Воєнне мистецтво та організаційні засади військ держав Східної Європи VII – XIII cт.

Размещено на http://www.allbest.ru

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

СВИСТОВИЧ Степан Михайлович

УДК 623.4(4)(09)

ВОЄННЕ МИСТЕЦТВО ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ ВІЙСЬК ДЕРЖАВ СХІДНОЇ ЄВРОПИ VII - XIII ст.ст.

20.02.22 - військова історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

КИЇВ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі воєнної історії Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України.

Науковий керівник - кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Бережинський Володимир Григорович, Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України, заступник начальника

Офіційні опоненти:

- доктор історичних наук, професор

Моця Олександр Петрович,

Інститут археології НАН України, завідувач відділу давньоруської та середньовічної археології;

- кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

Бубенок Олег Борисович,

Інститут сходознавства НАН України,

заступник директора

Провідна установа - Інститут історії України НАН України.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України за адресою: 04119, м. Київ - 119, вул. Дегтярівська, 11- В.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Корнієнко В.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Хозарський каганат, Волзька Булгарія та державні утворення давніх мадярів Леведія та Ателькуза були найбільшими державами кочовиків у Східній Європі VII - XIII ст. Деякі з них були частково розташовані на території, яку нині займає сучасна Україна. Вивчення питань, пов'язаних із зародженням, формуванням і становленням цих держав, розвитком в них воєнної справи, має велике практично-пізнавальне та військово-теоретичне значення. Доля хозарів, булгар і мадярів щільно переплетена одна з одною, пов'язана з відокремленням від Тюркського каганату великого об'єднання племен - хозарського. Військові організація і структура, характер збройних сил, види озброєння, тактика бойових дій та багато аспектів у галузі воєнного мистецтва цих народів мали чимало схожих рис.

Актуальність теми обумовлюється тією важливою роллю, яку відігравали ці держави в загальноєвропейській історії і насамперед в історії війн та розвитку воєнної справи доби середньовіччя. Всебічне висвітлення оригінального комплексу озброєння хозарів, булгар та мадярів, визначення його місця в еволюції воєнної культури Східної Європи і зокрема Київської Русі, вироблення та удосконалення відповідного категорійного апарату на сучасному етапі дозволяють виробити ряд оптимальних схем військово-історичних досліджень. військо східний європа

Об'єктом наукового пошуку стали організаційні засади військ держав Східної Європи VII-XIII ст. та тогочасне воєнне мистецтво.

Предмет дослідження - вивчення процесів та основних механізмів, об'єктивних та суб'єктивних факторів, які зумовили становлення військової справи хозарів, булгар та мадярів, тенденції та закономірності її розвитку в період переходу зазначених народів від кочової стадії до осілості.

Тематика роботи пов'язана з науковими програмами Інституту сходознавства НАН України, Інституту археології НАН України, планами наукової роботи Генерального штабу Збройних Сил України, Головного управління виховної роботи та Головного управління кадрової політики Міністерства оборони України, Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України (науково-дослідна робота шифр “Військова історія давньої України”), навчальними програмами військових ліцеїв та вищих навчальних закладів, планами гуманітарної підготовки особового складу Збройних Сил, Внутрішніх військ, Прикордонних військ та військ МНС України.

Мета передбачає необхідність вивчити, систематизувати та узагальнити фактичний матеріал, з історії військової організації та воєнного мистецтва Хозарського каганату, Волзької Булгарії та державних утворень давніх мадярів раннього середньовіччя в процесі переходу їх народів від кочової стадії розвитку до осілості. Для досягнення цієї мети вирішувалися такі завдання: збір, вивчення та аналіз джерел та літератури з історії військової справи хозарів, булгар та мадярів; аналіз військової організації в період виникнення, становлення та розвитку державних формувань Східної Європи VII - XIII ст.ст.; виявлення структури та організації війська хозарів, волзьких булгар та мадярів у процесі їх переходу від кочування до осілості, а також комплексу озброєння війська Хозарського каганату, Волзької Булгарії та мадярських державних утворень, а також його склад, тенденції еволюції та зворотного впливу на структуру війська, побудову бойових порядків, тактику ведення бою; аналіз війн державних кочових формувань середньовічної Східної Європи в першу чергу зі слов'янами та Київською Руссю, та на фоні бойових дій - розвиток військового мистецтва хозарів, волзьких булгар та мадярів; вироблення та удосконалення категорійного апарату історії військової справи середньовіччя; формулювання на базі проведеного дослідження висновків та практичних рекомендацій.

Наукова новизна праці не лише в комплексному вирішенні проблеми, яка до цього часу ще не стала предметом монографічного дослідження, але й у шляхах та способах її вирішення. Запропонований у дисертації методологічний підхід дозволив не тільки дати оцінку військовій організації, озброєнню, воєнному мистецтву цих держав, а й в якійсь мірі здійснити аналіз всієї військової справи у народів Східної Європи VII - XIII ст., заповнити ще одну білу сторінку воєнної історії середньовічного світу.

Методологічну основу дослідження складають принципи історизму, дослідження явищ в їхньому розвитку, залежності військової справи від економічних чинників, всебічності, об'єктивності, а також основні закономірності розвитку озброєння. Використовувались порівняльно-історичний, статистичний, предметно-хронологічний та інші методи військово-історичних досліджень.

Хронологічно висвітлено період створення, становлення та розвитку Хозарського каганату (VII - X ст.ст.), Волзької Булгарії (VIIІ - XIII ст.ст.) та державних утворень мадярів (Леведія, Ателькуза, Угорщина) при їх переміщенні на нову “батьківщину” у Паннонію (VII - XIII ст.ст.).

Територіально в дослідженні охоплено практично всю територію Східної Європи (без її північної частини). Проте при вивченні окремих конкретних питань, пов'язаних з війнами хозарів, булгар та мадярів сюди увійшли і ті регіони Давньоруської держави, де відбувалися ті чи інші події.

