Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ІМЕНІ М.С.ГРУШЕВСЬКОГО

БОРИСЕНКО Сергій Анатолійович

УДК 94:341.8(477+470)”1918.04.12”.

УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ВІДНОСИНИ:

КВІТЕНЬ - ГРУДЕНЬ 1918 РОКУ

07.00.02 - Всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Київ - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі вивчення та публікації зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Пиріг Руслан Якович,

Інститут історії України НАН України,

відділ історії української революції,

головний науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Варварцев Микола Миколайович,

Інститут історії України НАН України,

відділ всесвітньої історії та міжнародних відносин,

головний науковий співробітник

кандидат історичних наук, доцент

Проданюк Федір Миколайович,

Київський національний університет

технологій та дизайну,

кафедра українознавства, доцент

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра історії Росії

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Песчаний О.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Геополітичні зміни, які заторкнули всю систему міжнародних відносин наприкінці ХХ ст., і поява на політичній карті світу цілого ряду нових державних утворень спричинили потребу наукового переосмислення історії народів, які тривалий час не мали власної державності і як складова імперій були об'єктом політичного протистояння у регіональному і світовому масштабі.

Розпад СРСР і створення на його теренах нових незалежних держав стало однією з найбільш значних подій сучасного міжнародного життя. Ліквідація наддержави відбулася шляхом відокремлення від союзного центру - національних частин, колишніх радянських республік.

У третє тисячоліття Україна і Росія увійшли як два рівноправні суб'єкти міжнародних відносин. Увесь шлях їхніх новітніх взаємин наповнений складними перипетіями гармонізації національних інтересів, вироблення концепції особливого стратегічного партнерства, узгодження прагматичних інтересів сторін з визначенням фундаментальних орієнтирів розвитку.

Складне становлення взаємовідносин і безліч невирішених проблем між колишньою метрополією і новоствореними державами, спонукають істориків і політологів звертатися до минулих подій, досвіду стосунків між Росією та національними утвореннями, шукати в них відповіді на сучасні нагальні питання. український російський політичний відносини

Потреба в дослідженні історії українсько-російських відносин обумовлюється також наявністю суперечливої діалектики між політикою, орієнтованою на можливості швидкого налагодження рівноправного партнерства з Росією, і водночас встановлення добрих та тісних стосунків із західними демократіями, входження до європейських та трансатлантичних структур.

Тому, одним з актуальних завдань сучасної історичної науки є вивчення українсько-російських відносин, особливо доби визвольних змагань початку ХХ ст., коли Україна здобула незалежність і утвердження її суверенітету визначальним чином залежало від “російського фактора”.

Українсько-російські стосунки доби Гетьманату є досить цікавими з точки зору історичної і повчальними у сенсі політологічному. Інтерес до цієї проблематики актуалізується також значним ступенем схожості нинішніх і тогочасних обставин, подій і процесів. До того ж у вітчизняній історіографії відсутнє спеціальне комплексне дослідження цього відтинку українсько-російських відносин.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дослідження розроблялась у відповідності з планом наукової роботи Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі ґрунтовного вивчення історичних джерел провести науковий аналіз складного комплексу українсько-російських відносин доби Гетьманату П.Скоропадського.

Виходячи з цього, визначені й основні завдання дослідження:

- прослідкувати вплив на зовнішньополітичний курс Української Держави умов Брестського мирного договору та німецько-австрійської окупації;

- проаналізувати формування концепції стосунків з РСФРР у керівництва Гетьманату та правлячих кіл РСФРР з Українською Державою;

- дослідити ставлення до “російського питання” основних течій політичної еліти Української Держави;

- реконструювати хід українсько-російських мирних переговорів та встановлення дипломатичних стосунків між обома сторонами;

- висвітлити роль економічних і політико-ідеологічних факторів у розвитку переговорного процесу;

- дослідити основні засади та форми відносин Української Держави з російськими нерадянськими територіальними утвореннями;

- визначити рівень впливу міжнародних чинників на реалізацію Гетьманатом російського вектора зовнішньої політики;

- з'ясувати причини кардинальної зміни політичного курсу Української Держави на федеративну спілку з російськими монархічними колами та роль в цьому процесі П.Скоропадського.

Об'єктом дослідження є історія українсько-російських відносин в контексті зовнішньої політики Гетьманату.

Предметом дослідження став розвиток дипломатичних стосунків, перебіг та підсумки мирних переговорів між Українською Державою та РСФРР, а також взаємини Гетьманату з нерадянськими російськими територіальними утвореннями.

Методи дослідження роботи стали принципи історизму та об'єктивності. Для їх реалізації використано проблемно-хронологічний і порівняльно-історичний методи. Це дозволило відобразити відносини між Українською Державою, РСФРР та іншими російськими нерадянськими територіальними формуваннями в основних сферах державно-політичного та суспільного життя, а також прослідкувати зміни в характері стосунків між ними.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють другу половину квітня - початок грудня 1918 року і в основному збігаються з періодом існування Української Держави.

Наукова новизна дисертації полягає у вивченні і теоретичному осмисленні недостатньо дослідженого комплексу складних та неоднозначних міждержавних українсько-російських відносин у період започаткування між обома сторонами перших у новітній історії офіційних дипломатичних стосунків.

Вперше у повному обсязі досліджуються хід переговорного процесу, реалізація досягнутих домовленостей, робота двосторонніх комісій, діяльність консульських установ.

