Історія Донецького басейну другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.

У процесі архівних розшуків дисертантом виявлено чимало документів і матеріалів стосовно основної проблематики дослідження, значна частина яких використовувалася попередніми дослідниками епізодично, однобічно або тенденційно висвітлювалася та інтерпретувалася. Частина документів виявлених автором, вперше введена до наукового обігу. Насамперед, це - документи, які зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, зокрема у Ф.1 (Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет), Ф.2 (Рада Народних Комісарів УСРР), Ф.5 (Народний комісаріат внутрішніх справ УРСР), Ф. Р-166 (Наркомпрос УРСР), Ф.257 (Всеукраїнська Центральна Комісія незаможних селян), Ф. Р-377 (Держплан УРСР. Секція енергетики), Ф.572 (Центральне Правління важкої індустрії при Українській РНГ), Ф.582 (Центральне статистичне управління УРСР), Ф.760 (Центральне Правління кам'яновугільної промисловості) та ряд ін. Директивні документи, в яких висвітлюється партійна політика стосовно Донецького регіону знаходяться у Центральному державному архіві громадських об'єднань України у Ф.1 (Центральний комітет КП(б)У). У Центральному державному історичному архіві України у м. Києві зберігаються цікаві матеріали та документи стосовно економічного розвитку Донбасу за доби Російської імперії, у т.ч. у Ф.575 (Департамент торгівлі і мануфактур), Ф.2161 (Рада з'їзду гірничопромисловців Півдня Росії) та ін. Для вивчення цього періоду дисертантом залучені кілька важливих джерельних комплексів, які зберігаються у Російському державному історичному архіві у м. Санкт-Петербурзі (Росія) у Ф.23 (Торгівля і промисловість), Ф.37 (Гірничий департамент); у Ростовському обласному Державному архіві у м. Ростові (Росія), зокрема у Ф.32 (Управління гірничої та соляної промисловості Війська Донського), Ф.455 (Південно-Східне гірниче управління) та ряд. ін. Окрім того автором опрацьовані архівні матеріали, які зберігаються в Державному архіві Донецької області, Державному архіві Харківської області, Державному архіві Луганської області та Державному архіві Дніпропетровської області.

Завершивши характеристику наукової літератури та стану розробки провідної проблематики, узагальнивши результати джерелознавчої та архівної евристики дисертант дійшов до таких висновків: 1/ розробка та інтерпретація історії Донецького басейну відбувалася епізодично і фрагментарно, хоча порушувалася у студіях багатьох учених, які висували різні, часом суперечливі, ідеологічно заангажовані підходи; 2/ комплексна та систематична реконструкція історії Донеччини другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст. не була виконана; 3/ виявлена джерельна база з основної проблематики дослідження опрацьована недостатньо та містить значний інформаційний потенціал; 4/ різнопланові джерельні комплекси, тривалі хронологічні межі дослідження, інтенсивність та полівимірність регіональної історії Донеччини в означений період обумовлюють вибір складного методологічного інструментарію та міждисциплінарних підходів для виконання дисертаційної роботи.

Другий розділ дисертаційного дослідження - “Донбас в умовах капіталістичної трансформації суспільства (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)” - містить виклад, аналіз та інтерпретацію головних тенденцій процесу капіталістичної модернізації на теренах Донецького регіону. Він складається з шести підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Становище в аграрній сфері” розглядаються аграрні відносини та виробництво, які склалися у даний період. Показано, що у другій половині ХІХ ст. аграрний сектор був домінуючим у господарстві Донеччини, хоча залишався екстенсивним та розвивався здебільшого за рахунок збільшення посівних площ. Відзначено, що земельна реформа 1861 р. призвела до виникнення різноманітних форм землеволодіння: приватного, казенного, селянського та земельних володінь колоністів (німці, греки, болгари та ін.). Доведено, що у пореформену добу для колишніх кріпосних селян характерні громадські форми землекористування. Значні земельні володіння мали російські та іноземні підприємства, а також поміщики, господарства яких були орієнтовані на експорт сільськогосподарської сировини. Водночас для аграрного сектора Донбасу характерна велика різниця у земельних наділах різних районів, яка була зумовлена концентрацією населення, розмірами маєтностей та іншими чинниками. З 70-х років ХІХ ст. в аграрному секторі Донеччини відбуваються помітні зміни: земельна власність місцевого дворянства, купецтва та духовенства значно зменшується. Натомість помітно зростають розміри земельних володінь у селян та міщан. З'ясовано, що диспропорційна структура землекористування та землеволодіння, яка склалася у регіоні, заклала економічну основу для соціальних протиріч у Донецькому басейні. Відзначено, що столипінська аграрна реформа була спрямована на ліквідацію громадського та надільного землекористування і поліпшення структури селянського землеволодіння, зокрема виходу селян з громади, переходу до господарювання на відрубах і хуторах. Вказано, що процес аграрного реформування у Донецькому басейні суттєво просунувся порівняно з іншими регіонами, хоча і залишився не завершеним. У 1915 р. він припинився взагалі. Таким чином, реформи в аграрній сфері в цілому оптимізували сільське господарство, але водночас спричинилися до значної соціальної диференціації селянства.