Апробація результатів та публікації. Основні положення дисертації опубліковані в монографії “Военное дело государств Восточой Европы VII - XIII вв.” (1,2,3-й розділи), 14 окремих виданнях, трьох статтях у фахових виданнях та трьох тезах виступів на міжнародних наукових конференціях, а також викладені на засіданні вченої ради Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України, відділу та лабораторій військової історії цього центру. Висновки, зроблені дисертантом, також апробовані під час занять зі слухачами Харківського інституту Внутрішніх військ МВС України, на заняттях з гуманітарної підготовки різних категорій військовослужбовців Внутрішніх військ.

Практичне значення проведеної роботи полягає в тому, що її аспекти можуть бути використані при науково-дослідних роботах, гуманітарній підготовці військовослужбовців, написанні узагальнюючих і науково-популярних праць, навчальних і довідкових посібників з історії Збройних Сил України, історії воєн і воєнного мистецтва.

Структура праці складається із вступу, трьох розділів, висновків (180 стор.) та додатків, до яких увійшли список використаної літератури та ілюстрації (205 стор.)

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначені його хронологічні та територіальні межі, формулюються цілі та завдання роботи, методологічна основа. Характеризуються об'єкт і предмет наукового пошуку, основні проблеми, які вирішуються. Проаналізовані джерелознавча база та історіографія з теми, розглянуті наукова новизна та практична цінність роботи.

У першому розділі “Огляд літератури. Військова організація Хозарського каганату, Волзької Булгарії та давніх мадярів” дається огляд літератури та загальна характеристика організаційних засад війни цих держав.

Свідчення про хозарів містять праці середньовічних істориків, географів і політиків держав, що стикалися з Хозарським каганатом. Це Візантійська хроніка Іоанна Малали, історії Прокопія Кесарійського, Агафія, Менандра Візантійця, Феофілакта Симокатти, Костянтина Порфірородного. Повідомлення про військову справу хозарів є у творах вірменських істориків Мойсея Хоренського, Єгише, єпископа Себеоса, Мойсея Каганкатваці, Гевонда. Багата свідченнями з історії хозарів арабська і перська література IX-X ст.ст. - твори Ібн-Хордадбеха, Ібн-Фадлана та інші. Мають свідчення про хозарів і давньоруські літописи.

Дослідники історією хозарів почали займатися з другої половини ХVIII ст. У 30-х роках ХIX ст. виходить кілька статей сходознавця В.В.Григор'єва. У 1932 р. П.К.Коковцев публікує книгу “Єврейсько-хозарське листування у X ст.”. З 1936 р. виходять роботи М.І.Артамонова, присвячені історії хозарів. У 1954 р. в Англії виходить фундаментальна робота Д.М.Данлопа “Історія іудейських хозарів”. Військовою проблематикою хозарів займалися Б.О.Рибаков, Л.М.Гумильов, М.Г.Магомедов, С.О.Плетньова, В.К.Міхеєв, Р.Б.Степанська. В останні роки деякі аспекти військової справи хозарів розглядалися в роботах А.В.Криганова, О.П. і П.П.Толочко, В.Г.Бережинського, О.М.Приходнюка, М.М.Толмачової та ін.

Письмові, в основному східні, джерела мають велике значення і для військової справи і воєн Волзької Булгарії. Це праці Гарнаті, Ібн ал-Асира та ін. Багато повідомлень про Булгарію містять давньоруські літописи, цікаві факти про булгарську військову справу мають роботи Юліана, Г.Рубрука, П.Карпіні та ін.

Систематичне вивчення археологічних пам'яток Булгарії почалося наприкінці 20-х рр.. ХХ ст. Їх в різні часи вивчали Є.П.Казаков, Ф.Х.Валуєв, П.В.Голубовський, Б.Д.Грекова, В.Ф.Генінг, А.Х.Халиков, А.В.Гадло, І.Л.Ізмайлов, О.П.Моця, В.Г.Бережинський, А.Ф.Ліхачов, М.А.Мажитов, С.О.Плетньова, М.А.Усманов, Р.Г.Фахрутдінов, Ф.Ш.Хузін та ін. Особливе місце серед них займають роботи І.Л.Ізмайлова та А.Х.Халікова.

Гірше розроблена тема з військової справи мадярів. З джерел про неї говориться також в ряді робот з історії Хозарії та Булгарії. Спогади про мадярів з'явилися тільки від початку ІХ ст. (продовжувач хроніки Г.Амартола, Ібн-Русте, П.Карпіні, В.Рубрук та ін.). Про мадярську військову справу писали Юліан, Лев Мудрий, Титмар та ін. Серед дослідників древнього періоду угорської історії вчені І.Ерделі, Д.Паулер, Й.Тур, Л.Кеварі, Х.Марцали, Г.Фехер, Н.Феттих, Б.Хоман, Є.Мольнар, Й.Перені, А.Шош, А.Барта, Ч.Балинт, І.Диєнеш, Л.Ковач і багато інших. На тих чи інших аспектах військової історії мадярів зупинялися М.І.Артомонов, Є.П.Казаков, В.В.Мавродін, В.К.Міхеєв, А.Н.Москаленко, А.П.Новосельцев, С.О.Плетньова, О.А.Ратич, А.Х.Халиков, В.Н.Ченців та ін. Про військову справу писали І.М.Гранчак, К.В.Бернякович, М.Лучкай, І.Шекера, В.Г.Бережинський та ін. В цілому наявна джерелознавча база, особливо археологічні джерела, рівень розробки теми у вітчизняній і закордонній літературі в основному дозволяють вивчати і робити узагальнюючі висновки про військову організацію, озброєння, війни та воєнне мистецтво хозарів, волзьких булгар і давніх мадярів.

