Размещено на http://www.allbest.ru

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Мащенко Ірина Юріївна

УДК 94 (477/4)(=11/=8)“19”

НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН ЦЕНТРАЛЬНОЇ УКРАЇНИ В 90-Х РОКАХ ХХ СТ.

07.00.01 - історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Черкаському державному технологічному університеті Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор

Бушин Микола Іванович,

завідувач кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету

Офіційні опоненти

- доктор історичних наук, професор

Кравченко Володимир Іванович,

професор кафедри історії та українознавства Донецького інституту внутрішніх справ МВС України

- кандидат історичних наук

Стоян Ганна Олександрівна,

доцент кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики Донецького національного університету

Провідна установа - інститут історії України НАНУ, відділ історії культури українського народу

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В. Крапівін

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. 90-ті роки ХХ століття ввійшли в історію як роки, позначені значними потрясіннями і змінами як у політичній, економічній, соціальній, так і духовній сферах. Саме в цей період, в 1991 році, постала незалежна Україна. Здобуття незалежності є переломним моментом в історії будь-якої країни, оскільки цей процес часто супроводжується загостренням багатьох проблем, серед яких не останнє місце посідають національні. В Україні, як і в інших республіках Радянського Союзу, процес національного відродження розпочався з середини 80-х - початку 90-х. Наслідком політичних та соціально-економічних змін даного періоду стало не лише здобуття Україною незалежності, що логічно оформило прагнення українського етносу мати свою незалежну державу, але й етнічне (національне) відродження інших народів, які мешкали на її території. Тому постала нагальна потреба проводити державну політику, спрямовану на відродження культури як титульного етносу, так і національних меншин. Україна є поліетнічною державою, на території якої, за даними перепису населення 1989 р., проживають представники понад 100 національностей. Тому серед пріоритетних напрямків діяльності уряду вирізнялася розробка правової бази етнонаціонального розвитку меншин. З цією метою було прийнято ряд документів, у яких закріплено найважливіші положення офіційної політики держави стосовно національних меншин.

Створення національних держав супроводжувалося процесом національної самоідентифікації, етнічним ренесансом, підвищенням інтересу до етнічної історії та культури. Як відомо, розбудова цивілізованої держави можлива лише у суспільстві, що має високу культуру. А високий рівень культури досягається у тому числі і за рахунок збереження системи національних традицій. Під національними ми розуміємо традиції не лише українців як титульного етносу, а й традиції представників інших національностей, що населяють Україну. Процес відродження національних культур є дуже важливим ще й тому, що через взаємне пізнання співіснуючих національних культур формуються нормальні міжетнічні стосунки.

Складність та багатоаспектність проблеми відродження національних меншин зумовлюють чималий інтерес до неї з боку науковців, оскільки етнічний ренесанс - складне та багатокомпонентне явище. З метою докладного, найбільш повного вивчення процесу етнокультурного відродження необхідно зробити його багаторівневий зріз, дослідити кожен із компонентів. Національне відродження торкається передусім духовної сфери життя суспільства, розпочинаючись з самопізнання, з ототожнення себе з представниками якогось окремого етносу і з усвідомлення необхідності краще знати історію свого народу, його мову, культуру, традиції, його місце серед інших народів світу. Одним з проявів етнічного відродження національних меншин є створення та діяльність національно-культурних організацій, які об'єднують людей з метою здійснення різноманітних заходів, спрямованих на сприяння етнічному відродженню тієї чи іншої меншини. Існування національно-культурних об'єднань дозволяє громадянам, що не належать до титульного етносу, найбільш повно реалізувати право на вивчення своєї етнічної культури, мови, традицій, що за важких економічних умов держава не завжди може забезпечити. Національно-культурне відродження етнічних меншин, природно, не вичерпується функціонуванням різноманітних організацій та об'єднань. Але так як діяльність цих об'єднань, що роблять свій вагомий внесок у розвиток культур етнічних меншин (а оскільки представники цих меншин є також громадянами України, то і в розвиток української держави загалом), є складовою частиною процесу відродження, то ці організації також заслуговують на всебічне вивчення. Дослідження національно-культурного відродження етнічних меншин на сучасному етапі допоможе відповідним органам влади проводити виважену етнополітику, спрямовану на формування толерантного клімату в державі та на запобігання міжнаціональній ворожнечі, що стала бідою для багатьох країн сучасного світу. етнічний меншина український державність

Предметом дослідження є процес національно-культурного відродження етнічних меншин, культурницька, освітня, соціальна діяльність організацій національних меншин, що виникли і функціонували в центральному регіоні України з 1991 по 2000 роки.

Об'єктом дослідження виступають національні меншини Центральної України та їх національно-культурні об'єднання.

Географічні межі дослідження охоплюють територію Центральної України, до складу якої належать Вінницька, Дніпропетровська, Кіровоградська, Полтавська та Черкаська області. Вибір саме цього регіону України зумовлюється тим, що тут більшість населення - представники титульного етносу, отже іноетнічні групи складають кількісну меншість. Відносна віддаленість центральної частини України від кордонів з іншими державами (Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Польщею, Білоруссю, Росією) послаблює безпосередній вплив з боку цих держав на представників своїх етносів, що є меншинами на території України. Таким чином, це дає підстави для дослідження проблеми відродження етнічних меншин і діяльності їх культурних організацій як складової частини цього процесу в умовах домінування українського етносу, коли основою розвитку є саме внутрішній потенціал етносів, що відроджуються, а не всебічна підтримка етнічно споріднених сусідніх країн.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1991 - 2000 роки, оскільки на цей період припадає створення незалежної української держави, національний ренесанс як українського етносу, так і етнічних меншин і виникнення та діяльність культурних організацій як прояв національно-культурного відродження.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що автором здійснено комплексний аналіз стану і тенденцій процесу відродження національних меншин і діяльності національно-культурних об'єднань як складової цього процесу. Було зроблено аналіз нормативних документів, що висвітлюють основні напрями державної етнополітики, як правової бази врегулювання міжнаціональних відносин.