У підрозділі 2.2. “Капіталістична індустріалізація” висвітлено процес економічної модернізації у Донбасі протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Показано, що створенню великих фабрично-заводських підприємств передував розвиток сучасних засобів комунікації та шляхів сполучення: будівництво залізниць (Катерининська, Курсько-Харківсько-Азовська, Донецька та ін.), яке фінансувалося як з державних, так і приватних джерел. У той же час зросла роль морських портів (Одеса, Маріуполь та ін.) і портових комунікацій, через які здійснювалася каботажна торгівля. Протягом 70-80-х років ХІХ ст. у Донецькому басейні розпочалася справжня “вугільна лихоманка”, яка призвела до створення великої кам'яновугільної промисловості, що відігравала неабияку роль в економіці Російської імперії. Дещо пізніше почалася організація металургійного виробництва та машинної індустрії. Розбудова нових галузей промисловості та їхнє технічне оснащення потребували неабияких фінансових видатків, що спонукало імперський уряд до залучення іноземних інвестицій (англійських, французьких, бельгійських, німецьких та ін.), оскільки тогочасні російські капітали були не спроможні самостійно організувати та забезпечити матеріально-фінансову базу металургійної та вугледобувної індустрії. Поширення закордонних інвестицій супроводжувалося наданням іноземним підприємцям численних урядових пільг та субсидій. Отже, швидке індустріальне піднесення Донбасу спиралося на ряд чинників і передумов: протекціоністська політика царського режиму, іноземні інвестиції, порівняно дешеві трудові ресурси, значні та відносно легко приступні поклади вугілля, заліза та ін. копалин, початок промислової експлуатації Криворізького залізорудного басейну, наявність широких ринків збуту (Центрально-промисловий район та ряд ін.) тощо. Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. гірничопромисловий Південь України відтіснив Урал на другий план і перетворився на головний металургійний та вугледобувний центр імперії. Близько 90 % підприємств Донбасу перебувало під контролем іноземного капіталу. Підкреслено, що розвиток промисловості Донецького басейну, як і тогочасної ринкової економіки у всьому світі, мав циклічний характер: піднесення 1885-1888 рр. падіння 1889-1890; піднесення 1896 р. криза 1900-1902 рр. і т.п. Циклічні перепади промислового розвитку регіону були обумовлені як зовнішніми (падіння світових цін, кон'юнктура закордонних ринків), так і внутрішніми (митна політика, жорстка конкурентна боротьба) причинами. На зламі ХІХ - ХХ ст. поширився процес концентрації промисловості на великих металургійних та вугледобувних підприємствах Донеччини акціонерного типу (синдикати “Продамет”, “Продвугілля”). Проте, концентрація виробництва суттєво не вплинула на ручний характер праці більшості підприємств. Технічне обладнання вугільних, металургійних та машинобудівних підприємств значно застаріло порівняно з передовим європейським виробництвом. Окрім того розвиток промисловості помітно гальмувався повільними темпами розбудови транспортної інфраструктури регіону, насамперед, залізничних шляхів. Але попри зазначені самобутні риси, в цілому основні тенденції та організаційні форми розвитку індустрії Донецького басейну були у руслі типових перетворень характерних для доби капіталістичної модернізації суспільства.

У підрозділі 2.3. “Інвестиції. Розвиток підприємництва” показано та проаналізовано роль іноземних інвестицій у розвитку індустрії Донбасу в останній чверті ХІХ - на початку ХХ ст. Відзначено, що залучення іноземних інвестицій спиралося на підтримку російського уряду, який запровадив ряд змін у законодавстві імперії (70-і роки ХІХ ст.) щодо акціонерних підприємств, а також сприяв розвитку залізничних сполучень у регіоні. Інвестиції залучалися як у приватному порядку, так і у формі державних позик чи приватних внесків під урядові гарантії. Імпорт капіталу став можливий завдяки отриманню іноземними інвесторами у Донецькому регіоні більш високих прибутків, аніж на батьківщині. Наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. цей процес зазнав суттєвої метаморфози, що виявилося у переході від імпорту капіталів до їхньої фактичної імміграції, асиміляції та інтеграції до економіки Російській імперії. Основна маса іноземних капіталів, вкладених у вугільну промисловість у Донецькому басейні, була французького або бельгійського походження. У металургійній індустрії домінували бельгійські, англійські та німецькі капітали. Застосовувалося кілька форм інвестування: заснування власних компаній та купівля акцій російських товариств. Водночас іноземні інвестиції сприяли концентрації капіталів та виробництва у Донецькому басейні. Внаслідок погіршення російсько-німецьких стосунків на початку ХХ ст. німецькі капітали, особливо у залізничному будівництві та інших галузях, поступово викупаються та переходять під контроль російських банків і приватних осіб за підтримки царського уряду. Цей процес завершився напередодні Першої світової війни. Тоді ж помітно змінилося походження іноземних інвестицій. Відтепер здебільшого вкладалися не капітали імпортовані з-за кордону, а частина прибутків від попередніх інвестицій в економіку Донбасу. Особливо швидко прибутки іноземних підприємців зростали під час Першої світової війни за рахунок виконання воєнних замовлень.

У підрозділі 2.4. “Наймані робітники: формування, етнічний склад, умови праці та життя” розглядається становлення та формування робітництва у Донецькому промисловому районі. Підкреслено, що місцеве селянство тривалий час утримувалося від роботи на вугільних шахтах і металургійних заводах, мігруючи до інших регіонів Російської імперії, у т.ч. і поза межі українських земель. Аналіз статистичних матеріалів свідчить, що вугільна промисловість Донецького басейну впродовж 70 - 80-х років ХІХ ст. переважно обслуговувалася сезонними робітниками. Контингент висококваліфікованих робітників був вельми незначним і складався з колишніх кріпаків переселених з різних регіонів імперії для потреб гірничої промисловості. На той час існували три форми найму трудової сили: 1/ артільна; 2/ через підрядника; 3/ пряма. Наприкінці 80-х - 90-х років ХІХ ст. поступово відбувається формування постійного складу робітників, які працювали у вугільній та металургійній промисловості. Але у вугільній галузі цей процес тривав значно повільніше і остаточно завершився тільки на початку ХХ ст. Кількість робітництва Донбасу значною мірою залежала від поточної кон'юнктури. Так, під час кризи 1900-1902 р. у регіоні було звільнено кожного п'ятого робітника у кам'яновугільній промисловості. Етнонаціональний склад пролетаріату Донеччини вирізнявся домінуванням росіян. За даними загальноімперського перепису 1897 р. вони складали у гірничій промисловості - 74 %., а в металургійній 69 %. У той же час частка українців сягала відповідно тільки 22, 3 % та 20,2 %. У невеликій кількості представлені білоруси, молдовани, татари, поляки, греки, євреї та ін. У містах домінуючою мовою була російська, яка була поширена серед освіченої публіки. У робітничому середовищі переважав російсько-український суржик з окремими елементами з інших мов. Строкатий склад робітництва Донбасу використовувався владою для ініціювання етнічних конфліктів (єврейські погроми, утиски робітників-мусульман та ін.) під час масових страйків та заворушень. Проте, ці конфлікти не набули характеру відкритого протистояння різних етносів. Виробничі умови робітництва з огляду на домінування ручного характеру праці, 12-ти годинний робочий день (на початку ХХ ст. законодавчо обмежений до 11, 5 годин), численні штрафні санкції, які значно зменшували реальний заробіток, залишалися вкрай тяжкими. Вони ускладнювалися через постійне зростання цін на основні споживчі товари, яке розпочалося у пореформений час та тривало до падіння імперії, епідемії, виробничий травматизм та нещасні випадки, що призводили до каліцтва та людських жертв. З початком Першої світової війни становище з трудовими ресурсами значно ускладнилося, оскільки до діючої армії мобілізували майже третину робітництва. Урядові заходи наприкінці 1914-1915 рр. (повернення частини мобілізованих, звільнення від мобілізації робітників на підприємствах військового значення та ін.) стабілізували ринок робочої сили, але її кваліфікаційний рівень значно погіршився. Зокрема, для роботи на вугільних копальнях були залучені військовополонені, біженці та навіть засуджені злочинці. То ж наприкінці 1916 р. кількість осіб, які працювали у промисловості дещо збільшилася порівняно з довоєнним рівнем. Але відтоді переважало робітництво з низькою кваліфікацією, що значною мірою звело нанівець скромні здобутки довоєнного періоду стосовно заробітної плати та умов праці. Відтак соціальне становище робітництва, у т. ч. умови праці та життя, виробнича технологія та матеріально-технічне обладнання промисловості залишалися на низькому рівні порівняно з західноєвропейськими країнами, що в сукупності було джерелом зростаючої соціальної напруги.