Дане дослідження дасть новий, більш повний приріст важливої інформації з різних історичних, особливо архівних джерел, заповнить суттєву прогалину у висвітленні подій національно-визвольних змагань 1917-1921 рр.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що результати дослідження, нова ретроспективна інформація і висновки можуть бути використані при написанні як спеціальних тематичних історичних праць з проблем українсько-російських відносин початку ХХ ст., так і узагальнюючих наукових досліджень з історії України і Росії.

Також дана наукова робота допоможе заповнити прогалини у висвітленні та об'єктивному викладі українсько-російських стосунків означеного періоду для сучасного суспільного усвідомлення цієї проблеми.

Висновки зроблені в дисертації стануть у нагоді українським політикам, науковцям та дипломатам для розв'язання складних проблем нинішніх українсько-російських взаємин.

Апробація дисертації. Головні положення дисертації обговорювалися на засіданнях відділу вивчення та публікації зарубіжних джерел з історії України Інституту української археографії та джерелознавства НАН України. Результати дослідження доповідалися на ІІ Міжнародній науковій конференції “Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року” (21-23 травня 1998 р., Київ - Чернігів - Тростянець), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Українська держава і гетьманський рух новітньої доби” (15-16 травня 2003 р., Київ).

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Обсяг дисертації - 154 с., списку використаних джерел - 20 с. (330 позицій), додатків - 5 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Розділ 1 “Наукова розробка теми та характеристика джерел” - складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1. “Історіографія проблеми” аналізується історична література з обраної тематики, яку за вже усталеною класифікацією української історіографії можна поділити на українську діаспорну, радянську, сучасну вітчизняну та зарубіжну літературу. До першої слід віднести роботи безпосередніх учасників тих одій, відомих державних і політичних діячів Д.Дорошенка, В.Винниченка, Д.Донцова, І.Мазепи, П.Христюка, С.Шелухина та інших.

Найбільшої уваги заслуговують праці Д.Дорошенка, який був активним учасником і творцем зовнішньої політики Гетьманату. Спираючись на власний досвід, а також велику кількість документальних матеріалів він здійснив загалом об'єктивний аналіз зовнішньої політики Української Держави, включаючи й українсько-російські стосунки. Однак, вони мають також певне ідеологічне спрямування, містять деякі неточності. Це ж саме можна сказати і про інших українських істориків з діаспори. Аналіз праць цієї історіографічної групи свідчить про те, що українсько-російські відносини цими авторами спеціально не досліджувалися і подані у загальних рисах.

У радянській історіографії тема відносин Української Держави і РСФРР майже не висвітлювалася. У багатотомній “Історії Української РСР” факт переговорів між Україною і Росією навіть не згадувався. Монографічні праці з історії Жовтневої революції та громадянської війни на Україні розглядали українсько-російські стосунки через призму класової солідарності трудящих Росії і України у боротьбі з німецько-австрійською окупацією та гетьманським режимом. До таких належать праці Д.Ерде, М.Рубача, А.Лихолата, М.Супруненка, В.Тичини.

Так, в оцінці проведення українсько-російських переговорів у Києві М.Супруненко називає гетьманський уряд “маріонетковим” та “імпровізованим” знаряддям німецьких окупантів. Навпаки ж радянські представники на переговорах змальовані в благородних тонах на фоні “українських буржуазних націоналістів”, які “збісилися, продаючи свій народ у колоніальне рабство”. У руслі подібних ідеологічних догматів українсько-радянські відносини доби Гетьманату подані й у працях інших радянських дослідників. Викриття упередженості і заданості цих оцінок сьогодні немає наукового сенсу, оскільки сучасні реалії і поступ вітчизняної історичної науки їх переконливо дезавуювали.

В численних сучасних працях українських дослідників окремі аспекти українсько-російських відносин дістали висвітлення як у загальних, так і спеціальних дослідженнях. До них слід віднести роботи Ф.Солдатенка, Ф.Проданюка, П.Гай-Нижника, О.Лупандіна, В.Сергійчука, В.Ульяновського та інших. Серед цих авторів слід виділити спеціальні дослідження з поставленої тематики, котрі належать О.Лупандіну. Автор у своїй роботі розглянув перебіг українсько-російських переговорів в 1918 році, а також був упорядником збірника документів, де відображено хід пленарних засідань мирної конференції. Однак системного аналізу всього ходу переговорного процесу автором не проведено. Тому завданням дисертації стало комплексне дослідження цієї проблематики в контексті загальних українсько-російських стосунків періоду Гетьманату.

Зарубіжні наукові праці з поставленої тематики представлені досить слабко. До них можна віднести роботи Г.Абрамсона, Л.Фішера, Р.Бондіолі та деяких інших. З російських авторських досліджень означеного періоду можна виділити дисертаційне дослідження А.Венкова, в котрому проблема українсько-російських стосунків окремо не виділена, хоча й проглядаються спроби осмислення витоків національно-визвольного руху в Україні у 1918 році.