Використання нових матеріалів поточних архівів державних установ та культурних організацій, частина яких вводиться до наукового обігу вперше, дозволило більш детально дослідити напрями діяльності національно-культурних об'єднань етнічних меншин в контексті становлення української державності, внаслідок чого визначено роль цих об'єднань в збереженні культур національних меншин. Автором визначається місце та роль діяльності національно-культурних об'єднань в загальному процесі етнокультурного відродження.

Метою дослідження є вивчення процесу національно-культурного відродження етнічних меншин на території Центральної України та аналіз діяльності національно-культурних об'єднань етнічних меншин в умовах розбудови української державності.

Для досягнення поставленої мети в дисертаційному дослідженні автор ставить такі завдання:

вивчити історіографію проблем, пов'язаних з відродженням та розвитком етнічних меншин в незалежній Україні;

проаналізувати сучасну законодавчу базу, що спрямована на регулювання життя і діяльності представників національних меншин;

розглянути етнічний склад окресленого регіону;

відобразити процес відродження національних меншин в умовах становлення української державності на основі діяльності організацій національних меншин;

висвітлити процес утворення організацій національних меншин;

з'ясувати основні напрями діяльності організацій національних меншин;

показати особливості функціонування етнічних меншин в окресленому регіоні;

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дане дисертаційне дослідження пов'язане з держбюджетною науково-дослідною темою “Державотворчі процеси в Середньому Подніпрв'ї в контексті творення історії України” (держ. рег. № 0199U003996) Черкаського державного університету ім. Б. Хмельницького.

Практичне значення дисертації полягає в можливості використання матеріалів і висновків для подальшої розробки проблем, пов'язаних з розвитком національних меншин в Україні, для підготовки узагальнюючих робіт з історії національних меншин, для дослідження діяльності національно-культурних об'єднань в інших регіонах України.

Результати дослідження можуть використовуватись також при розробці спеціальних регіональних програм розвитку культур національних меншостей в Україні.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації знайшли своє відображення у доповідях на міжнародному симпозіумі “Профспілки і проблеми місцевого самоврядування” (Уфа, 1999 р.), Міжнародній науковій конференції “Історія очима молодих дослідників” (Донецьк, 1999 р.), Міжнародній науковій конференції “Історична наука на порозі ХХІ ст.” (Чернівці, 2000 р.), Науковій конференції, присвяченій В. Липинському (Черкаси, 2002 р.).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 8 наукових робіт обсягом 4,6 др. арк., з них 4 у фахових виданнях.

Структура дисертації будується у відповідності до мети та завдань дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання і методи дослідження, вказані наукова новизна, практичне значення та апробація отриманих результатів. Перший розділ - “Стан наукової розробки проблеми, джерельна база та методологічні засади дослідження” складається з двох підрозділів. В першому підрозділі розкривається історіографія проблеми. Кінець 80-х - початок 90-х років характеризувався різким зростанням інтересу людей різних національностей до своєї історії та культури. Разом з тим постала нагальна потреба дослідження проблем, пов'язаних з національними меншинами. Україна вже мала досвід розв'язання національних проблем та теоретичні розробки в національній сфері: зокрема, проблемам національно-визвольної боротьби присвячували свої праці такі українські дослідники, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Драгоманов, В. Липинський, І. Огієнко. Існуючий за радянських часів підхід до даної проблеми в нових умовах вже не задовольняв дослідників, тож постала необхідність нових теоретичних розробок проблем міжнаціональних відносин, створення нового понятійного апарату вивчення етнонаціональної сфери суспільного розвитку. Специфіка проблеми спричинила появу значної кількості досліджень, присвячених окремим її аспектам. За радянських часів розгляд питань, пов'язаних з етнонаціональними проблемами, відбувався в контексті ідеї створення і розбудови інтернаціональної держави, і тому дослідження мали переважно етнографічний характер. Вивчалися особливості розселення етносів, їх культура, побут, традиції. Окремо серед тогочасних вітчизняних дослідників необхідно відзначити Ю. Бромлея, який зробив чи не найбільший внесок у розвиток радянської етнологічної школи. В ряді своїх монографіях, дослідник запропонував теорію етносу на основі концепції соціальної сутності цієї людської спільноти. У зв'язку з тим, що об'єктом нашого дослідження є життя етнічних меншин, які проживають на території центральної України, зокрема діяльність національно-культурних об'єднань етнічних меншин, то нас передусім цікавить те, як саме дослідники окреслюють поняття “етнічної меншини”. Зіставивши різні визначення, автор в своїй роботі буде використовувати поняття “етнічна меншина” і “національна меншина” як синоніми.

