Німецький фашизм

Заклики КПН до мас рядових робітників не досягали мети також і тому, що агітація комуністів дуже часто були надмірно абстрактною і не завжди була пов'язана з нагальними потребами моменту. Цим нерідко користувались націонал-соціалісти, які вміло використовували будь-які можливості для поширення свого впливу у масах. Наочний приклад такої абстрактності і схематизму комуністичної агітації тих років навів Георгій Димітров, який як представник виконкому Комінтерну був у той час у Німеччині. У своєму заключному слові за основною доповіддю на VII конгресі Комінтерну він говорив: "Я згадую, наприклад, одні збори безробітних у Берліні до приходу Гітлера до влади. Це було під час судового процесу над відомими аферистами і спекулянтами, братами Склярек, процесу, який тягнувся декілька місяців. На зборах виступив націонал-соціалістський промовець, який вміло використав цей процес у своїх цілях. Він вказав на ті афери, підкупи та інші злочини, які були здійснені братами Склярек, підкреслив, що процес проти них триває вже декілька місяців, підрахував, у скільки сотень тисяч марок він вже обійшовся німецькому народу, і під гучні оплески присутніх заявив, що слід би таких злочинців, як брати Склярек, без усіляких зволікань розстріляти, а гроші, витрачені на процес, віддати на користь безробітних.

Підіймається комуніст і просить слова. Голова зборів спочатку відмовляє йому в цьому. Але за вимогою зборів, які бажали вислухати комуніста, він все ж вимушений надати йому слово. Коли комуніст піднявся на трибуну, вся увага звернулась на нього в очікуванні того, що ж скаже комуністичний промовець. Ну, і що ж він сказав?

"Товариші, - заявив він сильним і гучним голосом. - Тільки що закінчився пленум Комуністичного Інтернаціоналу. Він вказав шляхи спасіння робітничого класу. Найголовніше завдання, яке він ставить перед вами, - це, товариші, завоювання більшості робітничого класу. Пленум вказав, що рух безробітних треба політизувати. Пленум закликав підняти його на найвищу ступінь революції..." І в тому ж дусі промовець говорив далі...

Чи могла така промова захопити безробітних? Чи могло їх задовольнити, що їх збираються спочатку політизувати, потім революціонізувати, а потім мобілізувати для підняття їх руху на найвищу ступінь?

Сидячи в одному з кутків залу, я із засмученням спостерігав, як присутні на зборах безробітні, які так сильно бажали вислухати комуніста, щоб узнати у нього, що їм конкретно треба робити, стали позіхати і показувати явне розчарування. І мене зовсім не здивувало, що під кінець головуючий грубо позбавив комуніста слова, без якого б то не було протесту з боку зборів".

Боротьба проти СДПН уявлялась для керівництва КПН більш нагальною, ніж боротьба проти НСДАП, і в цьому смислі лідери компартії йшли тим же шляхом, що й лідери соціал-демократії, які спрямовували свої основні удари проти комуністів. А це призводило воістину до згубних наслідків.

Найбільш одіозною акцією керівництва КПН у ті роки стала підтримка референдуму проти соціал-демократичного уряду Прусії, проведеного за ініціативою націонал-соціалістської партії у серпні 1931 р. Правда, спочатку керівництво компартії виступило проти референдуму. На пленумі ЦК КПН у січні 1931 р. Е. Тельман заявив, що, хоча комуністи неодноразово піддавали суворій критиці політику прусського соціал-демократичного уряду, вони не можуть брати участь у референдумі проти нього разом з фашистами. Цю лінію, одностайно ухвалену на пленумі, керівництво партії ще раз підтвердило в середині липня 1931 р., за три тижні до референдуму. Проте це викликало негайну негативну реакцію керівних органів Комінтерну, за вимогою яких спішно зібрався новий пленум ЦК компартії і він вже 22 липня так само одностайно відмовився від попереднього курсу і прийняв рішення про участь КПН у референдумі. Правда, референдум проти соціал-демократичного кабінету Пруссії зазнав невдачі: потребуємої кількості голосів його ініціатори не отримали. Проте участь КПН у цьому референдумі разом з нацистами завдала їй великої моральної шкоди.

Диктат Москви та одностайність, яка насаджувалася в керівних органах КПН, придушення будь-яких спроб критики ультра сектантського курсу - все це вкрай негативно відобразилось на позиціях німецької компартії. Особливо важкими були наслідки цих негативних тенденцій в розвитку КПН наприкінці 1932 - на початку 1933 р., в останні місяці перед приходом нацистів до влади.

Становище в країні у той час було надзвичайно тривожним. Нова хвиля надзвичайних декретів, які були прийняті восени 1932 р. урядом Папена і які перевершували за своєю жорстокістю усі попередні заходи уряду Брюнінга, викликали справжній вибух обурення широких мас населення країни. Відповіддю робітників було зростання страйкового руху. Але, з іншого боку, посилилось і незадоволення в лавах послідовників нацистської партії. В їх лавах зростало розчарування з приводу того, що вона дуже бариться із захопленням влади. Підтримка НСДАП виборцями стала скорочуватися. На виборах до рейхстагу у листопаді 1932 р. за її кандидатів голосували 11,3 млн. чоловік, тобто на 2,5 млн. менше, ніж у липні того ж року. В той же час листопадові вибори 1932 р. показали, що робітничі партії не тільки зберегли, але навіть декілька посилили свої позиції. Кандидати СДПН набрали на цих виборах 7,6 млн., а кандидати КПН - 6 млн. голосів.

Поразка нацистів і, навпаки, посилення політичних позицій компартії викликало глибоку стривоженість провідних груп крупного капіталу. Це рішуче активізувало закулісні маневри у політичних верхах країни з метою переконати президента Гінденбурга як можна скоріше залучити націонал-соціалістів до участі в уряді. Небезпечність такого повороту подій зростала з кожним днем.

Проте навіть у ці вирішальні дні ані лідери СДПН, ані керівництво КПН не внесли ніяких змін у свій політичний курс. Вони, як і раніше, спрямовували свої основні удари не проти їх загального ворога - націонал-соціалістів, а проти друг друга. Керівники СДПН продовжували орієнтуватись на традиційні буржуазні партії. Що ж стосується лідерів КПН, то успіх компартії на листопадових виборах 1932 р. в поєднанні з поразкою НСДАП викликав у них справжню ейфорію, впевненість у тому, що час перемоги КПН близький. У своїх посланнях керівництву Комінтерну Тельман та інші діячі Компартії Німеччини заявляли, що вони "оцінюють подальший розвиток подій з максимальним оптимізмом". Подібні запевнення тривали впродовж до трагічних січневих днів 1933 р.

