Італія після Другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

Італія після Другої світової війни

План

1. Проголошення Італії республікою

2. Встановлення політичного панування християнських демократів

3. Лівоцентризм в Італії у 60-х рр.

4. Політика "національної солідарності" в Італії

5. Особливості італійського неоконсерватизму

6. Зміни у співвідношенні політичних сил наприкінці 80-х - у 90-х рр.

7. Література

1. Проголошення Італії республікою

Розгром фашизму справив глибокий і тривалий вплив на весь хід суспільно-політичного розвитку Італії після Другої світової війни.

Велику роль у звільненні країни відіграв рух Опору, де провідні позиції займали Комуністична і Соціалістична партії, які взаємодіяли між собою. Ці партії мали масовий характер: до кінця 1945 р. в ІКП нараховувалось 1700 тис. членів, в Італійській соціалістичній партії пролетарської єдності (ІСППЄ; до 1943 р. - ІСП) - 700 тис.

З квітня 1944 р. блок антифашистських партій, які співробітничали в межах створених в ході Опору комітетів національного звільнення, перетворився в урядову коаліцію. Ліве крило блоку представляли ІКП, ІСППЄ, Партія дії (виникла на основі руху "Справедливість і свобода"); на правому фланзі були - Ліберальна партія (до приходу до влади фашистів була правлячою), партія "Демократія праці"; роль центру виконувала католицька Християнсько-демократична партія (ХДП). На відміну від старих буржуазних партій вона мала масовий характер (у 1945 р. об'єднувала близько 1 млн. членів). Ця обставина, а також підтримка Ватиканом і церковним апаратом сприяли перетворенню ХДП у провідну буржуазну партію післявоєнної Італії.

За 3 роки (до травня 1947 р.) в Італії змінилося 7 урядів "національної єдності". Це був період гострої політичної боротьби з усіх основних проблем, які постали після звільнення від фашизму, тому що у кожної партії було своє розуміння нових завдань і перспектив.

Тим не менше, в перші післявоєнні роки демократичним силам вдалося домогтися суттєвих успіхів. Відродився профспілковий рух: у 1944 р. була створена Загальна італійська конфедерація праці (ЗІКП). Був прийнятий ряд рішень, які покращували положення трудящих як міста, так і села. Була знищена система фашистських політичних інститутів. Створений верховний комісаріат з чистки державного апарату від фашистських елементів.

Однією з важливих проблем було питання про форму державного устрою Італії. Більша частина партій виступала проти монархії. На 2 червня 1946 р. був призначений референдум з питання про форму державного правління і вибори до Установчих зборів, які повинні були розробити нову конституцію країни.

Референдум приніс перемогу прихильникам республіки. За це висловились 12718 тис. виборців, за збереження монархії - 10719 тис. Вибори до Установчих зборів виявили концентрацію голосів виборців навколо 3-х масових партій: ХДП - 35,2% голосів, ІСППЄ - 20,7%, ІКП - 19%.

В ході розробки конституції точилася гостра боротьба в Установчих зборах. Особливо суперечки розпалювались з питання про взаємовідносини держави і церкви. У підсумку в конституції було записано, що "держава і католицька церква незалежні і суверенні у сферах, які належать кожній з них".

Головою Італійської республіки ставав президент, який обирається на спільному засіданні двох палат парламенту (палати депутатів і сенату) і представників автономних областей, які повинні були бути створені, на 7 років. Обидві палати парламенту обирались на основі пропорційної системи представництва усіма повнолітніми громадянами (жінки вперше отримали право голосу). Передбачалось, що республіканська форма правління не може бути предметом конституційного перегляду. Заборонялось відновлення в будь-якій формі фашистської партії. Серед основних принципів конституції - відмова від війни як засобу зазіхання на свободу інших народів і засобу вирішення міжнародних суперечок.

Конституція була дуже демократичною. Багато положень були незвичні у порівнянні з колишніми конституціями буржуазних країн, а в порівнянні з тими, які приймалися у той час, відрізнялась більшим радикалізмом. Італія проголошувалася республікою, яка заснована на праці (ст.1). Її завданням було "усувати перепони економічного і соціального порядку, які, фактично обмежуючи свободу і рівність громадян, заважають повному розвитку людської особистості і дійсній ефективній участі усіх трудящих в політичній та соціальній організації країни" (ст.3). Не обмежуючись лише визнанням права на працю, конституція декларувала, що республіка "заохочує умови, які роблять це право реальним" (ст.4). В ній були відображені принципи законодавчого обмеження робочого дня і рівної оплати за рівний труд, право трудящих на щотижневий відпочинок, щорічну оплачувану відпустку, соціальне забезпечення, свобода профспілок, право страйків (в межах законів, що його регулюють). Свобода приватної господарчої ініціативи визнавалась, але із застереженням, що вона не повинна суперечити з суспільною користю. Відповідно до цього передбачалось, що підприємства, які являють "предмет важливих суспільних інтересів", можуть бути в законному порядку відчужені у власників на основі викупу і передані державі, громадським установам або об'єднанням трудящих. Передбачалось також, що приватна земельна власність буде обмежена в законодавчому порядку межею, яка буде встановлюватися з урахуванням відмінності областей і сільськогосподарських зон.

Усі ці риси конституції пояснювались тим, що вона була народжена Опором і відображала внесок у перемогу над фашизмом трудящих мас.

Але до кінця 1947 р., коли конституція вже була прийнята, антифашистська єдність періоду Опору припинила існування. На початку 1947 р. стався розкол в Соціалістичній партії, яка прийняла після цього стару назву - ІСП. Від неї відокремилось праве крило на чолі з Дж. Сарагатом, яке виступало проти співробітництва з комуністами. Тоді ж відбулася поїздка прем'єр-міністра Д.Де Гаспері (ХДП) до США, де на нього був здійснений натиск з метою домогтися усування представників лівих партій з уряду. У травні 1947 р. розразилася урядова криза, яка закінчилася створенням однопартійного уряду ХДП на чолі з Де Гаспері.

В країні встановилось правління християнських демократів, яке не змінювалось майже до 90-х рр.

2. Встановлення політичного панування християнських демократів

Після виключення комуністів і соціалістів з уряду в Італії встановилось політичне панування ХДП. Розірвавши відносини з лівими партіями, ХДП спрямувала свої зусилля на їх ізоляцію та послаблення.