Початок утворення воєнної організації хозарів, булгар і мадярів припадає на той час, коли всі вони ще знаходилися на етапі табірного кочування. Ядро військової системи Хозарського каганату становило регулярне військо - наймана гвардія, чисельністю 10-12 тис. чол. Крім неї на постійній службі каганату були військові гарнізони в підвладних йому фортецях. Ними керували тархани, які призначалися каганом. Окрім регулярного війська як для ведення оборонних війн, так і для зарубіжних походів скликалося ополчення. Воно було досить великим та складалося з загонів васалів кагана, сил союзників та загонів наймитів, до яких входили мадяри, печеніги, гузи, варяги, представники середньоазіатських племен. На чолі цих підрозділів також стояли тархани. Крім цього, як бек, так і шад („іша”) мали свої особисті дружини, які також брали участь у бойових діях війська каганату.

Основним родом військ у каганаті була кіннота. Окрім неї з'явилася також піхота. Кіннота поділялася на важку, в основному це були тархани кагана, і легку, яку складало ополчення. До піхоти входили аланські та буртаські загони. Наряду з родовим розподілом хозарського війська окремі його контингенти, озброєні переважно одним видом зброї, були представлені мечоносцями або шабельниками, лучниками, списоносцями, секироносцями.

Єдиновладдя у каганаті з часом змінилося на двовладдя. Кагана позбавили права керувати державою, командувати військом. Влада, в т.ч. військова, була узурпована “царем” (беком) - вихідцем із залишеної каганом у часи складання Хозарського союзу родової верхівки булгарських племен.

Військова організація Хозарського каганату, що значною мірою являла собою культуру булгаро-аланських племен, була створена різними племенами і була багатоетнічною. Проте об'єднання різних груп цих народів у різні державні утворення призвело до того, що у середині кожного з них складалася схожа державна військова організація.

Початок військової організації булгар заглиблюється корінням у ті часи, коли у Середньому Поволжі почав формуватися із розрізнених етнічних з'єднань булгарський союз племен із відповідними інститутами (вождь-правитель і дружина) та характерним комплексом озброєння.

У Х ст. основою військової могутності правителя булгар - ельтебера - була його особиста дружина, ядро війська і його вищий командний склад. Частина заможних дружинників, у свою чергу, мала особисті військові загони. Булгарське військо, яке було основано на ієрархічно організованій системі феодальних дружин, складалося із менших підрозділів. За результатом оформлення нової військової організації на початку ХІ ст. остаточно виділяються важка та легка кінноти, а також піхота, яка мала допоміжне значення. Крім них, до булгарського війська входили ополчення залежних “царств” - буртасів, мадярів і східно-фінських народів.

У ХІІ-ХІІІ ст.ст. булгарська військова організація ускладнюється. Незважаючи на деяку децентралізацію, правитель Булгарії - емір - залишався організатором і командуючим під час військових походів та оборони держави. Основний склад булгарського війська складала феодальна лицарська дружина. Емір здійснював свою військову політику через „ближню” дружину і гвардію „хашам”. Військово-служива знать „йори” - „чури”, яка була пов'язана ієрархічною системою феодального васалітету та зосередила у своїх руках основні військові контингенти, була основою військової організації. Крім своєї дружини, беки залежно від рангу державної ієрархії і розмірів землекористування виставляли ополчення воїнів із земель, що знаходилися під їх владою. До складу булгарського війська також входили наймані загони кочових народів - кипчаків і мадярів. Охорону кордонів здійснювали разом з військами булгарських феодалів ополчення залежних прикордонних народів - мордви і прикамських угро-фінів.

Основним родом військ Булгарії також була кіннота, яка поділялася на важку та легку. Піші контингенти відігравали у бою ще пасивну роль, укріплюючи бойовий порядок війська та виступаючи як своєрідний рухомий бастіон. Піхота також використовувалась у бойових діях на ріках як судова рать.

Чисельність булгарського війська досягала у середньому 50 тис. воїнів. Рицарство („йорі”) складало 15 - 20 тис. чол. Кількість воїнів у підрозділах (полках) поступово змінювалась: від 10 - 20 тис. у Х ст. до 3 - 5 тис. - у ХІІ-ХІІІ ст.ст. Тільки для протистояння монгольській навалі було зібрано багаточисельне об'єднане військо до 50 тис.чол.

Процеси по складанню військової організації давніх мадярів багато в чому були схожі з хозарськими і булгарськими. Суспільний устрій мадярів у леведійський період характеризується як військово-демократичний. Пізніше, у Ателькузі вони зробили перший крок від військово-демократичної форми правління до єдиновладдя - мадяри обрали „за звичаєм хозарів” та під їх тиском першого князя - Арпада, що запобігало створенню єдиної військової організації. Як і у хозарів, у мадярів також верховна влада була розподілена між двома особами. Верховним головнокомандувачем був кенде, джила здійснював керівництво усіма іншими справами. Їх підлеглі гілас і кархан суттєво обмежували владу князя.

У VII-X ст.ст. військо мадярів складалося з загонів підлеглих вождям племен. Самі вожді племен входили до ради кенде - голови народу, вождя і воєначальника. Крім того, до війська входили загони союзників (кабарів та ін.) та найманців. У ХІ-ХІІІ ст.ст. військова організація мадярської держави суттєво ускладнюється. На її чолі стояв вже король, який мав особисту дружину. Йому підпорядковувався його заступник - палатин, який командував військом. Основу війська складали загони іспанів - крупних феодалів, кавалерія дрібних феодалів - сервеситів та ополчення вільних общинників. Крім того, до нього входили кінні загони секеїв, кіннота печенігів і половців, загони найманців (русів, варягів, німців та ін.) і військо церкви, яке складалося з загонів васалів церкви. Іспанам підпорядковувались гарнізони фортець із вільних воїнів із комітатів, які перебували під їх владою.