У підрозділі 1.2. “Аналіз джерельної бази” розглянуто в першу чергу архівні матеріали, які становлять основну частину джерельної бази дисертації. Головний масив документів з досліджуваної теми відклався у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО). У цьому профільному архівосховищі опрацьовано фонди: № 1064 - Рада Міністрів Української держави (далі - УД); № 3766 - Міністерство закордонних справ; № 2607 - Українсько-російська мирна конференція; № 1236 - Генеральний консул УД у Москві; № 2187 - Генеральне консульство УД в Петрограді; № 2221 - Віце-консульство УД в Пензі; № 1004 - Консульське агентство УД при Всевеликому Війську Донському в Новочеркаську; № 2592 - Міністерство закордонних справ УНР. Документи перших двох фондів відображають загальні аспекти ставлення уряду Гетьманату до проблеми проведення українсько-російських мирних переговорів. Матеріали фонду українсько-російської мирної конференції у повному обсязі відбивають хід проведення переговорного процесу, роботу як пленарних засідань, так і тематичних комісій і підкомісій.

Фонди консульських установ Української Держави на території Росії дозволяють дослідити основні напрями їх діяльності, нелегкий процес становлення консульської служби, працю перших українських дипломатів тощо. Конкретний зміст використаних документів буде розкритий у відповідному розділі.

При підготовці роботи також було вивчено документи Державного архіву Російської Федерації (ДАРФ), фонди № 130 - Рада Народних Комісарів РСФРР (1918); № 546 - Особливий відділ з фінансових питань, при департаменті державного казначейства Народного комісаріату фінансів РСФРР (1918); № 4012 - комісія по відновленню товарообміну при російській мирній делегації на Україні (1918). Також було опрацьовано документи Російського державного архіву соціально-політичної історії (РДАСПІ), зокрема фонду № 17 - Центральний Комітет Російської комуністичної партії (більшовиків). Порівняно з ЦДАВО України російські архіви представлені досить незначною кількістю документів, з досліджуваної тематики. Отже основною джерельною базою для написання дисертації стали фонди ЦДАВО України.

Серед документальних видань, котрі в певній мірі торкаються обраної тематики слід виділити публікації документів 30-х - 40-х років. Ці видання мали цілком визначене спрямування: довести маріонетковість режиму гетьмана і показати боротьбу трудящих проти німецько-австрійської окупації. Те ж саме призначення мали і післявоєнні видання, в яких показано інтернаціональну допомогу трудящих Росії українському народові у боротьбі з окупантами та Гетьманатом.

Лише роки незалежності України ознаменувалися надзвичайною археографічною подією у сенсі документально-інформаційного забезпечення вивчення і висвітлення теми українсько-російських відносин доби Гетьманату. У 1999 р. колектив істориків і архівістів видав збірник документів “Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР”. Однак, попри неоціненне значення збірника для вивчення окресленої теми слід вказати на його суттєвий недолік - до збірника не включені документи, котрі відображають роботу комісій та секцій мирної конференції. Відсутність цих матеріалів у збірнику значно звужує інформацію про переговори та цілісне уявлення про них. Дисертант свого часу був співробітником ЦДАВО України і фонди з досліджуваної теми вивчав за архівними справами ще до виходу у світ вказаного збірника, тому у тексті роботи автор дає посилання на архівні документи.

Для розробки досліджуваної теми автор опрацював широке коло спогадів, мемуарів, щоденників учасників та очевидців тих подій. Серед них представники різних політичних кіл та емігрантських угруповань. Однак, в першу чергу серед авторів мемуарної літератури слід виділити праці Д.Дорошенка, котрий найбільш детально і глибоко торкнувся питання досліджуваної тематики, хоча і його спогади також не позбавлені певної суб'єктивності та ряду історичних неточностей.

Одним з важливих джерел підготовки роботи стали періодичні видання, котрі тоді виходили в Україні.

Використання газетних публікацій велося шляхом співставлення їх з архівними документами, оскільки багато інформації в пресі довільно бралося з офіційних джерел. Отже, матеріали першого розділу доводять, що в українській історіографії відсутнє спеціальне дослідження всього комплексу українсько-російських відносин доби Гетьманату. Тема українсько-російських відносин має широку, різноманітну базу опублікованих і неопублікованих архівних документів, літератури мемуарного характеру, пресові публікації. У своїй сукупності ці джерела створюють репрезентативну інформаційну базу для вирішення автором поставленого дослідженням завдання.

Розділ 2 “Українсько-російська мирна конференція: переговорний процес і ухвалені рішення” складається з двох підрозділів. У підрозділі 2.1. - “Передумови проведення конференції та робота пленарних засідань” відображено процес налагодження українсько-російських контактів, починаючи з рішень Брестського мирного договору і закінчуючи роботою пленарних засідань мирної конференції. Слід наголосити, що саме багатосторонні брестські умови зобов'язали РСФРР припинити військові дії і розпочати переговори з Україною. Зрештою, після телефонних консультацій між російською і українською стороною було визначено місце та час проведення мирної конференції.

Вона розпочалася в Києві 23 травня. Хід переговорів відзначався гострими суперечками і непоступливістю щодо різноманітних питань, які обговорювалися делегаціями. Найбільше ускладнень викликали проблеми встановлення кордонів між обома країнами та визнання Україною Великого Війська Донського, вороже налаштованого до радянської Росії. В дусі такого протиборства проходила основна частина кількамісячних пленарних засідань українсько-російської мирної конференції. Проте сторонам вдалося підписати 12 червня прелімінарний мирний договір. Загалом, незважаючи на малорезультатність в кінцевому рахунку, українсько-російські переговори поклали початок добі нових, хоч і формально, але паритетних стосунків між колишніми імперським центром і відокремленою національною частиною. Питання політичної самодостатності України набуло міжнародного значення.