На 18 квітня 1948 р. були призначені перші вибори до республіканського парламенту. В ході виборчої кампанії правий табір нагнічував антикомуністичну істерію. Проти ІКП було висунуте обвинувачення у підготовці до збройного повстання, що використовувалось як привід до надзвичайних поліцейських заходів.

ІКП та ІСП йшли до виборів у блоці - Народно-демократичний фронт. Незважаючи на переслідування за них проголосував 31% виборців (на 8,5% менше, ніж на виборах до Установчих зборів), за ХДП - 48,5%. Уряд очолив Де Гаспері, до нього увійшли також представники Ліберальної і Республіканської партій. Але в цілому ХДП стала партією, яка безроздільно здійснювала політичну владу.

У 1949 р. на політичній арені виникла нова партія. Слідом за сарагатівцями з ІСП вийшла ще одне праве угрупування на чолі з Дж. Ромітою. У подальшому ці обидва угрупування об'єдналися під назвою Італійська соціал-демократична партія (ІСДП). З кінця 1948 р. вони вже входили до складу уряду (хоча і з перервами).

Розкол в лівому русі супроводжувався розколом і в профспілковому русі: у 1948 р. з ЗІКП вийшли католицькі профспілки (Італійська конфедерація профспілок трудящих - ІКПТ), які групувалися навколо ХДП, в 1950 р. - Італійський союз праці (ІСП), який знаходився під впливом ІСДП.

Важливою подією в діяльності уряду стало офіційне благословення Ватикану, яке дав під час аудієнції папа Пій XII у лютому 1949 р. Незабаром папа оголосив про відлучення від церкви комуністів, соціалістів та усіх, хто віддає за них свій голос на виборах. Все сильнішим ставало втручання церкви у політичне життя Італії (в різноманітних формах), що розходилося з принципами конституції країни.

1948 р. був характерний також масовими виступами робітників проти уряду. Особливо гострий характер вони почали носити після замаху на генерального секретаря ІКП П.Тольятті 14 липня 1948 р. Уряд взяв курс на придушення силою масових виступів трудящих. Але в той же час у цій обстановці безкарно діяли мафія і неофашисти, які ще у 1946 р. утворили власну партію Італійський соціальний рух (ІСР).

Свою репресивну політику ХДП спробувала підкріпити обмеженням демократичних свобод за допомогою деяких надзвичайних законів (про пресу, профспілки і т. ін.), проекти яких були внесені до парламенту у 1951-53 рр. Але в парламенті і в країні вони зустріли потужну опозицію. Проти них виступила навіть частина депутатів урядової більшості парламенту.

Одним з найважливіших заходів уряду ХДП було проведення у 1950 р. аграрної реформи. Незважаючи на те, що реформа задовольнила потреби тих, хто потребував землі (їх всього в країні було близько 1 млн.) не в повній мірі, у поєднанні із законодавчими заходами, прийнятими ще у 1948 р., реформа сприяла суттєвій зміні структури земельної власності. Тим чи іншим шляхом до рук селян до 1959 р. перейшло близько 1,5 млн. га землі, на Півдні практично припинила існування система латифундій поміщиків.

Стикаючись з постійною протидією сильної лівої опозиції в парламенті і опинившись не в змозі провести через нього серію антидемократичних законів надзвичайного характеру, ХДП напередодні виборів до парламенту 1953 р. висунула проект виборчої реформи, яка передбачала перехід до мажоритарної системи, за якою 50%+1 голос виборців надавали дві третини парламентських місць. Але самі вибори примусили ХДП відмовитись від цієї реформи, за них проголосувало 40,1% виборців, а разом з лібералами, республіканцями і соціал-демократами - 49,2%. ІКП та ІСП покращили свої позиції - 22,6 і 12,7% відповідно. Втрата ХДП та її союзниками абсолютної більшості голосів позбавляла стійкої опори урядову коаліцію. Це ставило ХДП перед необхідністю в чомусь змінювати і склад партнерів по коаліції, і свій політичний курс взагалі.

Але лідер ХДП Де Гаспері не відразу визнав свою поразку. Висунувши гасло "нічого не змінилось", він спробував сформувати однопартійний уряд в розрахунку на підтримку монархістів і неофашистів. Але цей уряд не отримав підтримки парламенту. Де Гаспері вимушений був піти з політичної арени, а через рік помер.

З серпня 1953 до початку 1954 р. діяв однопартійний уряд Дж. Пелла, який розглядався як перехідний. А у лютому 1954 р. створений уряд М. Шельби (був міністром поліції в уряді Де Гаспері) за участі лібералів і соціал-демократів, який отримав назву центристського. Центризм у цьому розумінні означав відмову як від співробітництва з крайніми правими партіями, так і від подальшого розширення урядового блоку вліво. Протягом 6 років (до початку 1960 р.) при владі змінилось 5 урядів, які спиралися на центристський блок в парламенті (у різних складах).

З початку 50-х рр. Італія вступила у період виключно швидкого індустріального розвитку, поступаючись у світовому масштабі за темпами середньорічного приросту промислової продукції тільки Японії. За 1950-63 рр. загальний обсяг її промислового виробництва зріс утричі. Особливо високими темпами розвивались деякі спеціалізовані галузі хімічної промисловості (переробка нафти і газу та виробництво синтетичного волокна за 1953-62 рр. зросло у 28 разів, виробництво пластмас - у 10 разів) і точне машинобудування. Менш ніж за півтора десятиліття Італія з країни середнього рівня промислового розвитку перетворилась у високорозвинену в промисловому відношенні країну.

Ривок був здійснений завдяки великим капіталовкладенням у ключові галузі виробництва, які дозволили корінним чином оновити їх. Подібні капіталовкладення були під силу найбільш потужним компаніям, які здійснювали їх як за рахунок власних коштів, так і за допомогою кредитів, які їм досталися за планом Маршалла.

Для переозброєння промисловості активно використовувались і важелі державного втручання в економіку. З відкриттям в Італії запасів нафти була заснована державна компанія ЕНІ (Національне управління рідкого палива). В її руках була вся нафтохімічна промисловість. Державні капіталовкладення за 1952-53 рр. склали 41% усіх народногосподарських інвестицій.