У підрозділі 2.5. “Робітничий рух. Політичні партії та громадські об'єднання” висвітлюється соціально-політичний розвиток Донецького регіону протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Відзначено, що значна концентрація капіталів та виробництва, злиденні умови праці та життя робітництва Донеччини, разючі контрасти між прибутками підприємців та жалюгідною оплатою праці склали сприятливе підгрунтя для виникнення соціальних конфліктів. Тому з другої половини 80-х років ХІХ ст. у Донецькому басейні поширився масовий та організований робітничий рух. Соціальні протести відбувалися як правило у формі страйків з економічними вимогами (підвищення заробітної плати, скасування або обмеження штрафів, звільнення окремих начальників, покращення побутово-житлових умов та ін.) або псування технічного обладнання, виробничих та адміністративних приміщень тощо. Вони часто переростали у стихійні погроми крамниць, шинків, пивоварень, базарів тощо. Здебільшого для вирішення таких конфліктів використовувалася військова сила та поліція, зокрема такий захід як масові екзекуції, тобто покарання різками, що був скасований лише в 1904 р. Масові страйки та заворушення у Донецькому басейні відбувалися періодично, зокрема у 1887, 1892, 1900, 1905-1907 рр. та ін. На початку ХХ ст. до кола економічних вимог входять вимоги по організації безкоштовної освіти для дітей, запровадження фабрично-заводських шкіл, бібліотек та інших культурно-просвітницьких установ. Активізації робітничого руху сприяли - з одного боку, виникнення радикально налаштованих соціал-демократичних груп та гуртків, а з іншого - профспілкових організацій. У січні 1902 р. у Донецькому регіоні повстала “Соціал-демократична спілка гірничозаводських робітників Півдня Росії”, яка у грудні 1903 р. була реорганізована у Донецький союз РСДРП. Впливові позиції у Донбасі мала партія соціалістів-революціонерів (есерів), місцеві організації якої повстали в 1906 р. Серед єврейського населення регіону діяли організації Бунду та сіоністів-соціалістів. Значного піднесення робітничий рух набув 1915-1917 рр., що було викликано надзвичайним погіршенням умов праці та життя. На цьому тлі значно активізувалася агітація та пропаганда ліворадикальних політичних сил. Відтак межа між політичними та економічними страйками того часу у Донбасі стає вельми умовною. На межі 1916-1917 рр. соціальний конфлікт у регіоні сягає свого апогею.

У підрозділі 2.6. “Освіта, культура, побут” подано аналіз культурно-освітнього та побутового життя у Донецькому басейні у пореформену добу. Зазначено, що бурхливий соціально-економічний розвиток у регіоні та процес капіталістичної модернізації суспільства об'єктивно сприяли поширенню початкової освіти, яка мала задовольнити потреби у кваліфікованих кадрах для промисловості. Окрім Міністерства народної освіти цими проблемами опікувалися місцеві земства, які значну увагу приділяли професійній та ремісничій освіті. Самобутні освітні осередки функціонували у національних поселеннях, зокрема у грецьких (переважно в Маріупольському повіті), а також у німецьких колоніях (конфесійні школи). Тому становище в культурно-освітній сфері у місцях компактного проживання греків та німців було дещо кращим, ніж в цілому в Донбасі. Окрім шкіл початкової освіти у регіоні створюються й середні навчальні заклади: гімназії та реальні училища, які були орієнтовані на відносно заможні прошарки населення. Школи створювалися й при заводах та рудниках, але вони мали вузькофаховий характер та давали лише початкові знання. Водночас засновувалися ремісничі школи та училища, які були орієнтовані на професійне навчання за певними робітничими спеціальностями. Напередодні Першої світової війни в освітню сферу впроваджується ще одна форма навчання - вечірні та недільні курси і школи, які давали як загальноосвітні, так і спеціальні знання. Підкреслено, що найвищий освітній рівень серед робітництва мали металурги та залізничники, найнижчий - шахтарі та гірничі робітники. Житлово-побутові умови переважної більшості робітників металургійної та вугільної промисловості залишалися вкрай складними, незважаючи на значні прибутки, які отримували донецькі підприємства. Відзначено, що культурно-освітні заходи, які ініціювалися урядом, земствами, заводчиками та фабрикантами мали утилітарно-прагматичне спрямування і не могли кардинально змінити становище у цій сфері.