Таким чином, відчуження та ворожнеча двох робітничих партій Німеччини були не випадковістю, а закономірністю. І для рядових комуністів, і для рядових соціал-демократів розкол і ворожнеча двох робітничих партій були глибокою життєвою трагедією. Без єдності ж дій робітничого класу, без спільної масової боротьби двох робітничих партій перешкодити приходу до влади нацизму в умовах, коли НСДАП вже завоювала достатньо широку масову базу, а позиція верхів ставала все більш доброзичливою до ідеї залучення нацистів до управління країною, було неможливо.

Це зумовило хід подій. 30 січня 1933 р. президент Гінденбург призначив Гітлера рейхсканцлером Німеччини. В історії Німеччини наступив період фашистської диктатури.

Тепер ми перейдемо до питання про те, що уявляла собою націонал-соціалістська диктатура в Німеччині. Цій проблемі присвячено багато дослідницьких праць.

Після приходу до влади перед НСДАП стояли наступні основні завдання.

По-перше, ліквідація ладу парламентської демократії, злам державної машини Веймарської буржуазно-демократичної республіки, заміна її ладом тоталітарної нацистської диктатури.

По-друге, повна перебудова усього господарчого життя країни на основі різкого посилення державного регулювання економіки, встановлення ефективного контролю держави над усім економічним життям суспільства з метою нормалізації економіки, яка була струшена кризою.

По-третє, поширення масової бази нацистської диктатури, поширення впливу НСДАП не тільки у середніх шарах, а й в робітничому класі, забезпечення тривалої соціальної стабільності нацистського режиму.

Тільки виконавши ці найбільш невідкладні завдання, націонал-соціалістське керівництво могло приступити до досягнення своєї основної мети - підготовки нової війни заради встановлення панування Німеччини в Європі, а потім і в усьому світі.

З перших же днів після приходу до влади націонал-соціалістська партія спрямувала головні удари проти парламентського режиму. Але перший удар був завданий компартії. Відразу ж почалися розправи над комуністами та їх прибічниками у громадських колах. Надзвичайними декретами були заборонені газети та усі інші видання КПН, розганялися мітинги і демонстрації, які організовувались комуністами, почалися масові арешти активістів компартії. З метою створення "законного" приводу для остаточного розгрому КПН у ніч на 27 лютого 1933 р. був здійснений провокаційний підпал будівлі рейхстагу. Нацистські лідери відразу ж оголосили його акцією компартії, сигналом до "загального комуністичного повстання" і на цій основі добилися видання надзвичайного декрету "Про захист народу та держави", яким фактично відмінялось багато демократичних прав і свобод. Відразу ж були здійснені арешти декількох тисяч функціонерів КПН, включаючи Ернста Тельмана.

Проте на перших порах лідери НСДАП діяли все ж достатньо обережно. Навіть після надзвичайного декрету 28 лютого 1933 р. КПН не була офіційно заборонена. Тим більше націонал-соціалісти відкрито не посягали на позиції СДПН і профспілок. Вони навіть оголосили день 1 травня "днем національної праці" і запевняли робітників у тому, що усі їх завоювання священні для НСДАП. Чому ж нацисти барилися із здійсненням жорстокої розправи над усіма опозиційними фашизму силами?

Справа в тому, що у лютому 1933 р. позиції НСДАП в органах державної влади були ще недостатньо міцними. Націонал-соціалістська партія не мала більшості у рейхстазі, навіть у складі уряду, який очолювався лідером НСДАП, їй належало тільки 4 міністерських посади з 15. На створення міцної, кваліфікованої більшості в парламенті і було розраховано рішення про розпуск рейхстагу і про призначення нових виборів. Ці вибори відбулися 5 березня 1933 р. Проте, незважаючи на те, що нацистська партія розгорнула запеклу пропагандистську кампанію, пересікала контрагітацію інакодумців, незважаючи на те, що провідні крупні промисловці забезпечили НСДАП значними фінансовими коштами, нацистське керівництво не добилося означених цілей. НСДАП отримала на виборах 17,2 млн. голосів. Це було більше, ніж вона отримала у 1932 р., але навіть після приходу до влади вона не змогла забезпечити собі більшість голосів. За кандидатів НСДАП 5 березня 1933 р. голосувало 44% виборців, що забезпечило їй 288 із загальної кількості 647 місць у рейхстазі. Отже, націонал-соціалісти не зуміли добитися не тільки вкрай необхідної їм кваліфікованої, але навіть простої більшості в парламенті.

Проти НСДАП голосувало загалом близько 22 млн. виборців. Навіть в умовах терору проти КПН, який розпочався, за її кандидатів було подано 4,8 млн. голосів, разом же із СДПН дві робітничі партії Німеччини отримали близько 12 млн. голосів і забезпечили 201 місце у рейхстазі, з яких 120 місць належало СДПН, а 81 місце - КПН.

В цих умовах керівництву НСДАП було надзвичайно важливо добитися легального надання уряду Гітлера надзвичайних повноважень. Але для цього необхідно було забезпечити ухвалення цього рішення двома третинами голосів членів рейхстагу, тобто 432 голосами. Просте підрахування співвідношення сил у рейхстазі, проте, показувало, що, якщо до двомстам голосам комуністів і соціал-демократів приєднається хоча б два десятки представників партії Центру, де були симптоми опозиції нацистському режиму, про отримання кваліфікованої більшості для ухвали надзвичайного становища не могло бути й мови.

Щоб добитися поставлених цілей, керівництво НСДАП провело через рейхстаг рішення про оголошення комуністичної партії поза законом і позбавленні комуністів депутатських повноважень. Тим самим воно добилося збільшення питомої ваги фракції НСДАП та її союзників в традиційних буржуазних партіях у рейхстазі. Кількість членів рейхстагу скоротилась до 566 чоловік, а кваліфікована більшість - з 432 до 378.