У цілому військова організація хозарів, волзьких булгар і мадярів у середні віки досягла значного рівня розвитку, який можна порівняти з рядом інших розвинених феодальних держав середньовічної Євразії. На прикладі Хозарського каганату, Волзької Булгарії і давніх мадярів наочно прослідковуються основні етапи створення і становлення військової організації середньовічної феодальної держави кочівників. Головною та основною умовою цього процесу був перехід кочівників до другої і третьої форм кочування. Другою умовою був розвиток ремесел, і в першу чергу - добування металу та виготовлення зброї, розширення торговельних і військових зв'язків. Третьою та четвертою умовою було визначення по всій території держави єдиної мови та прийняття єдиної державної релігії, яка відповідала новим суспільним і військовим стосункам. У Хозарському каганаті це був іудаїзм, у Волзькій Булгарії мусульманство, у мадярів - християнство.

Уся адміністративна система цих держав була воєнізована. Ханів з їх дружинниками пов'язували яскраво виражені васальні відносини. У степу перемагав не той хан, чий рід сильніший, а той, у кого було більше васалів і у кого вони були сильніші і вірніші. У глави держави була дуже сильна особиста дружина. Це було ядро військової організації, війська і в той же час - поліція, з функцією підтримання внутрішнього порядку. Великі за розмірами кочові держави могли існувати лише під владою сильної авторитетної особистості, яскравої людини, як правило, досвідченого військового начальника.

У другому розділі “Озброєння військ держав Східної Європи” досліджується склад, динаміка розвитку комплексу озброєння Хозарського каганату, Волзької Булгарії та мадярських державних утворень, а також запозичення та взаємовплив у формуванні збройових культур цих народів. Їх зброя та спорядження війська не відставали від сусідів, а частіше й упереджували їх. У Східній Європі, яка визначалася суттєвою єдністю матеріальної і духовної культури, озброєння являло собою практично єдиний комплекс бойових засобів.

У Хозарському каганаті комплекс озброєння був типовим комплексом кінного воїна, до складу якого входили шабля, лук, стріли у сагайдаці, бойова сокира та інколи спис. Із захисного озброєння частіше використовувалися кольчужні і бойові пояси. У народів, які складали населення каганату, був свій комплекс озброєння. Для аланів це - шабля, бойова сокира, лук зі стрілами. Для булгар - шабля, спис, лук зі стрілами; бойових сокир вони майже не використовували. Тюрко-угри були озброєні шаблями, списами, кинджалами і луками. Таким чином, у всіх народів каганату постійно у комплексі озброєння були шаблі, луки і стріли. Інше озброєння досить часто змінювалося.

Кожен воїн мав набірний бойовий пояс. Він відігравав роль своєрідної військової відзнаки: чим більше на поясі бляшок - тим вищий ранг воїна. Стандартним можна вважати збруйний набір бойових коней каганату. До нього входили стремена, вудила, бляшки і бляхи, які прикрашали збрую і підпружні пряжки. Для аланських кінських уборів були також характерні начільники - великі бронзові або позолочені начільні бляхи із трубкою для султанчика у центрі.

За своїм походженням комплекс озброєння Хозарського каганату був пов'язаний зі Сходом (Сибір, Центральна Азія), і з місцевим східноєвропейським середовищем. Розвиток майже усіх видів озброєння йшов не стільки шляхом створення нових форм, скільки у напрямі удосконалення вже існуючих, причому, на цей процес впливали фактори різноманітного порядку. Його еволюційний, поступовий характер значною мірою був обумовлений тим, що середньовіччя є часом найвищого розквіту холодної зброї, створення його найудосконаленіших зразків, багато з яких без будь-яких суттєвих змін існували в Східній Європі протягом багатьох століть поспіль.

Комплекс озброєння булгарського війська значно відрізнявся від зброї сусідів - фінно-угрів і мордовських племен. Найбільш близьким булгарському і за окремими елементами, і за тенденціями розвитку є давньоруський комплекс озброєння. Порівняно легке озброєння волзьких булгар було викликане в першу чергу необхідністю боротьби із кіннотою кочівників і пішим ополченням фінно-угорських племен.

Важкоозброєний булгарський вершник мав шаблю, рідше, меч, піку чи спис з вузьким лезом, булаву, кистінь, іноді бойову сокиру, кинджал, лук і стріли, а також бойові лати чи кольчугу, шолом, щит, стремена, вудила, сідло та іноді шпори. Арсенал бойових засобів легкоозброєних вершників і піхотинців складали лук і стріли, бойові ніж та сокира, можливо, спис, кистінь, щит, а спорядженням були шкіряний панцир і шолом.

У Х ст. починають формуватися перші булгарські піші контингенти. Їх озброєння складала древкова зброя: черешкові сулиці, списи з асиметрично-ромбічними, листоподібними і широкими довготрикутними наконечниками, а також універсальні сокири „малих форм”, які схожі на робочі. У другій половині ХІІ ст. комплекс озброєння булгарського піхотинця поповнився широким довготрикутним, довго-листоподібним і лавроподібним списами, а також сокирами з клиноподібним бойком та відтягнутим із виїмкою лезом і невеликим обухом.

Еволюція булгарського комплексу озброєння йшла у бік диференціації його використання: одні види та типи озброєння ставали все більш вузькоспеціальними, тільки для воєнних функцій, а другі - більш універсальними, придатними і для бою, і для господарства. Таке удосконалення озброєння відображало наявність у війську двох прошарків воїнів - професіоналів і ополченців. Спорядження ставало важчим, розвивалися бойові засоби з підвищеною проникаючою здатністю та високими ударними якостями.

Багато в чому схожими шляхами розвивався комплекс озброєння давніх мадярів. Військо мадярів було схоже на типову легку кінноту кочовиків, головною зброєю якої був лук. Озброєння мадярів в основному складали списи із залізними наконечниками, бойові сокири, луки із кістяними накладками, стріли із плоскими наконечниками у сагайдаках із тонкими залізними оковками, шаблі.