У третьому розділі дисертаційної роботи “Донбас у роки української революції (1917-1920 рр.)” викладено та інтерпретовано перебіг подій у Донецькому регіоні протягом доби національно-визвольних змагань. Він складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Лютнева революція і події в Донбасі” розглядається соціально-політична ситуація у Донецькому басейні, що склалася після революції. Показано, що революційні події в Донбасі в цілому розгорталися за типовим сценарієм, який був характерним для більшості регіонів колишньої імперії: стихійні революційні заворушення, руйнація місцевих інститутів монархії, самочинне створення органів демократичного управління, заснування Рад тощо. Відзначено, що протягом перших місяців революції Ради Донецького басейну проводили політику спільно з повітовими комісарами Тимчасового уряду. Показано, що політичний спектр регіону відзначався надзвичайною строкатістю, яка в умовах гострих соціальних суперечностей та загальної кризи влади призвела до стрімкої радикалізації політичних вимог. Протягом кількох місяців після повалення царату у Донецькому регіоні значно посилилися позиції більшовицької партії, що проводила активну агітацію, захоплювала керівництво Радами, загонами “народної міліції” тощо. Ситуація значно загострилася після липневих подій в Петрограді. Погіршилося й соціальне становище населення. Донбасу загрожував голод. Слід зауважити, що за Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріатові від 4 серпня 1917 р., яка була своєрідним компромісом між Центральною радою та Тимчасовим урядом, територія Донецького басейну опинилася поза сферою компетенції української сторони. Але певна частина робітництва підтримувала Центральну раду. Відтак наприкінці літа - на початку осені 1917 р. більшовики без особливих зусиль встановили свій контроль у більшості Рад Донбасу, витворивши необхідні передумови для остаточного захоплення місцевої влади.

У підрозділі 3.2. “Жовтневий переворот. Ради, більшовики” відтворено та проаналізовано вплив більшовицького заколоту у Петрограді на розвиток подій у Донецькому басейні. Підкреслено, що успіх жовтневого перевороту був обумовлений низкою чинників, як-то радикалізація форм соціально-політичного протесту, трансформація політичної сутності Рад, неспроможність центральної влади забезпечити стабільне управління країною, зокрема вирішити аграрну, продовольчу та воєнну (укладення миру) проблеми, захоплення більшовиками лідерства в антиурядовому русі та ін. Зазначеними проблемами вдало скористалися більшовики, які висунули ряд популістських та ліворадикальних гасел, що забезпечило їм підтримку значної частини населення. Позиції більшовиків у Донецькому басейні були значно міцнішими, ніж у цілому в Україні. Тому захоплення влади у містах Донбасу відбулося доволі швидко та без серйозного збройного опору. Деякий супротив донецькі більшовики зустріли у самих Радах та інших місцевих організаціях (Юзівка, Лисичанськ, Бахмут та ін.), до керівництва яких входили есери і меншовики. Певний опір більшовицькому заколоту намагалися вчинити донецькі заводчики та фабриканти, які протягом листопада 1917 р. зупинили свої підприємства, побоюючись введення робітничого контролю. Якщо взяти до уваги загальний стан економіки Донбасу (гостра нестача палива, продовольства, стрімке падіння обсягів виробництва), то стає зрозумілим, що вказані заходи підприємців фактично спричинилися до майже повного колапсу регіону. Але похитнути позиції більшовиків такі заходи не змогли. На листопадових виборах до Установчих зборів більшовики у Донецькому регіоні здобули впевнену та незаперечну перемогу. Інші політичні сили виявилися неспроможними організувати дієвий та ефективний опір заколотникам з огляду на широку підтримку більшовицької партії значною частиною робітництва Донбасу.

У підрозділі 3.3. “Зростання кризи. Громадянська війна” висвітлено та інтерпретовано події у Донецькому басейні у добу української революції, а також показано збройну боротьбу різних політичних сил між собою та представлений аналіз її наслідків. Восени 1917 р. Донбас опинився в епіцентрі збройної боротьби. З одного боку, ІІІ Універсалом Центральної ради Донецький басейн був включений до території УНР. З іншого боку - на території області Війська Донського виник політичний режим генерала Каледіна, який прагнув поширити свій контроль на всю територію Донбасу, що виявилося у розгромі ряду місцевих Рад. Але більшовикам, спираючись на підтримку Москви, вдалося не тільки зупинити наступ Каледіна, а й повністю встановити свій контроль у Донецькому регіоні. У листопаді 1917 р. за ініціативою Ф.О.Сергєєва (Артема) обласним виконкомом Рад було ухвалено рішення про перетворення Донецько-Криворізького басейну на самостійну адміністративно-територіальну одиницю, яка мала увійти до складу Російської Федерації. Це рішення більшовики реалізували наприкінці січня - на початку лютого 1918 р., коли був створений місцевий уряд - Рада народних комісарів на чолі з Ф.О.Сергєєвим та інші владні структури. Протягом короткого терміну цей уряд ухвалив ряд постанов, які передбачали націоналізацію вугільної промисловості, муніципалізацію великих будинків у містах, робітничий контроль над виробництвом, формування військових загонів з робітників та ряд інших заходів. Останні почали негайно впроваджуватися до життя. Проте Донецько-Криворізьке державне утворення виявилося штучним і проіснувало близько трьох місяців. У квітні 1918 р. німецько-австрійські війська захопили територію Донецького басейну та формально установили владу Центральної ради. У Донецькому регіоні розгорнувся активний повстанський рух опору інтервентам. Тому повного контролю над регіоном не мав ніхто. Відтак гетьманський переворот 28 квітня 1918 р. у Донбасі був майже непомічений, оскільки не міг суттєво вплинути на місцевий перебіг подій. Восени під впливом революційних подій у Німеччині та Австро-Угорщині почався розклад німецьких та австрійських військ, які почали відступати. Донбас став ареною для бойових дій між білокозаками генерала Краснова, армією генерала Денікіна та більшовицькими частинами, які час від часу укладали ситуаційні союзи з повстанською армією Махна та іншими повстанськими отаманами. До цієї боротьби втручалися війська Антанти, Директорії, Польщі. Наступні події у Донецькому басейні можна схарактеризувати простою формулою: “війна всіх проти всіх”. Мов у калейдоскопі змінювалися політичні режими на місцях. Проте, вже восени 1920 р. більшовикам вдалося знищити практично всіх головних супротивників за винятком невеликих повстанських загонів, боротьба з якими тривала ще певний час. Підкреслено, що військові успіхи червоних були зумовлені кількома чинниками: вдала концентрація людських та матеріальних ресурсів на найважливіших ділянках бойових дій, підтримка значної частини населення регіону, репресивно-каральна політика режиму генерала Денікіна, загальна соціально-психологічна втома селян та робітництва від перманентних військових дій, неспроможність різних політичних режимів забезпечити нормальне функціонування промисловості та ін.