Проте на 23 березня 1933 р., коли на засіданні рейхстагу було поставлене питання про надання Гітлеру надзвичайних повноважень, більшість депутатів від традиційних буржуазних партій було вже в достатній мірі деморалізована. Тому усі вони, включаючи партію Центру, ухвалили це рішення. За нього був поданий 441 голос. Соціал-демократи голосували проти надзвичайних повноважень, але в результаті того, що частина соціал-демократичних депутатів вже в перші тижні після приходу нацистів до влади була заарештована або емігрувала, соціал-демократична фракція зменшилася до 94 чоловік.

В день голосування лідери СДПН пожали плоди свого політичного курсу. Відмовившись від позапарламентських методів боротьби, не виступивши з усією рішучістю проти заборони КПН, соціал-демократи підписали смертний вирок самим собі. Вже у березні 1933 р. були заборонені і розпущені воєнізовані соціал-демократичні загони рейхсбаннеру. 2 травня 1933 р. штурмові загони зайняли усі приміщення профспілок. Було оголошено про розпуск профспілок. Замість них був створений так званий Німецький трудовий фронт, який був позбавлений усіх функцій, закріплених раніше за профспілками. Нарешті, 22 червня сталася заборона СДПН як "марксистської партії", проти якої, як говорилося в декреті, "будуть застосовані ті ж заходи, що й проти комуністів". Гасло "антимарксизму", яке постійно висувалося нацистами і яке було спрямоване не тільки проти комуністів, а й проти соціал-демократів, мало далеку мету. Оскільки СДПН була однією з сил, які уособлювали режим Веймарської республіки, розправа із СДПН стала лише прелюдією до зламу цього режиму.

Не випадково слідом за забороною СДПН стався процес так званої "уніфікації", тобто саморозпуск усіх буржуазних партій. Усі вони "добровільно" (звичайно, добровільність була вимушеною) заявили про свій саморозпуск, а партійне керівництво оголосило про свій перехід до складу НСДАП на правах "співчуваючих". Виключенням стали лише деякі функціонери партії Центру, які стали в опозицію до нацистського режиму. Нацисти завдали й проти них суворі репресії. Процес "уніфікації" завершився декретом від 14 липня 1933 р., який забороняв створення нових політичних партій. Націонал-соціалістська партія була проголошена єдиною легальною партією.

Одночасно у перші ж місяці нацистської диктатури проходила ліквідація парламентського ладу. Вже за законом про надзвичайне становище, прийнятому 23 березня 1933 р., уряд Гітлера не тільки зосередив у своїх руках усю повноту виконавчої влади, а й отримав законодавчі функції, які раніше належали тільки рейхстагу. Рейхстаг був, правда, збережений, але він перетворився у ширму, у слухняну машину для голосування, у місце загальної ухвали усіх заходів нацистського апарату. Партійний апарат НСДАП зливався з державним апаратом, партійні функціонери стали виконувати державні функції. Цей процес був завершений у грудні 1933 р., коли був прийнятий закон "про забезпечення єдності партії і держави", за яким НСДАП була проголошена "носієм німецької державної думки" і стала офіційно виконувати державні функції.

Поряд із встановленням найповнішого контролю над центральними органами влади, НСДАП провела ліквідацію будь-якого місцевого самоврядування. Повноваження ландтагів земель були обмежені, а незабаром їх взагалі ліквідували. На чолі провінцій, на які була поділена Німеччина, були поставлені гітлерівські намісники - штатгальтери. Часто вони одночасно були керівниками земельних відділів нацистської партії - гауляйтерами.

Вже до кінця 1933 р. процес зламу парламентської демократії був завершений. Потім, в першій половині 1934 р., керівництво НСДАП приступило до придушення внутрішньої опозиції в особі дрібнобуржуазних попутників нацизму. В перші місяці після встановлення гітлерівського режиму виникло сильне незадоволення у штурмових загонах, які прагнули реального здійснення обіцянок офіційної нацистської програми - "25 пунктів" націонал-соціалістської партії. Проте керівництво НСДАП жорстоко поклало край усілякій самостійності штурмовиків. Вже 7 квітня 1933 р. з'явився наказ заступника фюрера НСДАП Рудольфа Гесса про заборону втручатися у внутрішні справи господарчих об'єднань, промислових підприємств і банків. На популярну вимогу "ліквідації відсоткового рабства" давалася безапеляційна порада "сплатити старі борги і не робити нових".

Все це викликало обурення в масах рядових штурмовиків. Почастішали загрози відповісти на заборони "другою революцією". Незадоволенням штурмовиків спробували скористатися ті з нацистських лідерів, які вважали себе одуреними. Їх очолив керівник штурмових загонів Ернст Рем.

Самостійні, несанкціоновані дії штурмовиків, їх незадоволення та розповсюдження ідей "другої революції" - все це було дуже небезпечним для нацистського фюрера та його приспішників, тому що це обмежувало їх свободу дій. В цей період Гітлер та його команда були зацікавлені в тому, щоб, не виходячи за межі легальності, остаточно взяти під контроль усе політичне життя країни. Між тим самочинні дії штурмовиків викликали сильне незадоволення воротил крупного капіталу, у підтримці яких нацистська верхівка в той час була вкрай зацікавлена.

Тому у ніч на 30 червня 1934 р. силами есесівських загонів був заарештований і в повному складі знищений весь керівний склад штурмових загонів на чолі з Ремом, а заодно й усі ті, хто на тому чи іншому етапі вступав у конфронтацію з нацистами. У штурмових загонах була проведена жорстока чистка. опорою гітлерівського режиму стали есесівські підрозділи. "Ніч довгих ножів", як стали називати акцію 30 червня 1934 р. поклала край усім зазіханням дрібнобуржуазних послідовників Гітлера на яку-небудь самостійну роль.

Закінчення реформування державного ладу Німеччини сталося 2 серпня 1934 р., після смерті перестарілого президента Гінденбурга, коли Гітлер поєднав у своїй особі посади рейхсканцлера і президента і йому було офіційно присвоєне звання "фюрера німецького народу".

Так закінчилось закріплення єдинодержавства лідера НСДАП, встановлення тоталітарної нацистської диктатури.

Другим найважливішим напрямком діяльності гітлерівського режиму в 1933-1934 рр. були заходи з подолання економічної кризи і нормалізації економічного життя країни. Для цього нацистському керівництву необхідно було забезпечити підтримку крупного корпоративного капіталу. З цією метою націонал-соціалістська партія у величезній мірі збільшила роль держави в економіці. В Німеччині була створена своєрідна модель реакційно-фашистського регулювання економіки.