Еволюція мадярського озброєння знайшла своє відображення і у зброї давньої Русі. Як і у мадярів на озброєнні воїнів Київської Русі були шаблі першого за класифікацією А.М.Кирпичникова типу. У ІХ - ХІ ст.ст. вони поширювалися від Північного Поволжя і Передкавказзя до Угорщини. Такий тип шабель - хозарський, аланський, „салтівський”, хоча пізніше шабля була дуже популярною у середньовічній Угорщині і у пізньому середньовіччі була предметом запозичення багатьма народами Східної Європи. А.М.Кирпичников писав: „У ранньофеодальній Європі існували дві держави, дуже схожі за використанням клинкової зброї. Це Угорщина і Русь. У цих державах схожість військових і тактичних умов, зіткнення із різними прийомами боротьби породили одночасне вживання прямої та викривленої рублячої смуги. Відмінність була в тому, що мадяри, почавши з шаблі, прийшли до меча, а руси, почавши з меча, прийшли до шаблі”.

Таким чином, комплекс озброєння, притаманний тому чи іншому державному утворенню, тій чи іншій кочівницькій культурі, мав визначену специфіку, що виражалася в переважному побуті, чи навпаки, майже у повній відсутності окремих типів, рідше - видів зброї чи кінського спорядження. Ця своєрідність була обумовлена впливами, що йшли від сусіднього осілого землеробського населення і з азіатського кочового Сходу. При поясненні цього явища варто мати на увазі існування певних традицій і враховувати особливості військової справи конкретних етнічних груп, у тому числі кочівників, що входили до державного утворення.

Комплекс озброєння змінювався чи у всякому разі, суттєво доповнювався у зв'язку з виникненням нових родів військ і „родів зброї”. Нові види та типи озброєння зобов'язані своєю появою еволюції піхоти, важкої та легкої кінноти.

Розвиток клинкової зброї у середньовічних народів Східної Європи має багато спільного. Усі вони, із глибокими історичними коренями, сягнули в друге тисячоріччя, маючи у складі комплексу озброєння основною клинковою зброєю шаблю. Військові контакти із сусідами і феодалізація суспільства викликали необхідність бойового використання двосічного меча. І якщо в Київській державі меч вже давно існував, то у Хозарському каганаті й у Волзькій Булгарії такий перехід відбувся тільки наприкінці IX - на початку X ст.ст., а у мадярів ще трохи пізніше. Проте сама історія виникнення й еволюції мечів у цих державах істотно розрізняється.

У цілому комплекс хозарського, булгарського і мадярського озброєння був системою, що розвивалася і постійно накопичувала досягнення як Заходу, так і Сходу, переломлюючи їх крізь призму своїх традицій та потреб, рухаючись у руслі загального розвитку середньовічної військової техніки. Він включав необхідну кількість видів озброєння, його розвиток і модифікація визначали динаміку військової справи в цілому. Східноєвропейська зброя пройшла значний шлях розвитку від ранньофеодального, близького до кочового, до різноманітного середньовічного комплексу бойового озброєння, який мав типологічну схожість із давньоруським. Культурно-історична типологія і зброєзнавча характеристика різних видів озброєння показують, що основу еволюції хозарської, булгарської і мадярської зброї складали зміни його традиційних видів - мечів, палашів, шабель, кинджалів, списів, дротиків, бойових сокир, булав, кистенів, що постійно доповнювалися новинками і запозиченнями і при цьому відповідали умовам місцевої бойової практики. Усі інновації були не випадковими і пов'язані з появою і розвитком феодального рицарського озброєння - мечів, пік, сокирок з орнаментом і булав. Комплекс озброєння включав одночасно зброю, характерну і для легкоозброєного вершника - списи, кистені, сокири, і для піхотинця - списи, бойові сокири, а також для кінного дружинника - шаблі, мечі, піки, булави і кинджали, захисне спорядження.

Уся історія розвитку озброєння у Східній Європі з усіма її особливостями і специфікою багато в чому визначалася тим, що Хозарія, Булгарія і мадяри боролися, з одного боку, з кочівниками, з другого - з Руссю. Саме тому їх озброєння мало відбиток впливу обох противників, залишаючись своєрідним - більш важким, ніж степове, і більш легким, ніж давньоруське.

Потреби хозарського, булгарського і мадярського війська у зброї, задовольнялися в основному їх вітчизняними збройовими майстернями, тут виготовляли зброю, різноманітність і якість якої свідчить про майстерність та вміння їх зброярів. Високий рівень розвитку зброєробної справи навіть дозволяв їм експортувати свої вироби у сусідні держави. Знаходячись приблизно на одному рівні розвитку, Київська Русь, Хозарія, Булгарія і Угорщина обмінювалися і взаємозбагачувалися новинками озброєння і тактики бойових дій.

У третьому розділі дисертації „Війни і воєнне мистецтво хозарів, волзьких булгар та мадярів” йдеться про те, що уся історія Хозарського каганату, Волзької Булгарії і державних утворень давніх мадярів пронизана постійними війнами із сусідами. Військові конфлікти і контакти відбувалися між представниками різних цивілізацій, які виникли на своєрідних господарських базах, у різному ландшафтному середовищі та історико-культурному контексті. У кочових державах не було великої необхідності для використання рабської праці, тому корінне населення завойованих територій чи зганялося, чи продавалося на невільничих ринках, чи вбивалося.

Постійні війни із сусідами вів Хозарський каганат. Він нерідко брав участь у складних внутрішніх інтригах і втручався у відносини між Арабським халіфатом і Візантією. Протягом півтора століття каганату вдавалося утримувати свої володіння і ще й збільшити їх за рахунок північних сусідів, які сплачували йому данину. Війни в цей період мали політичний, завойовницький характер, велися з метою захоплення нових територій для обкладання їх даниною.