Вже за часів незалежної України почали з'являтися нові підходи до вирішення проблем співіснування громадян різних національностей. Виходить друком ряд праць, де висвітлюються основні положення етнополітики, як-от: “Абетка етнополітолога”, “Україна: етнонаціональна палітра суспільного розвитку: словник-довідник”, “Українське державотворення: невитребуваний потенціал: словник-довідник”, Етнічний довідник, “Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персоналії”, “Міжнаціональні відносини: терміни та визначення. Словник-довідник”, рубрика “Міжнаціональні відносини: терміни і визначення”, що публікувалася в часописі “Політика і час”. Найбільш повною і докладною з довідкових праць, присвячених теоретичним засадам етнополітики, є “Мала енциклопедія етнодержавознавства” за редакцією Ю.Римаренка, яка містить велику кількість матеріалу з історії національного права, національної державності, висвітлює основні теоретичні положення етнополітичного виміру українського державотворення тощо. Вміщені в цих довідниках теоретичні матеріали та статистичні відомості дозволяють краще зрозуміти проблеми національно-культурного розвитку української держави, дають змогу осмислити процес етнічного відродження як українського, так і інших етносів, що мешкають на території України.

З утворенням незалежної України постала нагальна потреба розробки і прийняття нової законодавчої бази, в зв'язку з чим було прийнято ряд документів, в яких закріплювалися основні положення офіційно визначеного політичного напряму, зокрема в тому, що стосується національних меншин. Проблемі еволюції державної політики щодо національних меншин в Україні присвячено дисертаційне дослідження В.Архипова.

Наукове обґрунтування законодавчої бази міститься в працях таких дослідників, як Ю. Римаренко, В. Медведчук, М. Панчук, В. Котигоренко, А. Леонова, О. Антонюк, В. Євтух, І. Попеску., Л. Данилюк та ін. В них провадиться аналіз сучасної законодавчої бази в Україні стосовно національних меншин і її відповідності світовим стандартам. Загалом дослідники сходяться на думці, що закони щодо національних меншин мають демократичний характер, однак, задекларувавши багато прав і свобод, автори законопроектів не розробили самого механізму реалізації цих положень, а це применшує цінність цих документів.

Окремо слід відзначити праці, присвячені вивченню історії певних національних меншин, що мешкають на території України. Це, зокрема, роботи таких дослідників, як В. Єременко, Б. Чирко, О. Калакура, І. Кудряченко, А. Кудряченко, І. Мигович, І. Гранчак, О. Софій, М. Шестопал, В. Сергійчук, М. Товт, В. Боєчко, В. Ворона, Т. Рудницька, В. Бокас, В. Самарцев, І. Курас, Н. Чурилов. В цих статтях на матеріалі нещодавно відкритих архівних джерел розглядається історія проживання окремих етносів на території України, аналізується сумісне проживання представників іноетнічного населення і українців.

Той факт, що російська етнічна група є найбільшою серед іноетнічних груп, що мешкають на території України, спричинив появу великої кількості публікацій, присвячених проблемам життя росіян в українській державі. До проблем взаємодії російського і українського етносів звертався цілий ряд дослідників, які в своїх працях висвітлювали такі аспекти, як взаємодія української та російської культур, доцільність особливого захисту росіян, доцільність визнання російської мови другою державною тощо.

Окремим проблемам етнічних меншин, національного відродження та міжнаціональним відносинам присвячені роботи таких дослідників, як М. Вівчарик, П. Панченко, В. Чмихова, С. Вовканич, І. Дзюба, О. Картунов, С. Кульчицький, О. Майборода, О. Маруховська, Н. Надолішній, В. Панібудьласка та ін.

Аналізу літератури, яка стосується проблем національних меншин у ХХ столітті, присвячена монографія О. Рафальського.

Самій проблемі національного відродження науковці також приділяли увагу. Так, канадський історик П. Магочий, услід за М. Грохом та Р. Шпорлюком, виокремлює такі стадії національно-культурного відродження: збирання спадщини, коли окремі вчені та ентузіасти знаходять мовні, фольклорні, літературні та історичні залишки певного народу; закладання культурних організацій (читалень, театрів, бібліотек, національних домів тощо), поширення через школи і видання знань про національну спадщину, яку вже зібрано або яка збирається; заснування партій та інших організацій, які уможливлюють участь у політичному процесі.

Ю.Римаренко розглядає національне відродження як процес розкриття та реалізації раніше затриманих чи нездійснених з тих чи інших причин можливостей нації (народу) до розвитку більш широкого (ніж раніше) задоволення потреб та запитів людей, які належать до даного національного колективу. І означає це не повернення народів до колишніх стадій їх соціально-культурної еволюції, а, навпаки, розвиток національних культур у відповідності до вимог сучасної епохи.

Період відродження етнічних меншин в 90-х роках ХХ століття також привернув увагу дослідників, про що свідчать дисертаційні дослідження В. Сніжко, А. Румянцевої. Але необхідно зазначити, що в них також не висвітлюються проблеми культурного відродження національних меншин Центральної України та діяльності їх національно-культурних об'єднань.

Таким чином, як показує аналіз наукової літератури, дослідники звертаються головним чином до аналізу етнополітичної бази розвитку міжнаціональних відносин на сучасному етапі, зупиняються на історії розвитку окремих національних меншин, що мешкають на території сучасної української держави, на основі нещодавно відкритих джерел висвітлюють історію депортації населення і сучасні проблеми, пов'язані з відновленням історичної справедливості та поверненням населення на місця колишнього проживання, проте практично не розглядають процес національно-культурного відродження етнічних меншин як в Україні загалом, так і в її центральній частині та діяльність їх національно-культурних об'єднань в умовах розбудови української державності як складову частину цього загального процесу.