У четвертому розділі дисертації “Донецький регіон у міжвоєнний період 1921-1941 рр.” висвітлено та проаналізовано становлення і формування тоталітарного режиму, зокрема проведення соціалістичної індустріалізації, колективізації та карально-репресивних заходів у Донецькому регіоні, а також соціально-політичні та економічні зрушення, які відбулися у регіоні. Він складається з шести підрозділів.

У підрозділі 4.1. “Адміністративно-територіальна реформа. Урбанізація” розглянуто зміни в адміністративно-територіальній конфігурації та структурі населення регіону. Відзначено, що 5 лютого 1919 р. РНК України ухвалила декрет про утворення Донецької губернії як тимчасової адміністративно-територіальної одиниці на основі Бахмутського та Слов'янського повітів колишньої Катеринославської губернії. Дещо пізніше до складу Донецької губернії було включено ще ряд територій. 23 березня 1920 р. рішенням РНК РСФРР Донецький кам'яновугільний район виділявся в особливу Донецьку губернію. Але остаточно її кордони визначила постанова Президії ВУЦВК від 16 квітня 1920 р., згідно якої до нової адміністративно-територіальної одиниці увійшла частина Харківської та більшість повітів Катеринославської губернії. Щодо адміністративної структури регіону, то на початку 20-х років вона стала об'єктом для експериментів, що виявилося у зміні кількості повітів і волостей, переході від чотирьохступеневої (центр-губернія-повіт-волость) до трьохступеневої (центр-округ-волость) системи управління тощо. Вони призвели до ліквідації губерній, у т.ч. й Донецької губернії у 1925 р. Натомість на території УСРР була впроваджена нова система округів, згідно якої Донбас поділили на 5 округів: Артемівський, Маріупольський, Старобільський, Луганський та Сталінський. Окрім того на території регіону згідно постанов ВУЦВК та Раднаркому УСРР у 1925 р. були створені національні райони та сільради, що призвело до певних конфліктів на місцях стосовно реалізації рішень центрального керівництва. Протягом 30-х років національно-адміністративні утворення, як і округи ліквідували. До основи адміністративно-територіального устрою поклали принцип районування. Відтепер райони виступали як основні територіальні одиниці. Зазначені адміністративні реформи завершилися у Донбасі лише наприкінці 30-х років. У 1932 р. в Радянській Україні впроваджуються більш великі територіальні одиниці - області. У липні 1932 р. створюється Донецька область з адміністративним центром у м. Сталіно, яка в 1938 р. поділяється на Сталінську та Ворошиловградську області. Поряд з метаморфозами адміністративно-територіального устрою значні зміни відбувалися у регіональній структурі населення. Примусова колективізація, висока диспропорційна концентрація промисловості, залучення трудових ресурсів з різних районів СРСР зумовили стрімке збільшення міського населення та прискорену урбанізацію Донецького регіону. Водночас урбанізаційні процеси значно випереджали розвиток міської інфраструктури, яка фінансувалася за залишковим принципом, що призвело до утворення деформованого соціокультурного середовища у Донецькому басейні та специфічної, спотвореної міської субкультури. Основу міського соціуму складало асимільоване селянство - нова, переважно низькокваліфікована та традиційно орієнтована на важку фізичну працю робоча сила.

У підрозділі 4.2. “Реалізація непу” висвітлено регіональні особливості проведення нової економічної політики у Донецькому басейні, зокрема проаналізовано причини її згортання. Підкреслено, що жорсткі заходи більшовицького режиму за доби “воєнного комунізму” (переведення вугільної промисловості на військове становище, введення репресивних методів покарання керівництва та інженерно-технічного персоналу та ін.), спрямовані на збільшення видобутку вугілля у Донбасі не дали бажаного результату. З переходом до непу націоналізовані вугільні підприємства об'єднувалися у госпрозрахункові трести. Металургійні заводи на Півдні України утворили трест “Південсталь”, а машинобудівні підприємства - трест “Південмаш”. Неперспективні, нерентабельні копальні здавалися в оренду кооперативам або приватним особам. У вересні 1921 р. на шахтах було введено натуроплату, яка в умовах голодного часу виявилася дієвим стимулом для зростання продуктивності праці. Широко поширилися різноманітні форми кооперації: виробнича, постачальна та фінансово-кредитна. Відзначено, що на модернізацію промисловості Донбасу виділялися значні капіталовкладення. Втім ці інвестиційні кошти витрачалися неповністю та далеко не завжди за призначенням, хоча і призвели до деяких позитивних зрушень (зростання обсягів виробництва, покращення технічного обладнання та ін.). З середини 20-х років експорт донецького вугілля за кордон постійно зростає (Італія, Туреччина, Франція, Єгипет і навіть США та Канада). Однак, досягнуті успіхи мали тимчасовий характер, оскільки соціальна напруга в Донецькому регіоні протягом 20-х років була надто високою. Про це свідчить інтенсивний страйковий рух у Донецькому регіоні, представники якого висували здебільшого економічні вимоги (своєчасна виплата зарплати, покращення жалюгідних житлово-побутових умов та санітарного стану міст, підвищення рівня охорони праці та ін.). Значна частина страйків відбувалася без санкцій профспілок. На поширення інформації про страйкову боротьбу як донецьких шахтарів, так і взагалі робітництва з будь-якого регіону СРСР було накладено ідеологічне табу. Водночас форсована індустріалізація промислових регіонів країни, у т.ч. Донбасу, захлинулася через брак капіталів для реконструкції матеріально-технічної бази, нестачу кваліфікованих спеціалістів та ряд інших чинників. У складних економічних умовах значно загострилася внутрішньополітична боротьба серед більшовицької верхівки, яка торкнулася й місцевого керівництва. Сподівання на світову революцію наприкінці 20-х років видавалися примарними для більшості партійних лідерів, які дедалі більше побоювалися зовнішньої загрози. У новій ситуації більшовики відмовилися від тимчасової лібералізації економічного курсу та переорієнтувалися на екстремальну, інтенсивну модель модернізації суспільства (формула “великого стрибка”), яка передбачала проведення індустріалізації за рахунок внутрішніх ресурсів та величезних людських втрат з запровадженням жорсткої системи карально-репресивних заходів.