Якими ж були її характерні риси? Певною мірою економічне регулювання в Німеччині проходило тими ж методами, що й в інших країнах. Насамперед, воно характеризувалось різким збільшенням державних витрат. За період 1933-1938 рр. їх загальна сума зросла з 3 млрд. до 21 млрд. марок, тобто збільшилась всемеро. Для регулювання економіки використовувалось багато з тих же традиційних методів, які тією чи іншою мірою застосовувались у всіх країнах - заохочення капіталовкладень підприємців, субсидії, податкові пільги крупним фірмам.

Проте тоталітарно-фашистська модель державного регулювання мала ряд важливих особливостей. По-перше, все більшу частину витрат держави складали витрати на створення військової промисловості та збройних сил. Якщо загальна сума державних витрат збільшилась за 1933-1938 рр. всемеро, то витрати на військові цілі за ці роки у 20 раз - з 720 млн. до 15,5 млрд. марок. Їх доля в загальній сумі витрат збільшилась з одної четвертої до трьох четвертих. Отже, уже в 30-х рр. в Німеччині була створена модель військового державного регулювання.

По-друге, на відміну від країн парламентської демократії, в нацистській Німеччині виникла система не посереднього, а прямого регулювання економіки, був встановлений безпосередній контроль держави за ходом виробництва і розподілення продукції, а інколи й безпосереднього управління держави економікою при певному обмеженні приватновласницьких прерогатив.

Перші спроби створення розгалуженої системи державного регулювання в нацистській Німеччині були здійснені ще в перші місяці гітлерівського режиму. 15 липня 1933 р. була заснована Генеральна рада економіки, якій були підпорядковані 18 окружних і велика кількість районних економічних палат. До цього загальнонімецького органу увійшли голови найкрупніших корпоративних об'єднань і серед них такі магнати крупного капіталу, як Крупп, Тіссен, Феглер, Шредер, а також представники верхівки нацистської партії, які самі перетворювалися в найкрупніших монополістів, в особливості за рахунок так званої "ариїзації", тобто поголовної конфіскації власності осіб єврейського походження. Найбільш яскравим прикладом цього перетворення стало створення найкрупнішого концерну "Герман Герінг".

Проте Генеральна рада економіки не стала повновладним органом регулювання економіки. Значною мірою це пояснювалось тим, що вона передбачала дуже високу ступінь самостійності воротил крупного капіталу. Тому її повноваження відразу ж стали обмежуватись діями Імперського міністерства господарства, в якому вирішальні позиції займали діячі НСДАП.

Постійна розгалужена система державного регулювання в нацистській Німеччині була створена законом про підготовку органічної побудови німецької економіки, який був прийнятий 27 лютого 1934 р. За цим законом, вся економіка країни була поділена два основних підрозділи - Організацію промислового господарства та Імперський стан продовольства.

Перший з цих двох підрозділів в свою чергу складався з шести (а пізніше семи) імперських господарчих груп: промисловості, енергетики, транспорту, торгівлі, ремесла, банків, страхової справи. Нарешті, кожна з імперських господарчих груп поділялась на більш дрібні підрозділи за галузями економіки і за регіонами.

Провідним принципом управління економікою закон від 27 лютого 1934 р. проголосив так званий "фюрерський принцип в економіці". Це означало ліквідацію будь-якого вибірного начала. Керівники усіх господарчих об'єднань від імперської групи до окремого підприємства отримували звання фюрера даного підрозділу, який володів необмеженою владою в межах його компетенції.

Приблизно в той ж час, 20 січня 1934 р., був прийнятий закон про "регулювання національної праці". Цей закон повністю ліквідовував введену в період революції 1918-1919 рр. систему виробничих рад (фабзавкомів). Кожне підприємство повинно було віднині керуватись на основі виробничого уставу, за яким власник підприємства ставав фюрером даного господарчого закладу, а при ньому створювався інститут довірених осіб з представників робітників і службовців. Цей інститут, який мав лише консультативні функції, діяв під головуванням власника підприємства, якому належало вирішальне слово. За можливих конфліктів між фюрером та довіреними особами рішення спорів входило до компетенції так званих "піклувальників праці" - чиновників нацистської держави.

Таким чином, система державного регулювання, створена в нацистській Німеччині, була побудована на принципах примату держави, всевладдя держави над усіма соціальними групами.

Нацистські лідери, проте, увесь час проголошували, що побудована ними держава є орган захисту загальнонаціональних інтересів, що це - загальнонаціональна держава, яка стоїть на сторожі прав та інтересів усіх членів суспільства. Чи вірно це? Якими були реальні позиції основних соціальних груп в нацистській державі?

Основні вигоди від системи тоталітарного нацистського режиму отримала крупна корпоративна буржуазія. Саме вона і тільки вона користувалась в гітлерівській Німеччині реальним самоврядуванням через закріплені за нею функції фюрерів господарчих підрозділів від імперських господарчих груп до окремих підприємств. Користуючись цими правами, найкрупніші воротили корпоративного капіталу, зрощуючись з нацистським апаратом, використовували надані їм можливості для зміцнення могутності корпорацій, для розтрощення конкурентів, для проведення примусового картелювання виробництва. За роки фашистського режиму у величезній мірі зросли прибутки монополій. За період 1933-1939 рр. чисті прибутки акціонерних компаній збільшились з 36 млн. марок до 1342 млн. марок, тобто більше ніж у 40 разів. Концентрація виробництва і капіталу в нацистській Німеччині досягла величезних розмірів. Шість найкрупніших банків та 70 найбільш крупних акціонерних компаній контролювали більше 2/3 промислового потенціалу країни.

В роки нацистської диктатури корпоративний капітал знову, як і до революції 1918-1919 рр., відчував себе в положенні "господаря у власному домі", адже тоталітарний режим знищив усі важелі політичного впливу робітників: політичні партії, профспілки, фабзавкоми, позбавив їх колишніх соціальних завоювань.

Саме на цій основі марксистська історіографія й оцінювала фашистську диктатуру як одну з форм диктатури монополістичної буржуазії, як "відкриту терористичну диктатуру найбільш реакційних, найбільш імперіалістичних, найбільш шовіністичних елементів фінансового капіталу".