У підрозділі 2.2. “Робота комісій та підсумки конференції” розглянуто роботу тематичних комісій, котрі працювали паралельно з пленарними засіданнями обох делегацій. На пропозицію голови української делегації С.Шелухина на засіданні 14 червня було погоджено створити 7 комісій з кожної сторони і відповідно поєднати їхню роботу. Це були такі комісії: політична, економічна, військово-морська, з питань товарообміну, культурна, юридично-редакційна і комісія у справах повернення полонених та біженців. Загалом робота тематичних комісій в основному збігалася за своєю результативністю з пленарними засіданнями мирної конференції. Особливо напружено проходили спільні засідання політичної українсько-російської комісії, де постійним каменем спотикання було питання визначення кордонів між обома країнами. Керуючись різними принципами і підходами у цій справі, а також небажанням російської сторони взагалі вирішувати якісь питання, робота політичної комісії, за словами однієї київської газети, зводилася лише до гарячих суперечок з приводу проведення кордонів між обома країнами.

Більш результативною на фоні інших комісій виявилася робота комісії з питань товарообміну, а також комісії у справах повернення біженців та військовополонених. Російська сторона була реально зацікавлена в налагодженні товарообміну з Україною, зважаючи на гостру продовольчу кризу, котра охопила в той час РСФРР.

В одному з телеграфних донесень у Москву російські представники пропонували “дати триста пудів мастильних масел, щоб вони дали хліба мільйон пудів, а ми оплатимо решту мішками та тканинами”. Однак, до якихось практичних результатів робота цієї комісії також не дала. Єдиною комісією, діяльність котрої мала певні практичні наслідки, була комісія у справі повернення військовополонених та біженців. Зокрема, у кінці серпня 1918 року до Росії за сприяння німецької сторони було направлено велику партію російських військовополонених з-під Бродів.

Проте, весь хід українсько-російських переговорів 1918 року не призвів до скільки-небудь суттєвих здобутків, хіба що за винятком кількох угод. Він відбивав загальний стан відносин між Українською Державою та РСФРР, і в першу чергу небажання російської сторони визнавати незалежність і суверенітет України. У жовтні переговорний процес, як зрештою і відносини між українським і російським урядами, було перервано. Але, незважаючи на фактичну безрезультатність проведення українсько-російських переговорів, вони стали в подальшому певним прецедентом для виборювання Україною своєї незалежності по відношенню до Росії, одним з наріжних каменів, закладених у фундамент суверенної української держави.

Розділ 3 “Діяльність консульських служб Української Держави та РСФРР” складається з двох підрозділів. У підрозділі 3.1. “Консульські представництва Українські Держави у РСФРР” розглянуто питання діяльності українських консульських представництв в Росії.

Необхідність заснування консульських представництв поміж обома країнами була обумовлена 4-м пунктом прелімінарного мирного договору, підписаного між представниками обох сторін на конференції в Києві 12 червня 1918 року.

На території РСФРР було засновано 4 консульські установи Української Держави - в Москві, Петрограді, Саратові та Пензі. Заснування українських консульських представництв в радянській Росії супроводжувалося ускладненнями з боку владних більшовицьких структур, як в центрі, так і на місцях. Та незважаючи на протидію у заснуванні і роботі, українські консульства зуміли налагодити свою основну діяльність і надавати посильну допомогу громадянам, котрі хотіли виїхати з Росії до України.

Із звіту генерального консула в Москві А.Кривцова про діяльність консульства за півтора місяці у справі захисту українських громадян станом на 1 жовтня дізнаємося, що “в консульство надійшло 250 заяв про арешти радянською владою українських підданих без поважних на те причин”. Політична конфронтація між Українською Державою та РСФРР позначалася не тільки на інтересах простих громадян, але й у роботі самих консульських представників. Той же А.Кривцов досить часто скаржився на те, що радянська влада “не пропускає в Україну дипломатичних кур'єрів, чинить різні перепони в роботі консульства”. Та попри протидію з боку радянської влади українські консульства молодої держави провели чималу роботу. Павло Скоропадський, згадуючи у своїх мемуарах діяльність українських консульських представників у РСФРР, зазначив, що: “Ці люди принесли багато користі українцям, котрі жили в Совдепії, оберігаючи їх від більшовицьких мерзотностей”. Перша в новітній історії сторінка дипломатичних стосунків між Україною і Росією була перегорнута. Значення цього факту в перспективі українського державотворення і в контексті розвитку загальних українсько-російських відносин не можна недооцінювати, особливо ж у сучасних умовах міждержавних стосунків.

У підрозділі 3.2. “Консульські представництва РСФРР в Українській Державі” розглянуто питання створення і діяльності консульських представництв РСФРР в Українській Державі. Закордонним відомством радянської Росії на основі вже згадуваного прелімінарного мирного договору було заплановано відкрити на території Української Держави 7 консульських представництв: 3 генеральних консульства у Києві, Харкові та Одесі, а також 4 консульських агентства у Полтаві, Житомирі, Кам'янці-Подільському та Чернігові.

Слід визнати також, що справа заснування російських радянських консульств на території України не була позбавлена труднощів і проблем. Реально почали працювати лише 2 генеральних консульства: у Києві та Одесі.