У підрозділі 4.3. “Соціалістична індустріалізація” відтворено механізм переходу від багатоукладної до командно-директивної, централізованої економіки у Донбасі. Зазначено, що на базі державних синдикатів, які фактично монополізували збут та постачання, були створені виробничі об'єднання. Вони започаткували виникнення “відомчої економіки”. Індустріалізація здійснювалася на основі нещадної експлуатації робітництва та впровадження надзвичайних методів планування і керівництва економікою. Основна частина інвестицій спрямовувалася до важкої індустрії, зокрема до вугільної та металургійної промисловості. Натомість харчова та легка промисловість, які виробляли товари широкого вжитку отримали незначну частину капіталовкладень. Відтак вже на зорі індустріалізації виявилися значні диспропорції у проведенні радянської економічної політики, які на довгий час обумовили структурну деформацію, технологічну перевантаженість народногосподарського комплексу Донбасу. Інвестиції в місцеву економіку використовувалися здебільшого для будівництва нових та реконструкції старих шахт, металургійних та машинобудівних заводів. Однак, впровадження комплексної механізації виробництва значно відставало від потреб життя, що в кінцевому рахунку гальмувало поширення прогресивних технологій та зростання продуктивності праці. Одночасно розбудовувалася енергетична галузь та металургія, які розвивалися надзвичайно високими темпами. Розширилася й виробничо-технічна база хімічної промисловості Донбасу. Для забезпечення транспортних комунікацій велося активне будівництво шляхів сполучення, насамперед, залізниць. Закономірний результат індустріалізації виявився у створенні замкнутих виробничих циклів промисловості групи “А”. Соціальна інфраструктура Донеччини залишалася в жахливому стані та отримувала мізерні інвестиції, яких не вистачало навіть на задоволення елементарних потреб життєздатності людини. Такий стан речей породжував страйкові виступи, масові звільнення, високу смертність і плинність кадрів, особливо у вугільній промисловості. Відзначено, що для розв'язання соціальних суперечностей використовувалася ціла система заходів: від карально-репресивних методів та показових справ стосовно так званого “шкідництва” до ініціювання руху новаторів та ударників соціалістичної праці, введення своєрідного культу героїв-робітників, героїв-селян тощо. Підкреслено, що радикальні перетворення під час проведення індустріалізації у Донецькому басейні були вкрай суперечливими та призвели до деформації соціально-економічного розвитку.

У підрозділі 4.4. “Колективізація сільського господарства” показані та проаналізовані аграрні перетворення, проведені радянським режимом наприкінці 20-х - на початку 30-х років. Відзначено, що запровадження колективізації було зумовлено цілим комплексом причин: ліквідація потенційно небезпечного за марксистськими постулатами дрібнобуржуазного елементу, необхідність матеріально-фінансового забезпечення “індустріального стрибка”, погашення соціального невдоволення селянства шляхом превентивних каральних заходів та ін. Суцільну колективізацію на території Радянської України, у т. ч. у Донбасі, здійснювали “ударними темпами” і в цілому завершили у 1932 р. Її проведення супроводжувалося розкуркуленням та депортацією заможних селян, до яких часто-густо відносили і звичайних середняків. У Донбасі до категорії розкуркулених потрапило чимало середняків та найбідніших селян, які вагалися вступати до колгоспів, що розцінювалося як потурання куркульським настроям та зрив аграрної політики партії. Кампанія колективізації супроводжувалася численними зловживаннями уповноважених осіб, елементарними господарськими прорахунками в організації колективних господарств на місцях, що мало наслідком зубожіння сільського населення. Окрім того селяни не тільки втратили господарську незалежність, а й були фактично закріпачені у своїх колгоспах. Вони позбавлялись паспортів, а відтак навіть потенційних можливостей для трудової міграції до міста або в інші регіони. Введена система обліку та оплати праці в трудоднях практично являла собою модернізований варіант панщини, конкретні форми якої залежали від колгоспної адміністрації. Підкреслено, що колективізація у Донецькому басейні була однією з найважливіших передумов голодомору 1932-1933 рр.

У підрозділі 4.5. “Голод та репресії” висвітлено карально-репресивну політику сталінського режиму, представлено аналіз її різноманітних форм (політичні процеси, депортації, “велика чистка”) та причин, які призвели до голодоморів 1921-1923 та 1932-1933 рр. Зазначено, що ці катастрофічні соціальні явища, хоча й мали деякі об'єктивні причини (здебільшого це стосується першого голодомору), але в основному були спричинені злочинними соціальними експериментами, які проводила партія більшовиків (“воєнний комунізм”, індустріалізація, колективізація, примусова хлібозаготівля для закордонного експорту за найнижчими цінами в Європі на початок 30-х років). Показано, що соціально-економічною основою для поширення голодомору 1932-1933 рр. стала остаточна ліквідація господарської самостійності селянських господарств та політика примусової хлібозаготівлі. Відзначено, що у Донецькому басейні, де найбідніше селянство складало значний прошарок населення, голод призвів до великих людських втрат, зокрема до численних випадків суїциду та канібалізму. У другій половині 30-х років репресивна політика щодо населення Донбасу набула нових форм: бутафорських процесів за звинуваченням в участі в “контрреволюційних, терористичних, буржуазно-націоналістичних, троцькістських або шкідницьких організаціях”. Молох репресій, розкручений у цей час, досяг велетенських, ірраціональних масштабів. Він мав метою знищити будь-яку імовірну базу опору більшовицькому режиму та забезпечити продовження “експерименту з будівництва соціалізму в окремо взятій країні”.