Промисловий прогрес стимулювався також участю Італії в інтеграційних процесах. Ставши у 1957 р. членом ЄЕС, Італія повинна була підтягуватись до рівня своїх більш сильних партнерів, інакше їй загрожувала поразка у конкурентній боротьбі з ними на загальноєвропейському ринку.

Інтенсивний розвиток промисловості викликав масову міграцію до міст сільського населення, що створювало величезний резерв робочих рук. Використовуючи це, підприємці мали можливість утримувати заробітну плату в промисловості на рівні більш низькому, ніж в інших країнах ЄЕС, і за рахунок цього скорочувати витрати виробництва і посилювати конкурентноздатність своїх товарів.

Зробивши стрибок в економічному розвитку, Італія, як і раніше, залишалась країною гострих соціальних проблем. Аграрний Південь, як і раніше, відставав від промислової Півночі. Приток переселенців на Північ породжував гостру потребу в житлі при наявності великої кількості пустуючих квартир за недоступну трудящим плату. За 50-ті рр. в умовах сприятливої економічної кон'юнктури середній заробіток промислових робочих зріс на 20%, але він не відповідав збільшенню витрат їх фізичної та нервової енергії в результаті широкого впровадження поточно-конвеєрного виробництва.

3. Лівоцентризм в Італії у 60-х рр.

Протягом 50-х рр. під впливом "економічного дива" відбулися суттєві соціально-політичні зрушення, які потягли за собою більш або менш значний перегляд стратегічних концепцій обох головних опозиційних партій (ІКП та ІСП) і правлячої ХДП. Остання стала схилятися до відмови від центристського курсу на користь так званого лівоцентризму - розрахованої на тривалу перспективу політики реформ, яка враховувала як потреби "неокапіталізму", так і певні вимоги демократичних сил, і яка передбачала розширення урядової коаліції вліво до ІСП включно.

Але всередині ХДП були розходження з приводу лівоцентристських задумів. Праве, консервативне крило не збиралося здавати свої позиції, воно тяжіло до відмови від реформ і до авторитарних методів.

Врешті-решт, в країні відбулися події, які призвели до лівоцентризму. У лютому 1960 р. правий християнський демократ Ф.Тамброні сформував уряд, який отримав вотум довіри в парламенті за підтримки неофашистської партій ІСР. Після цього уряд став відкрито потурати неофашистам і дав санкцію на проведення з'їзду ІСР в Генуї - місті-герої італійського Опору. У відповідь на це 30 червня по усій країні пройшла потужна хвиля антифашистських виступів. З'їзд ІСР був зірваний. Проти антифашистського руху була кинута поліція. В різних містах загинуло близько 10 маніфестантів, серед постраждалих у Римі були депутати і сенатори від лівих партій. 8 липня почався загальний політичний страйк з вимогами відставки уряду. Через 10 днів уряд Тамброні вимушений був піти у відставку.

Ці події показали, що для ХДП в даній ситуації виключене співробітництво з правими політичними силами. Вплив правих всередині ХДП був послаблений, зміцнився табір прихильників маневрування вліво. У січні 1962 р. з'їзд ХДП висловився за проведення лівоцентристської політики, а в лютому 1962 р. був сформований перший лівоцентристський уряд на чолі з А. Фанфані. До нього увійшли представники ХДП, республіканці і соціал-демократи. Соціалісти обмежились доброзичливим до уряду утриманням при голосуванні довіри йому в парламенті. ІСП почала брати участь в лівоцентристських урядах тільки з кінця 1963 р. На чолі лівоцентристських урядів з грудня 1963 до 1968 р. стояв видний діяч ХДП А. Моро. лівоцентризм антифашистський політичний

Створення нової коаліції, яка висунула програму відносно широких реформ (націоналізація електроенергетики, програмування економіки, реформа системи освіти і пенсійного забезпечення, здійснення обласної автономії), означало, що в Італії на відміну від інших країн Західної Європи до кінця 60-х рр. сталося політичне зрушення вліво. Але практичні результати діяльності урядів лівого центру протягом 60-х рр. (10-ліття), опинились у явній невідповідності і з розрахунками ініціаторів лівоцентристської політики, і з тими очікуваннями, які з нею пов'язувала немала частина населення.

Прийшовши до влади, лівоцентристська коаліція стала затягувати проведення обіцяних реформ або ж здійснювати їх в урізаному вигляді.

Електроенергетична промисловість наприкінці 1962 р. була націоналізована. Але зроблено це було на умовах, максимально вигідних для приватномонополістичних компаній, які панували в ній: саме вони, а не утримувачі акцій отримали виплачений державою великий викуп, використавши ці кошти для інвестицій в інші галузі виробництва.

Реформа системи освіти обмежилась тим, що стало безкоштовним і обов'язковим навчання в неповній середній школі (у віці до 14 років).

Введене у 1965 р. економічне програмування мало обов'язкову силу лише в межах державного сектору і мало що змінило у сфері приватного підприємництва.

Після рекордних за тривалістю дискусій в парламенті у 1967 р. був прийнятий закон про обласне самоуправління. Але перші вибори до обласних представницьких органів були відкладені до 1970 р.

Замість загальної реформи пенсійного забезпечення до кінця 60-х рр. було здійснене лише деяке підвищення розмірів існуючих пенсій.

"Вихолощенню" лівоцентристського реформізму сприяло те, що умови, які призвели до його появи, до часу практичної реалізації цієї політики значною мірою вже припинили існування. Початок лівоцентризму співпав із закінченням "економічного дива": після 1963 р. середньорічні темпи економічного зростання уповільнились, а на 1964-65 рр. припав кризовий спад промислового виробництва. Вже з кінця 50-х рр. відновилося піднесення масового руху трудящих, зводячи на ні очікування підприємців на ефективність існуючих методів у сфері соціальних відносин. Економічна боротьба трудящих доповнювалась крупними політичними виступами (приклад - липень 1960 р.).

Не виправдались сподівання буржуазно-реформістських кіл на лівоцентризм як засіб послаблення позицій ІКП: на парламентських виборах ІКП набрала більше ніж 25% голосів (більше ніж на виборах 1958 р.), а на виборах 1968 р. - майже 27%.