Труднощі у створенні радянських консульств на території України були прямо пов'язані з політичним та ідеологічним протистоянням між двома державами. Проте, вже після відкриття російських консульств їх діяльність була спрямована в основному на ведення агітаційної та конспіративно-розвідувальної роботи, що не могло не позначитися на відношенні до них гетьманської влади. За повідомленням голови української мирної делегації С.Шелухина, з членами російської дипломатичної місії одного разу до Києва “прибуло два вагони осіб, які не мають нічого спільного з мировою конференцією”.

Отже, як видно з архівних документів, основною функцією в діяльності російських радянських консульств на території України був не захист прав і інтересів російських громадян, а проведення агітаційної та підривної роботи, спрямованої на порушення суверенітету та національних інтересів Української Держави. Що стосується безпосередніх консульських функцій радянських представництв, то найчастіше вони надавали інформацію для своїх підданих та жителів РСФРР про місце перебування їхніх родичів на території обох держав. На відміну від РСФРР в Українській Державі етнічні росіяни не мали ніяких утисків, соціальна і економічна ситуація в Україні була стабільнішою і спокійнішою. Тому, якогось помітного відтоку етнічних росіян з України не спостерігалося. Слід зазначити, що більшовицьке керівництво вміло використало свої консульські установи для поширення більшовицького впливу на населення України. Однак, попри все це існування російських консульств на території Української Держави сприяло усвідомленню російськими правлячими колами факту української політичної самодостатності і окремішності.

Розділ 4 “Відносини з нерадянськими територіальними утвореннями на теренах колишньої Російської імперії” складається з двох підрозділів. У підрозділі 4.1. “Стосунки з Доном, Кубанню, Кримом” розглядається питання взаємин Гетьманату з територіальними утвореннями антибільшовицького спрямування, де політичний провід належав російським консервативним течіям. Ці територіальні політичні утворення становили інтерес для Української Держави як потенційні союзники у боротьбі з більшовиками, а Крим і Кубань розглядалися гетьманським керівництвом як території, котрі можна буде рано чи пізно приєднати на певних засадах до України. Одним з потенційних союзників та партнерів України у протистоянні з радянською Росією став Дон або офіційно - Всевелике Військо Донське. Як зазначав Д.Дорошенко, “спільний ворог - більшовики, спільна залежність від присутності на своїй території німецьких військ - диктували Україні і Дону зближення і добросусідські відносини”. Україна і Дон обмінялися дипломатичними місіями, підписали 7 серпня угоду про багатостороннє співробітництво. Гетьманський уряд надавав всіляку, особливо ж військову допомогу Дону.

Подібні стосунки складалися й між Україною і Кубанню, зокрема були налагоджені дипломатичні відносини, а також підписано ряд двосторонніх угод. Гетьманський уряд відправляв значну кількість зброї та амуніції на Кубань. На відміну від Дону, за свідченням того ж Д.Дорошенка: “На Кубань гетьманський уряд дивився, як на частину української землі, яка раніше чи пізніше має бути прилучена до України”. Але через протидію російських шовіністичних кіл як в самій Українській Державі, так і на Кубані, де політичний провід згодом взяли в свої руки військовики Добровольчої армії плани гетьманського керівництва у справі прилучення Кубані зазнали невдачі.

Подібної “великоукраїнської” концепції розбудови національної державності дотримувався гетьманський уряд і стосовно Криму, який безумовно з точки зору як самого гетьмана, так і його оточення мав належати Українській Державі. Тодішні представники української еліти тверезо усвідомлювали, що: “Крим дає домінацію над північним Чорним морем і без Криму Україна буде відкинута назад в обійми Москви... без Бессарабії і Холмщини організм може жити, але не без Криму”.

Однак, і в політиці стосовно Криму гетьманській владі так і не вдалося здійснити своїх планів. Цьому заважали спочатку німці, а згодом кримські російські консервативні кола, які запросили зайняти Крим генерала Денікіна відразу ж після відходу звідти німецьких військ. Так завершилися українські плани щодо Криму 1918 року. Тодішні події містять чимало елементів аналогії з сучасними, а тому є актуальними й сьогодні.

У підрозділі 4.2. “Відносини з іншими російськими нерадянськими територіальними формуваннями та політичними угрупуваннями” розглянуто взаємовідносини гетьманської влади з регіонами колишньої Російської імперії, такими, як: Сибір, Далекий Схід, Урал, де політичний провід належав антибільшовицьким силам. Також розглянуто стосунки з консервативними російськими течіями в самій Українській Державі. Відомо, що Гетьманська влада дала притулок багатьом консервативним російським діячам та військовим емісарам. У Києві та Одесі в цей час активно проводили свою діяльність емісари Сибірського краєвого уряду, Добровольчої армії. Вони займалися переправкою військовополонених росіян-сибіряків колишнього західного фронту на територію Добровольчої армії. Гетьманська влада активно їм у цьому допомагала. Проте, незважаючи на антибільшовицьке спрямування, представники вищезгаданих формувань та організацій проводили й відверту антиукраїнську роботу. В Україні активно діяли такі антиукраїнські організації, як Астраханська армія, “Союз відродження Росії”, “Київський національний центр” та інші. Гетьманська влада дивилася крізь пальці на їх підривну діяльність. Навпаки всі ці російські консервативні сили мали значну підтримку й сприяння з боку влади.

