятинські й другий із двох родів Білокриницьких у першій половині XVI ст. витворились на куплених ними маєтках. Поява роду Микитицьких за браком джерел залишилася нез'ясованою.

Шість із перерахованих родів протягом досліджуваного часу з числа кременецьких повітників вибули: Калениковичі в чоловічій лінії вимерли, Кобаковичі в одній із гілок вимерли, а в двох інших перетворилися на нові роди, другий із родів Білокриницьких, Микитицькі, Ширинди-Олибіські й Цеценівські попродали маєтки, а самі, за винятком останніх, у чоловічій лінії теж повимирали. Станом на кінець 60-х рр. XVI ст. на території повіту в дореформених межах володіли маєтками 10 місцевих родів, сформованих ще в XV ст., 8 - першої половини XVI ст. і 2 - щойно започатковані.

Крім “своїх” зем'ян, протягом двох-трьох поколінь у Кременецькому повіті (в його дореформених межах) володіли маєтками, залишаючись при тім землевласниками в себе на батьківщині, роди інших регіонів. З луцьких повітників у другій половині XV ст. сюди проникли Бабинські, Волчковичі-Оліза-ровичі й, мабуть, Цати, у першій половині наступного - Лабунські, Козинські, Гостські, Єловичі-Малинські, у 60-х рр. - Патрикії-Курозвонські, з Володимирського повіту походили Древинські, з Київщини вийшли Дідки, з Берестейщини прибули, ймовірно, Боговитиновичі, які осіли тут близько середини XV ст., з Литви походили Монтигирдовичі, з коронного Поділля в XV ст. проникли Цебровські, а в наступному - Ярмолинські, з етнічних польських земель Корони походили Лаські і Вскринські, які понабували маєтки під кінець досліджуваного періоду.

На південних окраїнах Луцького повіту, у середині 60-х рр. XVI ст. переданих до Кременецького, місцеві шляхетські роди Коритенських, Крупецьких, Дчусів і Лабунських простежуються від 30-40-х рр. XV ст. Не пізніше середини XV ст. поосідали, мабуть, і Теслугівські, Жабокрицькі, Опарипеські та Єловичі, що мали тут свої родові гнізда, хоча представники цих родів фіксуються актами лише з кінця XV - початку XVI ст. Правління Казимира сягає присутність тут Козинських і Рогозенських, початкові родові гнізда яких знаходилися в інших частинах Луцького повіту. У 20-х рр. XVI ст. виділилися як окремий рід Патрикії-Радогостські. Напередодні Люблінської унії в цій частині Кременецького повіту володіли маєтками 12 родів. Частина їх після зміни адміністративно-територіального підпорядкування володінь зберегла тісні зв'язки з попереднім повітом.

ВИСНОВКИ

Формування на півдні Волині місцевої групи знаті почалося, ймовірно, ще в до монгольську добу, але бурхливі політичні зміни, пережиті регіоном від середини XIII до кінця XIV ст., завадили закріпленню цього процесу, тому після досягнення на зламі XIV-XV ст. певної політичної стабільності розвиток тут землевласницької еліти, швидше за все, не продовжився, а розпочався заново. генеалогія шляхетський давньоруський

На початок XV ст. переважна більшість землі регіону перебувала ще у віданні великого князя. Передачу її в приватні руки започаткував Вітовт, а на кінець 20-х рр. XVI ст. у результаті політики монархів великокняжі земельні ресурси в Кременецькому повіті повністю вичерпались. За походженням склад осіб, які отримували маєтки, був строкатим: за Свидригайла це переважно різноетнічні вихідці з руських земель Польської корони, за Казимира серед реципієнтів з'являються волохи, серби, татари, за Олександра й Сигізмунда I землі надавалися тільки підданим Великого князівства Литовського, за Сигізмунда Августа осіло кілька перебіжчиків із Московської держави.

У соціальному плані землевласники Південної Волині становили дві відмінні групи - титуловану аристократію і рядовий шляхетський елемент. До першої з них належали 15 княжих родів, які протягом досліджуваного періоду володіли тут маєтками. Відгороджена від решти привілейованих своїми титулами, ця група відзначалася разючими майновими контрастами. В умовах малої заселеності регіону зусилля потужних княжих родів спрямовувалися не стільки на нагромадження, скільки на освоєння земель, тому властиве іншим регіонам нарощування князями маєтків за рахунок дрібних землевласників спостерігається в незначних розмірах.