Після вступу до урядової коаліції розгорнулася гостра внутрішня боротьба в ІСП. Те, що вона не відразу пішла на пряму участь в уряді, було пов'язано з потужною протидією політичному курсу П. Ненні (лідер ІСП) з боку лівого крила партії, яке не ухвалювало ані лівоцентризм, ані відмову від співробітництва з комуністами. На початку 1964 р. це ліве крило відкололось від ІСП і утворило власну партію численністю близько 100 тис. членів.

Участь в уряді сприяла подальшій еволюції ІСП вправо і прискорила процес, який почався ще у 1956 р., її наближення з соціал-демократами, які також входили до лівоцентристської коаліції. У 1966 р. ІСП та ІСДП злилися в Об'єднану соціалістичну партію (ОСП). Але ця партія зазнала поразки на виборах 1968 р., втративши 5,5% голосів в порівнянні з тим, що зібрали в сумі ІСП та ІСДП у 1963 р. У 1969 р. ОСП знову розпалась на 2 партії, які раніше існували.

Політичні втрати, з якими ці партії прийшли до кінця 60-х рр. були симптомом кризи лівоцентризму, яка починалася. Про це ж свідчила і боротьба течій всередині ХДП, яка загострилася, а на рівні масового католицького руху - відмова Християнської асоціації італійських трудящих від обов'язкової підтримки ХДП на виборах. Але головним проявом кризи лівоцентризму було безпрецедентне піднесення масового робітничого і демократичного руху, яке увінчалося "жаркою осінню" 1969 р.

У 1967-68 рр. в Італії, як і в інших капіталістичних країнах, прокотилася хвиля студентських виступів. Протест молоді був спрямований проти застарілої, не відповідаючої вимогам часу системи університетської освіти, яка так і не зазнала будь-яких реформ. Студентський рух був підтриманий ІКП і профспілками.

Суттєво змінився до цього часу характер взаємовідносин між різними профспілковими течіями. ЗІКП, ІКПТ, ІСП в ході масових виступів все частіше діяли спільно, всередині усіх трьох профцентрів стали посилюватись настрої на користь повної єдності профруху. Під знаком єдності пройшли крупні загальнонаціональні страйки з вимогами реформи пенсійного забезпечення (1968 р.), та невідкладних заходів з рішення житлової проблеми (1969 р.) - в них брало участь 18-20 млн. чоловік, тобто практично все самодіяльне населення країни. Вони примусили лівоцентристський уряд здійснити, нарешті, серйозні зміни в пенсійному забезпеченні (з 1969 р. був підвищений мінімум пенсій, які вже виплачувалися, а ті, які призначалися, встановлювались у розмірі 70% зарплати) і приступити до прямих переговорів з профспілками з житлового питання.

У зв'язку із закінченням терміну колективних угод в ряді галузей, пройшли страйки "жаркої осені" 1969 р. Їх метою було переукладання договорів на кращих для робітників умовах. Мова йшла не тільки про надбавки до зарплати і тому подібні вимоги, а про розширення прав профспілок та інших організацій робітничого класу.

Головними завоюваннями "жаркої осені" були визнання за профспілками права створювати свої організації всередині підприємств, узаконення інститутів прямої робочої демократії, які виникли на підприємствах (робітничі асамблеї, виборні делегати цехів і поточних ліній, фабрично-заводські ради) і їх участі у вирішенні питань технології виробництва. У 1970 р. усе це було зафіксовано в спеціальному законодавчому акті - Статуті прав трудящих. Відповідно до принципу рівної оплати за рівну працю були ліквідовані зональні відмінності у рівнях заробітної плати. Новими умовами колективних договорів передбачалось також підвищення зарплати робітникам ряду професій (металісти, хіміки, будівники) і поетапне введення 40-годинного робочого тижня в промисловості.

Класові бої кінця 60-х рр. з їх небаченою результативністю були найбільш вражаючим підсумком десятиліття, яке почалося в Італії поворотом в правлячих колах до лівоцентристського буржуазного реформізму. Але лівоцентристська політика вичерпала себе.

4. Політика "національної солідарності" в Італії

До початку 70-х рр. лівоцентристська політика вичерпала себе. Дострокові парламентські вибори, які відбулися у 1972 р., відобразили суперечливі тенденції. Загальна кількість голосів за лівоцентристські партії зросла на 0,5%, але за рахунок партнерів ХДП (сама вона зазнала втрат). В той же час посилились крайні праві партії - монархісти і неофашисти - у блоці вони набрали 8,7% голосів (у 1968 р. - 5,8%). Після виборів вони об'єднались у єдину неофашистську парті. Італійський соціальний рух - Національні праві сили (ІСР-НПС). Покращила позиції ІКП - 27,2% (у 1968 р. - 26,9%).

Результати виборів свідчили про поляризацію політичних сил і зростання опозиції лівоцентризму справа. В цей час зростає активність неофашистів. Вони пустили в хід так звану стратегію напруги - за допомогою устрашаючих дій намагались схилити суспільні настрої на користь твердої влади. Вони провели серію виступів, на грудень 1970 р. намічався фашистський путч в Римі, але в останній момент вони відмовились від нього.

Масові виступи робітників, приток неофашистської хвилі, посилення правих тенденцій в лівоцентристському блоці призвели до відмови від лівоцентристської політики після виборів 1972 р.

Незважаючи на все це, позиції лівих сил посилювались: у 1975 р. на муніципальних і обласних виборах комуністи набрали близько третини голосів (33,5% на виборах до обласних органів і 32,2% - до муніципалітетів), тоді як неофашисти відкотилися назад - 5,6% (на початку 70-х рр. - 6,4%).

Це зрушення вліво проходило на фоні нестабільності, пов'язаній з кризою 1974-75 рр., яка вразила Італію важче, ніж багато інших країн. За темпами зростання вартості життя Італія опинилась попереду усіх розвинутих країн.

Найбільш сильно це чіпляло ті верстви суспільства, які були відсунуті "на узбіччя" виробничої діяльності: тих, хто жив випадковими заробітками, молодь, яка не могла знайти роботу та не мала можливості навчатись (у 1974 р. серед молоді у віці 16-17 років навчалося лише 48%) та ін. У цьому середовищі знаходили відгук ідеї екстремістських груп терористичного характеру, які розплодилися та використовували "ультраліву" фразеологію. Італія набула слави однієї з найбільш "терористичних" країн. До 1977 р. в країні діяло 150 терористичних груп різного забарвлення, які в більшості випадків вважалися "лівими".