В цьому проглядалася якась парадоксальна непослідовність гетьманської влади у стосунках з такими псевдосоюзниками як Добровольча армія чи “Союз відродження Росії”. За свідченням самого Денікіна, в Україні були створені відділи саботажників, котрі разом із високопоставленими військовиками гетьманської влади мали всіма засобами розвалювати державний лад країни. Однак, “двовекторна” орієнтація гетьмана Скоропадського і значної частини його оточення в кінцевому рахунку і призвела до загибелі Гетьманату, і в цьому роль російських консервативних течій незаперечна. “Самостійність України - це був один з найбільш неприємних факторів не тільки для російської буржуазії, - згадував П.Христюк, - але й для демократії. З ним росіяни не хотіли примиритись ні за яку ціну; його вони вважали якимось непорозумінням, шкідливим не тільки для них - росіян, але й для цілого світу”.

Згодом і сам П.Скоропадський по суті визнав помилковість своєї орієнтації на російські консервативні кола, котрі “через декілька днів після появи відомої грамоти вже ніякої України зовсім не визнавали”.

Таким чином, розглядаючи стосунки України з нерадянськими російськими територіальними утвореннями, а також політичними угрупуваннями, слід вказати на доброзичливе в своїй основі ставлення української сторони до цих утворень, формувань та політичних течій, що говорить про налаштованість українських правлячих кіл до діалогу з російськими політичними антибільшовицькими силами, котрі однак не виявляли зворотної толерантності. Ця обставина також відіграла певну роль у поразці як українських федералістських і самостійницьких, так і російських консервативних течій у боротьбі з більшовиками на теренах колишньої Російської імперії.

У РЕЗУЛЬТАТІ ПРОВЕДЕНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ АВТОР ДІЙШОВ ТАКИХ ВИСНОВКІВ:

1. Тогочасні стосунки між Україною і Росією відзначалися особливими умовами. Відбулася кардинальна зміна форми та змісту співвідношення України з російським імперським центром. За Брестським мирним договором Україна була визнана суверенною державою і стала суб'єктом міжнародного права.

2. Умови Брестського мирного договору, а також наявні на той час геополітичні чинники зобов'язали юридично оформити стосунки між Україною і Росією і спрямувати їх в русло мирних переговорів між обома країнами, а також встановити перші в новітній історії дипломатичні відносини між ними. Слід зазначити, що уряд Української Держави був детермінований низкою успадкованих від УНР політичних факторів: договорами з країнами Четверного союзу, присутністю окупаційних німецько-австрійських військ, розірваністю етнічних українських земель наслідками українсько-більшовицької війни. Фактор німецької військової присутності як гарантії безпеки з боку агресивних зазіхань більшовицької Росії відіграв чи не найголовнішу роль у збереженні гетьманським керівництвом зовнішньополітичного курсу УНР.

Радянська Росія також, незважаючи на свою дійсну стратегію і агресивні плани щодо України, змушена була визнати незалежність УНР як попередниці Української Держави і зобов'язалася розпочати з нею мирні переговори.

3. За своїми політичними поглядами на розвиток взаємин з РСФРР та іншими утвореннями на території колишньої Російської імперії гетьманське оточення поділялося на дві умовні групи. До першої належали представники самостійницького напрямку, серед яких найбільш впливовими були міністр закордонних справ Д.Дорошенко, генеральний суддя і голова української мирної делегації С.Шелухин, директор Бюро преси й Українського телеграфного агентства, член політичної комісії на переговорах з РСФРР Д.Донцов. Саме ці діячі фактично й задавали тон в переговорах з російською делегацією. Їхня концепція співіснування з Росією базувалася на рівноправних умовах стосунків між обома країнами і виключала можливість домінації тієї чи іншої сторони.

4. До другої групи належали представники консервативного спрямування, які бачили політичне майбутнє своєї держави в рамках російської (звичайно не радянської) федерації народів з наданням Україні найповніших прав в цьому об'єднанні. До них належав сам гетьман П.Скоропадський, Голова Ради Міністрів Ф.Лизогуб, міністр народної освіти, згодом президент Державного сенату М.Василенко і переважна більшість членів кабінету міністрів та оточення гетьмана. Тому ця частина гетьманського керівництва ставилася до стосунків з РСФРР як до вимушеної обставинами тимчасової ситуації, котра на той момент не відповідала їхнім поглядам, однак рано чи пізно мала змінитися.

5. Представники політичної еліти РСФРР у своїх баченнях взаємин з Україною керувалися програмними цілями партії на розгортання світової революції, де Україна мала відіграти роль чи не вирішального плацдарму. Потребуючи понад усе української території для реалізації своїх економічних і політичних планів, вони розглядали Україну в тій чи іншій формі в складі централізованої більшовицької псевдофедерації, а фактично оновленої імперії.

6. Щодо концепції українсько-російського співжиття з точки зору представників російських консервативних і монархічних течій, то їхні погляди загалом мало чим відрізнялися від політичних устремлінь більшовиків - зберегти і відновити імперію за всяку ціну, відмінність полягала лише в соціально-класових підходах. Чи не єдиним винятком серед російської, умовно кажучи, білої еліти, в той період можна вважати прихильність до питання українського самовизначення з боку представника Дону в гетьманській державі, який репрезентував дуже незначну частину діячів свого табору цього утворення.