Другий підрозділ присвячений характеристиці джерельної бази та методологічних основ дослідження. Джерельна база дисертаційного дослідження складається з опублікованих та неопублікованих матеріалів та відомостей, що зберігаються в поточних архівах державних установ та громадських організацій. За функціональним призначенням та місцем зберігання джерела можна поділити на наступні види:

законодавчі акти (до цієї групи джерел відносимо закони, прийняті в незалежній Україні, зміст яких дозволяє скласти уявлення про офіційну позицію держави щодо національно-культурного розвитку національних меншин. Це такі документи, як Акт проголошення незалежності України, Декларація прав національностей України, Закон України про національні меншини, Конституція України. Сюди ж належить прийнятий ще за часів СРСР Закон про мови в Українській РСР. До цієї ж групи зараховуємо і укази та постанови Президента та уряду, зокрема Указ Президента України про утворення українсько-німецького фонду, Указ Президента України про фонд розвитку культур національних меншин України та Положення про Фонд розвитку культур національних меншин України, Постанову Президії Академії наук УРСР про утворення відділу єврейської історії і культури, Постанову Кабінету Міністрів України про спеціалізовані редакції для випуску літератури мовами національних меншин України, Звернення Верховної Ради України до громадян України всіх національностей, Основи законодавства про культуру тощо. Заслуговують на увагу і ряд законів України, що регулюють окремі аспекти діяльності національно-культурних об'єднань. Зокрема, Закон про бібліотеки та бібліотечну справу, Закон про музеї та музейну справу, Законодавство України про освіту та науку, Закон про видавничу справу, Закон про творчого працівника і творчі спілки, Закон про благодійництво і благодійницькі фонди, Закон про охорону культурної спадщини та ін.);

збірки правових документів, що містять міжнародні угоди, спрямовані на захист прав національних меншин;

програмні документи партій, що діяли в українській державі в 90-х роках ХХ ст.;

інформаційні збірки державних установ, зокрема Вісник Міністерства у справах національностей і міграцій, Інформаційний бюлетень державного Комітету в справах національностей і міграцій, Інформаційний бюлетень Міністерства освіти;

державні програми, спрямовані на розвиток етнічних меншин (Концепцію розвитку культур національних меншин, Комплексні заходи щодо розвитку культури національних меншин України до 2001 р., Державну програму відродження і розвитку освіти національних меншин, що розрахована на 1994 - 2000 рр., Державну програму розвитку української мови та інших мов в Українській РСР на період до 2000 року, програму “Освіта ХХI”);

матеріали соціологічних опитувань;

матеріали поточних архівів державних установ та громадських організацій, зокрема Державного Департаменту у справах національностей і міграцій, обласних відділів або управлінь у справах національностей, міграції та культів, національно-культурних об'єднань етнічних меншин (накази, звіти про проведену роботу державним установам, довідки про діяльність за певний період, листи, прохання, скарги, звіти національно-культурних об'єднань про культурні заходи фондам, що їх фінансують тощо);

статистичні збірки, зокрема “Україна в цифрах…”, офіційні видання Міністерства статистики України;

інформаційні збірки на матеріалах фестивалів культур національних меншин “Всі ми твої діти, Україно”;

матеріали періодичної преси, зокрема видань організацій національних меншин. Незначна віддаленість періоду, що вивчається, спричинила до того, що переважна більшість досліджень - це статті, надруковані в періодичних виданнях. Серед цих видань можна відзначити часописи “Політика і час”, “Віче”, “Український історичний журнал”, “Відродження” (часопис з питань культури та освіти національних меншин України), “Сучасність”, “Філософська і соціологічна думка”, газети “Освіта”, “Українське слово”; багато проблем, пов'язаних з правовим становищем національних меншин, висвітлює періодичне видання “Права людини в Україні”. Окремо необхідно відзначити і періодичні видання, які друкувалися мовами національних меншин або ж видавалися безпосередньо національно-культурними організаціями. Це, зокрема, такі видання, як газета “Вдомости” (м. Кіровоград), де висвітлюється позиція російського національно-культурного товариства, “Возрождение” (єврейська народна газета), “Моя родина” (газета національних меншин України), “Надежда” (видання Регіональної асоціації єврейських організацій малих міст України, м. Корсунь-Шевченківський), “Община” (газета єврейської общини), “Аль-Баян” (видання ісламського культурного центру), “Братья славяне” (газета громади російської культури “Русь” та російської громади), “Век” (видання Всеукраїнського єврейського конгресу), “Еврейский мир” (бюлетень єврейського фонду України), “Лехаим” (видання спілки єврейської культури, фонду Хесед Хаім, м. Кременчук), “Тхія” (щомісячна газета єврейської громади), “От сердца к сердцу” (щомісячна газета єврейської релігійної громади), “Сохнутон” (єврейське агентство Сохнут-Україна), “Хадашот” (газета асоціації єврейських організацій і общин України), “Німецький канал” (щомісячна газета німців), “Хэсэд Авот”, “Атіква” (м. Полтава), “Шалом” (м. Кременчук). Саме ці видання містять найбільш повну інформацію про етнічне відродження національних меншин, діяльність їх культурних об'єднань, про проблеми, які виникають в процесі їх діяльності;

матеріали краєзнавчих музеїв, експозиції яких присвячені історії та культурі різних етносів, що населяють дану місцевість (зокрема, музею єврейської громади Кіровоградської області, що розташований в будинку синагоги);

матеріали офіційних сайтів, де розміщується інформація про діяльність того чи іншого об'єднання, аналіз ситуації в сфері міжнаціональних відносин тощо.