У цій складній обстановці у 1976 р. парламент знову був достроково розпущений. 20 червня 1976 р. відбулися вибори, які принесли успіх комуністам, за них проголосувало 34,4%, за ХДП - 38,8%. В умовах прогресуючого послаблення позицій ХДП це ставило її перед необхідністю піти на певне співробітництво з комуністами.

Перед ІКП постало завдання заново визначити свою позицію по відношенню до ХДП і до масового католицького руху. Це питання опинилося в центрі уваги комуністів при аналізі досвіду уряду народної єдності в Чилі і тих уроків, які вони зробили для себе з його поразки.

В серії статей генеральний секретар ІКП Е. Берлінгуера був зроблений висновок, що в умовах Італії подібний уряд міг би бути міцним лише за умови компромісу між комуністами і соціалістами з одного боку, і католиками - з іншого. Формула "історичного компромісу" мала на увазі насамперед взаємовідносини на низовому, масовому рівні, але не виключала і співробітництва робітничих партій з ХДП.

Після виборів 1976 р. можливість сформувати новий уряд і забезпечити йому підтримку парламенту у значній мірі залежала від позиції комуністів. Використовуючи правила парламентської процедури, за згоди ІКП був створений однопартійний уряд на чолі з Дж. Андреотті, який спирався на "коаліцію тих, хто утримався" (ІКП, ІСП, ІСДП, республіканці, ліберали).

Але в той момент ХДП не могла обійтися без співробітництва з ІКП. В результаті влітку 1976 р. почалося проведення політики "національної солідарності". Через рік між ХДП та партіями "коаліції тих, хто утримався" була підписана угода програмного характеру: вони зобов'язались співробітничати у боротьбі проти тероризму, у здійсненні реформ, спрямованих на стабілізацію економічного становища, пом'якшення молодіжного безробіття, реорганізацію системи університетської освіти, демократизацію армії, поліції, таємних служб і т. ін. У березні 1978 р. був зроблений наступний крок - партії перейшли від утримання до участі в парламентській більшості, яка підтримувала уряд, але не входила до нього.

16 березня 1978 р. в день, коли в парламенті повинно було обговорюватися питання про довіру уряду, який спирається на нову більшість, терористи з "червоних бригад" вкрали голову ХДП А.Моро (в ХДП він був одним з найбільш переконаних прихильників співробітництва з ІКП).

Влітку 1978 р. партії "національної солідарності" спільно домоглися дострокової відставки президента Леоне (за зв'язки з американською компанією "Локхід", яка підкупала італійських політичних діячів). Спільним кандидатом на посаду президента став соціаліст А. Пертіні, який мав бойове антифашистське минуле, і він був обраний вже у першому турі, набув за 7 років перебування при владі великої популярності в країні.

Виконуючи програму, у 1977 р. був прийнятий спеціальний закон про працевлаштування молоді, розширені демократичні права військовослужбовців, проведені антикризові заходи, які дозволили до кінця 1978 р. покращити економічне становище. Активізувалась і стала більш ефективною боротьба з тероризмом.

Але більш значних результатів політика "національної солідарності" не дала. Більша частина ХДП прагнула обернути політичне співробітництво з комуністами на свою користь, а на ІКП перекласти моральні збитки від заморожування рівня зарплати та інших антикризових заходів, які викликали незадоволення трудящих. ІКП в свою чергу не зайняла всередині коаліції достатньо тверду і самостійну позицію, по суті відмовившись від будь-якої критики ХДП та її дій.

На початку 1979 р. уряд без консультацій з ІКП прийняв деякі важливі політичні рішення (про вступ Італії до європейської валютної системи, про кандидатури керівників державних корпорацій та ін.), що спонукало ІКП відмовитись від співробітництва з урядом і повернутись до опозиції. У березні 1979 р. XV з'їзд ІКП висловився за те, що у майбутньому партія ніколи не буде підтримувати таких урядів, куди не будуть входити її представники.

Досвід періоду "національної солідарності" став для ІКП негативним. Вони стали втрачати свій вплив. Все це відобразилось на дострокових виборах 3 червня 1979 р. - за них проголосувало 30,4% виборців (вперше після війни вони відступили), ХДП також зазнала невеликих втрат - 38,3% (у 1976 р. - 38,8%). Свої позиції зміцнили три партії: невелика за чисельністю Радикальна партія (ультраліва) - 3,4% (у 1976 р. - 1,1%), ІСДП - 3,8% (3,4%) та ІСП - 9,8% (9,6%). Найбільш важливим в цьому ряду фактом було поки незначне, але тим, що стало початком стійкої тенденції посилення Соціалістичної партії.

ІСП в партійно-політичній структурі займала впевнено 3-е місце, як найбільш крупна серед малих партій. Після виборів 1976 р. її очолив новий лідер Б. Краксі, який взяв курс на те, щоб перетворити ІСП в одну з провідних партій, здатну замінити ХДП в керівництві урядовою коаліцією. За його ініціативою ІСП, яка тривалий час не мала програми, у 1978 р. прийняла програму "Соціалістичний проект". Її метою називався соціалізм, який розумівся як суспільство із змішаною економікою, яка не носить суто ринкового характеру, але і не виключає приватновласницьких відносин, і з такою політичною системою, де знайдуть повну реалізацію і подальший розвиток ліберально-демократичні принципи у поєднанні з новими формами прямої масової демократії. Перехід до такого суспільства представлявся шляхом реформ, які давно вже почалися і проходять поступово.

Ставлячи мету стати альтернативною по відношенню до ХДП сили, ІСП розуміла, що треба діяти в напрямку співробітництва з ІКП.

ІКП також прийшла до висновку, що на даному етапі будь-яке співробітництво з ХДП в межах коаліції неможливо. У 1980 р. ІКП висунула гасло "демократичної альтернативи", яке передбачало створення коаліції лівих партій, яка буде домагатись урядової влади не разом з ХДП, а на противагу їй. Але у зв'язку з наявністю ідеологічних розбіжностей та взаємних докорів ІКП та ІСП запропоноване гасло так і залишилося гаслом.