7. Аналізуючи вищенаведене, можна ствердно зауважити, що за винятком представників самостійницького напрямку еліти гетьманської держави, інші перераховані вище сили і угрупування з різних таборів, як українського, так і російського, ставилися до тогочасного стану стосунків України і Росії як до ситуативного, що буде незабаром змінено на користь тієї чи іншої політичної сили.

8. Незважаючи на вищезгадані протиріччя між двома країнами обидва уряди розпочали підготовчу роботу до проведення мирних переговорів. Вони розпочалися в Києві 23 травня і відзначалися затяжними дискусіями та суперечками навколо більшості важливих питань. Так, в ході переговорів сторонам вдалося підписати прелімінарний мирний договір від 12 червня та в основному припинити військові дії в межах демаркаційної лінії. Було навіть укладено економічну угоду про обмін товарами, насамперед продуктами харчування, однак втілити її у життя не вдалося через загальний стан політичного протистояння між обома сторонами.

9. Хід ведення українсько-російських переговорів і їх результати показали несумісність і непримиренність позицій обох сторін і вимушену ситуативність у двосторонніх стосунках. Всі протиріччя, які виникли в ході роботи конференції і затягування у вирішенні ключових питань (кордони, поділ майна тощо), коренилися у політичних устремліннях сторін, яким потрібно було формально здійснювати взяті на себе обов'язки і виграти час.

10. Проте, найбільш вагомим здобутком у короткотривалих дипломатичних стосунках між Україною і РСФРР було створення і діяльність консульських представництв. Консульські установи Української Держави виконували практичну функцію захисту населення українського походження на теренах радянської Росії. Тисячі біженців з більшовицького “раю” змогли при допомозі українських консульств повернутися на свою батьківщину, рятуючись від репресій і гонінь з боку радянської влади.

Консульські представництва РСФРР в Україні у свою чергу відіграли активну роль у веденні більшовиками підпільної та агітаційної роботи, результати котрої згодом дали про себе знати і пішли не на користь двостороннім стосункам.

11. З російськими формуваннями нерадянського спрямування також було зав'язано певні дипломатичні і консульські відносини. Такі територіальні формування, як Дон і Кубань мали активні стосунки з гетьманським керівництвом і отримували всіляку допомогу від нього. Що ж до Криму, де політичний провід належав проросійським консервативним течіям, то в своїй політиці гетьманський уряд послідовно виступав за його приєднання до України. Однак, здійснити цей задум не вдалося через динамічні зміни в загальній політичній ситуації, що склалася наприкінці гетьманського правління.

12. На стан тогочасних українсько-російських стосунків мали вплив і російські монархічні, кадетські та інші угрупування, котрі в той час масово осіли в Україні. Вони досить вороже ставилися до факту незалежності України і намагалися всілякими засобами дискредитувати українську владу і, плетучи змови й інтриги, домогтися припинення самостійницького напрямку в розвитку української державності. Їхнім основним гаслом стала концепція “єдиної неподільної Росії за будь-яку ціну”, навіть шляхом підпорядкування України більшовикам.

13. Зрозуміло, що визначальним чинником, котрий практично уможливив поставити на порядок денний контрагентність українсько-російської проблеми як такої, був на той час фактор німецької та австро-угорської мілітарної присутності. Згодом, під кінець гетьманату, цим чинником стала політика Антанти, яка спонукала своїми вимогами і тиском до зміни політичного курсу тодішнього українського керівництва в бік відродження великої, сильної, нерадянської Росії, де Україні відводилася роль її складової частини на федеративних чи інших засадах.

Ухвала П.Скоропадським федеративної грамоти була зумовлена ускладненням внутрішньополітичного і міжнародного становища України, а також русофільськими, промонархічними рудиментами ментальності гетьмана.

14. Як показав історичний досвід, ніякі форми об'єднання України і Росії у кінцевому підсумку не мали позитивних наслідків, особливо для України. Тому завданням сучасних еліт як українських, так і російських, є сумлінне вивчення спільного історичного минулого, пошук нових форм партнерських та рівноправних стосунків між обома державами на основі довіри, поваги одне до одного і щирих добросусідських стосунків, для яких обидві мають всі підстави і можливості.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВІДОБРАЖЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

1. Борисенко С. Українсько-російські відносини в квітні-грудні 1918 р. // Студії з архівної справи та документознавства. Т.5. Київ. - 1999. - С.81-83.

2. Борисенко С.А. Окремі аспекти українсько-російської мирної конференції 1918 року // Архіви України. - 1999. - №1-6. - С.79-81.

3. Борисенко С.А. Взаємини України з державними формуваннями на теренах колишньої Російської імперії у 1918 р. // Архіви України. - 2000. - №4-6. - С.35-38.

4. Документи консульських установ Української Держави в РСФРР як історичне джерело // Архіви України. - 2003. - №1-3. - С.146-150.

АНОТАЦІЯ

Борисенко С.А. Українсько-російські відносини: квітень-грудень 1918 року. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - Всесвітня історія. - Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України. - Київ, 2003.

Дисертацію присвячено дослідженню українсько-російських відносин періоду квітня-грудня 1918, котрий в основному збігається з часом існування Української Держави.