Отже, аналізуючи рівень наукової розробки теми дослідження, ми можемо констатувати, що в дослідженні проблеми етнонаціонального відродження меншин, які мешкають на території України, було зроблено досить багато: висвітлювались проблеми етнополітичної бази, розглядалися особливості проживання і розвитку окремих етнічних груп тощо. Але проблема функціонування культурних організацій національних меншин в умовах становлення української державності не розглядалася. Критичне використання джерел дозволить більш об'єктивно і повно проаналізувати та охарактеризувати процес діяльності культурних організацій етнічних меншин в окресленому регіоні. Таким чином, використані джерела дають можливість реалізувати поставлені мету та завдання дисертаційного дослідження.

Методологічну основу дисертаційного дослідження складають наукові принципи і методи пізнання, які спираються на діалектику, досягнення вітчизняної історичної науки, спрямовані на об'єктивне, всебічне висвітлення подій і фактів реальної дійсності. Усі компоненти історичного дослідження ґрунтуються на основоположних принципах науковості, історизму, об'єктивності, системності, розвитку, всебічності та плюралізму, пріоритеті загальнолюдських цінностей.

В процесі дослідження даної проблеми використовувалися методи пізнання, за допомогою яких теоретичні принципи пізнання переходять у площину реальності. Це такі методи, як метод наукового аналізу і синтезу, ретроспективний та порівняльний методи, статистичний метод, логічно-аналітичний метод, метод комплексного підходу.

Другий розділ “Етносоціальний склад Центральної України та політика України щодо національних меншин на етапі становлення української державності (90-ті роки ХХ ст.)” присвячений аналізу регіону з огляду на його етнічний склад та формуванню і становленню етнополітики сучасної України. На основі матеріалів перепису 1989 року автором висвітлена етнічна структура регіону, охарактеризовані основні етнічні меншини, що населяють даний регіон. Відзначено, що на етнічний склад регіону впливає такий фактор, як міграція. Виділено такий специфічний для регіону, зокрема для Черкаської області вид міграції, як паломництво (хасидів до м. Умань). Зазначено також, що найбільшими етнічними групами, що проживають на території Центральної України, є росіяни, білоруси, євреї тощо. Акцентована увага на тому, що загалом спостерігається дисперсне розселення представників національних меншин, хоч подекуди трапляються і невеликі компактні поселення, такі, як, наприклад, молдаван чи болгар в Кіровоградській області. Дослідники відзначають, що населення цього регіону характеризується високим рівнем толерантності. Підкреслено, що Центральна Україна є досить стабільним регіоном в сфері міжнаціональних відносин. Окрім того, характерною особливістю даного регіону є досить високий рівень асиміляції. Незважаючи на це, в окресленому регіоні в 90-х роках ХХ століття спостерігався процес національно-культурного відродження етнічних меншин, що супроводжувався створенням цілої мережі національно-культурних об'єднань, як загальноукраїнського масштабу, так і регіональних, обласних, міських тощо.

Автором проаналізовано законодавчу базу національно-культурного відродження та розвитку національних меншин та діяльності їх національно-культурних об'єднань. Зокрема, аналізуючи сам процес національно-культурного відродження, автор виокремлює загальні і специфічні фактори, що його характеризують. Серед загальних виділяються такі, як стадія національно-культурного відродження, на якій перебуває дана етнічна група (стадія збирання спадщини, організаційна стадія, політична стадія), вплив державної етнополітики на розвиток національної меншини (конструктивний, деструктивний), рівні, на яких відбувається процес національного відродження (економічний, політичний, духовно-культурний, соціальний); серед специфічних факторів, що характеризують процес національно-культурного відродження, виділяються такі, як регіон, в якому проживають представники національних меншин (Західний, Східний, Південний, Північний, Центральний), особливості розселення представників національних меншин (компактне, дисперсне), вік осіб, залучених до діяльності національно-культурних об'єднань (діти та підлітки, молодь, середній вік, похилий), соціальний статус людей, що беруть участь в роботі національно-культурних об'єднань.

Аналізуючи законодавчу базу, автор звертається до досвіду в цій сфері, який вже мала Україна, зокрема до Закону про національно-персональну автономію від 9 січня 1918 року. Зупиняється автор і на характеристиці державної політики в національній сфері в період, який дослідники називають “національно-культурним відродженням 20-х років”. Зокрема, характеризуються закони, постанови, що торкалися національної сфери. Автор аналізує трансформацію офіційного підходу до вирішення проблем в національній сфері із зміною державної ідеології і прагненням виховати людину не на національних цінностях, а на ідеї створення спільної радянської нації. При аналізі державної політики періоду становлення і розбудови української державності підкреслюється вплив міжнаціональних відносин (конструктивний чи деструктивний) на сам процес становлення державності, автором виокремлюються такі рівні впливу, як політичний, економічний, психологічний, культурний тощо.

Характеризуючи сучасну законодавчу базу національно-культурного відродження етнічних меншин, автор виділяє основні завдання в сфері етнополітики. Підкреслено також, що Україна в 90-х роках ХХ століття прийняла цілий ряд законів, спрямованих на розвиток національних меншин загалом, і національних культур зокрема. Однак, автором зазначається, що незважаючи на загалом демократичний характер законодавства, воно не позбавлено ряду недоліків. Зазначається також, що етнополітична ситуація в Україні характеризувалася в цілому підвищенням ролі національного фактору в суспільно-політичному житті. За роки, що минули з часу проголошення незалежності, було здійснено розробку правової бази, що має на меті сприяння розвитку гармонійних міжнаціональних відносин. Але багато проблем виявилися не охопленими прийнятими законами. Зокрема, потребують детальної розробки і розгляду законопроекти щодо змін і доповнень до Закону про національні меншини, нової редакції Закону про мови, який би остаточно визначив статус російської мови, необхідна детальна розробка положення про національно-культурну автономію, програм розвитку культур національних меншин з урахуванням регіонального аспекту, для чого потрібна тісна взаємодія між урядом і національними меншинами, зокрема культурними організаціями національних меншин. Характеризуються в роботі і позиції політичний партій, задекларовані в їх програмних документах, що також допомагає скласти уявлення як про тогочасну ситуацію, так і про перспективи державної політики щодо національних меншин.