5. Особливості італійського неоконсерватизму

До початку 80-х рр. в Італії, як і в ряді інших країн Заходу, відбувся перехід до неоконсервативного політичного курсу. Ліберально-реформістська стратегія не дала бажаного результату ані в період лівоцентризму, ані в 1976-79 рр., коли ХДП була вимушена шукати політичного співробітництва з комуністами. З іншого боку, весь досвід післявоєнного політичного розвитку Італії виключав можливість повороту вправо з опорою на неофашистські сили. Неоконсерватизм же був політикою в максимальній мірі "зістикованою" з процесами, які розгорнулися в італійському суспільстві в умовах НТР (перехід до принципово новій технології, глибокі зрушення в соціальній структурі, криза традиційних форм масової організації, переоцінка цінностей у громадській свідомості).

Неоконсерватори вимагали повернути підприємцям повноту влади на виробництві, приборкати профспілки, покінчити з практикою колективних трудових угод, послабити державне втручання в економіку, скоротити витрати держави на соціальні потреби. Таку програму вже з кінця 70-х рр. стала висувати конфедерація італійських промисловців. Але в Італії не було якоїсь однієї партії, яка стала б специфічним виразником цієї програми (в США - республіканці, в Англії - консерватори). ХДП не підходила до цієї ролі, тому що всередині неї консервативні елементи ніколи не панували безроздільно. Більш близькими до неоконсервативної орієнтації Республіканська і Ліберальна партії були нечисленними і не мали значного впливу. Реалізацію неоконсервативної політики взяла на себе створена у 1980 р. коаліція за участю 5-ти партій - ХДП, лібералів, республіканців, ІСДП, ІСП.

ІСП увійшла до уряду після 7-річної перерви. Саме вона, яка традиційно вважалась лівою партією, стала у складі п'ятипартійної коаліції найбільш послідовним провідником неоконсервативної політики. Відхиливши спільні з комуністами дії в ім'я лівої альтернативи політичному курсу ХДП, ІСП прагнула затвердити свою альтернативність по відношенню до неї в боротьбі за провідну роль всередині неоконсервативного урядового блоку.

П'ятипартійна коаліція прийшла до влади в умовах нової кризи, яка охопила Італію у 1980-1983 рр., і почала проводити антикризові заходи в дусі вимагань неоконсервативних підприємницьких кіл. Відчувши підтримку уряду і користуючись послабленням профспілкового руху, підприємці посилили тиск на соціальні завоювання трудящих і права профспілок. Вони стали здійснювати масові звільнення, розривати колективні трудові угоди і затягувати укладання нових. Але загальний страйк, який відбувся у 1983 р., примусив їх поновити ряд галузевих колективних договорів.

Парламентські вибори, які відбулися у 1983 р., показали, що для ХДП поворот до неоконсервативної політики призвів до втрати частини її виборців - вона втратила 5% голосів. Але продовжувала втрачати свої голоси і ІКП, яка не змогла опрацювати лінію ефективної протидії наступу неоконсерватизму (29,9% голосів проти 30,4% у 1979 р.).

В сукупності партії урядової коаліції зберегли за собою майже стільки ж голосів, що і раніше, але насамперед за рахунок просування уперед ІСП (з 9,8% у 1979 р. до 11,4%). ХДП була вимушена поступитися їй посадою прем'єр-міністра - з 1983 по 1987 р. її займав лідер ІСП Краксі. В ході спеціального опитування, яке було проведене серед президентів та управляючих найкрупніших фірм, 85% з них позитивно оцінили діяльність Краксі на чолі уряду. У 1984 р. Краксі провів обмеження дії рухомої шкали заробітної плати,, що відповідало вимогам підприємців. Це було зроблено у терміновому порядку, за допомогою урядового декрету, який лише потім був ухвалений парламентом і отримав силу закону.

Питання про рухому шкалу стало предметом гострих суперечок у профспілковому русі. ІКПТ та ІСП схилились до підтримки декрету Краксі, ЗІКП виступила проти. В результаті створена у 1972 р. єдина федерація профспілок розкололася і припинила існування. У 1985 р. за ініціативою ІКП відбувся референдум з питання про перегляд рухомої шкали, але більшість голосів (54,3%) було подано за те, щоб введені обмеження залишились у силі.

6. Зміни у співвідношенні політичних сил наприкінці 80-х - у 90-х рр.

80-ті рр. відмічені в Італії наростанням політичної нестабільності. За 1979-89 рр. було більше 10 урядових криз, хоча інколи вони закінчувались поверненням до влади кабінету у попередньому складі. Протягом 70-90-х р. усі парламентські вибори проходили достроково. З різних боків все більш наполегливо висувалася вимога реформи політичних інститутів, внесення тих чи інших змін до діючої конституції.

Початок цим змінам був покладений переходом до нової виборчої системи. У 1992 р. в Італії пройшли парламентські вибори. Вони виявилися останніми, що проводилися за пропорційною системою. У виборах брали участь колишні політичні партії, а також нові: Демократична партія лівих сил (ДПЛС) і Партія комуністичного оновлення (ПКО). Вони утворилися в результаті розколу і перетворення ІКП у січні 1991 р. ДПЛС, у якій зберегли членство більш двох третин колишнього складу ІКП, невпинно підкреслювала свою прихильність ідеї соціальної справедливості і наполегливо домагалася прийому до Соціалістичного інтернаціоналу. Таким чином, велика частина італійських комуністів перейшла на соціал-реформістські позиції. Цей факт відобразив їхнє прагнення враховувати у своїй політиці як нові реалії, що склалися у світі після краху світової соціалістичної системи, так і зміни в настроях мас усередині самої Італії: ідея соціалістичної перебудови країни втратила більшість послідовників. У їхньому числі залишилися ті, хто зберіг вірність комуністичним гаслам і членство в ПКО. Вибори 1992 р. показали, що колишній електорат ІКП розколовся приблизно в тій же пропорції, що і сама партія: за ДПЛС було подано 16,1% голосів, за ПКО - 5,6%.

Перемогу одержала Християнсько-демократична партія, що набрала 29,7% голосів. Однак її успіх був примарним. ХДП переживала глибоку кризу, пов'язану з необхідністю адаптації до нових історико-політичних умов. Крах ІКП і зникнення погрози світового комунізму позбавили християнських демократів тієї ідеологічної і політичної опори, що дозволяла їм монопольно розпоряджатися владою в країні протягом усього післявоєнного періоду. Старі антикомуністичні рецепти втратили силу, а нових ідей не з'явилося. Внутрішня боротьба в ХДП підсилилася, і незабаром вона також розкололася на кілька груп, найбільша з яких як і на початку століття стала називатися Італійською народною партією. Таким чином, дві найбільші суспільні сили, ІКП і ХДП, протиборство яких було стрижнем політичного життя в післявоєнній Італії, зникли з політичної сцени.