Між тим дійсна оцінка суті тоталітарного фашистського режиму значно більш складна. Відношення, які склалися між корпоративним капіталом та нацистською партією, не були відношеннями панування і підкорення. Фашистська держава і нацистська партія зовсім не були знаряддям в руках монополій, як часто стверджувалося. Представники верхів бажали б зробити НСДАП знаряддям свого панування. Згадати хоча б характерну заяву прусського юнкера Ольденбурга-Янушау: "Ми як-небудь справимось з цими симпатичними хлопцями". Проте реальність стала зовсім іншою.

На практиці в нацистській Німеччині було встановлене абсолютне єдиновладдя нацистського фюрера, а через нього - панування партійно-державної бюрократії над суспільством. Це була диктатура і над монополістичною буржуазією, підкореною нацистському апарату і єдиновладному фюреру - Гітлеру.

Про ступінь єдиновладдя нацистського вождя говорило наступне висловлення Г. Герінга, одного з найбільш високопоставлених нацистських бонз, своєрідного "економічного диктатора", уповноваженого за виконання гітлерівського "чотирьохрічного плану": "Кожний з нас має так багато влади, як забажає надати йому фюрер. Тільки знаходячись поряд з фюрером і складаючи його світу, фактично володієш могутністю і тримаєш у своїх руках управління державою".

Якщо вже всесильні нацистські бонзи так оцінювали своє місце в системі націонал-соціалістської диктатури, то тим більше це відносилось до представників корпоративного капіталу. Вони здобували немалу вигоду із свого становища в органах державного регулювання і намагались бути як можна ближче до партійно-державної нацистської бюрократії, а ще краще - прямо зрощуватися з нею.

Звичайно, не усім представникам верхів суспільства і далеко не все було по душі. Багато чим вони були явно незадоволені. Насамперед, їх обурювали надзвичайний бюрократизм державного апарату, необхідність пробивати через численні чиновницькі інстанції дозвіл на отримання сировини, обладнання, матеріалів, кредиту та інші виробничі потреби. Вони були незадоволені жорстоким втручанням держави у приватновласницькі прерогативи, дрібною регламентацією процесу виробництва та розподілу. Тому в системі державного регулювання економіки, яка склалася в гітлерівській Німеччині, проявлялося протиріччя між закономірностями приватновласницького капіталістичного виробництва і намаганням нацистської держави до тотальної регламентації. Друге у певному смислі суперечило першому.

Представникам верхів не подобалось підкорення нацистському апарату влади. Для вибраної групи промислово-банківських магнатів і юнкерства це підкорення вважалось тим більше принизливим, що в їх уявленні Гітлер та його команда були зграєю брудних політичних ділків, з якими треба було скріплюючи серце вести справи, але яких непристойно було, скажімо, запросити в гості. Саме це почуття станової зверхності примусило, наприклад, президента Гінденбурга після першої зустрічі з Гітлером обурено вигукнути, що цей "богемський єфрейтор" не може розраховувати на щось більше, ніж посада генерального поштмейстера. Деякі представники корпоративної верхівки намагались відокремити себе від нацистських бонз й інколи дозволяли собі грати у фронду. Так, наприклад, один з найвидніших представників монополістичної еліти, Роберт Бош, при зустрічах з Гітлером уперто говорив замість привітання, яке стало традиційним, "Хайль Гітлер!" "З Богом, пан Гітлер", а одного разу ввічливо спитав у нього, "чи не почуває він себе невигідно у кріслі Бісмарка".

В окремих випадках справа доходила до більш серйозних зіткнень. Так, наприклад, у вересні 1939 р., після початку Другої світової війни, коли Гітлер зібрав свій слухняний рейхстаг, щоб він ухвалив початок військових дій, серед 600 маріонеток, які покірно сказали "так", опинилася людина, яка насмілилась виступити проти. За іронією долі нею став Фріц Тіссен, колишній покровитель нацистів, який фінансував їх ще на межі 20-х рр. Правда, Тіссен висловив свій протест, тільки опинившись у Парижі. Проте він обвинуватив Гітлера не в тому, що він розв'язав війну, а в тому, що він почав воювати не з тим, з ким обіцяв, - не з Росією, а з країнами Заходу. Але це не змінювало суті справи. Вибачити цю зраду своєму колишньому покровителю Гітлер не міг. Після розгрому Франції він не коливаючись відправив Тіссена до концтабору.

Чому ж магнати крупного капіталу замирювались з гітлерівським режимом, незважаючи на те що їм приходилось йому підкорятись? Це пояснювалось тим, що нацистський режим забезпечив їм політичну стабільність суспільства, позбавив робітничий клас можливості опору, надав керівникам корпоративних об'єднань колишнє почуття "господаря у власному домі", забезпечив їм високі прибутки і ще більше збільшив їх після захоплення нових територій. Про усе це вже після Другої світової війни говорив не хто інший, як сам Крупп. "Економіка потребує спокійного поступального розвитку, - заявив він. - В результаті боротьби між багатьма партіями і безладу, який слідував за цим, не було можливості для нормальної виробничої діяльності. Ми, члени сім'ї Круппів, не ідеалісти, а реалісти... У нас склалось враження, що Гітлер забезпечить нам необхідний здоровий розвиток. І він, дійсно, зробив це... Життя - це боротьба за існування, за хліб, за владу... В цій суворій боротьбі нам потрібно було суворе й міцне керівництво".

Яким же було в ці роки становище робітничого класу, яким було його відношення до системи тоталітарної диктатури?

Як йшлося раніше, впродовж до свого приходу до влади націонал-соціалістам не вдалося залучити до себе основні шари робітників. І навіть в 1933-1934 рр. значна частина робітничого класу продовжувала залишатись на ворожих позиціях відносно фашизму. Про це свідчили підсумки двох плебісцитів, які були затіяні тоді націонал-соціалістами. Перший плебісцит, проведений у листопаді 1933 р. з питання про довіру гітлерівському режиму, в умовах фашистського терору, зрозуміло, не міг не бути сприятливим для НСДАП. Але все ж близько 4,5 млн. чоловік відповіли на це питання негативно, або утримались від відповіді, або їх бюлетені були визнані недійсними. Отже, так чи інакше вони висловили своє негативне відношення до нацистського режиму.