У підрозділі 4.6. “Розвиток соціальної сфери: проблеми і протиріччя” розглянуто соціальне становище населення Донбасу, яке виникло внаслідок “соціалістичних перетворень”. Вказано, що в культурно-освітній сфері радянський режим проводив політику інтернаціональної нівеляції, спираючись на ідеологізовані канони марксистсько-ленінської теорії, зокрема на принципи партійності, класового підходу, вульгарно-матеріалістичної інтерпретації історії тощо. Ідеологічний та карально-репресивний тиск здійснювався на релігійне життя суспільства, що виявилося в насильницькому впровадженні атеїзму. Політика українізації, яка проводилася місцевими комуністами до кінця 20-х років, була згорнута у Донбасі, як і по всій Радянській Україні, під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Доведено, що загальний рівень життя у Донецькому басейні, порівняно з довоєнним (1913 р.), катастрофічно погіршився і не міг задовольнити елементарні потреби життєдіяльності (продовольча та житлова проблема, охорона здоров'я, високий виробничий травматизм та смертність, низька заробітна плата та ряд ін.). Підкреслено, що широко продекларовані досягнення культурної революції (ліквідація неписьменності, загальнодоступність освіти та ін.), хоча і значно деформували, але не змогли докорінно змінити темпорального культурного простору та традиційної ціннісної орієнтації більшої частина населення.

У п'ятому розділі дослідження “Донбас у воєнні та перші повоєнні роки (1941-1950 рр.)” розглянуто події німецько-радянської війни та повоєнна реконструкція народного господарства у Донецькому басейні. Він складається з п'яти підрозділів.

У підрозділі 5.1. “Початковий період війни” викладено перебіг подій 1941-1942 рр., які завершилися окупацією Донецького басейну німецько-фашистськими військами. Зазначено, що внаслідок прорахунків радянського головнокомандування значна частина Донеччини вже восени 1941 р. була окупована вермахтом, а в липні 1942 р. вся територія регіону опинилася під його контролем. Підкреслено, що воєнні операції радянських військ на території Донбасу, зокрема Донбасько-Ростовська стратегічна оборонна операція, не мали успіху. Велика частина матеріально-технічних ресурсів та спеціалістів, що підлягали евакуації залишилася на окупованій території. Показано, що незважаючи на вкрай складні умови у Донбасі, як і в інших регіонах СРСР, органами держбезпеки були проведені швидкоплинні кампанії арештів та депортацій “неблагонадійних осіб”. Очевидно, що такі заходи об'єктивно сприяли звороту частини місцевого населення до колабораціоністської співпраці з німцями.

У підрозділі 5.2. “Німецько-фашистський окупаційний режим” висвітлено становище регіону під час нацистської окупації. Відзначено, що встановлення окупаційного режиму супроводжувалося масовим терором супроти мирного населення відповідно до німецьких планів по розчищенню “лебенсрауму” (життєвого простору). З лютого 1942 р. нацисти розпочали примусове вивезення українських робітників з Донеччини до Третього Рейху. Одночасно залишки матеріальних ресурсів та підприємств, які не були повністю знищені, опинилися під контролем німецьких корпорацій Крупа, Сіменса, Опеля та ін. Німецьке командування розглядало Донецький басейн як джерело продовольства, вугілля, заліза та рабської робочої сили (остарбайтери). За час окупації тільки з території Сталінської області було вивезено понад 250 тис. чоловік. Така політика окупаційних властей спричинила масовий рух опору. Підкреслено, що населення та ресурси Донеччини розглядалися і гітлерівським, і сталінським керівництвом, як важливий потенціал у боротьбі двох тоталітарних режимів на взаємне винищення.

У підрозділі 5.3. “Рух опору” показано розгортання підпільної та партизанської боротьби у Донецькому басейні супроти окупантів. Відзначено, що реалії збройної боротьби з німецькими загарбниками на окупованих територіях значно відрізнялися від стереотипних оцінок радянської історіографії, у т.ч. стосовно організаційних засад руху опору. Поряд з радянським партизанським рухом та підпіллям, у Донецькому регіоні існувала націоналістична підпільна мережа, створена похідними групами ОУН. Вказано, що за диверсійні та терористичні акти партизан і підпільників у каральних операціях гинули тисячі мирних мешканців, яких також страчували як заручників. Доводиться, що введення окупаційного режиму, зорієнтованого на фізичне винищення “тубільців” (місцевих жителів), стало найважливішим чинником для поширення антифашистських настроїв та організації широкого, часто стихійного народного руху опору.

У підрозділі 5.4. “Визволення та початок відбудови” розглянуто наступальні операції радянських військ, які звільнили регіон від фашистських загарбників, а також проаналізовано тогочасний стан економіки Донецького басейну. Зазначено, що визволення Донеччини від окупантів відбувалося за складних обставин з огляду на стратегічне значення регіону та міцні оборонні позиції німців. Воно тривало протягом грудня 1942 - вересня 1943 рр. Підкреслено, що індустрія Донбасу зазнала майже суцільної руйнації. На звільненій Донеччині катастрофічно не вистачало трудових ресурсів, зокрема населення тільки Сталінської області скоротилося на половину. Цю проблему вирішували звичними адміністративними заходами: трудові мобілізації сільських мешканців, насамперед підлітків та жінок, залучення військовополонених, інтернованих та репатріантів. В умовах примусової мобілізації зневажалися елементарні права людини (жахливі житлові-побутові умови, недостатнє продовольче забезпечення, а іноді відсутність нормального одягу, білизни, взуття та ін.). Показано, що насамперед відновлювалися шляхи сполучення (мости, залізниці), підприємства оборонного значення та важкої індустрії (металургія, машинобудування). Таким чином, для відновлення народного господарства використовувався типовий для радянського режиму інструментарій примусових адміністративних та карально-репресивних заходів.