Сформовані в результаті виборів кабінети міністрів (спочатку під керівництвом соціаліста Д'Амато, потім - колишнього голови центрального банку К.А. Чампі) продовжили політичну лінію п'ятипартійної коаліції. У їхніх програмних заявах мова йшла про здійснення конституційних реформ, необхідність яких уже кілька років активно обговорювалася в різних політичних і суспільних колах. Важливим кроком на цьому шляху стало проведення в 1991, а потім у 1993 р. референдумів з питання про зміну системи виборів до вищих законодавчих органів влади. Переважна більшість громадян, що прийняли участь у голосуванні, підтримала ідею змін. У серпні 1993 р. були прийняті закони, що перетворили пряму пропорційну систему в майже мажоритарну. Обидві палати парламенту на три чверті стали формуватися по одномандатних округах з числа кандидатів, що одержали відносну більшість голосів. Місця, що залишилися, розподілялися за старою пропорційною системою відповідно до партійних списків. Виборча система Італії докорінно змінилася.

Вибори на її основі були призначені на березень 1994 р. Однак до цього часу відношення італійців до колишніх політичних партій і їх спадкоємців перетерпіло істотну еволюцію. Виборці йшли до урн для голосування під враженням найгучнішого в історії країни корупційного скандалу, що одержав найменування "Хабароград".

У 1992 р. група міланських слідчих на чолі з А. Ді Пьєтро почала операцію "Чисті руки". Їм вдалося розкрити широкомасштабну систему зловживань владою, у яку були втягнуті вищі державні чиновники, лідери партій коаліції, що правила, депутати, сенатори, великі бізнесмени, менеджери державних підприємств. Кримінальні справи були заведені більш ніж на 3 тис. чоловік, у тому числі на кожного шостого міністра, кожного четвертого депутата, мерів великих міст (Рима, Мілану, Неаполя). Близько 900 підслідних були віддані під суд. Більше двох десятків представників італійського істеблішменту покінчили життя самогубством. Важких втрат зазнали ІСП і ХДП. Колишньому прем'єр-міністру, лідеру соціалістів Краксі було винесено два обвинувальних вироки (5 і 8 років в'язниці), але йому вдалося сховатися в Тунісі. У зв'язках з мафією був обвинувачений і найвідоміший політичний діяч Андреотті. Загальний збиток, нанесений хабарниками державі, оцінювався в 150-180 млрд. доларів.

Втягнуті у скандал традиційні партії, які більш майже півстоліття займали ключові позиції у політичній системі, глибоко себе скомпрометували. Вони втратили довіру італійців. Утворився політичний вакуум, що став стрімко заповнюватися новими, нетрадиційними суспільними об'єднаннями.

"Форца, Італія!" ("Вперед, Італія!") - так була названа партія-рух, створена за кілька місяців до виборів телемагнатом С. Берлусконі, що володів футбольною командою "Мілан". Рух відразу об'єднав близько 300 тис. чоловік. Він спирався на 15 тис. клубів футбольних фанатів, дії яких Берлусконі направляв по телебаченню. Він висунув популістську програму, обіцяючи створити 1 млн. нових робочих місць, виплачувати зарплату домогосподаркам, не підвищувати податки, а також зупинити просування комуністів до влади.

"Ліга Півночі" - ще одна нова політична сила - виникла наприкінці 80-х рр. Вона називала себе "антипартією" і висувала гасло розділу країни на три частини: Паданію (Північ), Етрурію (Центр) і Юг. Її членами стали жителі північних, економічно більш розвинених районів країни. Вони вимагали перерозподілу державних доходів на користь Півночі і припинення "годівлі за їхній рахунок" відсталого Півдня. Серед активістів ліги були сильні расистські й антиіммігрантські настрої.

Третьою політичною силою, що здобула симпатії значної частини електорату, стала реформована неофашистська партія "Національний альянс". Вона набула більш "демократичного вигляду", відмовившись від ряду одіозних вимог своїх попередників з Італійського соціального руху. Незмінним залишилося лише гасло встановлення "сильної влади" і заклик до перегляду кордонів зі Словенією, оформлених угодою Італії з Югославією в 1954 р. Прихильники ультраправих поглядів вийшли з партії й об'єдналися в так званий "Трикольоровий рух".

"Форца Італія!", "Ліга Півночі" і "Національний альянс" сформували передвиборний блок "Полюс свободи". Апелюючи не стільки до розуму, скільки до емоцій виборців, вони розгорнули агресивну пропагандистську кампанію, у ході якої зуміли уловити і використати у своїх інтересах головну тональність у суспільних настроях: глибоке розчарування в колишніх політичних партіях і їхніх лідерах.

Парламентські вибори 1994 р. уперше проводилися за новою виборчою системою. Перемогу одержав блок "Полюс свободи", що набрав 42,8% голосів. Це забезпечило правим партіям 58% місць у Палаті депутатів. Парламент обновився більш ніж на дві третини. У його складі більше не стало представників традиційних партій: соціалістичної, соціал-демократичної, ліберальної, республіканської. До уряду не увійшов жодний старий політичний діяч. Посаду прем'єр-міністра зайняв Берлусконі. Уперше за всю післявоєнну історію до складу кабінету були включені неофашисти, що одержали 5 міністерських портфелів. Так, на чолі італійської республіки виявилися нові діячі.

Уряд правих партій проіснував із травня по грудень 1994 р. Жодна з передвиборних обіцянок виконана не була. Більш того, з метою скорочення "непродуктивних витрат" Берлусконі завдав удару по пенсійній системі. Це призвело до загального страйку і багатомільйонних маніфестацій протесту. Уряду довелося відступити. Довіра до нього впала. Вкрай негативно було сприйняте в суспільній думці призначення на керівні посади в державному телебаченні близьких до Берлусконі людей, а сам він виявився під вогнем критики у зв'язку з фінансовими зловживаннями, розкритими в приналежній йому компанії "Фінінвест". Через повну різнорідність інтересів коаліція правих партій почала тріскотіти по швах. Останнім поштовхом до відставки кабінету Берлусконі послужив вихід з парламентської більшості "Ліги Півночі", яка вважала, що уряд ігнорував її вимоги. Був сформований уряд фахівців-технократів на чолі з Л.Діні. Він керував країною до травня 1996 р.