Третій розділ “Діяльність національно-культурних об'єднань” присвячений характеристиці такого прояву національно-культурного відродження етнічних меншин, як створення та розвиток мережі національно-культурних об'єднань. На території Центральної України також діяв цілий ряд національно-культурних об'єднань. Зокрема, в Вінницькій області наприкінці досліджуваного періоду діяло 46 національно-культурних товариств, в Дніпропетровській області - 26, в Полтавській та Кіровоградській областях було зареєстровано по 18 національно-культурних товариств, в Черкаській області - 24., хоча, за даними Черкаської єврейської общини, лише єврейських общин на території Черкащини на той час діяло близько 27. Автором аналізуються принципи діяльності цих об'єднань, виокремлюються їх основні завдання. В роботі проводиться поділ напрямів діяльності даних організацій на загальні і специфічні, в залежності від їх етнічної приналежності. Так специфічними проблемами, наприклад, для німецьких національно-культурних об'єднань, є проблеми, пов'язані з поверненням раніше депортованих німців до України, сприяння поновленню доброго імені репресованих та депортованих народів, жертв сталінізму; досягненню повної і гласної реабілітації німців України, як депортованого народу, забезпеченню політичного рівноправ'я з іншими національностями на території України, в тому числі в місцях компактного проживання німців та в місцях їх історичного компактного проживання; специфічною для російських організацій була так звана “мовна проблема”, для циганських об'єднань - проблема освіти тощо.

Автором акцентована увага на тому, що найбільше на території Центральної України в 90-х роках ХХ століття діяло єврейських національно-культурних організацій. Серед інших найбільш активними були німецькі, польські, російські тощо. Якщо зіставити кількість етнічних росіян, що мешкали в регіоні, і кількість російських національно-культурних меншин, можна помітити, що російських організацій на території Центральної України в той період було дуже мало.

В дослідженні автор зазначає, що сам процес створення національно-культурних товариств розпочався ще наприкінці 80-х - на початку 90-х років. Поступово з досвідом відбувалося вдосконалення форм і методів роботи. Наприкінці 90-х років ХХ століття вже існували такі форми національно-культурних об'єднань, як регіональні общини, благодійні фонди, жіночі організації, релігійні общини, культурні об'єднання, недільні школи, студентські клуби, молодіжні організації, національні творчі колективи тощо.

Робота національно-культурними товариствами проводилася за багатьма напрямками, але чи не найголовнішим серед них був освітній. Основною формою оволодіння мовою власної національності для представників національних меншин на території Центральної України були недільні школи, курси та факультативи.

Доведено, що, всупереч деяким твердженням, для більшості національно-культурних об'єднань навіть наприкінці досліджуваного періоду актуальною залишалася така проблема, як відсутність коштів і приміщення для нормальної роботи. Основними джерелами фінансування цих об'єднань були членські внески, спонсорська допомога, добровільні пожертви, кошти іноземних фондів, комітетів та організацій.

Для вирішення проблем національних меншин на місцях функціонували відділи або управління в справах національностей, міграції та релігій при обласних державних адміністраціях. Аналіз фактичної документації довів, що ці утворення були не в змозі вирішити багатьох проблем, з якими зіштовхуються національно-культурні товариства. Фактично вони можуть лише проводити роз'яснювально-консультативну роботу.

Характерною ознакою була і плідна співпраця між національно-культурними об'єднаннями різних етнічних меншин, що полягала у проведенні спільних заходів, обміні досвідом. Подекуди існувала така форма співпраці, як створення будинків національних культур, зокрема в м. Кременчук.

Отже, в 90-х роках ХХ століття на території Центральної України як прояв процесу національно-культурного відродження виникла ціла мережа національно-культурних об'єднань етнічних меншин, які вирішували проблеми не лише культурного, а і економічного та соціального спрямування.

Розв'язуючи поставлені в дисертаційному дослідженні завдання, автор дійшов певних висновків:

в 90-х роках ХХ століття в Україні процес національно-культурного відродження охопив як титульний етнос, що призвело до появи нової незалежної держави, так і власне національні меншини;

в досліджуваний період було розроблено і законодавчу базу розвитку культур національних меншин. Однак, маючи загалом демократичний характер, українське законодавство в етнічній сфері було не позбавлене окремих недоліків, що гальмували його впровадження в життя;

різні політичні партії в своїх програмах звертають увагу лише на такі проблеми, як гарантії національним меншинам забезпечення демократичних прав і свобод; надання можливості вільного розвитку культури національних меншин; облаштування представників раніше депортованих народів; вирішення мовного питання;

на території Центральної України, незважаючи на невеликий відсоток представників національних меншин і їх переважно дисперсне розселення, також проходив процес національно-культурного відродження, проявом якого зокрема були створення і активна діяльність різноманітних національно-культурних об'єднань;

аналіз статутних документів та фактичної діяльності багатьох національно-культурних центрів показує, що, хоча більшість з них створені давно, всі вони переживають період самовизначення і пошуків власного місця у системі міжнаціональних відносин та напрямків і форм своєї роботи;