У XV - другій третині XVI ст. в Кременецькому повіті сформувалося 26 місцевих зем'янських родів: 15 із них були започатковані особами, що отримали тут землі від великого князя, п'ять виділилося в окремі роди внаслідок поділів володінь, три сформувалося на маєтках, успадкованих по жіночій лінії, два витворилося на куплених маєтках. З родів інших регіонів, які володіли маєтками в Кременецькому повіті, залишаючись землевласниками в себе на батьківщині, половину (8 із 16) становили луцькі повітники. На південних окраїнах Луцького повіту, у середині 60-х рр. XVI ст. переданих до Кременецького, склалося 7 окремих місцевих родів.

Шляхетські роди формувалися здебільшого в північно-західній частині Кременецького повіту, бо його південна й південно-західна частини належали князям, а східні околиці через свою малолюдність і вразливість перед татарськими набігами були непосильні для освоєння дрібними землевласниками, тому з XVI ст. теж перейшли до рук князів. Це породжувало виразну диспропорцію землевласницької ситуації.

На кінець 60-х рр. XVI ст. левина частка поселень Кременецького повіту (70,8%) перебувала в руках титулованої аристократії, шляхта, становлячи абсолютну більшість повітників (86,7% особового складу землевласників), володіла тільки чвертю поселень (27,3%), доменіальні володіння не дотягували навіть до двох відсотків, церковних маєтків не було зовсім. За розмірами маєтків структура приватного землеволодіння регіону на порозі нової доби відзначалася надзвичайно високим ступенем концентрації землі в окремих руках, коли 8% осіб належало 69,1% поселень регіону, тоді як решта володіла менше ніж половиною земельного фонду, причому на дрібну шляхту, яка становила понад дві третини повітників, припадало всього лиш 6,4% поселень. Слабкі економічні позиції робили цю частину шляхти особливо вразливою перед магнатами, що, безумовно, накладало свій відбиток на життя в регіоні.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Собчук В.Д. Украинская шляхта русского происхождения на юге Волыни во второй половине XVI - первой половине XVII в. // Историческая генеалогия: Ежеквартальный науч. журн. - Екатеринбург, Париж, 1994. - Вып. 4. - 1994. - С. 67-73.

2. Собчук В.Д. Крем'янецька волость у ХVI столітті: територія і поселення // Записки НТШ. - Львів, 1996. - Т. 231: Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. - С. 380-399.

3. Собчук В.Д. З історії землеволодінь шляхетських родів із княжими титулами в Південній Волині ХV - першої половини ХVІІ ст. // Записки НТШ. - Львів, 2000. - Т. 240: Праці комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. - С. 335-362.

4. Собчук В.Д. Архів Сапєг як джерело для вивчення генеалогії та землеволодіння феодальної еліти Південної Волині XVI ст. // Рукописна україніка у фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України та проблеми створення інформаційного банку даних: Матеріали Міжнар. науково-практ. конф., 20-21 вересня 1996 р. - Львів, 1999. - С. 442.

5. Собчук В.Д. Рід Ісерницьких (З історії волинської шляхти другої половини ХV - першої половини ХVІІ ст.) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. - К.: Ін-т україн. археогр. та джерелозн. ім. М. Грушевського НАН України, 1999. - Т. 3. - С. 28-33.

6. Собчук В.Д. З історії титулованої української аристократії пізнього Середньовіччя (Становлення роду князів Збаразьких та його володінь на Волині) // Молода нація. - К., 2000. - №1. - С. 228-245.

7. Собчук В.Д. До питання про джерела формування української феодальної знаті (Вихідці з Московської держави серед шляхти Південної Волині) // Волинь незабутня: Тези IV регіональної науково-практичної конференції “Краєзнавчі дослідження з історії Волині. Нові підходи, форми і методи”. - Рівне, 1993. - С. 17-19.

8. Собчук В.Д. Походження волинської шляхетської родини Сенют // Третя наукова геральдична конференція (Львів, 4-5 листопада 1993 р.): Зб. тез повідомлень та доп. - Львів, 1993. - С. 78-80.

9. Собчук В.Д. Дениско Мукосійович і Денисковичі на півдні Волині в XV - другій третині XVI ст. // Четверта наукова геральдична конференція (Львів, 10 - 12 листопада 1994 р.): Зб. тез повідомлень та доповідей. - Львів, 1994. - С. 69-71.

10. Собчук В.Д. Янушпольська волость у XVІ - на початку XVIІ ст. // Велика Волинь: минуле й сучасне (Матеріали міжнародної наукової конференції, жовтень 1994 р.). - Хмельницький, Ізяслав, Шепетівка, 1994. - С. 111-114.

11. Собчук В.Д. Український шляхетський рід Батьківських у ХVI ст. // Шоста наукова геральдична конференція (Львів, 27-29 березня 1997 р.): Матеріали. - Львів, 1997. - С. 153-155.

Размещено на Allbest.ru