Ще більш показовими були підсумки плебісциту, організованого у серпні 1934 р., коли було поставлене питання про ухвалу об'єднання посад рейхсканцлера і президента в особі нацистського фюрера. З 45 млн., які взяли участь у голосуванні, близько 7 млн. чоловік, тобто приблизно 15% або дали негативну відповідь, або утримались від голосування, або залишили зіпсований бюлетень. Але найбільш тривожними для націонал-соціалістів стали підсумки виборів до рад довірених осіб, проведених в 1934 р. Кандидати НСДАП отримали на цих виборах від 7 до 20% голосів у різних районах країни.

Усе це зробило для нацистських лідерів питанням надзвичайної важливості і актуальності завдання залучення на їх бік основних шарів робітничого класу. Без прориву до мас робітників, в тому числі й до середовища тих, хто раніше йшов за соціал-демократами і навіть за комуністами, говорити про соціальну стабільність гітлерівського режиму було неможливо.

Приблизно до середини 30-х рр. окреслились перші серйозні успіхи НСДАП на цьому шляху. Сила опору фашистському режиму стала слабшати. Поступово стало змінюватись відношення основної маси робітників до нацистського режиму. Від відкрито ворожого це відношення змінювалось спочатку до насторожено-очікуваного, а потім до терпимого, а інколи й до схвального. До цього часу склались найважливіші відмінності тоталітарного нацистського режиму від інших форм диктаторського ладу - широка соціальна база, достатньо стійкі позиції в різних шарах населення, в тому числі й в масах робітників, значна соціальна стабільність режиму.

Постає питання: в чому причини цього? Як цього вдалося добитися? Адже в роки нацистської диктатури політичні позиції робітничого класу Німеччини різко послабились. У робітників не було тепер ані політичних партій, ані профспілок, ані фабзавкомів. Про легальне проведення страйків та укладання колективних договорів тепер не могло бути й мови. Усі ці соціальні завоювання революції 1918-1919 рр. були втрачені. Умови продажу робітничої сили стали вкрай несприятливими для робітників. Німецький трудовий фронт, на відміну від профспілок, не мав у цій сфері ніяких повноважень. Він став чимось подібним до станового представництва.

Усе це неминуче погіршило й умови праці. Тарифні ставки заробітної плати були заморожені на рівні гострокризового 1932 р. Постійне зростання військових витрат і як наслідок курс на дефіцитне фінансування потягли за собою інфляцію, а здійснені урядом спроби утримати і навіть заборонити зростання цін призвели лише до зникнення найнеобхідніших товарів у вільному продажу і до розквіту чорного ринку. У країні практично була введена карткова система у вигляді "постійних списків споживачів".

У травні 1934 р. був прийнятий закон про регулювання використання робітничої сили, який суттєво обмежив право робітників на перехід на інші підприємства та переїзд в інші райони. У 1935 р. в Німеччині була введена єдина трудова книжка, а потім стала поступово розповсюджуватись система загальної трудової повинності як форма позаекономічного примусу.

І все ж нацистському режиму до середини 30-х рр. вдалося добитися серйозних успіхів у посиленні свого впливу на робітничий клас. Чому? Звичайно, певну роль відіграли заходи примусу. Розгалужений апарат нацистської держави встановив тотальний контроль над усіма проявами громадського та особистого життя громадян. Це досягалось методами терору, жорстокого придушення будь-якого інакодумства. Але немалу роль відіграли й методи повсякденного організаційного впливу на населення, який здійснювався величезною ієрархічною армією функціонерів націонал-соціалістської партії, яка нараховувала в 1939 р. близько 500 тис. чоловік і яка мала в своєму розпорядженні такі важелі впливу, як Німецький трудовий фронт, "Гітлерюгенд" та інші молодіжні, жіночі та дитячі організації. Нарешті, нацистський режим активно використовував потужний апарат пропаганди, завданням якого був "тотальний ідеологічний вплив на населення", "забезпечення єдиної реакції народу на події".

Проте одним лише примусом, одними лише методами організаційного та ідеологічного впливу неможливо було забезпечити стабільну та достатньо міцну підтримку мас. Для того, щоб досягти цієї мети, гітлерівський режим систематично застосовував заходи соціального заохочення, які створювали певну зацікавленість робітників та залучали їх на бік тоталітарного фашистського ладу.

Що ж це за заходи?

Значною мірою на зміну настроїв робітників позначились об'єктивні фактори - покращення економічної кон'юнктури, яке почалося навесні 1933 р. Поступовий вихід з економічної кризи породив тенденцію до зниження кількості безробітних. Але нацистське керівництво сприяло цьому процесу спочатку шляхом організації різного роду громадських робіт на зразок будівництва автострад, а потім і бурхливим зростанням військової промисловості. Усе це вело до розсисання безробіття: у січні 1933 р. в Німеччині було 6 млн. безробітних, в 1935 р. їх кількість скоротилась до 2,2 млн., в 1937 р. - до 900 тис., а в 1939 р. в країні залишилось лише 120 тис. безробітних. Скорочення безробіття і деяке підвищення фактичного рівня заробітної плати, незважаючи на заморожування тарифних ставок, за рахунок залучення до виробництва жінок, а також за рахунок позаурочних робіт стало важливим фактором у зміні відношення робітників, у розповсюдженні серед них дуки про те, що "націонал-соціалістська партія намагається виконати свої обіцянки".

Ці настрої нацистський режим намагався посилити проведенням деяких спеціальних заходів у соціальній області. Так, у прийнятому у січні 1934 р. законі про регулювання національної праці, який позбавив робітників соціальних завоювань німецької революції і в цілому поставив їх у повну залежність від підприємців та "попечителів праці", які призначалися зверху, в той же час декларувався принцип рівності прав підприємців і робітників. Крім того, створювались так звані "соціальні суди честі", у яких повинні були розглядатися випадки порушення своїх "соціальних обов'язків" як робітниками, так і підприємцями, причому останні могли бути в цьому випадку навіть позбавлені звання фюрера підприємства. Одночасно створювалась система захисту від свавільних звільнень. Робітники, які пропрацювали на даному підприємстві не менше року, мали право у випадку звільнення звернутися до спеціального суду з трудових конфліктів з проханням про відновлення на роботі.

Нарешті, немалу роль у залученні широких шарів робітників на бік нацистського режиму відіграла створена ним розгалужена система державної благодійності.