Розглянуто та висвітлено весь комплекс українсько-російських стосунків означеного періоду, починаючи від передумов започаткування українсько-російських мирних переговорів, їх проведення, відкриття консульських представництв та згортання офіційних дипломатичних відносин. Також вивчено та проаналізовано особливості взаємин гетьманського керівництва з російськими нерадянськими територіальними утвореннями та консервативними політичними угрупуваннями. З'ясовано причини виникнення і розвитку складних і напружених українсько-російських стосунків досліджуваного періоду, а також впливу на їх розвиток внутрішніх та зовнішніх факторів.

Ключові слова: Україна, Росія, політика, переговори, консульства, дипломатичні представники, робота комісій.

АННОТАЦИЯ

Борисенко С.А. Украинско-российские отношения: апрель-декабрь 1918 года. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 - Всемирная история. Институт украинской археографии и источниковедения им. М.С.Грушевского НАН Украины. - Киев, 2003.

Диссертационное исследование посвящено изучению украинско-российских отношений в период апреля-декабря 1918 года, который в основном совпадает со временем функционирования в Украине Гетманата Павла Скоропадского.

Украинско-российские отношения этого периода характеризовались острым напряжением и антагонизмом позиций в политической, идеологической, экономической и других сферах.

Впервые в новейшей истории украинская и российская стороны должны были разрешить сложные вопросы своих взаимоотношений как равные. Основным фактором, заставившим оба государства сесть за стол переговоров, был Брестский мирный договор.

Его условия были подкреплены милитарной силой немецко-австрийского блока, который вынудил делегацию РСФРР признать независимость Украины и обязал заключить с ней мирный договор. Таким же образом гетманское правительство приняло на себя обязательства, возложенные в Бресте на его предшественника - правительство Украинской Народной Республики.

После нескольких предварительных контактов 23 мая в Киеве начала свою работу украинско-российская мирная конференция. Каждая сторона в большей или меньшей мере старалась формально выполнять принятые перед Четверным союзом обязательства. Переговоры велись тяжело и вяло, делегация РСФСР к ним относилась формально и старалась подольше затянуть.

Тем не менее, 12 июня обеим сторонам удалось подписать прелиминарный договор об окончании боевых действий, обмене военнопленными, консульскими представительствами и по другим вопросам. Одновременно заседали несколько двусторонних комиссий.

Организация и функционирование консульских учреждений обоих государств в этот период было реальной и практичной стороной их диалога. Факт обмена консульскими представителями сыграл определенную роль в развитии перспектив российско-украинских отношений.

Своеобразная ситуация сложилась в контактах гетманской власти с российскими антисоветскими территориальными формированиями, такими, как Дон, Кубань и другие. С ними были установлены дипломатические отношения, гетманское правительство оказывало им всяческую помощь, в том числе и военную. А вот с российскими антибольшевистскими консервативными организациями и отдельными деятелями в самой Украине у гетманских властей было много сложностей. Огромное количество российских монархических, кадетских и других консервативных деятелей в 1918 году бежали на Украину, спасаясь от красного террора. Найдя здесь пристанище, они, тем не менее, в основной своей массе не хотели признавать права украинского народа на самостоятельное развитие и старались всячески вредить и дискредитировать лояльную к ним гетманскую власть.

В итоге большевики сумели выиграть борьбу за влияние на территории бывшей Российской империи, использовав разобщенность всех, включая Гетманат, консервативные политические и вооруженные советские силы.

Подводя общий итог оценки российско-украинских отношений вышеупомянутого периода, можно констатировать, что они были антагонистическими как в политическом, идеологическом, так и экономическом отношении.

Причина такого положения в колониальной зависимости Украины от имперского центра на протяжении длительного исторического периода и нежелания российской элиты (и красной и белой) признать право украинцев на самостоятельную государственную жизнь. Поэтому изучение прошлых отношений между Украиной и Россией, в частности периода Гетманата должно помочь нынешним политикам обеих сторон, используя исторический опыт, искать новые формы и методы решения двусторонних вопросов и проблем, на условиях равноправия и партнерства развивать сотрудничество между нашими государствами.

Ключевые слова: Украина, Россия, политика, переговоры, консульства, дипломатические представители, работа комиссий.

ANNOTATION

Borysenko S.A. Ukrainian-Russian Relations: April-December 1918. - Manuscript.

Dissertation for the Degree of Candidate of Historical Sciences. Specialty 07.00.02 - World History. - M.S.Hrushevsky Institute of Ukrainian archaeography and Source Studies of the National academy of Sciences of Ukraine. - Kiev, 2003.

The dissertation is dedicated to the research of Ukrainian-Russian relations in the April-December 1918, which mainly coincides with the existence of the Ukrainian State or, as it is accustomed to name, with the Hetmanat period.

The preconditions of foundation of Ukrainian-Russian peace negotiations, their holding, opening of the consulate offices, terminations of the official diplomatic relations, and all other related issues within abovementioned period are researched in the thesis. Peculiarities of mutual relations of Hetmanat establishment with Russian non-Soviet territorial unifications and conservative political groups are also reviewed and analyzed in the dissertation. The reasons of birth and development of difficult and intense Ukrainian-Russian relations within researched period as well as influence on their evolution of internal and external factors are defined in the paper.

Key words: Ukraine, Russia, politics, negotiations, consulates, diplomatic representatives, commissions' activity.

Размещено на Allbest.ru

...