Парламентські вибори 1996 р. відбили нову тенденцію в умонастроях громадян і зафіксували нове співвідношення політичних сил. Виборці і політики лівої і лівоцентристської орієнтації, що належали до різних політичних організацій, усвідомили необхідність об'єднання зусиль для протистояння правому блоку. Загальну платформу об'єднання розробив відомий економіст і керівник Р. Проді. Він був лідером лівих демохристиян, що стояли на позиціях соціального християнства.

Наприкінці 1995 р. Проді сформулював 88 тез, у яких поєдналися народно-католицькі, соціал-демократичні, ліберальні і республіканські ідеї. У тезах засуджувалися політичні крайності: як тенденція "ультралібералізму", що відкидає існування суспільних інтересів, так і прагнення приклеїти етикетку "комунізму" усім супротивникам правих поглядів. Під цим маніфестом Проді вдалося об'єднати 13 лівих і лівоцентристських партій і організацій. Новий блок одержав назву "Олива". Його основу склали колишні комуністи (ДПЛС) і ліві християнські демократи.

Праві партії не змогли домовитися про виступ спільно. "Ліга Півночі" відмовилася увійти до "Полюсу свободи". І хоча в сукупності вони набрали приблизно таку ж кількість голосів, як і на попередніх виборах, блок "Олива" перевершив "Полюс свободи" з незначною перевагою. Уряд очолив Проді. До його складу вперше після 1947 р. увійшли колишні комуністи з ДПЛС.

Підсумки парламентських виборів 1994 і 1996 років означали поворот у політичному житті сучасної Італії. Стара партійна система звалилася. Перемінилася політична еліта. Визнаною частиною істеблішменту стали нетрадиційні об'єднання правого напрямку і неофашисти. Сформувався потужний союз лівих і лівоцентристських сил за участю колишніх комуністів, що завоював владу. Італійський електорат значною мірою виявився розділеним на прихильників лівих і правих поглядів. Чергування при владі блоків "Полюс свободи" і "Олива" означало "розблокування" механізму "недосконалої двопартійності", що діяв в Італії протягом півстоліття.

Уряд Проді керував країною досить тривалий для Італії термін - майже два з половиною року. У парламенті він спирався на підтримку блоку "Олива" і Партії комуністичного оновлення. Між ними не раз виникали серйозні суперечки із приводу соціальних витрат кабінету Проді. Характерною рисою курсу уряду був пошук компромісу між прагненням зберегти соціальний консенсус у період реформування економіки і необхідністю підняти ефективність виробництва для зміцнення позицій країни на зовнішніх ринках. Під час обговорення багатьох законопроектів це питання ("за чий рахунок здійснювати необхідні заходи") ставав "каменем спотикання".

Хибка рівновага була порушена в жовтні 1998 р. У ході обговорення проекту бюджету Палата депутатів більшістю в один голос винесла вотум недовіри уряду Проді. У країні вибухнула урядова криза. Оскільки Проді відмовився очолити новий кабінет міністрів, блок "Олива" висунув кандидатуру М. Д'Алеми - лідера партії "Ліві демократи" (назва ДПЛС з 1998 р.), а раніше - одного з керівників комуністичної партії Італії. Йому вдалося заручатися підтримкою правоцентристського об'єднання "Демократичний союз за республіку", створеного колишнім президентом Італії Ф. Коссігою, і відновленої в ході урядової кризи Італійської комуністичної партії на чолі з А. Коссуттою, двоє представників якої увійшли до кабінету міністрів. Сталося те, що протягом півстоліття італійці навіть не могли собі представити: комуністи й екс-комуністи очолили країну.

Однак ніяких радикальних змін при цьому не відбулося. Партія "Ліві демократи", члени якої склали основу нового кабінету міністрів, лише формально залишалася спадкоємицею ІКП. Ідейна платформа, стратегія і тактика, досвід класової боротьби комуністів, їхня символіка (зображення серпа і молота) - усе це пішло в минуле. Нове об'єднання "розгорнуло двері" для всіх представників лівої і лівоцентристської орієнтації - численних дрібних партій, на які розпалася колись могутня ІСП, "зелених", лівих демохристиян і т.д. Символом організації стало зображення троянди - емблеми європейського соціалістичного руху, досвід якого був покладений в основу ідейної платформи "Лівих демократів". Вони не ставили своєю метою здійснення радикальних суспільних перетворень, орієнтувалися на ринкову економіку, визнавали користь приватизації держсектору з метою підвищення ефективності виробництва і створення нових робочих місць. При цьому "Ліві демократи", як і раніше, намагалися діяти в інтересах широких мас трудящих. Головним у цій діяльності було прагнення по можливості зберегти рівень їхньої соціальної захищеності.

Таким чином, протягом 90-х рр. в Італії відбулося перегрупування партійно-політичних сил, що призвело до появи нових партій і блоків, які і сьогодні є провідними в політичній системі країни.

Література

1. Арбатова Н.К. Внешняя политика Италии. Процесс формирования и осуществления.- М., 1984.

2. Васильков Н.П. Экономическая система современной Италии.- М., 1987.

3. Гайдук В.П. Христианская демократия в Италии (60-70-е годы).- М., 1985.

4. История Италии. В 3-х т. / Ред. кол.: С.Д. Сказкин и др.- М., 1971.- Т.3.

5. Кин Ц. Итальянский ребус.- М., 1991.

6. Комолова Н.П. Новейшая история Италии.- М., 1970.

7. Лисовский Ю.П. Италия: от фашизма к демократии. Трудные пути послевоенной перестройки.- М., 1990.

8. Любин В.П. Итальянская партийно-политическая система в 90-е годы // МЭиМО.- 1998.- №3.

9. Политические сдвиги в странах Запада (конец 70-х - 80-е годы) / Отв. ред. С.П. Перегудов.- М., 1989.

10. Холодковский К.Г. Италия: массы и политика. Эволюция социально-политического сознания трудящихся в 1945-1985 гг.- М., 1989.

Размещено на Allbest.ru