Воєнне мистецтво хозарів формувалося в період, коли відбувався перехід кочівників від табірної стадії кочування до напівосілості - „від кочовищ до міст”. Розквіту військової справи хозарів сприяло те, що їм вдалося у „багатонаціональній” державі концентрувати виробничі і військові відносини як тих держав, із яких вийшло формуюче каганат різне за етнічним походженням населення, так і досягнення всіх завойованих і розташованих поряд з ними держав. Багато в чому сприяли цьому фінансове та матеріальне підживлення внаслідок контролю за Волзьким торговим шляхом, за торгівлею держав Сходу і Заходу, отримання данини від багаточисельних підкорених народів, в тому числі і зброєю.

Тактика хозарів мало чим відрізнялася від тактики інших кочівників, військо яких в основному складалося із легкоозброєних кіннотників. Оскільки основа війська була кінною, бойові дії хозари могли успішно вести тільки у той час року, коли був корм для коней, тобто завжди, крім зими. Саме тому хозарське військо не мало змоги вести довгу облогу укріплених пунктів противника.

Бій починався з поєдинку лучників, після якого проходив ближній бій із подальшим переслідуванням переможених. Сторону, яка не витримувала обстрілу починали переслідувати і вона майже завжди програвала. В обороні хозари успішно використовували знайомий і іншим народам середньовіччя спосіб „оборони табором”.

Рівень розвитку військово-інженерного мистецтва в Хозарії завдяки контактам із Хорезмом і Візантією знаходився на досить високому для свого часу рівні. Військово-інженерне мистецтво самих хозарів доповнювалося його елементами, запозиченими у інших народів, які населяли каганат.

Причини загибелі Хозарського каганату не були пов'язані із суто воєнними аспектами - за озброєнням, фортифікацією, організацією і чисельністю війська хозари навіть у Х ст. залишалися попереду інших народів Східної Європи, у них було чому повчитися. Як і кожна імперія під наростаючим зовнішнім тиском племен із більш низьким рівнем загальної і воєнної організації (мадяри, печеніги, гузи), Хозарія з часом почала поступово втрачати контроль над підвладними племенами. Виникли протиріччя й серед самих хозарів, коли поява Давньоруської держави вимагала мобілізації всіх економічних і військових ресурсів, знесилений Хозарський каганат не зміг вистояти у боротьбі з нею і назавжди зник з історичної арени.

Високого рівня досягло воєнне мистецтво і у Волзькій Булгарії. Стратегічно війни велися за завоювання нових територій і захоплення військової здобичі. Ідеологічним обґрунтуванням війн було бажання розповсюдити іслам на інші народи Поволжжя і Приуралля. Основою стратегії у війнах булгар були: концентрація сил для захоплення і підкорення території противника, чи для раптового удару по важливому стратегічному пункту противника і швидкий відхід; для оборонної кампанії - опір на укріплений центр оборони і збір військових сил для організації опору противнику. Ця стратегія спонукала до того, що військові дії велися, як правило, літом і були недовгими.

Схема бойового розташування полків на полі бою мала тричленний характер; під час бою спочатку йшов послідовний наступ легкої кінноти, а пізніше - у розрахунку на вирішальний удар - важкоозброєних загонів. Тактичні прийоми, власне мистецтво ведення польового бою, які застосовували булгари, були досить різноманітними і пройшли значну еволюцію. У Х - ХІ ст.ст., коли поряд із територіально-феодальною військовою організацією зберігалася традиційна система племінних відносин, шикування на полі бою було поєднанням у бойовому строю феодальних дружин і ополчень племен. У той же час, в організації війська булгар і у їх тактиці було багато рис, схожих із кочовими прийомами ведення бою. У середині ХІІ - на початку ХІІІ ст.ст., внаслідок заключного формування феодальної ієрархічної військової системи, реформувався спосіб комплектування військ і їх внутрішнього розподілу, що не могло не привести до змін тактики польового бою. Різко змінюється його характер. Він став більш коротким, інтенсивним. Виросла могутність і різноманітність зброї, збільшилася кількість феодальних дружин, ускладнилася їх структура - все це призвело до певного скорочення чисельності військових загонів і росту їх тактичної самостійності під час проведення маневрів і польового бою. До середини ХІІ ст. сформувалися особливості тактики, які дали можливість максимально використовувати сильні сторони булгарського війська. У польовому бою застосовувалися різні оперативно-тактичні маневри, засідки, відступи із подальшою контратакою. Військово-інженерне мистецтво у булгар було на досить високому рівні. Вони вміли будувати міцні укріплення за типом античних або візантійських фортець. Необхідність захищатися від нападу примусила не обмежуватися укріпленням окремих населених пунктів, а створювати цілі оборонні лінії. Булгарські споруди відповідали рівню розвитку військового мистецтва того часу і з успіхом виконували свою роль у період жорстоких сутичок.

У той час у військовій справі булгар були і суттєві прогалини. Свої міста вони захищали слабо, що пояснювалося пережитками кочового побуту і тактикою, схожою з тактикою сарматів. Головний рід військ булгар - важка кіннота - мав переваги у відкритому бою, але при облозі міста чи при захисті фортеці успіху не мав. Вдало обороняти свої міста й укріплені пункти булгари були не в змозі, бо піші війська були слабкими. Не на належному рівні була прикордонна служба. Хоча в цілому аналіз стратегії і тактики булгар дозволяє зробити висновок про високу бойову підготовку їх воїнів та високий рівень їх військової майстерності.

Волзька Булгарія, як і Хозарський каганат, також загинула від зовнішнього вторгнення монголо-татар, які зруйнували всі міста, спалили сотні поселень. Золота Орда включила Волзьку Булгарію у свої межі, багато чого перейнявши із військової організації цієї держави.

Мадяри у межах Хозарського каганату знаходилися на першій і другій стадіях кочування. Коли печеніги вигнали їх із Ателькузи, мадяри вирушили на Дунай - в Паннонію. Для того, щоб утвердитися на завойованих землях, почали активну військову діяльність, конфліктуючи із сусідами та Візантією. Протягом майже ста років вони безперестанку грабували сусідні європейські держави.