проаналізувавши основні положення, що містяться в статутах національно-культурних об'єднань, та конкретні заходи, які проводяться даними організаціями, можна виокремити такі пріоритетні напрями їх діяльності: освітня робота, поглиблення знання мови власної національності, а в більшості випадків - вивчення її; задоволення національно-культурних потреб членів об'єднань; забезпечення інформаційних потреб; збереження та поширення національно-культурних традицій, ремесел, звичаїв та народних обрядів; відновлення історичної справедливості (щодо депортованих народів); вивчення та популяризація історії етносу, його ролі в розвитку країни, музейна робота; проведення фольклорно-мистецьких фестивалів; допомога тим, хто прагне виїхати на історичну батьківщину; захист громадянських, економічних та соціальних інтересів членів товариства; налагодження економічних та культурних зв'язків з історичною батьківщиною тощо;

провідне місце в діяльності національних культурних центрів на території Центральної України в 90-ті роки ХХ століття належало питанням відродження, збереження і розвитку національних культурних традицій, виховання дбайливого ставлення до культурної спадщини етносів - пам'яток, національної символіки, літератури і мистецтва, традицій, свят, обрядів, національних шкіл і т.д. Основною формою вивчення мови власної національності для представників етнічних меншин були недільні школи та факультативи;

характерною особливістю окресленого регіону можна назвати більшу активність порівняно з іншими етнічними групами єврейської та німецької, що проявляється в створенні великої кількості національних об'єднань, які ведуть активну діяльність. Що ж стосується росіян, то необхідно зазначити, що хоч їх питома вага в етнічній структурі регіону більша, ніж скажімо євреїв чи німців, кількість національно-культурних центрів, що репрезентують російську культуру незрівнянно менша. Це можливо пояснити тим, що багато росіян не відчувають себе представниками національної меншини і не бачать потреби об'єднуватись з метою реалізації права на вільний розвиток власної етнічної культури. Ті ж російські національно-культурні товариства, які існують одним з пріоритетних напрямів діяльності визначають врегулювання так званого “мовного питання” і часто ставлять собі за мету домогтися визнання російської мови другою офіційною;

національно-культурні об'єднання фактично були не в змозі вирішити всі проблеми і проводити роботу за всіма задекларованими напрямками в повному обсязі. Брак коштів, відсутність приміщень інші фактори не дозволяли цього;

якщо ж порівняти напрями та форми діяльності національно-культурних об'єднань різних етнічних меншин в межах окресленого регіону можна помітити, що незважаючи на те, що практично всі об'єднання в статуті задекларували серед завдань і заходи в сфері культури, і в соціальній сфері, і в галузі освіти, далеко не всі вони проводять таку широку діяльність. Практично з усіх національно-культурних об'єднань етнічних меншин найбільш послідовна, чітка та ефективна робота по всіх перерахованих напрямках проводиться лише в єврейських. Однак, незважаючи на певні проблеми, національно-культурні організації проводили активну діяльність, спрямовану на розвиток культур національних меншин, а їх функціонування сприяло пом'якшенню наявних та надуманих протиріч в національній сфері;

дослідження процесу національно-культурного відродження етнічних меншин в 90-х роках ХХ може сприяти реальному формуванню нового мислення у сфері міжнаціональних відносин, яке означає зокрема і повагу до соціально-культурної своєрідності кожної нації.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ АВТОРА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

Мащенко І.Ю. Діяльність національно-культурних об'єднань етнічних меншин на території Центральної України: 90-ті роки ХХ століття // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. - К.: Інститут історії України НАН України, 2002. - Вип. 11 С. 235 - 244. (0,8 др. арк.);

Мащенко І.Ю. Вплив міжнаціональних відносин на становлення української державності (90-ті роки): до постановки проблеми // Національний університет “Києво-Могилянська Академія”. Миколаївська філія: Наукові праці. - Т. 8. Історичні науки. - Миколаїв, 2000. - С. 152 - 154 (0,5 др. арк.);

Мащенко І.Ю. Етнічні меншини Черкащини: 90-ті роки ХХ ст. // Вісник Черкаського університету. Серія: Історичні науки. - Випуск № 27. - Черкаси, 2001. - С. 137 - 140 (0,5 др. арк.);

Мащенко І.Ю. Німецькі національно-культурні об'єднання на території Центральної України: 90-ті роки ХХ століття // Історичні і політологічні дослідження. - Донецьк, 2002. - № 2 (10). -С. 166 - 171 (0,5 др. арк.);

Мащенко І.Ю. Алгоритми дослідження проблеми відродження культур національних меншин в Україні // Міжнародний Науковий Конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ ст.”. Чернівці, 16 - 18 травня 2000 р. Доповіді та повідомлення. - Чернівці: Рута, 2001. - Т. 3. - С. 122 - 125 (0,4 др. арк.);

Мащенко І.Ю. Проблеми міжнаціональних відносин як дестабілізуючий фактор процесу державотворення (90-ті роки ХХ ст.) // Збірник наукових праць Міжнародної студентської конференції “Історія очима молодих дослідників”. - Донецьк: Донецький Державний університет, 1999. - Т. 1. - С. 193 - 196 (0,4 др. арк.);

Мащенко И.Ю. Межнациональные отношения в Украине как научная проблема // Научные статьи международного симпозиума “Профсоюзы и проблемы местного самоуправления”. - Уфа, 1999. - С. 90 - 92 (0,3 др. арк.);

Технологическое управление межнациональными отношениями. Проблемы становления теории и методологии, развития методики и практики. - Черкассы - Волгоград: Брама-ИСУЭП, 1999. - 376 с. (співавтори - Бушин М.І., Галієв Г.Т., Нікрєдін Г.Д. та ін.). (автору належить розділ “Ресурсный потенциал межнациональных отношений на Украине”. - С.254 - 278) (1,2 др. арк.).