У підрозділі 5.5. “Відродження та розвиток регіону (1946-1950)” подано огляд повоєнної реконструкції Донецького басейну. Відзначено, що процес повоєнної відбудови народного господарства був вельми складним та суперечливим. З одного боку, він спирався на значне соціально-психологічне піднесення та трудовий ентузіазм народу, який відчував себе переможцем, з іншого - здійснювався адміністративно-командними методами та мав забезпечити, насамперед, власні потреби тоталітарного режиму. Пріоритет віддавався стратегічним галузям (паливно-енергетична, металургійна, машинобудівна), в які вкладалися інвестиції. Щодо легкої та харчової промисловості, то відновлення останніх значно відставало від потреб регіону. Однак, незважаючи на існуючі диспропорції на користь важкої індустрії, значних успіхів було досягнуто у відбудові соціальної інфраструктури Донеччини, у т.ч. культурно-освітніх закладів, міського транспорту, комунального житла тощо. Джерела для інвестування знаходили старим, але випробуваним, способом через “мобілізацію коштів населення” або так звану систему державних позик. Ситуація у Донбасі ускладнилася й через грошову реформу 1947 р., яка призвела до нееквівалентного грошового обігу заощаджень багатьох громадян. Водночас на значній частині території Донецького регіону внаслідок несприятливих погодних умов (посуха) та проведення примусової хлібозаготівлі поширився голодомор 1946-1947 рр. Підкреслено, що зазначені обставини спричинилися до стрімкої зміни соціально-психологічного стану місцевого населення від піднесення та ейфорії до розчарування і пригнічення. Доведено, що перші повоєнні роки продемонстрували спадкоємність курсу сталінського режиму і заклали фундаментальні протиріччя в структурі економіки регіону та спричинили соціальні деформації, які відчуваються й до сьогодні.

У додатках систематизовані та узагальнені статистичні відомості про аграрні відносини в регіоні до 1917 р., у т.ч. про розшарування селянства за надільною землею, стан селянських господарств та землекористування у Донецькому басейні, про розвиток вугільної та металургійної промисловості за доби Російської імперії, зокрема про розподіл іноземних інвестицій, рівень оплати робітників, динаміку їх чисельності, ступінь освіченості, а також про кількісну, соціальну та етнонаціональну структуру населення, про конфесійний склад віруючих у 1925 р., про голодомор 1932-1933 рр. та тогочасні норми продовольчого постачання у Донецькій області, про динаміку арештів серед окремих національностей в Донбасі, про чисельність та втрати військ під час проведення Донбасько-Ростовської стратегічної операції, про долю жіночої праці у металургії та вугільній промисловості у повоєнний час та ряд ін.

У результаті проведеного дослідження дисертант дійшов до ряду висновків, які узагальнюють авторські підходи, спостереження, інтерпретації, тлумачення та припущення, а також генералізують проміжні висновки, подані в усіх розділах і підрозділах дисертації. Вони формулюються наступним чином:

протягом останньої чверті ХІХ - початку ХХ ст. внаслідок капіталістичної модернізації суспільства у Донецькому басейні був створений потужний індустріальний комплекс, який перетворив регіон на головний металургійний та вугледобувний центр Російської імперії та відігравав помітну роль як на російському, так і на європейському ринках;

промислове піднесення Донбасу спиралося на ряд чинників (протекціоністська політика царського режиму, значні іноземні інвестиції, дешеві трудові ресурси, великі поклади вугілля, заліза та інших природних копалин, наявність широких внутрішніх і зовнішніх ринків збуту) і в основному, хоча і зі значним часовим запізненням, відповідало європейським тенденціям соціально-економічного розвитку;

індустріальна розбудова Донецького басейну та високі прибутки місцевих підприємців різко контрастували з відставанням технічного оснащення виробництва, транспортної мережі, а, насамперед, з жалюгідною заробітною платою робітництва та недостатнім розвитком соціальної інфраструктури (умови життя, праці та побуту), що стало могутнім джерелом для класової напруги і конфліктів;

аграрне реформування у Донецькому басейні у дореволюційну добу значно просунулося порівняно з іншими сусідніми регіонами, але не було завершено і спричинилося до суттєвої соціальної диференціації селянства;

Перша світова війна значно загострила соціальні суперечності та конфлікти у Донбасі, а також обумовила стрімке зростання прошарків низько- кваліфікованого та сезонного робітництва, що об'єктивно витворило базу для підтримки більшовиків під час жовтневого заколоту та громадянської війни;

соціалістична індустріалізація як у Донбасі, так і у всьому Радянському Союзі була здійснена сталінським режимом на основі нещадної експлуатації внутрішніх ресурсів, зокрема робітництва і селянства, впровадження надзвичайних методів планування та карально-репресивної системи керівництва економікою;

запровадження колективізації передбачало досягнення кількох основних цілей: ліквідація дрібнобуржуазного елементу, матеріально-фінансове забезпечення “індустріального стрибка”, погашення соціального невдоволення селянства шляхом превентивного терору та репресивних заходів;

внаслідок проведення форсованої індустріалізації та колективізації у Донецькому регіоні виникло деформоване соціокультурне середовище з домінуванням специфічної, спотвореної міської субкультури, що орієнтувалася на поєднання ідеологічних новацій з темпоральними культурними цінностями напівархаїчного селянства та подвійною мораллю, які стали сприятливим ґрунтом для системи радянських висуванців, напівосвічених місцевих чиновників і партійних функціонерів, донощиків, анонімних дописувачів та ін.;

голодомори 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 р., хоча й мали деякі об'єктивні причини (повоєнна розруха, неврожаї, несприятливі погодні умови), але в основному були спричинені злочинними соціальними експериментами, які проводило комуністичне керівництво (“воєнний комунізм”, продрозкладка, індустріалізація, колективізація, примусова хлібозаготівля та ряд ін.);

рух опору у Донецькому басейні, як і на території багатьох окупованих регіонів СРСР, здебільшого розгортався стихійно та мав складну структуру (націоналістичне підпілля, загони радянських партизанів, тимчасові формування оточених червоноармійців та ін.);

процес повоєнної реконструкції промисловості Донбасу спирався на соціально-психологічне піднесення та трудовий ентузіазм народних мас, але здійснювався традиційними адміністративно-командними методами, які зумовили технологічне перевантаження місцевої економіки та деформації в соціально-економічній моделі розвитку регіону, що існують й до нині.