Виступаючи у похід, мадяри посилали вперед розвідку. Під час стоянок їх табір по колу охоронявся сторожею. При зіткненні з супротивником мадяри осипали його хмарою стріл, а потім стрімко налітали, намагаючись роз'єднати і розсіяти шикування ворогів. Коли це не виходило, вони вдавалися начебто до втечі, а потім знову нападали на противника, що розпорошувався під час переслідування, та примушували його шукати порятунку у втечі.

Військо мадярів, завдяки своїй організації, відрізнялося рухливістю та ініціативою. Перед боєм завжди виділявся резерв, який у критичний момент вступав до бою і забезпечував остаточну перемогу. Мадяри невтомно переслідували розбитого ворога, не даючи нікому пощади.

Добре знали мадяри різні способи ведення облогового бою. З середини Х ст. для облоги вони застосовували облогову техніку і метальну артилерію. Мали мадяри і досвід будування оборонних споруд. У цілях оборони застосовувалися природні рубежі - ріки, ліси, гірська місцевість. Під час стоянок вони оточували себе сторожовими постами, прагнули діяти обережно та розсудливо. Були дуже витривалими, легко переносили холод, спеку та інші труднощі; на полі бою підтримували сувору дисципліну.

Угорська держава дуже швидко стала європейською державою зі стійкою землеробсько-скотарською економікою та розвиненою воєнною організацією. Із кочовим минулим мадярів ще довго були пов'язані вершницькі традиції: кіннота, шаблі як основне озброєння, поховання вершників із зброєю та кіньми і т.п. Для слов'ян та інших європейських народів, які мали з ними справу, це був серйозний, амбіційний противник.

Висновки містять найголовніші підсумки дослідження. А саме наголошено на тому, що загалом рівень розвитку військової справи хозарів, булгар і мадярів знаходився на належному поряд з іншими європейськими державами рівні, а іноді і перевершував їх. Сильною і характерною його стороною була наявність вершників, підтримання кочових традицій, ставка на чисельну легку кінноту. Із осіданням кочівників на землю, у них з'являються стаціонарні укріплення, які вимагали оборони. Військово-інженерні укріплення кочових держав мали загальні риси, характерні для другої стадії кочування. Завдання оборони укріплень спричинили зміни у тактиці бою, його динаміки. З'являється новий вид бою - оборонний, який потребує наявності нового роду військ - піхоти із відповідним озброєнням. Поява захисних засобів, необхідність боротьби із важкоозброєними вершниками викликали необхідність появи важкої кінноти. Змінюється шикування бойового порядку, росте число його елементів, збільшується подрібнення підрозділів, виділився резерв. Загони, озброєні переважно одним видом озброєння, започаткували так звані “роди озброєння”, деякі з них потім стали родами військ.

Все це, поряд із розвиненою військовою організацією і відповідним вимогам свого часу озброєнням, дозволяло війську Хозарського каганату, Волзької Булгарії і давніх мадярів з успіхом вести як оборонні, так і наступальні бойові дії. Великий вплив мала військова справа кочових держав Східної Європи на формування і розвиток військової організації, озброєння, воєнного мистецтва Київської Русі - попередниці майбутньої України.

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ АВТОРОМ ВИДАНА 21 ДРУКОВАНА РОБОТА:

1. Военное дело государств Восточной Европы VII-XIII вв. - К.: НИЦ ГП ВСУ, УИВИ 2002. - 496 с. (У співавторстві з В.Г. Бережинським автором написані розділи 1,2,3).

2. К вопросу о военной организации Хазарского каганата (VII-X вв.). - К.: НИЦ ГП ВСУ, 2001. - 23 с.

3. Вооружение хазар (VII-XII вв.). - К.: НИЦ ГП ВСУ, 2001. - 40 с.

4. К вопросу о хазаро-славянских военных отношениях (VII-XI вв.). - К.: НИЦ ГП ВСУ, 2000. - 50 с.

5. К вопросу о военном деле и военном искусстве хазар (VII-X вв.). - К.: НИЦ ГП ВСУ, 2001. - 32 с.

6. Историография военного дела Волжской Булгарии (VІІІ-ХІІІ вв.). - К.: НИЦ ГП ВСУ, 2002. - 44 с.

7. Военная организация Волжской Булгарии. - К.: НИЦ ГП ВСУ, 2002. - 25 с.

8. Войны Волжской Булгарии со славянами и Киевской Русью. - К.: НИЦ ГП ВСУ, УИВИ, 2002. - 36 с.

9. Военное искусство Волжской Булгарии. - К.: НИЦ ГП ВСУ, УИВИ, 2002.- 31 с.

10. Военное дело мадьяр периода “обретения родины”. - К.: НИЦ ГП ВСУ, УИВИ, 2002. - 22 с.

11. Войны мадьяр со славянами. - К.: НИЦ ГП ВСУ, УИВИ, 2002. - 26 с.

12. Войско и военное искусство древних мадьяр.-К.: НИЦ ГП ВСУ, УИВИ, 2002.-17 с.

13. Мадьяры в Леведии. - К.: НИЦ ГП ВСУ, УИВИ, 2002. - 17 с.

14. Мадьяры в Ателькузе. - К.: НИЦ ГП ВСУ, УИВИ, 2002. - 15 с.

15. Военное дело древних мадьяр (VII - XIII ст.ст.). - К.: НИЦ ГП ВСУ, УИВИ, 2002. - 41 с.

16. Военные контакты древних мадьяр со славянами // “Східний світ” - К.,2002 - №1.-С.123-141.

17. Военная организация и войско Волжской Булгарии ХІІ-ХІІІ вв. // “Сходознавство”.- К., 2002.-№17-18. -С.113-120.

18. Організація війська Хозарського каганату // Наукові записки з української історії.-Чернівці; “Золоті літаври”, 2002.-Вип13.-с.72-78.