Створення цієї системи державного патерналізму почалося з проведення так званих "кампаній зимової допомоги" безробітним, хворим, багатодітним. Кошти на проведення таких кампаній складались із спеціальних внесків самих робітників, а також з відрахувань підприємців до "фонду Адольфа Гітлера" у розмірі 0,5% від суми заробітної плати робітників і платні службовців, які сплачувались окремим підприємцем або фірмою. На тих підприємців, які добровільно не робили цих внесків, чинився тиск нацистської влади. За рахунок зібраних коштів, сума яких взимку 1938-1939 рр. досягла 566 млн. марок, щорічно проводились урочисті церемонії вручення подарунків.

Але основним каналом державної благодійності в нацистській Німеччині стала спеціальна організація "Сила через радість" (КДФ), яка організовувала для робітників та службовців систему здешевленого відпочинку, туризму, заохочення фізичної культури, спорту, аматорських театрів. Низькооплачувані робітники нерідко користувались правом безкоштовної участі у цих заходах. КДФ діяла в межах Німецького трудового фронту (ДАФ) Велику роботу проводило також відомство спорту на чолі з імперським спортивним керівником Гансом фон Чаммером.

О.Ю. Пленков у своїй книзі "Третій рейх. Соціалізм Гітлера. (Нарис історії та ідеології)" наводить наступні приклади діяльності названих структур у другій половині 30-х рр. (с.110-113).

"В розпорядженні відомства Чаммера були власні спортивні бази та будинки відпочинку (включаючи й лижні бази) в Гарці, Баварії, Тіролі, а також бази та інвентар для занять вітрильним спортом та греблею. Вітрильний спорт, який вважався буржуазним, став доступний багатьом: тижневий курс коштував 50-60 марок, включаючи послуги інструктора. На Хімзеє був відкритий вітрильний клуб для дівчат. Тижневі курси гірських лиж на гірських курортах, включаючи інструктора, проживання, харчування, інвентар та дорогу коштували 23 марки. Щоб уявити масштаб цін: середня зарплата в Німеччині складала близько 170 рейхсмарок...

Організовувались тижневі туристичні поїздки по країні, в уїк-енд проводились вилазки на природу на велосипедах, пішки або в комбінації з автобусною екскурсією. Часто практикувались туристичні поїздки усім колективом підприємства або сімейні подорожі за цілком доступними цінами. Існували двотижневі просвітницькі поїздки - по Рейну, до "приєднаної" Австрії або до Шварцвальду. На доступному рівні ціни утримувались за рахунок чисельних спеціальних знижок. Наприклад, квиток у поїзді у третьому класі коштував для відпускника на 50-75% менше; такі ж серйозні знижки були на готель та харчування (інколи за рахунок якості; цього важко було уникнути, і щасливі відпускники відносились до цього з розумінням: якщо до приходу до влади нацистів іноземний туризм вважався привілеєм верхівки суспільства, то для робітників це було новим явищем). ДАФ розповсюдила свою активність на гірські лижі, теніс, верхову їзду, театр та танцювальні клуби, спорт, які вважалися "буржуазними", вечірки робітничих колективів. Тиждень відпустки можна було провести і в баварських Альпах за $11, включаючи прокат лиж та інструктаж. 14-денна літня відпустка на Тегернзеє коштувала 54 рейхсмарки. В 1936 р. на острові Рюген був побудований морський курорт - перший із запланованих п'яти кліматичних курортів, який приймав за рік 350 тис. гостей. Тижневий курс на такому курорті коштував всього 20 рейхсмарок...

Для робітників квитки на концерти та в театр дотувалися КДФ (в берлінську оперу квиток для робітника коштував 1 рейхсмарку); кошти на дотацію поступали від ДАФ, найбагатшої організації Третього Рейху. В 1934-1942 рр. КДФ було витрачено 240 млн. рейхсмарок.

Участь у програмах КДФ була добровільною, що пояснювалось її величезною популярністю. В 1939 р. в туристичних програмах КДФ взяло участь понад 7 млн. німців; ще 35 млн. - в організованих КДФ пікніках; тільки в 1938 р. КДФ справила 140 тис. постанов-капусників для 50 млн. глядачів. КДФ навіть організовувала поїздки робітників на Байрейтський фестиваль музики Вагнера. Тижневе перебування за путівкою КДФ (три концерти, ночівля, харчування) коштувало 65 рейхсмарок, що було цілком по кишені простій людині. Просвітницька одноденна екскурсія до "німецького Парижу" - Лейпцігу - коштувала 4,5 рейхсмарки, включаючи поїзд, обід, план міста та розклад роботи виставок. В 1934 р. в межах організації ДАФ "Сила через радість" в туристичні тури відправилось 2 млн. чоловік, в 1935 р. - 3 млн., в 1936 р. - 6 млн., а в 1937 р. - 9 млн. чоловік. До початку 1938 р. було зареєстровано 384 морських подорожі (490 тис. учасників) і 60 тис. інших подорожей (19 млн. учасників). Ще до початку війни, в 1939 р., 7287715 німців взяло участь у 76106 поїздках та подорожах, 20895402 німця взяли участь у 1017243 спортивних змаганнях. Політична активність КДФ (і в цілому ДАФ) у сфері дозвілля була дієвою і ефективною: в 1934 р. у відпускних подорожах брало участь 2,3 млн. німців, в 1938 р. - 10,3 млн., а безпосередньо перед війною заходами КДФ був охоплений кожний другий німець - нараховувалось 54,6 млн. учасників різних заходів. Не в останню чергу завдяки ДАФ Гітлер зміг заручитися підтримкою найбільш кваліфікованого, працелюбного та дисциплінованого у західному світі робітничого класу".

Хоча система державної благодійності забезпечувалась в основному за рахунок страхового та пенсійного фондів, тобто в кінцевому рахунку за рахунок відрахувань із заробітної плати осіб найманої праці, вона створювала у багатьох робітників враження про клопіт НСДАП про робітничий клас, про його "вростання" до "загальнонаціональної держави". Це поступово вело до переходу основної маси робітників на позиції підтримки нацистського режиму, незважаючи на позбавлення робітників найважливіших політичних прав і свобод, якими вони володіли в умовах парламентського ладу. Таким чином, створення розгалуженої системи державного соціального патерналізму відіграло важливу роль у забезпеченні соціальної стабільності тоталітарного нацистського режиму.

Підтримання стійкої соціальної стабільності суспільства вимагало різного роду подачок й середнім шарам населення - дрібним підприємцям, ремісникам, торговцям, селянам. Придушивши будь-яку можливість дрібнобуржуазної опозиції фашизму, нацистська держава прагнула забезпечити підтримку середніх шарів населення не тільки і навіть не стільки деякими заходами соціального патерналізму, скільки масовим залученням вихідців із середніх шарів до розгалуженого апарату нацистської партії і держави.