АНОТАЦІЯ

Мащенко І.Ю. Національно-культурне відродження етнічних меншин Центральної України в 90-х роках ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. -Донецький національний університет, Донецьк, 2002.

Дисертацію присвячено проблемі національно-культурного відродження етнічних меншин на території Центральної України в 90-х роках ХХ століття, тобто, в умовах становлення української державності. В дослідженні відтворено цей процес в взаємодії внутрішнього потенціалу етносі з цілеспрямованою державною політикою. Акцентована увага на такому прояві національно-культурного відродження, як створення та діяльність національно-культурних об'єднань, висвітлено їх основні напрями діяльності, співставлено задекларовані завдання і фактичну роботу, проаналізовано взаємодії з органами влади та іншими національно-культурними об'єднаннями.

Ключові слова: національно-культурне відродження, етнічні меншини, національна культура, національно-культурні об'єднання.

АННОТАЦИЯ

Мащенко И.Ю. Национально-культурное возрождение этнических меньшинств Центральной Украины в 90-х годах ХХ века. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Донецкий национальный университет, Донецк, 2002.

Диссертация посвящена проблемам национально-культурного возрождения этнических меньшинств в 90-х годах ХХ столетия, в условиях становления украинского государства. В исследовании воссоздан этот процесс во взаимодействии внутреннего потенциала этноса и государственной политики, направленной на развитие культур народов, которые проживают на территории Украины. Границы исследования охватывают территорию Центральной Украины; регион, который традиционно считается наиболее стабильным в сфере межнациональных отношений, регион, характерной особенностью населения которого исследователи отмечают высокий уровень толерантности, регион, в котором представители титульного этноса составляют абсолютное большинство, а национальные меньшинства, соответственно, - численное меньшинство и поэтому особенности данной территории традиционно не привлекали внимание исследователей.

Автором детально анализируется этнополитика современной Украины, показывается процесс её становления, характеризуется опыт в сфере разрешения межнациональных проблем, который унаследовала Украина, даётся характеристика документальной базы, которая призвана способствовать мирному развитию этнокультур в Украине, урегулированию межнациональных отношений. Характеризуется в роботе и позиции различных политических партий, действовавших в 90-х годах ХХ столетия в Украине. В частности в программах политических партий основными моментами были: гарантии национальным меньшинствам обеспечение демократических прав и свобод; предоставление возможности свободного развития культуры национальных меньшинств; проблемы депортированных народов; решение “языкового вопроса”.

Автор, проанализировав материалы текущих архивов государственных учреждений (таких, как Государственный департамент по делам национальностей и миграции, областных отделов или управлений по делам национальностей, миграции и религии, областных управлений культуры и т.д.), документов самих национально-культурных обществ, материалов периодической прессы национальных меньшинств, информацию официальных сайтов национально-культурных объединений и организаций и так далее, приходит к выводу, что на территории Центральной Украины не смотря на то, абсолютное большинство населения данного региона - представители титульного этноса, в 90-х годах ХХ столетия проходил процесс, который можно охарактеризовать, как национально-культурное возрождение этнических меньшинств. Более детально автор рассматривает такое проявление национально-культурного возрождения, как создание и деятельность разнообразных национально-культурных объединений, основной целью которых статутные документы определяют содействие удовлетворению этнокультурных потребностей представителей национальных меньшинств. Автором характеризуются задекларированные и фактические направления деятельности национально-культурных организаций, такие как работа в сфере образования, обеспечение национально-культурных потребностей членов объединений, обеспечение информационных потребностей, сохранение и популяризация национально-культурных традиций, ремесел, обычаев, обрядов, восстановление исторической справедливости и т.д. Сопоставив планируемые и фактические действия и мероприятия, автор делает выводы, что и в конце исследуемого периода многие национально-культурные общества находились в стадии становления. Практически перед всеми ними стояли схожие проблемы: нехватка средств для полноценной деятельности, отсутствие помещений и т.д. Но, несмотря на это, в 90-х годах ХХ ст. на территории Центральной Украины как проявление процесса национально-культурного возрождения действовало большое количество национально-культурных объединений, деятельность которых способствовала развитию культуры украинского государства.

Ключевые слова: национально-культурное возрождение, этнические меньшинства, национальная культура, национально-культурные общества.

SUMMARY

Mashchenko I.Y. National-cultural revival of the ethnic minorities of the Central Ukraine in 90-th of the XX century. - Manuscript.

Thesis for candidate's degree by speciality 07.00.01 - History of Ukraine. - Donetsk National University, Donetsk, 2002.

The dissertation is devoted to the problem of national-cultural revival of the ethnic minorities in the territory of Central Ukraine in 90-th of the XX century, i.e. during the Ukrainian state stabilization. This process in the interaction of the ethnos internal potential with the purposeful state policy is reproduced in the research. The attention is concentrated on the such manifest of national-cultural revival, as of national-cultural unions creating and their activity, the main activity trends are clarified. In the scientific research it was compared their decelerated tasks and fact work. The interaction with the power organs and with the other of national-cultural unions was analysed.

Key words: of national-cultural revival, ethnic minorities, national culture, national-cultural unions.

Размещено на Allbest.ru