19. Організація війська мадярів // Проблеми истории и археологии Украины: Материалы международной научной конференции, посвященной 10-летию независимости Украины.16-18.052001.-Харьков: Харьковский национальный университет им. В.Н.Каразина, Харьковское областное историко-археологическое общество, 2001.-С.107.

20. Вооруженные силы Волжской Булгарии // “VІ Сходознавчі читання А.Кримського”: Тези доповідей міжнародної наукової конференції. м.Київ. 30-31 жовтня 2002 р. - К.: Інститут сходознавства НАНУ, 2002.-С.188-192.

21. Рода войск и численность войска Волжской Булгарии // “VІ Сходознавчі читання А.Кримського”: Тези доповідей міжнародної наукової конференції. м.Київ. 30-31 жовтня 2002 р. - К.: Інститут сходознавства НАНУ, 2002.-С.150-154.

АНОТАЦІЇ

Свистович С.М. Воєнне мистецтво та організаційні засади військ держав Східної Європи VII - XIII cт.ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 - військова історія. - Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України. - Київ, 2002.

Дисертація присвячена питанням складання та розвитку військової організації Хозарського каганату (VII - XIII ст.ст.), Волзької Булгарії (VIIІ - XIII ст.ст.) та давніх мадярів (VIIІ - XIII ст.ст.), родового, соціального та чисельного складу війська цих державних утворень. На основі вивчення зброї та спорядження бойового коня хозарів, булгар та мадярів реконструюється комплекс їх озброєння на різних етапах розвитку військової організації, досліджуються питання бойового застосування окремих видів озброєння. На загальному фоні війн хозарів, булгар та мадярів у першу чергу зі слов'янами та Київською Руссю досліджуються їх стратегія та оперативно-тактичне мистецтво, рівень розвитку фортифікації.

Ключові слова: військова справа, військова організація, озброєння, війна, бій, воєнне мистецтво, стратегія, тактика.

Свистович С.М. Военное искусство и организационные основы войск государств Восточной Европы VII - XIII вв. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 20.02.22 - военная история. - Научно-исследовательский центр гуманитарных проблем Вооруженных Сил Украины. - Киев, 2002.

Диссертация посвящена вопросам военной организации, вооружения, войнам и военного искусства государств Восточной Европы - Хазарского каганата (VII - XІІІ вв.), Волжской Булгарии (VIIІ - XIII вв.), государственных образований древних мадьяр (VIIІ - XIII вв.). Подведен комплексный итог различным направлениям исследований по изучению всех аспектов военного дела хазар, волжских булгар и древних мадьяр. Систематизирован, обобщен и изучен весь имеющийся на сегодня материал по военной истории Хазарии, Булгарии, Леведии, Ателькузы, Венгрии. Получила развитие историография данного вопроса.

Составлены структурные схемы военной организации хазарских, булгарских и мадьярских государственных образований на разных этапах их зарождения, становления и развития. Исследованы организация их войска в разные века, их родовой, социальный, численный состав, вертикаль подчиненности, система управления.

Определены состав и динамика развития комплекса вооружения государств хазар, волжских булгар и древних мадьяр, прослежены вопросы заимствований и взаимовлияний в процессе формирования оружейной культуры этих государств. Исследована взаимозависимость вооружения с родовым и социальным составом войска. Уточнена зависимость структуры войска от тяжести вооружения, его деление на “легкую” и “тяжелую” части, реконструирована экипировка легко- и тяжеловооруженных всадников и пехотинцев. Выявлены особенности территориального и хронологического распределения отдельных видов и типов оружия, определена специфика комплекса боевых средств различных этносов, профессионального воина и ополченца.

Исследованы различные аспекты боевого применения отдельных видов вооружения, их роли в организационном строении хазарского, булгарского и мадьярского войска, возникновении и развитии различных элементов боевого порядка, его построении, динамике его эволюции. Рассмотрены вопросы очередности и направленности применения оружия на разных этапах пешего и конного боя, особенностей боевых действий подразделений, вооруженных одним видом оружия. Определена специфика осадного боя, применение осадной техники.

Выявлено место и значение вооружения войск Волжской Булгарии, Хазарского каганата, древних мадьяр в истории европейского средневекового оружия. Разработаны и усовершенствованы основные положения категориального аппарата военного дела средневековья, исторического оружиеведения, единой отечественной терминологии для историко-оружиеведческой характеристики вооружения, описания различных техник работы с разными видами средневекового холодного оружия.

На общем фоне войн хазар, волжских булгар и древних мадьяр, в первую очередь со славянами и Киевской Русью, исследованы стратегия их государственных образований, оперативно-тактическое искусство, тактика, уровень развития фортификации, искусство обороны укрепленных пунктов. Прослежена динамика эволюции боевых построений, различных элементов боевых порядков.

Ключевые слова: военное дело, военная организация, вооружение, война, бой, военное искусство, стратегия, тактика.

Svystovych S.M. Military art and organizational fundamentalses of the troops of the Easten Europe states, 7 - 13 ages. - Manuscript.

Dissertation in order to make a scientific level as a bachelor of historical science on speciality 20.02.22 - military history. - Humanitarian issues Research Center of the Ukrainian Armed Forces. - Kiev, 2002.

Dissertation is devoted for problems concerning a composition and development of the military organizations such as Khazar cahanat (5-13 ages), Volga Bulgaria (8-13 ages) and state Madyars (8-13 ages ) and for pedigree, social and quantitative composition of the Armed Forces these state structures. Taking into account a study of Khazars, Bulgarians and Madyars combat horse's arms and equipment the complex of their armament throughout different stages of development of their military organization is reconstructing and the combat employment questions of particular types of their arms are researching. On the general picture of the wars conducting by Khazars, Bulgarians and Madyars first of all against Slavens and Kiev Rus their strategy and operative-tactic art and fortification development level are researching.

Key words: military business, military organization, armament, war, combat, military art, strategy, tactics.

Размещено на Allbest.ru

...