У сільському господарстві, яке входило до орбіти Імперського стану продовольства, була встановлена найсуворіша система регламентації. Вирішальну ставку у забезпеченні піднесення сільськогосподарської продукції нацистська держава робила на юнкерство і заможні шари селянства. Усю продукцію селяни повинні були здавати на державні приймально-здавальні пункти. Вільний продаж сільськогосподарських товарів суворо обмежувався або навіть заборонявся.

У вересні 1933 р. був прийнятий так званий "закон про спадкові двори". Володарі господарств розміром від 7,5 до 125 га "арійського походження" отримували звання селян, володарів "спадкових дворів", решта ж вважались просто сільськими господарями. Володарі "спадкових дворів" отримували деякі важливі пільги. Вони звільнялись від податків, їх господарства не могли бути продані за борги, вони не могли дробитись та передавались за спадком лише старшим синам володаря. Складаючи не більше 20% загальної кількості господарств, вони володіли майже 40% землі, що оброблювалась.

Пільги володарям "спадкових дворів" мали і політичне і економічне обґрунтування. Головною метою цього закону було створення міцного шару заможного селянства. Одночасно забезпечувались умови для систематичного залучення молодших синів володарів "спадкових дворів" до армії та есесівських загонів, тобто до апарату терористичного нацистського режиму. Дрібне селянство, яке не входило до цієї системи, було приречене на розорення. Становище дрібних селян, орендарів та сільськогосподарських робітників було вкрай важким. Кількість примусових продаж земельних володінь дрібних селян щорічно обчислялась тисячами. Але в їх збереженні нацистська система державного регулювання сільського господарства не була зацікавлена. Вона була розрахована на заохочення крупного виробництва. Це мало для НСДАП величезне значення: йшла посилена підготовка до війни.

Таким чином, усе сказане підтверджує тезу, яка була промовлена ще в лекції про різні моделі державного регулювання, які виникли в 30-х рр. ХХ ст. - тезу, яка гласила, що нацистський режим Німеччини став найбільш повною, найбільш радикальною формою тоталітарної диктатури. Уся повнота влади була зосереджена в руках партійно-державної бюрократії на чолі з усевладним фюрером. Вона здійснювала панування над усіма соціальними шарами суспільства. Зрозуміло, нацистський режим активно захищав інтереси найбільш могутніх економічних груп - корпоративної буржуазії і юнкерства. Він зберігав широку масову базу, використовуючи методи соціального патерналізму. Але в той же час він нещадно придушував усі спроби опору, усі прояви інакодумства, підкорюючи все суспільство суворій регламентації і тотальному контролю. В цьому смислі німецький нацизм став єдиною в Західній Європі класичною, найбільш повною формою тоталітарної диктатури. Навіть найбільш близький до цієї класичної моделі італійський фашизм все ж не досягав такої повноти панування фашистської влади, такого абсолютного контролю над думками та діями рядових громадян. Тим більше відрізнялись від гітлерівської моделі варіанти так званої іберійської моделі фашизму.

До початку 30-х рр. була створена ще одна модель тоталітарного режиму, якоюсь мірою ще більш повна та абсолютна. Це була модель сталінської диктатури в Радянському Союзі. Вона також відрізнялась найповнішим пануванням партійно-державної номенклатури, очолюваної "великим вождем". Для неї також було характерне повне всевладдя держави над особою. Нарешті, вона підтримувалась широкою соціальною базою. Але в сталінському варіанті тоталітарного режиму усі ці риси отримали максимального розвитку, оскільки, на відміну від німецького нацизму, в Радянському Союзі не дуло жодної соціальної групи, яка хоч би якоюсь мірою зберігала економічну самостійність. В СРСР була ліквідована буржуазія, знищена приватна власність на засоби виробництва.

Ця різниця чітко усвідомлювалась нацистським фюрером. В колі своїх прибічників Гітлер неодноразово говорив, що він зовсім не збирається знищити, як це було зроблено в Росії, шар приватних власників. Навпаки, він примусить їх віддати свою власність справі будівництва економіки. Збереження власності, говорив Гітлер, не змінює суті справи. "Що значить володіння власність, - продовжував він, - якщо я твердо охопив усіх людей дисципліною, з якої вони не можуть вибратись. Хай володіють землею і фабриками скільки їм завгодно. Вирішальний момент - це те, що держава розпоряджається через партію усіма незалежно від того, власники вони чи робітники. Наш соціалізм змінює не зовнішній порядок речей, а тільки відношення людини до держави. Власність і прибутки - бач яка важливість, дуже потрібна нам соціалізація банків і фабрик! Ми соціалізуємо людей!".

Але все ж наявність шару власників і особливо шару крупних власників - корпоративної буржуазії і юнкерства - якоюсь мірою обмежували нацистський режим. В цьому смислі режим тоталітарної сталінської диктатури, у якого взагалі не було скільки-небудь самостійної суперечливої економічної групи, набув ще більш абсолютного характеру.

У нацистській Німеччині в умовах тоталітарної диктатури зберігались, хоча і з певними обмеженнями, основні закономірності ринкової економіки і поширеного приватнокапіталістичного виробництва. Усе це свідчило про значну економічну стабільність нацистського режиму.

З іншого боку, німецькому нацизму вдалося залучити на свій бік широкі шари німецького суспільства. Звичайно, радянський лад, який був встановлений у СРСР, переважав режим нацистської диктатури за своєю соціальною стійкістю. Це в немалій мірі пояснювалось тим, що в Радянському Союзі навіть в період сталінської диктатури все ще зберігався імпульс, завданий Жовтневою революцією, і керівна партійно-державна верхівка на чолі із Сталіним вміло експлуатувала цей спадок, заявляючи про вірність благородним ідеалам рівності, інтернаціоналізму та соціальної справедливості, які лежали в основі соціалістичної ідеї. Такої спадщини в Німеччині не було, а офіційна ідеологія нацистської верхівки, яка була проникнута шовінізмом і расизмом, не могла бути суперником за силою свого впливу з ідеями соціалістичного переустрою суспільства, які продовжували зберігатись у свідомості радянських людей навіть в роки жорстокої сталінської диктатури.